Релігія та віра як феномен в історії суспільства

11

Релігія та віра як феномен в історії суспільства

Релігієзнавство - молода й водночас одна з найдавніших галузей гуманітарної науки. Молода, бо ж її складові стали конституюватися в систему знання лише в XVIІІ-ХІХ століттях, найдавніша, бо ж окремі знання про релігію виникають вже в стародавньому світі.

Релігія - надто складне суспільне явище. Про неї пишуть в наукових працях, публіцистичних статтях, художніх творах, говорять в політичних діалогах і буденних розмовах. І це лише здається, що всі, користуючись словом релігія, мають при цьому на оці одне й те ж. Постаючи однією із форм суспільної свідомості, релігія водночас є і світоглядом, і суспільно-історичним феноменом, і складовою культурного життя, й елементом суспільної надбудови. Вона має індивідуальний і суспільний рівні свого вияву, існує у величезному спектрі конфесій.

Завдяки християнству термін релігія увійшов у всі європейські мови. Характерно, що спочатку ним позначали лише християнську віру. Відомий теолог Августин (ІV століття) називав християнство релігією тому, що воно є для людини, яка відпала від Бога, шляхом поєднання, звязку й примиренням з ним. Всі інші вірування в той час обєднувалися поняттям поганство, язичництво і розглядалися як хибні. З часом поняття релігії поширилося на різні вірування, але при цьому все одно зберігався поділ на природні релігії і духовні. Лише з ХІХ століття термін релігія входить в науковий вжиток у сучасному його значенні.

Відзначимо, що “релігія взагалі" не існує. Історично існували й існують нині лише якісь конкретні її різновиди. Релігієзнавці нараховують їх більше пяти тисяч. Складність і різноманіття явищ, які позначаються терміном релігія, а також той факт, що ми тут маємо справу не із завжди тотожною собі логічною абстракцією, а з історичним явищем, яке постійно змінюється, породжують думку про необхідність відмовитися від прагнення дати визначення цьому феномену, а то й взагалі відмовитися від самого терміну релігія.

Ще Джавахарлал Неру, відомий політичний лідер незалежної Індії, в своїй “Автобіографії” писав, що слово релігія втратило всякий зміст (якщо коли-небудь воно його й мало) та лише викликає нерозбериху і породжує нескінченні дебати, прирікання. Було б далеко краще, продовжував Д. Неру, якби це слово взагалі виключити із вжитку і використати взамін його інші слова, що мають більш визначений зміст. Але з таким підходом аж ніяк не можна погодитися. Визначити релігію - це не просто зафіксувати в системі понять сутність цього духовного явища, а й висловити своє ставлення до нього, виявити його аксіологічний статус. Визначення релігії має, безсумнівно, ще й велике евристичне значення, допомагає осмислити сучасні релігійні явища і процеси.

Оскільки релігія не має над собою якогось роду, в межах якого її можна було б охарактеризувати за допомогою певних індикаторів, то при її визначенні варто звертатися до герменевтичного способу, тобто брати якусь ідею і збагачувати її зміст різними індуктивними й позитивними дослідженнями

В науковому релігієзнавстві наявними є різні підходи до зясування феномену релігії. Так, при інтеракційному підході він зясовується як система взаємозвязків і взаємовідносин людей з приводу певних релігійних обєктів. При функціональному зясуванні розкривається її роль в житті особи і суспільства. Біхевіоріальний підхід обмежується інтерпретацією певних видів релігійно значимих символічних дій, ритуалів, форм поведінки. Консестивне пояснення грунтується на тих чи інших явищах свідомості (фантастичне, святе, анімізм, віра в надприродне тощо), на основі раціоналістичного аналізу.

Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини природні чи суспільні сили, як це ми донедавна твердили, а такий її стан, який можна назвати станом самовизначення у світі, станом здобуття людиною самої себе. Будь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне. З огляду на це, особливістю релігії є й те, що вона виступає не у формі когнітивного, а в ролі засобу позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, зазнають впливу якихось вищих сил, які не піддаються логічному аналізу.

Як слушно зауважував відомий православний богослов О. Мень, при визначенні релігії ми повинні включати позалюдське начало, через звязок людини з яким й виникає релігія Саме релігія віднаходить в бутті сокровенну божественну сутність і виражає себе як відповідь на прояви останньої. Тому причетність людини до Всесвіту виявляється в релігії не просто через усвідомлення себе його частинкою. Суть релігії саме у відчутті людиною наявності в собі чогось надлюдського, що підносить її над собою, робить з неї дещо нове, вселенське. Людина, повчають богослови, повинна не думати про Бога, а відчути його буття в собі. Релігія відтак є засобом самовизначення людини у світі на основі відчуття своєї богоподібності.

Сутність релігії в наукових і навчальних публікаціях донедавна у нас зводилася до компенсаційної її функції, що знайшло свій вираз в опійних її характеристиках й відтворенні її історії саме як такого явища. В цьому проявилася та політизація релігієзнавства, яку певною мірою започаткував засновник матеріалістичної теорії історії К. Маркс, охарактеризувавши релігію, окрім іншого, як “опіум народу”, і утвердив В. Ленін і ленінізм, абсолютизувавши цю характеристику (“наріжний камінь усього світогляду марксизму в питанні про релігію”) і звівши її в ранг визначень релігії.

Релігія не є відображенням якоїсь гостевості чи випадковості буття людини у світі, відходу її від нього, а навпаки - вона є підтвердженням входження людини у світ, самоусвідомлення себе як його невідємної часточки. Саме тому вона не забирає, а утверджує в людині людське. Лише примітивне тлумачення її суті богословами або ж тенденційні і явно упереджені міркування антирелігійників можуть породити думку про релігію як фактор дегуманізації особистості.

Сама по собі проблема походження релігії є однією з найбільш дискусійних тем від давніх часів і до сьогодення. Намагаючись осягнути хоча б у загальних рисах різноманіття поглядів, дотичних до теми, доцільним є структурування матеріалу у відповідності до напрямів вивчення феномену релігії, а також деяких найбільш загальних концепцій, які йдуть у руслі того або іншого напряму.

Теологічні теорії походження релігії. Вони ґрунтуються на твердженнях про надприродні причини та обставини походження релігії.

Традиціоналістська теорія. Згідно з нею релігію відкрив людям безпосередньо Бог. У християнстві це викладено в біблійній оповіді про спілкування перших людей Адама та Єви в раю з Богом, а також про надприродні контакти з Богом Мойсея, інших біблійних персонажів. Базуючись на беззастережній вірі, вона не спирається ні на які аргументи, не апелює до розуму.

Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньогрецький мислитель Платон (428-348 до н.е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного. Воно є особливою субстанцією всього світу, його витоком і основою, не має ні початку, ні кінця, жодних ознак, не потребує простору і руху, бо для руху потрібні зміни, а Єдине - незмінне. Релігія є наслідком споглядання людською душею ідеї Єдиного, яке втілює у собі Бога. Отже, сповнена ідеєю Бога людська душа згадує про нього в матеріальному світі, що і є основою релігії.

Цю теорію походження релігії пізніше розвивали мислителі, яких церковна історія назвала святими отцями Церкви. У православї це Афанасій Олександрійський (прибл. 295 - 373), Іоанн Златоуст (прибл. 350 - 407), Іоанн Дамаскін (прибл.675 - 753), у католицизмі - Августин Блаженний (354 - 430), Фома Аквінський (1225 - 1274).

Стосується дана концепція тільки християнства. Тому набула значного поширення у християнському богословї. Щодо походження інших релігій християнство допускає будь-які пояснення.

Концепція вроджених ідей. Згідно з нею ідея Бога притаманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існування: людина мислить про Бога, отже, він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродженою ідеєю, вона існує у свідомості людини від народження і виявляється як пізнання Бога. Найпомітнішим представником цієї концепції був французький філософ, математик, природодослідник Рене Декарт (1569 - 1650).

Богословський раціоналізм. На думку його засновника, німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца (1646 - 1716), розгортання декартівських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. Завдяки цьому людство прийшло до християнства - єдиної релігії Одкровення.

Містичні теорії. Їх єднає визнання надприродного походження релігії, яка є наслідком Одкровення, але не назавжди даного людям Богом, а результатом постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно. Наприклад, німецький письменник, філософ-ірраціоналіст Фрідріх-Генріх Якобі (1743 - 1819) вважав, що знання Бога людині дають лише її внутрішні почуття, які і є джерелом релігії. Людина споглядає Бога внутрішнім зором, не тілесними, а духовними очима. Це споглядання виникає за певних специфічних умов і потребує не розуму, а віри. Богослови, які оперують логічними категоріями і науковими даними, до містичних концепцій ставляться стримано.

Православно-академічна теорія. Сформувалася вона в другій половині XIX ст. у російському богословї. Засновником її був професор Московської духовної академії Федір Голубинський (1797 - 1854). Згідно з цією теорією виникнення релігії зумовлене дією двох джерел:

1) обєктивного, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини;

2) субєктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу. Для аргументації цієї точки зору використовувалася теорія вродженого знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога. Одкровення має дві передумови: безмежні здібності Бога і процес людського пізнання. Під впливом Одкровення і людської розумової діяльності твориться релігія.

Наукові теорії походження релігії. Головна їх особливість полягає у намаганні пояснити релігію як результат реалізації певних потреб, інтересів чи неспроможності людини подолати свою залежність від зовнішніх сил.

Політико-державна теорія. Започаткована вона у V ст. до н.е. давньогрецьким філософом Крітієм (460 - 403 до н. е), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців. Її поділяв Лактацій (250 - 225 до н. е), який вважав засновником релігії римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти (ідейний напрям у культурі Відродження, який обстоював право на існування незалежної від релігії світської культури) та енциклопедисти (французькі мислителі-просвітники Дідро, Монтескє, Вольтер, Руссо та ін.), які брали участь у створенні "Енциклопедії" - першого твору, що систематизував тогочасні наукові знання) XVII - XVIII ст. Релігію вони вважали ошуканством, вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального суспільного спокою.

Євгемеризм. Його автором був грецький філософ Євгемер (340 - 260 до н.е.), який гадав, що релігія бере початок із вшанування й обожнювання найдавніших царів.

Натуралістична (матеріалістична) концепція. Поставши одночасно з євгемеризмом, вона ґрунтувалася на твердженнях, що сфера духовного, зокрема релігія, є похідною від матеріального світу, її прихильники вважали релігію фантастичним відображенням світу в свідомості людей. Серед мислителів цього напряму - грецький філософ-матеріаліст Епікур (342 - 270 до н. е), який висунув гіпотезу про атомістичну будову світу, що є вічним і нескінченним, і тому не міг бути створений богами. Лукрецій Кар (прибл.99 - 55 до н. е) писав, що уявлення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами спонукає їх на спорудження богам капищ. Одному з послідовників Епікура - римському письменнику Петронію (? - прибл. 66 н.е.) належить вислів: "Перших богів на Землі створив страх". Так думав і засновник матеріалістичної лінії у філософії Демокрит (460 - 361 до н. е), за часів якого було поширене твердження, що релігія виникла у давніх єгиптян від страху перед природою, у них її запозичили інші народи.

Натуралістична концепція походження релігії прижилася в численних теоріях як матеріалістів, так і нематеріалістів. Серед її прибічників - англійські філософи Д. Юм, Т. Гоббс, представники німецької класичної філософії - Г. - В. - Ф. Гегель, Ф. Ніцше, засновник "філософії життя" Л. Фейєрбах, представник марксистської філософії Ф. Енгельс та ін.

Анімістична теорія. Поширилася наприкінці XIX - на початку XX ст. Засновником її був англійський етнограф, релігієзнавець Е. Тайлор. Він вважав, що релігія сформувалася від віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом (лат. аnima, аnimys - душа, дух), який пізніше було доповнено іншими релігійними уявленнями.

Англійський філософ і соціолог Г. Спенсер виводить походження анімізму з ідеї "двійника": первісна людина бачила свого двійника чи двійника іншої людини уві сні або у мареннях, і в неї зявлялася думка про подвійну сутність людини. За іншими твердженнями, анімізм виник завдяки прагненню первісної людини до самопізнання у філософському самозаглибленні. Анімістична теорія спонукала до визнання розумових здібностей первісної людини.

З критики анімізму постала концепція преанімізму, згідно з якою найважливішими чинниками виникнення релігії є переживання, емоції. Англійський учений Роберт Маретт (1866 - 1943) вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності та фізичних властивостей, не повязану з матеріальними тілами, яка, однак, виявляється в них.

Магічна теорія. Вона постала в намаганнях англійського етнографа, історика, релігієзнавця Джеймса-Джорджа Фрезера пояснити духовний розвиток людства як процес, що проходить три стадії: магії, релігії, науки. Основу первісної релігії, на його думку, становить магія, що впливає на волю надприродних сил. Людина спочатку намагається боротися за свій добробут з допомогою магічних засобів, але, впевнившись у їхній неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина "винаходить" науку. Звідси випливає, що магія, релігія і наука є елементами одного ряду.

Психологічна теорія. В основу її взято тезу, що зародження релігії зумовлене особливостями природи людини, її започаткував австрійський психолог, автор теорії психоаналізу 3. Фрейд. Згідно з його концепцією, релігія у своїх ранніх формах (тотемізм) виникає як наслідок свідомого придушення несвідомих інстинктів, насамперед статевого. Введення заборони на статеві відносини у межах кровного кругу ("Едіпов комплекс") викликало потребу у формалізації взаємостосунків, що призвело до появи тотему - "заступника батька". Тому психічне передує соціальному, зумовлює, визначає його, а значить, психічне сприйняття світу первісною людиною є джерелом її релігійного світорозуміння.

Одним з найбільш давніх і найбільш загадкових явищ в історії людської цивілізації є релігія. Що таке є релігія? Коли і як вона виникла? У чому її зміст і сутність? Що є витоками її живучості у людському суспільстві? Ці та подібні питання з давніх часів були одними з найбільш гострих для бажаючих зрозуміти глибинні підвалини розвитку людства.

Намагання знайти у більшій або меншій мірі раціональні відповіді на ці питання призвели до формування спеціальної галузі знань - релігієзнавства.

Обєктом релігієзнавства є складний суспільно-історичний феномен - релігія.

Предметом релігієзнавства є аналіз всієї сукупності проблем походження, сутності та функцій релігії, її місця у суспільстві, розмаїття релігійних систем і конфесій у динаміці їхнього розвитку та еволюції. Вивчення релігії як певної частини людського буття починається фактично з появою самої релігії як феномена розвитку людського суспільства. Її дослідження має дві повязані між собою сторони. Перша - богословя (теологія) , друга - світська наука.

Сутність теологічного підходу до вивчення релігії - віра. Будь-яка церковна наука апріорно спирається на існування надприродньо-ірраціонального початку Всесвіту, який є альфою і омегою життя, його сутністю. (Теологія - католицька і протестантська церковна наука, яка зорієнтована на вивчення Бога: "теос" - Бог, "логос" - вивчення. Богословя - православна церковна наука, яка у відповідності до традиції заперечує можливість людини вивчати Бога, натомість допускає лише його надприродне пізнання через релігійні відчуття і саму віру. Знання тут виступають лише в якості фактичного підґрунтя для формування цих відчуттів. Тому і назва - богословя - "славити Бога")

Сутністю наукового підходу до вивчення релігії є у більшій чи меншій мірі раціональне її дослідження як певного явища розвитку суспільства або індивідуума. Класично виділяються певні напрями вивчення релігії світською наукою, на чому окремо зупинимося у питанні структури даного курсу.

Історія українства, специфіка національного буття підтвердили трансцендентність не лише релігії, а й певною мірою етнічного начала. Нині, коли ми переживаємо процес національного відродження. ця трансцендентність релігійного і національного поєднала їх. Релігія шукає в нації своє буття, нація шукає його в релігії. Проте сама по собі релігія в Україні ніколи не була етноутворюючим і етноінтегративним фактором, не відігравала ролі визначального засобу національного відродження. Пріоритет у цьому завжди належав національній ідеї. Лише сходження на рівень цього найважливішого принципу гарантує підхід до конфесійної різниці як чогось перехідного або неосновного в суспільному чи релігійному процесі.

Здобуття Україною своєї незалежності співпало із входженням її в світ демократії. Вона вперше одержала можливість проводити власну, відмінну від імперської, політику в питаннях релігії і церкви, будувати її у відповідності зі своєю історичною традицією, відкритістю до всього зовнішнього, інтересами свого корінного етносу й реаліями сьогодення. Формується нова духовна атмосфера. Зроблені надзвичайно швидкі кроки до плюралізму світоглядів. Це особливо відчувається в релігійній сфері. Якщо в тоталітарні часи в угоду ідеї побудови безрелігійного комуністичного суспільства існувало обмеження діяльності релігійних організацій, законодавче позбавлення їх важливих суспільно значимих функцій, дискримінувалися віруючі в сфері освіти, культури, громадської діяльності, то нині релігія і її репрезенти - релігійні організації постають активним чинником духовного відродження, складовою відродженої національної культури. В громадській думці переважають оцінки релігії як визначального елементу духовної культури, невідємної складової духовності особистості. Зріс їх суспільний статус, значно збільшився відсоток віруючих серед молоді, інтелігенції, чоловіків, соціально активних прошарків населення. Можна сказати, що релігійність в Україні стала масовою, релігія віднаходить визначене їй місце в суспільному житті.

Інтенсивно розвивається релігійне життя. Якщо в тоталітарній Україні офіційну реєстрацію мали 9 релігійних обєднань, то на початок 1999 року їх було вже 84, а з незареєстрованими - більше сотні. Відновили свою діяльність в минулому заборонені національні церкви - автокефальна православна і греко-католицька, одержали реєстрацію більше 50 течій, які Україна раніше не знала. Релігійна мережа за останні десять років збільшилася з 4,5 до 22 тисяч організацій. Функціонує 94 духовні навчальні заклади (був один), 232 монастирі (було 8), видається 173 релігійних газет і журналів (виходив один). Офіційно функціонують також, чого взагалі не було в роки тоталітаризму, 144 релігійні місії, 35 братств, 6400 недільних шкіл. Конфесіям повернули забрані культові приміщення. Вони мають можливість вільно проводити канонічну, катехізаційну і проповідницьку діяльність, організовувати своє книговидавництво, будувати нові храми, підтримувати звязки із своїми зарубіжними центрами чи одноконфесійними обєднаннями, організовувати навчання релігії не лише дітей, а й дорослих.

Література

1. Неру Дж. Автобиография. - М., 1955. - С.399.

2. Лубський В.І. Релігієзнавство. - К., 1997. -420 с.

3. Малерб М. Религии человечества. - М., 1997. - 602 с.

4. Релігійна свобода: історичне підгрунтя, правова основа і реалії сьогодення. - К., 1998. - 155 с.

5. Релігійна свобода: природа, правові і державні гарантії. - К., 1999. - 178 с.

6. Религия и общество. Хрестоматия. - М., 1997. - 774 с.

7. Мень А. История религии. В 7-ми т. - М., 1991. - С.33.