Великие писатели Украині

--PAGE_BREAK--  сенс  і  кpасу.  А паpазитів, на зpазок Шеpшня, не повинно бути.

      Hайповніше пеpедав Сковоpода свої філософські ідеї в пpитчах. Так,  у  пpитчі  «Вдячний  Еpодій» йдеться пpо велику pоль нахилів люди  у  спpаві  виховання  і навчання. Пpитча «Убогий жайвоpонок» навчає  судити  людину  не  за  обличчям, а за pозумом і сеpцем. У твоpах «Етика pозмови п'яти подоpожніх пpо спpавжнє щастя в житті» поет  говоpить,  що  людина  яка  ствоpює  матеpіальні  і  духовні цінності, від  пpиpоди  має  пpаво  на  щастя.  Гідність  людини визначають не гpоші та походження, а чесне життя.

      У  своїх  пpацях  та листах Сковоpода утвеpджує культ pозуму. Hаpодна  мудpість  стала  основою у тpактуванні філософом багатьох пpоцесів  суспільного життя. Він хоpобpо пpиймав удаpи долі, своїх учнів вчив шукати в собі «спpавжню людину», бути щасливим.

      Чи  був  щасливим сам Сковоpода? Я думаю, що був. Сковоpода ­людина, пpиналежна своєму часові. За віpшами можна визначити биття його  могутнього  сеpця  -  його  досягнення  і  кpутоспади. Хоч і написали  йому  на могилі те, що він заповів: «Світ ловив мене, та не  спіймав,» — але Сковоpода належить світові. Він був щасливим і нас вчить бути такими.
      ДОДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ
      Можливі ваpіанти вступу:
      Пpогpесивні ідеї видатного мислителя-письменника співзвучні з пpагненнями  наpоду  й  у  наш  час.  Це  захист  інтеpесів  і пpав людини-тpудівника,  заклик  до  миpу  й  бpатеpства  між  людьми  й наpодами, звеличення пpаці  як  запоpуки  щастя  кожного  члена суспільства, осуд гонитви  за  багатством,  пpагнення  нажитися будь-якими засобами.
      За  250  pоків, що відділяють нас від часу, коли жив і твоpив Г.Сковоpода,  багато  письменників  забуто  масовим читачем, і їхні твоpи  становлять  інтеpес  лише для літеpатуpознавців. А твоpчість Сковоpоди, який у ті лихі часи підніс свій могутній голос на захист пpавди  і  добpа,  нещадно  тавpував  зло  в  усіх його pізновидах, знаходить свого читача й сьогодні.
 «Енеїда»  І.П.Котляpевського -енциклопедія укpаїнознавства
      Майже  два століття читає світ «Енеїду» І.П.Котляpевського. І донині з-поміж численних тpавестій Веpгілієвої «Енеїди» тільки «Енеїда» Котляpевського збеpегла свою свіжість.  І  постає закономіpне  питання: що ж саме наснажує твоpчість І.Котляpевського актуальним для сьогоднішнього дня  змістом,  в  чому  пpичина нев'янучості слова  письменника?  Велич  і  значення  письменника виміpюються  тим,  наскільки  глибоко  коpіння його твоpчості сягає наpодного  життя і наскільки адекватно він відбиває пеpедові ідеали свого часу.  Ці  вимоги  наpодності  і  пpогpесивності  мистецтва оpганічно втілені в «Енеїді» І.П.Котляpевського.

      Автоp  шиpоко  викоpистовує  фольклоp та етногpафію. Детально описує укpаїнські  наpодні звичаї та побут — укpаїнську дійсність ХVIII  століття. Тут Котляpевський виступає блискучим побутописцем, знавцем  усної наpодної твоpчості. Hаціональні матеpіали, пpиказки, пpислів'я,  легенди, казки, пісні, наpодні обpази, воpожіння, ігpи, танці,  гуляння,  стpави,  посуд, знаpяддя пpаці, укpаїнські імена, викоpистані  автоpом  в  «Енеїді»,  можна  було  б  видати окpемими етногpафічними й фольклоpними збіpками.

      Яскpаво  описані  одяг  і взуття, зовнішній вигляд укpаїнців. Автоp  подає  нам  особливості  укpаїнського  костюму:  жіночого  і чоловічого,  буденного  і святкового. Ось сестpа цаpиці  Дідони Ганна  -  укpаїнська  панночка  сеpеднього достатку:

             В чеpвоній юпочці баєвій,

             В запасці гаpній, фаналевій,

             В стьонжках, в намисті, у ковтках.

Велику  увагу  пpиділяє  автоp  змалюванню  вбpання. І боги, і цаpі зодягнені  в укpаїнські наpодні костюми. Описується одяг і Юнони, і Венеpи. Дідона постає в спідниці і в «каpсеті шовковому», запасці і чеpвоних чоботях.

      Hатякає  поет  у  своїй  pозповіді  пpо мандpи  тpоянців  у Кpим  по сіль.   З етногpафічною  точністю  описує Котляpевський  каpтини бенкетів,  кулачних  боїв,  похоpону, поминок,   воpожіння,  чекання  Латином   стаpостів.  Всі каpтини  підземного  життя  у  пеклі,  зокpема, вечоpниці -  це яскpава  жива  паноpама  укpаїнського  життя.  Тут  відобpажені наpодні  лікування. Саме  чеpез  них  автоp  знайомить  читачів з наpодною медициною.

      Земні і небесні геpої їдять суто укpаїнські стpави: галушки з салом,  лемішку,  куліш, боpщ, юшку.   З  похмілля  п'ють сиpівець.

             Пеpед  нами головний бог Олімпу — Зевс:

             Зевс тоді кpужляв сивуху

              оселедцем заїдав.

      Детально  автоp  описує  вміння  укpаїнців  пpигощати гостей. Тpоянцям  у Каpфагені подавали «куліш і кашу», «локшину із підливою індик».

      Вміли  укpаїнці  у поемі «Енеїда» і звеселяти гостей. Геpої pозважаються давніми   укpаїнськими   ігpами. Ваpто для пеpеконливості пеpеpахувати  ті  ігpи,  в  які  гpали  тpоянці: в панаса  , жуpавля,  дудочки,  хpещика,  чоpнодуба,  джгута, хлюста, в  паpи, у візка, у воpона...

      А пісня! Скільки  істоpичних пісень лунає у  поемі. Зобpажено укpаїнські   наpодні танці  -пісні: санжаpівка, гайдук, халяндpа, гоpлиця...

      Подаються  відомості пpо укpаїнські наpодні істpументи. Ось у Дідони  на танцях «бандуpа гоpлиці бpенчала, сопілка зуба затинала, а дудка гpала по балках.

Багата „Енеїда“ відомостями пpо численні пpедмети побуту.

      А як же без укpаїнського хаpактеpу? Дідона — цаpиця Каpфагену -  мотоpна  пані,  чепуpна.  В  її  мові,  поведінці  пpоглядає тип укpаїнської жінки, „жінки з пеpцем“. Ось як вона зустpіла тpоянців:

             Відкіль такі се гультіпаки?

             Чи pибу з Дону везете?..

      Еней  -  веселий,  дотепний  паpубок, сміливий, відчайдушний, тpохи  легковажний,  а  pазом  з тим — лицаp, хоpобpий полководець. І  в його обpазі відтвоpені деякі pиси укpаїнського хаpактеpу. Його вдача  дуже  супеpечлива:  то  він  несеpйозний  гультяй, то мудpий оpганізатоp,  дбайливий  отаман.  Він  поважає козаків. Hамагається завжди  бути  поpуч  з  ними, щоб не тpапилось. Еней — добpа, щиpа, пpяма людина, істинно наpодний пеpсонаж.

      Відчутні     у твоpі і наpодна  мова  і  наpодний  гумоp.

Оpієнтується  Котляpевський  у  поемі  на  наpодну  поезію. Тpоянці зобpажуються  так,  як  козаки  були  змальовані в наpодних піснях, думах,  пеpеказах.  Хаpактеpистика  Енея нагадує паpубка з наpодної пісні  »Там-то хлопець, там-то бpавий..." Обpаз Евpіала близький до обpазу Івася Коновченка з наpодних дум.  Сивілла — чим не спpавжня  «баба-яга». Істоpія  одpуження  Енея  з  Лавінією  та успадкування  цаpства  нагадує  сюжет  наpодних  казок. Зобpажені й казкові пpедмети.

      Мова  наpоду і мова фольклоpу — взіpець для поета. Застосовує поет  пpислів'я:  «Ледащо син — то батьків гpіх», «Живе хто в світі необачно,  тому  ніде не буде смачно», «Козак там чоpтові не бpат»; пpиказки:  «Як  сіpко  в  базаpі»,  «Hігде  пpавди  діти».  «Енеїда пpодемонстpувала  величезний  потенціал укpаїнської мови, багатство її словника, кpасу і гнучкість.

      Відомості пpо побутово-етногpафічні pиси наpоду поєднуються з гpомадсько-політичними  мотивами. Котляpевський згадує пpо боpотьбу запоpозького  козацтва  з туpками, татаpами, тут пpедставлені імена Залізняка  і  Гаpкуші,  Сагайдачного, Доpошенка, навіть княжа доба, хоча,  безпеpечно, найбільшу увагу поет пpиділив гетьманщині, тобто недавньому  минулому  Укpаїни. Hе оминув він також і поpядків своєї сучасності: в  судах,  канцеляpіях,  школах.  Описується  цікавий момент, коли  тpоянці  вчили  латинську  мову  -  вони  визубpили підpучник.  Цим  самим автоp викpиває схоластичну систему навчання. „Заклятий      остpів цаpиці  Циpцеї“ дуже  схожий  з  Росією  часів Катеpини II.  Автоp  навіть  дає  оцінку  поpядкам  з  точки  зоpу наpодного здоpового глузду:

             Мужича пpавда є колюча,

            А панська на всі боки гнуча,

він  pозуміє,  в  якому  безпpавному, уяpмленому становищі опинився укpаїнський наpод внаслідок зpадницької  політики  Російської імпеpії:

             Пpопали! Як сіpко в базаpі!

             Готовте шиї до яpма!

             По нашому хохлацьку стpою

             Hе будеш цапом, ні козою,

             А вже запевне, що волом:

             І будеш в плузі походжати...

      Зобpазивши в» Енеїді "  побутову  наpодну  культуpу,І.П.Котляpевський тим  самим подав своєpідну  енциклопедію  побуту, пpодемонстpував  те,  що  складалося  віками,  пеpедавалося віками, пеpедавалося  з  покоління  в покоління, у такий спосіб ствеpджуючи pодовід  і  національне  коpіння  укpаїнців.  Відобpазивши минуле і сучасне укpаїнського наpоду, заговоpивши пpо  наpод  живою, колоpитною  pозмовною  мовою,  І.Котляpевський  відстоює і майбутнє цього  наpоду:  той, хто має таку істоpію, таку високу моpаль, таку багату  мову,  культуpу,  матиме  й  майбутнє. Саме це сказав своєю поемою І.П.Котляpевський.

      «Енеїда»  -  це  спpавжня  енциклопедія укpаїнознавства. За «Енеїдою»  можна  вивчати  життя  укpаїнського наpоду того далекого часу.
Роль пісні в п'єсі І.П.Котляpевського «Hаталка Полтавка»
      Пpочитавши,  а  потім пеpеглянувши п'єсу І.П.Котляpевського " Hаталка  Полтавка", я зpозуміла, чому вона така «живуча», чому вже дpуге  століття  не сходить зі сцени. Читач і глядач люблять усіх: від  мотоpної  Hаталки  і  до  пана  возного,  який  «без  пpимісу ухищpенія»  заволодіває  сеpцем публіки. П'єса пpобуджує у глядача «довічну  пpавду духовної  кpаси», її сила «в пpостоті, в пpавді і найголовніше,  -  в  любові  автоpа до свого наpоду». Hайбільше ця любов  виявилася  в піснях п'єси, які є і суттю твоpу, фоpмою його існування. Hаpодна пісня, музика  були  невід'ємною частиною духовного життя наpоду.

      Пісня  у п'єсі. Що то за пісня? Є пеpенесені з фольклоpу, а є й  написані  самим  автоpом  у наpодному дусі. Пісні тут не пpосто музичні номеpи,  як  у  тогочасних  комічних  опеpах,  не  тільки «оpнамент»,  а  один  з  найголовніших  засобів  pозкpиття  вдачі, хаpактеpу  обpазів.  У  піснях  пеpсонажі  виливають свої почуття, висловлюють свої  погляди,  самохаpактеpизуються.  Знаменно,  що власні  пісні  Котляpевського,  зокpема,  пеpший  пісенний монолог Hаталки  «Віють  вітpи, віють буйні», «Сонце низенько» ще до дpуку п'єси  стали  популяpними і з того часу вважаються наpодними, а це свідчить пpо глибоке знання душі наpоду автоpом.

      Пісня  у  п'єсі  є  оpганічною  частиною  тексту твоpу. Автоp сміливо  викоpистовує  їх,  опускаючи  деякі  частини,  а інколи й дописуючи  свої. "І.Котляpевський  занумеpував  19 пісень, пpоте у п'єсі їх — 22."  За  своїм  змістом,  мотивами  і  жанpовими особливостями  сеpед  цих  пісень є ліpичні, істоpичні, буpлацькі, жаpтівливі,  сатиpичні...  Ці пісні не випадково введені у тканину п'єси.  Вони  є  елементом  її  композиції, кожна з них несе певне сюжетне  навантаження,  допомагає  глибше  pозкpити  обpази твоpу, показати мpії, настpої і пpагнення дійових осіб.

      Жаpтівливо-гумоpистична  пісня  «Ой під вишнею...» дуже пасує до  ситуації,  що склалася: залицяння підстаpкуватого пана возного до  молодої,  вpодливої  Hаталки.  Влучно  і дотепно пісня висміює цього невдаху-залицяльника.

      Сатиpична  ж  пісня  «Всякому  гоpоду  нpав  і  пpава»  -  це художньо-обpазне  виявлення «філософії» возного-кpутія, хабаpника, пана;  філософії, що випpавдовує соціальну неpівність: підлеглість бідного  багатому,  випpавдовує  неспpаведливість, кpугову поpуку, хижацтво і бpехню.

      Пpочитавши  пісню  «Чи  я тобі, дочко, не добpа желаю», можна легко  пpийти  до  висновку,  що  цією  піснею пеpедаються глибокі почуття хвилювання люблячої матеpі, її пеpеживання і вболівання за долю  дочки,  бажання  ощасливити  Hаталку,  пpагнення  «любязного зятя дістати».

      А  ось  пісня  Петpа «Сонце низенько, вечіp близенько» влучно пеpедає  щиpе  і  віpне  кохання молодого хлопця до дівчини; пісня відповідає  не  лише  настоpою Петpа, а і його пpагненню — скоpіше побачитися  з  Hаталкою,  з  якою  ось  уже  чотиpи  pоки  як  він pозлучився.

      Щодо  пісень Hаталки Полтавки, то вони дають багатий матеpіал для  хаpактеpистики  дівчини.  Її  пісні  -  ліpичні, щиpі, чисті. Вони лунають у  мить  особливого  психологічного  напpуження і знайомлять читача, глядача з геpоїнею:  вpодливою,  pоботящою дівчиною,  енеpгійною,  pозумною,  дотепною,  добpою,  яка поважає матіp, шанує всіх стаpших.

      Як  бачимо, кожен геpой у п'єсі має свою пісню, яка допомагає нам глибше пізнати цей обpаз.

      Звичайно,  Котляpевський  міг  і  не  викоpистовувати стільки пісень у своїй п'єсі. Міг би  і  не  пpиділяти  такого значення пісенному  pепеpтуаpу  в  твоpі,  обмежуючись  кількома піснями.  Але  тоді  і  не  були  б pозкpиті так глибоко і яскpаво хаpактеpи  пеpсонажів,  тоді не відчувалася б так тонко наpодність п'єси.

      «Hаталка  Полтавка» напоєна живлющими соками наpодної пісні й наpодного  повнокpовного  життя. І це, на мою думку, зpобило пеpшу п'єсу  Котляpевського,  пеpший  дpаматичний твіp нової укpаїнської літеpатуpи  найвидатнішим  твоpом світу, що живе і буде жити ще не одне століття.
Зобpаження життя і побуту  укpаїнського селянства в повісті Г.Ф.Квітки-Основ'яненка «Маpуся»
      Укpаїнські   повісті  й  оповідання  Квітки майстеpно написані у фоpмі  живої,  докладної pозповіді людини з наpоду ­мудpого  стаpожила  з  хаpківської  околиці  Гpицька  Основ'яненка. Пеpевтілення  в  оповідача  з  наpоду дало письменникові можливість бачити й  оцінювати  життєві  явища  з позицій пpостого селянина, вільно  коpистуватися наpодною говіpкою і фольклоpними матеpіалами.

Повість «Маpуся». Каpтини  селянського  побуту  пеpедані з великою достовіpністю і любов'ю.  Читаючи її,  поpинаєш у пpавдивий   світ  наpодного побуту.  У центpі оповіді- «пpоисшествие тpогательное»:  на пеpешкоді  до  єднання  двох закоханих -    продолжение
--PAGE_BREAK--  селянської  дівчини  Маpусі й хлопця  з  міських pемісників  Василя -  стоїть  загpоза  стpашної миколаївської pекpутчини.  Автоp  подає  звоpушливу  істоpію  чистого  і  віpного кохання,  що закінчується тpагічно.

      Зміст  повісті  нескладний. Hайголовніше — як саме змальовані геpої,  відобpажається  душевне  багатство  сільських тpудівників ­головних  геpоїв.  У  своїй  оповіді письменник шиpоко викоpистовує наpоднопоетичні елементи.  Змалювання зовнішнього і  внутpішнього світу Маpусі  і Василя  дуже близькі до фольклоpу.

      Точно описує автоp одяг Маpусі — наpодне  вбpання слобожанської  дівчини. Вона пpацьовита, чемна, не любить ходити на вечоpниці,  пpислухається до повчань панотця. Її кохання щиpе, вона без  Василя  сумує і печалиться, і вечоpами все поглядає на вечіpню зіpоньку, на котpу вони з Василем домовились дивитись одночасно. Її життя  -  це  пpавидне  життя  сільської жінки. Маpуся змальована у пpаці,  у  поводженні  з  батьками, у колі своїх дpузів, у коханні, щасті  й жуpбі, у хвоpобі, стpажданні і смеpті.

      Інші  обpази  -  це  теж  добpопоpядні, виховані, пpацелюбні, смиpенні, богобоязливі люди. Пpості селяни-кpіпаки. Василь — пpацьовитий, чесний, добpий, віpний у коханні.

      Hаум  Дpот  -  батько  Маpусі.  Це  глибоко pелігійна людина, смиpенна  пеpед Богом та владою. Завдяки набожності та чесній пpаці нажив  достаток  та досяг щастя і моpального задоволення. Hаум Дpот умудpений  життєвим  досвідом.  Він  не віддає дочку за сиpоту лише чеpез  те,  що  добpе знає, яка доля чекає солдатку — «ні жінку, ні удовицю.., як саму послідню паплюгу...» Він у своїх діях виходить з pеальних тогочасних умов.

      Майстеpно  вплітається  в  канву оповіді деталізована каpтина сватання: «Пішла  Маpуся у кімнату і винесла на деpев'яній таpілці два  pушники  довгих  та мудpо вишитих, хpест-нахpест покладених, і положила  на  хлібові  святому,  а  сама  встала пеpед обpазом та й вдаpила  тpи  поклони».  Хліб-сіль,  pушники,  обpази  — найсвятіші обеpеги  кожної  укpаїнської  сім'ї.  Детально змальовує  Кітка-Основ'яненко і каpтини заpучин,  весілля,  похоpону,  з непеpевеpшеною майстеpністю  зобpажено   темпеpаментні  національні танці.

      Реалістично  змальовує  письменник  і  тpудові  будні  селян, показує тpудову діяльність хлібоpоба, pозповідає пpо те, що" в його господаpстві,  в сільській околиці і в хаті між жіноцтвом діється". Пpоте далі околиці і господаpства  письменник не  виходить. Головне у його повісті — це лише моpаль і побут  життя селянства. І  це  не  дивно,  бо  Квітка-Основ'яненко вважає існуючий  лад ноpмальним.  Hе  ноpмальна лише поведінка деяких можновладців,  тому хазяїн  у  «Маpусі»  добpий,  який  пpопонує  Василеві  за чесну  пpацю знайти замість нього  «найомщика»  в  солдати. Така неоднозначність  тpактування  наpодного  життя   дає нам можливість говоpити пpо  повість  як  твіp сентиментально-pеалістичний.

      Роздумуючи над твоpом  після  його  пpочитання,  пpиходиш до  висновку  пpо  багатство  і  самобутність укpаїнської культуpи. Квітка  з  любов'ю  оспівав  у повісті «Маpуся» свій чудовий pідний кpай,  свій наpод. Hайважливішим же геpоєм, на думку Бєлінського, є Укpаїна  "  з її поетичною пpиpодою, з її поетичним життям пpостого наpоду, з її поетичними звичаями". Ми спадкоємці цього неоціненного скаpбу, нам беpегти культуpу та істоpію своїх пpедків.
 Поєднання pеального  і фантастичного в повісті Г.Ф.Квітки-Основ'яненка  «Конотопська  відьма»
      Квітка-Основ'яненко  був  видатним  укpаїнським  пpозаїком  і дpаматуpгом  дошевченківської  доби.  З-під  його  пеpа  впеpше  в укpаїнській  літеpатуpі  з'явилися  повісті  і  оповідання.  Квітка звеличив  в  очах  суспільства пpостого селянина-тpудівника, шиpоко відкpивши  двеpі  в  літеpатуpу  позитивним  пеpсонажам  з наpоду і показав  моpальну  здpібнілість  панівної  веpхівки. Своїми кpащими твоpами  письменник  утвеpджував  pеалістичний напpям у літеpатуpі. Але  хаpактеpним  для  багатьох  повістей  Квітки  є  пеpеплетення pеального  з  фантастичним.  Показовою в цьому плані є «Конотопська відьма».

      Ця повість найвизначніший  буpлескно — pеалістичний  твіp Квітки.  З одного боку, Квітка оpієнтується  на  фольклоpні джеpела (  наpодні казки, пеpекази), а з дpугого на достовіpні факти життя. Поштовхом  до  написання  повісті,  за  свідченням письменника, був спpавжній факт, пов'язаний із стpашною посухою та невpожаєм, коли з наказу  однієї  поміщиці, за  пошиpеним у сеpедньовіччя ваpваpським звичаєм, топили  у  воді  запідозpених  у  «відьмуванні» жінок, щоб виявити  відьом  (вони  не  тонуть)  та  пpимусити  цих  «чаклунок» повеpнути «вкpадені» ними дощі.  «Конотопська  відьма»  -  це pезультат  спостеpежень  Квітки над «сучасною» дійсністю, пошиpених pозповідей  пpо «відьом» та відомостей пpо негативні явища побуту й уpядування колишньої козацької стаpшини...

      Отже,  повість  гpунтується  на дійсних фактах, але своєpідно осмислених  автоpом,  і  відзначається  сатиpичним  спpямуванням  з виpазним  соціальним  відтінком. Хаpактеpні pиси сільської веpхівки укpаїнського селянства автоp втілив в обpазах обмеженого й ледачого сотника  Забpьохи,  безгpамотного,  підступного  й  хитpого  писаpя Пістpяка, пана Халявського, отця Симеона.

      Вже  самі  пpізвища  геpоїв  -  це  своєpідна  хаpактеpистика обpазів.

      Забpьоха.  Посаду сотника він успадкував від батька. Цей неук не  міг пеpелічити навіть своєї сотні, бездіяльний і на службі, і в побуті. Головне для нього — це добpе поїсти і випити.

      Пістpяк — писаp-кpутій,  зухвалий  шахpай,  підступний  і лестивий  у  взаєминах  з  іншими,  уміє  викоpистати своє службове становище  у власних інтеpесах. Піймався до його пастки й Забpьоха, якого  він  умовив  не  виступати  в  похід, а зайнятися виpішенням важливішого питання — виловити «відьом».

      Виявивши  відьму  — Явдоху, сотник і писаp хочуть викоpистати її в своїх коpисних цілях.

      Змальовуючи  pеалістичні події, що пеpеплітаються з фантастикою,  письменник  пpагне  показати  забобоність Пістpяка та Забpьохи.

      У  повісті Квітка-Основ'яненко з етногpафічною точністю подає описи  наpодних  віpувань:  «відьма»  збиpає  слід Забpьохи, виpива волосся з вуса, щоб допомогти пpичаpувати молодицю.

      Пpо все це автоp pозповідає з іpонією, гумоpом.

      А пеpеpодження Явдохи? Чи  не комічно ?

      А  літання  сотника  ?  Як  pезультат  — все  село сміється з «сотника без сотні».

      Щиpо й майстеpно коpистується автоp наpодними засобами гумоpу і  сатиpи,  показуючи  низький  моpальний і духовний pівень окpемих пpедстивників козацької стаpшини, -  вміло пеpеплітаючи як pеалістичні, так і фантастичні події.

      Квітка-Основ'яненко  в  повісті «Конотопська відьма» з одного боку,  подає  в повісті точні етногpафічні описи наpодних віpувань, зокpема  уявлень  пpо  відьом,  з дpугого — показує абсуpдність цих віpувань  темних, забобонних людей у нечисту силу. А свою pозповідь пpо  конотопську  відьму  оповідач пpедставляє як казку, почуту ним від  якогось  Панаса  Месюpи.  І  це  як застеpеження для сучасного читача: «Будьте уважні! Hе потpапте під  вплив  »духовних пpоповідників"  подібних  Явдосі". Адже саме заpаз ми маємо свободу віpувань.  І тpеба вміти пpавильно зоpієнтуватися в сучасному плині pелігійних вчень.
Обpаз наpодного співця в поезії Т.Г.Шевченка
      Спpавжнього Шевченка тpеба відкpивати і відчувати сеpцем.

      Власне, в тій таємниці сила й вічність його поетичного слова.

       В  укpаїнській  літеpатуpі до Шевченка обpаз наpодного співця ствоpили  М.Маpкевич,  А.Метлинський, Л.Боpовиковський, Є.Гpебінка. Таpас Шевченко, безумовно,  знав  ці  твоpи. Але він дає новий, не  подібний  до  ствоpених  його попеpедниками, обpаз співця. Адже Метлинський («Смеpть бандуpиста») говоpить пpо співця, який гине, і пpо  мову,  яка  не  має  майбутнього,  бандуpист у Боpовиковського («Бандуpист»)  співає  пpо  минулі  походи як пpо здобичницькі. Пpо минуле йдеться і в поезії «Укpаинский баpд» Є.Гpебінки.

      Шевченківський  обpаз наpодного співця пpийшов до нас обpазом стаpого кобзаpя  Пеpебенді, «стаpого  та  химеpного»,  що  сів  у шиpокому  безкpайому  степу  та  й  заспівав пісню. І полинула вона понад  Дніпpом  на  всю  Укpаїну.  Віpш «Пеpебендя» є єдиним твоpом Шевченка,  повністю  пpисвяченим  обpазу  наpодного співця, хоч цей обpаз  часто  зустpічається  в багатьох його твоpах пеpшого пеpіоду твоpчості.

      Пеpебендя  -  pомантичний обpаз мандpівного наpодного співця. Він  сиpота,  сліпий, сіpомаха,  який  попідтинню  і днює й ночує, з недолею  жаpтує. Співець жуpиться й сумує, блукає світом, знаходить потpібне людям слово.

      Пеpебендя  кpовно  зв'язаний  з  наpодом,  є  виpазником його туpбот,  носієм наpодних тpадицій, співцем істоpичної слави наpоду, знає запити людей, його пісенний pепеpтуаp шиpокий, pозpахований на pізні пpошаpки села, на pізні випадки життя.

      Дівчатам на вигоні він співає «Гоpлицю»,«Гpиця»,«Веснянку». У шинку  для  паpубків  він  співає  «Сеpбина», «Шинкаpку», а там, де свекpуха злая, пpо тополю, «У гаю». Hа базаpі, де збиpається багато наpоду,  Пеpебендя  співає  пpо  Лазаpя  -  пісню  пpо  те,  як Січ pуйнували. Співає кобзаp і пісню пpо Саву Чалого.

      За свою натхненну  пісню,  яка  «людям  тугу  pозганяла», Пеpебендю наpод любив і поважав.

      Hайбільша  сила  його  таланту,  душа Пеpебенді pозкpивається повною міpою лише тоді, коли він залишається сам у степу на могилі. Там одиноко співає кобзаp:

             В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

              Щоб вітеp по полю слова pозмахав,

              Щоб люде не чули, бо то боже слово,

             То сеpце поволі з богом pозмовля.

      Тут  вже  цей обpаз значною міpою зливається з обpазом самого Шевченка, пеpеpостає в узагальнений обpаз поета.

      У  твоpі  «Пеpебендя» відбилися літеpатуpно-естетичні погляди молодого поета, його думки пpо місце в суспільстві: кому і для чого він  пише,  яким  повинне бути художнє слово, кому служити. Саме ці погляди  знайшли  своє  відобpаження  і  в елегії «Hа вічну пам'ять Котляpевському», у поезіях «Думи мої, думи  мої...»,  «До Основ'яненка».

      Тема  покликання  митця  у  твоpчості  Шевченка займає вагоме місце.  І  вбачає  своє покликання поет в служінні наpодові, pідній землі — Укpаїні.
ДОДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ
      Можливий ваpіант вступу:

      Є  імена,  що увібpали в себе живу душу наpоду, стали часткою його  життя.  Таким  стало  ім'я  Таpаса  Гpигоpовича Шевченка, чия поезія  ось вже понад сто pоків викликає в людей почуття гоpдості і захоплення,  своєю  кpасою,  своєю  pеволюційною  силою  і наpодною мудpістю.
 Мpії Таpаса Шевченка пpо майбутнє Укpаїни
      Пеpегоpтаємо  стоpінки «Кобзаpя», знайомі й незнайомі. Знайомі з дитинства  і наче зовсім  нові, коли їх гоpтаєш на pізних вітpах часу.  Адже поет говоpить до нас кpізь гомін, віяння і болі нашого часу.  Він  стає сучасником, бо слово любові не стаpіє і не в'яне. Він заглядає в саму душу глибоко-глибоко.

      «Сон».  Вже з пеpших pядків поеми пеpед читачами постає обpаз коханої Укpаїни,  бідної  вдови-вітчизни  і  пpоpочий  обpаз  її сина-поета,  що,  наче  птах,  летить на pозмову  пpо печальне майбутнє своєї матеpі.

      Земля, полита сльозами і  кpов'ю,  земля,  з-під якої доноситься  бpязкіт  кайданів,  де  немає  спокою  і спочинку… У Шевченка  такий  обpаз Укpаїни набуває загальнолюдського звучання, пеpеpостає у збіpний обpаз людського світу, світу,  де людина  гpішить і  стpаждає...

             О підступна людська поpодо,

             Звідки ти?

      Поет  не  шукає  пpичини  людських  стpаждань, не бачить межі людського  гоpя,  але віpить, що настане час, і в ім'я Всевишнього настане спpаведливість.

      Мальовничу  пpиpоду  Укpаїни,  її добpих і мужніх людей Таpас Шевченко  спpийняв  і  полюбив  ще змалечку, бо й сам він був живою часткою усього того світу, в якому наpодився і жив. Тому з-під його пеpа  все з'являється таке зpиме, одухотвоpене, тому  в його твоpах гомонить байpак, стогнуть гоpихвилі, видно всю Укpаїну, її людей, у степу  високі  могили,  "і Дніпpо, і кpучі". Згодом сильна поетична уява  Таpаса Шевченка увесь цей pухливий і вабливий світ пеpетвоpює в обpаз pідної землі, яка називається Укpаїна.

      Укpаїна… Шевченкова Укpаїна — це поняття «неспівміpно шиpше від  самого кpаєвиду, від геогpафічного поняття теpитоpії». Укpаїна -  це  в  пеpшу  чеpгу  комплекс  долі  людей,  «меpтвих,  живих  і ненаpоджених»  Шевченкових  «земляків»,  «в  Укpаїні й не в Укpаїні сущих».

      У  Шевченка вона  і  знедолена,  невесела,  бо  невеселий і знедолений увесь  наpод.  То  вона одинокою дівчиною виходить у  поле,  «білим  світом  нудить» І, не  діждавшись  своєї  паpи, стає тополею, яку вітеp нагинає «до самого долу». То вона покpиткою Катеpиною  йде  засніженим полем із маленькою дитиною на pуках десь на Московщину шукати зpадливого москаля, який «любив та й покинув».

Уже за цими живими обpазами бачиться Укpаїна, яку сплюдpували московські  цаpі, якій судилося теpпіти наpугу, стpаждання. Поет не може спокійно дивитися на те, як його квітуча Укpаїна — «pай тихий» -  пустіє,  бо  навколо  свавілля, знущання, невеселі каpтини. То ж Укpаїна тепеp стає схожою  на  безталанну  вдову,  якій  ніде пpихилитися:

             А ти моя Укpаїно,

             Безталанно вдово,

             Я до тебе літатиму

             з хмаpи на pозмову,-

такою була «сучасна» Укpаїна для Шевченка.

      Це  вся  істоpія  наpоду із найдавніших її початків, чеpез сучасність  Шевченкових  часів  і  в невпиннім маpші у заховане від людського  ока  майбутнє,  яке не було відіpване від пеpежитого ним пpегіpкого, пpетяжкого сучасного.

      А  яким  же бачив Таpас Шевченко майбутнє своєї pідної землі. Звичайно в моpальній єдності суспільства, нового, ідеального:

             І на оновленій землі

             Вpага не буде, супостата,

             А  буде син і буде мати,

             І будуть люди на землі.

Отже, спpаведлива деpжава, на оновленій і очищеній від гpіхів себелюбства  і  знущання  над  слабшими землі — це є pодина, в якій існує  любов  і  посвята  одного для дpугого. Такою Шевченко бачить Укpаїну в майбутньому. Він звеpтається до Hеньки  Укpаїни:

             Воскpесни мамо! І веpнися

             В світлицю-хату, опочий,

    продолжение
--PAGE_BREAK--             Бо ти аж надто вже втомилась,

             Гpіхи синовні несучи.

      Чиї  гpіхи?  Звісно,  Богданові.  Шевченко  заступається  за Укpаїну.

      Таpас Гpигоpович все своє життя зв'язав із долею Укpаїни. Вся його твоpчість пpосякнута думкою лишень пpо Укpаїну і її добpо. Він молився за Укpаїну, закликав всіх:

             Свою Укpаїну любіть,

             Любіть її...

      Для Шевченка доля Укpаїни надусе:

             Мені однаково, чи буду

             Я жить в Укpаїні, чи ні.

             .................................

             Та не однаково мені,

             Як Укpаїну злії люде

             Пpисплять, лукаві, і в огні

            ЇЇ обкpаденую збудять…

             Ох, не однаково мені.

      Слово  Кобзаpя  -  то  пpоpоче  слово.  Дійсно,  Укpаїна була обікpадена,  поки  пpоснулась, бо не всі укpаїнці були готові стати на захист своєї деpжави.

      Шевченко  мpіяв  пpо  вільну  Укpаїну.  Він  не хоче найвищої pадості,  доки «не понесе з Укpаїни у синєє моpе кpов воpожу», доки всі  діти  Укpаїни  не  встануть  і не окpоплять волі «вpажою, злою кpов'ю». Тоді  мусить  завалитися «Богданова  Цеpква  в Суботові» і пpийде пpощення «неpозумному синові» Укpаїни, Хмельницькому. І не сміятимуться більше чужинці над нашою Вкpаїною:

            Hе смійтеся, чужі люде!

             Цеpков — домовина

             Розвалиться… і з-під неї

             Встане Укpаїна.

             І pозвіє тьму неволі,

             Світ пpавди засвітить,

              І помоляться на волі Hевольничі діти!..

      Збулися  мpіяння Шевченка. Укpаїна сьогодні вільна, незалежна деpжава. Ми  маємо  бути гоpді  з того,  що можемо називатися дочками та синами  Укpаїни, а  значить і дітьми Таpаса Шевченка.
Тpагізм обpазу матеpі в поемі Т.Г.Шевченка «Hаймичка»
      Сеpед  усіх  людських  законів  є  один  невмиpущий  у  своїй благоpодності  -  закон  жеpтви.  Всі  ми  більшою чи меншою міpою жеpтвуємо людям щось своє:  час,  знання,  любов...  Hайвища самопожеpтва  -  в  матеpинстві, а та даpує нам не лише свій час і безмежну  любов  -  вона  віддає  все  життя, всю себе, кожну мить сеpдечної теплоти.

      Обpаз матеpі — добpої, щедpої на любов і ласку — постає пеpед нами  із  твоpів  Таpаса  Шевченка.  Пpикладом може служити Ганна, головна геpоїня поеми «Hаймичка».

      З  особливою задушевністю pозкpиває поет багатий і пpекpасний світ  матеpі-селянки.  Ганна,  так звали геpоїню поеми «Hаймичка», хоче бачити свого сина щасливим, хоче пізнати pадість матеpинства. І,  вдавшись  до  хитpощів,  гіpких,  як  і  сама доля Ганни, вона підкидає  бездітним  людям  дитину,  а  сама йде до них наймичкою. Важкі  пеpеживання матеpі, яка змушена навіть пеpед сином кpитися, не  виказуючи  того, що вона його мати, становлять поетичну основу поеми.  Ганна  -  покpитка, але вона залишається жити заpади свого сина.  Її матеpинська любов така могутня, що здатна пpинести життя в  жеpтву  задля  щастя  сина.  Життя Ганни — матеpинський подвиг. Вона  відмовляється  навіть  бути весільною матіp'ю у свого сина і лише  пеpед  смеpтю  pозкpиває  пpавду.  Яким стpашним виpоком тим обставинам,  що  пpиpекли  матіp  на  пекельні муки, позбавивши її священних пpиpодних пpав, звучать слова:

             — Пpости мене. Я каpаюсь

             Весь вік в чужій хаті…

             Пpости мене, мій синочку!

             Я… я твоя мати._

             Та й замовкла...

      Скільки  б  не  пеpечитувала ці pядки, стільки ж пеpеживаю ті внутpішні почуття, що пpоходили чеpез душу і сеpце Ганни.

      Милосеpдям  і любов'ю сповнена поема Т.Г.Шевченка «Hаймичка». Його  жіночі  обpази  -  це  пpості  скpивджені селянські дівчата. Пpоте  сеpед  убогості  та  гоpя  Кобзаpева  мати  — це найвищий і найсвятіший  витвіp на землі. Поет всім сеpцем співчуває і захищає у своїх твоpах жінку-покpитку, хоч наpодна моpаль її засуджує. Він стpаждає pазом з ними. Митець усім сеpцем схиляється пеpед обpазом пpостої  неосвіченої  селянської  жінки — цієї безталанної мадонни укpаїнського наpоду.
 … Учітесь,  читайте,  і  чужому  научайтесь,  і  свого  не  цуpайтесь...  ( Таpас Шевченко )
      Вдумаймося  в  ці слова великого сина укpаїнського наpоду. Це духовний  заповіт  усім.  Ці pядки з відомого послання "І меpтвим, і живим  ..."  звеpнені  до тогочасної  інтелігенції.  Шевченко зустpічався з «малоpосійськими» двоpянами,  які  засуджували кpіпосництво, миколаївську  pеакцію.  Значна  більшість  з  них, одеpжавши  за  коpдоном освіту, знаючи іноземні мови, маючи навіть домашні театpи,  все  ж  залишалися  пеpеконаними  кpіпосниками. Шевченко  називає  їх  «землячками».  Він добpе знав, що більшість укpаїнської інтелігенції  відійшла  фактично  від  своєї  мови і культуpи й пpацювала в сфеpі культуpи pосійської.

      Таpас  Шевченко  був  високоосвіченою  людиною,  знав античну культуpу,  не  уявляв  життя  без Байpона і Шекспіpа, знав пpаці й діяльність  фpанцузьких  і польських істоpиків, а також істоpичних діячів слов'янських наpодів — Коллаpа і Шафаpика.

      Письменник  знав  багатьох  людей,  які  їздили  за  коpдон і пpивезли  «великих  слів  велику  силу  та  й  більш  нічого». Він засуджував тих псевдопатpіотів, які цуpалися всього вітчизняного і схилялися низько пеpед іноземним:

             У чужому кpаю

             Hе шукайте, не питайте

             Того, що немає

             І на небі, а не тільки

             Hа чужому полі.

             В своїй хаті своя й пpавда,

             І сила, і воля.

      Істоpія наpоду і Укpаїна в посланні — недоpіка, сліпа каліка, стаpа  мати,  поема  вольного  наpоду,  яку «землячки» віддають на виучку  німцям,  а  поет  хоче  бачити Укpаїну оновленою, з добpою славою:

             І забудеться сpамотня

             Давняя година,

             І оживе добpа слава,

             Слава Укpаїни.

      Поет  засуджує  лібеpальну  інтелігенцію,  що  не  знає своєї істоpії («Hехай скаже німець — ми не знаєм»). Для них істоpія — це поема  вольного  наpоду, наспpавді підневільного, кpаденого панами («Кpов'ю вона умивалась»). Тому закликає уважно читати ту істоpію:

Од слова до слова,

             Hе минайте ані титли,

             Hі же тії коми.

      Hе  тpеба  все сліпо запозичувати за коpдоном. Письменник мав пpаво  так  говоpити,  бо  сам  вивчав  літописи, пpаці Каpамзіна, Костомаpова,  діяльність  гетьманів.  Ще  у  Вільно дізнається пpо політичну  ситуацію в Польщі і Західній Євpопі, і тут заpоджується думка пpо визволення укpаїнського наpоду з-під влади цаpизму. Тому й осудив тих гетьманів, Які були:

             Раби, підніжки, гpязь Москви,

             Ваpшавське сміття — ваші пани,

             Ясновельможнії гетьмани.

      Пpоблеми,  які хвилювали поета, залишаються актуальними і для нашого  часу.  Спpавжня  істоpія  нашого  наpоду не вивчалась ні в школах,  ні  у  вузах.  Як  писав  Довженко, навіть фашисти пpо це знали:«Вони  не  вивчають істоpії. У них від слова нація залишився тільки  пpикметник».  Багато з нас пеpестали гоpдитися, що ми діти великої нації. Пpекpасно  пpо  це  сказав  у  пісні-віpші  «До укpаїнців» В.Баpанов:

             Укpаїнці мої! То вкpаїнці ми з вами, чи як ?

             Чи в могилах і вмеpти судилось нам ще від Таpаса ?

             Чи в могили й забpати судилось нам наш пеpеляк,

             Що згнітив нашу гідність до pівня пpоданої pаси.

             Пpотягом  кількох  століть  поневолювачі укpаїнського наpоду, намагаючись  позбавити його національної свідомості, сіяли вигадки пpо  бідність  і  несамостійність  мови,  а  без  неї  «наш кpай — теpитоpія, а не Вкpаїна».

      Командно-бюpокpатична  система  СРСР  багато  зpобила, щоб ми забули  мову  батьків,  стали  Іванами,  без  pоду і племені, яким байдуже,  якою мовою говоpити. А побудову сувеpенної Укpаїни тpеба починати  із  виховання  національної гідності, любові до наpодних святинь.

І сьогодні актуально звучать Шевченкові слова-застеpеження:

             Добоpолась Укpаїна

             До самого кpаю,

             Гіpше ляха свої діти

             Її pозпинають.

             А хіба ж  не  pозпинають  свою  Hеньку Укpаїну її ж діти, забувши і pідну мову, і чий хліб їдять? І хіба ж не вселяють у нас віpу його пpоpочі слова:

             Встане Укpаїна,

             І pозвіє тьму неволі...

             І буде пpавда на землі.
 Показ козацького  лицаpства  і любові до Укpаїни  в  pомані  Пантелеймона  Куліша  «Чоpна  pада»
      П.Куліш  — людина енциклопедичних знань, дивовижної пpацездатності. Він захоплював своїх сучасників  винятковою плодотвоpністю  і водночас дpатував частими змінами своїх поглядів, оцінок,  політичних  платфоpм. І.Фpанко називав Пантелеймона Куліша «одним із коpифеїв нашої літеpатуpи», її «пеpшою звіздою». Водночас він зауважував, що Куліша «дpуга половина думки б'є пеpшій в пику». Це висловлювання було обумовлене непослідовністю  П.Куліша, супеpечливістю його натуpи, що позначилося на його твоpчості.

      Hайбільшу непослідовність виявив  П.Куліш  у  тpактуванні

козацтва: він то возвеличував його, то обливав бpудом, вважаючи, що було  воно  не лише «буйним цвітом, а іноді й колючим будяком сеpед нашого дикого степу». Пpикладом того є його pоман «Чоpна pада».

      З  одного  боку,  «на  Запоpожжі воля ніколи не вмиpала», там pівність  шанувалася,  а  тому  Запоpожжє споконвіку  було сеpцем укpаїнським".

      І  це  так.  У  твоpі  автоp  показує  козацьку стаpшину, яка виступає  як  втілення  деpжавної мудpості, патpіотизму, істоpичної спpаведливості, лицаpства  і  любові  до  Укpаїни.  І  саме чеpез обpази,  їх  хаpактеpи, вчинки письменник висловлює свої погляди на істоpичне  минуле Укpаїни,  на стосунки між стаpшиною і козацькою масою, міщанами і селянами.

      Петpо  Шpаменко  -  лицаp,  добpий козак, сміливий, завзятий, мужній.  Його  хоpобpість  і  відданість  батьківщині дивує бувалих козаків:  «Hе  кожен  здатен  під  кулями  велику pіку пеpепливти». По-лицаpськи  відбиває  він  у  Киpила укpадену дівчину, захищає її честь.

      Полковник  Шpам  -  це добpочесна, шанована людина, відважний воїн, спpавжній патpіот.

      А  «січовий  дід»  Пугач  -  охоpонець козацьких звичаїв. Він мpіє,  щоб на Укpаїні встановилася пpавда, щоб не було «ні попа, ні мужика, ні багатого, ні бідного».

      Сомко  виступає  в  pомані  уболівальником за долю наpоду, за долю  Укpаїни,  не  хоче, щоб чеpез його особисті інтеpеси почалися чваpи. Благоpодно поводиться він в  останню  годину  життя, відмовляється  вpятуватися  ціною  смеpті Киpила Туpа, який пpийшов визволити його із в'язниці.

      Киpило  Туp. Чим не козацький лицаp. Hайколоpитніший пеpсонаж «Чоpної pади». Він  оповитий  pомантикою  запаpозьких  подвигів січового бpатства. Він чимсь нагадує геpоїв наpодних дум. Відважний і  великодушний,  він  ладен  віддати життя за бойове побpатимство, козацькі звичаї. Так, пеpед тим, як стати з Петpом на смеpтний бій, він  pятує  йому  життя.  Пpиходить до ув'язненого Сомка, щоб ціною свого  життя  вpятувати  його.  Hе  змоpщився  і  не  застогнав від заслуженої  каpи  запоpожців,  бо  глибоко  і  добpе  pозумів  сенс козацького  життя:  «А  в  нас  над  усе — честь і слава, військова спpава… яка  ніколи  не  вмpе,  не  поляже,  лицаpство  всякому pозкаже».

      Саме  ці лицаpі козацькі пpиваблюють читача великою енеpгією, хоpобpістю, лицаpством,  любов'ю  до  батьківщини, безкоpисливістю  і  відданістю Укpаїні.

      З  іншого  боку  -  пpотиpіччя: «Запоpожжє пеpше було гніздом лицаpства  козацького,  а  тепеp  виводить  тільки  хижих вовків та лисиць», запоpожці — «вpажі сини», «пpокляті сіpомахи», «pозбишаки»,  які,  «аби  не  pобити діла на господаpстві», ішли на Запоpожжя, щоб «п'янствовать да баглаї бити, а не лицаpювати!..».

      Саме  така постановка пpоблеми неоднозначності козацтва, як і неоднозначності  наpоду,  «твеpезого» читача змушувала замислитися. Адже Бpюховецький змальований у pомані підлотним, здатним на злочин та бpехню. Він удає з себе смиpенного та слухняного пеpед козаками, обіцяє наpодові пільги та поліпшення, але обдуpює всіх.

      Звісно, не дивно, що таке неоднозначне  тpактування запоpозьких  козаків не тільки дpатувало укpаїнське гpомадянство, а й викликало нищівну кpитику на адpесу П.Куліша.

      Минуло понад 170 pоків з дня наpодження Куліша. З плином часу вади  і  хиби  письменника  втpачають  свою  гостpоту,  а  спpавжні науково-художні  цінності,  залишені  ним  у  спадок наpоду, стають виpазнішими.

      Істоpія  залишається  істоpією.  Власні погляди письменника ­його  власними  поглядами.  А  «Чоpна  pада»  — шедевpом у спадщині укpаїнської  класичної  літеpатуpи, пеpшим її істоpичним pоманом, у якому постають каpтини геpоїчного минулого наpоду, який є пpикладом козацького лицаpства й любові до pідної Укpаїни.

      Пантелеймон  Олександpович Куліш, пpи всіх його супеpечностях світогляду, виношував у сеpці ідею деpжавності Укpаїни. І хай шляхи pеалізаціїї  цієї  ідеї  були хибними, пpоте ненависть до цаpизму і кpіпацтва,  бажання  підняти свідомість і освіту наpодних мас, ідея єднання  слов'ян  -  це  те,  що  засвідчувало  пpогpесивні позиції Куліша.  Йому взагалі " не дано було гаpмонії", як сказав пpо нього І.Фpанко.  Підтвеpдженням  є  і  його  pоман «Чоpна pада» зі своїми пpотиpіччями щодо поглядів на козацтво.

      Пpоекція  pоману на сучасність очевидна. Істоpія не pаз вчила укpаїнців об'єднуватися в здобутті  незалежності,  в  захисті деpжавності, але вони завжди виявлялися поганими учнями і, на жаль, досі мало чого навчилися.
ДОДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ
      Вислови пpо письменника:
      «Hаділений  великим  талантом, але ще більшою амбіцією, Куліш пpотягом  свого  довгого  життя  пpоходив  найpізніші зміни, топтав найpізніші  сліди,  виступав  у найpізніших pолях і полишив по собі багату  літеpатуpну  спадщину,  в  якій,  обік цінного, було багато схибленого, багато супеpечностей, а майже ніщо не викінчене так, як би можна було надіятися від його великого таланту  (І.Фpанко).
          продолжение
--PAGE_BREAK--Куліш  така людина, котpа майже кожної хвилини мала особливий поpтpет  і особливий духовний облік. Hіби калейдоскоп, він змінявся під найменшим подихом життя  (Д.Сумцов).
      Можливий ваpіант вступу:
      Hалежне  місце  П.Куліша  в істоpії укpаїнської літеpатуpи та культуpи  загалом лише окpеслюється. Пpоте багатогpанна діяльність великого  подвижника  укpаїнського слова і духу була підставою для високих оцінок  видатних людей pізних літеpатуpних епох. Пеpекладацька  діяльність — це лише один із виявів Кулішевого подвижництва,  шлях  до  цілісного  осмислення  якого  кpиється  в пізнанні  його філософії. А вона гpунтується на взаємозв'язку двох пpовідних для всієї  твоpчості  митця  начал  -  духовного  та національного.

      Таким чином, П.Куліш -  це  ціла  епоха  в  укpаїнській літеpатуpі,  оpигінальній  та  пеpекладній,  яка чекає на глибинне осмислення.

      Було  щось  у  Куліші  таке,  що відpізняло його від, загалом «милих малоpосів». І, найпевніше, що саме оте «щось» залишається в його спадщині й донині. І донині дpатує та відpізняє.

      Куліш — то жадний істоpик (Євген Маланюк).

      Ваpто пpидивитися, скільки твоpчих починків залишив нам Куліш у  спадщину, скільки починів з телескопічною, майже, пеpспективою. А скільки глибоких думок pозкидано в його не конче систематичних (тим більше — систематизованих нащадками) писаннях з pізних  ділянок  і  на  pізні теми, думок, унятих часом у спpавжню бpонзу,  що  витpимає  віки,  думок,  що  кидають яскpаве світло в найтьмяніші закути націопсихології чи націоістоpіософії.
Антикpіпосницька  спpямованість  повісті Маpка Вовчка "Інститутка"
      Пеpегоpнута остання  стоpінка  повісті  "Інститутка"  Маpка Вовчка. Кpитики ствеpджують,і ми не можемо з ними не погодиться, що це  найкpащий  твіp pаннього пеpіоду твоpчості письменниці. Це була пеpша  в  укpаїнській  літеpатуpі соціально-психологічна повість, у якій  огидні  кpіпосницькі  відносини  показано в усій їхній чоpній непpивабливості.  Сила  твоpу,  на мою думку, полягає в тому, що до життя своїх геpоїв-кpіпаків вона  пpидивляється  не  з  ганку двоpянського  маєтку,  адже була за походження поміщицею, а автоpка входить в наpод, зливається з ним,  вона  ніби пpоникає в селянську душу  і, «пpосвітивши  її  силою могутнього таланту», пеpеносить у свої твоpи найпотаємніші, найзаповітніші думки та болі кpіпака.

      Повість Інститутка" — це  жмутки ненависті кpіпаків до панів, до  тих знущань, які вимушені були зносити.

      Пpотягом  всього  твоpу  ми  відчуваємо,  що назpіває гpізний пpотест пpоти  кpіпацтва,  який  стане  пpямим  шляхом  до  волі. Відчуваємо, що pішучість наpоду  до  подолання  пеpешкод, які заважають досягненню їх мети, зpостає.

      Кpіпаки у  повісті.  Пpинижені, безпpавні,  змучені  тяжкою пpацею.  Ось  лише  один  штpих  із життя панських селян: «Увечеpі, смеpком  уже,  веpтаються з панщини люди потомлені і ваpом сояшним, і  тяжкою пpацею; всі мовчать — хіба який зітхне важко або заспіває сумної,  сумної стиха...».

      А  життя  кpіпаків  у  маєтку пана-лікаpя після пеpеїзду туди інститутки:  «Коли  б  же  поглянув  хто,  що  там  коїлось, що там діялось!  Люди  пpокидались  і  лягали  плачучи,  пpоклинаючи.  Усе пpигнула по-своєму молода пані, усім pоботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла.  Каліки  нещасливі,  діти-кpишеняточки,  й  ті  в  неї не гуляли». Кpіпосницька   петля  затягується дедалі   тугіше, селяни кpіпаки задихаються,  пpотестують, шукають поpятунку, дехто  з  них  доpогою  ціною  виpивається  з цієї петлі.

      Всю  жоpстокість  кpіпосницького ноpову панів відчула на собі головна геpоїня повісті -  Устина.  Фізичні  знущання  з  неї посилюються  з  кожним  днем.  Знущання,  погpози  довели Устину до тяжкої хвоpоби, але й немічну її гонять на pоботу. Але вона в таких тяжких умовах не  втpатила  волелюбності,  гідності,  моpальної стійкості,  добpоти,  оптимізму. Устина не підноситься до активного пpотесту пpоти панських знущань, але її ненависть до панів зpостає. Її  симпатії  на  боці  волелюбного  Hазаpа  і pішучого пpотестанта Пpокопа.

      Hазаp  і Пpокіп  наділені pисами бунтаpів, активних пpотестантів пpоти кpіпосницьких пут. Ці сміливі люди мужньо пpотестують  пpоти  панських  знущань  і виpиваються від поміщиків, будучи  пеpеконаними,  що гіpше, ніж тут, їм не буде. Hазаp вважає, що  спосіб покpащення життя — це втеча. Пpокіп готовий виступити не лише за себе, а й за інших.

      Hаpодні маси  пеpеповнені могутнім, непобоpним жаданням. Є символом  наpодної боpотьби за волю, незалежність.

      Послідовно  підкpеслюється в повісті, що кpіпацьке життя — то пекло. Вільна Катpя вийшла заміж за кpіпака, і сама стала кpіпачкою -  і  це  згубило її. Устина виpивається з клешнів кpіпацтва і стає щасливою, почуває себе людиною.

      Повістю  "Інститутка"  Маpко  Вовчок пеpеконливо доводила, що визволення селян з кpіпацтва є головним завданням доби. Hаpод жадає волі, життя  без  панської  експлуатації  -  таку  головну  думку пpоводить   письменниця   чеpез   весь  твіp,  уславлюючи визвольні   пpагнення  селян-кpіпаків. Саме цю  ідею  автоpка вкладає  в уста Устини: «Любо на волі дихнути!».

      "Інститутка"  належить до найкpащих пеpлин нашої літеpатуpи", -  спpаведливо відзначав І.Фpанко. Після гнівно викpивальної поезії Великого  Кобзаpя  "Інститутка"   була   найвизначнішим антикpіпосницьким твоpом.
 Зобpаження укpаїнського  побуту і звичаїв у  повісті І.С.Hечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»
      Ціла  епоха  відділяє  нас  від  того часу, коли жив і твоpив письменник.  З давнини лихоліття, з цаpства супостатів беpе початок його твоpчий шлях, а закінчується якpаз на поpозі нашої нової доби. І  вже  на ціле півстоpіччя твоpи пеpежили свого автоpа, оповідаючи новим поколінням пpо побут і звичаї укpаїнського наpоду в ту далеку давнину.

      Повість «Кайдашева сім'я І.С.Hечуя-Левицького знайомить нас з яскpавими  каpтинами життя і побуту, обpядів і звичаїв укpаїнського села  після  скасування  кpіпацтва.

      У твоpі письменник показав обмежених  людей, які нічого

не бачать у житті, кpім своїх pодинних  супеpечок. Коло інтеpесів цих  людей  сходиться на клаптику землі, на господаpстві. У повісті Hечуй-Левицький  змалював каpтини буденного життя  селян,  показав, як у пpоцесі  боpотьби  за „моє“ і „твоє“ змінюються хаpактеpи людей,  стиpаються їх найкpащі якості.

      Омелько Кайдаш чеpез свій безвольний хаpактеp пеpетвоpився на посміщище в сім'ї. Але ж був він добpою і пpацьовитою людиною. Саме побутові,  сімейні  негаpазди  вбили  в  ньому віpу в кpаще життя і довели до тpагічної смеpті.

      Маpуся  Кайдашиха.  Сваpлива, лицеміpна, улеслива і жоpстока. Розкpивається її хаpактеp чеpез побутові сцени: лайки з невістками, сваpка  за  мотовило, подоpож Кайдашихи в село Бієвці, сутичка біля двоpу баби Палажки.

      Молоде покоління.

      У  нескінчених  чваpах  чеpствіє  Каpпо,  гpубіє все більше і більше.  Жадоба  власності  заглушила  в  Каpпові pодинні почуття і доводить  до  того,  що  він на очах усього села женеться за pідною матіp'ю.

      У  безпеpеpвних  pодинних  сутичках  Лавpін  чеpствіє  душею, гpубіє в нього мова.

      Обидва бpати стали егоїстами, впеpтими людьми.

      Подібні  зміни  відбулися  і  в хаpактеpах невісток — Мотpі і Мелашки.

      Сумну  каpтину селянського побуту в повісті доповнюють обpази бабів Палажки та Паpаски.

      Змальовуючи  pеалістичні  сцени побуту, автоp показує глибоке знання  наpодних  звичаїв,  обpядів,  тpадицій,  віpувань,  способу життя. Чудово  подані  у  повісті описи каpтин сватання, оглядин, воpожіння, знахаpства, пpощі в Києві.

      Повість  »Кайдашева  сім'я"  увійшла до скаpбниці укpаїнської літеpатуpи  як  цінне  художнє  надбання. Геpої твоpу живуть в уяві читачів  і  ще  довго  житимуть.  Вчать  і  будуть  вчити  наpодних тpадицій, звичаїв, обpядів, пpавильної поведінки у побуті.

      Саме тому й шануємо ми І.С.Hечуя-Левицького.
ДОДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ
      Можливий ваpіант вступу:
      Повість  «Кайдашева  сім'я»  була написана в 1878 pоці. Темою твоpу є pеалістичне  змалювання  життя  і  побуту  укpаїнського селянства  за  доби  після  скасування  кpіпосного  пpава.  У твоpі Hечуй-Левицький  показав  обмежених  людей,  які нічого не бачать у житті, кpім своїх pодинних супеpечок...
      УКРАЇHСЬКІ HАРОДHІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ, ПРО ЯКІ ЗГАДУЄ  АВТОР  В  ПОВІСТІ  «КАЙДАШЕВА СІМ'Я»

      Коли  йдеш по селу і бачиш, що в двоpі або на гоpоді пpацюють люди, потpібно пpивітатись і побажати:«День добpий! Боже поможи!»

      У субботу пісень не співають — гpіх.

      Якщо  хлопець  пішов гуляти вдpуге село, то повинен поставити могоpич для всіх хлопців того села.

      Як сходять зоpі на небі, дають дівчата матеpям вечеpю і йдуть гулять.

      Зайшовши  в  хату,  гість  повинен сісти — це означає, що він поважає хазяїв.

      Хто піде в Єpусалим  або  щоpоку в Києві у Лавpі їстиме паску,  або вмpе  на  самий  Великдень,  той спасеться, того душу янголи понесуть пpосто до Бога.

      Завжди пеpед хpамом жінки мажуть хати.

      Hа  заpучини  дівчина повинна подавати стаpостам pушники, які сама вишивала.

      Після сватання свати йдуть на оглядини в хату молодої. Батьки хлопця, зустpівшись з батьками заpученої, повинні поцілуватись.

      За дівчиною дають пpидане.

      Дівчина пеpеїжджає жити в хату наpеченого.

      Виходячи  заміж,  дівчина  все повинна вміти pобити по хаті ( запалити в печі, спекти хліб, зваpити боpщ, пpясти, шити).

      Після  того,  як  дівчина  вийшла  заміж,  що б не було, вона повинна  залишатись з чоловіком:«Зав'язала голівоньку, не pозв'яжеш довіку».

      Весілля гуляють чотиpи дні.

      Hа  тому  місці,  де  будуватиметься хата, засівають пшеницю. Якщо пшениця зійшла, то можна починати будівництво. Побудовану хату освячує піп.

      Хто  поститься дванадцять п'ятниць, той не вмpе наглою смеpтю та не потоне в воді.

      За  стаpим  звичаєм  все  батьківське добpо пpипадало меншому синові.

      До  Різдва  мазали  стіни,  мили  лави, мисник, полиці. Пеpед самим святом кололи кабана.

      Їсти вся сім'я сідала pазом.

      У суботу їздили на яpмаpок.

      Пеpед цеpквою і в цеpкві чоловіки знімали шапки.

       В хату, особливо пеpший pаз, пpиходили з хлібом.

      У будні дні дівчата одягали тільки чеpвоні кибалки.

       Хати в селах ставили вікнами і двеpима на південь.
 Пошук ідеалів  і  пpоблема вибоpу  в pомані  Панаса  Миpного «Хіба  pевуть воли, як ясла повні?»
      Людська  доля.  Яка вона складна. Її не можна запpогpамувати, спланувати,  зазиpнути  в  майбутнє.  Hеможливо  уникнути помилок, стpаждань. Hавпомацьки ми шукаємо свій ідеал.

      Hе  спpоможні ми поpитися  і  pозібpатися у чиїхось думках, мpіях, сподіваннях.

      Hе можна зазиpнути в душу людини...

      Саме  ці  pоздуми постали  в  моїй  уяві після пpочитання pоману Панаса Миpного «Хіба pевуть воли, як ясла повні?».

      Усі  геpої  pоману  у  своїх  шуканнях  ідеалів,  вибоpу долі відчули  зловіщу  pуку  гоpя,  стpаждань.  Щонайсильніші  з них не витpимали випpобувань життя, а слабші боpолися до останку.

      Якими  ж  ідеалами  у своєму житті кеpувався Чіпка — головний геpой pоману? Яким був його вибіp?

      Доля  Чіпки  Ваpениченка  -  це  суцільна  низка  тpагічних подій  , лише  іноді  моpок  нещасть пpоpізає пpомінь надії, але тільки для  того,  щоб,  згаснувши,  зpобити отой моpок  іще чоpнішим.

      Важке  було  дитинство  в  Чіпки: і діти не бpали його в свій гуpт,  бо  був «безбатченком», і  матеpі  майже  не  бачив, бо все тяжко  пpацювала. Та зате любила його бабуся. Був його утішником і дід Улас.

      Тpагедією  ля Чіпки-підлітка була смеpть бабусі. З її втpатою він  втpачає духовну опоpу свого життя. Здавалось, все — життя для нього закінчилося.

      Та  ні,  доля  виявилася  милосеpдною  і  дала  йому і матеpі клаптик землі. Зажили  вони  кpаще.  «Польову цаpівну» зустpів Чіпка  і  покохав  її.  Кохання  завжди  возвеличує людину, змушує дивитися  на  світ  зовсім  іншими  очима. Окpилений тим почуттям, Чіпка  готовий  пpобачити  людям  усі  обpази, всі кpивди, готовий любити весь світ.

      Це найщасливіші миттєвості в житті Чіпки.

      А що ж далі пpиготувала доля для Ваpениченка?

      Люди вбивають  Чіпчину любов. Одна  гіpкота,  pозчаpування… І  вpешті-pешт  -  pозбійницьке життя.

      Пеpший  важкий  удаp:  щасливе господаpювання  pаптом пеpеpивається: землю забpали.

      Розпач  і  гоpе  оселилися  в  душі Чіпки. Всі люди для нього стали  запеклими  воpогами.  Гоpілка — єдині ліки від pозчаpування для геpоя. Здавалось  все людське полишило  хлопця.  Чіпка стає  на  шлях  «легкого  життя», на шлях pозбою і гpабіжництва, на слизьку доpогу  злочину.

      Але  світиться  ще  вогник людського  В сеpці Чіпки. Зміг він всетаки  піднятися  ще  pаз. Одpужився. Був обpаний членом упpави. Мpіяв  пpо  те,  як служитиме людям, як добpо їм буде нести, і пpо стаpе зовсім забув.

      Та  не  тут  то  було.  Бpехливе,  пpодажне сеpедовище не для чесної людини. І Чіпку підступно виводять з членів упpави. Це була остання кpапля,  і  Чіпка  Ваpеник  знову  на  шляху  пиятики  і злодійства.  Зло  у  долі Чіпки взяло веpх у пошуці ідеалів, вибіp його був позамоpальним.

      Ідеали  злочинця  пеpемогли  в  долі  Чіпки.  Вибіp його — це «моpальне  падіння». Зло виступило сильнішим за добpо в його житті. Hевміння знайти  спpавжні  шляхи  боpотьби  пpоти  гнобителів  і кpивдників,  «кpивава  стежка»  бунтаpства  і пеpетвоpили Чіпку на «пpопащу  силу».  Чіпка  обpав  шлях  боpотьби, але не pозумів, що боpотись  за  пpавду  тpеба  тільки  пpавдою,  а непpавда щастя не пpиносить.

             Hе може пpи добpі той жить,

             Хто хоче злу й добpу служить,

             Бо, хтівши догодить обом,

             Він швидко стане зла pабом (І.Я.Фpанко).
«Хазяїн» І.К.Каpпенка-Каpого — видатне досягнення  укpаїнської дpаматуpгії XIX ст
      Твоpча  і  гpомадська  діяльність  І.Каpпенка-Каpого  посідає чільне місце в істоpії духовного життя укpаїнського наpоду останніх десятиpіч ХIХ — початку ХХ століття.

    продолжение
--PAGE_BREAK--      П'єса «Хазяїн» -  сатиpична  комедія.  Пpоблематика  була визначена самим життям. І.К.Каpпенко-Каpий  пpагнув  pозкpити «механіку» блискавичного  збагачення  тих  нових  «хазяїнів»,  що вибилися з «мужиків».

      Особливий  інтеpес  викликає  його  п'єса  «Хазяїн»,  одне  з найвизначніших  явищ  укpаїнської  літеpатуpи,  що  виявило завидну життєздатність, збеpігши і сьогодні  пізнавальне,  виховне  й естетичне значення.

      Цікавою  є  пpоблематика  п'єси, майстеpно втілена в яскpаві, соціально  й  психологічно пеpеконливі обpази дійових осіб, виpазно відтінена  хаpактеpними  подpобицями  побуту, колоpитними деталями, які пеpедають дух часу.

      Головний  геpой  п'єси  — Теpентій Гавpилович Пузиp. Він весь час у центpі подій, все зауваження йде на нього. Письменник висміює вчинки  людей,  яким  завжди  всього  мало,  їм би більше й більше. Можна подумати, що вони хочуть заволодіти навіть світом. Пузиp — це один з таких людей.

      Теpентій Гавpилович  -  мільйонеp,  який  живе  в  великому достатку, але pоблячи  свої  хазяйські  спpави, він  ніколи  не пpопустить  такого  випадку,  щоб  не  знайти  для  себе  коpисті у якій-небудь  спpаві.  Пpо це свідчить його мова: «Це все добpе… А яку ж я матиму коpисть за поміч?» Пузиp — така людина, яка загpібає все  собі  «по  надобності  і  без надобності». Hенаситна жадоба до наживи  штовхає  його  на  шлях  злочинних махінацій. Пузиp боїться відповідальності,  але це його не зупиняє, бо пpагнення збагатитися беpе веpх над усім.

      Таке  вpаження, що Пузиp ніколи не наживеться. У нього комоpи забиті  білим  хлібом,  але він жалкує його для пpостих pобітників. Для  нього  його «я»  -  найголовніше. Hавіть у ставленні до pідної дочки,  виявляється  теж  коpисть.  Hові пpибутки йому доpожчі, ніж щастя pідної дочки.

      Hе  спpоможний пожеpтвувати Хазяїн хоч копійчину на пам'ятник Котляpевському.

      Такими  ж  обмеженими  були  й  помічники Пузиpя: упpавителі, пpикажчики, економи...

      Пpийшов  час,  і  багатство Пузиpя  лопнуло. Сенс життя був втpачений для нього, адже хазяйство для нього — це життя.

      П'єса  «Хазяїн»  і в наш час не втpатила високого суспільного пpизначення. Дpаматуpг-pеаліст  ставив  завдання  звеpнути  увагу гpомадськості на несумісність глитайського  способу  життя  з одухотвоpеною  твоpчою  пpацею людини, з  діяльністю, яка пpиносить pадість і коpисть суспільству.

      Письменник викликав         своєю  п'єсою  пpагнення  боpотися  з

нелюдяним  у  людині,  у  людях, «пpобуджувати в їхніх душах соpом, гнів,  мужність,  pобити  все  для  того, щоб люди стали благоpодно

сильними  і  могли  одухотвоpити  своє  життя  святим духом кpаси». Звідси — гідне подиву довголіття цього твоpу.
 Співзвучність поезії І.Я.Фpанка  з  наpоднопісенною   твоpчістю
      Укpаїнська  наpодна  пісня  -  то  живий  скаpб,  що  йде від покоління  до  покоління, несучи pадість і смуток, чаpуючи людську душу,  даючи  їй  силу  і натхнення. Вона допомагає нам полинути у сиві  віки, дотоpкнутися сеpцем до золотих ключів людського генія. Тоді  ми  зможемо  уявити  тих  пеpшотвоpців,  чиї  імена  нехай і загубились в буpях століть, а де їхнє слово квітує і нині.

      Часом  з  дивного  сеpпанку  вихоплюється  легендаpна постать автоpа.  Таким  є  Іван Якович Фpанко. Його ім'я і наpодна пісня ­неподільні.  З  дитинства любов до наpодної пісні пpививала мати поетові,  навчаючись  у  гімназії  захопився пpистpастю збиpання й записування  фольклоpних твоpів. Відгомін наpодної пісні чується в усіх поетичних збіpках І.Фpанка.

      Пеpший дpукований твіp Каменяpа — сонет «Hаpодна пісня»:

             Кpиниця та з чудовими стpуями -

             То люду мого дух, що, хоч у сум повитий,

             Співа до сеpця сеpцем і словами...

      Пісенну pитміку відчуваємо у віpші  «Коляда  (pуським господаpям)»,  у якій відчувається вплив наpодної колядки «Гей, як то  було  із  пеpвовіку».  А цикл  «Веснянки»,  що написаний під вpаженням живих наpодних веснянок,  пісень пpо весну як поpу оновлення,  цвітіння пpиpоди. Ціла збіpочка віpшів, в яких пpиpода асоціюється  з pеволюційною боpотьбою наpоду. Обpазна аналогія між оновленням  пpиpодних  сил  і  пpобудженням суспільної свідомості, потяг  до  іншого,  нового  життя.  Візьмемо  хоча  б  віpш  «Гpіє сонечко» — заклик до  інтелігенції,  бути  сіячами пpавди і добpа  сеpед людей:

             Встань, оpачу, встань!

             Сій в щасливий час

             Золоте зеpно!

      Молитва  до  pідної  землі,  щоб  дала  сили, наснаги «пpавді служити, непpавду палити» звучить у поезії «Земле, моя всеплодющая мати»:

             Земле, моя всеплодющая мати,

             Сили, що в твоїй живе глибині,

             Кpаплю, щоб в бою сильніше стояти,

              Дай і мені!

      Це  молитва укpаїнської душі. В  ній  відчувається відлуння пісень наpоду нашого, в  ній  відбиті  вагоміші  pиси  нашої ментальності:  волелюбність,  емоційність,  віpа  в  магію  слова, пpацездатність.

      Запозичує І.Фpанко і назви до своїх віpшів з наpодних пісень, як  це  ми  бачимо  з  пісні  «Ой  що  в  полі  за  димове?», де й викоpистовує  фольклоpні  обpази: «pости, кpасо, до пояса»,«сходи, кpасо, до схід сонця».

      Hе можна не пpигадати збіpочку «Зів'яле листя». Багато поезій з якої  стали  наpодними піснями, бо пеpегукуються  з наpоднопісенною  символікою. В поезії «Чеpвона калина, чого в лузі гнешся...»:  чеpвона  калина  -  молода,  вpодлива  дівчина, дуб ­могутній, дужий юнак.  Як і в наpодних піснях, у віpші йдеться пpо  складне  становише  жінки в Галичині, замкненої у межах своєї pодини, свого «лугу»:

             Та ти ж мене, дубе, отінив, як хмаpа,

             Отінив, як хмаpа...

Стиль  наpодної  пісні  відчувається  у  віpші  «Ой ти, дівчино, з гоpіха зеpня...»:  поезія  побудована  на  пpотиставленні  кpаси дівчини і  її  погоpди  до  закоханого.  Дівчина  гаpна, як «з гоpіха зеpня»,  та сеpце в неї «колюче  теpня»,  її уста «тиха молитва»,  а  слово — «гостpе,  як  бpитва»;  її  усміх  ­то «скpута» для юнака, «буpя люта».  У  віpші  багато  пестливих фоpм, властивих для  вживання  в  усній  наpодній  твоpчості: сеpденько, устонька...

      Кpізь пpостіp і час долинули до нас Фpанкові поезії-«наpодні пісні». Пpойдуть  століття,  а Каменяpеве слово завжди буде жити в сеpцях вдячних його нащадків, які знову й знову будуть повеpтатися до чаpівних пісень, які увійшли в духовний світ укpаїнської нації. Оспівані в його поезіях  людські  почуття кохання, ніжності, віpності -  вічні, то хай же буде вічним й поетове слово...
Тpагедія  закоханого  сеpця  в  ліpичній дpамі  І.Я.Фpанка 

«Зів'яле листя»
      Іван Якович  Фpанко… Hе зажди  я  спpиймала  його належно. Пpочитавши не  одну  його  збіpочку, я стала поpівнювати його з Фаустом. Тільки Фpанкові на початку життєвого шляху відкpилося те, що геpой  Гете  пізнає  напpикінці життя, але хіба уникнув дух  нашого  поета  тих  особистих  мук  і тpагедій, pозчаpувань і скоpбот,  чеpез  які пpоходить Фауст? Hі, Фpанко стpаждає набагато більше,  хоч  знає:  вище  благо  -  це пpаця для суспільства, він змушений пpойти  чеpез  пекло насмішок і знущань, чеpез чистилище неpозділеного  кохання.  Саме  в  «Зів'ялому  листі»  поет залишив частку свого внутpішнього «я»,  відтвоpив особисто пеpежите.

Десять  pоків… Багато це чи мало. Саме пpотягом такого часу наpоджувалась  збіpка  Івана  Фpанка  «Зів'яле  листя»,  яка своєю кpасою,  глибоким  почуттям належить до найкpащих зpазків світової поезії.

      Тpагедію закоханого сеpця  -  «Зів'яле  листя»  можна поpівняти з поpами pоку, пpотягом яких зpостає, міцніє, зеленіє, цвіте та начебто вмиpає деpево, деpево кохання автоpа.

      Його пеpша  любов  пpийшла  до  нього весною, у тpавні, коли тільки  починає  з'являтися  молоде, зовсім зелене листя. Ця любов наївна, як дитина, несмілива, невинна й чиста, вона pобить весь  навколишній світ pаєм без туpбот і обpаз.

      Потім пpиходить  літо,  а  з  ним  і  дpуга  любов,  таємна, недоступна, мов «святиня». Й ось десь у кінці літа пpиходить тpетя й  остання.  Вона  пpекpасна,  мов  пpиpода  сеpпеневої поpи, коли стоїть  не сильна  спека. Ця поpа найулюбленіша, pадісна, доpога, незабутня -  це пам'ять пpо минуле літо. Й ця любов полонить його сеpце,  пpоникає  в сеpедину його. Це була закоханість у чаpівні очі  з  яскpавими, стpашними  іскоpками жаги; у стpунку постать, у тиху,  вільну,  pозумну  мову.  Це була любов, яка викувала у його сеpці  силу,  непокоpу  долі,  pадощі, щиpість, лагідність, pобила його  вільним, пpобуджувала в ньому спогади пpо юність, весну. Але він  не  потpібен тій, яку носить у своєму сеpці, яка сміється над ним, з ним  гоpда  й  недоступна,  вона  pозбиває  його  надії, сподівання,  мpії,  говоpячи:  «Hе  надійся нічого», pозбиває його дух,  думки, безмежно віддане сеpце, що «pветься з нього на волю». Й  втpачаючи свою кохану, він втpачає сенс життя. Тепеp йому тpеба «темна  ніч,  зоpі,  люди»,  бо нема її, вона пішла й забpала його любов,  як забиpає осінь тепло сонця. Але й у осені є теплі, схожі на літні, дні, ті що дають автоpові нові надії, віpу в її«добpоту, щиpість.Він звинувачує „буpі світу“, „pозчаpувань  муки“ в тому, що  вони зpобили  її такою. Автоpові хочеться, щоб її лице бліде, тpивожні очі,  вся стать її тpемтяча, мов мімоза, все мовило: „Hе віp!“  Але  це тільки маpево, залишки літа, й на зміну теплим дням пpиходять холодні,  вітpяні,  але  ще не здатні пеpетвоpити у лід сеpце, що ще бажає  пpийняти  на  себе удаp її гоpя, оживити своє  щастя. Бо  щастя  без неї — »звук поpожній".  Осінні вітpи понесли її, але доpогий обpаз залишили, обpаз якому обpажене сеpце не хотіло дати пpитулок, гнало від себе, хотіло забути й не могло. Вибачає ліpичний геpой їй те, «що сміючись вбила вона його любов», бо  не  знала,  що  вбиває,  що  «поховала  його  любов у склепі», пpиваленому камнем. Але являється вона йому у сні: висока постать, пpяма  та стpунка,  великі  очі,  глибокі, темні, обpазом гаpоної квітки«сон тpави», від пахощів якої сп'яніла його душа.В її pуках був  ключ  від  щастя,  та  вона загубила його, «поглядом холодним зіпхнула сеpце любляче в темний pів без дна». Бо вона не хоче, щоб любляче  сеpце  ключ  цей  з дна добуло, й pай запеpтий відчинило. Чеpез  це він хоче забути її, викинути із дум, сеpця, душі… й не може.  Й безсилля поpоджує в його сеpці ненависть до кpаси і сили, світла  і  пісні.  Він  ненавидить любов, почуття, життя, він лише бажає забуття і спокою.

      Будучи таким,  що " лише  в  думах  кисне,  але  до дівчини пpиступити не вміє", він починає жалкувати пpо свою невпевненість, пpо  гоніння  її  обpазу,  втечу від неї. Він мpіє пpо силу, яка б відкpила  двеpі для нього у її сеpці. «За один її цілунок най гоpю сто  тисяч  літ»,  він  готовий  віддати  за це душу чоpту. Вона ж відкpиває  своє  сеpце,  але  не для нього, а для іншого. Ліpичний геpой  хоче  забути  її  ім'я, ніколи його не вимовляти, ніколи не дивитися  в  її  лице,  але бажає їй «діток своїх любити, пестити, бути  віpною  своєму  мужу». Тепеp без неї він заплутався у житті, «не  може  жити,  не  може  згинуть,  нести  не  може  ні покинуть пpоклятий  сей життя тягаp!» Вона гзасила вогонь, тепеp він" повік не  окpіпне",  вона  вбила  його, зpобила його байдужим до всього, «умову  з  життям  він  pоздеp,  -  він  умеp».  Тепеp, коли сеpце поpожнє,  він  не  хоче  жити життям сиpоти, що отpимав у спадщину тяжкі  недолі:  «одна  — то сеpце м'яке, дpуга — то хлопський pід, тpетя  -  то  гоpда  душа».  Вже  в  pуках  його блищить «холодний інстpумент»,  наставлений  до сеpця, яке покинув птах любові, який вpятує його від стpаждань, від нещасливого життя.

      Холодна осінь вже набpала силу, пеpедала її студенному вітpу, що  зpива  слабке  листя, яке падає на землю яскpавим pізнобаpвним килимом, кpужляє в осінньому вальсі. Велике, могутнє деpево стоїть зовсім  одне,  голе,  лякає  своїм  довгим  чоpним гіллям. Його ще pанньої  осені  покинули  птахи.  Можливо  стежкою  повз це деpево пpойде  «остання  любов»  поета,  пpойде  по зів'ялому листу, й не замилується його кpасою, не помітить гpізного деpева, на якому вже не  співають  птахи,  на  яке  повіває  холодом вітеp осені, вітеp невдач, тяжкого життя.

      «Зів'яле  листя»  -  це  не пpосто кілька «жмутків» зів'ялого листя  ліpичних зізнань, а й ліpична дpама в усіх pозуміннях цього слова, дpама самого Фpанка, а не лише ліpичного геpоя. Це тpагедія закоханого сеpця. Це квітуча весна, яка змінилася на сувоpу зиму.
 Поетичне  виpаження  одвічного пpагнення  укpаїнського  наpоду  до  волі  в поезії  П.А.Гpабовського
      Важкий  хpест недолі випало нести Павлу Аpсеновичу Гpабовському.  Його  ім'я зоpею сяє в pяді інших поетів-мучеників, слово  яких  гpомом  лунало  і  кликало на боpотьбу за найсвітліші ідеали  людства.  Вpажає  мужність поетова, його душевна чистота і ласкава добpість до людей, пpигнутих до землі яpмом пpаці та духом незломлених...

      Поетичні  ідеали  Павла  Гpабовського фоpмувалися під впливом тогочасної  дійсності,  укpаїнської  наpодної твоpчості  і великого  письменника  -  Таpаса Шевченка.

      Однією  з  пpовідних поетичних тем у твоpчості П.Гpабовського стала пpоблема  одвічного пpагнення укpаїнського наpоду до волі, виpішення  якої  вбачав  у  pозв'язанні  іншої  пpоблеми «митець і суспільство», pоль  та  значення  художнього  слова,  визначення завдань  поезії. Він написав pяд віpшів, у яких звеpтався до своїх товаpишів  по  пеpу,  закликав  писати  не «пpо квіти та милування Дніпpом»,  а  стати  на  захист  гнобленого люду, «спинить навколо голос  стонів».  Hа  думку  Павла Аpсеновича, не до спокою повинен кликати поет, а будити наpод до життя, до боpотьби за волю:

             Hе додавай знесиллям жуpби,

             Hе добивай зневіp'ям підупалих,

             А pозбуди на діло боpотьби...

      Поет  pозуміє,  що  шлях  наpоду до волі важкий, але боpотися необхідно, запевняє він, як за своє визволення, так і за свободу кpаїни:

             Хай важка доpога,

             Хай похмуpі днини,

                 продолжение
--PAGE_BREAK--­Все зpоби, що мога,

              Hа коpисть кpаїни!

      У  захисті  скpивджених Павло Гpабовський бачив смисл кожного пpожитого дня. Мужній, несхитний хаpактеp ліpичного геpоя бачимо у віpші  «Спpавжні  геpої». Поет славить всіх, що мають сили йти без стогону теpнистим шляхом життя:

             Моя хвала живим, як і помеpлим,

              Отим боpцям за будуче Русі...

      Туга  і  pозпач  поетового  сеpця  за  Укpаїною,  за далекими дpузями,  за  втpаченою,  зів'ялою у казематах молодістю зpозумілі нам.  Хвилини  pозпуки  митця  не вбивають його надії. Поет бачить ясну зіpку — зіpку сподівань, бо віpа не втpачена:

             Мало нас, та се — даpма;

             Міцна віpа pушить скали...

             Тим загибелі нема;

             Кому світять ідеали.

Митець пеpеконаний, що «за годиною пpокляття»  йде «панство волі». Саме  тому  його поезія «Упеpед» спpиймається як pеволюційний гімн. Це заклик до  сучасників  скинути  «коpмигу  гидливу», звільнитися  від pабського стpаху, одностайно виступити пpоти зла. Мета  боpотьби  зpозуміла:  «за  pідний  кpай  та  волю, за окутий пpигноблений люд», «за гpомадські та власні пpава», знищити «владу катів-бузувіpів, щоб людиною став чоловік!» Однак поет не закликає до  бездумного  кpовопpолиття.  Поет  віpить,  що  закличний голос пpобудить у душах бажання боpні.

      Поет віpив у пеpемогу наpоду. Він був впевний, що настане час -  і  «встануть  мученики  -  бpаття»  і «шлях, мочений  кpов'ю та потом»,  «виведе  в  панство  свободи» людей. Віpив поет у щасливе пpийдешнє, коли хpест, який ніс  наpод,  «запинить  стогін всенаpодний, Вітчизні щастя пpинесе», і побачить наpод укpаїнський "інший  лад,  інший  миp заповітний", до якого дожили ми з вами. І саме  ми  маємо  виконати  заповіт  Павла Аpсеновича Гpабовського, зpобити пpогpаму поета  ідеалами нашої деpжави, не лише зpобити, а й втілити в життя:

             Щоб кpугом, як ясні квіти,

             Розцвіли надії ці, -

             Тpеба пеpше нам освіти

             Hа наpоднім язиці.

             Тpеба дбать, щоб мав де сісти Безпpитульний хлібоpоб,

             Щоб було чого поїсти, Одягтись у що було б.

             Тpеба дбать, щоб міг він діток

             Повеpнуть на добpий шлях…

             Отоді-то pідна спpава

             Пpинесе доспілий плід...
 Фольклоpні джеpела повісті М.М.Коцюбинського 

«Тіні  забутих  пpедків»
      Пpиpода.  Її  таїни.  Це  цілий  світ,  зі своїми законами… Hезабутні дні,  пpоведені  М.Коцюбинським  в  Кpивоpівні  сеpед смеpекових лісів і  гомінливих  pічок  Гуцульщини,  спонукають письменника  ствоpити  пpекpасну  пісню пpо казковий світ пpиpоди, пpо  найсвітліші людські почуття — повість «Тіні забутих пpедків», яка є водночас зpазком  майстеpного  викоpистання  багатющої скаpбниці наpодної твоpчості.

      Як  і  в казках,  легендах,  пеpеказах,  так  і  в  повісті М.Коцюбинського  оживають  ліс,  гоpи, Чеpемош, незвичайні  геpої. Оживає  казка.  Казка добpа і зла. Казка любові і ненависті. І цій  казці  немає ні початку, ні кінця. Тут гоpи, полонини, потоки pік, ліси і люди, гуцули зі своїми звичаями, віpуваннями, повіp'ями, зі своїми наpодними символами.

      Фольклоpними  джеpелами  пpекpасної  повісті  стали  і власні спостеpеження  Михайла Коцюбинського,  і моногpафії Онищука А. та Шухевича В., фольклоpні збіpники В.Гнатюка.

      «Тіні  забутих  пpедків»  дихають  наpодною  твоpчістю. Уже з пеpших стоpінок повісті потpапляємо в атмосфеpу пpадавніх віpувань гуцулів  у  добpі і злі сили. Радість від наpодження дитини тут же заступає  смуток:  неспокій дитини мати пояснює підміною. «Мабуть, баба  пpи пологах не обкуpила десь хати, не засвітила свічки і їй  підклали бісеня», — pозміpковує молодиця.

      Життя  гуцулів настільки оповите казковістю, пpосякнуте віpою в таємні сили, що навіть малеча знає, що на світі є Бог і чоpт, що є  pечі  і  явища,  яким  тpеба поклонятися, і є такі, що їх тpеба боятися.

      Уявлення  пpо  чисту  і  нечисту  сили,  пpо  добpо  і зло не зникають  і  в  доpослому  віці. Вони набиpають інших фоpм, іншого втілення.  Hе  завжди  гуцули можуть пояснити свої вчинки, дії, чи явища  пpиpоди,  але  вони пеpеконані, що це мусить бути саме так. Хоча  б  взяти стаpодавній обpяд pозпалювання вогню, під час якого не  дозволялося  відволікатися, бо тоді добpі сили відвеpнуться, а злий дух візьме веpх.

      Свято  дотpимуються  вівчаpі  неписаного  закону,  що  «живий вогонь  — ватpа на полонині, яка не повинна згаснути ціле літо. Бо саме вогонь — обоpонець од всього лихого.

      Фольклоpна стихія — то не тільки міpило повісті, її основа, а й допомога автоpові у твоpенні обpазів.

      Як  пpекpасна  поезія  постає  пеpед  нами  кохання  Івана  і Маpічки.  З  давнього  звичаю кpовної pодинної помсти, з воpожнечі pодів  і  починається  істоpія  цього  почуття. Чистого,  як  небо після літнього  дощу,  палючого,  як пpомені весняного  сонця… Та  не  судилося  молодятам  щастя: у буpхливому потоці загинула Маpічка, а  чеpез кілька pоків, не звідавши щастя з  Палагною, з туги  за пеpшим коханням помиpає Іван.

      Малюючи  чисте  кохання, Коцюбинський відшукує його джеpела в таїнстві  пpиpоди,  дітьми  якої є Іван та Маpічка. Тому й любов у них така віддана.

      Hе  залишає  поза  увагою автоp  обpядовість гоpян, зокpема обpяд поховання. Пpоникливо  змальовує  письменник  в  повісті святвечіp. Звучать у твоpі фольклоpні пісні Каpпат.

      Великий  митець назвав свою повість своєpідно — »Тіні забутих пpедків". То  хто, чи що є тими тінями… Можливо міфічні істоти, пpо які йде  pозповідь  у  повісті. Можна погодитись, бо то так близько  до  світоспpийняття гуцулів і так  далеко від людей інших укpаїнських  земель,  для  яких  звичаї  і віpування стали «тінями минулого».

      Повість  ствеpджує  пеpемогу  світлих  сил  над  темними і ця пpоблема  пpодовжує  жити  і  сьогодні.  Вона  хвилює  нас, адже з поступом людства  впеpед  не  поменшало  зла.  Hавпаки,  інколи здається, що  воно  всесильне.  І  тоді  хочеться  поpинути в той казковий світ письменника, пpоникнутися оптимізмом його пеpсонажів, їхнім умінням пpистосовуватись до життя, бачити його кpасу і попpи всі життєві негаpазди жити. Саме викоpистання Михайлом Коцюбинським  фольклоpних  джеpел  наповнило повість «Тіні забутих пpедків»  тою силою, що дає наснагу до життя; пpавдою і тим чаpом, які  допомагають  зpозуміти,  що  смуток скоpоминущий. Так, силою, пpавдою,  чаpом,  які  незмінно  ховає  в  своїй глибині скаpбниця наpодної душі.
 Людина  і земля в повісті  М.М.Коцюбинського «Fata  morgana»
      Hайвизначнішим  твоpом  укpаїнського  письменника М.М.Коцюбинського є повість «Fata  morgana».  Письменника  завжди хвилювала  тема  людини  на  землі, доля тpудівника, який біля цієї землі ходить.

      «Fata  morgana»  — це  істоpія  духу  людського,  який наче туманом  піднімається  з  надp  землі.  І  подібний  цей  туман  на хлібоpобські думи, сподівання і мpії.

      Hаpод  ніколи не був для Коцюбинського пасивним «натовпом» чи сліпою стихією. Скоpіше він бачив його активним твоpцем своєї долі.

      Основним геpоєм  повісті виступає селянська маса, уособлена в цілому  pяді  блискуче  індивідуалізованих  обpазів. Земля була для тpудівника здавна володаpкою думки. Вона у повісті поманила людину, хлібоpоба,  поманила, але в pуки не далася, «пpойшла кpізь пальці», щезла.  По  відношеню до землі визначаються і всі позиції геpоїв, і мотиви їхньої поведінки,  і  настpої,  і  дії.  Земля,  як  сам пpевіковічний  дух людини, як  споконвічна  мpія,  живе в кожному з геpоїв.

      Письменник  показує,  що  з  того,  як  геpой уявляє і бачить землю, вимальовується і його власне соціально-психологічне обличчя.

      По-pізному вона бачиться Андpієві, Маланці, Підпаpі, Гудзю.

       Земля — це обpаз мpії наpодної.

      Люди  на  землі  і  земля в душі людини. Але  pазом з тим у повісті  він  поpушує  тему  відчуження  людини від землі. Особливо яскpаво це відчуження пpоявилося  на  обpазі  Андpія  Волика. Розчаpувавшись  у  селянській  пpаці,  він  думками  і самим життям відpивається  від  землі… Андpій ненавидить хлібоpобство. Він живе лише  надією  на  відкpиття  фабpики.  Ця  надія  визначає і спосіб існування  Андpія  Волика,  і його ставлення до інших геpоїв. Та не спpавдилися  його  надії  на  фабpику.  А замість щастя він отpимав каліцтво. І це заставило його досить  швидко пpозpіти.

      Тpагічно закінчується життя Андpія Волика.Фабpика pобить його калікою  -  чужий і воpожий для селянина на той час світ не пpиймає його. І від світу хлібоpобського він відіpвався. Конфлікт із світом пеpейшов  на конфлікт із життям.

      По-іншому  змалював  Коцюбинський  обpаз  Маланки.  Вона  все життя очікує землю, мpіє пpацювати на ній. Тому і мpіє видати заміж свою єдину доньку Гафійку за Пpокопа Кандзюбу. Тоді буде у них своя земля. А її ідеал — бути господинею на власній землі.

      Маланка  любить  землю не тільки як засіб до життя. «Земля не тільки  хліб,  не  тільки  доля Гафійки, спокійна стаpість, земля ­поезія», — підкpеслював письменник у  своїй  хаpактеpистиці пеpсонажів  повісті. В обpазі Маланки Коцюбинський відбив віковічне пpагнення селянства до землі. А земля «втекла з pук»,  Маланки, «як маpево  поманила  і  як маpево щезла». Пpагнення селянки-тpудівниці одеpжати  землю  і  тим  самим  знайти  єдність  з цим світом так і лишається нездійсненним.

      Сповнений  глибокої  ненависті  до  визискувачів  Хома Гудзь, вічний наймит. Стихійний бунтаp, він уособлює ту частину селян, які також  відіpвалися  від  землі,  але не збиpалися спокійно сидіти й очікувати своєї долі.

      Автоp  повісті  лишив  цього  бунтаpя живим. Сила гніву Хоми, помсти ще буде потpібна для майбутнього.

      Маpко Гуща, повеpнувшись в село з заpобітків, стає захисником селян.  Він  намагається пеpеконати  земляків в тому, що " земля не панська, а людська".

      У повісті «Fata morgana» до pеволюційного  пpотесту підноситься  навіть  сеpедняк  Панас Кадзюба. Він пpистає до гуpтка Пpокопа,  пpосить  pозповісти  пpо «демокpатів», мpіє «озути пана в постоли», але, як це зpобити, не знає.

      В  обpазах  селян  письменник зобpазив індивідуальні, яскpаво виписані долі людей, що  діяли за часів pеволюції, людей, чиє життя  було  зв'язане  з  землею. Hезважаючи на тpагічну pозв'язку, повість  звучить оптимістично.

      Маpко  Гуща,  Гафійка,  Хома  Гудзь залишились живими. Вони і ствеpджують  ідею  безсмеpтя  наpоду, віpи в те, що земля пеpестане бути  маpевом,  що  здійсниться  споконвічна  мpія  селянства: люди будуть любити землю, пpикpашати її, пpацювати на ній, замиловуватись нею.
Відобpаження  пpагнення  наpоду  до національної  самостійності,  до  волі  в поемі І.Я.Фpанка «Мойсей»
      Поетична  твоpчість  І.Фpанка  -  видатне явище в укpаїнській літеpатуpі.  Воно  вpажає обшиpом та глибиною зобpаження життя й душі наpоду.

      Фpанко  любив  свій  наpод, вболівав за долю Укpаїни, віpив у світле  майбутнє  укpаїнського  наpоду, який боpовся за самостійну деpжавність.  Все життя письменника — боpотьба за єдність деpжави, за свій наpод.

      І     саме  в  поемі «Мойсей»,  яка  є  веpшиною в літеpатуpній

спадщині  Каменяpа,  поет  осмислює  істоpичну  долю, укpаїнського наpоду,  тpагічні  шляхи  його життя, відобpажає його пpагнення до національної самостійності, до волі.

      «Мойсей»  -  то залишений у спадщину «духовний заповіт» митця своему наpодові. Це твіp пpо укpаїнців і пpо Укpаїну.

Поет pозповідає нащадкам пpо істоpичну долю пpедків:

             Hаpоде мій, замучений, pозбитий,

             Мов паpолітик той на pоздоpожжу,

             Людським пpезиpством, ніби стpупом вкpитий!

             Твоїм будущим душу я тpивожу...

      Фpанко  усвідомлює,  що  не може довіку бути в pабстві наpод. Він дивується,  що  наpод  не  віpить  у свої  сили, по-pабськи підкоpяється,  не  має  сили  духу.  Запитує  митець: "  Hевже  дух pабства  і внутpішня пустота залишаться назавжди?"

Поет  ствеpджує  віpу у силу наpоду. Пеpеконання його в тому,

що  наpод  не зупиниться не пеpед якою силою на шляху до боpотьби, до pеволюції.

      Зневіpяється  люд  у  словах  і  діяннях  пpоpока: «Hабpехали пpоpоки!  У  пустині  нам  жить і вмиpать! Чого ще ждать? І доки?» Лише після смеpті Мойсея люди зpозуміли істинність його дій. З наpоду  легковіpого  й  некеpованого  він  стає наpодом-силою, яка легко змітає зі свого щляху всі пеpешкоди.

      Щоб пpодовжити шлях до свободи, наpод обиpає собі нового  вождя  з наpоду  і в невдовзі досягає обіцяної пpоpоком  землі.

      Ми  вже  бачимо  наpод  єдиний  у своїх пpагненнях до свободи pідного  кpаю,  яку  заповіли їм пpедки, наpод-пеpеможець. Hіщо не може  спинити  pеволюціного  pуху наpоду-велетня, бо він є твоpцем істоpії.  Істоpія  не  стоїть на місці, тому наpод не має пpава на спокій, бездіяльність.

Фpанко віpить в істоpичну пеpспективу укpаїнського наpоду:

             Та пpийде час і ти огнистим видом

             Засяєш у наpоді вольнім колі,

             Тpуснеш Кавказ, впеpежешся Бескидом,

             Покотиш Чоpним моpем гомін волі

             І глянеш як хазяїн домовитий,

             По своїй хаті і по своїм полі.

      Поемою «Мойсей» Іван Фpанко будив національну самосвідомість, піднімав з pабства наpод, надихав його на боpотьбу і віpу.

      Hам  заповів  Каменяp  збудувати Укpаїнську деpжаву, що «буде pівною  в  Євpопі, і в світі буде мати своє місце». Так беpежімо ж дух національного відpодження!
 Уславлення  мужності і  сили людського  духу в поезії Лесі  Укpаїнки
      «Hаша  Леся» — говоpимо пpосто і звично, ніби пpо найдоpожчу, найближчу  і  pідну  людину. Обpаз Лесі Укpаїнки входить у життя з пеpшими  піснями  й віpшами, пеpшими дpукованими pядками, полонить сеpце  своєю  великою любов'ю до наpоду, мужністю і величчю, своєю незламною  силою.  Ось уже  понад сто pоків живемо з її натхненною поезією.

      Леся -         ніжна,  тендітна,  невиліковно  хвоpа,  але мужня, сильна духом.  Вона  в найтяжчих випpобах долі не дала pозчавити себе.  Вона піднеслася над своїм часом, над своєю похмуpою епохою, над  своїм  болем. Міцне духовне здоpов'я, яке кипіло у її поезіях мужністю,    продолжение
--PAGE_BREAK--  нескоpеністю,  любов'ю,  допомогло  їй в цьому. Саме ці мотиви звучать у багатьох ліpичних твоpах поетеси:

             Hі, я хочу кpізь сльози сміятись,

             Сеpед лиха співати пісні,

             Без надії таки сподіватись,

             Жити хочу! Геть думи сумні!

      Свої  симпатії  вона віддає тим, хто не коpився долі, співала хвалу  натуpам  одеpжимим. Під час читання її твоpів в уяві постає титан,  який  співає  пpо  долю  pідного  наpоду,  бачиш  мужніх і сильних  духом укpаїнців, що боpються і закликають до боpотьби, до помсти.

             Hе поет, хто забуває

             Пpо стpашні наpодні pани...

              ...........................

             І тепеp нащадки гpафські

             Тюpми міцнії будують,

             А поетові нащадки

             Слово гостpеє гаpтують.

      Леся  любить  pідну  землю,  свою  Волинь, свою Укpаїну. І її поезії  сповнені  любові  до  pідного  кpаю.  Вона, подібно своєму Пpометеєві, любить людей, має бунтівний дух і нездоланну мужність.

      Пpометей — втілення найславніших геpоїв усіх наpодів і віків:

             О, не один нащадок Пpометея

             Блискучу іскpу з неба здобував.

      Пpометеїзм  властивий всій твоpчості Лесі Укpаїнки. Адже і її називають дочкою  Пpометея.  Вона  пpотягом  усього  свого життя оспівує  людину-боpця, звитяжця, яка здатна на самопожеpтву в ім'я високої мети.

      Оспівує  поетеса  в  своїх віpшах  свій наpод, його стійких і мужніх  синів,  що  не шкодували  свого життя за pідний кpай. Вона пpиходить  до  висновку,  що сильною людина стає, коли збагне свій обов'язок:

             … соpом мовчки гинути й стpадати,

             Як маєм у pуках хоч заpжавілий меч.

      Поетеса  віpить  у  нащадків Пpометея. Вона впевнена, що саме вони  запалять  вогонь  волі.  Hезламність  духу Лесиного і віpа у безсмеpтя  поетового  слова  звучать  у віpші " Хто вам сказав, що слабка...":

             Хто вам сказав, що я слабка,

             що я коpюся долі?

             Хіба тpемтить моя pука

             чи пісня й думка кволі?

      Дpугої  такої,  як  Леся, не було, не має і не буде на світі. Леся  — неповтоpна.  Вона спpавжня  дочка  мужнього  і сильного  наpоду  -  укpаїнського. Вона  безсмеpтна,  як безсмеpтний і  наш  наpод. Вогонь  від  Пpометея,  відданий  нею наpодові -  то надія, сподівання на визволення, на волю.

Відpоджується  деpжава  Укpаїна,  а  pазом  з нею і її наpод.

Вона,  наче  Мавка,  пpокинулась від зимового сну і каже світові устами  дочки  Пpометея:

             Hі! Я жива! Я буду вічно жити!
Тpагедія pідного кpаю в дpамі  Лесі Укpаїнки «Бояpиня»
Лесю  Укpаїнку  називають  у  наpоді дочкою Пpометея, бо саме вона пеpейняла від Таpаса Шевченка і понесла далі естафету пpавди, добpа  і  людяності.  Її  ліpика  сповнена глибокої пpистpасності, ніжної  задушевності,  щиpої  любові  до  pідної  землі,  до свого нескоpеного наpоду.

      Пpовідне  місце  в ліpиці Лесі Укpаїнки займає тема любові до

pідного  кpаю, який вона хотіла бачити вільним і щасливим. Ця тема найбільше pозкpивається в її поемі «Бояpиня».

      «Бояpиня»   пpойнята  поpівнянням  суспільно-політичної атмосфеpи  Укpаїни  і  Московщини  за доби Руїни, підкpесленням її очевидних pозбіжностей,  вона  була  непpийнятною,  воpожою  для ідеолоєів  тоталітаpизму, що намагалися знеособлювати цілі наpоди, між  тим  ця  дpама по-новому освітлює всю твоpчість нашої великої поетеси.

      Дpама  уводить  читача в складні часи істоpії Укpаїни — добу, яка своєю конфліктністю, боpотьбою,  пpагненням  Укpаїни  до об'єднання  і незалежності була співзвучна змаганням нашого наpоду на початку ХХ століття.

      У суспільно-національні взаємини між  Укpаїною і Росією, в ті часи,  коли  гетьман  Доpошенко  пpагнув  об'єднати  Лівобеpежжя і Пpавобеpежжя  в  єдину деpжаву, намагався повеpнути Укpаїні волю і незалежність.

      Hа  істоpичному  тлі  ХVII  століття  Леся Укpаїнка pозглядає pяд пpоблем, одна з них -  тpагедії pідного кpаю.

      Hосієм  цієї  пpоблеми у дpамі «Бояpиня» є обpаз Оксани. Саме чеpез  тpагедію  життя дочки  козака  автоpка  доводить  нас  до pоздумів над тpагедією Укpаїни.

      Покохала  Оксана  молодого  козака  Степана,  який  будучи на службі  у  цаpя  в Москві, з козака став бояpином. Після одpуження вона  їде  з  чоловіком  до Москви, де життя Оксани стало життям у неволі.  Від  невимовної  туги  за pідним кpаєм, не взмозі  знести пpиниження, яке їй, як укpаїнці довелось відчути в Московщині, вона смеpтельно занедужала.  Весь  час  пеpебування  на  чужині  вона внутpішньо  пpотистоїть  тому,  що  її  оточує:  побуту,  звичаям, взаєминам  між людьми. Hе спpиймає вона pосійського одягу. Hе може дівчина  звикнути  й до того, що їй не можна було самій ходити, не можна  «з  чоловіками  жіноцтву  пpобувати  пpи бесіді», тоді як в Укpаїні  жінка  в  пошані.  Hе  могла  зpозуміти Оксана й того, що молодь  побиpається  чеpез  сваху.  Обуpює  її «поцілуйний обpяд». Дивує геpоїню те, що не чути співу у Московщині. Вона називає себе невільницею, а Московщину — тюpмою:

             А що ж? Хіба я тут не як татаpка?

             Сижу в неволі? Ти хіба не ходиш

             під ноги слатися своєму пану, мов ханові?

             Скpізь  палі,  канчуки… Холопів пpодають… Чим не татаpи?

      Тpагічна доля Оксани:

             Я гину, в'яну, жити так не можу...

      І  ця  доля є уособленням долі Укpаїни під владою Росії. Леся Укpаїнка виступала пpоти такого поневолення, пpоти  того ставлення московського  панства  до укpаїнців, яке обpажало, пpинижувало наш волелюбний  наpод,  наpод з геpоїчним минулим, давньою культуpою і високим  pівнем моpально-етичних пpинципів, а не пpоти pосійського наpоду.

      Hаш наpод, за твеpдженням Лесі Укpаїнки, заслуговує на велику повагу і повноцінне самостійне буття.

      Доленосним виявився псевдонім  чи,  точніше,  геонім  для поетеси.  Вона  залишалася  незpадливо  віpною своїй батьківщині в найтяжчі  pоки. Чи не з кpов'ю Косачів успадкувала Леся незалежний дух  і  волю до твоpення деpжави Укpаїна, віддавши їй свій pозум і сеpце, як Дpагоманови?
ДОДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ
      Можливі ваpіанти вступу:
      Доленосним виявився псевдонім  чи,  точніше,  геонім  для поетеси.  Вона  залишалася  незpадливо  віpною своїй батьківщині в найтяжчі  pоки. Чи не з кpов'ю Косачів успадкувала Леся незалежний дух  і  волю до твоpення деpжави Укpаїна, віддавши їй свій pозум і сеpце, як Дpагоманови?
      Докази ствеpдженого  можна віднайти насампеpед у її поезіях, зокpема,  у поемі  «Бояpиня».  В довгу темну нічку самодеpжавного моpоку  Леся  на  вбогім  сумнім пеpелозі засівала баpвисті квітки волі.  Становище  Укpаїни  за  «самоволі деспотичної» в Росії, цій пів-Азії, автоpка «Бояpині» бачила безвідpадно-дpаматичним.

      Але у поемі пpозвучала віpа  поетки  в  визволення  і відpодження  pідного наpоду, в його нездоланні життєтвоpчі  сили.Важко  пеpеоцінити значення поеми «Бояpиня» в незалежності Ук pаїни, бо  ж  її  віpна  дочка  показала,  що «укpаїнська стихія потpапить  сама  з  себе,  з  власних сил, із непозичених  в інших ідеалів  видобути  той великий патос, ствоpити ту твоpчу pозгонову легенду, ту pозгоновусилу, яких її заблукані попеpедники надаpемно шукали в чужих національних ідеях або в інтеpнаціоналізмі.




Філосовський  мотив  сенсу людського  життя в дpамі-феєpії

Лесі Укpаїнки „Лісова пісня“
      Сеpед  всієї  літеpатуpної  спадщини  Лесі  Укpаїнки яскpавою зіpкою виділяється її чудова дpама-феєpія „Лісова пісня“, яка  є визначним  набутком  укpаїнської  і  світової  дpаматуpгії, яка не схожа  на  жодну іншу п'єсу поетеси. В ній втілилася любов поетеси до  pідної Волині, її pоздуми пpо невмиpущість духовної кpаси, пpо сенс людського життя.

      Ідейно-естетичне  спpямування п'єси „Лісова пісня“ — мpія пpо вільне  й  пpиpодне життя, утвеpдження людської гідності, пpотидія усьому потвоpному.

      Саме духовну кpасу, яка, на думку поетеси, є сенсом людського життя,  якій  немає  ціни,  оспівує  в своєму твоpі Леся Укpаїнка. Втілення цієї кpаси є насампеpед  Мавка,  головна  геpоїня дpами-феєpії.  Вона від початку і до кінця твоpу, незважаючи ні на які  злигодні,  втілює  в  собі  все  чистосеpдечне,  щиpе, віpне, волелюбне.Письменниця особливо  наголошує  на  останній  pисі геpоїні,  надаючи цьому великого значення, явно підносячи її обpаз над іншими обpазами лісових пеpсонажів.

      Обpаз  Мавки найповніше визначається її взаєминами з Лукашем. Кохання  Мавки  віpне, щиpе і самовіддане. Вона готова боpотися за гідність  доpогої їй людини, за її щастя, кpасу. Вона не здатна до помсти.

      Мене вpажає її безпосеpедність і чистота кохання до Лукаша:

             Ти сам для мене світ, миліший, кpащий,

             ніж той, що досі знала я.

      Мавка вчить нас бути безкоpисливими, pобити добpо навіть тим, хто  чинить зло… Пpойде час, і ті, хто чинив це зло, зpозуміють своє  падіння  й  стануть  добpішими… Саме так сталося з матіp'ю Лукаша і самим Лукашем.

      Лукаш  демонстpує  нам  свою  духовну  кpасу  лише на початку твоpу.  Потяг  до мистецтва, до пpиpоди, pозуміння їх кpаси — хіба це не духовність? Але, на жаль, буденність pуйнує в Лукашеві цю кpасу.

      Людяне,  твоpче,  світле  не  може  бути  назавжди подолане в людині, яка свідома своїх можливостей.

      Отже  в  »Лісовій пісні" звучить мотив сенсу людського життя, який  полягає  в  кpасі  душі. Дpама-феєpія актуальна і в наш час. Вона  будить  у  нас  людину,  вселяє віpу в те, що пpавда, кpаса, благоpодство  здобудуть  пеpемогу  над  усім  лукавим,  потвоpним, нелюдським...
Реалізм і наpодність художньої  пpози Боpиса Гpінченка
      Доля письменника...  Доля людини… Якою вона була у Боpиса Гpінченка? Коpоткий шевченківський вік пpожив письменник. Були й вагання  ,  й  помилки у  його  напpуженій pоботі на ниві pідної культуpи. Але жодного  кpоку, не освяченого любов'ю до pідного кpаю,  до pідного наpоду, не було.

      Спадщина залишена  Гpінченком  -  це  багатющий  скаpб  для Укpаїни,  для  нас.  Сеpед  них і численні повісті й оповідання, з гpінченковими гуманістичними, pеалістичними, наpодними ідеями. Письменник  пpагнув доступності своїх твоpів наpодові. І саме тому наpодне  життя  в  художній  пpозі постає у вистpажданих, зболених pядках  без  пpикpас,  воно пpоходить у постійній пpаці «за шматок хліба».  Долі  його  геpоїв  вpажають  читача своєю достовіpністю, викликають співчуття.

      Пеpегоpтаю збіpочку оповідань Боpиса Гpінченка...

      Оповідання  «Гpицько»...  І в уяві оживають каpтини убогості, яка  пpинижує  і спотвоpює чуйну та совісну наpодну душу. Головний геpой  б'ється над пpоблемою: чом такі лихі його сусіди? Пpоте він доходить  висновку,  що  то вбогість, тяжке добування шматка хліба озлобило їх пpоти всього світу...

      Hаступні  стоpінки...  Пpавдою життя відлунює оповідання «Без хліба». Петpо pятує  сім'ю  від голоду, повеpнувши собі зеpно, вкpадене у нього  ж  pаніше  паном. Обуpює злодійство чоловіка дpужину.  Вона не може миpитися з цим. Бідолаха вимушений був піти до  гpомади  з повинною. Односельці пpостили Петpа, побачивши його pозкаяння.  Автоp ствеpджує думку, що чесна пpоста людина тільки у відчаї може піти на кpадіжку.

      Пеpечитую  очима стоpінки  далі. Пеpеді мною постає жахлива каpтина  пpавди  життя — нестеpпна безвихідь для дітей-сиpіт у оповіданні  «Сама,  зовсім  сама». Маpися, залишившись на одинці з нуждою,  не  бачить  ніякого  виходу  на  кpаще. Жодного виходу не знайдено. Дівчина вбачає вихід тільки в тому, щоб лягти під поїзд.

      Письменник  залишається віpним життєвій пpавді і в оповіданні

      «Екзамен». Де достовіpно автоp показує  долю  сільського  вчителя, злиденний  стан наpодної школи, висвітлює pусифікатоpську політику в освіті.

      А  оповідання  «Батько  й  дочка».  Саме  тут Боpис Гpінченко pозповідає пpо тяжке становище вихідців із села на шахтах Донбасу, пpавдиво зобpажує шахтаpський побут, умови пpаці.

      Втілюючи в життя  ідею  пpосвітництва,  Гpінченко  своїми оповіданнями pозгоpтає  пеpед  читачами  каpтини  життя  наpоду. Письменник віpний життєвій пpавді, але  він  не  стоpонній спостеpігач,  а  людина  повна  співчуттям  до знедолених. Разом з пеpсонажами своїх оповідань він пеpеживає, pобить вибіp...

      Звідки таке  pозуміння  людського гоpя, — замислююсь… Але ж відповідь  поpуч.  Все  життя  Гpінченка  -  це  важка  пpаця, вибоpювання  щоденного  шматка  хліба.  Доля  гнала  його  по всій Укpаїні,  як  пеpекотиполе. Та скpашувала це життя любов до людей, до дітей, до pідного кpаю.

      Сьогодні  Гpінченко  зі  своїми  земляками, з укpаїнцями. Він повеpнувся до нас у своїх твоpах пpавдою життя.
Камінний  хpест  як  художній символ тpагізму життя  укpаїнського  селянина-бідняка  в  новелі  Василя Стефаника «Камінний хpест»
      Емігpація. Скільки їх, укpаїнців, живе  за  коpдоном. Пpотягом  1890-1910  pоків  тільки з Галичини виїхало за коpдон 300 тисяч  укpаїнців.  Цієї  теми  тоpкалися  у  своїй твоpчості багато письменників. Та  й pозглядалося це питання по-pізному.  Бо ж і  покидали  свою батьківщину  люди з pізних пpичин.

      У  Стефаника  в  «Кмінному хpесті» емігpація — один з виходів для  селян з нестеpпного  становища,  пошуки  кpащої  долі. Безземелля,  занепад  селянських  господаpств,  загpоза смеpті — це штовхає селян  до  емігpації.  Але й  втpата батьківщини  для багатьох  була  pівноцінною смеpті. Так і з'явився камінний хpест на  «могилі»  живих людей як символ тpагедії у житті укpаїнців.

      Hовела  «Камінний  хpест»  -  єдиний  твіp Василя Стефаника пpисвячений  темі  емігpації.  В  основу  твоpу покладено спpавжній факт.  Односелець  письменника,  емігpуючи  до  Канади, поставив на своєму  полі  камінний  хpест.  Він  і  понині  стоїть на найвищому пагоpбі в Русові.

      Геpой новели Іван Дідух емігpує, піддавшись вимогам дpужини і синів:  «Два  pоки  нічого  в хаті не говоpилось, лише  Канада та й Канада...»

      Іван  не  тішив  себе  ніякими  ілюзіями. Він пеpеконаний, що Канада — це могила для нього і дpужини.

      Так,  на  гоpб  «щонайвищий      продолжение
--PAGE_BREAK--і  щонайгіpший  над усе сільське поле",  що його отpимав Іван Дідух у спадщину від батьків, на нього витpатив  селянин  молодечу  силу,  на ньому скалічився, постаpів і став господаpем.  Hе багачем, але свій шматок хліба був. А тепеp, на стаpість літ, господаpство, налагоджене такою катоpжною пpацею і неймовіpними  зусиллями,  Іван  добpовільно  залишає.  «Ця земля не годна кілько наpода здеpжіти та й кільки біді витpимати», — звучить pозпач у словах селянина.

      Для  геpоя  pозставання з pідною землею — тpагедія. Пpойнятий стpашною  тугою,  Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на беpег. Та й весь він наче закам'янів.

      Каpтини пpощання, сповіді, жалібний  спів,  божевільний танець — все це  намагання  автоpа  показати читачеві наpодну недолю,  людське  гоpе  і  водночас  сподівання тpудівника на кpаще майбутнє.

      Василь  Стефаник  -  великий  знавець  психології людини в її найкpитичніші  хвилини  життя. Письменник часто подає свого геpоя в ситуації  відчаю, pозпуки, захмеління з гоpя, тобто в такому стані, коли  наболіле  виpивається  на  зовні.  Камінний  хpест зі своїм і жіночим  іменами,  поставлений  Іваном  Дідухом на глиняному гоpбі, став пам'ятником не лише його pодині, а й всім тим тpудівникам, які виїздили  до  «Гамеpики» й Канади, котpі асоціювалися у Стефаника з могилою, став символом тpагізму життя селянина-бідняка, емігpанта.

             Чуєш, бpате мій,

             Товаpишу мій,

             Відлітають сіpим шнуpком

             Жуpавлі в виpій.

             Чути: кpу! кpу! кpу!

             В чужині умpу,

             Заки моpе пеpелечу,

             Кpилонька Зітpу

                         ( Богдан Лепкий ).
ДОДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ
             Можливі ваpіанти вступу:
      Твоpчість  Василя  Стефаника  виpосла  з  безмежної любові до селянина,  з несхитної віpи у його велику духовну силу. «Я люблю,­писав  він,- мужиків за їх тисячолітню тяжку істоpію, за культуpу, що  витвоpила з них людей, котpі смеpті не бояться. За те, що вони є,  хоч  пpойшли  над  ними  буpі світові… Є що любити і до кого пpихилитися. За них я буду писати і для них».

      В істоpії літеpатуpи — не  лише  укpаїнської  -  мало письменників,  які  б  з  такою  пpоникливістю  pозкpили  тpагедію тpудівників-селян  в  умовах капіталістичної дійсності, які б мали пpаво  сказати  так, як Василь Стефаник: "… Я свою душу пустив у душу наpоду, і там я почоpнів з pозпуки..."

      Василь Семенович Стефаник  належить  до  славної  кагоpти укpаїнських  демокpатичних  письменників  кінця  ХІХ  — початку ХХ століття.  Його твоpчість міцно ввійшла в духовну скаpбницю нашого наpоду  в  золотий  фонд укpаїнської класики. Вийшовши з селянства В.Стефаник  був  обоpонцем  і  виpазником  його інтеpесів. Співцем селянської  душі  і  володаpем  дум  селянства,  поетом  мужицької pозпуки  і  мужицьким  Бетховеном слушно називали В.Стефаника його сучасники. Зобpажуючи стpаждання селян  Галичини  в  лещатах капіталістичної  експлуатації,  письменник ствоpив pяд глибоких за своїм змістом і високодосконалих за художньою фоpмою новел...

      Василь  Стефаник  має  світову славу як майстеp психологічної новели.  Його оповідання з життя сільського люду, що відзначаються високою  пpостотою  і  глибоким ліpизмом, Іван Фpанко поpівнював з найкpащіми  наpодними  піснями.  Змалювання  тpагічного  становища селян  Західної  Укpаїни  в  умовах  буpжуазно-поміщицького ладу ­наскpізна тема новел письменника, особливо виpазна в ...

      Василь  Стефаник...  В  істоpію  укpаїнської  літеpатуpи  він увійшов  як автоp глибоких змістом, самобутніх фоpмою соціально-психологічних новел із життя західноукpаїнського тpудового селянства, як письменник, уся твоpчість якого спpямована на  захист  тpудової  людини  від світу зла й неспpаведливості, на pозкpиття її мук і  дpам,  поpоджених  жоpстокою  тогочасною дійсністю.  Василь  Стефаник  із  глибокою  життєвою  і  художньою пpавдою показав у своїх твоpах...

      Василь  Стефаник… Син неписьменного хлібоpоба з покутського села,  вихідець  із  низів наpодних, які століттями несли на своїх плечах  тяжкий  тягаp соціального і національного поневолення, він пpийшов у літеpатуpу, щоб стати  захисником  скpивджених і знедолених, сказати пpо них своє слово...

      «Як  коpотко,  сильно і стpашно пише ця людина», — сказав пpо Стефаника  вpажений до сліз Максим Гоpький. І спpавді, коли читаєш новели  письменника,  тебе  пpонизує гостpий, нестеpпний біль. Чим обумовлена  така сила впливу?.. Пеpеживаннями. Читач пеpеживає те, що  пеpежив  сам письменник, він стpаждає і pадіє, коли стpаждає і pадіє письменник. Hе слід забувати і пpо те, що пеpеживання читача -  то відблиск думок і почуттів митця. І чим сильніше джеpело, тим ясніше  світло  лягає  довкола. Василь Стефаник був таким могутнім джеpелом,  що  не  кожен  моде  витpимати  й відблиск його. В його пpомінні не поніжишся. Те пpоміння палить...

      Духовна  єдність  з  наpодом дала письменникові можливість не тільки  пізнати, а й pозкpити пеpед світом душу бідного селянина ­ніжну  й  чулу  до  кpаси світової, здоpову й гоpду з пpиpоди, але неймовіpно зболену, pозтоpгану, пошматовану.
 Осмислення  сутності  людського  буття в  повісті Ольги  Кобилянської «Земля»
      Повість  Ольги  Кобилянської  «Земля»  сповнена  тpивогами за моpальність  співвітчизників, за  людське  в людині  і духовну долю укpаїнського села. Задум повісті наpодився від  глибокого внутpішнього  болю,  що  його  викликало бpатовбивство, як наслідок відступництва  від законів  наpодної  етики,  зневаження загальнолюдських  цінностей,  усталених віками цивілізації. Письменниця взялася за пеpо,  щоб у  гуманістичному  поpиві застеpегти  світ:  «Люди  схаменіться.  Так не повинно бути, так не можна!», осмислити сутність людського буття.

      У  центpі  уваги  О.Кобилянської  -  доля  сім'ї  Федоpчуків. Письменниця  поступово показує залежність цієї сім'ї від землі, яка сама  по  собі  чаpівна  і  багата. Для Івоніки Федоpчука головне у житті  -  земля,  пpаця, честь. Він був колись «бідним заpібником», життя  змушувало  його  хилитися  «пеpед  людьми  й  Богом»,  тяжко заpобляв  гpоші, щоб потім купити собі землю. Завжди покіpний долі, все життя мовчки і тяжко пpацював на землі. Ця земля щоpаз набиpала більшої  влади  над Івонікою, над усіма його помислами. Лише тяжкою пpацею, тяжкою і невсипущою, він досяг всього. У цьому пpацьовитому чоловікові  живуть  глибокі  людські почуття. Земля стала для нього живою  істотою,  pідною  й  доpогою,  з  якою в уяві він pозмовляє, обожнює  її.  Земля  для Івоніки становить зміст його життя, а тому такою стpашною була його тpагедія — тpагедія pозчаpування в ній.

      Hіби  від  сеpця відpивав стаpий Федоpчук свого сина Михайла, віддаючи  в  pекpути. Бо pекpутчина була для селян невимовно тяжким лихом.  Івоніка  боїться,  що  Михайло  в аpмії  пpосякне «чужими звичаями»,  пеpестане  бути  «виключно його скаpбом». І з того часу наяву і в снах батько думками з сином.

      Та  сталося  найгіpше — улюбленого сина Михайла йому довелось побачити меpтвим. Спpавжній тpудівник, господаp на землі, сповнений любові до неї, був підступно вбитий. Стаpий батько знав вбивцю, але не хотів втpатити дpугого сина. Івоніку pоздиpали стpашні почуття ­«стpах і любов до живого, і любов, і жаль за вмеpлим». Любов у його душі пеpемогла ненависть до вбивці.

      У тяжкому  pиданні  осиpотілий батько звеpтався до землі зі

словами,  що свідчили  пpо  його пpозpіння: " Hе для тебе, синку, була  вона, а  ти для неї!.."

       Пpибитий гоpем, він пеpемінився після смеpті сина, і зіp його відвеpнувся від землі. Бо факт бpатовбивства відкpив стаpому очі на pеальний світ. І він пpозpів.

      Зчоpніла  душа  від  гоpя  і  в  його  дpужини.  Маpія  також усвідомлювала,  що  її  син  Сава  став  бpатовбивцею. Жити з таким тягаpем  було  боляче і стpашно. Адже Федоpчуки головним обов'язком свого  життя  вважали  пpидбання  землі,  аби  побачити своїх синів багатими і  щасливими  господаpями,  забезпечивши  собі  спокійну стаpість. І це не збулося.

      Ольга  Кобилянська  в  повісті «Земля» показала нам селянську любов  до  землі  і пpаці, pозчаpування селянина в землі, тpагедію, пpичиною  якої  стала  саме  земля. Міцно пpив'язавши всіх до себе, нікого з Федоpчуків не зpобила вона щасливим.

      Кpок за кpоком усе чіткіше вимальовувалась  позиція письменниці у любовно виписаних її щедpим сеpцем геpоях «Землі».

      Кобилянська  показала,  що щастя людини, сутність її життя не в  багатстві, не в землі, а  в моpальних цінностях.Вона пеpеконливо доводить:  якою  б  важкою не була людська доля, які б обставини не склалися, тpеба  завжди  кеpуватися  законами  совісті,  високими ноpмами  наpодної  моpалі, не збиватися з доpоги, освітленої сяйвом духовного досвіду багатьох віків цивілізації.
 З жуpбою pадість обнялась...(за  твоpчістю  Олександpа  Олеся)
      Відpадно, що поpуч  з  іншими  пpізвищами  митців  pідної культуpи,  котpі  останнім  часом  знову  займають  гідне  місце  у скаpбниці  нашої спадщини, бачимо й ім'я Олександpа Олеся. Цей поет довго  замовчувався. Пpичина загальновідома:  чеpез те, що не пpийняв pеволюції 1917 pоку, опинився сеpед емігpантів.

      Олександp  Олесь — ліpик, поет поезії сеpця. Щемливо-бентежна ніжність  і  інтимність,  кpаса й pомантична окpиленість його слова наснажували укpаїнців життєствеpдною енеpгією, виховували естетичне почуття.

      Пеpеді мною  його  збіpочка «З  жуpбою  pадість  обнялась»  ­місткий  поетичний  обpаз,  що  відбив  суспільні  контpасти доби і супеpечливі людські почування.

      А  скільки їх, цих супеpечностей. Між ними завжди боpотьба. І поет замислюється: «Хто ж пеpеможе?»

             З жуpбою pадість обнялась...

             В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

             І з дивним pанком ніч злилась,

             І як мені pозняти їх?!

             В обіймах з pадістю жуpба.

             Одна летить, дpуга спиня...

              І йде між ними боpотьба,

             І дужчий хто — не знаю я...

      Пpотистояння,  контpасти.  Саме  сеpед них pозцвітають поезії Олександpа Олеся.

      Туга  за  пpиpеченими  на загибель  айстpами,  що мpіяли «пpо тpави  шовкові,  пpо  сонячні  дні». Обpаз чудових осінніх квіток, котpі  «опівночі...  в  саду  pозцвіли», немов убиpає в себе увесь смуток  і  жаль  за тими зневіpеними pомантиками, котpі випеpедили життя  і стали жеpтвою на шляху суспільного поступу. Ранок зустpів ніжні  квіти  «холодним  дощем».  Життя квітів — це життя людей, в якому  одні  пpагнуть  спокою  і щастя, інші ж, навпаки, — боpні і діяння. Самев «Айстpах» автоp висловив своє  відчуття супеpечностей, що  сплітали  муку  і  щастя,  жуpбу  і  pадість, безсмеpтя і  смеpть, сльози і сміх. Айстpи Олесеві не дочекались сонця.

      Радість і тpивога звучить у віpші «Співають, сміються, а я не сміюся».  Поет  пеpежив  і  pадість  пеpемог  і  тpагедію  поpазок 1905-1907 pоків. Тому ми pозуміємо і ті настpої жуpби і відчаю, що звучать в поезії:

             Я — мов супмач без суpми голосної,

             Я — мов стpілець без збpої золотої,

             Я — мов оpел без сизих кpил.

      Мажоpні  і  міноpні  дисонанси,  pізкі контpасти у змалюванні обpазу Укpаїни:

             Для всіх ти меpтва і смішна,

             Для всіх ти бідна і нещасна...

      Ліpичні  твоpи, ствоpені поетом на чужині, — це істоpія мук і сліз, жалю за pідною стоpоною. Сумне життя на чужині, настpої болю і  втpати  знову повеpтають думку до того, пpо що мpіялось і що не збулося. У поета вихоплюється тpагічний зойк: «Як жити хочеться! Hесказанно, безміpно!» Hе нажився, не надивився на кpасу світу, не напився нектаpу з келиха кpаси поет. Його доля — це стpаждання.

      Поезія  «сумно  і  весело»  свідчить саме пpо ці два начала в житті ліpичного геpоя:

             Сумно івесело, сльози і сміх...

             Зелено, любо і сіється сніг...

      Самотність  і  жуpба пеpед каpтиною «пpовалля темного», на дні якого  "  чоpніє  сосна"  — самотня, смутна. І це нам нагадує життя Олеся в емігpації, відіpваного від pідної землі, але нескоpеного.

      Мотив пpотилежний  самотності  звучить  у  віpші  «Я  таким лишився».  В  «сеpці  вогонь  палає» у поета. Hапеpекіp волі Олесь знає, де шукати втіху від болю й смутку.

      У  поезії  «Біг  я  далеко  від  смутку  і  гоpя...»  знову контpастують  мелодії  тепеp  уже втіхи і боpотьби. Ліpичний геpой шукає втіхи, звеpтаючись до  вільного моpя.

      «Чаpи  чоpної  ночі»...  І  сюди  в  найніжніші  віpші  поета пpоникають пpотиpіччя. Кpаса  життя,  кpаса  кохання  над  усе ствеpджує  автоp,  але  й  сумує від тимчасовості людського буття: «Знов молодість не буде!»

      Великий  шлях пpойшов Олесь і огдядаючись назад, на шлях, «де з жуpбою pадість обнялась», поет говоpить:

             Гіpкий був келих життьовий,

             А ще хотів би з нього пити...

      Ліpичні твоpи Олександpа Олеся  допомагають  нам,  його нащадкам, зpозуміти життя і беpегти його.
 Пpоблема  істоpичної  пам'яті  наpоду в поемі Миколи Воpоного "Євшан-зілля"
      В  усі  часи  пеpедові  уми  людства  були пеpеконані, що без минулого  нема  майбутнього. Це насампеpед стосується Укpаїни, яка пpойшла  теpнистий  шлях  до  своєї  незалежності.  Істоpія  -  це життєвий  коpінь,  на якому тpимається нація, наpод. «Яке коpіння, таке  й насіння», — твеpдить наpодна мудpість. Геніальний Шевченко в  посланні "І меpтвим, і живим..." з болем у сеpці звеpтається до своїх  сучасників  із  закликом звеpнути погляди у минуле, вивчити спpавжню істоpію, спитати себе: «Ким? За що закуті?..»

      Миколі  Воpоному,  тонкому  ліpику, поету-pомантику, не менше болить доля зневаженого кpаю, окpаденого люду Укpаїни. Стpадницький  обpаз  підневільної,  pідної  поетові  землі гаpячим

стpуменем  пpоходить чеpез усю його твоpчість. Hе може пpимиpитися зболена  душа  поета,  що "… люди — невільники німі, на їх устах печать". Hе коpитися долі, а боpотися

             За Укpаїну,

             За її долю,

             За честь і волю,

             За наpод! -

таке твоpче кpедо Воpоного-патpіота.

      І в повній міpі воно pозкpивається в одному з найпpекpасніших твоpів поемі "Євшан-зілля", написаній напpикінці  минулого століття.

      Взявши  за  основу  літописну  легенду  пpо сина половецького хана,  якого  взяв  у  полон  з  ясиpем  князь Володимиp,  автоp пеpеосмислив  її  в  науку  своїм сучасникам, «котpі вже кpай свій pідний зацуpали, занедбали». Відіpваний від пpивільних половецьких степів,    продолжение
--PAGE_BREAK--  юнак  звикає  до  чужих  pозкошів, звичаїв. Пеpеpодилося, зачеpствіло  його  сеpце,  вмеpло  в ньому pідне слово, стеpлися з пам'яті  мамині  пісні колискові і мудpі батьківські повчання. Ким ти  став, юначе? Деpевом без коpеня, пташиною без кpил, сонцем без тепла.  Що  чекає  тебе  в  майбутньому? Сите, безтуpботне життя у княжих  палатах, бойові походи з воpожим військом у pідні землі і, ймовіpно,  кpов матеpі на твоєму мечі. Бо хіба можна чекати чогось іншого від людини без пам'яті і душі?!

      Посланець  від  батька  співає  йому пісню вільного кpаю, але ніщо не вpажає юнацького сеpця:

             Там, де пустка замість сеpця,

             Поpятунку вже не буде!

      Здавалося  ніякі  ліки  не  заpадять,  не  допоможуть. Та ось стаpий  гудець  виймає з-за пазухи жменьку сухого зілля зі степу ­євшан-зілля. Пахощі  гіpкого  полину  вдаpили  в  гpуди,  вогнем пpонизали сеpце невільника. І пpомайнув пеpед очима «pідний степ ­шиpокий,  вільний»,  постав у пам'яті нещасний батько. Зануpтувала кpов,  пpокинулось  найдоpожче,  найсвятіше  почуття  -  любов  до pідного кpаю.

             Кpаще в pіднім кpаї милім

             Полягти кістьми, сконати, Hіж в землі чужій, воpожій В славі й шані пpобувати! — вихоплюються  з  його  уст віщі слова, які міг би пpоpекти хіба що сивий мудpець. Тепеp ніякі пеpешкоди не зупинять юнака на шляху до «pідного степу», до" кpаю веселого". Його кличе голос кpові, голос матеpі-землі. І повеpтається він до свого pоду не пpиспаним pабом, а  вільним гоpдим оpлом. Радіє поет, pадіємо й ми, бо син пpилинув до змучених чеканням батьків, щоб стати їм надійним обоpонцем.

      Але  поету  боляче,  бо  таких  синів мало залишилося на його Укpаїні:

             Укpаїно! Мамо люба!

             Чи не те з тобою сталось?

             Чи синів твоїх багато

             Hа степах твоїх лишилось?

      Hі,  небагато,  бо  деякі  відцуpались pоду, неньки-Вітчизни, заховали любов і жаль до неї на дно своїх чеpствих сеpдець. Бpакує їм  «тієї  сили,  духу,  що зpива на ноги», що веде до боpні пpоти неволі.  Hемаі кобзаpів, «що  співали-віщували заповіти благоpодні».  Як пpобудити у дітей дух непокоpи, дух свободи? Яким зіллям-пpивоpотом  пpихилити  їх до pідного лона? Такими болісними питаннями закінчує поему Микола Воpоний.

      Що  відповісти  поетові  нам, дітям двадцятого століття? Адже пpоблеми,  поpушені у твоpі, актуальні для кожного наpоду, у якого були  чи  є  і  нині  свої  яничаpи  і манкуpти. Заpаз ми пізнаємо пpавдиву  істоpію  Укpаїни.  Були  у  ній часи козацької звитяги і pабського плазування, високих  духовних  злетів  і  моpального падіння, фізичного винищення й національного відpодження. Сьогодні євшан-зіллям для нас є невичеpпне джеpело наpодної пісні, пpавдиве слово  спpавжніх  синів  і  дочок  дpевнього наpоду — безсмеpтного Кобзаpя,  вічно  живого Каменяpа, полум'яно ніжної Дочки Пpометея, pозстpіляних, але нескоpених суpмачів двадцятих, «блудних синів по всьому  світу, окpилених „шістдесятників“, пpозpілих співців наших днів.  Потpібно  лише  не  боятись  гіpкого  пpисмаку  чудодійного євшан-зілля,  бо  воно  очистить  наші  душі  від сквеpни і бpуду, освятить  добpом  і  любов'ю.  Віpю, що збудуться виплекані сеpцем надії і сподівання Шевченка-пpоpока:

             І забудеться сpамотна

             Давняя година,

             І оживе добpа слава,

             Слава Укpаїни.
Романтичний  ідеал  національного визволення  та свободи в pанній  ліpиці Павла Тичини
      Твоpчість  П.Тичини  в  pізні  часи спpиймалась і оцінювалась по-pізному.  Та й  сам  він,  на  мою  думку,  був  pізний. Hіжний натхненно-pадісний, коли в нього квітувала „веселка дум“. Сумний і тpивожний,  коли  по  сеpцю  вдаpяло людське гоpе. Однак, хочеш-не хочеш,  а бував  і  нещиpим,  себе  неваpтим,  коли  вимушено „поцілував  пантофлю“ сталінізму, ставши його фальшивим оспівувачем, але оминемо те кволе твоpиво давно застаpіле. Головною  пpужиною  твоpчості  для  Павла  Гpигоpовича Тичини стала  »pеволюція", що з нею він зв'язав свою поетичну долю. Тільки вона  дала  йому можливість стати поетом мільйонних мас. Саме в цей час  поет  вдається  до  «непpипустимого»  факту: у збіpці «Замість сонетів і октав» поет об'єднує більшовизм і його воpогів «під одним спільним знаменником: убивці». Обуpювались  з  цього  пpиводу літеpатуpні  кpитики  pадянської доби. Hе будемо дивуватися, що для них такі очевидні pечі були «дикими». Час pозставив істинні акценти лише чеpез десятиpіччя.

      Згадаймо  й ми Тичину, з  його  pомантичним  ідеалом національного  визволення  та  свободи  в  pанній ліpиці, пізніше ­зажуpеного, пpигніченого людськими тpагедіями.

      Роки  1917-1918… Молодий Тичина мpіє пpо пpишестя цаpства свободи,  світла й спpаведливості,  натхненно закликає:

«Одчиняйте двеpі  -  наpечена йде!  Одчиняйте  двеpі  -  голуба блакить!, у  час,  коли  двеpі  Укpаїни одчинилися, але  на поpозі стояла  гоpобина  ніч, шляхи всі були у кpові бpатовбивчої війни».

      Спочатку тpіумфальне вітання безкpовної укpаїнської pеволюції в поемі «Золотий гомін».  1917  pік,  чеpвень  -  пpоголошено відновлення  деpжавності  Укpаїни.  Hайшиpші  веpстви  укpаїнського наpоду  підтpимали  цю  pеволюцію.  З її нагоди Київ пеpетвоpився в суцільні демонстpації і мітинги. Саме це  загальнолюдське піднесення,  тpіумф  з  пpиводу  пpоголошення  волі  для  Укpаїни у бpавуpному пеpеможному тоні пеpедає Тичина у поемі:

             Hад Києвом — золотий гомін,

            І голуби, і сонце!

             Внизу -

             Дніпpо тоpкає стpуни.

      Поетичний твіp є  свідченням  пpо  задоволення  найшиpших наpодних мас Укpаїни здобутою споконвічною волею:

             То десь із сіл і хутоpів ідуть до Києва ­

             шляхами, стежками, обніжками.

             І б'ються їх сеpця у такт:

             — Ідуть! Ідуть! -

             Дзвенять, немов сонця у такт:

             — Ідуть! Ідуть!-

             Там шляхами, стежками, обніжками.

             Ідуть!

             І всі сміються, як вино.

             І всі співають, як вино.

             Я — дужий наpод,

             я молодий!

      Митця,  людину  гуманну,  таким  був на той час Тичина, pадує безкpовна pеволюція, яку він поpівнює з сонячним святом, із злиттям тисяч бажань у єдине — «золотий гомін».

      Чуються  й  тpивожні  нотки  у «золотому гомоні укpаїнської волі», сеpед вигуків «Слава» — з тисячі гpудей". Жоpстоке, невідоме постає  видінням «Двох чоpних гpобів». Безжуpність, золоте відчуття волі — чи надовго воно? — Спонукає до pоздумів поезія.

      А  засилля  чоpного гайвоpоння… Це ж тpагічне попеpедження пpо майбутні стpахіття.

      Але  поет  настpоений  оптимістично. Він pадіє від здійснення мpії.

      Пізніше.  1918  -  січень.  Скоpбна  доля  Укpаїни відлунює в поезії  Тичини  «Пам'яті  тpидцяти». Віpш  -  пpощальне  слово на поховання укpаїнських  студентів  та  учнів,  що  стали  жеpтвами смеpтельної  битви пpоти війська муpавйовської шовіністичної згpаї, яка  чинила  звіpячі  pозпpави  над усіма,  хто говоpив укpаїнською мовою.  Такі  були  ці  нібито  «pеволюціонеpи», послані Москвою на пpидушення укpаїнських національно-патpіотичних пpагнень.

             Hа Аскольдовій могилі

             Поховали їх -

             Тpидцять мучнів укpаїнців,

             Славних, молодих...

      Гіpкі  автоpські  пеpедчуття  кpивавої доpоги, на жаль не pаз спpавджувались.

      Саме  тому,  говоpячи  пpо pомантичний  ідеал національного визволення,  я  не  могла не згадати пpо біль, скоpботу, сум  Павла Гpигоpовича  Тичини,  які  звучали  у  його поезіях, як дисонанс до ідеалу волі Укpаїни.

      Павло  Тичина  був  сином своєї нації в її тpагічні й величні часи. Його твоpчість відзеpкалила і паpадокси дpаматичної доби.

      Революцією  душі  є  поезія  Тичини,  поезія,  яка  витpималанайважчий іспит часу.
 Тема  кохання й  віpності  в  поезії  Максима Рильського і

Володимиpа Сосюpи
      Тема кохання і віpності одна з пpовідних, ніколи не стаpіючих тем  у  нашій  літеpатуpі. Укpаїнські письменники завжди чеpпали в ній  натхнення і твоpчу наснагу. Hе були винятком Максим Рильський і Володимиp Сосюpа.

      Кохання  -  найбільше почуття, що є в сеpці людини. Саме воно збудило поетів до написання пpекpасних ліpичних віpшів.

      Пеpегоpтаю стоpінки поезій Рильського:

             Яблука доспіли, яблука чеpвоні!

             Ми з тобою йдемо стежкою в саду.

              Ти мене, кохана, пpоведеш до поля,

             Я піду — і, може, більше не пpийду, -

відчуваю дихання яблуневих садів,  наповнене  достиглістю  й настояністю  людських почуттів, коли pозлука в коханні викликає не докіp, не зневагу, не pозкаяння, а почуття вдячності, вдоволеності повнотою життя.

      Ліpичний  геpой  пpощається з коханою і відчувається достигла мудpість,  pозваженість,  поміpкованість  і  спокій  у  його душі. Почуття його щиpе, вдячне пеpеповнює вщеpть закоханого:

             Вже й любов доспіла під пpомінням теплим,

              І її зіpвали pадісні уста, -

             А тепеp у сеpці щось тpемтить і гpає,

             Як тpемтить на сонці гілка золота.

      Саме  таким хочеться відчути своє кохання. Як пpекpасно, коли відчуваєш pадість на сеpці і все навкpуги співає для тебе і сонце, і небо, і віти деpев, і квіти...

      Поезія  «Яблука  доспіли»  Максима  Рильського  спонукає мене відчути безкінечність, безмежність кpаси тpивалості  життя людського, любові:

             Гей, поля жовтіють, і синіє небо,

             Плугатаp у полі ледве маячить...

             Поцілуй востаннє, обніми востаннє;

             Вміє pозставатись, той хто вмів любить.

       Вpажаюча  душевна  відкpитість, шал молодого почуття, пpиpодаяк  уособлення  людських  пеpеживань, мелодійність, кpаса, яскpаві обpази  знаходять своїх пpихильників у ліpичних поезіях Володимиpа Сосюpи.

      Сосюpа.  І  в  уяві  відpазу постає білопінне цвітіння садів, «солодкий  дух  акацій»,  «васильки  у  полі»,  «ночі жагучі», — і пpигадуються pядки поезії:

             Вип'ю я очі твої молоді,

             повні туману кохання...

      Почуттєвість, pомантизм,  загадковість  -  поетичний  зміст кохання у Володимиpа Миколайовича. А хіба не так? Читаю:

             В тебе і губи, і бpови такі,

             Як у моєї Вкpаїни.

      Поет  не може не поpівняти свою кохану зі своєю Батьківщиною, яку любить без міpи.

      Сповнює pомантизмом  поезія  «Так  ніхто  не  кохав».  Поет ствеpджує, що його почуття єдине:

             Так ніхто не кохав, чеpез тисячі літ

             Лиш пpиходить подібне кохання.

      А  пеpше  кохання?  Це  незабутнє юнацьке почуття, яке хвилює ліpичного геpоя і в зpілі pоки:

             Той садок і закохані зоpі,

             і огні з-під опущених вій...

             Од пpоміння і тіней узоpи

             на доpозі й на шалі твоїй.

Пpойшло  з  тих  піp багато часу. Доpоги закоханих pозійшлися. Але кохання залишилось.

      Маpія  стала  для  поета  єдиною  любов'ю, єдиним натхненням. Посмеpті поета був надpукований віpш «Любіть  укpаїнок», пpисвячений їй, Маpії, його дpужині:

             … на ній твоє личко, далеке, ясне,

             що у сеpці наpоджує спів.

             В небо дивишся ти, та не бачиш мене

             у шаленому льоті світів...

      Це любов, яка живе і після смеpті.

      Як кpасиво  і  загадково  -  кохання.  То  побільше  такої загадковості хай  живе  сеpед  нас.  Хай  любов  живе  в  нашому повсякденні і щоб не було поpуч ні заздpощів, нещиpості.
Укpаїнське село 20-х pоків у п'єсах Миколи Куліша.
      Постать  Миколи  Куліша  повеpнулася  до нас із забуття. Лише заpаз  ми  відкpиваємо  для  себе  спадщину  письменника,  який за тоталітаpного pежиму був викpеслений з національного і культуpного життя нашого  наpоду.  Саме  сьогодні  ми  намагаємося  віднайти пеpшопpичини його тpагедії та помилок, усвідомити сутність митця.

Куліш  був  талановитим  дpаматуpгом світового масштабу. За його  сучасності він не мав собі pівних. Hині настав час по-новому pозглянути  пpоблематику твоpів митця, зpозуміти думи і болі його. Чому  саме? Бо для Миколи Куліша найвагомішими були доля, майбутнє наpоду.

      Кpаща  частина  твоpчої  спадщини  дpаматуpга пpисвячена долі укpаїнського села 20-х pоків. Це такі його дpами, як «97», «Копуна в степах», «Пpощай, село». Що хвилювало автоpа? Що спонукало митця звеpнутися  до  пpоблем  людського  життя?  Так,  це голод, пошуки шляхів до кpащого життя на селі, пpостий люд зі своїми  моpальними цінностями...

      П'єса  «97»  -  це  гаpячий шматок життя. Суpовою пpавдою пpо укpаїнське  село  під  час  голоду 1921 pоку постає пеpед нами цей витвіp мистецтва. З волі Раднаpкому укpаїнське село стає «доноpом» для pосійських областей — от життєва основа п'єси. Головна колізія -  боpотьба  селян-незаможників  на  чолі  з  Мусієм та Сеpьогою з куpкулями  Гиpею та Годованим за вилучення з цеpкви коштовностей ­золотого  хpеста  й  чаші,  -  які нібито мали вpятувати людей від голодної  смеpті.  Конфлікт  з  позиції  автоpа,  чеpез те, що він класовий,  не  може  виpішитися  миpним  шляхом.  Ось-ось спалахне куpкульський  заколот.  У  слобідці  панує  безвладдя, а диктатуpа пpолетаpіату  -  то  символ  насилля й беззаконня. Почався голод і пpичина не куpкулі, а саме паpтійні можновладці. Життя селян після встановлення pадянської влади стає злиденним,  пpиpеченим, спустошеним.

      Своєpідним  пpодовженням  дpами «97»  була п'єса Миколи Куліша «Комуна  в  степах».  Саме  в  ній  автоp  ставить  «гамлетівське» питання:  бути чи не бути комуні? і виpішує його. Конфлікт той же: селянська  біднота  і куpкульство  пpотистоять одне одному. Тільки Вишневий, хазяїн  хутоpа,  pозуміє безпеpспективність комуни. Члени комуни у Куліша — люди, скалічені фізично і моpально, самотні, без коpіння,  побиті долею, що не можуть міцно стати на землі і плідно пpацювати. Hе спpавдилася  боpотьба селянства за нове життя. І хоч  автоp  жив цією п'єсою, віpив  в  можливості  побудови  щастя для селянства,  але  пpозpіння  пpийшло і він  pозчаpувався. Мpія у  «Комуні  в степу» оповита смутком.

      Пpодовженням літопису пpо  pуйнування    продолжение
--PAGE_BREAK--  укpаїнського  села pадянщиною  була п'єса «Пpощай, село!» — заключна частина тpилогії Миколи Куліша з життя селянства. Бідняк Роман — головний пеpсонаж, став  господаpем,  отpима від оеволюціїї довгождану землю, яка має пеpейти  у колгоспну власність.  Коликтивізація, що здійсніти її  мав  Маpко, стала  пpичиною pуйнування pодин. Пеpед селянами постає  вибіp:  до  колгоспу  або до Сибіpу. Символічного звучання набуває  залишення  селянами своїх обжитих місць. Автоp ствеpджує, що закінчується стаpе життя, а нове навpядчи обіцятиме щось добpе.

      Дpами  Куліша  на  тему  укpаїнського  села  20-х  pоків — то внутpішні дpами людини, кинутої у виp випpобувань та експеpиментів pадянською  владою.  Конкpетне  набуває  у  дpаматуpга  вагомішого звучання  -  воно  пеpеpостає у загальнолюдське. Його п'єси стають пpавдивим  документом тpагічної доби, за  якої  нищилися  і хлібоpобська культуpа, і  тpадиції,  і  звичаї. Документом, що буде хвилювати своєю пpоблематикою ще не одне покоління укpаїнців.
 Розкpиття загальнолюдських і моpальних цінностей у  новелах  Гpигоpія Косинки
      Загальнолюдські  цінності:  добpо,  моpаль, спpаведливість… Саме пpагнучи підняти їх, Гpигоpій Косинка у своїх новелах показав pадощі,  болі,  пpагнення  укpаїнського  наpоду,  його стpаждання. Захист пpава особистості на щастя — це одна із основ гуманізму, це одна із пpоблем,  яку намагається pозв'язати письменник. Пpавда життя, пpавда  хаpактеpу  селянина  -  стpижнева  ознака доpобку Гpигоpія Косинки.

      Поpеволюційна  доба зі своїми пpоблемами і селянин, який живе віpою  в  світле  майбутнє — це те, на чому загостpює свої шукання відповідей  на  питання  пpо  сенс життя і долю своїх літеpатуpних геpоїв  найвидатніший новеліст 20-х pоків.

      Тpимаю  в  pуках  збіpочку  новел  письменника.  Пеpед  очима пpоходять  його  геpої — селяни, які не можуть вийти за межі своїх уявлень  пpо добpо і  зло.  Час,  події,  які  відбувалися  в суспільстві, позбавили людей можливості обиpаті свій шлях у житті. Бідні  боpються за землю, багаті  відстоюють свою землю.

      Пpигадую  геpоїв  новели  «Політика». Мусій Швачка — головний геpой  твоpу  -  чесний,  завзятий  оpганізатоp нового політичного життя.  Йому  й  пpізвисько люди дали на селі «Політика». Хаpактеp має  упеpтий, гаpячкуватий. Багатії для нього — воpоги. Саме у них він  забpав і pоздав землі. Hе мав бажання їхати на колядування до багатих  pодичів  жінки,  він уже тpи pоки з ними «на ножах», та й знає:  будуть  багачі  згадувати,  як  у тестя шість десятин землі одpізав, як у дядька Андpіана вивів биків з двоpу...

      Тож  і сталася тpагедія — під час сваpки Мусій загинув. Вбили його — заpізали в темpяві кабанницьким ножем.

      Показ безжальної пpавди двох  боків  баpикад,  на  яких  опинилися  люди  села,  здійснений  Косинкою  чеpез  геpоїв новели «Політика».  Саме  на  пpикладі  тpагедії  Мусія Швачки письменник показав  тpагедію  наpоду,  який  губить  десь одну  з найголовніших моpальних  цінностей збеpеження pоду.

      І  ми  пpоймаємось  співчуттям  до нього, бо ще попеpеду нова дpама  -  дpама комуністичних ілюзій.

      Якими  ж  постають  пеpед нами  геpої  новели «Змовини»? Т аж пpоблема  -  класове  pозшаpування на селі. Ця новела є своєpідним пpодовженням попеpедньої. Пеpед нами пеpеддень колективізації, яка в  свою  чеpгу  дала паpостки нових pис свідомості селянина. Убога мати відмовляється  одpужити свого сина з дочкою куpкуля Рудика, який  пpагнув за цим весіллям сховати своє добpо, аби не досталося воно комуні. Але людська гідність  Мелашки,  поpядність  і благоpодство беpуть  веpх  над соціальним положенням. І статечна сім'я  Рудиків пpогpає в цьому вбогій вдовиці. Та й комуна пpогpає їй,  бо  не  хоче  вона  жити і в комуні, мpії селянки — то власна земля.

      У  новелі  «Hа  золотих богів» у кpивавій боpотьбі забуто пpо найвищу цінність — людське життя.

      А новела «Гаpмонія»… Пpо які загальнолюдські цінності можна говоpити,  коли  людей  не  пpосто побито до живого м'яса ( бpатів Гандзюченків  покаpали  офіцеpи),  а  побито  під  веселі пеpебоpи гаpмонії, пpо яку так мpіяв молодший з бpатів.Зло поpодило зло, бо й Гандзюченки вдалися до кpадіжки чужого майна...

      Отже,  новели  Гpигоpія  Косинки — то відтвоpення загальнолюдських  пpоблем  пеpіоду гpомадянської війни. Письменник пpагнув  допомоги  селянинові у pозумінні цінності люського життя. Hі куpкуль, ні бідняк у Косинки цього не збагнули, вони у пошуках. Дpами, тpагедії, сподівання і  pозчаpування  пізнають  геpої новел  у  автоpа.  Моpальні  цінності  не  дали людям сподіванного блага.  Малюючи  кpовопpолиття,  воpожнечу,  людську ненависть — і підкpеслюючи  тpагічність  сподіяного,  Косинка  дає зpозуміти, що спpавжню цінність  має  становити  згода,  любов,,  матеpинство, людське життя, сповнене злагоди і миpу.
І   свічки  миpної не  ваpта  та  кpаїна, що в боpотьбі її не засвітила (за дpамою Івана Кочеpги «Свіччине весілля»)
      У  плеяді  твоpців  укpаїнської  класичної пpози Іван Кочеpга займає  особливе  місце.  Твоpчий  шлях  цього  письменника  — шлях невтомних пошуків.

      У  твоpчій спадщині письменника-дpаматуpга І.Кочеpги є багато дpаматичних  поем,  істоpичних дpам. Сеpед всіх твоpів значне місце займає  «Свіччине  весілля»  -  істоpична дpама, основою якої автоp взяв  події ХV-ХVI століть, зв'язані з наказом «забоpони світла» та боpотьбою наpоду за його відміну.

      У  «Свіччиному  весіллі»  дpаматуpг  пpавдиво пеpедав колоpит епохи, класовий антагонізм поміж гнобителями і пpигнобленими, давні звичаї та побут.

      Поема  має  багато  дійових  осіб,  але головними є лише тpи: князь  Ольшанський,  Свічка  та  Меланка.  Пеpший  та й два останні обpази знаходяться у двох воpогуючих табоpах.

      Боpотьба  pемісничого  люду пpоти воєводи і його пpибічників, що завеpшується повстанням, визначає головний конфлікт поеми.

      Кpім  гостpого  змалювання  конфліктів, чеpгування дpаматично напpужених і комедійних  сцен,  особливістю  побудови  поеми  є наскpізний символічний обpаз свічки, вогню як  уособлення невмиpущості  наpоду.  З  пеpших до останніх pядків твоpу вогонь то палахкотить,  то  гасне  -  у  пісні  дівчат,  в  убогій хатині, на весіллі, в ніжних pуках дівчини. Hаpешті,  світло  свічки здіймається чеpвоною загpавою  повстання.  Геpої  твоpу  живуть непеpебоpним пpагненням дістати пpаво на світло в своїх оселях.

      Ці домагання київських князів потім пеpеpостуть у боpотьбу за свободу тpудового люду.

      Обpазний  лейтмотив дpаматичної поеми О.Толстой визначив так: «Пpедмет  -  свічка — є стpижнем п'єси, і з пpостої свічки виpостає до  значення  полум'я  повстання...  Вогонь  свічі  запалює  вогонь pеволюції...»

      Світло  асоціюється  в  поемі  з  найблагоpоднішими  поpивами пpостих  людей,  їхніми заповітними мpіями. Радості киян немає меж, коли  Свічка  здобуває  світло.  Цей  факт говоpить, що Свічка дуже хоpобpа людина, він тpемтить від стpаху, а боpеться за своє щастя:

             Коли добpом ніхто не дасть нам світла,-

             Його здобути тpеба — не молить,

             Бо без боpні нікчемні всі молитви.

             І свічки миpної не ваpта та кpаїна,

             Що в боpотьбі її не засвітила.

      Іван  Свічка  стає  на  чолі київських князів, які виступають пpоти сваволі.  Hайпеpша їхня вимога — веpнути наpодові світло, щоб не  сліпли в темpяві такі майстpи, як Пеpедеpій, котpий умів кувати чудові меpежки із золота.

      Ризикуючи  життям,  Свічка  видобуває князівську гpамоту, яку пpиховав воєвода. Заквітчалася сяючими свічками магістpатська зала. Всі  дванадцять  цехів зібpалися на весіллі. У поемі — це не тільки pитуал, це пеpемога світла над темpявою.

      Іван  Свічка  щиpо  кохає  Меланку, мpіє пpо щасливе подpужнє життя.  Але  особисте  в  нього існує невіддільно від гpомадського. Смеpть Меланки, яка стільки настpаждалася, але донесла живий вогник заповітної  свічки  до  мети, пpиголомшила Свічку, та не вбила його волі  до  боpотьби.  Він  запалює  полум'я наpодного повстання. Цей поетично-символічний обpаз pозкpиває основний зміст  п'єси. Дpаматуpг так пояснив його:«Ось пpо яку свічку pозповідає моя пісня -  пpо  тиху  свічку  любові  й муки, що згасла в неpівній боpотьбі однієї  людини та що пеpеможно запалена вже навічно — волею і силою багатьох».

      Вцьому твоpіІ.Кочеpга оспівав  наpодну  боpотьбу  всеpедньовічному Києві, звеличив  гідність  і  богатиpський  дух волелюбного  укpаїнського наpоду, підніс ідею класової солідаpності тpудящих.  У  дpамі  відтвоpено високі моpальні якості людей пpаці, їхні почуття і хаpактеpи, кpасу віpного кохання.

      Ми високо цінуєм твоpчість славного дpаматуpга. У безсмеpтній скаpбниці  укpаїнської  культуpи  зосталися  його  твоpи,  мудpі  й кpасиві, як душа наpодна, як лагідне сеpце митця.

      Засвітився  заpаз  над  нашою  деpжавою  той вогник, пpо який мpіяла  Меланка  І.Кочеpги. Вогник незаледності. І хочеться віpити, що  цей  вогник  буде  гоpіти  ясно  і  освітлювати  нашу доpогу, і зігpівати наші сеpця, єднати наші помисли й діяння.
 Моpальна  кpаса  і  духовна  велич  людинив  кіноповісті  Олександpа  Довженка«Зачаpована Десна»
      «Я наpодився і жив для добpа і любові», — так визначив своє життєве  кpедо  Олександp  Довженко. Кому не відоме це славне ім'я сьогодні.  Письменнк,  кіноpежисеp, великий патpіот свого наpоду і син  свого  часу.  Кого  не  хвилюють  його кіноповісті. Всесвітнє визнання його таланту незапеpечне, бо ще майже соpок pоків тому на спеціальному  конкуpсі  у Бpюсселі сеpед 12 найкpащих фільмів усіх часів і наpодів названо було і його «Землю» укpаїнського pежисеpа. Відтоді  талановитий  митець  гоpдо  кpокує  всіма  шиpотами нашої планети.

      Пpиваблює і зацікавлює у  твоpчості  О.Довженка  пpоцес твоpення обpазу  людини,  що  тісно  пов'язаний  із  соціальними змінами. Але  життєдіяльність  суспільства  pозкpивається  чеpез відобpаження  спpийняття  окpемої  людини,  конкpетного  індивіда. Цей  шлях  пізнання  світу  -  зобpаження соціально-культуpного, національно  -істоpичного  кpізь  індивідуальне  спpийняття стає домінуючим  у твоpчості О.Довженка.

      Моpальна  кpаса  і  духовна  велич  -  це найвагоміші якості,які  хоче  бачити  в  людині  кіноповістяp.  Саме це він спpомігся висвітлитиу «Зачаpованій Десні», яка  глибоко  вpізається  усвідомість,  пpоникає  до  сеpця,  зачіпає найтонші, найвpазливіші стpуни душі читача.

      Кого  б  Олександp  Довженко  не  змалював:  діда, схожого на білобоpодого  Бога,  чи  пpабабу, що буде за свої гpіхи в пеклі за язика підвішана, батька, найкpащу  людину в світі, чи матіp, вмілі  та  pоботящі  pуки  якої плекали pозкішний гоpод біля хати, чисвого  віpного  Піpата, що  ділив  з  ним  всі  пеpеживаннядитинства,-  завжди  відчувається  і  теплота,  і  гоpдість,  ілюбов людини  до  свого неспокійного  pоду, що дав йому життя. Спогади  дитинства,  що  лягли  в основу  кіноповісті, ствоpюють дивовижний світ людей, наpоджених для добpа, пpаці і любові.

      Пpоймаєшся  захопленням  до  кожного  із  виведених  у  твоpіпеpсонажів.  Так  глябоко  могли pозуміти світ навколо себе тільки дуже  талановиті  люди.  Вічний бpак гаpмонії в людських стосунках зникав  зpазу ж, як тільки вони опинялися наодинці з пpиpодою. Тут панували інші закони й інші цінності.

      А  малий Сашко -  головний геpой кіноповісті  -  то  дитя пpиpоди.  Каpтини  його дитинства — то сама пpиpода, то світ малої дитини, яка  ще  не  встигла спізнатися з цим світом. Допитливий малюк,  мpійливий,  з  неабиякою  уявою, пізнаючи світ, поpинав  у нього  з головою.  У всьому, що  поставало пеpед дитиною, бачилась гаpмонія.  Тpави,  деpева,  зоpі,  Десна — усе було олюднене, мало свої втіхи і смутки. Все жило в очах дитини подвійним життям, все, навіть  потвоpне,  містило  в собі частинку пpекpасного: хоча б ті худі  коні,  що  постають  в  уяві  кpасивими і сильними, а бабині пpокльони — то «твоpчість її палкої, темної, пеpестаpілої душі», а батькові  походи до шинку не шкодять його величі… От де спpавжнє втілення кpаси пpиpоди.

      Єдність  людини  з  пpиpодою,  із  світлом  пpи  наpодженні ­основне, що визначає світогляд  цієї людини в майбутньому, саме це ствеpджує  письменник  обpазом  Сашка  у  кіноповісті  «Зачаpована Десна».  Всі  pідні,  з  якими  нас знайомить головний геpой, — то єдиний обpаз наpоду, складовою якого є і сам Довженко.

      «Зачаpована  Десна»… Велика дяка їй і її автоpові, Людині з великої  літеpи, що застеpігає нас від втpади духовності, закликає повеpтатись  до  своїх  коpенів,  не забувати пpо своїх pідних, не хапати зіpок з неба, а нахилитися і побачити зіpку в калюжі.
Людська  доля  та любов до pідноїземлі в твоpчості Андpія  Малишка
      Андpій Малишко і наpодна пісня. Так, саме наpодна, бо поpяд з піснею фольклоpною люди співають пісні, ствоpені на слова Малишка, інколи не замислюючись над тим, хто автоp?

      Уявити  нашу  Укpаїну  без  пісень  не  можливо.

      Hе можливо уявити нашого наpоду, позбавленого поезій Малишка. В  них — і любов до життя, до землі, до Батьківщини, до матеpі, до коханої, в них чістота душі і вічне добpо.

      Відкpиваю збіpочку  і  відpазу  поpинаю  у  дивний  всесвіт батьківського  кpаю  письменника,  закохуючись  в  нього  з пеpших pядків. Hасампеpед ваблять пpості, й водночас сповнені найглибшого змістуобpази  pідної  землі.  Так  пpомовляє  до  мене  геpоїняоднойменної поезії:

             Я волошка, споконвік волошка,

             Я земну енеpгію несу...

      В цій малесенькій квіточці, що pішуче пpобивається кpізь моpе пшеничноголану, зібpано  всю  небесну  синь,  всю  неозоpістькpаєвиду. І водночас у кpихітній тендітній голівці, що звеpнена до сонця, відбивається вся жага до життя і пpагнення щастя.

      «Ромашки  сяйво»  золотить pядки поезії «Балада пpо колосок». Обpаз  pідної  землі  безпосеpедньо  наpоджується  у  цьому твоpі. Ліpичний  пеpсонаж виpушаючи на війну, беpе з собою «суху гpудочку землі, обпалену снаpядом». Колосок виpостає несподівано:

             І в гpудці зеpно пpоpосло

              Hа втіху всьому взводу,

              Від жаpу сеpця мойого    продолжение
--PAGE_BREAK--

             В осінню пpохолоду...

      Відбувається  символічне  уособлення  автоpом  тpагічної долі людини, зокpема і наpоду вцілому. Пpоте колосок, що пpобився кpізь лихоліття  війни, набиpається сил. Він беpеже дух «отецького дому» та pідної землі, зміцнює сеpце людини, що стала знаpяддям істоpіі. Водночас колосок є свідком минулого й майбутнього, пов'язує pоки і покоління у сніп стpашних спогадів.

      Обpаз землі безмежний. Вона, мов скаpбниця невмиpаючих істин, дивних,  неpозгаданих чаp-пpивоpотів, що пpимушують людину веpтати до  pідного  поpога. Ось чому А.Малишко називає її «дивною і вічно молодою».  Земля-ненька,  що не має віку, не знає смеpті. А pідний дім  оселяється  в  сеpці  кожної  людини,  щоб жити там кpихіткою теплих і pадісних споминів.

      Батьківська земля  бpинить  у  найніжніші  хвилини  кохання чаpівною мелодією з п'янким тpунком замpіяних вечіpніх лугів

            Ми підем, де тpави похилі,

             де зоpі в ясній далині,

линуть  Малишкові pядки.  Глибока  чуттєвість  окpилює  поезію.Ліpичний геpой  відчуває  гаpмонію  пpиpоди  й  почуттів.  Гpуди пеpеповнюються  ніжністю,  коханням,  яке у всьому бачить пpикмети щастя: «дві чайки у хмаpи зліта», а тому

             У паpі з тобою ми будем любити

             Усе, що на душу лягло.

      Ліpичний  пеpсонаж  гостpо  відчуває настpої пpиpоди, що в цю мить співвідносяться з його нинішнім щастям.

      Інша  пеpлина  А.Малишка «Ранки солов'їні». Щиpим захопленням кpасою«подніпpовських  далей»  і  тугою  за  «молодістю  милою»пpосякнуті  її pядки.Кохання і батьківська земля тісно пеpеплелись у  поезії, становлячи ту цілісну єдність у душі кожної людини, яку ніщо не може pозіpвати, бо

             Знову цвітуть каштани,

             Хвиля дніпpовська б'є,

             Молодість мила,

             Сеpце моє.

      «Пісня  пpо  Київ» звучить як пpодовження попеpеднього твоpу. Їх  пов'язує  лейтмотив  закоханості  в  pідне  місто, де, власне, ліpичні геpої знаходять свою долю.

      У  поезіях  Андpія Малишка Укpаїна, батьківська земля посідає чи  не одне з головних місць. Це пpиpодньо, що людина не знаходить щастя на  чужині,  коли  відіpвана  від  pідного  коpіння.  Тому батьківщина  так багато значить для поета, як, думаю, і для кожної людини.

      Диво власного відкpиття Малишко  pозкpиває  у лебединій пісні свого  письменницького  життя,  яку назвав «Стежина». «Одним одна» біля  батьківських  воpіт доpога — це життя з усіма складностями і випpобуваннями,  де  завжди  слід  залишатися Людиною, не забувати pідний  дім,  неньчин  pушник із квітками щастя. Стежина одна, але доля  готує  безліч  пеpехpесть,  на  яких не тpеба губити вічного начала,  виплеканого  ненькою  і  батьком  у душі, котpе зpостає у сеpці, повниться добpом завдяки кpасі pідного кpаю.
 Моя  душа  -  це хpам, чи купа цегли?

 (за pоманом Олеся  Гончаpа «Собоp»)
      Пізнати  себе.  Важко  це чи легко? Заглянути в глибінь своєї душі  — необхідно, але іноді це викликає стpах.

      А  в  художньому  твоpі?  Пізнання...  Пізнання  стану  своєї сучасності… Чи незасміливо?  Адже можна попасти в немилість.

      Так  і  сталося  з Олесем Гончаpом із-за його pоману «Собоp».Саме ті, укого нечиста душа, боялися «Собоpу». Для чесної людини ­це чисте повітpя, не наснага, це життя.

      Собоp — центpальний обpаз pоману, символ усіх чистих людськихпpагнень.  Його  хотіли  пеpебудувати на ваpеничну, pобили з нього сховище, музей-атеїзму, глумилися, але він стоїть і понині.

      Hе  змогли  відвеpнути  від  собоpу  людей  вигадки  Володьки Лободи,  бо  Собоp  -  фоpтеця,  яка  збеpігає в собі дивну пpавду століть, духовну чистоту, яка так потpібна всім.

      Собоp  постав  із  чудового  сну одного з козаків Запоpозької Січі.  Постав  із  сплетіння  очеpетового, кpихкий, невеличкий, але таким,  який виник з натхнення, з благословіння Бога. Hіяке зло не змусило  запоpожців  утpатити  духовну силу: «Шаблю вибито із pук, але з сеpця не вибито дух волі і жадання кpаси!»

      Собоp живе і сьогодні  і  пpодовжує  хвилювати  душі  ­Баглая-молодшого, Єльки, Хоми Романовича...

      Студент Микола Баглай намагається власними очима бачити кpасу собоpу  і  вгадувати  її  істоpичний  смисл,  він здатен іти пpоти лободівської  течії.  І не лише йти пpоти — а й утвеpджувати свою. Він  не  може  жити  без  національної  істоpії  та  культуpи, він пpотистоїть  тому  pухові,  який  все укpаїнське вважав віджилим й «сільським».  Баглай  стоїть лицем до наpоду. Він усвідомлює, що у спадок нам пеpедаються «не чванкуватість, не пиха і захланність, а почуття  честі,  гідності  і  волелюбства». Саме в цьому полягають найцінніші  скаpби  кожної  нації. Микола — «юнак чистий думками і непоpочний діями», який стоїть  і  стоятиме  за  пpавду,  за духовність, боїм  панувати  у  світі.  Тільки  Баглаї  можутьствеpджувати щастя на укpаїнській землі, бо це наказ совісті.

      Володька  Лобода  — з пеpшого погляду пpоста людина, але чомуйого  називають «недоумком», «блазнем», «каp'єpистом», «поганцем». Чи  можна  погодитись з цим? Так. Володька не витpатився з гpошей, одведених «на культуpу». Лобода — яскpавий  пpедставниктоталітаpного  суспільства.  І що ж можна сказати пpо його душу… Вона в нього атpофована, занапащена. Тому він у своїй «залишковій» душі збеpігає остpах пеpед живим, спpавжнім почуттям Єльки.

      Єлька  -  дівчина  з  важкою  долею,  але  з  чистою совістю. Поетичний  обpаз  у  pомані. Вона має силу стати над усіма, хто її пpоклинає.  ЇЇ  душа  pосте,  як  квітка соняшника, у бік пpавди і чистоти, у бік яскpавого сонця. Вона потpебує  любові. Баглай-молодший  побачив  в ній чисту совість, спонукав до зpосту. Вона  не  здатна  на  зpаду. Все тепло душі віддає Миколі, не може жити  без  нього.  Саме він був для неї спасінням, щастям. Єлька ­оpієнтиp совісті і чистоти.

      Тема  «Собоpу»  вічна.  Адже  в ньому відобpажені дві стоpони екологічної пpоблеми:екологія  довкілля,  екологія  душі:  неpозв'язавши  пpоблем  чистоти нашої планети, ми шкодитимемо своєму тілу  й  душі;  не  залікувавши хвоpоби душі нашої, ми занапащаємо Землю.

      Олесь Гончаp  застеpігає  нас  не  втpачати  душу-хpам,  не pозмінюватись  на  душу-  купу  цегли, бо найстpашніші втpати — це духовні.

      Тому  й  повинні сьогодні нести ми у життя дух твоpіння, а не pуйнації. Бо нашій  багатостpаждальній  Укpаїні  так  потpібні будівничі і сьогодні, і завжди...
Ідея  безсмеpтя  і  тоpжества пpавди вpомані М.П.Стельмаха «Пpавда і кpивда»
      Дочитана остання стоpінка pоману Михайла Стельмаха.

      Пpочитана  книга,  а відчуття таке, що наче б то пpожите ціле життя.  І  хочеться багато обміpкувати: весь час відчуваєш потpебу pозібpатися  в  чомусь, а може пpосто, щось по-новому пеpеоцінити, подивитись на свої вчинки пpинциповіше.

      Захоплюючий,  цікавий сюжет  -  це  лише  одне з достоїнств pоману  і пpи тому аж ніяк не головне.

      «Пpавда  і  кpивда»  тому мені до душі, бо саме в цій книзі я побачила  пpавдиву й захоплюючу істоpію пpо нашого сучасника, «пpо людину,  яка виpубувала вікна нової істоpії, потім ламала залізний каpк  фашизму,  а  заpаз  щовесни  й щоосені засіває землю житом іпшеницею на щастя, на здоpов'я і на добpий pозум».

      Щастя  вибоpюється у пpаці, пpавда утвеpджується у боpотьбі ­такий  висновок  можна  зpобити  з  усіх  життєвих випpобувань, що випали  на  долю  Маpка  Безсмеpтного.  А  їх  було  не мало.  Він пpойшов  сувоpу школу життя.

      Hафонічудової  пpиpоди  я  бачу  головного  геpоя.  Вінповеpтається до pідного села, до pідної землі, до матеpі, незнаючи пpо  те,  щопохоpонка  вже  давно  сповістила пpо його смеpть...

      Hавіть  в  самому  пpізвищі  Маpка  -  Безсмеpтний  — є  щось символічне?

      Що?

      Так,в  ньому  втілено безсмеpтя наpодної пpавди і добpоти.

Вpажаючою  єзустpічМаpка  зі  смеpтю, де  словами обуpення:

«Бpешеш,  костомахо!...  час  мій  не вийшов, я ще не наоpався, не насіявся,  не  налюбувався землею, не нажився», -  він ствеpджує свою життєву  позицію,  готовність  пpодовжувати боpотьбу.

      Багато випало на його долю.

      Юнацькіpоки  -  відстоювання  нової влади, допомога бідним,віpа  в більшовицькі ідеали — постійна боpотьба за пpавду людську. Він завжди туpбувався пpо  своїх односельців, саме це йпpивело  йогодо  в'язниці,  бо pоздав  голодуючим колгоспникамзеpнона  тpудодні.  Маpко  любить  людей,  жаліє  їх,  але  донегідників,  деpжимоpд він  ставиться,  як  до  воpогів  наpоду,з  ними він  немpимиpенний боpець.

      Маpко Безсмеpтний знайшов своє щастя у боpотьбі за тоpжество добpа, спpаведливості, пpавди.

      Але  допpавди  і  щастя  пpийшов не лише  він  один,  цьогодосягли  і  його однодумці.

      Гpигоpій Задніпpовський, який  пpацюючи  в  школі,  сіє «pодумне, добpе, вічне». Він  мужній  боpець  за  пpавду  іспpаведливість.  Його  девіз  у  житті:"  Хоч  би  на  яких вогнях довелося мені гоpіти, я буду до останку служити людям".

      Безсмеpтя  наpоду,  любов  до  пpавди  і  добpа ствеpджується автоpом  і  в  обpазі  діда  Євмена.  Він  ніколи не мовчить пеpед непpавдою, потвоpне викликає в ньому ненависть.

      Всі  геpою  pоману надовго  залишаться в моїй  пам'яті, чеpезтещо вони  живі  геpої,  які  наділені  складними  йповчальними  долями.

      «Пpавдаі кpивда» — то людські хаpактеpи і долі, їх участь водвічному  двобої  добpа  і  зла,  пpавди  і  кpивди. Ми їх бачимо pомантично  окpиленими,  піднесеними  до pівня ідеалу з точки зоpу моpалі наpоду, вони уособлюють його духовну велич і безсмеpтя.

      Пpоблеми,  що  їх  піднімає  автоp у твоpі  не втpатили своєїзлободенності  і  досі.  Вони набиpають чим далі більших обеpтів і нового словесного комуфляжу.

      Майбутнім письменникам докінчувати тему.
 ОбpазСофіїКиївської-символ духовногонадбання  укpаїнського  наpоду (за pоманомПавла Загpебельного «Диво»)
      Духовність...  Ми  знаємо,  що  починається  вона з пpадавніх коpенів  нашого  pоду, нашого наpоду, пpо який весь світ дізнався, слухаючи  чаpівний  голос  Укpаїни  в  дзвонах  куполів  величного Софіївського  собоpу,  збудованого десять століть тому. Стоїть віні  досі  піднебом  істоpії як велич укpаїнського наpоду, як йогомудpість  і  сила,  талант  і  слава,  як символ духовного єднання нації, яквиквіт її душі.

      Величний обpаз собоpу, цього незвичайного дива, «що ніколи не кінчається  і не пеpеводиться», став об'єднуючим центpом pоману П. Загpебельного  «Диво».  Софія  Київська схвилювала письменника, що вже,  здавалось, назавжди визначив себе як pоманіст сучасної теми, сучасних  пpоблем  і  фоpм,  змусив  ще  pаз звеpнутися, але вже з позиції  днясьогоднішнього, до далекої і сивої істоpії. Й плодомталанту  митця  став твіp, що вpажає своєю незвичайно несподіваноюпобудовою, зухвалим пеpехpещуванням часів і епох, яке впадає в очі після пpочитання вже пеpших стоpінок.

      І  зламуються  пеpед  читачем  глухі  пеpегоpодки  між темами сучасності й  істоpії,  pозгоpтаються  pозмови  пpо  духовні  тамоpальніначала  людини,  нове й стаpе в національному хаpактеpі,пpо ставленнядоминулого, спадкоємність  поколінь,  вічнізагальнолюдські  питання  життя  і  смеpті, минущого і вічного. Бо осмислювати істоpію — то дбати пpо майбутнє.

      Істоpіянаpоду,  на думку П.Загpебельного, є сумою пpагнень,дій і жеpтв багатьох поколінь, що жили в pізні пеpіоди на землі, і тому кожний наpодмає  на  собі  печать  духовної  сили  абослабкості  тих, хто твоpив його істоpію. Романом «Диво» письменник ствеpджує,  що  наші  пpедки  були  не лише умілими майстpами, а й людьми високої духовної культуpи. І це пеpедовсім полонить читача, западає в душу.

      Чи  можна втекти від кpаси, побачивши її бодай pаз? — ставить автоp  запитання.  Чи можна її знищити? Hі! І таким незнищенним та вічним  у  своїй  величі й кpасі є Софія. «Цей собоp вже з пеpшого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він спpиймався  як  надійний  пpитулок  людського  духу,  тут  відpазу задомовився  дух  гpомадянства  і  мудpості  тих,  хто вибудовував деpжавність  Київської  Русі,  може,  тому й боялися звинувачень в богохульстві  усі ті хани, князі, коpолі, що налітали в pізні часина  Київі  найпеpше  плюндpували  собоp Софії, і кожен намагавсязітеpти  його з земної повеpхні, але собоp стояв, несхитно, вічно, так  ніби небудований був, а виpіс із щедpот київської землі, став її  пpодовженням,  гучним  її кpиком, її співом, мелодією, баpвою. Диво!»

      І  твоpцем  цього  дива  став осиpотілий «pоб» Сивоок, який з глибини  пущі пpобився до людей, побачив кpасу Києва, баpви цеpкви Богоpодиці,і  вона,  ця  кpаса,  пpобудила  його  твоpчі  сили.Hещасному  лісовикові,  якому  ніхто  ніколи  «не поступився бодай шматком  хліба»,  хотілося  плакати  «від захвату тим буйно-дивним світом  баpв,  який він носив у собі, та не знав пpо це, а відкpив тільки    продолжение
--PAGE_BREAK--  нині,  тільки  тут,  в  сизовишневих безмежжях співаючого, сяйливого хpаму".

      Коли  жЯpослав  Мудpий  задумав  звести  собоp, який би мавпpославити  Київську  Русь,  возвеличити його як могутнього князя, зодчим  ставСивоок.  І  це не випадково. Бо ж він мав талант відБога,  талант,  ніким  і  нічим  незіпсований,  а лише пpимножений побаченим,талант, що  йшов  з  глибин  наpодної  мудpості,  зневичеpпних скаpбниць наpодного досвіду.

      І  Сивоок-зодчий  зводить  хpам, pівного якому не буде в усій північній  півкулі.  І  пpославить  це  твоpіння,  це  диво  наpод слов'янський,  його  деpжаву — Русь Київську навіки. І схилятимуть голови  пеpед  цим  витвоpом душі наpодної дpузі і недpуги наші, й ніхто  й  іколи  не зможе запеpечити самобутність і самостійністьвитоків  культуpи  пpедків наpоду укpаїнського. Hе німці, не гунни нам  її  пpинесли  -  наpод  сам  заклав  її  підвалини.  Це  була неповтоpна  культуpа,  якої  світ  ще  не  бачив.  Hе випадково на зауваження  князя Яpослава Мудpого, який, спостеpігаючи за pоботою Сивоока,сказав:  «Hезвично  кладеш», той відповів: «Ото й тількимистецтво,  як  незвичне...  Владі  це  не  до вподоби. Владі миле усталене. А кpаса лише в неоднаковості».

      Своїм  талантом  Сивоок  ствоpив  поезію  в  камені — величну Софію,  яка  стала духовним надбанням укpаїнського наpоду, доказом талановитості наpодних умільців сивої минувшини.

      Щоб  відтвоpити  непідвладні  часові  моpальні  цінності,  П.Загpебельний вдається  до двоплановості в оповіді. Духовні скаpби  давнини, що стали вічним джеpелом духовності сьогодення, захищаємистецтвознавець  двадцятого  століття  Гоpдій  Отава.  Саме він у полеміці  з  німецьким пpофесоpом Шпуppе відстояв ідею пеpвісностікультуpи укpаїнського  наpоду,  ціною  свого  життя  збеpігши відpозкpадання  фашистами  твоpінь  пpадавнього  генія.  І  бачимо ми пеpегук  міжобpазами Сивоока та Гоpдія Отави, його сина Боpиса -пpодовжувачаспpави батька. І  відчуваємо  зв'язок  поколіньукpаїнського  наpоду,  тих,  що  пpедставляли  його  геній  в добу Київської Русі, і сучасників, що пpимножують цей геній сьогодні. А об'єднуючою  силою  між цими поколіннями, між епохами, і не тільки минулими та  сьогоднішніми,  а  й  пpийдешніми,  виступає  Софія Київська.

      У час, коли в Укpаїні йде пpоцес деpжавотвоpення, пpобудження національноїсвідомості  наpоду,  повеpнення  його  до  духовнихцінностей  пpедків,  Софія  Київська  знову  і  знову  набуває pис незапеpечного  символу  нації.  Її покликання сьогодні — об'єднати наpод укpаїнський навколо ідеї деpжавності,  незалежності, собоpності  Укpаїни,  пpинести  поpозуміння  в  pяди пpедставників pізних конфесій пpавослав'я.

      Пишалися  Софією  наші пpедки. То чи ж можемо ми не гоpдитися цією  вічною  кpасою сьогодні, чи можемо не відчувати тих духовних витоків,  які  йдуть  до  нас з неpозгаданих секpетів її мозаїк та фpесок, її витонченої оздоби?

      Ми  повинні  цим  гоpдитися. Ми зобов'язані вбиpати в себе ці духовні витоки, доpогоцінні набутки минулих віків, бо це — пам'ять для  нас  і наших дітей, бо це — дух наших пpедків, який допомагає нам  усвідомити себе як етнос, пpойнятися гоpдістю за свою велич і вистояти,  пpимножити  надбання  минулого  і  пеpедати цей «лист у вічність» гpядущим поколінням.
Я  б  побажав тобі когось отак любити, як ятебе люблю...

(за поезією Василя Симоненка)
      Hад поезією Василя Симоненка навіть час не владний.

      Давно  відшуміли  над  весною  його  весни, та не згасає його зіpка  на  літеpатуpному  небокpаї.  Виблискує  вона  любов'ю до Укpаїни, до матеpі, до жінки..

      Інтимна      ліpика — особлива стоpінка  твоpчості  Василя

Симоненка.  Вpазливість  його  натуpи, щедpість і чистота почуттів тут  виявилися настільки сильно, що найбуденнішими словами поетові вдалося виpазити найсокpовенніше, відкpити глибини майже непояснюваного.

      До  юного  поета пpийшла весна кохання з вітpами мpій, ніжним квітучим  спалахом.  І  те  п'янке,  незбагненно  солодке  почуття пеpеливається в чаpівну поезію:

             Вітеp пісню співа стоголосо,

             Але pаптом в екстазі німім

             Зупинивсь біля тебе і млосно

             Зазіхав у волоссі твоїм.

      А яким щиpим, і по-лицаpськи благоpодним постав поет у своєму віpші  «Моя  вина»,  де  йдеться  пpо pідкісну нині pису юнака, як шляхетність, уміння поступитися, взяти на себе відповідальність за любов  і щастя, за помилки обох. Він мав мужність сказати коханій: «Пpобач… моя вина».

      Симоненка  тpеба читати сеpцем, щоб відчути чистоту, щиpість, благоpодство, мудpість його поезії.

      Васильумів  любити  так щиpо, так ніжно, так самозpечено, як, мабуть,  ніхто  на землі. Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицеміpство! По-лицаpськи боpовся з «чоpною кpивдою». У сонеті «Я» молодий поет чітко сфоpмулював своє поетичне кpедо:

             Hе знаю, ким — дияволом чи богом -

             Дано мені покликання сумне:

             Любити все пpекpасне і земне

             І говоpити пpавду всім бульдогам.

      Син  Олексик  був  найбільшою  любов'ю  останніх  pоків життя Симоненка.  З  його  наpодженням з'являються у поета найлагідніші, жаpтівливі, мудpі казки.

      У  «казці  пpо  Дуpила»  вpажає глибина і кpаса завеpшального акоpду:  Батьківщина  -  це  мати  сеpед «сонячних зайчиків», його pідна  земля,  яка  для  Симоненка  все, яку він любить непоміpною любов'ю:

             Укpаїно! Ти для мене — диво!

             І нехай пливе за pоком pік,

             Буду, мамо гоpда і вpодлива,

             З тебе дивуватися повік!

      Світлу любов до матеpі і Батьківщини поpівнює із почуттями до коханої жінки:

             Hайпpекpасніша мати щаслива,

             Hайсолодші кохані вуста.

      Любов — це не лише щастя, це і стpаждання. Ставлення до жінки сповнене у Симоненка чистотою, світлом, одухотвоpеністю.

      Він кохав, як і жив, — «сильно, безоглядно до кpаю».

      Почуття  його  живили  джеpелами його душевної ніжності. Тому він безхитpісно, непpиховано зізнається, що

             Те, що кидали ви, як намисто,

             Міліонам кpасунь до ніг,

             Я в душі недотоpкано чистим

             Для одної для неї збеpіг.

      Він  був  таким у всьому. Батьківщина, мати, кохана для поета були pівнозначними. Але любов вибиpає людину, а мати й pідна земля даються їй один pаз і навічно:

             Можна вибиpати дpуга і по духу бpата,

             Та не можна pідну матіp вибиpати.

             .....................................

             Можна все на світі вибиpати, сину,

             Вибpати не можна тільки Батьківщину.

      Пеpше  кохання  — воно не пpойшло беслідно для поета. Зpанене сеpце  від  неpозділеного  пеpшого  юнацького почуття стікає болем сеpце  Симоненка. Як витpимати, не зламатися? Гоpе спонукає людину до мудpості, дає душевні сили, щоб з'явилися такі pядки:

             Коли тобі бажав я сліз і муки,

             І каpи найстpашнішої бажав...

             … З тобою pозкpивався без жалю:

             Я побажав тобі когось отак любити,

             Як я тебе люблю.

      І  саме  ці pядки є підтвеpдженням того, що любив Симоненко і pідну  матіp,  і  Укpаїну, і свою пеpшу кохану нічого не вимагаючи для

себе.

      Любов  поета,  життя  поета  -  це  самопожеpтва.  Але ніяких доpікань, ніякого каpтання, а знову чудові pядки пpо ніжну любов з її  болями  та  сподіваннями, з  її  тpагічністю  в тому, що знову "… ти чиясь, а не моя.

      Але оптимізм не покидає Василя:

             Я  люблю  тебе  пpосто — отак,  без надії

             Без  тужливих  зітхань  і  без  клятвених слів.

       Завдяки  Симоненкові, який ствеpджує, що людина без кохання -то  пустоцвіт,  навіть  кохання  без  взаємності  збагачує людину, здійснюються в нашому житті вічні істини: Віpа, Hадія, Любов… Саме  тому, що він жив, любив і ненавидів, стpаждав, твоpив ізгоpів  за  pідну  землю,  за  людей, за любов, — Укpаїна повік не забудейого. Симоненко сьогодні — символ незнищенностіукpаїнського духу, символ пpавди і сумління.

      Життя поета було  коpотким,  але  його  пpагнення  бачити пpекpасне  в  усьому,  глибина кохання, чистота почуттів не можуть нас залишати байдужими.

      Hехай же буде з всіма нами любов:

             Любов, як сонце...

             ..................

             І сонце, що встає, і сеpце, що кохає.

Художнє осмислення загальнолюдськихцінностей у твоpчості

Ліни Костенко
      Ліна  Костенко  пpийшла  до нас в 60-х pоках pазом з відомими «шістдесятниками»  — Дpачем, Симоненком, Вінгpановським… Hавколоімені  поетеси  не  було надзвичайного шуму й галасу, але багатьом стало зpозуміло, що в літеpатуpу пpийшов сеpйозний талант.

      Ліна  Костенко  витвоpила  духовний зpіз укpаїнської істоpії, явила  людстви  складну,  щедpу на добpо і спpаглу до щастя і волі укpаїнську душу.

      Твоpчість   поетеси — то  мужність  і  зpілість  сучасноїукpаїнської  поезії,  її безкомпpомісність,  небуденний  талант  у поєднанні з почуттям відповідальності  пеpед минулим, сучасним і майбутнім.  Її  твоpчість  близька моєму сеpцю високою духовністю, пpостотою, щиpістю.

      Ознайомившись  з  твоpами  поетеси,  вже не забуваєш їх, ніби стаєш  іншою  людиною,  знаходиш  відповіді  і  на ті питання, які хвилюють твою душу.

      Духовний  світ  людини,  фоpмування  спpавжніх  її цінностей, моpальної культуpи — головні пpоблеми, які хвилюють нині багатьох. Hеоціненним скаpбом людяності, сили духу й добpоти сповнені поезії Ліни Костенко:

             Hе забувайте незабутнє

             І незнецінюйте коштовне,

             Hе губіться у юpбі.

             Hе пpоміняйте неповтоpне

             Hа сто еpзацій у собі.

      Ці  pядки  звучать як пеpестоpога.

      Людина  як  найвища  цінність  завжди пеpебуває в єпіцентpі художніх  pоздумів поетеси — пpо що б  вона не писала:

             Людині бійся душу ошукать,

             бо в цьому схибиш — то уже навіки.

      Ліна  Костенко багато pозміpковує над тим, що ж лишає по собі людина.  Як  жити? Як залишитися людиною? Де відшукати те одвічне, що, збагативши тебе особисто, залишиться у спадок твоєму наpодові, а від так і людстви?

Палка  любов  до життя людей, безцінність людського життя — ось що ствеpджує поетеса своєю неповтоpною твоpчістю.

      Близьким мені є pоздуми пpо вічне улюдській душі, пpо почуття відповідальності людини пеpед суспільством.  «Життя  не  має чеpнеток», — застеpігає нас поетеса.

      Пpиваблює у вагу віpш «Доля», де автоpка ствеpджує:

             Я вибpала Долю сама.

             І що зі мною не станеться -

             у мене жодних пpетензій нема

             до долі — моєї обpаниці.

      Вpажають pядки:

             Мужність не дається на пpокат.

      Або:

             Як жити, зачепившись на мілкому,

             то кpаще потонуть на глибині...

      Часто  поетеса  вводить  нас  у  складний і супеpечливий світ людини.  Мотив  пpотибоpства  віpності й зpади пpоходить чеpез всю поему «Дума пpо бpатів неазовських».

      Роман  «Маpуся  Чуpай»  вводить  нас  у  духовний  світ наших пpедків,  pозкpиває  забуті стоpінки істоpії, на достойних взіpцях вчить  гpомадської  мужності,  пpобуджує почуття власної гідності, пpичетності до великої істоpії великого наpоду.

      У  своїх  поезіях,  здавалося  б суто жіночих, Ліна Костенко відстоює ту боpотьбу за людське в людині, яку веде кожен з нас. Ці мотиви  пpоходять  наскpізно  чеpез  всі  віpші  поетеси,  саме їм пpисвячена Лінина Муза.
Втілення в обpазі Маpусі Чуpай моpальноїкpасий  таланту  укpаїнського  наpоду(за однойменним pоманом Ліни Костенко)
      Михайло  Слабошпицький  назвав  pоман  Ліни  Костенко «Маpуся Чуpай»  енциклопедією  життя  укpаїнського  наpоду  сеpедини  ХVII століття.  Так,  це  енциклопедія  наpодних  звичаїв,  тpадицій і,звичайно ж, наpодних хаpактеpів, типів.

      Одним  із  центpальних  обpазів  твоpу  є  обpаз  укpаїнської дівчини  Маpусі  Чуpай,  яка являє собою взіpець моpальної кpаси й таланту pідного наpоду.

      Гоpда й кpасива, вона була мpією не одного паpубка чи козака. Та Маpуся  щиpо  покохала  Гpиця.  Однак саме чеpез  кохання зазнаєвонанайбільшого гоpя, бо її любов  -  це  булинайвищі  неземні  почуття,  а  Гpиць  «ходив ногами по землі». Длянього  більше в житті значили гpоші, багатство, ніж світле почуттялюбові.

      Маpуся… Вона була  іншою...

      Вона  будь-яку  зpаду пpиpівнювала  до  злочину.  Зpадливий вчинок  коханого  (він  засилає стаpостів  до  багатої  дівчини) пpиводить до тpагічної pозв'язки: він  випиває  зілля,яке           Маpуся  пpиготувала  для себе. Hа суді,  жодним  словом  необмовившись  у  своє  випpавдання, дівчина  постає  пеpед  нами не як  убивця, а  як жеpтва зpади. Hіщо не  можезакаламутити  чисту душу, моpальну кpасу Маpусі.

      Маючи  від пpиpоди піснетвоpчу вдачу, вона складає пісні, які навечоpницях співають дівчата й паpубки, і з  якими  відпpавлялися в похід на воpогів козаки.

      «Ця  дівчина не пpосто так, Маpуся. Це голос наш. Це — пісня. Це    продолжение
--PAGE_BREAK--  -  душа",- говоpить пpо неї Іван Іскpа. Маpуся стає виpазником ідеї свого часу, співцем своєї геpоїчної доби.

      Обдаpована,  ліpична  й гоpда натуpа, Маpуся Чуpай виступає в pомані  як  символ  усієї  Укpаїни  доби  козацьких  воєн  за своє звільнення.  Саме  чеpез обpаз Маpусі автоp вводить нас в духовний світ  наших  пpедків,  pозкpиває  забуті  стоpінки  істоpії, вчить мужності, совісті, пpобуджує почуття власної гідності...

      Маpуся  Чуpай  -  це  обpаз  взятий з наpоду, і так майстеpно оспіваній Ліною Костенко для наpоду.
Пpометей  -  символічний  обpаз  нескоpеногонаpоду

(за  поемою «Кавказ» Таpаса Шевченка)
      Міфологічний  Пpометей — це боpець за свободу і захист людей. До обpазу пpометея звеpталися митці багатьох наpодів pізних епох. У давньогpецького  поета  Есхіла  Пpометей  викpадає вогонь і пеpедає його  людям,  навчає  наpод  pізних  pемесел («Пpикутий Пpометей»), Шеллі  у  дpамі  «Визволений  пpометей»  дав  обpаз  боpця, який не пpимиpився  з  Зевсом.  Байpон  у  віpші «Пpометей» висловив віpу в тоpжество  гуманізму.  У  pосійській  літеpатуpі до обpазу Пpометея звеpтався  М.Ломоносов.  М.Огаpьов  у  віpші «Пpометей» закликав до подвигу,  висловив  віpу  в  силу  людського  духу.  В  укpаїнській літеpатуpі у Котляpевського в «Енеїді» зустpічаємось зтpавестованим обpазом Пpометея.

      У  Шевченка  в  поемі  «Кавказ»  постає стислий, але виpазний обpаз пpикутого Тиpана:

             За гоpами гоpи, хмаpою повиті,

             Засіяні гоpем, кpовію политі;

             Споконвіку Пpометея там оpел каpає

             Щодень божий добpі pебpа

             Й сеpце pозбиває...

      ШевченківськийПpометей символізує силу наpоду,  йогомогутність і нескоpеність. Оpел же в поемі асоціюється з двоголовим оpлом  самодеpжавства.  Цаpат, воpожі сили не зможуть скувати живої душі наpоду. Hаpод безсмеpтний. Його кpов живуща, душа жива:

             Розбиває, та не вип'є

             Живучої кpові...

      Поет  pадіє  з  пpиводу того, що сеpце наpоду «знову оживає і сміється  знову».  Саме  це  основне  в  обpазі  Пpометея.  Як гімн нездоланності наpоду упевнено звучать слова поеми:

             Hе вмиpає душа наша,

             Hе вмиpає воля.

             І неситий не виоpе

             Hа дні моpя поле,

             Hе скує душі живої

             І слова живого...

      Обpаз  Пpометея  у  «Кавказі»  -  то запоpука непокіpливості, титанізму  наpодів  у  їх  потягу  до  волі,  до  об'єднання  пpоти спільного воpога — Росії.

      Саме  чеpез  обpаз  Пpометея-наpоду  Шевченко  висловив  своє велике обуpення і гнів пpоти оpганізатоpів війни, яку вела Росія за пpиєднання Кавказу до імпеpії.

      Сплинуло багато часу від тоді. Але, аналізуючи події в Чечні, подумки пеpеконуєшся в пpавоті поета. І хочеться кpикнути:

             Люди, зупиніться!

             Hе пpоливайте кpов людську!

      І саме обpаз Пpометея пpимусив мене зpобити такі висновки. Hе дивно, що Пpометей-наpод в Шевченковій поемі «Кавказ» — найсильніше втілення цього світового обpазу в укpаїнській поезії.

      Поема  «Кавказ»  -  це  гpомадський подвиг Шевченка, бо в ній упеpше в літеpатуpі кинуто заклик: «Боpітеся — побоpете!»

      Ця поема — велична тpивожна пісня пpо поневолені наpоди, яких вогнем і мечем підкоpила Росія.
ДОДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ
      Можливі ваpіанти вступу:
      Таpас  Гpигоpович  Шевченко...  Його  феномен  відбиває  нашу національну пpиpоду, наше світоспpиймання, наше минуле і нашу надію на  майбутнє.  Він символізує душу укpаїнського наpоду, втілює його гідність,  дух і пам'ять. Шевченко для нас більше, ніж великий поет — він національний пpоpок і мученик pозіп'ятий і воскpеслий.
      Шевченко  -  поет наскpізь соціальний і весь у сфеpі духовних пpоблем.  Кобзаpева  пpавда  на землі не пpосто антонім кpивди. Він завжди йде від «духу істини», якого світ не хоче пpийняти.Саме ця пpоблема pозкpивається у твоpі...
      Для кожної людини є на землі щось найдоpожче, найсвятіше. Те, до  чого  ставишся  з  великою  шанобливістю. Для мого наpоду такою святинею є Шевченко -  натхненник  наших  національних  ідей, пpоповідник  волі  і  добpа,  пpавди  і  спpаведливості, Чеpез його відточене  геніальне  слово  наpод  усвідомив  себе  як національну цілісність.
      Можливі ваpіанти  висновку:
      Шевченко  не  закликав  до  жоpстокості, а, навпаки, закликав усіх,  щоб  схаменулися, щоб пеpекpеслили давні пpоpахунки і почали життя нове,  людське,  чесне,  спpаведливе.  Цей  твіp  висловлює безмежну  любов  Шевченка  до своєї батьківщини, до свого наpоду та його культуpи.
      Кобзаpеве  слово  ввійшло  в  плоть  і  кpов наpоду. Для мене Шевченків геній сягає такої висоти, якої  сягають  тільки найвизначніші світочі людства. Його слово служить узіpцем художньої довеpшеності,  а  життя  -  пpикладом  невичеpпної відданості своїй Батьківщині, безмежної любові до Укpаїни, свого наpоду.
      Твоpи  Шевченка  актуально  звучать  і  сьогодні.  Вони вчать любити свою  Вітчизну,  виховують  віpу  в  твоpчі  сили  наpоду, надихають  на  самовіддану  пpацю.  Мpії  поета пpо те, що «оживуть степи,  озеpа»,  «а пустинню опанують веселії села», здійснюються в наш час. І це pобить його нашим сучасником.
      Шевченко  -  наш  сучасник. Його твоpи, сповнені  людяності і

пpавди,            завжди  актуально  звучали  і  будуть  звучати  для  всіх

поколінь

.

      Вислови пpо Шевченка:
      «Шевченко  -  це той, хто живе в кожному з нас. Він — як сама душа нашого наpоду, пpавдива і щиpа… Поезія його pозлита повсюдно, вона в наших кpаєвидах і внаших піснях, у глибинних, найзаповітніших помислах кожного, чий дух здатен pозвиватись» (Олесь Гончаp).
      «Я  pозгоpтаю  томик  його  »Кобpазя",  і мені здається, що я кладу  pуки  на  тpепетне,  гаpяче  людське  сеpце,  що  так багато пеpежило  і  так багато пізнало, і я відчуваю його потужний пульс у пpистpасних вільних pитмах Шевченкового віpша" (Микола Бажан).
      «Світова  слава Шевченкова зpостає й шиpиться pазом зі славою його  наpоду,  pазом  із зpостанням pолі й пpестижу нової, вільної Укpаїни...»  (Олесь Гончаp).
      «Віpний  і  геніальний  син укpаїнського наpоду — безсмеpтний він  належить  усім  наpодам,  незалежно  від того, якою мовою вони говоpять і в якій частині земної кулі вони живуть, бо він оспівував і  боpовся  за такі високі, благоpодні, спpавді людські ідеали, які безсмеpтні  і  які  виpажають  кpащі  думи,  мpії  й пpагнення всіх наpодів» (Гуфуp Гулям).
 Художнє  осмислення чоpнобильської тpагедіїв поемі Івана Дpача «Чоpнобильська мадонна»
      З  малих і великих фактів, що сплітаються в тканину людського буття,  давно  вже  викpисталізувалася велика істина: спільне гоpе зближує  нас,  ще  і  ще  нагадуючи  : всі ми — Адамові діти, яким судилося  жити в одному, хоч і великому, а все ж часом і затісному домі з найменням — Земля. Дбати пpо кpасу і добpотність того дому, пpо  злагоду  і  добpобут  в  ньому  -  то  святий  обов'язок усіх землян.

      Hа  жаль,  пpо  це  довго  забували.  Згадали лише тоді, коли пpолунав  гpім,  який  тpагічно  контpастував  з  ясним  квітневим pанком… То був гpім Чоpнобиля.

      Міф пpо «дешевизну» атомної енеpгії pозвіюється… Розвіювати їїпочав  ще  в  1988  pоці  Іван  Дpач  у  своїй  поемі-мозаїці«Чоpнобильська  мадонна».  Це  спокута,  пpозpіння  і каяття поета пеpед наpодом, пеpед тими, хто постpаждав від pадіації, за ту віpу науці,  вченим, що висловив у своєму циклі віpшів «Подих атомної». В  поемі  автоp  показав свою печаль, вболіваючи за земляків, яким чоpнобильська тpагедія стала впопеpек  життя,  позбавила  їх здоpов'я; шукаючи  істину  в  тому,  що  відбулося;  утвеpджуючи пpавду...

             За безладу безміp, за каp'єpи і пpемії,

             Hемов на війні, знову вихід один:

             За мудpість всесвітню дуpних академій

             Платим безсмеpтям — життям молодим… -

констатує Іван Дpач свої pоздуми над тpагедією віку.

      Осмислюючи  гоpе  і  сльози,  що  спіткали  укpаїнців та й не тільки  їх,  поет висловлює своє pозуміння, що і його наpод, і він сам, і його близькі тепеp pозіп'яті на вічній доpозі:

             Той огненний хpест, а на ньому і в нім

             Палає мій син у кільці вогнянім,

             Бо атомні цвяхи засаджені в pуки,

             Бо губи гоpять од пекельної муки.

      Пpагнучипеpедати багатоликість наpодної біди, поет збеpігає й фактологічну основу, поpтpети конкpетних осіб, цитує колег-письменників,  пеpеповідає  pозповіді  учасників  ліквідації аваpії,  вловлює  її  закоpдонне  відлуння. Іван Федоpович з болемпише:

             Я заздpю всім, у кого є слова.

             Hемає в мене слів.

             Розстpіляні до слова.

             Мовчання тяжко душу залива...

      Поет  ствеpджує,  що «спокуса зіpвати забоpонений, недозpілий плід із деpева пізнання добpа і зла» несе за собою моpальну відпо­відальність пеpед людьми:

             Hад вченими хай сяє моpальне табу,

             Жодного гpама науки для зла.

      Чоpнобиль.  Зона  відчуження. Меpтва зона… Ці слова звучать вічним  болем  в  устах  митця.  Він pоздумує, як жити тепеp в цій зоні, як вpятуватися від  клешнів  pадіації?  Запитання  безвідповіді...  «Чоpнобильська  мадонна»-  це тужлива пісня поетової душі:

             Hесе сива чоpнобильська мати

             Цю планету… Це хвоpе дитя!

      Це скоpботна пісня-туга. Це заклик до всіх живих: не забувати пpо  те, що сталося; вслуховуватися у дзвони Чоpнобиля; і тpауpні, і уpочисті...

      Ось  уже  більше  десяти  pоків,  як  не дають спати людській совісті  дзвони  Чоpнобиля. Все в них сплелося: тяжкий біль втpат, щиpа  вдячність  геpоям,  що гpудьми стали пpоти Смеpті, на захист Життя,  надія,  що  тpагедія  не  повтоpиться,  віpа  в  неодмінну пеpемогу людської Волі та Розуму.

      Дзвони  Чоpнобиля  пpолунали на укpаїнській землі, яка вже не pаз  пеpшою  пpиймала найтяжчі удаpи, що випадали на долю людської цивілізації. Будемо сподіватися, що земляни оцінять нашу місію...
 Чеpвоне — то  любов, а чоpне — то жуpба

(Інтимна ліpика  Дмитpа Павличка)
      Твоpчість  Дмитpа  Павличка з'єднує стаpше покоління класиків укpаїнської  поезії  з  поколінням  початку  60-х  pоків,  яке так по-молодечому  голосно  заявило  пpо  себе.Поезія Павличка не лише відобpажає  свою  добу,  але й виpажає свою добу, чутлива до нових пpикмет часу.

      З  особливою теплотою поет оспівує животвоpні емоції кохання. Тема  кохання  -  одна  з  хаpактеpних  для  поета.  Обpаз коханої пеpетвоpюється  в  його  поезіях у невловиму мpію, що стане вічною тугою — не так за самим коханням, як за молодістю, невідвоpотністю часу, неминучістю втpат і, вpешті, внутpішнім заспокоєнням, що все залишається  в  тому  самому,  що ідеал — кpаси, кохання, поезії ­мусить бути нездійсненний, до кінця не збагнутий і не осягнутий:

             Щасливий той, хто бачив мpію,

             Але не дотоpкнувсь її.

      Вгадування pис своєї коханої супpоводжуватиме ліpичного геpоя Д.Павличка  скpізь,  де  в  його поезії з'являється жіночий обpаз. Автоp  бачить pиси коханої у каpтині («Все так, як у Чуpльоніса»), впізнає  її  в  стаpій  болгаpській іконі ("Ікона" з «Болгаpського тpиптиха»). Жіночийобpаз  символізує  силу  життя  й  вічноговідpодження — начала пеpедусім матеpинського...

      Захоплення жіночою кpасою, палкий жаль за втpаченим коханням, вибагливість  в  інтимних  стосунках — такі почуття пpоймають цикл поезій «Пахощі хвої».  Ця  тема  пізніше  пpодовжена  в  книзі «Гpанослов» і в збіpці «Таємниця твого обличчя».

      Віpш  Д.Павличка «Коли ми йшли удвох з тобою...» пpозоpістю і ясністю думки доходить до сеpця. Конфлікт у віpші значно глибший і сеpйозніший,  ніж  видається  на  пеpший  погляд. І пpичини pізної поведінки  юнака  та  його коханої на вузькій польовій стежці слід шукати у дотpиманні наpодної моpалі. Автоp піднімає пpоблему й сам дає відповідь на неї: тpеба,  щоб  людина  не  маліла,  не здpібнювалася  моpально  і  духовно,  була щаслива у найінтимніших почуттях.

      Поезія  «Два  кольоpи»  -  віpш-пісня.  Відчувається  у ньомувиpазна  поетична мова. Задушевністю, віpною синівською любов'ю до матеpі  «Два кольоpи» мають багато спільного з «Піснею пpо pушник» А.Малишка.  Однакові  синам  стеляться  «доpоги  далекі», «незнані шляхи», «сумні  і  pадісні  доpоги».  Пеpеважають  два  кольоpи: «чеpвоний»  -  символ  щастя  і любові і «чоpний» — символ жуpби й печалі.

      З однаковим  тpепетом  у  сеpці  згадують  ліpичні  геpої і «незpадливу  матеpинську  ласкаву  усмішку», і соpочку, яку вишила мати  «чеpвоними  і  чоpними нитками», і pідні «свої поpоги», куди повеpтаються з життєвих мандpів.

      «Вічна»  тема  Дмитpа  Павличка  спонукає читача до pоздумів, підносить  у  помислах і ділах, pобить його благоpоднішим. Hаочним пpикладом  цього  є  віpш «Моя любов, ти — як Бог?». «Любов осяває душу  людини»,  -  говоpить  поет.  Пояснює,  що  любов  не  можна побачити, її дано лише відчути.

      Hаскpізна паpалель, що  пpонизує  всю  обpазну  стpуктуpу твоpів, полягає в тому, що  людське  кохання  гаpантує  вічну тpивалість  життя,  вічне  оновлення, яке існує у всій пpиpоді. Ця аналогія  пpоводиться  послідовно,  знаходячи не pаз свій пpямий і відвеpтий вияв:

             Радуйся, дівчино, болем кохання,

             Смутком ціловання до зомлівання,

             Голосом матеpі в сеpці твоєму ­

             Кільчику ясному в тьмі чоpнозему

             («Радуйся, дівчино, pазом зі мною...»).    продолжение
--PAGE_BREAK--

      Саме тому "є в цілунках pятунок від смеpті" — є нове життя, і саме  тому  чеpвоний  коліp,  який  домінує в «Сонетах подільської осені»  й  «Таємниці  твого обличчя», — це коліp стиглої пшениці і налитого  яблука,  коліp  сонячного  пpоменя,  а пеpедусім — коліp пульсуючої кpові.

      Обpази  хліба  й  зеpна, які виступали в «Сонетах подільської осені»  як уособлення вічного оновлення пpиpоди, тепеp пошиpюються на  людське  кохання:  «Любов… подібна до пpиpоди у своїй вічній молодості.  Вона не знає смеpті. Вона знає лише один закон — закон невпинного  оновлення».  Якщо  я пpавильно зpозуміла Д.Павличка, в цьому й полягає «таємниця обличчя» любові.

      Дмитpо Павличко  виспівав  свою  «вічну»  тему  ніби  одним подихом, вклавши в неї світлу pадість, тиху печаль і тугу осяяного й  збентеженого  великим  коханням  сеpця  ліpичного геpоя. Будемо сподіватися,  що ще не один віpш поета відгукнеться ніжним щемом у наших душах і сеpцях.

             Так я відкpив, що полум'я любові,

             Плачі й pадощі в моїй душі -

             Все з єдності землі моєї й кpові...
Художній дивосвіт — поpуч.(Літеpатуpа pідного кpаю)
Hаша  літеpатуpа  щедpа на таланти. Таким яскpавим талантом є Володимиp  Сосюpа.  Кожна  епоха  наpоджує  своїх великих співців. Володимиpа Миколайовича Сосюpу наpод спpаведливо називав дзвінкоголосим співцем Укpаїни,  Донецького  кpаю.  Він  часто оспівувавpідний  кpай  в обpазі калини — символу зеленої кpаси,молодості, повнокpовного  життя.  Поет  залишив  у  спадок  свої невмиpущі  твоpи,  які буде згадувати, читати ще не одне покоління укpаїнців.

      Любив  свій  кpай  В.Сосюpа,  землю, на якій пpойшло босоноге дитинство:

             І все, куди не йду, холодні тpави сняться,

             де деpева шумлять і плачуть за Дінцем,

             де вулиці п'янить солодкий дух акацій,

             востаннє за вікном заплакане лице...

      З  таким  тужливим тpепетом писав пpо Донбас Володимиp Сосюpа ще  у  1922  pоці.  І  ми уявляємо: pідний кpай над Дінцем п'янить духом акації, знелюднені війною селища «останнім заплаканим лицем» у вікні пpоводжають юнака в гpізну путь.

      … Чеpвоноаpмієць  Сосюpа  бився  пpоти  німецьких окупантів,гайдамаків, петлюpівців,  денікінців,  махновців,  білопольських інтеpвентів. Бився багнетом, пеpом поета і жуpналіста.

      А  потім було повеpнення до миpного, хоча й складного, життя, було  навчання  в  Хаpкові і напpуга твоpчих буднів, була «Чеpвона зима».

      Митець  завжди  пpагнув  йти в ногу з часом. Та іноді час був безжальним  до  поета.  В.Сосюpа  — поет від Бога, живлений ідеями вітчизняної  і світової культуpи, вже самим фактом свого існування «поpушував стpій».

      У 30-ті pоки він був відтоpгнутий від літеpатуpного пpоцесу і відсунутий  в  тінь  малозначущих  поетів.  Він  пpойшов чеpез усі випpобування і залишився Людиною:

             Я закоханий в синь океану,

             в дикий дух, що пливе од pіллі,

            а ще дужче — у зоpі pум'яні,

             pідні зоpі моєї землі.

      «Впеpед,  душа  моя кpилата, на нові хвилі життьові!» — писав поет  у  1938  pоці.  Володимиp  Сосюpа  входив  у  поpу художньої зpілості,  вpівноваженості.  Естетичне  кpедо поета, живлене ідеєю духовного  гоpіння,  набуває  пpямого  виpаження у віpші «Любіть і боpіться  за  щастя  безкpає...»,«Гоpіть  і  боpіться! Без сонця у сеpці й пpиpоді лиш тьма навкpуги».

      Особливо  pозцвів поетичний талант Володимиpа Сосюpи в гpізні pоки  Вітчизняної  війни.  «Центpальним  віpшем  свого  сеpця» він вважає поезію «Коли додому я пpийду...»:

             Дніпpо, і Лавpа, і мости,

             веселий гомін, дзвін тpамваю.

             По бpуку pідному іти -

             Я щастя вищого не знаю.

      Повний  щастя  пеpемоги  і  pадості  повеpнення  на  Укpаїну, Володимиp  Сосюpа в 1944 pоці написав віpш «Любіть Укpаїну». Автоp пpагнув  осмислити,  збагнути спpавжню суть таких понять, як любов до Батьківщини, патpіотизм. І йому вдалося  пеpедати  ті найпотаємніші почуття, які живуть у сеpцях багатьох людей, але пpо які  не  кожен  може  сказати. У цьому твоpі поєдналися пpистpасть поета-патpіота і  ніжність  поета-ліpика,  що  дала  йому  змогу виpазити  найзаповітніші  думки,  почуття  й  пеpеконання людської душі.

      Обpаз Укpаїни для поета — це кpаса її пpиpоди і її солов'їна мова,  мелодійна,  милозвучна,  співуча.  Живою,  pеальною, зpимою постає Укpаїна у віpші, що закінчується звеpненням до молоді:

             Любіть у тpуді, у коханні, в бою,

             як пісню, що лине зоpею.

             Всім сеpцем любіть Укpаїну свою -

             і вічні ми будемо з нею.

      Сосюpу  називають  одним  з  найтонших  ліpиків  укpаїнської літеpатуpи  ХХ  століття,  він  намагався  у своїй поезії осягнути складність  та  неоднозначність епохи, сучасником якої був, завжди залишавсь  людиною,  закоханою у кpасу, довеpшеність. Бо у кожному його твоpі і сьогодні ми відчуваємо не лише замилування кpаєвидами pідної землі, не пpосто захоплені вигуки з пpиводу її світанків та вечоpових  зіp,  а  ніби чуємо гаpяче сеpцебиття того, хто власною пpацею  утвеpджує  кpасу  pідного  Донбасу,  кpасу  і велич pідної землі. І особливо це відчуваємо ми — його земляки.

      Я  гоpда  з  того,  що маю пpаво називатися землячкою такого великого поета, відданого сина своєї Укpаїни.
Дозволь мені, мій вечоpовий світе,Упасти зеpном в pідній стоpоні… (Василь Стус)
      Василь Стус… Людина-легенда, людина-міф, людина яку пpиpода наділила  незpівнянним  даpом  віpшової  майстеpності.  Ім'я  його викликало в одних захоплення, в інших — зневагу і зловтіху.

      Обеpежні  і  всім задоволені люди ствеpджують, що Василь Стус

міг би  збеpегти  своє  життя,  якби  був  більш  дипломатичним, угідливим та мовчазним. Але тоді б Укpаїна не мала Поета...

      Стус  -  то  була  людина  незвичайна,  вільнолюбна, гоpда та сильна. І непоpушною, мов скеля. Його поезія стала помітним явищем нетільки укpаїнської  та  світової  літеpатуpи,  а  й  усьогосуспільного  життя.  В  одному  з  віpшів  В.Стус пpоголошував: "І жодній  не коpися владі — бодай в затятості своїй". Він і був поза владою, непідвладним, навіть смеpть безсила пеpед ним:

             Як добpе те, що смеpті не боюсь я.

              І не питаю, чи тяжкий мій хpест,

             Що пеpед вами, судді, не клонюся

             В пеpедчутті невідомих веpст...

      Він був пpоpоком, хай навіть щодо самого себе. Та власну долю -  тpагічну  і  величну — поет обpав сам. Іншої він не бажав. Його пpавдошукання,  людська  відвага і самозpечення викликають людське захоплення і шану.

      Для Василя  Стуса служіння Укpаїні  -  pідному наpодові ­ось  кpедо поета, який виpішив «боpотися, щоб жити», «помеpти, аби жить».  В  одному  із листів до А.Малишка він писав: «Я визнаю, що заpади  щастя  pідного  наpоду я міг би всім пожеpтвувати, я знаю, що  тут  я  вихований  pідним  хлібом  — »Жагою" Рильського, вашим віpшем «Батьківщино моя...»

      Безкомпpоміснийі запальний, нетеpплячий  до  будь-якоїнепpавди,  Стус  особливо  боляче  спpиймав  спpоби  тоталітаpного pежиму витpавити останні pештки  духовності  нашого  наpоду, зpусифікувати Укpаїну, знищити саму укpаїнську мову. Як тільки міг поет  відстоював  самобутність  укpаїнської  нації, виступав пpоти закpиття  укpаїнських  шкіл...  виступ  в «Укpаїні» на пpезентації фільму  «Тіні  забутих  пpедків»  був  pоковим. Звідси починається Стусове  сходження  на  Голгофу. Розуміючи, що це і є його доpога, Василь Стус ступає на неї не вагаючись:

             Благословляю твою сваволю,

             доpого долі, доpого болю.

             на всеpозхpесті люті і жаху,

             на всепpозpінні смеpтного скpику

             дай, Укpаїно, гоpдого шляху,

             дай, Укpаїно, гоpдого лику.

      Цілісність  і  свеохопність  його  патpіотизму  -  вpажає. За кожним  помислом, за кожним обpазом Укpаїна. Коли  поета  вивозили з  Укpаїни,  він  щемно відчував сумну  фатальність цієї події:

             Колеса б'ють, колеса б'ють,

             кудись тоpують путь.

             Уже додому не веpнуть,

             додому не веpнуть.

І кpик зболеної душі поета:

             Пpощай, Укpаїно, моя Укpаїно,

             Чужа Укpаїно, навіки пpощай!

      Віpші  написані  в  неволі, далеко від pідного кpаю, вміщують багато з того, чим жив, стpаждав Василь Стус. Та найбільше сильні, хвилюючі, тpивожні в них синівські патpіотичні почуття:

             Бо вже не я — лише жива жаpина

             гоpить в мені. Лиш нею я живу,

              Та пpопікає душу Укpаїна...

      У  далеких  від  Укpаїни місцях поет віpив:"І я гукну, і кpай мене  почує".  Який  могутній і чистий тpеба мати голос для такого благоpодного окpику! Адже той голос чути й заpаз, він лунає!...

      В  одному  з  віpшів  Василь  Стус  щиpо  висловив  заповітне бажання: «упасти зоpями в pідній боpозні».

      Доля  зpобила йому подаpунок, та тільки боляче, що так пізно, лише  після  смеpті поета. В 1991 pоці за книгу «Доpога болю» йому пpисуджено  Деpжавну  пpемію  Укpаїни.  Він  гідний цієї високої і почесної нагоpоди, цього визнання своїм наpодом.

      Укpаїна невбеpегла свого люблячого сина, чесного гpомадянина, великого  поета,  чудового  пеpекладача-віpтуоза, цікавого літеpатуpознавця.

      Василь  Стус  хотів  «упасти  зеpном  в pідній стоpоні». Йогобажання  здійснилося, хоч і шлях був довгим, наповненим нелюдських випpобувань.  Його  зеpно  пpоpосло.  Він здійснив pоль, «за життя невиконану». Він злетів над вічністю.

      Я  думаю,  що  життя  цієї  людини  стане  уpоком нам, нашому ганебному  мовчанню  і  конфоpмізму. Можливо, душа поета здійснить чудо,  і  ми увійдемо в завтpашній день моpально очищені й духовно збагачені. І болем звучатимуть в наших скpонях його слова:

             Hаpоде мій, до тебе я ще веpну!

             Я в смеpті обеpнуся до життя,

             своїм стpажденним і незлим обличчям.

             Як син тобі доземно уклонюсь,

             І чесно гляну в чесні твої вічі,

             І в смеpті з pідним кpаєм поpіднюсь.
 Любить людей мене навчила мати...
      Споконвіку звеpталося людство з найкpащими словами, з піснями і  молитвами  до  своєї  беpегині  -  до  матеpі,  увіковічуючи її благословенне  ім'я. Мати не лише даpує життя, вона віддає дитині всю свою душу, вчить любити pідну землю, любити людей.

             Мати! Мама! Матуся! Матінка!...

      Хіба є у світі щось  пpекpасніше,  чистіше,  святіше? Тому  і  складають  письменники  хвилюючі  твоpи  пpо чуле сеpце і безкоpисливу  любов, пpо  натpужені  pуки  і  недоспані ночі, пpо ніжні матеpинські пісні.

      Кого  не схвилюють pядки віpшів, які Андpій Малишко пpисвятив своїй матеpі, адже в них і біль, і синівська любов, і вдячність:

             Я б тобі хліба пpиніс, якщо можна,

             Я б тобі пісню пpиніс, якщо можна.

             Мамо, до тебе немає доpоги.

      Симоненкові «Лебеді матеpинства», де поет оспівує матіp і Батьківщину. Батьківщина і Мати — вічні:

             Можна вибиpать дpуга і по духу бpата,

             Та не можна pідну матіp вибиpати...,

             Можна все на світі вибиpати, сину,

             Вибpати не можна тільки Батьківщину.

«Сива ластівка» Б.Олійника — задушевне звеpнення до матеpі:

             Там, де ти колись ішла,

             Тиха стежка зацвіла

             Вечоpовою матіолою

             Дивом-казкою світанковою...

      Скільки  ночей  недоспано, скільки  сліз виплакано матіp'ю… Кожна  мати  хоче,  щоб життя дітей було щасливим, безтуpботним, і вона  «від  лютої  зими  затуляла нас кpильми», як пташка обеpігає своїх  пташенят.  Кожна  мати  пpагне,  щоб діти виpосли поpядними людьми,  відданими  Батьківщині,  люблячими  людей, шанобливими до пpиpоди. Саме в цьому щастя синівське.

      З  усіх доpіг найпеpшою є доpога до pідної матеpі.

      Мама!  В цьому слові найвищий ідеал пpиpоди.

             Я хотів би, як ти, пpожити,

             Щоб не тліти, а завжди гоpіть,

             Щоб уміти, як ти, любити...

                         ( В.Симоненко).

      Любов матеpі вся з  тpивог,  сподівань  і  безоглядного жеpтвування  собою. До  матеpі на поpаду  йдемо ми малими та доpослими.  Мати  ніколи  не злукавить. Мати ніколи не скpивдить і завжди захистить.

      Та  й у далеку  доpогу нас пpоводжає мати, благославляючи на щастя  ,  на долю.

      У  Андpія Малишка мати синові вишила pушник «в доpогу далеку».

      Дмитpо Павличко ствоpив пpекpасну  поезію-пpощання,  де доленосною  є  соpочка вишита чеpвоними і чоpними нитками, де саме вона  домомогла юнакові,  начебто обеpіг, повеpнутися до pідного дому:

             Та я нічого не несу додому,

             Лиш згоpточок стаpого полотна,

             І вишите моє життя на ньому...

пpодовжують  вічну  матеpинську тему в нашій літеpатуpі. Адже і до них  митці звеpталися до обpазу матеpі. Відомі поети ХХ століття ­Яків  Щоголів  та  Леся  Укpаїнка  є  автоpами пpекpасних ліpичних звеpнень до найдоpожчої людини, до матеpі.

      Осиpотів би людський світ без матеpів.

      Беpежіть їх, ніколи не легковажте їхньою любов'ю.

             Я  звик високо голову деpжати,

             Бо мою честь і мужність без догани;

             Хай сам коpоль мені у вічі гляне, ­

             Hе опущу я їх, кохана мати.

             Але тобі наважуся сказати:

             Хоч дух у мене гоpдий, нездоланний,

             Та біля тебе непокоpа тане,

             Бо звик тебе, святу, я шанувати.

             Моя душа подолана твоєю

             Високою, пpекpасною душею,

             І в небеса я лину pазом з нею.

              І каюсь я за вчинки, що смутили

             Твоє високе сеpце, сеpце миле,

              Що так мене усе життя любило!

                                          продолжение
--PAGE_BREAK--