МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Доклад з курсу
“Основи конституційного права України” на тему
“Конституційні проекти Директорії”
Виконав:
Студент 4 курсу гр. РЕ-01-
1
Бузмаков Олександр
Леонідович
Перевірив:
Доцент кафедри української історії та етнополітики
Ковальска – Павелко І. М.
м. Дніпропетровськ 2004
План
1. Історія становлення Директорії
2. Конституційні проекти
1. Історія становлення Директорії
Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися з
переможного повстанського комітету на уряд нововідродженої Української
Народної Республіки. Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі
функції, вона призначила кабінет міністрів на чолі з Володимиром
Чехівським. Склад кабінету з усією очевидністю свідчив про те, що провідну
роль у новому уряді гратимуть не «старші політики» на зразок Грущевського,
а молоді.
Директорія була створена у результаті підпільного засідання
Українського націнального визвольного союзу у м. Києві 14 листопада 1918
року.
26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій оголошувалося
про те, що вона намагатиметься встановити баланс між революційними
реформами й порядком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим.
Одним із основних положень Декларації була обіцянка експропріювати
державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх
серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів
робітників, селян і «трудової інтелігенції», а також оголошував про намір
позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію. З цією метою він
скликав з'їзд робітників, що мав функціонувати як представницький і
законодавчий орган держави.
Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як
його з усіх боків обсіли внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє
питання, що через нього між українськими політичними партіями відбувся
розкол, зводилося до того, якою має бути нова влада — парламентською
демократією (як того хотіли помірковані соціалісти) чи українським
різновидом системи Рад (чого домагалися ліві радикали). Останні на чолі з
Винниченком доводили, що українці мають надавати суспільним перетворенням
такої ж уваги, як і національному визволенню, і, перейнявши систему Рад,
вони б тим самим викрали у більшовиків їхні «грім та блискавку». На це
помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боці яких були
симпатії Петлюри, відповідали, що саме захопленість суспільними
експериментами і, як наслідок цього, ігнорування необхідності створення
армії та інших інститутів держави призвели до падіння Центральної Ради, і
що цієї помилки не треба повторювати. Отож, давня дилема української
інтелігенції — чому віддати пріоритет: соціалістичній революції чи
національному визволенню — знову сіяла в її лавах ворожнечу і безладдя.
Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У
грудні 1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших
чорноморських портах 60-тисячне військо. Цей несподіваний крок пояснювався
рішенням, західних держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму.
Вони мали намір надати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким
силам Білої армії, що готувалися на Дону до війни за відновлення «єдиної та
неподільної Росії». Тим часом на півночі дедалі виразнішими ставали наміри
більшовиків знову напасти на Україну. Зрозуміло, що Директорія не могла
протистояти обом цим силам і тому була змушена порозумітися з якоюсь із
них. Як і можна було очікувати, Винниченко зі своїми ліворадикальними
товаришами схилялися до союзу з Москвою, в той час як помірковані та армія
наполягали на угоді з Антантою. Однак розв'язали цю суперечку самі
більшовики — в той час як їхні представники вели мирні переговори з
Директорією, червоні війська напали на Харків.
Другий наступ більшовиків на Україну. З наближенням більшовицьких
військ Директорія поводила себе аналогічно тому, як діяла за рік перед тим
Центральна Рада. В останні, сповнені відчаю дні, що лишалися до падіння
Києва, Директорія провела кілька символічних демонстрацій суверенності. 22
січня 1919 р. вона відсвяткувала злуку Української Народної Республіки з
новоутвореною в Галичині Західноукраїнською Народною Республікою, про яку
мріяли покоління української інтелігенції як на заході, так і на сході.
Проте в ситуації, коли обидва уряди були змушені боротися за власне
існування, їхні перспективи здавалися безрадісними. До того ж ці уряди
зберігали свій окремий адміністративний апарат, військо й політику. Тому це
була злука лише за назвою.
Та й боєздатність військ українського уряду, як і рік тому, викликала
лише розчарування. Ще до другого наступу більшовиків солдати, які брали
участь у поваленні гетьмана, повернулися до сіл, ліквідувавши, на їхню
думку, головну загрозу для свого благополуччя і не дбаючи про долю
Директорії. Виразні прорадянські тенденції, що проступали в політиці
українського уряду, допомогли більшовицьким агітаторам ще легше, ніж
раніше, схилити на свій бік багатьох таких селян. Тому армія Директорії,
яка ще кілька тижнів тому налічувала понад 100 тис. солдатів, зменшилася до
25 тис. Велика її частина й надалі складалася з партизанських загонів на
чолі з отаманами, яких головнокомандувач С. Петлюра ледве міг контролювати.
З дальшим погіршенням воєнної обстановки 2 лютого Директорія залишила Київ
і переїхала до Вінниці. Весною, після ряду військових поразок, вона ледве
утримувала невеличку смугу території навколо Кам'янця-Подільського.
І знову український уряд звернув свої надії до чужої держави —
Франції, війська якої, що здавалися тоді непереможними, розташувалися в
Одесі. Щоб виглядати привабливішою для французів, Директорія очистилася від
радикальних прорадянських елементів. У середині лютого подав у відставку В.
Винниченко, а соціалістичний кабінет Чехівського замінили помірковані на
чолі з Сергієм Остапенком. Тепер Петлюра був найвпливовішою людиною в
уряді. Незабаром виявилося, що французи під впливом своїх білих і
російських союзників, які ненавиділи українських «сепаратистів» не менше,
ніж більшовиків, не мали намірів допомагати Директорії. На початку квітня
вся ця справа втратила актуальність, коли французькі війська під тиском
отамана Григор'єва, одного з партизанських командирів Петлюри, котрий
перекинувся до більшовиків, покинули Україну так само несподівано, як і
з'явилися.
Військові поразки та дипломатичні невдачі до краю загострили ідейні
суперечки серед українців. Від двох найбільших політичних партій — соціал-
демократів і соціалістів-революціонерів — відділилися невеликі, але
впливові фракції радикалів, що проголосили себе окремими партіями, стали на
радянську платформу й приєдналися до більшовиків. Вони привели з собою
таких сильних отаманів, як Ангел, Зелений, Соколовський, Тютюнник та
Григор'єв. Відокремлення в соціал-демократичній партії лівого крила
відбулося в січні 1919 р., приблизно в цей же час від соціалістів-
революціонерів відкололися боротьбисти — фракція, що організувалася навколо
своєї газети «Боротьба» й налічувала близько 5 тис. членів.
Погроми. Одним із найгірших проявів хаосу, що охопив Україну в 1919
р., стало поширення погромів. Під час революції давня ворожість до євреїв
із боку антибільшовицьких сил — як українських, так і російських —
підігрівалася поширеною думкою про те, начебто євреї стояли на
пробільшовицьких позиціях. Більшість євреїв насправді лишалася аполітичною,
а ті з них, хто були марксистами, схилялися до меншовиків. Але фактом є те,
що непропорційно багато євреїв було серед більшовиків, зокрема серед
їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів податків і особливо в
Чека — таємній поліції, яка викликала ненависть і жах. Тому в цьому хаосі
євреї знову стали об'єктом зростаючого невдоволення.
За оцінками істориків, під час погромів 1919—1920 рр. на Україні
загинуло від 35 до 50 тис. євреїв. Пітер Кенез, спеціаліст із питань
громадянської війни на Україні та у Південній Росії, зазначає: «...До
приходу Гітлера найбільше в наш час масове винищення євреїв мало місце на
Україні під час громадянської війни. Всі учасники конфлікту несуть
відповідальність за вбивство євреїв, навіть більшовики. Проте найбільше
жертв завдала Добровольча армія (білі, або російські антибільшовики), її
погроми відрізнялися від масових убивств, що їх проводили її супротивники;
вони здійснювалися найретельніше, характеризувалися найскладнішою
організацією, інакше кажучи, вони були найсучаснішими... Інші погроми були
справою рук селян. У погромах Добровольчої армії до того ж брали участь три
різні групи: селяни, козаки і російське офіцерство... Особливо кривавий
характер цієї різанини пояснювався тим, що цих три типи вбивць підсилювали
один одного».
Хоч відповідальність за погроми несла насамперед біла Добровольча
армія, що влітку 1919 р. прийшла на Україну з Дону, ряд погромів учинили
також війська Директорії (особливо нерегулярні частини, якими командували
отамани). Найкривавіші з них відбулися в Проскурові, Житомирі, Черкасах,
Рівному, Фастові, Коростені та Бахмачі. Жорстокий погром спровокував у
лютому 1919 р. отаман Семесенко у Проскурові, під час якого загинуло кілька
тисяч євреїв.
Узагалі українські погроми відрізнялися від білих за двома ознаками:
на відміну від заздалегідь продуманих і систематичних акцій росіян вони
являли собою спонтанні спалахи деморалізованих і часто п'яних ополченців,
до того ж вони робилися всупереч спеціальним заборонам вищого командування.
На відміну від таких білих генералів, як Антон Денікін, українські
соціалісти й особливо соціал-демократична партія, до якої належав Петлюра,
мали тривалі традиції дружніх стосунків із єврейськими політичними діячами.
Тому Директорія відновила культурну автономію для євреїв, запросила до
складу уряду таких видатних діячів, як Арнольд Марголін та Соломон
Гольдельман, виплатила жертвам погромів великі суми грошей і навіть вела
переговори із знаменитим провідником сіоністів Володимиром Жаботинським про
те, щоб включити загони єврейської міліції до власної армії.
Але якими б добрими намірами не керувався Петлюра у взаєминах із
євреями, він був нездатний контролювати отаманів (військово-польові суди,
наступна страта Семесенка та інших партизанських ватажків не поліпшили
становища), і їхні страхітливі злочини пов'язувалися з його урядом. Та й
для багатьох євреїв, які вважали себе росіянами, всю вину за погроми було
легше скласти на Петлюру та українців, ніж на Денікіна з його російськими
генералами.
Офіційно Директорія була ліквідована указом Петлюри 20 листопада 1920
року, після після остаточного захоплення більшовицькою Росією території
Украінської Народної Республіки.
2. Конституційні проекти
Стосовно конституційних проектів Директорії можна робити висновок на
основі декларацій та постанов, прийнятих Директорією.
“Універсал трудового конгресу до українського народу”
28 січня 1919р.
“Декларації директорії УНР”
26 грудня 1918 р.
(Винниченко, Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко)
“Декларації уряду української народної республіки”
2 червня 1920р.
1. Директорія створювала Конгрес Трудового Народу України – законодавчий орган, делегати якого посилались від кожного робочого колективу, селян та інтелегенції, незалежно від національності громадян. Але все ж таки основою повинні були бути “працюючи маси”. Конгрес мав усі верховні права і повноваження вирішувати усі питання соціального, економічного та політичного життя Республіки. У документі зазначалось, що скликання цього конгресу не можливо провести демократично, шляхом виборів, в силу об’єктивних причин, але у майбутнєму Когрес має бути виборчим.
Конгрес Трудового Народу має вирішити форми влади як на місцях, так і в центрі. Конгрес створив наступні комісії: по обороні Республіки, земельну, освітню, бюджетову, заграничних справ і комісію харчових справ.
2. Виконавчим органом слугувала Рада Міністрів; планувалось створити міцну аполітичну армію.
3. Директорія планувала у майбутнєму замінити Конгрес на виборчий пропорційний багатопартійний Парламент; у перехідний період створювався Предпарламент, що тимчасово виконував законодавчу роль.
4. Влада на місцях здійснювалась представниками уряду, що працювали у тісному контакті і під контролем повітових і губерніальних Трудових радах, які складались пропорційно з представників селянства й робітництва.
5. Під час перерв засідань Конгресу вся вища влада належатиме Директорії.
6. Директорія віддавала велику роль державі у вирішенні економічних проблем. Націоналізація виробництва в інтересах народних мас.
7. Соціальні реформи повинні ввібрати у себе увесь найкращий західний досвід.
8. У сфері міжнародних відносин Директорія схилялась до нейтралітету та прагненню жити у мирі із сусідніми державами. Розраховувала на поміч західних держав у боротьбі з Росією, прагнула визнання незалежності від західних держав. Прагнула розвивати добросусідські відносини з
Румунією, державами Причорномор’я, Кавказу, Прибалтики.
9. У сфері внутрішньої політики Директорія прагнула до всебічної консолідації усього народу, незалежно від нацональності.
10. У відношенні до пануючих мас (власників великого капіталу), Директорія закликала до мирної передачі виробничих потужностей, перейнятись думками про належність влади в країні трудовим масам.
11. У відношенні до інтелегенції Директорія закликала стати на боці трудового народу.
12. У відношенні до політичних партій Директорія пропонувала віддавати зусилля на недопущення безладу у народі.
13. У відношенні до селянства Директорія наділяла їх землею без викупу.
14. Директорія усім національним меншинам забезпечувала рівні права та свободи.
15. Економіка ринкова із протекціонізмом держави, посилене оподаткування; велика увага приділялась кооперативним товариствам.
16. Директорія всіляко намагалась відродити українську культуру, вважала, що школа (у тому числі і вища має бути державною та україномовною).
17. У відношенні до релігії та церкви Директорія вважала, що церква має бути українською та незалежною; визнавала рівність усіх релігій.
Не малозначиму роль у діяльності Директорії, був акт злуки УНР та ЗУНР,
проголощений 22 січня 1919 року у м. Станіславові. Відтепер декларувалась
єдина Україна: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від
одної частини єдиної України—Західно-Українська Народня Республіка,
Угорська Україна і Наддніпрянська Велика Україна. ... Однині є єдина
незалежна Українська Народня Республіка.”