Реферат на тему:

Переоцінка цінностей у філософських поглядах Ніцше

План

• Вступ
• 1. Формування особи Ніцше і його філософії
• 2. «Нова» етика і мораль в ученнях Ніцше
• 3. Теорія «надлюдини»: переоцінка цінностей
• Висновок
• Список використаної літератури
• Вступ
• Про Ніцше і його філософію сьогодні говорять і пишуть так багато, що може показатися, ніби ця філософія є вже достатньо вивченою. Зокрема, аналізу творів філософа присвятили свої роботи: К.А. Свасьян (“Фрідріх Ніцше: мученик пізнання”), Мішель Фуко (“Ніцше, Фрейд, Маркс”), М. Хайдеггер (“Європейський нігілізм”), Карл Ясперс (“Ніцше і християнство”), Ф.Г. Юнгер (“Ніцше”), Шахраюй Делез (“Ніцше”), Артур Данто (“Ніцше як філософ”), Л. Онерва (“Рецепція Фр. Ніцше у фінській літературі зачала ХХ століття”), а також Р. Рессель, І. І. Євлампіїв, Ю.Б. Меліх і багато інших.
• Суперечлива і непіддатлива однозначній інтерпретації філософія Ф. Ніцше зробила колосальний вплив на всі філософські напрями, мистецтво і літературу XX століття. Просліджуючи пряму або непряму дію Ніцше на світову і вітчизняну літературу, можна відзначити уривки його ідей біля Альбера Камю, Ф. Юнгера, Ж.П. Сартра. У Росії творчість Ніцше залишила глибокий духовний слід: такі мислителі як Ст Соловїв, Лопатін, Е. Н. Трубецкой, Луначарський, Бердяєв, Жердин і Бубнов, наполегливо вникали у філософію Ніцше. Помітно вплив ідей філософа як на М. Достоєвського, А. Білого, М. Булгакова, так і на сучасника Ст Пельовіна.
• Бажаючи звільнити "життя" від переважного гніту розуму, Ніцше проголосив "переоцінку всіх цінностей", перехід "по той бік добра і зла". "Смерть бога", "богоутрата", що переживається людством, повинна полегшити цей шлях. Немає нікого, кому ми зобовязані віддавати звіт в своєму житті, окрім нас самих. Людство може робити з собою все що хоче. Життя є тільки експеримент що пізнає, а не його обовязок. На підставі цієї філософії Ніцше створив свій міф про "надлюдину" - сильну особу, що вільній від моралі, упокорювання, відкрито тягнеться до зла як єдиної сили творення, смерті, що дивиться в обличчя, з веселим трагізмом, рухомою вперед "волею до влади".
• Ніцше цікавий ще і тим, що сформулював своєрідну філософію влади. У німецькій філософії присутній термін "воля до буття", введений Артуром Шопенгауером. Цей термін Ніцше трансформував в "волю до влади" і тим самим позначив нову область у визначенні природі влади, як такий. Абсолютно очевидно, що філософський сценарій XX століття багато в чому розвивався по Ніцше. Великий філософ достатньо точно визначив, що влада, спираючись на закон, виступаючи від імені закону, сама схильна цим законом нехтувати. Ніцше виділив двох типів людей, які завжди порушуватимуть закон. Перший тип - злочинці поза законом, вони знаходяться внизу, а закон над ними. Другий - люди над законом: це представники влади. Сталіну і Гітлеру закони були ні до чого. Ніцше виявив схожість між цими двома типами - порушувати закон, переступати через нього через "волю до влади". В світлі Світових воєн і авторитарних режимів проблема, позначена Ніцше більш за століття назад набуває особливої актуальності.

1. Формування особи Ніцше і його філософії

Життя Ніцше - втілення самій його філософії у всій її суворій величності і трагічності. Не знаючи першу, важко зрозуміти другу. І не зрозумівши другу, неможливо осягнути те виключно сильна дія, яка надала учення Ніцше на той, що йде ХХ століття.

Фрідріх Ніцше народився 15 жовтня 1844 року в Реккене, Саксонія. Отець і дід його були пасторами. Він був серйозним урівноваженим хлопчиком. Не дивлячись на молоді роки, совість його була надзвичайно вимогливою і боязливою. Страждаючи від щонайменшої догани, він не раз хотів зайнятися самоисправлением. Хлопчик знав, що серед товаришів користується престижем. "Коли умієш володіти собою, - повчав він поважно сестру, - те зачинаєш володіти всім світом".

Він був гордий і твердо вірував в благородство свого роду. Їм володів тиранічний інстинкт творчості. У 12 днів написав історію свого дитинства. Фр. Ніцше хотів вчинити в Пфорта. Йому дали стипендію, і він покинув свою сімю в 1858 р. Він рідко брав участь в іграх, оскільки не любив сходитися з незнайомими йому людьми. З раннього дитинства у нього був інстинктивний потяг до письмової мови, до видимої думки.

Що рано проявив надзвичайну обдарованість в поезії і музиці, філолог за освітою, в двадцять пять років він отримав місце професора філології в університеті Базеля. Його вважали за надію німецької філології. Його книги прекрасні з погляду мови, увлекательны для читання і повні приголомшливих по новизні ідей. І проте практично всі вони були зустрінуті в багнети як як критикою, так і публікою, що читає, прижиттєва слава Ніцше носила скандальний характер. Очевидно, справа була саме в його ідеях.

Улюбленими авторами Ніцше були Шиллер, Байрон, Гельдерлін. Душа його завжди володіла здатністю швидко привязуватися до місця і житла, в рівній мірі вона дорожить спогадом про щасливі хвилини і про меланхолійні настрої.

Шопенгауер неподільно підкорив Ніцше своєю перевагою, тонким смаком і широким розмахом. Він ввіряє себе мудрості Шопенгауера і таким чином бачить своє найглибше бажання що здійснився: у нього є вчитель! Ніцше справедливо вважав себе за послідовника Шопенгауера, але він вище Шопенгауера у багатьох відношеннях, особливо тому, що його учення послідовне і несуперечливий. Шопенгауеровськая східна етика самозречення не гармонувала з його метафізикою всемогутності волі. Біля Ніцше ж воля первинна не лише в плані метафізичному, але в е р б етичному.

Час, в який жив Фрідріх Ніцше, був дуже складним: Німеччина переживала хворобливий процес обєднання, що проводиться жорсткою рукою Бісмарка, ламалися століттями накопичені стереотипи, норми, правила, які були такі звичні, приємні і цінні німецькій душі і які так хотілося зберегти. Німецька інтелігенція, чудово утворена, вихована кольором європейської культури - сонмом великих поетів, філософів і музикантів, більш всього бажала плідного розвитку ідей і традицій самою передовою у той час в Европе німецької культури і лише дуже небагато бачили необхідність радикальних змін. Одним з них був Фрідріх Ніцше.

Ніцше, хоча він і був професором, - філософ швидший за літературний склад, чим академічного. Він не винайшов ніяких нових спеціальних теорій в онтології і эпистемологии; найбільше значення має перш за все його етика, а так само його гостра історична критика.

У 1869 р. після поїздки по Німеччині Ніцше зачинає жити між Базілем і Трібшеном, де живе Вагнер. Великий Вагнер Ріхард був його іншому, хоча між ними було тридцять років різниці. Вагнеру присвячена перша книга Ніцше - "Народження трагедії з духу музики", що відразу ж викликала скандал.

Поступальна хода в мистецтві, по Ніцше, "повязана з подвійністю аполлонического і дионисического зачав". Містерії дионисического культу символізують життя людини на таємничому і прекрасному світі, його інстинктивне єднання з природою. "Діонісичеськоє мистецтво хоче переконати нас у вічній радісності існування, але тільки шукати цю радісність ми повинні не в явищах, а за явищами". Аполлонічеськоє ж, навпаки, це "повне відчуття міри, самообмеження, свобода від диких поривів". Із зникненням дионисического духу звязується те, що "впадає в очі ... звиродніння грецької людини" і сучасний плачевний стан людського духу. Проте "безперечні ознаки дають нам поруку в тому, що на сучасному нам світі відбувається зворотний процес поступового пробудження дионисического духу!" "Новим Есхілом" оголошує Ніцше Ріхарда Вагнера, в музиці якого він бачить свідоцтво відродження трагічного міфу в німецькому дусі, а з ним і новому життю німецького генія.

Ніцше пристрасно любив Вагнера, але посварився з ним після написання опери "Парсифаль", яка здалася Ніцше дуже християнською і дуже повною самозречення. Після сварки він жорстоко лаяв Вагнера, і навіть дійшов до того, що звинуватив Вагнера в тому, що він єврей. Проте, спільний світогляд Ніцше виявився дуже схожим зі світоглядом Вагнера, який відбився в його музичному циклі "Кільце Нібелунгов".

Усвідомлено Ніцше не було романтиком; дійсно, він часто різко критикує романтиків. Усвідомлено його світогляд був еллінським, але без орфічної компоненти. Його захоплюють досократики, за винятком Піфагора. Він живить схильність до Геракліту. Великодушна людина Арістотеля дуже схожа на "благородну людину" Ніцше, але в основному Ніцше стверджує, що грецькі філософи, зачинаючи з Сократа були нижче за своїх попередників. Ніцше не може пробачити Сократу його плебейського походження і звинувачує його в розкладанні знатної афінської молоді за допомогою демократичних моральних принципів.

Не дивлячись на те, що Ніцше критикує романтиків, його світогляд багатьом зобовязаний ним: це аристократичний анархізм байроновского типа, і ніхто не здивується, дізнавшись, що Ніцше захоплювався Байроном. Ніцше намагався зєднати два роди цінностей, які нелегко гармонують між собою: з одного боку, йому подобаються безжалісність, війна, аристократична гордість; з іншого боку він любить філософію, літературу, мистецтво, особливо музику. Історично ці цінності співіснували в епоху Відродження; тато Юлій II, що завоював Болонью і талант Мікеланджело, що використав, може служити прикладом людини, яку Ніцше бажав би бачити на чолі уряду.

Природно порівнювати Ніцше з Макіавеллі, не дивлячись на важливі відмінності між цими двома людьми. Відмінності ці полягають в тому, що Макіавеллі був людиною дії, його думки формувалися в тісному контакті із справами суспільства і йшли в ногу із століттям; він не був ні педантичним, ні систематичним, і його філософія політики не утворює несуперечливого цілого. Ніцше, навпаки, був професором, по суті книжником, філософом, що знаходиться в свідомій опозиції до політичного і етичного перебігу свого часу. Проте схожість їх глибше. Філософія політики Ніцше аналогічна філософії політики, викладеної в книзі "Князь" (але не в "Роздумах"), хоча вона розроблена і застосована ширше. Біля обох - і біля Ніцше, і біля Макіавеллі - етика націлена на владу і носить умисне антихристиянський характер, причому, антихристиянський характер біля Ніцше виступає більш опукло. Наполеон був для Ніцше тим же, чим Чезаре Борджа для Макіавеллі: великою людиною, переможеною дрібними противниками.

Ніцше дуже любить говорити парадоксами, бажаючи шокувати рядового читача. Він робить це, вживаючи слова "добро" і "зло" в звичайних ним значеннях, а потім заявляє, що вважає за краще зло добру. У своїй книзі "По той бік добра і зла" він насправді прагне змінити поняття читачів про добро і зло, але при цьому прагне, за винятком окремих моментів, представити справу так, ніби він вихваляє зло і засуджує добро.

З 1876 р. і все життя Ніцше страждав важкими головними болями, вони виснажували його. 200 днів в році минали в страшних муках. Але це не було невропатологією, як прийнято вважати. Його "Уранішня зоря" (1881), написана в стані неймовірних фізичних страждань, свідчить про зрілий розум. Твори Ніцше переважно написані у формі коротких фрагментів, афоризмів. Ця форма була єдино можливою в подібному стані.

У листопаді 1888 р., вже одержимий безумством, Ніцше намагався написати історію свого життя. Всі учні покинули його: німецькі філологи оголосили його "людиною, померлою для науки".

Біля Ніцше немає Бога, немає отця, немає віри, немає друзів; він навмисно позбавив себе всякої підтримки, але все-таки не зігнувся під тягарем життя. Страждання виховують його волю і запліднили його думки.

Етика Ніцше тісно повязана з його психологією, зі всім його життям. На перший погляд ми бачимо прославляння зла, сили, жорстокості. Загиблий інтелект врятувати було не можна.

Фрідріх Ніцше помер у Веймарі, 25 серпня 1900 р.

2. «Нова» етика і мораль в ученнях Ніцше

Критика релігії і філософії біля Ніцше повністю знаходиться під владою етичних мотивів. Він захоплюється деякими якостями, які, як він вірив (може бути і правильно), можливі тільки біля аристократичної меншості; більшість, на його думку, має бути засобом для піднесення меншості, більшість не можна розглядувати як що має якісь незалежні домагання на щастя і благополуччя.

Зазвичай Ніцше називає простих людей "недоробленими і неповноцінними" (bungled and botched) і не заперечує проти того, щоб вони страждали, якщо це необхідно для створення великої людини. Так, вся важливість періоду 1789-1815 років підсумовувана в Наполеонові. Наполеона зробила можливим саме революція - ось в чому її виправдання. Нам слід бажати анархічного краху всієї нашої цивілізації, якщо його результатом була б така винагорода. Наполеон зробив можливим націоналізм, - ось таке вибачення останнє. Майже всі піднесені надії XIX століття, пише Ніцше, зобовязані своїм виникненням Наполеонові.

Етика Ніцше є етикою самовиправдання ні в якому звичайному сенсі цього слова. Він вірить в спартанську дисципліну і здатність терпіти, так само як і заподіювати біль ради важливої мети. Він ставить силу волі найвище. "Я оцінюю силу волі, - говорить він, - по кількості опору, який вона може надати, по кількості болю і тортур, які вона може винести, і знаю, як обернути її до її власної вигоди. Я не указую на зло і біль існування пальцем докору, але, навпаки, я плекаю надію, що життя може одного дня стати ще злішою і ще повнішою страждань, ніж коли-небудь."

Є усілякі практичні аргументи, що показують, що спроба досягти мети, яку ставив Ніцше, насправді приведе до чогось зовсім іншого. Потомствені аристократи дискредитовані. Єдиною практично можливою формою аристократії є організація типа фашистської або нацистської партії. Подібна організація викликає опозицію і, ймовірно, буде переможена у війні; але якщо вона і буде переможена, то вона повинна незабаром стати не чим іншим, як поліцейською державою, де правителі живуть в постійному страху бути убитим, а герої поміщені в концентраційні лагери. У такому суспільстві довіра і чесність підірвані доносами і передбачувана аристократія надлюдини вироджується в кліку тремтячих боягузів.

Етичним питанням, в протилежність політичному, є питання про співчуття. Співчуття виражається в тому, що стаєш нещасним із-за страждань інших, і це до деякої міри природно для людської істоти. Маленькі діти засмучуються, коли чують, як плачуть інші діти. Але розвиток цього відчуття у різних людей йде по-різному. Деякі знаходять задоволення в тому, що заподіюють страждання, інші, наприклад Будда, відчувають, що вони не можуть бути повністю щасливі до тих пір, поки яка-небудь тваринна істота страждає. Більшість людей емоційно ділять людство на друзів і ворогів, співчуваючи першим, але не другим. Такі етики, як християнська і буддист, містять в своїй емоційній основі універсальне співчуття, а етика Ніцше - повна відсутність співчуття "В цілому сострадние паралізує закон розвитку - закон селекції. Воно підтримує життя в тому, що дозріло для загибелі". Проповіді Ніцше часто направлені проти співчуття, і відчувається, що в цьому відношенні йому було неважко слідувати своїм заповідям.

"Людське, дуже людське" вийшло з присвяченням "памяті Вольтера", що одне вже могло викликати скандал, і з підзаголовком "Книга для вільних розумів", хоча, як признається автор вже на перших сторінках, "коли мені це було потрібно, я винайшов для себе і "вільні розуми"...таких розумів немає і не було". Проте він сподівається, що "наша Европа матиме серед своїх синів завтрашнього і післязавтра дня таких веселих і зухвалих хлопців".

Книга ця, складена з девяти відділів, кожен з яких аналізує аспекти людського буття в світі, людського суспільства і людської свідомості показує, як мало в людині і його житті справжньої величі і свободи, як сильно покріпачив він себе багаточисельними уявленнями і забобонами, що склалися в моральні встановлення і як спокійні і беззубі його думка, наука, вихолощено мистецтво. Все це тільки "людське".

Всім цим "людським" звязані людські душі, і тому, щоб могли зявитися знов (як що колись існували спочатку), "вільні розуми", душа повинна випробувати, "як вирішальна подія своейжизни" випробувати "великий розрив" зі всім цим безнадійно людським. "Краще померти, чим жити тут"...і це "тут", це "удома" є все, що вона любила досі!" Виплутуючись з тяжкої антиномії: мораль або свобода, Ніцше передбачає, що традиційна мораль, ззовні приписуюча людині цілу систему заборон і декретів, могла спиратися тільки на презумпцію несвободи. Вибір на користь свободи диктується вибухом внутрішніх сил людської душі, воля.

"Цей перший вибух сили і волі до самовизначення, самоустановлению цінностей, ця воля до вільної волі" - приводить душу, в якій зріє вільний розум і наростає "все більш небезпечна цікавість": "Чи не можна перевернути всі цінності? І, можливо, добро є зло( А Бог - вигадка і хитрування диявола? І, можливо, в останній своїй основі все помилково?..." Такі думки прирікають вільний розум на томливу самоту, але в нім бачить Ніцше єдиний шлях до "зрілої свободи духу". Вільний розум живе вже "поза оковами любові і ненависті, зовні "так і ні", добровільно близьким і добровільно далеким". Величезну кількість речей він бачить далеко під собою, вони його не турбують і не торкаються. Він стає "паном над собою, над власними чеснотами", раніше колишніми його панами, а зараз "знаряддями, що стали, разом з іншими знаряддями".

"Досить, вільний розум знає віднині, якому "ти повинен" він покорявся, і знає також, на що він тепер здатний і що йому тепер - дозволено..." Пізнавши це, вільні розуми пізнають тепер і своє завдання "випробувати душею і тілом найрізноманітніші і суперечливі лиха і радощі як шукачі пригод і мандрівників навколо того внутрішнього світу, який зветься "людиною", як вимірники кожного "вище", кожного "сверхиного"... По суті, мова йде про якомусь аналогу коперниканской парадигми: Я, що оберталося раніше навколо обєктивного світу цінностей (моральних, релігійних, наукових, яких завгодно - людських), відмовляється надалі бути периферією цього центру і хоче само стати центром, що особисто визначає собі міру і якість власної ціннісної галактики.

Таким чином Ніцше приходить до того, що стати по-справжньому вільним розумом означає, відчувши і випробувавши все людське, піднятися над ним і звернутися в надлюдину.

Пізній Ніцше пише вже книги, обернені в порожнечу, яку повинен заповнити собою надлюдина. Зневірившись зустріти розуміння у сучасників, він указує в підзаголовках адресу свого читача, настільки ж абсурдну, наскільки і конкретний: "книга для всіх і ні для кого", "прелюдія до філософії майбутнього". Неправильно було б вважати, що це означає "ці книги не для вас, мої сучасники". Але, як і у випадку з "Людським, дуже людським", книгою, яку Ніцше адресував "вільним розумам", яких він сам же і вигадав, ці його книги не для надлюдини, бо немає ще надлюдини, та вони і не потрібні майбутній надлюдині. Вони покликані розбудити того, в кому є здатність побачити і здолати убогість людського, вони указують читачеві бажаний образ надлюдини, образ його думок і дій, образ його буття в світі, його стосунків зі світом і з самим собою. А також шлях становлення надлюдини.

3. Теорія «надлюдини»: переоцінка цінностей

Справді, найпрекрасніша по написанню з книг Фрідріха Ніцше: "Так говорив Заратустра." Сам автор вважав за її "найглибшу зі всіх книг, якими володіє людство". Образ Заратустри людини, становлення надлюдини, що йде по дорозі. По суті, цей шлях намічений автором ще в "Людському...", але тут він детально пропрацював і вдягнувся у форму притчі, написаної приголомшливим стилем. Форма притчі запозичена з Біблії і більш всього нагадує євангельські проповіді Ісуса Хріста і розповіді про тих, що відбуваються з ним і його учнями подіях. Звичайно ж, порівнювати Христа і Заратустру не має сенсу на цих сторінках, хоча мабуть, що саме такого порівняння і вибору між ними і бажав від свого читача Ніцше, оскільки в своєму читачі (якщо такий знайдеться) він бачив послідовника для свого Заратустри, бо "хто пише кровю і притчами, той хоче, щоб його не читали, а заучували напамять".

Твір "Так говорив Заратустра" - це істотний виклик мислителя християнству, що склалося за дві тисячі років, «як явищу помилковому і згубному». Причому напад на християнство був проведений не з банально-матеріалістичних позицій, а як би з використанням того ж зброя - релігії. Християнству протиставлялося не атеїстичне заперечення Бога, а нове релігійне віровчення. «Явище Ніцше, - писав Бердяєв, - має величезне значення для долі людини. Він хотів пережити божественне, коли Бога немає. Бог убитий, пережити екстаз, коли мир такий низький, пережити підйом на висоту, коли мир плоский і немає вершин. Свою, врешті-решт, релігійну тему він виразив в ідеї надлюдини, в якій чоловік припиняє своє існування. Людина була лише переходом, він лише унавоживал грунт для явища надлюдини».

Вустами Заратустри три перетворення духу в людині виділяє Ніцше: "як дух стає верблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитям стає лев". Перш за все на шляху досягнення свободи духу необхідно пізнати тягар, важке, щоб здолати свою слабкість. "Чи не означає це: принизитися, щоб змусити страждати своя зарозумілість?.. Все найважче бере на себе витривалий дух, подібно до повюченого верблюда...поспішає і він в свою пустелю".

Так, "узявши на себе все найважче", адепт шляху знаходить самота. Останнім "драконом", "паном" і "богом", якого він зобовязаний перемогти, є моральний імператив "ти повинен". У битві з ним він стає левом: "дух лева говорить "я хочу". Таким чином він завойовує собі право переоцінки існуючих цінностей і створення нові. "Завоювати собі свободу і священне Немає навіть перед боргом - для цього, брати мої, треба стати левом".

Але само по собі це право і ця сила сказати "ні" будь-яка з передвстановлених істин не є ще здібністю до створення нових цінностей. Тому лев повинен стати дитям: "Дитя є невинність і забуття, новий почин, гра, колесо, що самокатящееся, початковий рух, святе слово твердження". Стати дитям - означає стати новим, отринув всі колишні встановлення, знов знайти смак до "гри творення". Грати зі світом і з собою, як дитя - тобто, повертаючись до колишньої термінології Ніцше, відродити в собі дионисическое зачало. "Та, для гри творення, брати мої потрібне святе слово твердження: своєї волі хоче тепер дух, свій мир знаходить мир, що втратив". Такий шлях до надлюдини.

"Надлюдина - сенс землі". "Що таке мавпа відносно людини? Сміховисько або болісна ганьба. І тим же має бути людина для надлюдини: сміховиськом або болісною ганьбою". "Справді, людина - це брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не зробитися нечистим...надлюдина - це море, де може потонути ваше велике презирство".

Найвище, що може пережити чоловік, учить Ніцше - це "година великого презирства". Презирство до самого собі, до своїх слабкостів і пороків, до своєї несправедливості, до "жалюгідного достатку собою", званому чеснотою. "Але де ж та блискавка, що лизне вас своєю мовою? Десь безумство, що треба прищепити вам? Дивитеся, я учу вас про надлюдину: він - ця блискавка, він це безумство!"

Фрідріх Ніцше спробував минути шлях до надлюдини. Підсумком було безумство. Ступінь занурення в проблему перевершив міру особистої витривалості. "Хто нападає на свій час, нападає лише на себе". Руйнування традиційних цінностей обернулося саморуйнуванням. На довгі роки на згадку про Ніцше і його спадщину ліг друк "фашистської". Образ надлюдини спотворився до невпізнання і придбав риси "білявої бестії", не щадної нічого і нікого, безжалісно руйнівної мир і його цінності.

Але ж не в цьому суть надлюдини Ніцше. Його надлюдина безжалісна перш за все і понад усе до себе, він сумнівається і піддає перегляду цінності, що є у нього, і встановлення, позбавляють його внутрішньої духовної свободи і радості творчого життя. "У людині тварюка і творець сполучені воєдино". Потрібно памятати, що філософія Фрідріха Ніцше - це унікальний і всім життям здійснений експеримент по руйнуванню усередині себе "тварюки" і вирощення "творця", що прозвав "надлюдиною".

Людина має мету усередині себе; його мета - це життя. Ось ця ідея абсолютної цінності людського життя по суті зявилася тим гаслом, яке обєднує всю творчість Ніцше. З цим гаслом звязаний і ніцшеанський ідеал людини - Надлюдина. Цей ідеал, за задумом Ніцше може бути реалізований лише за умови, якщо людство повернеться до витоків своєї історії, коли бал життя правитимуть люди вищої раси - "господарі", люди, що є досконалістю перш за все в біологічному відношенні. Вони не будуть обтяжені ні побутовими, ні соціальними, ні релігійними обмеженнями і забобонами і тому будуть абсолютно вільні.

Біологічно обумовленим, вважає Ніцше, є все, що в людському гуртожитку вважається за добро, що складає для людей цінність, включаючи і цінність моральну. Відповідно, немає і бути не може обєктивно обумовленої моралі. Кожен має таку мораль, яка в найбільшій мірі відповідає вимогам його життя: мораль одного виправдовує все, до чого він прагне; мораль іншого робить його утихомиреним; мораль третього закликає до помсти ворогам і так далі Люди навіть можуть не усвідомлювати, яке насправді джерело їх моральних переконань і уявлень, але це не міняє справи. Всякий має того типа моралі, який більш всього відповідає його природі.

Найбільш істотна відмінність між людьми, на думку Ніцше, полягає в тому, що деякі з них від природи слабкі, інші сильні знову-таки за природою. Відповідно розрізняється і їх мораль. Сильні ("господарі", по термінології Ніцше) цінують особисту гідність, рішучість, наполегливість, самовпевненість, непохитну волю і невичерпну енергію в досягненні поставленої мети. Слабкі ("раби" по тій же термінології) цінують те, що більшою мірою виражається в їх слабкості - жалісливість, мягкосердечие, альтруїзм, і розсудливість і тому подібне

Колись господарі панували в житті. У них була своя мораль, свої поняття і уявлення про добро і зло. Але з часом їх здолали раби, але перемогли вони не силоміць, а числом. Добром почало визнаватися те, що більшою мірою відповідає їх інтересам; мягкосердечие, любов до ближнього, покірливість, доброта - всі ці і подібні до них якості піднесені до рівня чесноти. У епоху після повстання рабів пануючим стало і продовжує залишатися рабська мораль. У оцінці пануючої моралі Ніцше хотів зайняти неупереджену, науково обгрунтовану, натуралістичну поезію. Він відзначав, що все йде так, як і повинно йти в умовах, коли раби приемлют мораль рабів. Одне тут погано : навіть господарі зачинають підкорятися цій моралі. Проте Ніцше не міг утриматися на цій обєктивній, неупередженій позиції, оскільки відчував себе таким, що належить до раси господарів і визнавав їх мораль не лише вищою, але і єдино гідною цієї назви. Релятивістська етика з її тезою : "кожен має того типа моралі, який личить йому" виявляється тільки зовнішньою видимістю. У її підставі лежить етика абсолютизму, згідно якої правильної є тільки одна мораль - мораль господарів.

Якщо спробувати підсумовувати різні розрізнені оцінки, дані Ніцше пануючій моралі, то, вірогідність їх можна звести до деякого спільного знаменника і виразити у вигляді наступних трьох претензій. Пануюча мораль, на думку Ніцше, своєю підставою має припущення, по-перше, про загальну рівність; по-друге, про свободу - кожен має бути вільний в тій мірі, в якій він не робить замах на свободу інших; по-третє, про абсолютність моральної цінності, яка нібито не вимагає ніяких доказів, оскільки вона не засіб, а мета.

Заснована на цих припущеннях мораль цілком закономірно включає принципи справедливості, альтруїзму або любові до ближнього, співчуття, милосердя, переваги духовних цінностей над матеріальними, перевага суспільного блага перед особистим і тому подібне

Власна моральна позиція Ніцше, позиція господаря майже прямо протилежна пануючій в суспільстві моралі. Її наріжними каменями служать: по-перше, цінність життя в її біологічному сенсі - тільки життя має абсолютну цінність і породжує все те, що має цінність; по-друге, свобода сильного - свобода належить тільки тому, хто має достатньо сили, щоб завоювати і відстояти її; по-третє, нерівність - люди не рівні, вони лише кращі або гірші, залежно від того, скільки життєвої сили поміщено в кожному з них. Природно, цим засадам відповідають і принципи моралі. Справедливість в тому вигляді, як її розуміє пануюча мораль є брехня. Дійсна справедливість, вважає Ніцше, заснована зовсім не на рівності - кожен має стільки, скільки заслуговує, а заслуги його вимірюються кількістю життя. Рівність - це ознака занепаду.

Помилковим є і принцип корисності - призначення життя полягає не в збільшенні добра. Саме життя є вище і найбільше добро, і лише це має значення. Брехнею є і принцип альтруїзму: якщо і може у кого-небудь бути велика мета, то вона напевно важливіше за благополуччя ближнього. Справа не в любові до блшижнему; пошана і поклоніння гідні лише кращі, а кращі - це найбільш сильні. Крім того, альтруїзм є не що інше, як егоїзм, але тільки егоїзм слабкий. Не бачить Ніцше яких-небудь достоїнств і біля принципу милосердя - воно є марна трата енергії на слабких і вироджуваних. Вимогою життя є не порятунок і навіть не допомога слабким. Гаслом, гідним справжньому життю, має бути: "Падаючого підштовхни!".

То ж і у випадку з принципом суспільного блага - тільки великі індивідуальності мають цінність. Що стосується маси, то вона може представляти інтерес або як копія великого, або як сила, що чинить опір йому, або як знаряддя в його руках.

Крім усього іншого, пануюча мораль, вважає Ніцше, базується на помилковій психології, а це означає, вона не почитала і не може почитати природних інстинктів, прирікаючи тим самим людей на дотримання принципам, несумісним з їх природою. Вона говорить про альтруических вчинки, свободу волі, моральний порядок, але на ділі нічого подібного не немає і бути не може. Є тільки брехня. але найбільша шкода пануючої моралі полягає в тому, що вона культивує посередність і тим самим руйнує єдине цінне - життя.

За свою головну заслугу Ніцше вважає те, що він зробив і здійснив переоцінку всіх цінностей: все те, що зазвичай визнається цінним, насправді не має нічого спільного із справжньою цінністю. Потрібно все поставити на свої місця - на місце цінностей уявних поставити дійсні цінності. У цій переоцінці цінностей, по суті своєму складовій власне філософію Ніцше, він прагне встати "по той бік добра і зла". Звичайна мораль, скільки б ні була вона розвиненою і складною, завжди поміщена в рамки, протилежні сторони якої складають уявлення про добро і зло. Їх межами вичерпуються всі форми існуючих моральних стосунків. Що стосується Ніцше, то згідно його думці мораль, обмежена цими рамками є брехня. Справжня людина повинна будувати все своє життя в просторі, кордони якого пролягають не там, де знаходиться добро і зло пануючій моралі. Саме у цьому сенсі Ніцше називає себе имморалистом.

Проте чи можлива в принципі точка зору абсолютного імморалізму? Зрозуміло, мова йде не про окремі вчинки, що суперечать вимогам суспільної моралі, не про злочинців в звичайному сенсі, а про мораль як систему поглядів, уявлень, розпоряджень, вимог і тому подібне З цієї точки зору те, що проголошує Ніцше, так би мовити, зрушені, поставлені на незвичне місце ці самі рамки. Точніше кажучи, у нього прийнятий інший критерій добра і зла.

Отже, в порівнянні з попередньою традицією позиція Ніцше характеризується тим, що якщо вся європейська філософська традиція претендувала на створення або перебудову етики, не роблячи замах при цьому на саме мораль, то Ніцше претендує на створення не лише нової або підновляючої системи етики, але і нової моралі. Жоден з філософів минулого - ні Платон, ні Арістотель, ні Августин Блаженний, ні Хома Аквінський, ні

Кант - не заходив настільки далеко : кожен з них претендував на створення нової етики як філософії моралі, але не самій моралі. Іншими словами вони прагнули концептуализировать мораль свого часу, виявити її основні риси, фундаментальні основоположення і показати витікаючі з них следствия.

Проголошена Ніцше мораль своїм фундаментом має життя як першу і абсолютну цінність. Відповідно її рушійний механізм включає не лише роздум і осмислення, скільки інстинктивні реакції. Інстинкти цього роду в найбільшій мірі розвинені у Надлюдини - створеного філософією Ніцше ідеалу людини. Його ще немає в реальності. Заставою його появи служать ті одиниці, на зразок самого Ніцше, які живуть життям провісників.

Висновок

У ученні Ніцше, як в будь-якому серйозному етично філософському дослідженні, є багато цінного для нашого часу. Перш за все, це яскрава критика міщанки. Ніхто до і після Ніцше з такою прозорливістю не зміг передбачати всю небезпеку товариства маленьких, сірих, покірних людей.

Це, крім того, неприйняття соціальної системи, побудованої або на безмірному підпорядкуванні який-небудь одній ідеології, або на принципах утилітаризму і прагматизму, де знецінене головне - особа, її індивідуальність і неповторність. Це ідея піднесення людини, подолання всього дрібязкового, буденного, незначного для життя. Багато категорій етичного учення Ніцше увійшли до філософсько-етичної науки і в нашу буденну мову: "переоцінка цінностей", "Надлюдина", тобто "яких дуже багато"; "людське, дуже людське"; мораль "по той бік добра і зла".

У радянській філософській науці існувала одна відповідь на питання про гуманність учення Ніцше - негативний. Безумовно, учення Ніцше суперечливе, тому і не може бути оцінено як тільки негативне або тільки позитивне. Ніцше примушує думати, порівнювати, роздумувати.

Головною позитивною цінністю етичного учення Ніцше, без сумніву, є ідея піднесення людини. Ніцше з повним правом можна було б назвати дослідником антропологічного методу у філософії. У своїх етичних оцінках він прагнув йти від індивіда. Причому сам індивід розглядувався ним як цінність, що нескінченно стає, як процес, як невичерпність. По Ніцше, людство - це цілісність, що виявляється через відмінність. Але абсолютизація неординарності приводила Ніцше до парадоксальних виводів. Втім, будь-яка абсолютизація приводить до крайнощів і в пізнанні і, що всього сумніше, в соціально етичній практиці.

Одним з аспектів філософського учення Ніцше є критика християнської моралі. Відзначимо, що тут Ніцше займав вельми оригінальну позицію. Він вважав, що релігія формує залежну, несамостійну свідомість, упокорювання, несвободу людини. Для Ніцше релігія стала символів залежної "нещасної" свідомості. Звичайно ж, зміст і практику християнського учення не можна звести до подібного його тлумачення. Але, проте, ця точка зору німецького мислителя дуже актуальна і сьогодні.

Філософія Ніцше унікальна: вона дозволяє не лише оголювати проблеми, що стали істотними для культури ХХ століття, але і виявити питання, мимо яких ця культура минула і які залишилися на рахунку прийдешнього. Життя з її подоланням стає горизонтом культури - тим, що розвиває її. "Добрий і злий, багатий і бідний, високий і низький, і всі імена цінностей: все повинно бути зброєю і кричущим символом і указувати, що життя повинне завжди заново долати саме себе!"

Список використаної літератури

1. А. Зотов, Ю. Мельвиль. Буржуазная философия середины Х1Х - начала ХХ века.-М.: высш. шк., 1988. - 520 с.

2. В. К. Кантор. Антихрист или Ожидавшийся конец европейской истории. Вопросы философии, 2002, №2. Стр. 14-28.

3. В.Вересаев. Живая жизнь: о Достоевском, о Толстом, Аполлон и Дионис (о Ницше). - М: Политиздат,1991.-336с.

4. Введение в философию. - К., 2003.

5. Вступ до філософії: навч. Посібник. За ред.Нікітіна Л.М. - Донецьк. - 2003.

6. Г. Рессель. О типологии и актуальности восприятия Ницше и Соловьева в русской литературе. Вопросы философии, 2002, №2. Стр. 28-42.

7. Галеви Даниэль. Жизнь Фр. Ницше. - Рига: ”Спридитис”, 1991. - 272 с.

8. Давыдов Ю.Н. Этика любви и метафизика своеволия: проблемы нравственной философии. - М: Мол.Гвардия, 1987.-317с.

9. И. И. Евлампиев. Достоевский и Ницше: на пути к новой метафизике человека. Вопросы философии, 2002, №2. Стр. 102-118.

10. Історія філософії. За ред. Рогача. - Харків: Фоліо, 2003. - 768 с.

11. Мусский И. А. Сто великих мыслителей. - М., 2000. - 688 с.

12. Н. П. Франц. Апокалиптические идеи у Фридриха Ницше и Владимира Соловьева. Вопросы философии, 2002, №2. Стр.42-52.

13. Немировская Л.З. Ницше: мораль «по ту сторону добра и зла». - М.: Знания, - 1991. - 64 с.

14. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла; к генеалогии морали. - М: Эксмо-пресс, 1998.- 105 с.

15. С. Жеребкін. Мізогінія чи Фемінізм? Німецька філософська думка від Канта до Ніцше.// Філософська думка, 2000, №6. С. 72-84.

16. С. С. Хоружий. Ницше и Соловьев в кризисе европейского человека. Вопросы философии, 2002, №2. Стр.52-69.

17. Спиркин А.Г. Философия: учебное пособие для вузов. - М., 2003.

18. Ф. Ницше, З.Фрейд, Э.Фромм, А.Камю, Ж.П. Сартр. Сумерки богов /Под ред. А.Яколева:перевод.- М: Политиздат,1989.-398с.

19. Ф. Ницше. Так говорил Заратустра. Книга для всех и ни для кого. - М: Интербук, 1990. - 301 с.

20. Ю. В. Синеокая. Проблема сверхчеловека у Соловьева и Ницше. Вопросы философии, 2002, №2. Стр.69-81.

21. Ю.Б Мелих. Утверждение и осуждение индивидуализма у Фридриха Ницше и Владимира Соловьева. Вопросы философии, 2002, №2. Стр. 97-102.