Маржинальна революція

Зміст

Вступ

1. «Революційна» особливість маржиналізму та етапи «маржинальної революції»

2. Основоположники неокласичної теорії. «Закон Госсена»

3. Економічне вчення К. Менгера і його учнів

Висновок

Література

Вступ

У продовж останніх 30 років XIX століття класичну політекономію змінила маржинальна економічна теорія. Ця зміна значною мірою стала наслідком величезного прогресу в науці, особливо в її природничих і гуманітарних галузях, а також в економіці, в якій зявлялось все більше ознак монополістичного типу господарювання.

Основна ідея маржиналізму - дослідження граничних економічних величин як взаємоповязаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також і всього народного господарства (макроекономіка). У давньому контексті сучасний маржиналізм включає в себе і неокласичну, і кейнсіанську економічні концепції, а економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозвязки між визначеною метою і наявними обмеженими засобами, які мають альтернативні можливості використання.

Альтернативна можливість припускає використання ресурсів і витрат часу виключно для досягнення конкретної мети. Виходячи з цієї ідеї, яка лежить в основі маржиналізму, Л. Роббінс твердить: «Якщо ми щось вибираємо, то ми вимушені відмовитись від інших речей, від яких би ми за інших обставин не відмовились. Рідкісність засобів, які призначені для задоволення цілей різної значущості - це майже універсальна властивість середовища, у якому здійснюється людська діяльність,… і послуги кухаря, і послуги балетного працівника обмежені попитом на них і можуть споживатися по-різному… Економічна наука - це наука, що вивчає поведінку людей з точки зору співвідношення між метою і обмеженими засобами, які можуть мати різне споживання».

1. «Революційна» особливість маржиналізму та етапи «маржинальної революції»

Переоцінка цінностей «класичної школи», які сформувалися майже за двісті років, відбулася в останній третині XIXст. В економічній літературі її характеризують як «маржинальна революцію».

Пояснюючи суть цієї “революції” і відзначимо, що маржиналізм ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах, що відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою суті економічних явищ (категорій), вираженій у середній або сумарній величині. У класичній концепції визначення ціни лежить витратний принцип, який повязує її величину з витратами праці. Згідно з концепцією маржиналістів, формування ціни (через теорію граничної корисності) повязується із споживанням продукту, тобто, з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в продукті, який оцінюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага.

Ще одна «революційна» особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість - вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих субєктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Саме тому, завдяки маржинальній теорії, проблеми рівноваги і стабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодії з навколишнім середовищем - як підприємств і фірм, так і народного господарства в цілому.

Крім того, порівняно з класичною, маржинальна теорія широко застосовує математичні методи, у тому числі і диференційне обчислення. Причому, математика використовується маржиналістами не тільки для аналізу граничних економічних показників, але й для обґрунтування поняття оптимальних рішень при виборі найкращого варіанта з ряду можливих гіпотез. Так, М. Фрідмен про гіпотези писав, що їх змістовність можна «пояснити» за допомогою фактичних даних і навіть показати є гіпотеза «правильною» чи «помилковою», чи буде «прийнята» як обґрунтована, чи «відкинута»…, оскільки «єдиним конкретним тестом, який дозволяє оцінювати обґрунтування гіпотези, може бути її порівняння з реальністю».

«Революційні» зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Класики, на противагу примітивному інфляціоналізму своїх попередників - меркантилістів, ще з часів Д. Юма, тобто більше 100 років тому, «доводили» ступінь не нейтральності грошей хоча б у короткостроковому періоді. І висловлюючи незгоду з Юмом, вони не припускали можливості позитивної дії «повзучої» інфляції на виробництво і зайнятість. Згідно з їх інтерпретацією кількісної теорії грошей, мова йде про «просту і зрозумілу теорему пропорційності». Так-от, «маржинальна революція» дала нові докази на користь поступової зміни ортодоксальної версії кількісної теорії грошей Рікардо - Міля. У результаті «настав час» неформального визначення таких основних функцій грошей, як засобу обігу, міри вартості, засобу нагромадження. Причому, відпала необхідність пошуку серед різноманітних функцій грошей основної функції, і стало можливим визнати: «Гроші - це те, що робить гроші. Все, що виконує функції грошей, і є гроші».

Першими авторами названих відкриттів були І. Фішер та А. Пігу. Так, розвиваючи традиції «американської школи» маржиналізму, І. Фішер вивів так зване рівняння обміну: MV=PT, де М - кількість грошей, V - швидкість їх обігу, Р - середньо врівноважений рівень цін, Т - кількість усіх товарів. Виходячи з цього, тільки у тому випадку, коли не повязується вартість грошей з вартістю грошового матеріалу, а швидкість їх обігу і кількість товарної маси у короткостроковому періоді вважається за сталу, був би можливим ортодоксальний варіант кількісної теорії грошей: у результаті зіткнення товарів і грошей зміна цін на товари залежала б виключно від кількості грошей.

А. Пігу вніс свої корективи в методологію дослідження грошей Фішера, запропонувавши враховувати мотиви господарюючих субєктів на мікрорівні, зважаючи на їх «схильність до ліквідності» - прагнення відкладати частину грошей як запас у вигляді банківських вкладів або цінних паперів. Звідси, як вважав Пігу, тією мірою, у якій буде мати місце ліквідність грошей, відбуватиметься й адекватне коригування цін.

«Революційною» ще можна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізму дозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі каузального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економіки в точну науку.

Факт початку «маржинальної революції» був мало ким помічений. Про те, що вона вже відбулась, у 1889 році проголосив Л.Вальрас, який виходив із висунутих ним ідей аналізу граничних економічних величин і претендував на першість у цій «революції». Але оскільки у 1871 - 1874 рр. праці з цієї проблеми були опубліковані також У.Джеваном, К.Менгером, то між цими трьома економістами постало питання про науковий пріоритет. Однак, у 1878 р. його несподівано розвязав англійський професор Адамсон, який випадково знайшов у Британському музеї книгу тоді нікому невідомого Г.Госсена, видану набагато раніше (1854р.), у якій тоді було викладено зміст принципів маржинального аналізу економіки.

У «маржинальній революції» прийнято виділяти два етапи. Перший етап охоплює 70-80-ті роки XIX ст., коли відбувалось узагальнення ідеї маржинального економічного аналізу у працях австрійця К. Менгера і його учнів, а також в уже згаданих англійця Джевонса і француза Вальрас. На цьому етапі серед представників маржинальної теорії найбільше визнання здобув К. Менгер, який очолив «австрійську школу» маржиналістів. Його школа в якій активно співпрацювали також Ф.Візер, О.Бем-Баверк та інші вчені, виступала проти історичного і соціологічного підходів в економічній теорії, обстоюючи, як і класична школа, «чисту економічну науку». При цьому, теорія граничної корисності товару, що стала на даному етапі найголовнішою, проголошувалась «школою» основною умовою визначення його вартості, а сама оцінка корисності визнавалась психологічною характеристикою з позиції конкретної людини. Тому перший етап маржиналізму прийнято називати «субєктивним напрямом» політекономії.

Найбільш наполегливо і послідовно субєктивні погляди на всі категорії економічної науки захищала австрійська школа, ідеї якої ясно і популярно виклав О. Бем-Баверк у своїй роботі «Основи теорії цінності господарських благ», хоч сам він визнає, що основи нової теорії були закладені К. Менгером. провідну роль у побудові цієї теорії мають такі фундаментальні поняття, як корисність і цінність. На відміну від мінової вартості товару або матеріальних благ взагалі, корисність не є його обєктивною фізичною якістю, оскільки вирішальною мірою залежить від відношення до нього субєкта. Дійсно, одній людині те чи інше благо може здатися більш корисним, ніж іншій. Ця користь залежить передусім від цілей, завдань, потреб і інтересів, які переслідую субєкт. Тому при прийняті рішень в господарській діяльності корисність тих чи інших матеріальних благ або товарів визначають з урахуванням відповідних потреб і цілей. Вихідним у маржинальному аналізі є розуміння корисності, яке визначають звичайно, як здатність матеріального блага або послуги задовольняти яку-небудь потребу субєкта. Оскільки ці потреби не однакові у різних людей, то корисності не можуть розглядатися з обєктивної, безособистісної точки зору. Покладаючись на розуміння корисності, можна вивести розуміння цінності, яке характеризує не просто корисність товару або послуги, але вказує крім того на їх обмеженість і рідкість. З цієї точки зору корисність можна розглядати як нижчу форму цінності.

Характеризуючи цей етап, М. Блауг вказав на ряд помилок, яких припустились усі три творці теорії граничної корисності: К. Менгер, У. Джевонс, Л. Вальрас. Серед них він назвав такі:

· Корисність товару розглядається як функція кількості цього товару, яка не залежить від кількості інших товарів, що споживаються;

· «пояснення» поведінки споживача зіштовхується з подвійною опозицією;

· «добробут» зводиться до суми кількісних корисностей усіх індивідумів, які підлягають виміру, а оптимальним вважається такий розподіл ресурсів, який максимізує «добробут» саме в цьому розумінні та інше.

Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90-ті роки XIX ст. З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів у цьому етапі - відмова від субєктивізму і психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалось пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме тому представники нових маржинальних ідей стали розглядатися як правонаступники класичної політекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно одержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальної революції» - етапі формування неокласичної політекономії - найбільший внесок зробили англієць А. Маршал, американець Дж.Б. Кларк та італієць В. Перето.

2. Основоположники неокласичної теорії. «Закони Госсена»

Еволюцію маржинальних ідей на двох зазначених вище етапах «маржинальної революції» можна охарактеризувати так:

1. Спочатку маржиналізм у своєму субєктивному розумінні акцентував увагу на значенні економічного аналізу, обмежившись проблематикою, повязаною із споживанням, а класики, як відомо, виходили з пріоритету проблем виробництва. Але згодом останні обґрунтували необхідність вивчення обох сфер, не виключаючи жодної із них і не протиставляючи їх

2. Маржиналісти першої хвилі, використовуючи, як і класики, причинно-наслідковий аналіз, немовби повторили своїх попередників. Мається на увазі те, що дотримання каузального підходу привело і перших, і других до визнання вартості товарних благ як вихідної категорії економічного дослідження. Щоправда, з однією історичною різницею: «класична школа» вважала первинною сферою виробництва, а джерелом формування вартості - собівартість виробництва, «субєктивна школа» ж первинною вважала сферу споживання і ціни, зумовлені корисністю товарів і послуг. Неокласики, образно кажучи, обєднали сфери виробництва і споживання в обєкт цілісного системного аналізу, поширивши характеристику деяких граничних економічних величин на сфери обміну і розподілу.

3. На відміну від першого етапу «маржинальної революції», на другому етапі поряд з функціональним методом економічного аналізу утвердився метод математичного моделювання економічних явищ як засіб реалізації економічної рівноваги на рівні мікроекономіки, тобто окремо господарюючих субєктів, через що у неокласиків із предмета економічної науки включно до 30-х рр. 20 ст. несправедливо «випала» проблема факторів росту економіки і мікро досліджень. Але при цьому маржиналісти останньої третини 19 ст., а згодом і їх послідовники першої третини 20 ст., як і раніше, думали, що економічний розвиток підтримується автоматично завдяки «вільній» конкуренції, і продовжували розділяти «закон ринків» Ж.-Б.Сея з його основною ідеєю саморегулювання і рівно важності економіки.

Попередниками маржиналізму, першовідкривачами категорії «гранична корисність», яка використовувалася для аналізу поведінки споживачів, і піонерами застосування математичного аналізу функціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській системі було кілька науковців, зокрема, крім Г. Госсена, - німець Г.фон Тюнер, французькі дослідники Ж. Дюпюі і А. Курно та деякі інші. Вони «зіткнулись» із законом убиваючої граничної корисності в один і той же час, але як реакцією на абсолютно різні інтелектуальні впливи, і не володіючи успадкованим зведення близьких економічних ідей.

Курно належить заслуга відкриття закону попиту, який твердить, що попит є функцією ціни. Зміна величини попиту відбувається під впливом зміни цін за умови, що всі інші детермінанти залишаються постійними. Економічний аналіз Курно ґрунтувався на емпіричних спостереженнях і фактах, в результаті узагальнення яких він дійшов висновку і графічно показав, що крива попиту повязує в часовому відрізку обєм продажу і ціну, за якою товар було реалізовано.

Як твердив Курно, будь-яке ймовірне розширене виробництва буде припинене виробником, коли збільшення витрат перевищуватиме збільшення прибутку.

Заклавши основні теорії чистої монополії, А. Курно розробив також концепцію дуополії, яка стала фундаментом таких важливих в економічному аналізі ідей, як модель недосконалої конкуренції та теорії ігор.

Теорія дуополії виходить з конкуренції і полягає в тому, що покупці оголошують ціни, а продавці пристосовують свій обсяг випуску продукції до цих цін. Кожний дуополіст оцінює функцію попиту на продукцію і лише потім встановлює кількість для продажу, допускаючи при цьому, що обсяг випуску продукції конкурента є незмінним.

Жюль Дюпюі, як і Курно, дійшов висновку про обернену залежність між цінами та кількістю товарів, на які є попит. Проте, на відміну від останнього, він розглядав функцію попиту як функцію граничних корисностей: функція попиту нахилена негативно, оскільки додаткова корисність, отримала від купівлі додаткових одиниць того самого товару, завжди знижується.

Задовго до Маршалла (у1838 р.) А. Курно у своїй класичній праці «Дослідження математичних принципів у теорії багатства» застосував апарат диференціального обчислення, який забезпечував максимум прибутку. Відомі теоретичні досягнення щодо мінімізації витрат фон Тюнера, який вивчав поняття граничної продуктивності, і Госсена - «закон Госсена».

Перший закон Госсена - закон насиченості потреб. У ньому сказано: із задоволенням потреб у якихось благах їх цінність падає або по мірі збільшення кількості товару його корисність убуває. Перехід до насиченості потреб відбувається звичайно не зразу, а поступово, ніби по сходинках.

Практичне значення першого закону Госсена полягає у тому, що він відбиває звязок між зниженням граничної корисності і падінням попиту. Крива попиту може бути виведена як похідна від кривої граничної корисності.

Другий закон Госсена - закон вирівнювання граничних корисностей. Згідно з цим законом кожний учасник обміну прагне досягти максимуму вигоди, розподіляючи свої засоби між різними покупками. Він передбачає отримати однакове задоволення від кожної суми грошей, витрачений на кожний із товарів, який хоче придбати.

Щоб отримати максимум корисності, споживач так розподіляє кількість споживчих благ, щоб їх гранична корисність дорівнювала одній і тій самій величині.

Кожний учасник обмінної операції, розподіляючи свої засоби між різними покупцями, намагається досягти максимуму вигоди.

Закон єдності ціни випливає із закону заміни споживчих благ. Для покупця існує якась межа ціни, вище якої він не стане купувати товар. Для продавця є якийсь нижчий кордон ціни, який він бажає отримати і нижче якого не хоче опуститися.

На перетині інтересів покупців і продавців згідно з другим законом Госсена знаходиться ступінь, який відповідає поєднанню корисностей сторін однакової інтенсивності. Цей ступінь - ціна, яка відповідає однаковій корисності решти покупок.

3. Економічне вчення К. Менгера і його учнів

Основоположники маржиналізму на першому етапі «маржинальної революції» - К. Менгер та його учні Ф. Візер і О. Бем-Баверк.

Австрійці повернули теорію у бік вивчення інтересів і мотивів дій споживачів. Тим самим вони сприяли створенню теорії споживацької поведінки, формування галузі знань, яка отримала назву економічної психології. Класики проблемами особистого споживання практично не цікавились не включали їх предмет політичної економії. Вони вважали, що звички і пристрасті споживачів непередбачувані. А.Менгер, на відміну від них, твердив, що «що людина зі своїми потребами» і своєю владою над засобами задоволення останніх висхідний і кінцевий пункт усякого людського господарювання.

Граничні величини - один із відправних параметрів сучасної теорії ціни, аналізу взаємозвязку між попитом і пропозицією. Зрівноважу вальна функція ціни складається із взаємодії кінцевих величин. Аналіз конкуренції, ринкових ефектів і парадоксів опирається на вивчення потреб людини і законів їх задоволення.

Підходи австрійців знайшли своє застосування не лише у сфері споживання та обміну. По суті, вся господарська діяльність будується на поєднанні граничних величин - мінімізації і максимізації; на порівнянні витрат і результатів ґрунтується оцінка ефективності. Австрійська школа політичної економії стала висхідною для розвитку маржиналізму, який є одним із математичних напрямів у економічній праці.

Основним елементом у методологічному інструментарії К. Менгера є макроекономічний аналіз або індивідуалізм. Що дозволяє з одного, протиставити вчення класиків про економічні відносини між класами суспільства аналіз економічних відносин і показників на рівні окремого господарського обєкта, а з іншого - захопитись упередженим положенням про те, що нібито виявити і вирішити економічні проблеми можна, розглядаючи їх лише на рівні індивіда, на мікрорівні з урахування феномена власності і зумовленого відносною рідкістю благ людського егоїзму.

Методологічні проблеми пронизують весь текст «Основ…», хоч на них К. Менгер зосередився лише в двох розділах книги. А далі він розглядає такі теоретичні положення політекономії, як «цінність», «товар», «обмін», «гроші» та інші. Уже в першому розділі «Основ…», де йдеться про поділ економічних благ на порядки, обґрунтовується принцип компліментарності виробничих благ.

Про порядки в «Основах…» сказано: «Якщо ми володіємо комплементарними благами якогось вищого порядку, то спочатку ці блага мають бути перетворені в блага нижчого порядку і так далі, доки ми не одержимо благ першого порядку, які можна уже безпосередньо застосувати для задоволення наших потреб. Менгер вважає безпосереднє задоволення потреб людини забезпечує володіння благом першого порядку, а володіння благом другого і більш віддаленого порядків вимагає, щоб їх «послідовним чином» можна було «пристосувати до задоволення наших потреб». При цьому цінним є зауваження вченого про те, що «ми ні в якому випадку не в змозі спожити одиничне благо вищого порядку для задоволення наших потреб, якщо водночас не володіємо рештою - комплементарними благами вищого порядку».

Історичною є та різниця, яку К. Менгер визначає щодо володіння субєктом благами вищого і нижчого порядків. У цьому звязку автор «Основ…», аргументує положення про те, що блага вищого порядку споживаються відповідно до «законів причинності», і «тільки через деякий час», зазнаючи «змін», перетворюються в блага першого порядку, тобто у той стан, який можна назвати задоволенням людських потреб. Блага вищого порядку, на думку Менгера, виступають як «засоби виробництва». Звідси «випливає закон, за яким реальна потреба в певних благах вищого порядку відносно якихось проміжків часу зумовлена наявністю в нашому розпорядженні комплементарної кількості відповідних благ вищого порядку».

Цікавим є погляд Менгера на те, що являє собою «критерій економічного характеру благ». Цим критерієм, на його думку, не може бути «витрачена на благо праця», оскільки її потрібно шукати включно у відношенні між потребами у благах і кількістю доступних благ».

У третьому розділі «Основ…», розробляючи теорію вартості, яка визначається граничною корисністю, К. Менгер ніби заново відкрив «закон Госсена. Він упевнений, що цінність економічних благ людини визначає у процесі задоволення потреб, усвідомлюючи свою залежність від наявності. Для людини не мають ніякої цінності суто неекономічні блага. Менгер пояснює, що «вартість не є власністю благ, а навпаки є лише тим значенням, якого ми надаємо насамперед нашим потребам».

Менгер запропонував скласти шкалу різних благ відповідно до їх конкретної корисності. Така шкала корисностей була названа таблицею Менгера.

Серед певної кількості потреб, вибирають ті, що підлягають задоволенню у першу чергу залежно від наявних засобів. Визначення пріоритетності становить, за словами Менгера, «саме ту частину економічної діяльності людей, яка найбільше займає їх голови, справляє найбільший вплив на їх економічні прагнення».

У підсумку виникає менгерівське субєктивне трактування цінності, яке стало пізніше загальною вихідною позицією «австрійської школи», а саме: «Цінність - це поняття, яке мають господарюючі субєкти про значення таких благ, які знаходяться в їхньому користуванні для підтримання їх життя і добробуту; і тому все це поза їх свідомістю не існує».

К. Менгер вважає помилкою звинувачення «соціального устрою» у нібито виникаючій можливості… «відбирати у робітників частину продукту праці». Він пише, що праця є лише одним елементом процесу виробництва, який є не більшим економічним благом, ніж елементи виробництва». Тому, на його думку, власники, живуть не за рахунок працюючих, а за рахунок користування землею і капіталом, яке для індивіда і суспільства має таку саму вартість, як і праця».

Проблемі обміну К. Менгер присвятив четвертий розділ «Основ…». Суть цієї категорії у нього зведена до індивідуального акту партнерів, результат якого вигідний обом сторонам, але не є еквівалентом. На його думку, будь-який економічний обмін благ для індивідів, які обмінюються ними, означає приєднання до їхнього майна нового майнового обєкта. І тому обмін можна порівняти в господарському значенні з продуктивністю промислової і сільськогосподарської діяльності. Разом з тим, обмін, на думку К. Менгера, - це не тільки вигода, а й економічна «жертва», спричинена обмінною операцією, яка забирає «частину економічної корисності, яку можна одержати в результаті обмінних відносин», що часто робить неможливими їх там, де вони були ще можливі.

Високо оцінюючи значення і роль обміну в економічному житті, Менгер засудив негативне ставлення до зайнятих у цій сфері людей з боку представників класичної політекономії.

Намагаючись застерегти від уявлення про те, що розмір цін на товари «є суттєвим моментом обміну» і що кількість благ в акті обміну є еквівалентами, Менгер твердить: «…Дослідники такої категорії, як ціна спрямували свої зусилля на вирішення проблеми як зведення очікуваної рівності між дома кількостями благ до її причин. Одні шукали причину у витраті однакової кількості праці, інші - у рівних собі вартостях виробництва. Виникала полеміка навіть з приводу того, чи передаються одні блага в обмін на інші, чи блага тому еквівалентні, що в акті обміну віддаються одні за інших, тоді як у реальній дійсності ніде не буває рівності двох кількостей благ».

М. Благу належить така думка: «Можна знайти значно більше причин, щоб прирівняти Джевонса швидше до Госсена, ідея полягає в тому, що до імені Менгера безперервно звертались його учні - Візер і Бем-Баверк, кожен з яких був повний рішучості переконати своїх колег у тому, що економічна теорія австрійської школи є фруктом особливого сорту».

Імя Бем-Беверка відоме ще тим, що він разом з К. Менгером і Ф. Візером у складі так званої трійки «австрійської школи» продовжив небезуспішні пошуки вирішення проблеми ціноутворення на фактори виробництва «без математики», сконцентрувавшись на одній з основоположних ідей свого вчителя - факторі часу перетворення благ віддаленого порядку у благо першого порядку. У сферу дослідження, на відміну від Менгера, він включив не лише категорії індивідуального обміну, але й цілісного ринку, у тому числі виробництво і розподіл. При цьому не можна заперечувати, що у своїй знаменитій «теорії очікування» Бем-Баверк повністю спирається на характерні для «австрійської школи» принципи субєктивізму, висунувши в її рамках положення про надходження процента на капітал, як процес очікування.

Як і К. Менгер, О. Бем-Баверк розглядає цінність як таку корисність, яка необхідна для благополуччя людини: «Для утворення цінності необхідно, щоб з корисністю поєдналася рідкість, тому що цінність передбачає саме обмеженість кількості речей, відсутність цінності передбачає надлишок їх».

Розуміння вартості як обєктивної цінності відрізняється тим, що під ним розуміється обєктивне значення матеріальних благ у сфері обміну. О. Бем-Баверк, наприклад, пропонує називати вартість субєктивною міновою цінністю матеріальних благ.

На думку О. Бем-Баверка, розрізнення корисності і цінності є найбільш вигідним і фундаментальним поняттям у політичній економії. Дійсно, практик досить байдужий до благ, які є тільки корисними, але зовсім по-іншому ставиться до цінних. О. Бем-Баверк пише, що «пізно, надто пізно розгледіла наука той скарб, який зберігав для неї розмовну мову у вигляді самостійного розуміння «цінність», відмінно від розуміння «корисність».

Підсумовуючи свої роздуми про визначення субєктивної цінності матеріальних благ, О. Бем-Баверк вважає непохитними наступні положення:

«По-перше, наші потреби, бажання і відчуття виявляються в дійсності порівняльними, причому спільним пунктом для їх порівняння є інтенсивність пізнаних нами насолод чи неприємних відчуттів.

По-друге, ми маємо можливість визначити абсолютну і відносну міру приємних і неприємних почуттів, які дають нам або від яких позбавляють нас матеріальні блага, і дійсно користуємося цією можливістю.

По-третє, саме це кількісне визначення приємних почуттів і становить основу нашого ставлення до матеріальних благ, причому як наших теоретичних міркувань про величину значущості матеріальних благ для людського благополуччя, а отже, і для визначення цінності, так і іншої практичної господарської діяльності.

По-четверте, наука не тільки не може ігнорувати субєктивні потреби, бажання, відчуття тощо, а саме в них вона має шукати точку опори для пояснення господарських явищ».

Випливає, що для визначення величини субєктивної цінності автор бере за основу психологічні категорії задоволення. Слід зауважити, що О. Бем-Баверк не був твердо переконаний у тому, що ми здатні встановити величину корисності в числовому виразі шляхом визначення «відчуття задоволення».

Як і К. Менгер, О. Бем-Баверк характеризує походження ціни товару як наслідок субєктивної оцінки матеріальних благ учасниками обміну. Тобто, він переконаний, що і цінність, і ціна виникають в результаті субєктивної оцінки готових продуктів їх споживачами. Причому попит на ці продукти зумовлений, на думку О. Бем-Баверка, також субєктивною оцінкою цих продуктів.

Маржинально-субєктивістські ідеї зримо проступають у працях У.Джевонса. по-перше, на його думку, максимальне задоволення потреб при мінімумі зусиль є суто економічним завданням, яке не повязане з політичним, моральними та іншими факторами. При цьому приоритетне значення він надавав фактору корисності, тобто споживанню і попиту. По-друге, розглядаючи корисність і вартість за їх функціональною значущістю, У. Джевонс вважав, що ціна на товар функціонально залежить від товарних цін, зумовлених собівартістю виробництва. Він не визнавав самостійного значення собівартості виробництва, яке пізніше «відкрили» А. Маршалл і В. Перето. по-третє, У. Джевонс поділяв думку класиків про досконалу конкуренцію, яка дозволяє продавцям бути доступними один для одного і мати повну інформацію. Саме тому він дійшов думки, що субєкти ринку забезпечують людині такі комбінації товарів, які найповнішою мірою задовольняють її потреби. У цьому можна вбачати доказ розуміння ним принципів граничного аналізу, що дає вважати У. Джевонса одним з основоположників маржиналізму.

Висновок

Переоцінка цінностей «класичної школи», які сформувалися майже за двісті років, відбулася в останній третині XIXст. В економічній літературі її характеризують як «маржинальна революція».

Пояснюючи суть цієї “революції”, відзначимо, що маржиналізм ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах, що відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії.

«Революційні» зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Класики, на противагу примітивному інфляціоналізму своїх попередників - меркантилістів.

«Революційною» ще можна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізму дозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі каузального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економіки в точну науку.

Перший етап охоплює 70-80-ті роки XIX ст., коли відбувалось узагальнення ідеї маржинального економічного аналізу у працях австрійця К. Менгера і його учнів, а також англійця Джевонса і француза Вальрас. На цьому етапі серед представників маржинальної теорії найбільше визнання здобув К. Менгер, який очолив «австрійську школу» маржиналістів. Його школа в якій активно співпрацювали також Ф. Візер, О. Бем-Баверк та інші вчені, виступала проти історичного і соціологічного підходів в економічній теорії, обстоюючи, як і класична школа, «чисту економічну науку». При цьому, теорія граничної корисності товару, що стала на даному етапі найголовнішою, проголошувалась «школою» основною умовою визначення його вартості, а сама оцінка корисності визнавалась психологічною характеристикою з позиції конкретної людини. Тому перший етап маржиналізму прийнято називати «субєктивним напрямом» політекономії.

Література

1. Лісовицький В.М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник. - К: «Центр навчальної літератури», 2004. - 220 ст.

2. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних вчень: Навч. Посіб. - К: Знання - Прес, 2000. - 514 ст.

3. Ядгаров Я.С. История экономических учений: Учебник для вузов 3-е издание. М: ИНФРА - М, 1999. - 320 ст.