Література в ХІХ столітті

РЕФЕРАТ

на тему:
“Література в ХІХ столітті”
ПЛАН
Вступ
1. Розвиток класицизму в літературі ХІХ ст.

2. Літературний романтизм ХІХ ст.

3. Реалізм в літературі ХІХ ст.

4. Інші літературні напрямки ХІХ ст.

Список використаної літератури
Вступ

В історію світової культури XIXст. увійшло як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецт­ва, музики. Саме в цей час з'явилися твори, що становлять дорогоцінне надбання духовної культури всього людства.

Аналізуючи розвиток культури за цей період, передусім варто зазначити, що на нього вплинули значні світоглядні та соціальні зміни. Поглиблювалася наукова революція, набирала оберти капіталізація суспільства, посилювалися демократичні процеси в політичному житті. Бурхливий роз­виток більшості європейських країн сприяв поширенню прогресивних ідей. Історія людства бачилась як цілісний висхідний процес, на вершині якого знаходилися цивілі­зовані країни Заходу. Пріоритет західної європейської куль­тури не підлягав сумніву. Філософи та історики першої по­ловини XIXст. прагнули з'ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового, «доскона­лого», суспільства.

Розквіт національних культур був зумовлений зміцненням націо­нальних держав. У свою чергу, утворення регіональних лі­тератур та мистецтва було покликано до життя схожістю соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглиб­лення зв'язків між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалося завдяки стрімкому розвитку світових економічних контактів, удосконаленню засобів ко­мунікації.

Література і мистецт­во Європи проникає в країни Азії та Африки, поширюєть­ся й зворотний культурний вплив. Так, Гете створює «За­хідно-східний диван», стверджуючи тим самим новий по­етичний стиль, а «Східні мотиви» В. Гюго відкрили добу романтизму у французькій поезії. Без «Східних поем» важко уявити творчість видатного англійського поета Д. Байро-на. Орієнталістські сюжети, що були притаманні німець­ким романтикам (Шлегель, Гауф, Рюккерт, Платен), впли­нули на формування французького романтичного живопису (Делакруа, Шассеріо).
1. Розвиток класицизму в літературі ХІХ ст.

Розвиток культури в Європі XIXст. був пов'яза­ний із протиборством і послідовною зміною трьох художніх напрямів — класицизму, романтизму, реалізму.

На рубежі XVIIIта XIXст. в європейській культурі скла­дається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало наявність чітких критеріїв величного та низького, прекрасного та потворного. У творчості класи-цистів кінця XVIII— початку XIXст. переважали сюжети з втіленням ідеї про необхідність підкорення приватно-індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Класицизм XIX ст. не був однорідним явищем. Наприклад, у Франції він еволюціонував від революційно-республіканського па­фосу ранніх драм М. Ж. Шеньє (1764—1811) та живопису Ж. Л.Давіда (1748—1825) до консервативно-академічногожанру доби імперії та Реставрації. Розвивався новий кла­сицизм в Італії, Іспанії, скандинавських країнах, США, Росії. В останній він найбільш яскраво втілився в архітек­турі першої третини XIX ст.

Найвизначнішим художнім досягненням нового кла­сицизму була творчість видатних німецьких поетів Й. В. Ге­те та Й. Ф. Шіллера (1759—1805), зокрема їхні твори, по­в'язані з так званим періодом веймарського класицизму («Розбійники», «Заколот Фієско», «Підступність та кохан­ня» Шіллера; «Римські елегії», «Егмонт» Гете). В цих тво­рах відчувається орієнтація на високі ідеали античності, які сприяли формуванню гармонійної, вільної гуманної осо­бистості. Раціоналістична виразність образів та сюжету цих творів водночас переплітається з тонким ліризмом.

Проте стрімке піднесення класицизму було короткочас­ним. Поступово він перетворювався в офіційне академіч­не мистецтво, що втрачало зв'язки з реальним життям. Залежність класицизму від офіційних естетичних канонів набувала гротескових форм, знищуючи живу душу мис­тецтва — творче натхнення митця.
2. Літературний романтизм ХІХ ст.

Майже одночасно з новим класицизмом виник, розви­нувся (врешті-решт рішуче відтіснив його) інший напрям — романтизм. Романтизм як система ідейно-художніх прин­ципів, що протистояли класицизму, домінував у культур­ному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували на цей час певне розчарування наслідка­ми антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував «царство розуму» з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітителі XVIIIст. Реальність історії виявилася непідвладною «розуму», спов­неною таємниць і непередбаченостей. Невіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нові соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини за­галом. Настрої безнадії, світової «скорботи» притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768-1848), Альфреда Віктора Віньї (1797—1863), Альфонса Ламартіна (1790—1869), ліричній поезії Генріха Гейне (1797— 1856) та ін. Тема злого та страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIXст., знайшовши найбільш яскраве втілення у творах видатного англійсь­кого поета Джорджа Байрона (1788—1824), німецькогописьменника, композитора, художника Ернста Гофмана (1776—1822), американського письменника Едгара По (1809—1849), а також російського поета Михайла Лєрмон­това (1814—1841), автора поеми «Демон», яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості супроти несправедливого і жорстокого загальносвітового устрою.

Разом з тим романтикам було властиве почуття необхід­ності радикального оновлення світу, усвідомлення причет­ності людини до потаємного багатства та безмежних мож­ливостей земного буття. Ентузіазм, заснований на вірі у все­могутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруван­ню в реальній дійсності, в можливостях існуючої цивілі­зації полярно протиставляється романтичний потяг до «нескінченного», до ідей абсолютних і універсальних. Ро­мантики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує у романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому у твор­чості, наприклад, поетів англійської «озерної школи» — У. Вордсворта, С. Т. Колріджа, Т. Сауті — переважала думка про панування у світі незрозумілих та загадкових сил, не­обхідність людини підкорятися долі, у творчості інших — Д. Байрона, М. Лєрмонтова — переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.

Зображаючи повсякденне життя сучасного «цивілізова­ного» суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули всього незвичайного, їх приваблювала фантасти­ка, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Письменники-романтики відкривали читачеві глибину та красу духовного світу лю­дини, безмежність проявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосмос. Потяг до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, до інтуїтивного та підсвідомого — суттєві риси романтичного світогляду. Характерним для романтизму є захист свобо­ди, суверенності та самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775—1854) вважав, що саме у свободі полягає весь пафос земного, вся «гострота» життя. Апологія особистої свобо­ди була ніби самозахистом від безжалісного руху історії. Романтики були схильні розглядати свободу як розриван­ня творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного «класичного» мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного середовища, а через це і від світу взагалі — провідна світо­глядно-естетична проблема, яку вони намагалися виріши­ти. Не випадково, мабуть, «Меккою» європейського роман­тизму була Франція, де можна було ковтнути свіжого ре­волюційного повітря ЗО—40-х років. Як Голландія у XVст., так Франція притягала до себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакційної задухи у себе на батьківщині: з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі — Адам Міцкевич та Фридерик Шопен.

Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми на­ціонального духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досяг­нень естетики романтизму. Так, принцип історизму роман­тики намагалися цілісно реалізувати у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письмен­ника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851), англійця Вальтера Скотта (1771 — 1832), француза Віктора Гюго (1802—1885) становлять неперевершений здобуток світової романтичної літератури.

Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водно­час глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в однойменних поемах Байрона та Гюго, в Паризькому ху­дожньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже «Мазепа», яка отримала високу мистецьку оцінку.

Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, націо­нально-історичних, персональних особливостей мала в очах митців романтизму певний філософський зміст, вона була виявленням багатства єдиного світового цілого — всесвіту.

У галузі естетики романтизм протиставив класичному «наслідуванню природи» творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник ство­рює свій особливий світ, більш прекрасний та правдивий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, гли­бинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фанта­зію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію в мистецтві.

Відчутним внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне звернення романтиків до народ­ної творчості, використання сюжетів, образів, мови, влас­тивих народному епосу, пісням, баладам.

Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення на­ціональних літературних мов, посилювалася морально-ви­ховна функція літератури. Прикладом народної моралі та фольклорних сюжетів слугують духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805—1875), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з тонким гумором та іронією.
3. Реалізм в літературі ХІХ ст.

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочина­ється ще за доби Відродження, відсутність чіткої естетич­ної програми довго не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій поло­вині XIXст. реалізм поступово завойовує міцні позиції в літературі, Одне з про­відних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок характерів та життєвих обставин. Герої реалістичних тво­рів були не просто носіями якоїсь однієї пристрасті, як це було властиво, наприклад, героям класичного мистецтва, не поодиноким романтичним бунтарям. Це — живі люди, які діяли за реальних типових обставин, породжених са­мою дійсністю.

Реалізм виконував передусім критичну функцію віднос­но існуючих суспільних порядків. Тому приблизно з 40-х років XIX ст. в європейській^літературі оформлюється на­прям критичного реалізму. Його представники намагали­ся довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеа­лам дійсного гуманізму. У своїх творах вони стверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності. Про­відним літературним жанром критичного реалізму стає ро­ман, який дає можливість відтворити широку панорамусуспільного життя, дослідити психологію героїв у різних жит­тєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлен­ня до дійсності було єдиним засобом поширення револю­ційних ідеалів соціального та національного звільнення.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочат­ку реалізм був тісно пов'язаний з романтизмом. Показо­вими щодо цього є «Шагренева шкіра» видатного фран­цузького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850), «Пармський монастир» відомого французького письмен­ника Фредеріка Стендаля (справжнє ім'я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, (1783—1842) або романи видатного англійсь­кого письменника Чарлза Діккенса (1812—1870). Разом з тим типово романтичні мотиви все більше трансформува­лися в реалістичні, знаходячи опору в соціальному дослід­женні («Червоне і чорне» Стендаля, «Батько Горіо» та «Гобсек» Бальзака тощо). Складний шлях до реалізму прой­шов славетний німецький поет Генріх Гейне (1797—1856). У його ліричній «Книзі пісень» змальовані почуття типо­во романтичного героя, який страждає від нерозділеного кохання. Для з'ясування тонких нюансів любовного почут­тя поет постійно використовує співучі інтонації німецьких народних пісень. Не випадково на вірші Гейне писали музику відомі композитори, зокрема композитор-романтик Роберт Шуман, автор вокального циклу «Кохання поета». Драматизм XIX ст. Гейне висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце». У збірці «Сучасні вірші» він стверджує реалізм у німецькій поезії, звертаючись до ре­альних соціальних проблем.

Найповніше принципи реалізму виявилися у творчості Бальзака. Всі його твори пройняті історизмом. Якщо ге­роєм твору був банкір, то це був не банкір «загалом», а кон­кретний тип конкретної доби. Читач отримує можливість відкрити для себе всі хитросплетення фінансових махінацій, структуру «ділового життя» Франції 40-х років XIXст., або«шляху нагору» молодого честолюбця. Формулюючи про­відну лінію своєї серії романів під загальною назвою «Люд­ська комедія», Бальзак зазначав: «Складаючи опис вад та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристрастей, зобра­жаючи характери, вибираючи головні події з життя суспіль­ства..., мені, можливо, вдасться написати історію… звичаїв».

--PAGE_BREAK--4. Інші літературні напрямки ХІХ ст.

Натуралізм (від франц. — при­рода) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реаль­ності, людського характеру. Особлива увага зверталася на навколишнє середовище, що в більшості випадків розумі­лось як безпосереднє побутове оточення людини.

Теорія натуралізму була розроблена видатним французь­ким письменником Емілем Золя (1840—1902) у працях «Експериментальний роман», «Романісти-натуралісти» та ін. Золя зробив талановиту спробу застосувати принципи цієї теорії у своїй літературній творчості. Всередині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа — Гіде Мопассан (1850—1893), Едмон Гонкур (1822—1896), Альфонс Доде (1840—1897), яка проіснувала до кінця 80-х років. У 90-ті роки натуралізм втрачає теоретичну чіткість і зберігається як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ. Натуралісти ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство подібно до природознавця. Предметом спостереження проголошувалася «вся людина», про яку натуралісти мали намір розповісти «всю правду». Художній твір розглядався як «людський документ», а основним естетичним критерієм вважалася повнота здійсненого в творі пізнавального акту. Переваж­ний інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, не­довіра до будь-якого роду ідей, як наслідок, вели до обме­ження можливостей натуралістичної літератури. Одночасно вторгнення на книжкові сторінки життєвої правди зумо­вило глибокий художній вплив кращих творів натуралізму. французький поет Ж. Мореас, який запровадив термін «символізм» у «Мані­фесті символізму» (1886 р.), вказував, що символічна пое­зія висловлює передусім «споконвічні ідеї», вона — ворог будь-якого об'єктивізму. «Символічний образ знаменує со­бою існування „царини таємного“,— вказував Малларме. За Метерлінком, він є втіленням „невидимих та фатальних сил“. Велике значення символісти надавали музиці, адже музика краще від інших видів мистецтва передає відтінки й напівтони, безпосередньо свідчить про потойбічне, сим­волічний образ завжди є музичним за своїм змістом. „Поезія передусім вимагає музики“,— вважав Верлен. Характерною рисою символізму було протиставлення мистецтва і реаль­ного життя. Багато хто із символістів обстоював ідею са-моцінності мистецтва, його незалежності від соціальних завдань і проблем. Наприклад, Уайльд вважав, що мистецт­во нічого не виражає, крім самого себе, мистецтво вище від життя. Як духовна сила мистецтво має невичерпний потенціал впливу на людину і, за думкою багатьох сим­волістів (Г. Ібсен, Ф. Сологуб, А. Рембо та ін.), є магічною силою перетворення життя. Так, російські символісти (М. Мінський, Д. Мережковський, К. Бальмонт, Ф. Соло­губ, 3. Гіппіус, В'яч. Іванов та ін.) мріяли про злиття мис­тецтва та релігії, яке повинне сприяти „оновленню собор­ного духу“, подоланню розпаду суспільних зв'язків людей, утворенню нової духовної спільноти.

Символізм спричинив значний вплив на розвиток куль­тури наступного, XX ст., зокрема на мистецтво сюрреалізму та експресіонізму.

Поява наприкінці XIX — на початку XX ст. якісно но­вих культурних течій, що відрізнялися як від романтично-гуманістичної традиції, започаткованої ще за доби Ренесан­су, так і від раціоналістичного та реалістичного підходу допроблем людської життєдіяльності, поширення у філософії ірраціоналістичних, а в мистецтві декадентських (від фр. сіесасіепсе — занепад) настроїв були передвістям глибокої кризи, яка переслідує культуру протягом усього XXст., розпочинаючи з першої світової війни і закінчуючи сього­денням.
Список використаної літератури

Літературна енциклопедія. – М., 2001.

Література ХІХ століття. Посібник / За ред. Костянтинова В.І. – К., 2002.

Українська та зарубіжна література / За ред. І.Козири. – К., 1999.