1. Економічне життя Київської Русі
Політична могутність і військова потуга Давньоруської держави трималися на
міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці. Землеробство і
скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й
виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечували
потреби держави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах
Півдня і Заходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби яких
користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення
кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні
громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли
підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили
держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні
до прогресивних змін у виробництві.
Сільське господарство й промисли
Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці і досягло
високого рівня розвитку.
Землеробство. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито,
просо, ячмінь, пшениця й овес. Ліс вирубувався і спалювався, таким чином
звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У лісостепових і
степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за
якої родючість землі відновлювалася природним шляхом. У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь —
заступи, мотики, серпи, коси. їх досить часто знаходять під час
археологічних розкопок. Для обмолоту зерна використовувався ціп.
Землеробство на Русі було на такому агротехнічному рівні, який давав
можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність
праці.
Скотарство. У літописах та інших пам'ятках писемності постійно згадуються
різні свійські тварини і продукція тваринництва. Великими стадами корів і
кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Худобу
випасали з весни до осені на луках, заплавах, у лісах, на перелогових
землях і в степах. На зиму для годівлі тварин запасали сіно, зерно.
Мисливство й рибальство. Полювання на лісових і степових тварин і птахів
забезпечувало м'ясом, а продаж шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав
добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей давньоруського
експорту, розходячись у багато країн Європи і Сходу. Чималу роль серед
промислів відігравали бортництво та бджільництво. Мед і віск мали попит на
Русі та за її межами. Князі й бояри були особливо зацікавлені в підтриманні
сталого рівня виробництва меду й воску, як і у добуванні хутра. Ці товари
продавалися на ринках Візантії, країн Близького Сходу й Західної Європи.
Натомість вони одержували можливість купувати там прикраси, дорогі тканини
й одяг, вино, фрукти, зброю тощо.
Ремесло. Значного поширення й високого рівня розвитку досягло на Русі
ремісниче виробництво. Основною його галуззю була металургія що поряд із
землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської
держави. Обробка заліза що добувалося з болотяної руди, велася як у
сільських так і в міських кузнях. Ковалі користувалися великим набором
інструментів і во лоділи значною кількістю технічних прийомів обробки
металу, продукуючи речі високої якості й досконалі функціонально, а в
кращих зразках — і художньо довершені. Надзвичайно високого рівня майстерності досягли руські ювеліри.
Неперевершеними досі шедеврами ювелірної справи на Русі є дорогоцінні
вироби з перегородчастими емалями іконки, хрестики князівські барми ковтки.
Виробництво високоху дожніх і коштовних прикрас з емаллю зосереджувалось у
Києві звідки вони розходились по Русі і за її межі. Слава про руських
ювелірів роз неслася середньовічною Європою. Наймасовішими видами ремесла були виготовлення керамічного посуду,
обробка шкіри, дерева й кістки. Ремісники, які займалися цим, звичайно
селилися разом, утворюючи у великих містах осібні квартали. Дедалі ширшого
застосування набувало віконне скло. Поширеними були домашні ремесла:
прядіння, ткацтво, виготовлення повсякденного одягу й посуду, а також
продуктів харчування, насамперед переробка зерна. Розвинена обробка дерева й каменю, виготовлення цегли давали можливість
руським людям будувати різноманітні житла, зводити церкви й палаци.
Найпростішим житлом були напівземлянки, в яких тулилась біднота. У наземних
зрубних будинках мешкали представники середніх прошарків населення. Окрасою
й водночас архітектурними домінантами міст і сіл Русі були численні церкви,
переважно дерев'яні. У великих містах височіли кам'яні храми. В
давньоруську добу в Києві було зведено понад ЗО кам'яних церков. Багато їх
збудовано в Чернігові, Переяславі. Міста, як відомо, у VI—VIII ст. у східнослов'янському суспільстві
виникали протоміста — укріплені поселення, що в зародку мали ознаки
майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр
тощо. Однак не кожне Протомісто могло перерости в місто: для того мали
скластися особливо сприятливі соціальні, політичні й економічні умови.
Найдавнішим протомістом Південної Русі був „град Кия", що виник наприкінці
V — в першій половині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у
велике місто, в якому в XI— першій третині XIII ст. налічувалось близько 50
тис. мешканців. Для свого часу то була дуже велика кількість городян. Соціально-економічне, політичне й культурне життя Київської Русі
зосереджувалось у містах. Переважна більшість їх мешканців були ремісниками
різних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації на зразок
західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки
являли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралися
віча городян, що, починаючи з середини XII ст., відігравали значну роль у
соціальному й політичному житті свого міста, а то й землі в цілому, як це
бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Владимирі-на-Клязьмі
тощо. Давньоруські міста були культурними осередками. У них діяли школи й
книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися
твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді,
Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам'ятки агіографії та художньої літератури.
Торгівля Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло
забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих
районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села мали
ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді
Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін.
збиралися мало не щодня. Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний.
Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського
Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським
каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з
Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з
країнами Півдня і Заходу був Київ. З Візантії на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі
тканини, олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала
на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й
металеві вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів. Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі
IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми.
Використовувались, хоча й у меншій кількості, візантійські міліарісії,
західноєвропейські денарії. Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну
монету. Але карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, вони
призначалися не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні
картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу
та її володарів.
2. Соціальні відносини у Давньоруській Державі
Феодали.
Виникнення і розвиток феодалізму виявляються перш за все у формуванні та
зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність є
економічною основою панування класу феодалів. Феодальні відносини
розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Первісною формою економічної
реалізації феодальної земельної власності було полюддя. Полюддя — це
інститут прямого позаекономічного примусу населення, в якому головна роль
належить відносинам панування та підкорення — початковій фазі перетворення
землі у феодальну власність. У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські
князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у IX ст.
було ще недостатньо диференційовано. Князівський домен являв собою маєток,
який належав не державі, а самому князю як феодалу. Князівське
землеволодіння, як і всякого роду служителі у цих володіннях охоронялися
правом Київської Русі в особливому порядку. З'являються також боярсько-дружинницькі землеволодіння. Питання про час
виникнення на Русі боярського землеволодіння поки що не вирішене істориками
через неповноту джерел. Проте встановлений високий штраф за псування
межового знаку свідчить про посилений захист перш за все приватного
землеволодіння. Феодальні землеволодіння збільшувалися за рахунок як
великокнязівських і князівських пожертвувань, так і захоплення пустуючих
земель і земель общинників. Із введенням християнства на Русі великим феодалом ставала церква, йшов
процес формування духовенства. Духовенство ділилося на чорне (монашеське) і
біле (мирське). Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і
церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Наприкінці XI ст.
виникло церковне землеволодіння.
Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був
феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де
знаходилися органи верховної державної влади. Тут був і великокнязівський
двір. Великококнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і проживали
адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство
і двір. Феодали були зв'язані між собою системою васальних відносин, заснованих
на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Система сюзеренітету-
васалітету, в основі якої лежали економічні та політичні інтереси класу
феодалів, забезпечувала його консолідацію, сприяла класовій єдності.
Васальні відносини усередині феодального класу відображені ще у договорі
Русі з Візантією (911 p.). Великий князь спирався на менших князів і бояр,
а вони шукали у нього захисту під час нерідких воєнних сутичок. За феодалами, що консолідувалися у клас, закріплялись особливі привілеї,
зафіксовані у правових пам'ятках, перш за все у Руській Правді. За убивство
княжих мужів встановлювався штраф у розмірі 80 гривен, що вдвічі
перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини. За примушення
огнищанина без санкції князя випробуванню залізом (за «муку») штраф був у
чотири рази більшим, ніж за «муку» смерда. Бояри і дружинники користувалися
привілеями при передачі майна у спадщину. Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі, бояри і
церква — володіли правом власності на землю. Феодали не платили данини,
мали й інші привілеї, які не були зафіксовані у правових пам'ятках, але
складалися у реальному житті. Все це виділяло їх зі складу населення
Київської Русі. Таким чином, у Київській Русі поряд з класовим поділом
суспільства йшов процес формування станового ладу, тобто юридичного
оформлення замкнутих груп серед населення.
Вільні общинники. Основну масу сільського й міського населення Київської Русі становили
«люди» - усі вільні, переважно селяни-общинники, на противагу феодалам.
Збереження протягом довгого періоду терміна «Люди» щодо вільного населення
вказує на те, що процес феодалізації, який проходив, неоднаково зачіпав
інтереси окремих селянських общин. Жителі багатьох з них, втрачаючи станову
повноправність, зберігали особисту волю (свободу). У Київській Русі
існувала суспільна власність на землю. Особисто вільні селяни-общинники підлягали державній експлуатації,
сплачуючи данину, засобом збирання якої було полюддя. З самого початку
данину збирали з дому. Коли феодальний спосіб виробництва став панівним,
термін «люди» набув значення феодально залежного селянства, яке
експлуатувалося державою шляхом збирання данини, розміри якої тепер
залежали від кількості і якості землі або окремими феодалами шляхом примусу
селян відробляти барщину чи збирання оброку.
Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяло і розорення
селян у результаті стихій, неврожаю, що й змушувало їх іти до феодалів за
допомогою. Посилення позаекономічного примусу також тягло за собою
необхідність для селян іти під заступництво найбільш могутніх феодалів, які
перетворювали їх у феодально залежних, примушуючи працювати на себе.
Встановлення феодальної залежності — довготривалий процес.
Смерди.
У джерелах часів Давньоруської держави часто вживається термін
«смерд». За своїм місцем у суспільстві вони займали проміжну позицію між
вільними князівськими міністеріалами і «людьми» селянської общини Особисто
смерд був вільним. Він мав право переходити до сильного патрона. Разом з
сім'єю він господарював у своєму «селі». Князь давав йому землю за умови
виконання усякого роду служби на нього. За право володіння самостійним
господарством смерд сплачував князеві данину.
Смерд, який завоював довір'я князя, міг стати отроком, дитячим, старостою.
Деякі смерди могли піднятися по соціальній градації досить високо. Але
смерд-боржник міг бути перетвореним у феодально залежного закупа. Розвиток
феодалізму вів до зменшення ролі смердів у Київській Русі.
Закупи.
Для позначення феодально залежного селянства у Київській Русі
використовувався термін «закуп». Закуп — це людина, яка попала в боргову
кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві хазяїна повернути одержану
у нього «купу».
Закуп повинен виконувати сільські роботи, працювати «на полі». Він мав
доглядати хазяйську худобу: випасати її на полі, заганяти у двір, запирати
у хліві. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також
сільськогосподарським знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і
своє господарство, власний кінь. Прагнучи закріпити за собою закупів,
землевласники вимагали від них «купу» у збільшеному розмірі, намагаючись
присвоїти значну кількість продуктів їхньої праці.
Закуп був суттєво обмеженим у своїх правах. За втечу від «хазяїна» він
перетворювався у повного («обільного») холопа. За крадіжку, здійснену
закупом, відповідав його «хазяїн» проте закуп у цьому випадку, як і у
випадку втечі, ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа
тілесному покаранню «за діло», але не міг «бити» закупа «без провини» з
його боку. Зростання закупництва було пов'язане з розвитком приватного
землеволодіння'.
Ізгої.
Ізгой — це людина, «зжита», вибита зі звичної колії, позбавлена свого
попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різниця у
становищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища люди потрапили в
ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і
селяни. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок
холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків
з хазяїном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки, коли
холоп, який звільнився, ішов від свого хазяїна. Такі ізгої
(вільновідпущеники) звичайно потрапляти у залежність від церкви. Поряд з
ізгоями вільновідпущениками у Київській Русі зустрічались ізгої — івихідці
з в'льних верств давньоруського суспільства Ізгой залишався вільним, доки
сам не ставав закупом або холопом.
Челядь і холопи.
У Київській Русі до складу невільного населення входили й .раби. Одне із
джерел рабства — полон. У Х—XII ст. для позначення рабів-полонених
вживається термін «челядь». На відміну від челяді раби-холопи — це члени
племені, продукт тих соціальних процесів, які проходили у середині
Київської Русі. У холопа автоматично перетворювався також закуп, який тікав
або провинився. За борги у рабство могли продавати боржника, який
збанкрутився . За Руською Правдою, челядин — це раб, який знаходиться під владою свого
хазяїна. Холоп в окремих випадках був наділений деякими правами. Так,
будучи боярським тіуном, він міг виступати в суді як «видок». Холоп, який
вдарив «вільного мужа», зазнавав кари. За холопа, котрий здійснив крадіжку,
відповідальний хазяїн, тоді як вільні люди, що «крали», сплачували пропажу.
За убивство холопа його хазяїв сплачувалася не «віра», а тільки «урок». Міське населення. Соціальний склад міського населення Київської Русі був
вельми разноманітним, що є характерною рисою суспільства середніх віків.
Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську
аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці.
Руська Правда з пова гою називала «градинів», «купчин», лихварів. Купці, що
займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися «гості». Міські низи
(ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш
численну категорію міського населення. Основна маса городян була особисто
вільною Частина ремісників залежала від своїх хазяїв - бояр, купців.
Особисто вільні ремісники і дрібні торговці у містах оподатковувалися або
відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень,
наглядали за їхнім станом Руська Правда визначала плату представникам
державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, з коштів міського
населення. На кошти того ж міського населення будувалися церкви,
утримувалася церковна парафія. Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із
загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були
залежні від них підмайстри або учні.
3. Політичний устрій
До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов'ян виступало
плем'я. Важливі питання вирішувалися шляхом згоди між старійшинами, які
збиралися на племінні ради й були панівними постатями політичного життя,
починаючи з найнижчого рівня — общини (миру, задруги) й аж до найвищого
рівня союзу племен, такого, як, скажімо, існував у полян, сіверян і
древлян. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом
племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких
селилися члени племені. Найбільшими «володарями» їхніх торговельних
підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше
прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини,
то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками.
Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. До
правління Ярослава Мудрого в середині XI ст. найбільш честолюбним,
талановитим і жорстоким членам династії неодноразово вдавалося захоплювати
київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими
конкурентами. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування
влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував
практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади.
Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж
титулованим главою династичне зв'язаного конгломерату князівств, що
безперервно ворогували між собою.
Механізмами здійснення влади були - княжа влада, рада бояр та збори городян
(віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної,
аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. У
виконанні своїх військових функцій князі-насамперед залежав від дружини. В
разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян.
Чисельність цього війська була відносно невеликою — десь близько 2--3 тис.
чол.. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як
правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю
князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими.
Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською
правдою» Ярослава Мудрого. Княжа влада мала першочергове значення в
управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової,
судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була
відносно нерозвиненою і примітивною.
У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. До
інших джерел княжих доходів належав ли мито на торгівлю, плата за
судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки
київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим
виплатам перед смертною карою.
За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу,
що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких
ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й
церковні ієрархи. Князі брали до уваги позицію боярської думи. Демократичну
сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що
виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних
слов'ян. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи,
укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація
війська. Коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним
формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити
традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало
над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей,
фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка
перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.