29

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Розвиток підприємницької діяльності в Україні”

Зміст

1. Вступ.

1.2. Сутність і види підприємництва.

1.1. Підприємницька діяльність як фактор виробництва.

1.2. Сутність, види і субєкти підприємництва.

2. Особливості розвитку підприємництва на Україні.

2.1. Етапи розвитку підприємництва на території сучасної України.

2.2. Основні труднощі становлення вітчизняного підприємництва.

2.3. Основні напрямки оздоровлення підприємництва в Україні.

3. Місце підприємницької діяльності в системі менеджменту.

3.1. Поняття менеджменту підприємницької діяльності.

3.2. Напрямки діяльності діяльності менеджмент-маркетинга.

Висновки.

Список використаної літератури.

Додаток 1

Додаток 2

Вступ

Ні за кордоном, ні в нас поки ще не створена загальноприйнята економічна теорія підприємництва, хоча потреба в такій теорії давно вже стала досить насущно. "Три хвилі" розвитку теорії підприємницької функції - так умовно можна охарактеризувати розвиток процесу наукового осмислення практики підприємництва.

"Перша хвиля", що виникла ще в XVIII в., була повязана з концентрацією уваги на несенні підприємцем ризику.

"Друга хвиля" у науковому осмисленні підприємництва повязана з виділенням іноваційності як його основної відмітної риси.

"Третя хвиля" відрізняється зосередженням уваги на особливих особистісних якостях підприємця (здатність реагувати на зміни економічної і суспільної ситуації, самостійність у виборі і прийнятті рішень, наявність управлінських здібностей) і на ролі підприємництва як регулюючого початку в економічній системі, що врівноважує.

Сучасний етап розвитку теорії підприємницької функції можна віднести до "четвертої хвилі", поява якої повязується з переносом акценту на управлінський аспект в аналізі дій підприємця, а отже - з переходом на міждисциплінарний рівень аналізу проблем підприємництва.

Розвиток підприємництва є необхідною умовою розвитку держави.

Все вищесказане обумовлює актуальність теми, яка має назву: “Розвиток підприємницької діяльності в Україні та її місце в системі менеджменту”.

Мета роботи - дослідити розвиток підприємницької діяльності в Україні, проаналізувати вплив на неї різних факторів.

1. Сутність і види підприємництва

1.1. Підприємницька діяльність як фактор виробництва

Феномен підприємництва виступає як невідємний атрибут ринкового господарства. Хоча історія підприємництва іде всередину століть, сучасне його розуміння склалося в період становлення і розвитку капіталізму.

В економічній теорії поняття «підприємець» зявилося в XVIII в. і часто асоціювалося з поняттям «власник». У його джерел стояв англійський економіст Р. Кантільон, який уперше вніс термін «підприємець» в економічну теорію. По Кантільону, підприємець - це людина з невизначеними, нефіксованими доходами (селянин, ремісник, торговець, розбійник, жебрак і т.д.). Він купує чужі товари за відомою ціною, а продавати свої буде за ціною, йому поки невідомою. Звідси випливає, що ризик - головна відмітна риса підприємця, а його основна економічна функція складається в приведенні пропозиції у відповідність з попитом на різних товарних ринках [16, c.5].

А. Сміт також характеризував підприємця як власника, що йде на економічний ризик заради реалізації якоїсь комерційної ідеї й одержання прибутку. Він сам планує й організує виробництво, розпоряджається його результатами і т.п.

Аналогічного погляду на функцію підприємця в ринковій економіці дотримував і великий французький економіст кінця XVIII - поч. XIX ст.Ж. -Б. Сей, який характеризував його як особу, що береться за свій рахунок і ризик і у свою користь зробити який-небудь продукт. Він підкреслював активну роль підприємця як економічного агента, що комбінує фактори виробництва як посередника, власника знань і досвіду. Сей досить докладно описав специфічні властивості підприємця і характер його доходів, частина яких є платою за його рідкі підприємницькі здібності.

Великий внесок у розробку теорії підприємництва внесли німецький економіст В. Зомбарт і австрійський економіст И. Шумпетер. Підприємець по Зомбарту - це «завойовник» (готовність до ризику, духовна воля, багатство ідей, воля і наполегливість)" організатор» (уміння обєднувати багатьох людей для спільної роботи) і «торговець» (уміння переконувати людей купити свої товари, будити їхній інтерес, завойовувати довіру). Описуючи мети підприємця, Зомбарт головної серед них виділяє прагнення до процвітання і росту своєї справи, а підлеглої - зростання прибутку, оскільки без нього неможливе процвітання.

И. Шумпетер називає підприємцем людини, що береться за здійснення нових комбінацій факторів виробництва і тим самим забезпечуючого економічний розвиток. При цьому Шумпетер вважав, що підприємець не обовязково є власником виробництва, індивідуальним капіталістом - їм може бути і управляючий банку або акціонерного товариства.

Власне кажучи, обєднання в одному обличчі власника і підприємця стало руйнуватися саме в період появи кредиту [5, с.21]. Будь-який комерційний банк не є власником усього капіталу, що він пускає в обіг. Як правило, його власність поширюється на статутний фонд, що може являти собою відносно невелику величину.

Найбільш зриме відділення підприємництва від власності виявляється в акціонерних товариствах. В умовах акціонерної, корпоративної економіки власність як юридичний факт втрачає свої розпорядницькі прерогативи. Влада на виробництві переміщається від власності до організації, роль власності стає усе більш пасивною. Замість реальних фізичних предметів, з якими традиційно звязувалося поняття власності, акціонер володіє лише клаптиком папера, титулом власності. Над самими підприємцями він, власник акції, має досить умовний контроль. Однак він і не несе відповідальності за результати діяльності корпорації. Таку відповідальність несуть менеджери.

Таким чином, розвиток кредитних відносин і перехід національного багатства з форми індивідуальної приватної власності у форму власності корпорацій спричиняє відділення власності від розпорядження підприємництва.

Отже, між підприємцем і власником немає твердого звязку, підприємництво у своїй основі не є функцією тільки власника, у ньому можуть брати участь особи, що безпосередньо не є субєктами права власності.

Що ж являє собою підприємництво з погляду економічної визначеності? У науковій літературі пропонується його розглядати в трьох аспектах: як економічну категорію; як метод господарювання; як тип економічного мислення».

Для характеристики підприємництва як економічної категорії центральною проблемою є встановлення його субєктів і обєктів. Субєктами підприємництва можуть бути насамперед приватні особи (організатори одноособового, сімейного, а також більш великого виробництва). Діяльність таких підприємців здійснюється як на основі власної праці, так і з залученням найманої. Підприємницька діяльність може здійснюватися також групою осіб, повязаних між собою договірними відносинами й економічним інтересом. Субєктами колективного підприємництва виступають акціонерні товариства, орендні колективи, кооперативи і т.д. В окремих випадках до субєктів підприємництва відносять і державу в особі її відповідних органів. Таким чином, у ринковій економіці існують три форми підприємницької діяльності: державна, колективна, приватна, кожна з яких знаходить свої «ніші» у господарській системі.

Обєктом підприємництва є здійснення найбільш ефективної комбінації факторів виробництва з метою максимізації доходу. Усілякі нові способи комбінації економічних ресурсів, на думку І. Шумпетера, є головною справою підприємця і відрізняють його від звичайного господарника. Підприємці комбінують ресурси з метою виготовлення нового, невідомого споживачам блага; відкриття нових способів виробництва (технологій) і комерційного використання вже існуючого товару; освоєння нового ринку збуту; освоєння нового джерела сировини; проведення реорганізації в галузі для створення своєї монополії або підриву чужої (Шумпетер І. Теорія економічного розвитку. М., 1982. С.169-170)

Для підприємництва, як методу ведення господарства головною умовою є самостійність і незалежність субєктів господарювання, наявність у них визначеної сукупності свобод і прав - на вибір виду підприємницької діяльності, по формуванню виробничої програми, на вибір джерел фінансування, доступу до ресурсів, по збуті продукції, установленню на неї цін, розпорядження прибутком і т.д. Самостійність підприємця варто розуміти в тому змісті, що над їм немає керівного органа, що вказує, що робити, скільки витрачати, кому й але якій ціні продавати і т.д. Але підприємець увесь час знаходиться в залежності від ринку, від динаміки попиту та пропозиції, від рівня цін, тобто від сформованої системи товарно-грошових відносин.

Другою умовою підприємництва є відповідальність за прийняті рішення, їхнього наслідку і повязаний з цим ризик. Ризик завжди повязаний з невизначеністю, непередбачуваністю. Навіть самий ретельний розрахунок і прогноз не можуть усунути фактор непередбачуваності, він є постійним супутником підприємницької діяльності.

Третьою ознакою підприємництва є орієнтація на досягнення комерційного успіху, прагнення до збільшення прибутку. Але така установка не є самодостатньою в сучасному бізнесі. Діяльність багатьох підприємницьких структур виходить за рамки чисто економічних задач, вони беруть участь у рішенні соціальних проблем суспільства, жертвують свої засоби на розвиток культури, утворення, охорони здоровя, охорону навколишнього середовища і т.д.

Підприємництво як особливий тип економічного мислення характеризується сукупністю оригінальних поглядів і підходів до прийняття рішень, що реалізуються в практичній діяльності. Центральну роль тут грає особистість підприємця. Підприємництво - це не рід занять, а склад розуму і властивість натури. Бути підприємцем - виходить, робити не те, що роблять інші, - вважав І. Шумпетер. «Потрібно мати особливе уявлення, дар передбачення, постійно протистояти тискові рутини. Потрібно бути здатним знайти нове і використовувати його можливості. Потрібно вміти ризикувати, переборювати страх і діяти не в залежності від процесів, що відбуваються - самому ці процеси визначати»

Підприємцем у його діяльності керує воля до перемоги, бажання боротьби, особливий творчий характер його праці.

Що стосується інтелекту підприємця, то він, на думку І. Шумпетера, сильно обмежений. Він спрямований на досить вузьке коло явищ, що підприємець вивчає досконально. Обмеженість кругозору не дозволяє підприємцеві порівнювати багато різних варіантів досягнення своєї мети і віддаватися довгим коливанням.

У нашій вітчизняній літературі підприємництво також розглядається через призму господарського мистецтва, економічної й організаційної творчості, вільного прояву ініціативи, новаторства, готовності до ризику і т.д. заради одержання прибутку. І це цілком природно: адже управління є свого роду «мистецтво можливого». Тим більше, що мова йде про управління й організацію виробництва в умовах відродження ринкового, конкурентного господарства, де індивідуальні схильності, навичка, кмітливість грають не останню роль.

1.2. Сутність, види і субєкти підприємництва

Підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою одержання прибутку, що здійснюється фізичними і юридичними особами, зареєстрованими як субєкти підприємницької діяльності в порядку, встановленому законодавством.

Англійський професор Алан Хоскінг стверджує: "Індивідуальним підприємцем є особа, що веде справу за свій рахунок, особисто займається управлінням бізнесом і несе особисту відповідальність за забезпечення необхідними засобами, самостійно приймає рішення. Його винагородою є отриманий в результаті підприємницької діяльності прибуток і почуття задоволення, що він випробує від заняття вільним підприємництвом. Але поряд з цим він повинен прийняти на себе весь ризик втрат у випадку банкрутства його підприємства.

В даний час у теоретичних дослідженнях приділяється увага не тільки підприємництву як способові ведення справ на самостійній, незалежній основі, але і внутріфірмовому підприємництву, або інтрапартнерству. Термін "інтрапартнер" був введений в обіг американським дослідником Г. Піншо. Він же вперше використовував і інший термін, похідний від першого, - "інтракапітал".

Поява інтерпартнерства повязана з тим фактором, що багато великих виробничих структур переходять на підприємницьку форму організації виробництва. Оскільки підприємництво припускає обовязкову наявність свободи творчості, то підрозділи цілісних виробничих структур отримують право на волю дій, що має на увазі і наявність інтракапіталу - капіталу, необхідного для реалізації ідей, що лежать в основі внутріфірмового підприємництва.

Підприємництво - це особливий вид економічної активності (під якою ми розуміємо доцільну діяльність, спрямовану на отримання прибутку), що заснована на самостійній ініціативі, відповідальності й інноваційній підприємницькій ідеї.

Економічна активність являє собою форму участі індивіда в суспільному виробництві і спосіб отримання фінансових засобів для забезпечення життєдіяльності його самого і членів його родини. Такою формою участі індивіда в суспільному виробництві є один суспільний функціональний обовязок або їхня комбінація:

* власника яких-небудь обєктів, нерухомості і т.д., що приносять йому постійний і гарантований дохід (власник підприємства або будинку, що здається в оренду, і т.д.);

* найманого робітника, що продає свою робочу силу (токар на заводі, вчитель у школі і т.д.);

* індивідуального виробника ("вільний" художник, що живе на доходи від реалізації своїх робіт, або водій, що використовує автомобіль у якості таксі і живе на доходи від такої діяльності, і т.д.);

* державного або муніципального службовця;

* менеджера (керуючий чужим підприємством);

* пенсіонера (пасивна форма участі в суспільному виробництві як наслідок минулої активності);

* учня або студента (як підготовчий етап до участі в майбутнім суспільному виробництві в якій-небудь конкретній формі);

* безробітного (як змушена форма неучасті або припинення участі в суспільному виробництві);

* зайнятого оборонно-охоронною діяльністю (армія, міліція, держбезпека);

* залученого в економічно злочинну діяльність (рекет, злодійство й ін).

Підприємництво виступає як особливий вид економічної активності, тому що його початковий етап повязаний, як правило, лише з ідеєю - результатом розумової діяльності, що згодом приймає матеріалізовану форму.

Підприємництво характеризується обовязковою наявністю інноваційного моменту - будь то виробництво нового товару, зміна профілю діяльності або заснування нового підприємства. Нова система управління виробництвом, якістю, упровадження нових методів організації виробництва або нових технологій - це теж інноваційні моменти.

Мал.1 Схема підприємництва

Основним субєктом підприємницької активності виступає підприємець. Однак підприємець - не єдиний субєкт, у будь-якому випадку він змушений взаємодіяти зі споживачем як основним його контрагентом, а також з державою, що у різних ситуаціях може виступати як помічника або супротивника. І споживач і держава також відносяться до категорії субєктів підприємницької активності, як і найманий робітник (якщо, звичайно, підприємець працює не поодинці), і партнери по бізнесі (якщо виробництво не носить ізольованого від суспільних звязків характеру) (рис.1).

Мал. 2 Субєкти підприємницької діяльності.

У взаєминах підприємця і споживача підприємець відноситься до категорії активного субєкта, а споживачеві властива насамперед пасивна роль. При аналізі сторони цих взаємин споживач виконує роль індикатора підприємницького процесу. Це зрозуміло, тому все те, що складає предмет діяльності підприємця, має право на реалізацію тільки у випадку позитивної експертної оцінки споживача. Така оцінка здійснюється споживачем і виступає як готовність останнього придбати той або інший товар. Підприємець, при плануванні й організації своєї діяльності ніяким чином не може ігнорувати настроїв, бажань, інтересів, очікувань, оцінки споживача.

У підприємця в умовах ринкової системи відносин немає іншого шляху впливу на споживача, крім як діяти в унісон з його інтересами. Однак така ситуація зовсім не означає, що підприємець зобовязаний діяти тільки в строгій відповідності з уже виявленими інтересами споживача. Сам підприємець може формувати попит споживача, створювати нові купівельні потреби.

Таким чином, метою підприємця виступає необхідність "завоювати споживача, створити коло власних споживачів.

Основними засобами впливу підприємця на споживача виступають наступні фактори:

* новизна товару і його відповідність інтересові споживача;

* якість;

* ціна, приступність товару;

* ступінь універсальності товару;

* зовнішній вигляд і упакування;

* позитивні відмітні характеристики товару від товарів інших виробників і можливість споживача ознайомитися з такими відмінностями;

* можливість скористатися послугами післяпродажного сервісу;

* відповідність загальноприйнятим або державним стандартам;

* престижність і привабливість реклами товару і т.д.

Висновок, який можна було б зробити з розглянутої проблеми, зводиться до наступного: якщо з погляду суспільного виробництва саме підприємець виступає в ролі активного субєкта, то з погляду самого підприємницького процесу, його змісту й ефективності активну роль грає споживач, і підприємець не може ігнорувати цей факт.

Роль держави як субєкта підприємницького процесу може бути різною в залежності від суспільних умов, ситуації, що складається в сфері ділової активності, і тих цілей, які ставить перед собою держава.

В залежності від конкретної ситуації держава може бути:

* гальмом розвитку підприємництва, коли воно створює вкрай несприятливу обстановку для розвитку підприємництва або навіть забороняє його;

* стороннім спостерігачем, коли держава прямі не протидіє розвиткові підприємництва, але в той же час і не сприяє цьому розвиткові;

* прискорювачем підприємницького процесу, коли держава веде постійний і активний пошук заходів для залучення в підприємницький процес нових економічних агентів (нерідко така цілеспрямована діяльність держави викликає "вибух" підприємницької активності і приводить до "буму" підприємництва).

Які ж функції держави як прискорювача підприємницького процесу?

По-перше, держава бере на себе освітні функції, тобто функції по професійній підготовці і вихованню підприємницьких кадрів. При цьому в увагу приймається той факт, що здійснення підприємницької діяльності в сучасній ситуації можливо лише за умови вмілого сполучення принаймні трьох основних елементів і їхнього ефективного використання в практичній діяльності:

а) загальноекономічної теорії;

б) конкретних економічних (підприємницьких) знань;

в) кількісних методів у підприємництві, тобто уміння здійснювати підприємницькі розрахунки стосовно до будь-якої планованої угоди або операції, а також уміння передбачити рух коштів на рахунках свого підприємства при плануванні і здійсненні якої-небудь угоди.

По-друге, держава підтримує у фінансовому відношенні підприємців, що тільки що вступили або вступають у сферу ділової активності підприємців. Звичайно з цією метою державою розробляються спеціальні програми підтримки підприємців, у яких враховуються заходи для пільгового кредитування. Особливі пільги надаються тим, хто береться за реалізацію яких-небудь підприємницьких проектів.

По-третє, держава звичайно також бере на себе функції створення для підприємців необхідної підприємницької інфраструктури, тобто всіх тих допоміжних (з погляду основного змісту підприємницьких проектів) структур, що могли б зробити підприємцеві послуги, необхідні для ефективної реалізації проектів. Держава звичайно постачає підприємця необхідною (найчастіше маркетинговою) інформацією, бере на себе також витрати по веденню наукових, науково-технічних, проектно-дослідницьких і інших робіт з наданням їхніх результатів підприємцям на безоплатній або пільговій основі. Держава також прагне до установи консультаційних, юридичних і інших фірм, що полегшують діяльність підприємців, а також бере на себе функції по підготовці кадрів потрібної кваліфікації для підприємницьких структур.

Найманий робітник як реалізатор ідей підприємця також відноситься до групи субєктів підприємницького процесу. Саме від нього залежить ефективність і якість реалізації підприємницької ідеї.

Відомо, що кожному економічному субєктові властиві свої власні інтереси. Що стосується підприємця і найманого робітника, то частина їхніх планів збігається (чим вище прибуток, тим вище заробітна плата, до прикладу), а частина носить полярно протилежний характер (підприємець не зацікавлений у високій оплаті праці, а найманий робітник зацікавлений). У таких випадках сторони змушені йти на пошук компромісних варіантів, що взагалі ж і складає основу взаємин цих двох субєктів підприємницького процесу.

Форма залучення найманого робітника в інтерес підприємницької структури залежить від використовуваної підприємцем системи оплати праці. На сьогоднішній розрізняють наступні:

Тверда гарантована заробітна плата.

Тверда гарантована заробітна плата з щомісячної (щоквартальною або щорічної) премією,

Відрядна заробітна плата.

З використанням коефіцієнта ефективності.

Відрядно-преміальна заробітна плата.

Тарифна заробітна плата.

Погодинна заробітна плата.

Правда, усі ці форми оплати праці сприяють залученню працівника лише у виробничий (але не в комерційний) інтерес фірми. Для працівника в такій ситуації головне - виконати належним чином свої обовязки а який буде загальний результат діяльності фірми, підприємства, колективу, для нього не так важливо.

Для залучення працівника в комерційний інтерес фірми важливо створити таку ситуацію, коли працівник одночасно буде зацікавлений як у своїх особистих результатах, так і в результатах колективної діяльності. Такий двоякий інтерес працівника можна стимулювати тільки одним-єдиним засобом - установленням прийнятного рівня заробітної плати.

В умовах ринку від підприємця потрібне уміння - і навіть схильність - діяти в союзі з іншими підприємцями і вести постійний пошук найбільш ефективних партнерських звязків, у ході якого підприємець здійснює переорієнтацію своєї діяльності.

Вибір партнерських звязків залежить від цілого ряду факторів. Партнерські звязки можна класифікувати в такий спосіб.

1. Довгострокові (або постійні).

2. Короткочасні (або на певний строк).

3. Випадкові.

Таким чином, при плануванні своєї діяльності підприємець розглядає партнера (партнерів) як субєкт підприємницького процесу, від форми взаємин з яким залежить рівень ефективності його діяльності.

Загальна класифікація підприємницької діяльності представлена у Додатку 1.

2. Особливості розвитку підприємництва на Україні

2.1. Етапи розвитку підприємництва на території сучасної України

Підприємницькі відносини закладені в українському народі генетично. Протягом усього процесу розвитку всіх сторін громадського життя ступінь розвитку підприємництва, економічна воля й інші фактори, що стимулюють зростання ініціативності субєктів економіки відігравали важливу роль. І на сьогоднішній день формування ефективної, конкурентноздатної, соціально-орієнтованої економіки складає стратегічний курс державної політики. Починаючи розділ, присвячений підприємництву на Україні, представляється необхідним виділити етапи розвитку, основні напрямки і проблематику, звязані з підприємництвом.

Особливе значення малого і середнього бізнесу виявляється під час перехідного до ринкової економіки періоду, що полягає в стимулюванні структурної перебудови економіки і забезпеченні стабільності суспільства і гарантій на шляху до організованого ринку. В умовах формування орієнтованого ринку, прискорення інституціональних перетворень в економіці Україні проблема становлення ринкових механізмів підприємництва є пріоритетною.

Процес розвитку малого підприємництва на Україні має свої історичні корені і на стадії переходу до ринку має продовження. Для усебічного утвердження принципів підприємництва необхідно використовувати вітчизняний досвід, достатньої багатий і великий.

Підприємництво в Україні народилося ще в часи Рюрика, хоча тоді, як відомо, панувало натуральне господарство. Зачинателями підприємницької діяльності були купці. Ґрунтуючись на своєму майні й інтуїції, на свій страх і ризик вони налагоджували торговельні стосунки з Візантією, Закавказзям, Середньою Азією, Прибалтикою і Європою.

У XII столітті почали формуватися торгові центри, купецькі обєднання. Підприємництво з зовнішньоекономічної сфери поступово переноситися на українську територію і починає упроваджуватися у внутрішньогосподарські відносини, спочатку в торговельні, а потім і виробництві. Роки правління Петра І (кін. XII - XIII ст) можна назвати періодом становлення підприємництва. Великий самодержець сприяв виникненню соціального попиту на підприємницьку діяльність у виробництві, їм був даний державне замовлення на розвиток галузей промисловості.

Переломним моментом у становленні підприємництва вважаємося початок XIX століття. Олександр I видав Указ про вільних хліборобів, що дозволяв поміщикам відпускати селян на волю з землею за викуп. У Петербурзі був відкритий перший комерційний банк із відділеннями в шести містах Росії. Почали активно створюватися обєднання підприємців.

Могутнім стимулом у розвитку підприємництва стало скасування кріпосного права. Ділові люди одержали можливість більш вільно займатися підприємницькою діяльністю. На цей період часу приходяться найбільша подія - промисловий переворот. До 1808 р. у Росії стали активно виникати акціонерні товариства, почалася реконструкція важкої промисловості і залученням іноземного капіталу. У 1870 р. відбувся Перший усеросійський зїзд підприємців, на якому було сформульовано: «Нині воля праці, воля промисловості зробилися девізом сучасного промислового прогресу». У 1886 р. був прийнятий закон, що регламентував відносини між підприємцями і робітниками, причому він відповідав усім вимогам міжнародного права. У 90-і роки XIX століття склалася досить могутня індустріальна база підприємництва. У результаті реформи С.Ю. Вітте російський карбованець став конвертованим. У Росію підсилився приплив іноземного капіталу.

На початку XX-го століття в Росії створитися картелі, синдикати, трести. У першому десятилітті XX-го століття підприємництво в Росії стало масовим явищем, а до 1914 р. вступає в стадію стійкого розвитку. Однак цей розвиток був перерваний спочатку Першою світовою війною, потім Громадянською і «воєнним комунізмом».

В роки непу вільне підприємництво стало відроджуватися. На частку приватного сектора в ті роки приходилося 27% промислового виробництва і 44% роздрібної торгівлі. Надалі, з 1929 р., вільне підприємництво було згорнуто й оголошено нелегітимним, відбулося повне одержавлення економіки. І вже на рубежі 2-ої половини 80-х років, і особливо після 1991р. підприємництво, вже в рамках суверенної посада тоталітарної України, зароджується знову.

Реальний сектор малого бізнесу почав формуватися з 1986 по 1988 р., після прийняття постанови, а потім і Закону «Про кооперативи». Він і поклав початок розвиткові недержавного малого і середнього підприємництва, в у такий час, коли великі підприємства знаходилися в руках держави. Ряд аспектів діяльності малого підприємництва був визначений Постановою Ради Міністрів УРСР від 22 вересня 1990р. « Про заходи для створення і розвитку малого підприємництва».

Надалі в ході приватизації і підприємства, що належали раніше державі переходять у приватну і приватноколективну власність і на сьогоднішній день можна говорити про сформовану підприємницьку структуру у вітчизняній економіці, регламентованої рядом нормативних актів, таких як Закон України «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства», «Про господарчі товариства» і інших.

Число малих підприємств (МП) в Україні на кінець 2003р. збільшилося на 18,5% (порівняно з 2002 р) і дорівнює близько 301 тис. При цьому на 10 тис. наявного населення припадатиме 62 малих підприємства. Кількість підприємців-фізичних осіб становить близько 1,7 млн., тобто зросло на 17% [10, с.48].

В Україні існує близько 6,7 тис. спільних підприємств із прямими іноземними інвестиціями, у яких працює близько 115 тис. чол., 37,5 тис. фермерських господарств із 67 тис. працюючих. У цілому частка виробництва малих підприємств у ВВП складає біля 11%.

Ринкові трансформаційні процеси в економіці України сприяли відповідним змінам у формах власності малих підприємств. За період з 1991 р. частка малих підприємств із державною формою власності скоротилася з 14% до 2%. У структурі недержавної форми власності частка колективної зросла з 50 до 70%.

По галузевих ознаках малі підприємства переважно зосереджені в торгівлі, суспільному харчуванні - 46%, промисловість - 14%, будівництво - 16%, побутове обслуговування - 5%, інші галузі - 19%. (рис.2). У 2003р. підприємствами малого бізнесу усіх форм власності зроблено продукції на 21,5 млрд. грн.

Рис.2. Галузеві ознаки підприємництва.

Успадкована від СРСР економіка України усе ще залишається монополізованою. У її структурі підприємництво займає незначне місце. У дійсності ми маємо показник, значно менше цього. Весь можливий потенціал розвитку підприємництва не вичерпаний, оскільки маються необхідні ресурси в достатньому розмірі. Однак підприємництво на сьогоднішній день зіштовхується з безліччю проблем і труднощів.

2.2. Основні труднощі становлення вітчизняного підприємництва

Реформи останніх років відкрили можливість легально займатися приватним бізнесом, діставати прибуток і розпоряджатися ним за своїм розсудом. Прихід у малий бізнес став більш масовим і підприємці зштовхнулися із серйозними проблемами, що характерні для всіх країн світу, але в українському варіанті придбали гіпертрофований характер. Набір цих труднощів відомий: у пресі, у колі фахівців, що вивчають малий бізнес, у середовищі підприємців фігурує список приблизно з двох десятків причин, що перешкоджають розвитку бізнесу, в тому числі малого.

Незважаючи на наявні позитивні тенденції, які набирають силу останнім часом, аналіз стану малого підприємництва в Україні свідчить про те, що суттєвих зрушень у розвитку цього сектора економіки ще не відбулося. Серед головних причин, які стримують його розвиток, можна назвати такі:

- відсутність дієвого механізму реалізації державної політики щодо підтримки малого підприємництва;

- неймовірно важкий тягар оподаткування;

- відсутність належного нормативно-правового забезпечення розвитку малого підприємництва в цілому;

- обмеженість або повна відсутність матеріально-фінансових ресурсів;

- недосконалість механізмів обліку та статистичної звітності малого бізнесу, системи навчання і перепідготовки кадрів для підприємницької діяльності, обмеженість інформаційного та консультаційного забезпечення.

Найболючішою проблемою малого бізнесу сьогодні є його забезпечення фінансовими ресурсами. Приватні благодійні фонди відсутні, союзи й асоціації підприємців не мають у своєму розпорядженні засобів для кредитування малого бізнесу. Відомо лише 4 потенційно доступних джерела виділення фінансів: Український Фонд підтримки підприємництва, Державний інноваційний фонд, засоби виділені місцевими органами влади для організації свого бізнесу безробітним; засобу місцевих органів влади, що утворяться з відрахувань від вартості приватизованих обєктів. Але всі ці джерела вкрай не діючі. Що стосується одержання кредитів у комерційних банках, у якості їхніх клієнтів можуть виступати торгові і посередницькі організації, що мають майно для застави. В останні роки розширюють масштаби діяльності в Україні закордонні і міжнародні фінансові фонди і програми, але вони охоплюють локальні зони і тому не роблять істотного впливу на підтримку малих підприємств.

Потрібно виділити окремо проблему недостатності кваліфікованого персоналу.

Підприємці мають обмежений доступ до альтернативних джерел фінансування (бюджетного чи кредитного). Для здійснення виробничого процесу вони змушені купувати ресурси (паливо, електроенергію тощо) за високими цінами, продаючи свою продукцію зазвичай за низькими цінами через недостатню платоспроможність споживача. Тож невипадково, що з часом малі підприємства стають неконкурентоспроможними і зникають.

Слід зазначити, що основним джерелом інвестування для малих підприємств поки що залишаються власні фінансові ресурси та сімейні позики. Звернімо увагу на те, що навіть у найрозвинутіших країнах самофінансування фірм є найпотужнішим джерелом інвестицій, і тільки відносно невелика їх частина (10-20%) проходить через систему інвестиційно-фінансової інфраструктури. Але саме ця частка, що є дуже динамічною та здатна на миттєву реакцію, забезпечує гнучкість економіки. Важелем, що зумовлює зрушення, виступає конкуренція. Однак за умов самофінансування її вплив є неоднозначним. Слабкість або відсутність конкуренції знижує стимули до ризикованих вкладень, а за умов інсайдерської власності (що, безумовно, актуально для України) - також до пошуку зовнішніх інвесторів. Натомість надто сильна конкуренція зменшує прибуток, позбавляючи таким чином фірми власних інвестиційних ресурсів та знижуючи їх інвестиційну привабливість. Отже, звязок може бути як позитивним, так і негативним. Причому знак цього звязку опосередковано вказує на переважну роль обмежень, повязаних зі стимулами чи ресурсами. Iншими словами, звязок між конкуренцією та інвестуванням не завжди міцний, але в жодному разі не негативний. Це опосередковано свідчить на користь того, що в Україні брак стимулів для ефективного інвестування є більш вагомим, аніж брак ресурсів.

Труднощі з реєстрацією відкриття власної справи займають зі списках проблем не останнє місце. Багато бажаючі почати бізнес уже мають необхідну інформацію про процедуру реєстрації, можуть одержати в органах реєстрації, у консультантів-індивідуалів чи в спеціалізованих формах зразки документів і необхідні поради. Проте, по витратах часу, коштів, нервових зусиль, що діє в Україні процедура реєстрації підприємців усе ще залишається громіздкою і зайво ускладненою, особливо в порівнянні з тією, що діє в розвитих країнах.

Діючі бізнесмени відзначають такі проблеми, як труднощі з реалізацією продукції і доступу до сировини і матеріалів. Дуже часто наявна сировина не відповідає двом факторам, а саме: ціновому і якісному. Підприємці виділяють ще дві проблеми, що на їхню думку мають чисто місцеве походження. Це відношення з податковою адміністрацією і чиновниками. Вони відзначають некомпетентність багатьох рівнів службовців, що породжує необґрунтовані претензії, а також неправильне розуміння сутності того, який повинен бути характер взаємин з підприємцями. Через це вони вступають у конфлікти.

Немаловажною проблемою є недостатня власна підготовленість до бізнесу. Це і зрозуміло: адже сфера підготовки підприємництва знаходиться в України в зародковому стані.

2.3. Основні напрямки оздоровлення підприємництва в Україні

Першочерговим завданням уряду будь-якої країни з перехідною економікою слід вважати створення сприятливого середовища для утворення та зростання нових підприємств. Тому одним із основних показників, що характеризують процес становлення малого бізнесу, є динаміка зміни кількості діючих субєктів малого підприємництва. За прогнозними розрахунками.

Підтримка з боку держави має здійснюватися шляхом допомоги у формуванні стартового капіталу для відкриття підприємства і забезпечення сприятливих умов для подальшого розвитку та функціонування малих підприємств.

Одним із головних напрямів сприяння розвитку малого бізнесу є створення системи фінансової підтримки. Як відомо, діючі важелі державної підтримки малого підприємництва в Україні поділяються на дві групи методів: прямі і непрямі.

На тенденції розвитку малого бізнесу в Україні безпосередньо впливає негативна динаміка основних макроекономічних показників, насамперед: обмеженість попиту та криза збуту на внутрішньому ринку через ментів: надання субсидій та позик; формування державних фондів; створення спеціальних державних установ.

До основних форм непрямої підтримки, які поступово повинні витісняти важелі прямого адміністративного впливу, слід віднести: податкові пільги (або повне звільнення від податків); прискорену амортизацію; знижки, повязані з науково-дослідницькими роботами та підготовкою кадрів для підприємницької діяльності, тощо.

Вищезазначені форми державної підтримки тією чи тією мірою використовуються в Україні, і їх варто вважати ефективними, гнучкими важелями допомоги малим підприємствам.

Аби зробити фінансування для малих підприємств доступнішим, доцільно задіяти систему залучення позик, подібну тій, що існує в інших країнах. Замість того щоб витрачати гроші на субсидії та дотації, уряд може сприяти наданню малим підприємствам, які мають у цьому потребу, позик та гарантувати їх повернення в разі неплатоспроможності реципієнта. Таким чином держава зменшує ризик для позичальника й усуває головну перешкоду на шляху надання позик.

Поки що в Україні дуже гостро стоїть проблема кредитування малих підприємств, їх доступу до фінансових ресурсів. Далеко не кожне МП спроможне сплачувати досить високі процентні ставки. Комерційні ж банки, своєю чергою, не поспішають розвивати відносини з малими підприємствами через підвищений ризик щодо повернення кредитів. Комерційні банки видають МП лише короткострокові кредити і їх не можна вважати джерелом кредитування малого бізнесу.

Якщо держава справді має намір допомагати субєктам малого підприємництва і бачить у ньому невідємний елемент системи ринкових відносин, тоді її фінансово-кредитна політика повинна стимулювати його розвиток.

Аналіз інформації щодо виділення коштів з регіональних та місцевих бюджетів у 2000р. показує, що із передбачених 24 млн. грн. фактично було виділено 17,3 млн. грн., з яких 80% припадає на місто Київ, а 20% - на інші 12 регіонів. Крім того, слід зауважити, що в місті Києві та Рівненській області кошти спрямовувалися на підтримку вітчизняного виробника та розвиток підприємництва, в тому числі й малого.

Незважаючи на те, що в багатьох регіонах бюджетні кошти на розвиток малого бізнесу в 1999-2002 рр. не виділялись, інвестування цього сектора економіки за рахунок інших джерел усе ж таки значно пожвавилось.

3. Місце підприємницької діяльності в системі менеджменту

3.1. Поняття менеджменту підприємницької діяльності

Маркетинг-менеджмент - це управлінська діяльність, звязана зі здійсненням планувати, організації, координації, контролю, аудита і стимулювання заходів щодо інтенсифікації процесу формування і відтворення попиту на товари і послуги, збільшенню прибутку.

Маркетинг-менеджмент виступає філософією і засобом інтенсифікації маркетингової діяльності, основною метою якої є не просто збут і стимулювання продажів, а керування попитом.

Маркетинг-менеджмент як функція повинна розглядатися не тільки у взаємозвязку з задачами в рамках процесу маркетингу, але і з задачами по керівництву людьми і колективом, відповідальними за досягнення цілей підприємства.

Таким чином, маркетинг-менеджмент інтегрує функціональний і інституціональний зміст управління маркетинговою діяльністю на всякому ієрархічному рівні соціально-економічної системи.

В інституціональному змісті маркетинг-менеджмент - це керівна сила, що на основі наданих їй правових і організаційних повноважень розподіляє між окремими працівниками або групами працюючі розпорядження і задачі, що підлягають обовязковому виконанню. Як керівну силу виступає менеджер або група менеджерів. У цьому випадку менеджмент розглядається як керівництво підприємства, відділу або якої-небудь іншої структури керування цієї фірми. Основними факторами, що формують середовище маркетингу-менеджменту, є культура, політика і структура (рис.2).

Рис.2. Середовище маркетингу-менеджменту.

Процес маркетингу-менеджменту як процес вирішення проблем у сфері керування попитом за допомогою заходів щодо інтенсифікації маркетингової діяльності припускає проведення визначеної політики, що включає ситуаційний аналіз, визначення цілей, розробку стратегій, вибір засобів регулювання й аналіз результату (табл.1).

Таблиця 1.

Процес рішення проблем у маркетингу-менеджменті

Концепція маркетингу-менеджменту визначається як система основних ідей, інструментарію й аналізу підприємницької діяльності і навколишнього середовища, формування стратегій і контролю. Таким чином, основними елементами концепції маркетингу-менеджменту є:

підприємництво, навколишнє середовище - структура, культура, політика, ресурси, ринки, галузі, конкуренти;

формулювання політики - концепція, модель, мети, стратегії;

реалізація політики - плани, бюджет, маркетингові заходи;

перевірка і контроль політики - результати, процеси, передумови обєктивних і субєктивних змін.

Структура визначає внутрішній порядок усякої системи й організації, що припускає установку робіт і форми спеціалізації, централізацію і децентралізацію в рішенні виникаючих проблем. Структура формує робочі місця і посади. Утворення робочих місць і посад може здійснюватися по напрямках (наприклад, покупка, логістика, збут, маркетинг) або по обєктах (наприклад, продукт, ринок, група покупців, регіон). Застосування першої ознаки приводить до утворення функціональної структури, а другої ознаки - до дивізиональної структури. Якщо використовуються обидві ознаки, то утвориться гібридна структура управління. Обґрунтування, вибір і використання організаційних структур у системі маркетингу-менеджменту є істотними складового комплексу задач маркетингу.

Маркетинг-менеджмент як функція підприємницької діяльності виконує роль регулятора причинно-наслідкових звязків між попитом та пропозицією на основі безперервного відстеження поводження споживачів і механізму адаптації підприємства до постійно мінливої економічної конюнктури на ринку.

На етапі аналізу досліджуються можливі стратегічні і тактичні проблеми поводження елементів маркетингової системи: навколишнє середовище, покупець, конкуренти, торгівля. Результатом аналізу повинні бути сильні і слабкі сторони підприємства в сформованій ситуації на ринку, тобто необхідно одержати відповідь на питання: де ми знаходимося?

Етап прогнозування припускає розгляд відносних маркетингових факторів для виявлення шансів підприємства в майбутньому. При цьому досліджуються тенденції в поводженні покупців і конкурентів, а також розвиток ринку і збуту в умовах передбачуваного навколишнього середовища. Таким чином, на цьому етапі варто дати відповідь на питання: як буде відбуватися розвиток ринкових відносин?

На етапі стратегічного маркетингу улаштовуються довгострокові цілі і стратегії підприємства в цілому і маркетингу. При цьому звертається увага на розміри ринку і вибір ринкових сегментів. Розглядаються питання розробки програм і інструментів маркетингу, а також способи поводження підприємства з конкурентами і торговельними організаціями. На цьому етапі проробляється концепція поводження організації на ринку, тобто формується відповідь на питання: чого ми хочемо досягти?

Маркетингові заходи в рамках короткострокових, тактичних маркетингових рішень розробляються на етапі оперативного планування маркетингу. З огляду на мети тактичного поводження підприємства на ринку, розробляють маркетинг-мікс. Тим самим відповідають на запитання: які заходи необхідно вибрати з можливої варіації інгредієнтів рецепта маркетинга-микса (товар, розподіл, ціна, реклама й ін) ?

На останньому етапі - реалізації стратегій і заходів маркетинга-мікса - розглядаються розуміння щодо ефективності процесу організації, концепції керування і контролю за здійсненням стратегій. На цьому етапі повинні бути вирішені питання: чи досягнуті мети підприємства? Які заходи необхідні для адаптації попиту та пропозиції?

Ф. Котлер визначає процес маркетингу-менеджменту в такий спосіб: "Процес управління маркетингом складається з:

аналізу ринкових можливостей,

добору цільових ринків,

розробки комплексу маркетингу,

перетворення в життя маркетингових заходів".

3.2. Напрямки діяльності діяльності менеджмент-маркетинга

У рамках викладених підходів і характеристики процесу маркетингу-менеджменту можна виділити наступні напрямки діяльності, управлінські рішення маркетингу-мене джменту:

1) аналіз:

а) концепції й елементів маркетингової інформаційної системи, стану організації маркетингової розвідки і бенчмаркинга, рівня підтримки маркетингових рішень, системи маркетингових досліджень;

б) зовнішнього середовища маркетингу - факторів мікросередовища і макросередовища підприємства;

в) споживчих ринків і поводження покупців - дослідження моделі купівельного поводження, факторів, що впливають на поводження покупців і на процес прийняття ними рішення про покупку;

г) ринків підприємницьких організацій і поводження покупців-організацій - дослідження промислового ринку і ринку державних установ;

д) конкурентів - виявлення конкурентів, установлення їхнього числа і потенційних можливостей, визначення стратегій конкурентів і їхніх цілей, оцінка сильних і слабких сторін конкурентів, розробка моделі взаємодії з конкурентами, вибір стратегії орієнтації на покупців або на конкурентів;

2) вибір цільових ринків:

а) вимір і прогнозування ринкового попиту;

б) виявлення ринкових сегментів і обґрунтування цільових ринків;

3) розробка маркетингової стратегії:

а) обґрунтування маркетингових стратегій диференціації і прогнозування маркетингової пропозиції;

б) визначення значимості і вибір постачальників, виявлення потенційних конкурентних переваг, вибір комунікативних заходів позиціонування підприємства, вибір інструментів конкурентної диференціації;

в) створення маркетингових стратегій для лідерів ринку, інноваторів, послідовників і власників ніші;

г) розробка стратегій для глобального ринку; оцінка глобального маркетингового зовнішнього середовища, рішення про вихід на закордонні ринки, ухвалення рішення про програму маркетингу і про організаційну структуру служби маркетингу;

д) розробка цінових стратегій і програм: встановлення й адаптація цін, вибір рішення про реакції на зміну цін;

4) розробка, перевірка і запуск нових товарів і послуг:

а) генерація ідей, їхня оцінка, розробка і перевірка концепції відновлення товару;

б) розробка товару, організація ринкового тестування і процесу комерціалізації товару, вивчення процесу визнання товару покупцем;

в) керування життєвим циклом товарів;

г) керування асортиментом товарів;

д) керування сервісним підприємництвом: класифікація існуючих і перспективних послуг, аналіз характеристик послуг, розробка маркетингової стратегії підприємства в сфері послуг, керування послугами, що відповідають товарові.

4) вибір і управління каналами розподілу товарів і послуг:

а) вибір рішення про структуру каналу;

б) вибір рішення про керування каналами;

в) аналіз динаміки маркетингового каналу;

г) дослідження процесу взаємодії (співробітництво, конфлікт, конкуренція) у системі каналів розподілу товарів;

д) управління роздрібною й оптовою торгівлею, організація торговельного персоналу;

5) управління комунікативними процесами в системі маркетингу:

а) розробка стратегій комунікації і просування товарів, обґрунтування алгоритму ефективної комунікації;

б) розробка ефективної системи взаємодії з партнерами, споживачами і конкурентами;

в) розробка оптимальних рішень мультимедіа кампаній: твердження цілей реклами, ухвалення рішення про рекламний бюджет, вибір засобів реклами, оцінка ефективності реклами;

г) розробка програм прямого маркетингу, оптимізування збуту і паблік рілейшнз;

6) організація, здійснення, оцінка і контроллінг маркетингових рішень і програм:

а) організація компанії;

б) організація маркетингу;

в) оцінка ефективності маркетингових рішень;

г) контроль і аудит маркетингової діяльності: контроль за виконанням річних планів, контроль прибутковості, контроль ефективності, стратегічний контроль, організація ревізій маркетингової діяльності.

Як бачимо, маркетинг-менеджмент формує комплекс довгострокових і короткострокових (оперативних) управлінських впливів (рішень) на всі підрозділи й обличчя, взаємодіючі в сфері маркетингу, а здійснення впливів забезпечує інтенсифікацію маркетингових зусиль по досягненню цілей маркетингу і тим самим запланованих результатів діяльності підприємства.

Управлінські впливи в системі маркетингу-менеджменту розрізняються по напрямках. Вони можуть бути спрямовані на обєкт, процес і функції.

Як обєкт може виступати будь-як елемент маркетингової системи: покупець, виробник, товар, посередник, конкурент. Кожен напрямок впливів включає цільові групи і результати цих впливів. Так, при спрямованості на обєкт (наприклад на товар) формують групу впливу на товар, що може мати такі результати, як поліпшення споживчих властивостей товару, підвищення його якості, поліпшення стилю й іміджу товару, зниження або підвищення ціни товару, висновок товару з ринку і т.д.

Аналогічно формуються напрямки впливів на процес і на функції (Додаток 2).

Планування і здійснення управлінських впливів конкретизуються в розробці маркетингових стратегій і маркетингової політики керування підприємством.

Задачами маркетингу-менеджменту є: розробка перспективної і тактичної маркетингової політики підприємства, організація керування маркетинговими програмами, засобами праці і трудових відносин у сфері маркетингу. У залежності від характеристик базової стратегії, конюнктури ринку, галузі підприємництва і стану факторів навколишнього середовища вибирають відповідну модель маркетинг-мікса, а також розробляють комплекс заходів для мотивації персоналу служби маркетингу і маркетологів по сумісництву.

Висновки

Для того щоб малий бізнес зайняв, як у багатьох розвинутих країнах, належне місце в економіці, потрібні дві умови: можливість розширеного відтворення капіталу і затребуваність результатів праці.

Світовий досвід свідчить, що практично в усіх розвинутих країнах держава бере активну участь у формуванні та розвитку підприємницької діяльності, підтримці найбільш доцільних і ефективних її напрямів. Навіть у таких країнах, де склалися вікові традиції приватного підприємництва, малий бізнес потребує допомоги й одержує її на основі державних програм підтримки малого підприємництва. Одні країни з розвинутою економікою мають розгалужену та чітко усталену систему державної підтримки малого бізнесу (США, Японія, Німеччина, Франція), в інших - подібна система знаходиться у стадії становлення або розвитку. Враховуючи це, уряд України повинен активніше допомагати становленню малого бізнесу в нашій країні, формуючи відповідну політику щодо його підтримки.

Маркетинг-менеджмент являє собою цілеспрямовану діяльність, звязану з процесом забезпечення стійких конкурентних переваг підприємства на ринку, що включає такі стадії, як аналіз навколишнього середовища, ситуаційний аналіз і прогноз ринку і можливостей потенціалу організації, розробка цілей і стратегій поводження на ринку. планування маркетингових цілей і тактики поводження організації в конкретно сформованій ситуації, розробка плану маркетинга-мікса, здійснення цього плану, тобто організація, керування, контроль за реалізацією маркетингових заходів і оцінку результатів маркетингової діяльності. Список використаної літератури

Андрушків Б.М., Кузьмін О. Є. Основи менеджменту. - Львів: Світ, 1995. - 294 с.

Варналій З.С., Сергійко О.В. Мале підприємництво в країнах з перехідною економікою (проблеми державної підтримки) / Інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України. - К., 1999. - 65 с.

Варналій З.С., Сергійко О.В., Хмелевська Л.П. Мале підприємництво України: моніторинг, інфраструктура, кадри / НДІ приватного права і підприємництва Академії правових наук України. - К.: НДІ приватного права і підприємництва АПрН України, 2002. - 60 с.

Васенко В.К., Комісар С.Б., Малікова І.В., Полятикіна Л.І., Шалигіна І.В. Основи малого бізнесу і підприємницької діяльності. - Суми: ВАТ СОД видавництво "Козацький вал", 2002. - 185 с.

Варналій З.С. Мале підприємництво: основи теорії і практики. - К.: Товариство "Знання" КОО, 2001. - 276 с.

Ватаманюк З., Панчишин С., Бандера В., Буняк В., Ватаманюк О. Економіка України. Десять років реформ / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка / Зіновій Ватаманюк (ред), Степан Панчишин (ред). - Л.: ЛНУ ім.І. Франка, 2001. - 496 с.

Витвицький Я.С., Витвицька У.Я., Данилюк М.О., Устенко А.О., Циглик І.І. Економіка підприємства: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів, які навч. за освітньо-професійною програмою бакалавра з напряму "Економіка та підприємництво" / Інститут менеджменту та економіки. - Івано-Франківськ, 2002. - 320 с.

Горленко Г.О., Гільберг Т.Г., Думанська Г.В., Кулик Р.І. Власна справа (основи малого бізнесу): Посіб. з економіки. - Камянець-Подільський: Абетка-Нова, 2003. - 164 с.

Гріфін Рікі В., Яцура В Основи менеджменту: Підруч. для студ. екон. спец. - Л.: БаК, 2001. - 624 с.

Добжанський Р.В. Роль держави у підтримці та розвитку малого та середнього бізнесу європейських країн та перспективи України. - К.: Редакції загальнопедагогічних газет, 2003. - 115 c.

Донець Л.І. Підприємництво в умовах трансформації економіки в Україні: мотивація, маркетингова орієнтація, ефективний менеджмент / Донецький держ. ун-т економіки і торгівлі. - Донецьк: Джерела, 1999. - 343 с.

Економіка і підприємництво: стан та перспективи: Зб. наук. праць / Київський національний торговельно-економічний ун-т / А.А. Мазаракі (ред. кол). - К.: КНТЕУ, 2003. - 280 с.

Злупко С.М. Економічна історія України: Метод. матеріали для викладачів і студ. ун - ту / Львівський держ. ун-т ім.І. Франка. - Львів, 1996. - 405 с.

Кісь Я.І., Педич В.П., Шокалюк О.І. Історія України: Курс лекцій (у запитаннях і відповідях) / Інститут менеджменту та економіки. - Івано-Франківськ, 2002. - 316 с.

Клочко В.П., Гаркавко В.К. Історія економічних вчень. Історія економічних вчень в Україні і українська економічна думка: Курс лекцій для студ. ф-ту "Економіка і менеджмент" / Національний держ. ун-т харчових технологій. - К.: НУХТ, 2002. - 83 с.

Кредісов В.А. Підприємництво в Україні: суть, типи та умови формування. - К.: Знання України, 2003. - 68 с.

Лупенко Ю.О., Баліцька В.В., Мельник В.О., Демченко С.М. Розвиток підприємництва в Україні. - К.: Нора-друк, 2003. - 246 с.

Луцій О.П. Основи маркетингу: Конспект лекцій - К.: Вид-во ЄУФІМБ, 2000. - 45 с.

Орищак Я. Основи курсу "Макроекономіка": Лекції, семінарські заняття та завдання для самостійної роботи. - Т.: Підручники і посібники, 2001. - 120 с.

Сизоненко В.О. Підприємництво: Підручник. - К.: Вікар, 1999. - 435 с.

Тимочко Н.О. Тексти лекцій з курсу "Економічна історія України" / Київський національний економічний ун-т. Кафедра історії економічних учень і економічної історії. - К.: КНЕУ, 2002. - 131 с.

Франчук В.І. Основи менеджменту: Навч. посібник. - Львів: Каменяр, 1997. - 95 с.

Хміль Ф.І. Основи менеджменту: Підручник. - К.: Академвидав, 2003. - 608 с.

Додаток 1

Класифікація підприємницької діяльності.

Додаток 2

Управлінські впливи в системі маркетингу-менеджменту

Продовження таблиці