Тема: ПроблемаЧорнобиля в творчості поетів-шістдесятників
Зміст
чорнобильжанр творчість письменник
Вступ
Розділ 1. Чорнобиль, як наслідок історичної доліУкраїни
1.1 Питання існування чорнобильського жанру вукраїнській літературі
1.2 Увічнення пам’яті трагедії Чорнобиля в українській літературіХХ
Розділ 2. Тема Чорнобиля в творчостіпоетів-шістдесятників
2.1 Художнє осмислення Чорнобильської трагедії в поемі Івана Драча«Чорнобильська Мадонна
2.2 Чорнобиль у творчості Ліні Костенко
2.3 Масштабне осмислення Чорнобильської катастрофи в поемі Бориса Олійника«Сім
Розділ 3. Методичнірекомендації вивчення теми Чорнобиля у школі
3.1Вивчення творчості письменників-шістдесятників у школі3.2 Урокукраїнської літератури в 11 класі: «Чорнобиль б’є насполох (І.Драч. “Чорнобильська мадонна”)»
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Минуло більше 14років від Чорнобильської катастрофи. Поети відгукнулися першими, бо у віршахможна вкласти багато слів і почуття, а менше фактів.
Творчістьпоетів — шістдесятників не обділена увагою літературної критики, більше того,це покоління неординарних митців перебувало під пильним прискіпливим окомпоціновувачів літератури, науковців. Імена Б. Олійника, Л. Костенко, І. Драча,об'єднує «прагнення до вияву здорового особистого начала, енергійністьхудожнього пошуку, неприйняття шаблону та художньої нівеляції» Кожен поет,митець є неповторним у своєму творчому злеті. Першочерговим завданням наразі єоб'єктивний, аргументований аналіз їхньої літературної спадщини, осмислення їїзмісту й ролі в контексті розвитку світової літератури.
Метадипломної роботи – дослідити проблему Чорнобиля у творчостіпоетів-шістдесятників, зокрема Б. Олійника, Л. Костенко, І. Драча.
Актуальністьдослідження. Проблема осмислення творчого набутку Б. Олійника, Л. Костенко, І. Драчав галузі чорнобильського жанру бачиться нами як насущна необхідність таобов'язкова умова повноцінності сучасного історико-літературного процесу,оскільки творчість митця розвивається в руслі магістральних шляхів усієїсвітової літератури. Це виявляється і в глибині філософічності та психологізму,і в пошуках нових форм вираження правди буття, і в проблематиці.
Вагомий внесок удослідження творчості поетів-шестидесятників зробили такі літературознавці ілітературні критики: А. Ткаченко, В. Моренець, Л. Онишкевич, Ю. Щербак, Г. Черін,М. Жулинський, М. Ільницький, Г. Клочек та ін.
Тема Чорнобиля(як і сама подія, що її породила) засвідчила і силу, і слабкість поетичноїдумки. Збагатилась вона на рішучості, сміливості аналізу гострих питань,глибині їх інтелектуально-емоційного осмислення, з'явилися твори цікаві йзнаменні, до яких передовсім належить поема Б. Олійника «Сім», І. Драча«Чорнобильська мадонна», твори Ліни Костенко. Водночас увиразнилися й гальмівнітрадиції, ідейно-естетична марність говорити в тих формах, у такій манері, зтаким творчим завданням, мало плідність яких далася взнаки вчорашньомулітературному процесові, очевидна сьогодні і безумовна завтра.
Розділ 1.Чорнобиль, як наслідок історичної долі України
1.1 Питанняіснування чорнобильського жанру в українській літературі
Усучасному, лінгвістично поінформованому літературознавстві, категорія жанругнучка не обмежена традиційними поняттями про три роди (епічний, ліричний і драматичний) та їхніпід- і підпідкатегорії. Жанр становить будь-яка група текстів чи актівмовлення, що, на погляд якоїсь громади сприймачів, поділяють певні визначальніриси. Рішення сприймати ці тексти як сукупність створює жанр і рівночаснопокликає до життя певні жанрові припущення і сподівання, які мають вплив і натих, хто продукує тексти, і на тих, хто їх сприймає. Жанр як категоріяпізнання, отже, є твором якоїсь історично і культурно конкретної групи людей.Існування жанру в полі соціальних сил є одним із принципів, на якому базуєтьсяодна з найбільш традиційних процедур інтерпретації, а саме: встановлення пояснювальнихзв’язків між текстом і контекстом.
Аварія 26квітня 1986 р. викликала низку літературних відгуків. З українських досінайбільшдискутувались у критиці твори Л. Горлача, С. Йовенко, Ю. Щербака, В. Яворівського, Б.Олійника і І. Драча, які вийшли в названому порядку від січня1987 р. до січня 1988 р. Їх об'єднує, очевидно, спільна тематика. За формоювони різні, і ця формальна різнорідність корпусу чорнобильських творів дала можливістькритикам класифікувати його за традиційними жанровими ознаками.
Такіознаки визначаються в трьох моментах напруги. Перший момент — стилістичний (між«простою мовою» та «високим стилем»), другий — моральний і синхронний (міжкритикою й апологетикою), третій — моральний і діахронний (між сьогоднішньою івчорашньою оцінкою тих самих явищ).
Стилістичнанапруга має свою основу в тому, що Чорнобиль — з одного боку, об'єктивна подія,пережита багатьма, з другого — подія у внутрішньому житті даного автора.Відразу виникає питання такту: чи личить показувати таку глобальну подію крізьпризму тільки власної, обмеженої свідомості? Дехто відповів на це питаннярішучим «ні» і вибрав максимально об'єктивні зображальні засоби. Юрій Щербаксклав документальний роман із автентичних інтерв'ю. Володимир Яворівський,опублікувавши роман, виступив як упорядник збірника документів та фотографій. Утаких творах авторська позиція визначена риторичною чеснотою «humilitas» (скромності): мовляв, я неформуюхудожній текст з чорнобильського матеріалу, а просто дозволяюфактам заговорити власним голосом. Але — скромність скромністю — в таких творахми часто натрапляймо на ствердження типу «невдовзі після аварії мені випалонеодноразово побувати «в зоні» — своєрідний новий топос авторської самоавторизації, який, однак, несе небезпеку суворого порушення такту, переступившимежу.
Однак — ітут проявляється жанрова напруга — документальні твори прагнуть також не бутижурналістикою. «Чорнобиль мусив стати фактом української літератури», —підкреслює Щербак. Рама, якою він оточує свій монтаж-інтерв'ю, має ознакипрофесійно-письменницького «високого стилю». Більше того: майбутнє знаменняЧорнобиля представляється суто літературними, навіть жанровими (в традиційномузначенні цього слова) категоріями. «Чорнобильська епопея» постане перед нами увсій її «трагічній повноті», і для її осмислення будуть потрібні «новілітературні форми».
Є і другаможлива відповідь на питання, «чи личить від власного імені писати проЧорнобиль?» Література від її початків займається «високою» тематикою і володієдля цього знаряддям високого стилю і високих форм. Зокрема, поети відчули, що, епоснесе авторитет спів мірний з вимогами теми. Борис Олійник без особливихвибачень перед читачем у поемі «Сім» бере на себе традиційні завдання епосу:міфотворчість (подавання пояснень ключових проблем життя, використовуючи дляцього символи) та творення героїв. З усієї української чорнобильськоїбібліотеки поема Олійника отримала досі найвищі оцінки критиків — за їїсатиричну гостроту, проблемну (навіть філософську) всеохопність і «громадянськумасштабність». Однак враження поетичної суверенності в Олійника куплено дещовисокою ціною. Проблема лежить навіть глибше, ніж у його похвалі Леніна якджерела всієї правдивої соціальної теорії і практики. Проблема полягає в тому,що Чорнобиль не належить до тих тем, що їх можна літературно осмислювати, незамислившись над характером стосунку між автором і темою: це була б зухвалість,прогріх проти жанрового такту. Олійник натомість вдалою стратегією поставив цепитання поза рамки твору. Вибравши форму діалогу між круком, екстремнимпредставником культурного песимізму, та не дуже ефективним диспутантом, якийговорить у поемі від першої особи, Олійник звільнився від обов'язку визначитисвою власну позицію, ширяючи таким чином на гетівських висотах понад своїминовітніми Мефістофелем і Фаустом. Піднесення над темою, яке б воно місцями небуло сатирично вдале, досягнено без розв'язання закодованих у ній проблем ітому недостатнім поетичним зусиллям.
Альтернативатаких різнорідних гріхів в чорнобильському жанрі — це постійне вказування наспецифіку і проблематичність авторської позиції стосовно теми. Саме так потрактовано авторську позицію в «Чорнобильській Мадонні» Івана Драча. Довгийзачин до поеми накопичує топоси скромності («Чи не лячно тобі виходити ізетюдником на цю космічну дорогу...?»), топоси заклинання Музи («Вона приходитьі робить з тебе перо») і топоси невимовності («Немає в мене слів»). Гротескна іфрагментована манера поеми була сприйнята багатьма як продовження відомих стилістичних нахилів поета. Але самевона більше, ніж спроби гармонійних і мудро замкнених світоглядних чи сюжетнихкомпозицій, спроможна на мімезис неосяжності чорнобильської ситуації.
Другимвизначальним моментом чорнобильського жанру було названо його моральну напругуна синхронному плані. Мається на увазі напруг між двома одночасними, алепротилежними аргументацій ними стремліннями: універсальної критики з одногобоку, апологетики з другого. Катастрофу Чорнобиля західні вчені розглядали якпродукт нашарування комплексних вад. Державне рішення користуватись атомноюенергією; рішення будувати АЕС неподалік від Києва; деформації у плануванні йбудові реактора; безвідповідальність у керуванні ним; бюрократичний параліч ізлочинна негласність як перша офіційна реакція на катастрофу — все це сталовидимим як результат не одноразового збігу обставин, а докорінної порочностівсієї системи в її економічному, політичному, суспільному й ідеологічномуаспектах. Натомість у творах чорнобильського жанру ще сильно діє тенденціяобмежувати горизонт критики до мікрокосму — окремого колгоспу, фабрики, секторафронту. За цією формулою мікрокосм знаходиться в обіймах макрокосму, в якому всегаразд: існує мудра партія й непомильні теоретичні орієнтири, спроможні навестилад і повернути мікрокосм до нормального, гармонійного стану. Словом, принципзображення макрокосму — макрокосметика.
У творахчорнобильського жанру вже майже немає безпосередньої апологетики. Зате ще немаєсистемної критики, немає того зведення ліній біди до центру, до самогоперсонального ядра системи, що надавало радикальної гостроти сатирам.
В Б. Олійникаформується картина порочності всього суспільного організму, але ця універсальнакритика все ж таки, обрамлена благотворним макрокосмосом ленінізму. У«Чорнобильській Мадонні» сама фрагментарність форми неспівмірна з метоюсистемної критики. Є картини, сюрреалістичні за задумом і апокаліпсичні зазмістом, як ось черепи Хмельницького й Сірка, що плавають «серед зеленої ропи»Кременчуцького моря. Але це символи симптомів зла, а не його генези.
Третьоюжанровою ознакою чорнобильського жанру було визначено напругу між сьогоднішнімі вчорашнім поглядом на ті самі речі. Ця ознака — частина ширшого явища, а саме— напруги між літературою в ролі речника ідеалів гласності й перебудови ілітератури в ролі більш чи менш відвертої режимної пропаганди. Вона пов'язана знапругою між письменником-громадянином і письменником-урядником, яка не може неіснувати в психіці або свідомості авторів, які на різних етапах їхньоїбіографії виступали то в одній ролі, то в іншій. У своїй загальній формі цянапруга є характерною для творчості всіх тих, хто раніше йшов на більший чименший компроміс із владою. Вона — напруга — настільки центральна, що в творах,де на поверхні її ніби немає, сама її неприсутність є знаком її присутності.Авторський голос у «Чорнобильській Мадонні» визнає себе винним у попередньомуоспівуванні таких екологічно катастрофічних об'єктів, як Кременчуцьке море. Цясповідь приєднується до топосів скромності, яких Драч уживає для того, щобвибороти легітимність для свого поетичного слова на цю тему. Такого почуття такту неподіляє авторський голос у поемі «Сім» Олійника: «Чому ж ми мусимо покутуватичужі гріхи?», на що критика зреагувала з піднесеними бровами.
Проблемичорнобильського жанру — це проблеми тієї частини літератури, яка прагневідкинути обмеження й деформації, накладені традицією тоталітаризму, але яка щедосі не знайшла формули для такого само відродження.
1.2 Увічненняпам’яті трагедії Чорнобиля в українській літературі ХХ ст.
Відноснонедавня чорнобильська катастрофа, то сколихнула увесь світ, дуже швидко знайшласвоє відображення у різних літературних жанрах: повістях і віршах, поемах іпіснях різними мовами світу.
Мабуть,найбільш загальновідомий у світі літературний твір про Чорнобиль та й чи неєдина досі п'єса на цю тему — це «Саркофаґ»російськогожурналіста і письменника Володимира Губарєва. П'єса вже йшла у 150-ох театрах і тільки один раз в Україні(постановка російського театру з Тамбова).
Побувавшиу «зоні», кореспонденти й літератори помалу початій зображувати трагедію врепортажах і нарисах. Вони мали факти в руках і дозвіл про дещо писати. Двакінофільми про Чорнобиль зосереджувалися головно на пізніших заходах боротьби знаслідками катастрофи, особливо ж на будуванні «саркофагу» і нового атомовогоміста Славутича.
Одна зперших російських поем про Чорнобиль — «Тишина каштанів» ОлександраТкаченка. Зупиняючись на кількох картинах, він добирає контрасти навіть в описісамої тиші: бачить її «силою смерти і силою життя в ній». Вказуючи наобі екстреми, що людський розум може принести, поет каже, що всі болі світувливаються в один океан, де розчинилися і місто Сонця і Атлантида. Але він небачить там Ґерніки, себто, він розділяє те, що спричиняє природа, і те, щолюдина. І немов на вервиці вичислює марева на картинах Босха, Брейгеля, Далі і Пікассо. У чорнобильській катастрофійого не дуже цікавить, хто завинив і яка кара має бути, а радше те, як нащадкиоцінять Чорнобиль. Автор звертає увагу на людство у загальному, не займаючиспеціяльно ролі ні спостерігача, ні співучасника цієї події.
Моженайбільш подібний підхід вукраїнській літературі має Юрій Щербак, автор документальноїповісти «Чорнобиль». Він, як лікар- дослідник, подає своїспостереження, аналізує їх, підсумовує, шукає причин і винних та описує їхнюкару. І винними є немов усі, хоча вказано також на окремих осіб. Звертаючиувагу на специфічні загрози від численних атомних станцій в Україні йБілорусії, автор узагальнююче говорить про загрозу для цілого людства, яке маєостаннє попередження: "… прийшли — до Чорнобиля. Прийшли до кризи віри.Прийшли до краю прірви...".
В одному зперших віршів про Чорнобиль Леонід Горлач прямо зазначує у вступі, що самбачив, «до чого призвело недбальство та надмірна безпечність окремихбезвідповідальних людей, що звикли все міряти застарілими мірками і за чиїгріхи народові нашому доводиться розплачуватися і здоров'ям людей і величезнимиматеріяльними збитками».
Взагалі цей підхід також досить подібний до підходу Ґубарєва, це навіть майжеопоетизована версія «Саркофага». Та Л. Горлач справді хоче «викричати болі, за зонуцю...», і хоча ще молить «О квітню злий, рокований мій квітню, відУкраїни горе відведи!», у нього вже відчувається навіть доситьузагальнююче почуття збірного після чорнобильського гріха чи вини. Вини зістрахом, що лелека нам підпалить хату за те, що пил наш лелечат скубе!… Одоле, не давай нам жити в славі, коли не вмієм правду захистить!
Горлачпереходить до концепції «правди і гріхів», турбуючись, щоб «ніколи омертвілі зонинащадкам не залишити своїм...».
СвітланаЙовенко у поемі «Вибух» підкреслює «біль і мужність» тих, хто боровся з аварією. (Мабуть, саме ці їїслова використано як назву антології літератури на тему Чорнобиля, що появиласянаприкінці 1988р.). Поетка звертає велику увагу на дітей — не тільки рятуваннядітей, але виховування, щоб не були вони нацією трутнів, «народу баласт, фарисеївфатальних». Рівночасно відчувається страх за майбутнє, навіяний картиною про літо 1988 року:«Літо тривоги й мужності — Київ без дітлахів».
Повікносить нам карб тих днів, коли не стало УКиєві дітей, дітей малих.
КартинаЙовенко про відсутність дітей — емоційно недоговорена, але найбільш далекосяжнау турботі про біологічне майбутнє. Тому поетка повторює, що її поема без героя,бо герой — це народ; вона також обурена на академіків, що виправдувалися стереотипною фразою«наука вимагає жертв». Які невидимі жертви дав народ, — про це нагадує Ірина Мироненко, колизакидає, що «стаємо духовними зозулями», і ставить на одному рівніефект розщеплення атома і пристрасті з остаточним результатом: «Отак своїйземлі у душу плюнути!». Підкинення чужого, підсуненого, що відсуває солов'їв, щоб було місцезозулям, вкінці мусить поставити питаннялюдині: «Куди ти зібрався ізвідки прийшов?» Питання перед ушкодженими, в час, коли «кінця століття вже сяга дорога, всерцях — зоря-полин, полин-трава».
Жертвамистали не тільки відомі герої та діти, але й природа, земля: «грунт пручається, голосить...». Тому Йовенко каже науковцям творити«цивілізації портрет, що збереже незайману природу».
Мабуть,найбільш екстремний, а при тому домінуючий кількома своїми поетичними образами,вірш Наталки Білоцерківець «Травень». У неї природа набирає позалюдськогообмеження часу, немов позаісторичний маштаб іперспектива:
Так, і миперейшли цю тривожну весну,
повну сонця пекучого і променистоголисту —
всіхпустельних щедрот механічно-плодючого світу,
що у цвітзаховав першопоштовхи нових мутацій —
може йлюдство нове з них постане колись —
після нас—
як самі мипостали колись на руїнах клітин
вимерлихящурів
Тут імеґачасовий підхід, і немов відсепаровання себе як учасника даної доби до роліпозачасового спостерігача, який бачить світ у космічному маштабі. Такий підхіддопомагає поетці виявити нетільки далекосяжні шкідливі ефекти технологічної доби, але і її притягаючийелемент для людини. І героїні здається, що:
бачишящурів вільних, як коні; і щонайгарніший
повертаєдо тебе незрушне осмислене око —
темнеоко природи, пульсуючий, ваблячий клич...
Цейсюрреалістичний образ не тільки повертає мегаісторичний підхід до теми, але йнадає цікаві прикмети тим ящурам-саламандрам (родичам динозаврів), що перейшлимутацію після Чорнобиля. Та ящур показаний не тільки як вільний, але й немовдумаючий і також приваблюючий. А при тому все ж таки у нього «темне окоприроди». Природа ушкоджена, зранена. Та у вірші є недоговорені прикметияшура як дещо оптимістичні, бо натякають на можливість майбутності. У народному повір'ї ящур маємітичну силу і подолати вогонь, і навіть вижити в ньому. Та тут двосічнепредвіщування, бо ящур також може затруїти все, що тільки заторкне — чи воду зкриниці, чи й майбутній овоч на дереві. Це скомплікований ящур Чорнобиля.
І коли вертольоти летять понад«сном зеленіючих нив. Підземелля далекі озиваються їм смертоноснимдиханням». Це — саркофаг. І тільки натяками, а не виразними картинами, немов у підтексті, поеткаговорить про Чорнобиль, хоча перед очима є картини з Другої світової війни,картини жертв, жертв молоді, від чужих рук, від нацистських експериментів — уцентрі Европи.
«Але хто має право наексперименти з людьми?
чи ділкивід науки,
чибезпечні службовці в чинах, комірцях, орденах,
чужоземніі власні негідники та суєслови —
повстаєзнову юність отруєна наша,
тихийвітер ворушить волосся дітей і старих
ізасмічені сонні ліси —
попелястеволосся
батьківщинина грудях Європи».
Турбота замайбутнє стає ключовою для багатьох українських авторів. Воно пов'язане і зуживанням елементу часу тепер — як другої можливості щось ще зробити. Світлана Йовенкодивиться менш скомпліковано, з близької перспективи, сповняючи ролю тих, хтомає заохочувати, закликати до дії.
«Трагічний, жорстокий,нещадний, прекрасний,
Наш час дії».
Та це незвичайна агітаторська поза чи роля. Тут рівночасно Йовенко дає ще другу функціютеперішньому часові, що має також бути випробуванням, — «Чи, Час, що глибоким промінням просвічуєнаше сумління». І в цім останнім рядку поеми уже досить виразно виходитьна сцену ще один аспект чорнобильської катастрофи: увага на загальне,колективне сумління народу. Білоцерківець також натякала на це,але більше як звітуючий спостерігач, тоді як Йовенко немов стоїть посередаварії.
Вірш«Зона» Віктор Кордун присвятив своїй поліській землі. Вникаючи до передхристиянських і християнськихзвичаїв, він згадує різні ритуали, а прийшовши до сьогодення, запитує «чине зрадили ми свою землю? — ще й у горі залишили потім… Чи простиш нам, землепречиста, що тебе прирекли на засуд?». Тут уже видно ідентифікацію оповідача чи й автора з групою, що несеколективну вину. Та при тому тут також трансцендентно передана обіцянкамайбутнього:
Поки зновця земля зцілиться, проминуть і віки, і народи. Мушу ждати.
У вступідо повісті «Запах полину» автор Анатолій Михайленко зазначує, що «Це не повість…це — згусток мого особистого болю — батька і діда, письменника і журналіста,просто людини — болю, який ятриться на серці незагоєною раною». Зрозумівшийого підхід, можна бути дещо здивованим, читаючи його подальше твердження: «Наша винаперед занепащеною землею непростима, їй немає виправдання — в цьому хочу васпереконати».
Середкількох повістей на чорнобильську тему найсильнішою є «Марія з полином прикінці століття'» Володимира Яворівського. Як тло катастрофи автор обирає спільноту, що має низькі моральні стандарти. АЧорнобиль — результат того. Та автор йде на крок далі, як тільки говорить про загальний радянський підхід довідповідальности, коли хтось інший має думати і вирішувати, автор льокалізуєїї, вказуючи пальцем прямо на Прип'ять. Навіть будову атомної станції у творізроблено за пляном місцевого інженера, українця, який запропонував новий підхідз наміром заощадити гроші при будові. При особистій, родинній, професійній тагромадській детеріорації Чорнобиль стає немов карою за сучасні гріхи місцевихлюдей.
У згаданихтворах було сказано переважно про вину за Чорнобиль. А. Михайленко висловив її так: «Мивсі винні...». Але він не дуже виразно говорить, чому і чим. Він закликає«Схаменімось! Не даймозгубитися Чорнобилю в нашій непам'яті чи в нашому словоблудді — тихому лиховінаших днів». Він згадує також про те, що коли евакуювали людей, то крімсадиб і меблів залишали «пам'ять предків». І коли почалися крадіжки ікон, виросла свідомість, що вонипредставляють і культурні скарби, і пам'ять. І тому почали збирати пам'ятки щез ХVІ-ХVІІ століть для майбутнього музею«Мужність» у Славутичі. Ікони — це частина історії.
Іншіавтори більш чи менш виразно натякають на історичні нещастя. Зовсім виразне поєднання усіх виключно українських бід — іминулих і сучасних — замітно удяряє словами поета Богдана Стельмаха у пісні"Історія", в якій вичислено, і половців, і яничарів, і кріпацтво, істалінізм, що стояли на шляху українського народу. Чорнобиль тільки болючіше доповнює ланцюг тих нещасть:
Димом-порохами
Поміж реп'яхами
Дихає Чорнобиль
Нашими гріхами.
Ті зреклися мови,
Ті зреклися роду...
Отака історія Рідного народу.
Коли поетиможуть малювати специфічні картини винних, критики не заперечують, тількиузагальнюють проблему. Ось Іван Дзюба каже: «Чорнобильська катастрофастала найочевиднішим і найболючішим симптомом неблагополуччя в суспільстві…Вона ж разом з іншими тривожними чинниками поставила наше суспільство переднеобхідністю знати правду про самого себе і будувати всі ланки життя на засадахлюдської моральності».
Те самекаже і один з науковців у повісті Ю. Щербака, й тому він бачить технічнийнеуспіх через зниження духовного. Так можна логічно зробити підсумок. Тапоетичний вислів вказує не так на духовний, як на моральний рівень українськогонароду, його систему цінностей,а тому співвідповідальність чи й колективну вину за катастрофу.
Підхідукраїнських авторів вражає майже певним психологічним синдромом історичноїколективної вини за всі свої власні нещастя. І цікаво порівняти ті самі нещастяна історичному шляху, що Б. Стельмах вичислює, з тими самими, що російський автор В. Губарєв бачить інакше. Він навітьпідходить до самої чорнобильської події як до великої послуги для світу. Він бачить її як одну ізнайбільших трьох подій «нашого народу» (не ясно, кого він має надумці), з якої світ користає; подібно, два інші нещастя — навала монголів таДруга світова війна — були ситуаціями, якими «ми врятували» Европу.
Упорівнянні до авторів в Україні, українські автори на Заході мали доситьвідмінний відгук на чорнобильські події. Правда, Валентина Юрченко (згадуючипокуту) навіть мала дещо подібну реакцію: «0, земле рідна! Може, за покутуТебе не знято досі із хреста». А майже у всіх інших був вияв гіркого болюі обурення на те, як люди несвідомо ставали жертвами вже навіть кілька днівпісля вибуху, як, наприклад, у вірші «Перше травня» МартиТарнавської. Не тільки обурення, але й злість як результат великого болю пронизує кожний рядок серії віршівЮрія Тарнавського про Чорнобиль і про радіоактивний Київ. І цікаво, що й унього тягнеться певна історична нитка від Катерини до пострадіяційного спорожнілого міста. В поета лють і більза сучасні українські жертви.
Зновуаспект кари, але тут незаслуженої кари. Тут кара без причини і без почуття вини(незаслуженої). Тут інакший підхід авторів, інакше трактування такого самогоболю.
Порівнюючипідхід Губарєва («яку жертву мизробили задля світу»), наприклад, з підхідом українських письменників до«вини» власного народу, приходить на думку «рефлексПавлова», коли пошкоджені, навіть тоді, коли вони невинні, парадоксальнопочуваються винними, бо на них завжди перед тим спихали вину, і так виглядає убагатьох письменників з України.
Та прицьому самокартанні українських авторів можна знайти ще й позитивний аспект:дивлячись на свою вину в історичному аспекті, можна себе побачити також вісторичному аспекті. Отже, можна шукати й знаходити свою історичну ідентичністьі тяглість навіть через негативний досвід (тимчасово) для себе підхід у нещастях. Колись з почуття виниза свої гріхи люди мазали голову чи чоло попелом. На попелі такожвідроджувалися мітичні птиці; хто зна, що на чорнобильському попелі може зійти?
Розділ 2. ТемаЧорнобиля в творчості поетів-шістдесятників
2.1 Художнє осмисленняЧорнобильської трагедії в поемі Івана Драча «Чорнобильська Мадонна»
Поезія Івана Драча тематично багатолика, мінлива і складна.Здається, в ній стисло у вигляді формули, передано суть шляху «всвідомість» самого автора і багатьох інших, тих, про кого пише поет. Ісаме звідси багатство проблематики, перехрещення різних стильових потоків,жанрів. Ода, етюд, сонет, балада — кожен із жанрів позначений цікавиминововведеннями, для кожного з них притаманна певна своєрідність.
Цикл «Подих атомної» бувпродиктований вірою в можливість мирного «загнуздання» ядерної енергії, хоч ужетам звучали й певні тривожні нотки. Писано той цикл, коли ще тільки зварюваласьарматура для майбутніх реакторів, і автор зі своїм малим сином ходив по днукотлована, слухаючи будівельників, учених, схиляючись перед працею зварників,дефектоскопістів, мулярів, відіграваючи гнану «вітрами сучасності» та«городніми» критичними баталіями душу серед простих людей, яких робив героямисвоєї нової книжки «Корінь і крона», що згодом здобуде Шевченківську премію.АЕС тоді була «підшефною новобудовою» Спілки письменників України, і колилітератори допитувалися вчених та дирекцію будови, на скільки це безпечно, тізаявляли, що гарантія — стопроцентна. «Навіть у Москві, на Красній Площі, можнатакі реактори ставити»,- заявляв наш земляк із Таращі академік Александров. Алезлочинно поставили в густозаселеному, екологічно збалансованому районі намежиріччі водяних артерій, під серцем у Києва і всієї України… І ще, казали — це буде так безпечно, що радіація не проникне навіть у ставок-охолоджувач.
Під часнайгарячіших по аварійних днів син поета Максим, не той час випускникмедінституту, брав участь в евакуації потерпілих, їх обстеженні й наданніпершої допомоги і сам зазнав опромінення (хоча йому згодом зробили переливаннякрові й усе ніби більш-менш обійшлося). Цей факт важливий для розуміння тієїсили батьківської розпуки і каяття, що відіграли не останню роль у створенніпоеми «Чорнобильська мадонна».
Цяпоема-мозаїіка постала як спокута і прозріння дорогою ціною:
За безладу безмір, за кар'єри і премії,
Немов на війні, знову вихід один:
За мудрість всесвітню дурних академій
Платим безсмертям — життям молодим...]
заключнастрофа фрагмента поеми, озаглавленого гірко-іронічно: «Ода молодості».Взагалі на заголовки у поемі припадає досить вагоме художнє навантаження: «Материнська пісняз чоловічої душі» — образ мадонни, матері Божої, яка знаємайбутню долю сина, і все ж не відвертає його з дороги до розп'яття, жертвуєним задля порятунку людства. Цей образ завдяки заголовку відповідного фрагментапоеми знаходить і таке «чоловіче» переосмислення, особливо ж накладаючись нареальну ситуацію з сином поета:
Той огненний хрест, а на ньому і в нім
Палає мій син у кільці вогнянім.
Бо атомні цвяхи засаджено в руки,
Бо губи горять од пекельної муки…
Заключнийрядок фрагмента — «На вічній дорозі розіп'яті ми...» — тут уже не тільки батькоіз сином, а все людство на його споконвічному шляху війн і страждань.
Ще одинбіблійний мотив постає в новому освітленні (чи пак, опроміненні), породжуючи «Роздуми під часвідкритого суду в закритій зоні на стару тему: Ірод і Пілат».Заголовок готує до глобальної сумірності того, що відбувається. Що таке«відкритий» суд узакритій зоні? Пародія? Фарс? «Чому їх — шість? А де ж це перший — Ти?!Чому ти не сидиш на лаві — Перший?». Образною, емоційною напругою тутсповнюються навіть кількісні та порядкові числівники: їх було лише шість налаві підсудних, але автор мужньо говорить, що не вони — найголовніші винуватці,а ті, хто займає найперші позиції у науці; в державі. Об'ємності звучання цьомуфрагменту додає біблійна символіка, пов’язана з іменами Ірода (цар-дітовбивця)й Пілата (той, що лишається нібито осторонь, віддавши на смерть Христа). «Хочзасторогу я несу гірку. Не каменую Чесний Храм Науки… А хто! це там за ширмоюв кутку? Од радіації Пілат вмиває руки…».
А уЗмія-спокусника в гротесковій ситуації поеми, в її саркастичних метаморфозахледь не виростають янгольські крила, майже як у тодішнього міністра охорони здоров'я:
Коли Змій чистить яблуко
Перед тим, як Єві його віддати,
Він шкірку зрізує по спіралі —
Зелений виток з-під ножа його плине,
І зветься він пізнанням.
Змій яблуко ріже надвоє
І витинає ядро з половинок,
Вилущує нутрощі із насінням —
І тільки тоді його Єві дає.
Єва ділиться з Адамом…
Поема «Чорнобильська Мадонна» має дає чітко виражені плани.Перший — конкретно-реалістичний, що складається з низки портретних етюдів,написаних під безпосереднім враженням від побаченого на власні очі. Це — «старабабця в целофані», що потайки випаса в зоні запеленуту корову — це диво кумедне істрашне, знак людської незахищеності, без думу і кровної спорідненості людиниіз землею. Ескортована під руки з ураженого берегу, стара жінка цілує квітку«прямо в стронцій» — ніщо не може відтрутити її від землі, від лякати, навітьсмерть; вона єдина із землею — живе тільки з нею, а ні — помирає. Потім — до впізнаваних рис змальовані багатослівний літератор — імітатор войовничоїпорядності, «великий учений», що, економлячи на людській безпеці, спромігся забалагурити «самі Верховні Вуха», високий керівник, що мало думав про людей,вганяючи атомний гігант у джерельне серце Придніпров'я. Це й солдат і генерал,які працюють у зоні, трактористка з навколишніх місць, вироблена, грубувата,постать якої зігріта гумором і прозірливістю новітнього фольклору, що відбиваєістинну ціну її праці під горою, на якій «горить реактор». Це й напівбожевільнамати на Хрещатику, приголомшений трагедією фізик тощо.
Другийплан — це лірико-філософські роздуми поета, який у самозречених творчих муках,на хвилі найвищого митецького сумління шукає достовірних фарб, рівновеликихтрагедії художніх форм, не позиченого питомого Слова, здатного умістити в собіпроблемний безмір «множества даностей», що відкрилися людству, нам як суспільствупри Чорнобильському реченні. Шукає художню істинність, яка мріла митцям усіхвіків, «протягом давніх століть — від Рубльова до Леонардо да Вінчі, ВідВишгородської Мадонни і до Сікстинської, Від Марії Оранти до Атомної Японки...».Прагне її, як і досі, але тепер особливо ясно, як складно її осягти, скількиоманливості бувало в радості її віднайдення:
Тинамагався писати про Неї — Вона пише тобою.
Якнедолугою ручкою, як нікчемним пером,
яколівцем
хапливимі ошалілим, покручем-олівцем...
Тинамагався її змалювати — Вона вмочила тебе
всльози і пекло, в кров і жахіття, фарби такі
типодужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане?
Поет шукаєналежного своїй, міченій атомом, епосі Слова і не знаходить його: «Мовчить душаз душі. Мовчить мій цілий світ, загорнутий в лихі, в словесні целофани»; «Язаздрю тим, у кого є сльоза. Немає в мене слів. Розстріляні до слова».
Здавалось би, всепросто — ось реальність, така приступна, промовиста, кричуща, ось твоя — художника— неудавана жага осягнути її непроминальну і заповітну суть, вгорнути словом усуспільну свідомість — бодай навіть у свою власну! — а не виходить, недається, вихоплюється і… разом з тим невмолимо кличе до себе, не відпуска. Яктой образ зраненого сина,— що може бути ближчим і краще знаним — незбагненний удраматичній своїй елімінованості з норми: тікаєш від нього в розпачі, а вінтебе наздоганя і шматує душу, і віддаляється від тебе, коли наближаєшся донього зі своїм незнанням і безсиллям. І в інших місцях сюжету взаємодія планівконкретно-реалістичного і морально-філософського висвітлює художню ідею.
Так, увиразнюєтьсявона і в розмові фізика з ліриком, коли на розпачливі питання вченого людинімистецтва відповісти нічого. Знесиліли слова, мова, якою ми прояснювали, одухотворювалисуспільну практику, підтопталася свідомість, яка вписувала людину в історію,формувала з її ланок образ цивілізації, а цю останню вміщувала у велетенськийвсесвітній коловорот. «А мені, а мені славослову. Вас бо славив, дурний вертопрах,Відібрало розбещену мову — і німотствую геть у віках». У цій частинітвору йдеться про те, наскільки адекватно з точки зору гуманістичних вимог іпотреб мистецтво відбивало дійсність, суспільство загалом осмислювало самесебе. Як бачимо, наявну засуджену практику поет не бажає брати в майбутнє,тягти далі за межу, покладену катастрофою.
Не був би І. Драчздавна відомим майстром художнього парадоксу,коли б не вклав у позірну простоту своєї композиціївеликий іденно-філософський смисл, що прочитується нанадтекстовому рівні. Адже показуючи дійсність уконкретних її проявах, він водночас з усією відповідальністю митця показує інедостатність, морально-філософську та естетичну неадекватність такого їївідображення, вичерпаність, коли хочете, спрацьованість багатьох деталей і вузлівмеханізму мистецької, а ширше — світоглядної самооцінки. І, знову ж таки, разомз тим настійно підкреслює необхідність такої самооцінки, до якої всіх наспокликав час. Усіх, а не тільки вчених («хоч засторогу я несу гірку, не каменуюЧесний Храм науки»). Є тут і ясна пересторога не виявляти поспіху хочтепер, коли він уже призвів до таких болісних помилок і прорахунків. Поема не міститьконкретних рецептів, оскільки, на думку поета, це було б черговим виявомпоквапливості, продовженням тієї духовно-інтелектуальної практики, наслідкиякої перед очима:
Стали в вікна бити шершні
І джмелі густи.
Стали душі тяжко вмерти
Натовпом густим.
І чого б мене питати,
І нащо б я їм.
Коли й сам не дам я ради
Із життям своїм.
А вони мене питають —
Що воно й куди.
І не дихають — ридають
Голосом біди.
Що мені собі сказати?
Бо я більше в них.
Більше в них питаю ради
В сумнівів нічних.
У ційновітній, очорнобленій притчі — вся історія людства. Біда нарешті допомогла намзбагнути те, що предки закодували в нехитрі й зрозумілі символи. Спокуса зірватизаборонний, недозрілий плід з дерева пізнання добра і зла і призводить довихолощення самої суті плоду. Зрізуються — «по спіралі» — жива зелень земногораю, вилущується насіння — плодюча сила, безсмертя, вражене радіацією; переполовинюєтьсяцілісність обезнасіненного буття.
Невже і справдінаука, прогрес, знання, відання, відунство — «яблуко» з іншого дерева, іншогокореня ніж духовність, краса, любов, гармонія? Перше — від лукавого, друге —від Вседержителя? Але ж і він теж — всевідаючий. Отож справа в моралі(третій член цієї тріади), в тому на благо чи на лихо використовуємо знання.Добро і зло — зовсім не абстрактні морально-етичні категорії, вони справдіматеріалізуються, втілюються, уособлюються, вони багатоликі: те, що колисьсимволізував Соловей-розбійник, нині озиваються щебетом дозиметра:
Альфа, бета з гамою — невидимі промені,
І він теж невидимий — Лисий Соловей.
Ще в походах Ігоря його крила стомлені,
Дивиться ж безоднями молодих очей.
Таким переосмисленням біблійної, вітчизняної, фольклорної талітературної традиції створюється місткий образ і невмирущості лиха, і Смертельноїпрірви, яка чигає на Людство. На захист святині і самозахист стають у«Чорнобильській мадонні» й божества скіфського пантеону (розділ «Бенкет в пору СНІДу, або Скіфська мадонна»). Прагнучи передатибагатоликість народної біди, поет зберігає й фактологічну основу, портретнуконкретику, подає зразки «сучасного фольклору» («На горі горить реактор — Підгорою оре трактор...»), цитує колег-письменників, переповідає розповідіучасників ліквідації аварії, вловлює її закордонне відлуння. Із цієї мозаїкипостає багатошарова структура, де алегорія єднається з «прямою мовою»,саркастичні й трагічні ноти зі сповідальними, на основі правди дійсності постаєестетично пережита художня істина. «Сіль пізнання — це плід каяття», —афористичний рядок із завершальної строфи поеми ще раз стверджує, щоідейно-естетичні засади твору, поета загалом в цей зрілий період підпорядкованіморально-етичним. Саме тому він і «не каменує Чесний Храм Науки», але гнівноосуджує «кривомудрих, пихатих» пристосуванців, суворо оцінює і власнунеобачність («Вас-бо славив, дурний вертопрах») і, нарешті, закінчуєглобальною, космічною метафорою: «Несе сива чорнобильська мати Цю планету… Це хворе дитя!..».
Не випадковопоряд із «Чорнобильською мадонною» до збірки «Храм сонця» (1988) увійшов такожДрачів переклад із«Книги скорботних пісень» давньовірменського поета ГригораНарекаці, перейнятої сповідальними мотивами: «Але голос страшного суду помстиТвоєї Голосно пролунав в ущелині помсти І знов спородив у мені пориви борні,Вже нині я передчуваю рух суперечливих пристрастей...». Завважмо, що перекладаєІ. Драч лише тих поетів і ті твори, що співзвучні його власним думам, настроям,почуттям.
Цитата знародної думи про «Бідну вдову і трьох синів» відразу натякає такожна гріх неприродної поведінки, коли сини не шанують матері. Матір переходитьтрансформацію кількох мадонн — від мадонни атомного віку, солдатської, баби вцелофані, скитської, трактористки, хрещатицької до чорнобильської. Та винасупроти неї не тільки у зниженні загальної, людської моралі. Винні такожадміністратори, науковці на різних рівнях: «За мудрість всесвітню дурнихакадемій, платим безсмертям — життям молодим...». І попри безмежний більматері — у творі все присутній докір «синам» у ширшому значенні, генераціїчи нащадкам «дурним справіку синами». Це закид майже історичноїглупоти і такої ж вини, вини за брак традиційних моральних стандартів. Але притому специфічну вину катастрофи, за яку не притягнули всіх, тут символічновказано на найбільшого Ірода, якому поет відпустив порожнє місце на лавіпідсудних.
Світогляд І. Драча неповторний й унікальний, як і самаособистість поета. Його відвертість і щирість, викликає в читача найвищідушевні пориви, збагачує, закликає до активності, небайдужості, чуйності.
Характер І. Драча й характер його поезії — це своєріднийоксиморон, поєднання високого й низького, грубого й ніжного, ласкаво-ліричногой вибухово-викривального, сатиричного.
2.2 Чорнобиль утворчості Ліні Костенко
Чорнобиль- це трагічний знак, фатум. Людство відтоді почало нагадувати метелика, якийлетить на світло, щоб згоріти. Фізик Валерій Лега- сов, один із тих, хтоприборкував ЧАЕС, покінчив із собою: було в його самогубстві попередження нам.Було, певно, потрясіння аморальність науки, безнадійним відставанням наших душвід технічної потуги сучасної цивілізації. Але чи тривога й відповідальністьзмінили «улыбку познанья» на наших обличчях? Чи є така біда, яка здатна чогосьнавчити Людину?
У назвівеликого циклу поетичних мініатюр Л. Костенко «Коротко як діагноз» йдеться прохворий світ.
Словопоетеси тяжіє до лаконізму й афористичності. Кепкування над недолугимисучасниками змінилося трагічною іронією. Голос поетеси долинає вже мовби зприйдешнього — її уява побувала там, зафіксувавши безумство зникання життя.Мініатюри-інкрустації Ліни Костенко – це її апокаліпсис. Її contra spem spero.
Вмирає Дніпро, і Арал не воскрес.
А може,
Земля; вже й не зірка?
Уже у шагреневій шкірі небес
Прорвалась озонова дірка?
***
В озонову дірку подивився янгол:
— Господи, скажи їм, щоб вони схаменулись!.
Гіркі афоризми спонукають зазирнути «за край», відчути жахпровалля.
Колись ми, кажуть, виникли від мавпи
Надалі мавпа виникне від нас.
***
Похованічорнобильські ліси!
Не забувайте нашіголоси
***
Ой, у полі тритополі. Та всі не зелені.
Ой, у полікриниченька. В поліетилені.
Фольклор сучасногосталкера, який прийшов у зону, де ступала нога «царя природи».
До десятиріччятрагедії на Чорнобильській АЕС Ліна Костенко почала писати повість «Зонавідчуження». Уривки з неї були надруковані в газеті «Літературна Україна». Уцьому творі розповідається про те, на що перетворились поліські села після вибухуна Чорнобильській атомній станції. 30-километрова зона стала руїною,«величезним, вирваним з тіла України шматком землі».
Те, що там сталосяза три роки, передається через сприйняття солдата-дезертира Андрія, людини, якубуло покарано керівництвом військової частини за любов до рідного краю, до свогобагатостраждального народу. Звинувачений у сепаратизмі, обізваний«самостійником», тяжко побитий, він тікає у зону відчуження. Андрійбув людиною релігійною. І тому, коли побачив «мертву зону», край, щопостраждав не лише від радіації, а й від мародерів, які пограбували,понівечили, осквернили все святе, що робить людей людьми, йому захотілося«помолитися», «скупатися», позбутися скверни і вмерти,«розбивши голову об мур». Та церков не було. Хрест можна булопобачити лише на цвинтарі. Туди й ходив молитися Андрій.
Але водному з сіл церква таки була. Вона стояла висока, недоторкана,просвітлено-урочиста над розрухою покинутого села. Та коли герой зайшовусередину, йому здалося, «ніби з неї зняли шкуру». Описуючипограбований храм, Ліна Костенко не раз звертається до біблійних образів абовиразів. Наприклад, вона говорить про єдиний образ Ісуса Христа, що зберігсяпід куполом. Він сяяв у всій своїй величі. Однією рукою Син Божий благословляв,у другій тримав книгу зі словами Альфа і Омега. Цей вираз — початок і кінець — письменниця пов'язує з долею сплюндрованого краю а може, і всієї Землі.
На думкуписьменниці, вибух на атомній станції — ще не кінець. Кінець світу — цеосквернення, святотатство, яке стало типовим явищем на землі, керованійкомуністами.
Описуючинастінний малюнок Страшного Суду у притворі, на якому ще видно було і«судні сурми Ангелів, і Господа Бога на престолі у хмарах, ігрішників», що «сипалися в преісподню», авторка через спогадисвого героя передає зміст біблійного тексту про Страшний Суд. Вона пише:«Андрій розглядав цей розпис, шукав, чи все там зображено, що він читав уБіблії. Чи є ті звірі навколо престолу, повні очей спереду і ззаду? Чи є всепожираючасарана? І коні апокаліптичні — кінь білий, кінь червоний, кінь вороний і чалий.Особливо його вражав кінь червоний, — чому саме вершнику цього коня дано було»взяти мир на землі та убивати один одного?". Сприйняттянавколишнього світу героєм роману відбувалося через осмислення змісту Святоїкниги. «Біблія все це перевела у якісь нові для нього площини, доводилосядумати і думати,» — пише авторка.
Трагедіюна Чорнобильській атомній електростанції у творі пов'язано з пророцтвом ІоаннаБогослова про Зірку Полин, про сімох Ангелів, які принесуть людству кару завчинені гріхи.
Людина зправедною душею, Іоанн Богослов, не міг не прозріти «внутрішнім зором жахі підлість імперії», її провину перед Богом і людьми. Не міг не попередитисвій народ про Божу кару. Про кінець Римської імперії.
Алеавторка роману робить спробу пояснити, чому та Божа кара впала і на наш народ.З початком нової ери на місці Римської імперії з'явився другий Рим, другаімперія — Візантія. Її занепад припадає на початок другого тисячоліття. Інарешті — третя імперія, Москва, яка сама себе називала «третім Римом»,мусить загинути на межі третього тисячоліття, бо в Біблії говориться, що Ангелзв'язав Сатану і «кинув його до безодні», «щоб народи не зводив,аж поки не кінчиться тисяча років», «а потому він розв'язаний буде накороткий час». І сатана розв'язався.
Як письменник-патріот,письменник-борець Ліна Костенко, звертаючись до Біблії, використовуючи у своїхтворах її ідеї, образи і мотиви, ще раз довела, що Святе слово, Боже слово булоі залишається щитом і зброєю у боротьбі за торжество добра і правди на нашійгрішній землі.
2.3 Масштабнеосмислення Чорнобильської катастрофи в поемі Бориса Олійника «Сім»
Найбільшвагомим фактором подальшого розвитку літератури в наш час є можливість говоритиповну правду. Гадаємо, що кризові моменти в творчості Б. Олійника переборюютьсяв умовах нової літературної ситуації, коли для вираження правди не треба шукатиобхідних шляхів. Свідчення цьому — поема «Сім», що була надрукована в«Літературній Україні» від 17 вересня 1987 року. В ній майже зникла та деяка«втомленість форми», яка відчувалась в останніх творах Б. Олійника.
АваріяЧорнобильської АЕС спричинила появу багатьох творів. Тут і поема І. Драча«Чорнобильська мадонна», і документальна повість Ю. Щербака «Чорнобиль», романВ. Яворівського і «Марія з полином в кіпці століття», і п'єса В. Губарєва«Саркофаг». В кожному із цих творів відчувалось прагнення осмислитипершопричини Чорнобильської аварії. При цьому, як правило, письменники говорилипро ті негативні духовні процеси, що були породжені застійним періодом. Йшлосяпро це і в багатьох публічних виступах. («Більш ніж впевнений,— писав Б.Олійник у статті «Випробування Чорнобилем», — що серед факторів, які вели довибуху, було палке бажання першому перед кимось звітувати, якщо не до черговоїдати, то просто першому. Звітувати, а там хоч кукурудза не рости… Потімдоробимо, підголимо, підфарбуємо»).
Але затомною енергією подібна філософія не проходить. Вона обертаєтьсяапокаліпсичного реальністю: не тільки кукурудза чи трава, але і все живе — долюдини включно — не росте після радіації.
АкадемікВ. Лєгасов теж вважає, що «низький технічний рівець, низький рівеньвідповідальності тих людей, з вини яких сталась аварія — це не причина, анаслідок. Наслідок їх низького духовного рівня».
Ні, Б.Олійник не помилявся, коли задовго до аварії так тривожно писав про совість івідповідальність, про розрив слова і діла. З радарною чутливістю він знайшов унашій етиці та моралі найбільш вразливі місця, породжені соціально-економічнимта духовним застоєм.
Поема Б.Олійника «Сім» — це, твір, «який концентрацією думки й пристрастю,зосередженістю на головних питаннях історії й сучасності, громадянським болемможе посісти в нашій свідомості місце поряд із останніми світлодайними творамиросійської літератури». Заграва над Прип'яттю в єдину мить висвітила людину в усійсув'язі притаманних їй суперечностей суспільно-історичного, науково-культурногоруху: у величі і марноті, благородстві й мізерності. Питання про те, ким же миє насправді, наскільки відповідаємо світлому образу Людини, збагачуваному гуманістамивсіх часів і народів, куди прямуємо і навіщо, постало в поемі на повну силу. Б.Олійник розглянув його не лише в просторі, маючи Чорнобиль законкретно-соціальну точку відліку, а й у часі, від «глибин ханаанських понинішній день і годину». Зроблено це композиційно винахідливо і гостро — відпершого рядка проблемна напруга твору зростає і ще довго тримає читача у полоніпісля завершального слова «Болить».
За будовою поема«Сім» — полемічний діалог ліричного персонажа із провісником апокаліптичноїприреченості роду людського персоніфікованим в образі казкового «крука». Стоячина діаметрально протилежних позиціях в оцінці людини та її здатності існуватиза законами розуму і краси, кожен з них висуває свої аргументи, почерпнуті зреальної історії — і світової, і вітчизняної. Ідейно-емоційна наснаженістьпоеми зростає в міру того, як з більш загальних і віддалених тем розмовапочинає торкатися дедалі дражливіших моментів нашого життя, аж по самий йогокрай над Прип'яттю. Причому ліричному персонажеві в цьомуморально-філософському герці доводиться таки сутужно, бо «крук», відмовляючилюдині в усіх позитивних якостях і будь-якій іншій перспективі, крім загибелі йзанапащення світу, наводить факти правдиві, гіркі. Це і духовна сліпота, якаштовхала натовпи спалювати своїх геніальних синів, й антинародна сутність тихявищ, що завдали стільки лиха країні в період культу особи, і бездумневтручання в тонкі природні механізми, що призводить до екологічних криз івідкошується на фізичному та психологічному здоров'ї людини. Це, зрештою,трагічні прорахунки науки і практики, що під надв’язуваним «лихим опонентом»кутом зору видаються за закономірний наслідок людської життєдіяльності загалом:
Куди ж ти дививсь, коли літи твоєї надії,
Руйнуючи спокій іще праслов'янських пісків,
Заклали реактор, як міну повільної дії,
Під саму колиску твоїх однокровних братів?
Невже ти хотів ошукати природу закляттям,
Що в нас, пак. і смерчі ласкавіші, як за бугром?
Отямся ж, нарешті!
Нещадний однаково атом,
Що в них над Гудзоном,
що в нас над билинним Дніпром!
Посилаючисьна приклади, які відповідають ідеалам гуманізму, ліричний персонаж опираєтьсяагресивному нігілізмові «крука», аж, зрештою, в героїчній самопожертві шестипожежників і самозабутній відданості ділу кінорежисера, прізвища котрихназиваються, «мов з козацького реєстру», знаходить опертя і потвердженнявласній точці зору: через тернії і страждання людина йде до самовдосконалення,жертви історії не марні, рух її складний, але доцільний.
Новий твір Б.Олійника — цілісний і концептуально завершений, що особливо подивовує, коливрахувати, що має він десятки проблемних відгалужень. Скажімо, обіч політичногофарисейства («і ходите в червоному заклично, хоч ваша суть давно й категоричноСіріє паче мишача нора»), з висвітлюваних проблемних глибин раптом виринає ітаке «часткове» питання, як соціальні умови життя сьогочасної жінки, органічновкладаючись у витворювану автором завершену систему ідей та поглядів: «І жонинесуть з магазинів у вулик сім'ї Наїдки, вгинаючи емансиповані плечі». Подібнихпромовисто оцінкових штрихів у поемі багато. Головне питання про етичнусутність людського роду могутньою доцентровою силою злютувало відейно-естетичну цілість безліч світоглядних, морально-філософських аспектівдійсності, в художню картину життя давно сподіваної філософської глибини. Коженможе побачити у ній важливе для становлення достовірнішого погляду насуспільно-історичну реальність, у кожному живому сумлінні поема ця викличерезонанс. Цілком природно, що де в чому буде він і полемічним, як показує хочби студія поеми, здійснена І. Дзюбою.
Так, з-поміждеяких морально-філософських тверджень Б. Олійника, що можуть викликатинеоднозначне ставлення, критик виокремив і небезпеку підміни у світогляднійсистемі понять істини (і стремління донеї) поняттям віри (і збереження її забудь-яких умов). Закид І. Дзюби небезпідставний, і випливає як із поетикитвору, так і наскрізно проведених нею ідейних акцентів («Ми ж Леніна в ньомутоді сповідали усі! Ми вірили в нього, і небо здавалось в алмазах»; «Так ти жмене зраджував стільки, що, втративши віру, я з жовчю злигався»; «Та шестеро вробах, як в ризах, із праху встає, — І в сяєві їхнім апостольськім меркнереактор»; «Зірвавши з корогви несправджений символ, не втратив багряної віри вкорогву саму»; «Прийдіть до нього усі, в кого віра живе»; «В поті солонім ізтверді довічної віри Возводить нащадкам собор всепланетного миру» та ін.).
Поет маєнезаперечне право на свій розсуд обирати той чи той образний пласт, але,мабуть, не може нехтувати й змістових акцентів, які цей пласт закономірновносить із собою в поетичний зміст. Свідомий цього і
Б. Олійник. Тимдивніше бачити у нього, рішучого супротивника обожнення геніїв і канонізаціївеликих (пригадаймо хоч би давніший нього вірш «Мавзолей Леніна»), такі образнівизначення вождя революції: «Христос двадцять клятого століття», «ЧервонийСпас». За цим в остаточному підсумку вимальовується концепція непогрішимостівіри в певні ідеали, що відгороджує її від суспільної практики; теорії лишаєправо на непохитність принципів, а практиці — право на подолання труднощів,зумовлених тією ж таки невідповідністю слова і діла. Це дивує, — адже мало хтоз наших поетів поклав стільки творчих, духовних сил на викриття невідповідностіслова і діла, як автор «Істини», «Заклинання вогню», «У дзеркалі слова».
Думається, щоподібні суперечності, які, зрештою, припускають широкий спектр тлумачень,«запрограмовані» природою опонентного образу «крука», як її розкриває самавтор: песимізм, що в крайньому вираженні своєму обертається цинізмом.Абсолютно зрозуміло, що це не відсторонений щодо самого героя голос, а якасьважлива і тривожна частина його власної душі, чинник його власного світогляду,що кличе героя до «тяжких зводин із власною совістю» (І. Дзюба):
— Чого це ти, раптом засмикавсь, як лис?
Кого ти питаєш? У себе вдивись.
Я — з'ява страшніша. Я — з кості твоєї і шкіри.
Колись величавсь песимізмом і вельми цінивсь.
Так ти мене зраджував стільки, що, втративши віру,
Я з жовчю злигався. І маєш нащадка — цинізм.
Образ цейнастільки місткий і з усіх точок зору вдалий, що зажив у творі власним життям,не раз виборсуючись із-під влади автора і підважуючи тези, які мусив безумовнопотверджувати. Бо що виділив митець за головне у власному породженні?Песимізм, що переходить у цинізм. Але це крайня точка етичного ряду, одне з можливих завершень етичної ланки, напочатку якої завжди і обов'язково стоїть сумнів.Так, сумнів — здорова властивість і потреба розуму, рушій критичної думки,будь-яких форм пізнання діалектики світу, сумнів, який справді може виродитисяв песимізм, а далі — цинізм, але може привести і приводить до відкриття новихістин, неможливого в умовах тоталітарного панування віри. У здоровому своємувияві сумнів є невід'ємною складовою пошуку, ланкою знання, яка рятує його віддогматизму, хоч і позбавляє універсалістських амбіцій. Їх взаємодія єнормальним станом людської свідомості, самого світосприймання. І ось цярівновага, на наш погляд, у поемі порушена. Десятки разів наголошуючи напотребі віри, Б. Олійник, послідовно не вводить критичне начало, сумнів у теколо понять, які визначають сутність його «альтера парс», якому відводитьсяроль чорноротого речника, злого віщуна. Однак, це «друге я» не бажає вкладатисяв пропоновані рамки, виявляє свої замовчані, але природні неодмінні риси.
Хіба відповідаєприроді образу злого циніка сувора, принципова вимога, яка виривається відейного опонента, коли мова в поемі заходить про велич Ленінових ідей: «Нешелестить, дрібні, його ім'ям, не доросли ви...»? Хіба провіснику близькогоапокаліпсису годиться виявляти таку зворушливу турботу про землю, на щедротнукрасу якої «мають право від природи Роса і сарна, соловій і… крук»!? Тобтовін теж на неї претендує, не зрікається і не заперечує її, — то хіба цецинізм і тільки? Поет не шкодує фарб, підкреслюючи антигуманну суть цього«другого я» зовнішньою огидністю, відразливою калічністю його подоби: «… вінзвивсь, як вурдалака, І в божевільнім реготі осів»; «він люто протруїв менепекельним оком. І цинічно уже не каркнув змієм просичав»; «він каркав ітіпався, як у пропасниці, аж тліла на кігтях руда роговиця» тощо. А воно тимчасом волає і до доброго в людині, гіркою правдою факту закликає, аж молить її:«Отямся ж, нарешті!».
Наприкінці поемивражений сяєвом «сузір'я семи» ворон. Але власне через те, що він «самочинно»розкрився в поемі як духовна істота значно складнішої і багатшої організації,аніж планував автор, це чомусь не тішить. Не тішить сумління, бо з брудноюводою злорадності й нігілізму виплескується здорове дитя сумніву, бо такаперемога над песимізмом схожа на Піррову і може розчистити шлях фанатизмові сліпоївіри. Власне, тут ми вже винаходимо за межі поеми, яка в останній своїйчастині через звужену на догоду концепції природу ідейного опонента, який встигзаявити про себе і в іншій, складнішій якості, видається менш переконливою.
Б. Олійник«розправився» із проблемою на рівні відвертих крайностей типу нігілізму; наспокійніших рівнях етичних норм, якими є сумнів, здорова критичнадоскіпливість, вимога вірити слову, «лише оплаченому ділом» (Б. Олійник), воналишилася жити і тривожити розум. Це її непритуплене вістря ясніє увимогливо-докірливих інтонаціях завершальної частини, тривожний шум їїнеперебитих і нескладених крил чується в застережливому рокотанні голосів, яківже неможливо розділити на суто стверджувальні й суто заперечувальні, бо вониза природним діалектичним тяжінням зливаються в конструктивну єдність сильногорозумінням проблем і баченням мети здорового глузду:
Та тільки не вчіть його жити з чужих букварів.
І квіти і могил його вкравши,
не спродуйте ницо
Сп'янілим з любові. При світлі своїхпрапорів
Він бачить усе.
І тяжка його в карі десниця.
А він не забуде ніколи людського добра,
і в пам'ять запише усіх, не питаючи націй,—
Від юних солдатів до вчених найвищих
інстанцій,—
Хто нас в Страхоліссі закрив од чуми радіації,
І горе навпіл розділив, і омився з Дніпра.
Впізнаємо голоспоета в усьому його епічному розкриллі! І коли ми не в усьому погоджуємося завтором, то через те, що йому вдалося викликатинас на дуже серйозну і відверту розмову, підняти такі проблемні товщі, відосмислення яких залежить майбутнє. Поема «Сім» належить до вершинних явищукраїнської поезії останнього часу. Має рацію І. Дзюба, коли закінчує своюстудію таким міркуванням: «Кожного, хто вміє читати і думати, поема ставитьперед пекучими проблемами доби й народу, перед потребою нового усвідомлення життя». Це і є«проривом у новий стан».
В поемі «Сім» поетосягає сьогоднішній день в житті нації, країни в контексті її історії. Причомуосмислюється і переосмислюється і сам історичний контекст. Якщо до цьогоісторичне тло, на якому ми бачили себе, було непорушним, усталеним, мнимоправдивим і нагадувало декорацію, розписану в основному яскравими,життєрадісними фарбами, то в епоху гласності воно почало набирати зовсім іншихвідтінків. До того ж на ньому з'явилось чимало білих плям.
Процеспереосмислення історії болючий, але необхідний, бо важко жити, не знаючивсю правду про своє минуле. Це велике зло — приймати історію з «купюрами»,підігнану підчиїсь кон'юнктурні концепції. Зараз ми вчимось сприймати історію такого,якою вона є. Тут потрібні і мужність, і мудрість, і обережність в оцінках.Думається, що поема «Сім» виявилась дуже потрібною багатьом людям. Бо сприйматиїї — це пройти разом із поетом складний процес пошуку істини, що стосуєтьсякардинальних проблем нашого духовного і суспільного буття.
Головнаособливість поетики поеми обумовлена умінням Б. Олійника винаходити такужанрову структуру для свого твору, яка б давала можливість найдоцільнішим шляхом вирішувати творче завдання, що стояло перед поетом. Поема написана якдіалог між «круком» і ліричним героєм. До такої жанрової структури Б. Олійниквже звертався в одній із своїх перших поем «Віч-на-віч» (збірка «Вибір»). Тамвперше ми зустрічаємо образ ворона, що уособлює час, і автор не приховує, щовін «едгарівський», тобто взятий із відомої поезії Едгара По.
Майже вкожній поемі Б. Олійника наявні елементи діалогізму. Але найсильніше вінвиявлений у поемі «Сім».
Роздумуючинад складними сторінками історії народу, поет прагне осягнути істину, яка йомупотрібна. Від того, чи, вдасться осягнути істину, багато в чому залежитьмайбутнє життя. Бо важко йти вперед, не розібравшись у своєму минулому, нерозділивши у ньому добро і зло, правду і неправду.
Зрозуміло,що художній спосіб осмислення багато в чому відрізняється від наукового. Алеводночас слід бачити і їх спільні моменти, які стосуються перш за всенеобхідності сприймати історичне явище цілісно, з усіма його «за» і «проти» —тобто із врахуванням його внутрішніх протиріч. Ось чому форма діалогу давалапоету можливість художньо осягати історичний матеріал оптимальним шляхом.Вибрана поетом жанрова структура давала можливість інтенсивноосмислювати предмет художнього відображення. Читач, сприймаючи поему, нібиставав учасником діалогу, отримував можливість зважувати різні точки зору.
«Крук» —це крайній цинізм. Він ні в що не вірить. Історію він знає, але дивиться на неїз холодною зневагою. Здається, її труднощі тільки тішать його. Тепер, післявибуху в Чорнобилі, вій намірений сказати все, що думає про нас і про нашу історію.
«Самоїдидух і тіло, Доки й корінь переїли!» — обвинувачення, и бачимо, вкрай жорстоке.Більшого, здається, й уявити собі важко.
А що жозначає корінь, який ми, з точки зору цинічного«крука», вже перегризли? Тут читачеві єнад чим думати. Наш корінь —: це віра в національну сутність народу, його дух,його культуру. Тривога за цей корінь є небезпідставною.
Вживаючибагато елементів народних жанрів (від голосінь до дум), поет також використовуєлітературні засоби і архетипи української літератури, чи взагалі типові образиз української культури. В Олійника крук-ворон є шевченківський, з«Великого льоху», а драматичним героєм — «рід наш». І даліувага прикута до нащадків, у яких уже спадковий код під впливом радіації, ітому у «світ полізуть виродки без лобі, яких ще не родив донинісвіт?!» А звертання до предків уже натякає на вину сучасників:
О, знали бвисокі, як низько падуть їх сини, —
Вони ще вколисці воліли б себе задушити!
І воронпризнається: «У себе вдивись, у себе… Я — з кості твоєї і шкіри». Апровина героя-роду конкретно показана, і не тільки за сучасне, але майже і заХіросіму — за світові гріхи. Універсальне зливається із специфічним,українським — у жертвах нащадків-виродків. Але при тому немов і якось винним єтой «рід». Природа ушкоджена, зранена. Та у вірші є недоговореніприкмети ящера, дещо оптимістичні, бо натякають на можливість майбутності. Ународному повір'ї ящур має містичну силу подолати вогонь, і навіть вижити вньому. Та тут двосічне предвіщування, бо ящур також може затруїти все, щотільки заторкне — чи воду з криниці, чи й майбутній овоч на дереві. Цескомплікований ящур Чорнобиля
Розділ 3. Методичні рекомендаціївивчення теми Чорнобиля у школі
І
3.1 Вивчення творчостіписьменників-шістдесятників у школі
У оновленій системі загальної освіти предмет «українськалітература» набуває особливої значущості. Сьогодні уже ніхто не заперечує, щоукраїнська мова і література є носіями ідентичності нашої нації та їїгенетичного коду. Тому саме література має стати важливим чинником у вихованнісвідомого українця, у його становленні й реалізації в сучасному світі.
Зміст базової та повної середньої школи визначається назасадах загальнолюдських і національних цінностей та реалізується черезконкретні завдання:
— сприяннянаціональному самоусвідомленню і стійкому відчуттю приналежності доєвропейської спільноти;
— розвитоктворчих і комунікативних здібностей учнів, їхнього самостійного критичногомислення, культури полеміки, вміння аргументовано доводити власну думку;
— виробленнявміння компетентно і цілеспрямовано орієнтуватися в інформаційному ікомунікативному сучасному просторі.
Дуже цінним є те, що зміст сучасної літературної освітиспроектований на очікувані результати навчання. Це дає можливість відповідноспланувати навчально-виховний процес на уроках літератури. Особливий акцентробиться на тих художніх творах, що сприяють зародженню у свідомості тапідсвідомості молодої людини якостей, які є носіями позитивної, життєствердноїенергії, дають естетичне задоволення і моральне опертя (оптимізм,життєствердність, ідею подолання труднощів, волю до перемоги тощо).
Аналіз чинних програм дає підстави стверджувати, що ця тема,зокрема в новій програмі 12-річної школи, посідає особливе місце в контекстіукраїнської літератури II половини XX століття.
Та перша проблема, яка постає перед учителем на самомупочатку вивчення літератури 60-х років, — це мізерна кількість годин, яка недозволяє хоча б побіжно доторкнутися до життєтворчості кожного ізшістдесятників.
А це надзвичайно важливо, бо, як зазначає Віталій Дончик,необхідно «персоналізувати» шістдесятництво — розглянути кожного окремо, різнийвибір, різні долі, позиції, версії, шляхи. Адже В. Стус — один вибір і доля,Ліна Костенко — схожий вибір, але інша доля, М. Вінграновський — ще інший,Б.Олійник — спільний, схожий початок і зовсім протилежний вибір.А Дзюба? ЧиСвітличний, Сверстюк? А все на початку 60-х років було єдиним рушенням і навітьв міжособистісних стосунках були єдність і порозуміння».
Тож буде доречним розширити рамки оглядової теми, виокремившитакі напрямки:
1. Шістдесятництвояк явище соціальне й культурологічне. Новизна і традиційність у ліриціпоетів-шістдесятників.
2. Новаторство«молодої» української прози 60-х років.
3. Постшістдесятництвота українська «химерна проза».
4. Дляреалізації першої теми виберемо нетрадиційний урок-відкриття з використаннямактивізуючих групових форм роботи. Вибір типу уроку не випадковий. Адже із середніхкласів учням знайомі прізвища Василя Симоненка, Ліни Костенко, ГригораТютюнника, Миколи Вінграновського у контексті інших літературних імен. А нацьому уроці цих письменників учні самі виділять в окремий ряд. Завдання жучителя — підвести школярів до відкриття своєрідності унікального явища —шістдесятництва.
Нестандартний урок потребує не традиційних, а інноваційнихметодів, форм, технологій навчання, які не тільки сприятимуть засвоєнню знань,але й активізуватимуть пізнавальну діяльність учнів, формуватимутькомунікативні уміння та навички, надзвичайно необхідні у реальному житті. Аджесучасному одинадцятикласнику в недалекому майбутньому належить стати активнимучасником державотворчого процесу, і від учителя залежить, наскільки будепідготовлений випускник до самостійної діяльності та прийняття рішень упринципово нових життєвих реаліях. Тож особистісно зорієнтований підхід звикористанням активних групових форм роботи забезпечить суб'єктно — діяльніснуі творчу атмосферу цього уроку.
Обов'язковою умовою такого уроку є створення і визначенняемоційного настрою школярів. Крім того, що цьому сприяє відповідно оформленийстенд «Сьогодні на уроці» (діти на перерві уже розглянули портрети, ілюстраціїдо творів, потримали в руках збірки поетів-шістдесятників), учитель звертаєтьсядо класу із запитанням:
— Чи вважаєте ви себе цікавими людьми, цікавимиспіврозмовниками? (Відповіді учнів).
— А сьогодні ми будемо говорити про ціле покоління нашихспіввітчизників, які здивували світ своєю силою духу, волі, інтелекту.
На дошці запис, до якого звертається вчитель:
Хто ж такі шістдесятники?
Чому їх називають поколінням лицарів Другого українськоговідродження XX століття?
— На сьогоднішньому уроці ви для себе відкриєте багато ціннихі незнаних речей, а під кінець уроку спробуєте відповісти на ці запитання.(Учні записують тему уроку і запитання в зошити).
Далі, оголошуючи концепт теми (це коротке викладення їїосновних положень), учитель продовжує інтригувати:
— 1956 рік, XX з'їзд КПРС — запам'ятайте цю дату і цю подію,бо саме її можна вважати точкою відліку в історії українського шістдесятництва.Так звана «хрущовська відлига» після смерті Сталіна (1953) стала поштовхом дляпробудження української нації. Першими це усвідомили інтелігенти. Це булопокоління проти течії, покоління, яке навіть народилося — всупереч. Більшістьіз шістдесятників прийшли в цей світ двома роками раніше чи пізнішесумнозвісного 1937 — року найбільших сталінський репресій, коли було винищеноцвіт нації, її духовну еліту. Відтак покоління шістдесятників ознаменувалоприродну регенерацію українства, засвідчивши незнищенність національного духу.Цією генерацією природа начебто компенсувала нашому народові ті жахливі втрати,особливо в 30—40 роки — добу голодоморів, розстрілів і Другої світової війни.
Для засвоєння основних теоретичних понять з теми учням слідзапропонувати опорний конспект «Українське шістдесятництво», над якимодинадцятикласники попрацюють в парах за методом «читання з позначками» (+знаю;! цікаво, запам'ятаю;? не розумію).
Опорний конспект
Шістдесятництво — соціокультурний рух опору під радянськоїУкраїни, започаткований у 60-х pp. ХХ ст., духовна революція протитоталітаризму.
Шістдесятники — покоління творчої молоді початку 60-х pp. ХХст., сформоване в період тимчасової лібералізації суспільного життя в СРСР у1956—1964 pp.
Представники шістдесятництва: поети (Д. Павличко, Л.Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець),прозаїки (Г. Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук, Р. Федорів,Н. Бічуя), майстри художнього перекладу (М. Лукаш, Г. Кочур, А. Перепадя, А.Содомора), літературні критики (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М.Коцюбинська).
Соціально-історичні витоки шістдесятництва:
• 60-ті pp. в СРСР — «хрущовська відлига» — період деякоїлібералізації радянського суспільства у 1956— 1964 pp. (від XX з'їзду КПPC доусунення від влади М.Хрущова).
• 60-ті pp. в усьому світі — час великих духовних зрушень,домагання національної свободи, пора оновлення мистецтва (авангардизм улітературі).
Культурно-історичні витоки шістдесятництва:
• світова культура (зокрема модерна література);
• українська література (як класична, так і добиРозстріляного Відродження);
• народна творчість.
Етичні полюси шістдесятництва:
• дисидентство (відверта опозиція до режиму);
• конформізм (пристосуванство);
• «внутрішня еміграція» (ізоляція у власному внутрішньомусвіті).
Запам'ятай ці дати:
1953 — смерть Й.Сталіна.
1956 — XX з'їзд КПРС (засудження «культу особи» Й. Сталіна іпроголошення курсу на десталінізацію).
1961—1962 — «творчий вибух» шістдесятників.
1965 — перша хвиля арештів українських шістдесятників.
1972 — друга хвиля арештів українських шістдесятників.
(Дві-три пари прокоментують опорний конспект, розкривши здопомогою учителя незрозумілі моменти).
Головний інформаційний матеріал учні сприймають від своїхровесників, які мали індивідуальні домашні завдання і підготували на 3—4 хв.такі повідомлення:
1. Феноменшістдесятництва (на дошці записано: «Феномен — рідкісне, незвичайне, виняткове,єдине в своєму роді явище»).
2. Вибіршістдесятників.
3. ВасильСимоненко — метеор на літературному небосхилі.
4. ВасильСтус — різьбяр власного духу.
5. Неповторністьжиття і поезії Ліни Костенко.
Враховуючи те, що одинадцятикласники мають навички роботи вгрупах, а у класі протягом семестру працюють незмінні групи, об'єднання в яківідбулося за психологічними особливостями учнів, обговорення проблемних питаньздійснюватиметься у групах. Слухаючи виступи однокласників, кожна групазанотовує інформацію, яка видається найбільш цінною.
Розкриваючи унікальність цього явища, учень наголошує:
Відлига була не лише поштовхом до свободи від страху,репресій, беззаконня, а й до свободи творчого самовияву. У культурне життяУкраїни увірвалася молода талановита сила, явивши світові плеяду митців, якітепер є славою і гордістю української нації. На сторінках «Літературної газети»за 1961р. (у 1962р. ця назва змінилася на «Літературна Україна») з'являютьсяпублікації Миколи Вінграновського, Івана Драча, Євгена Гуцала. У цей же час уінших публіцистичних виданнях друкуються твори Василя Симоненка, Василя Стуса,Григора Тютюнника, Бориса Олійника, Романа Іваничука. Наступного, 1962 року,одна за одною з'являються збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка(«Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б'ють у крицю ковалі»),книги малої прози Володимира Дрозда («Люблю сині зорі») та Євгена Гуцала («Людисеред людей»), а трохи раніше вийшли дебютні книги Дмитра Павличка («Любов іненависть») та Ліни Костенко («Проміння землі») — митців, які стали немовби«предтечами» руху, що дістав назву — «шістдесятництво». «Велика потреба нашогонароду в духовному відродженні… — ось ключ до розуміння причин появишістдесятництва».
Групи отримують запитання для обговорення:
• Коли стався «творчий вибух» шістдесятників?
• Чому покоління шістдесятників з'явилося саме в цей час?
Розповідаючи про вибір шістдесятників, учень наголошує, щовін не був легким, однозначним. Тим більше, що перша хвиля арештів відбуласьуже в 1965р. (брати Горині, М. Осадчий, М. Зваричевська, згодом В. Чорновіл),друга хвиля — 1972 року (забрали В. Стуса, Є. Сверстюка, І. Світличного, І.Дзюбу, І. Калинця). Обирати власну долю тоді означало або затятися на своєму —і згинути в нерівній боротьбі, або піти на компроміс — і залишитися живим.Серед шістдесятників і непримиренні максималісти-смертники (В. Стус, І.Світличний, А. Горська), й «емігранти без еміграції» (Л.Костенко, В.Шевчук,М.Коцюбинська), й ті, котрі свідомо чи несвідомо служили своїми талантамиіснуючій системі (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич, Б. Олійник).
Групи обговорюють проблемні запитання:
• Чи можна життя шістдесятників вважати трагічним?
• Як ви гадаєте, чи можна засуджувати тих шістдесятників, якіпоступалися своїми принципами на догоду режимові? Чим можна це виправдати? І чиможна виправдати взагалі?
Розповідаючи про Василя Симоненка, Василя Стуса і ЛінуКостенко, учні обов'язково читатимуть їхні вірші.
Для наступного завдання групи отримують поезії без іменіавтора: «Ти знаєш, що ти — людина» (В. Симоненка), «Життя іде і все безкоректур» (Ліни Костенко), «Як добре те, що смерті не боюсь я» (В. Стуса).
• Спробуйте встановити авторство. Поясніть, які рисисвітогляду шістдесятників виявилися у цих віршах. (Відповіді на проблемнізапитання, записані на дошці, теж обговорюються в групах. Найкраще, коли діалогвиллється в дискусію).
Підсумковий коментар учителя.
• Що ж зробили шістдесятники?
• У чому їх заслуга перед майбутнім?
Шістдесятники, вважає Оксана Пахльовська, заклали генетичнийкод сучасної України. Вони були першими, хто спромігся на спротив. З їхньогобунту постала нова історична і нова естетична свідомість українськоїлітератури.
В. Дончик розглядає це суспільне й літературне явище «як живеі ще по сьогодні — живлюще. Луна від вибуху котиться довго. А що то бувлітературний вибух великої сили — немає жодного сумніву. Надто щільно зійшлисяв одній точці мінливі історичні, політичні й суспільно-психологічні умови, щобіз цієї вибухової речовини не виникло чудо: до літератури повернулася персона,творча індивідуальність. Може, це найбільший урок шістдесятництва».
Отже, зберігши в літературі символізм раннього Тичини,неокласичну ясність Рильського, ліричність Сосюри, романтичну піднесеністьДовженка, пісенність Малишка, шістдесятники вибудовували своє поетичне слово навекторах інтелектуалізму, естетизму, елітарності. У їхньому естетичному ідеаліпоєдналися краса, правда і свята віра.
Щоб зрозуміти час і народ, треба читати його видатних поетів.
На завершення учням слід запропонувати п'ятихвилинне есе: «Щоя відкрив для себе на сьогоднішньому уроці?»
Для підготовки до наступного уроку учні отримуютьіндивідуальні домашні завдання за творчістю Володимира Дрозда, Євгена Гуцала,Григора Тютюнника, Валерія Шевчука, вивчають напам'ять віршіпоетів-шістдесятників (за вибором) та аналізують їх.
Як бачимо, інформаційне насичений урок був побудований надіяльнісній основі: кожен учень активно працював сам, а також у парах і групах,навчаючись самостійно здобувати знання, усвідомлювати сприйняту інформацію ізастосовувати її для колективного вирішення проблемних питань. Учителям вартозвернути увагу на те, що робота в групах забезпечує збільшення обсягівзасвоєного матеріалу, активізує пізнавальну діяльність учнів, підвищує рівеньїхніх комунікативних можливостей внаслідок внутрішньо-групового спілкування.
3.2 Урок українськоїлітератури в 11 класі: «Чорнобиль б’є на сполох (І. Драч.“Чорнобильська мадонна”)»
Мета уроку:
1. Познайомитися з твором І. Драча “Чорнобильськамадонна”.
2. Формувати уміння і навички ідейно-художньогоаналізу поеми.
3. Виховувати почуття відповідальності за долю нашоїземлі, за долю майбутніх поколінь.
Тип уроку: засвоєння нового матеріалу.
Обладнання: магнітофонний запис, таблиці, роздатковийматеріал.
Використана література: Кононенко П.П., Драч І.Ф.Дніпрова хвиля. — К.,1990.
Методи і прийоми: бесіда, розповідь, фронтальнеопитування, виразне читання, самостійна робота.
ХІД УРОКУ
I. Організація класу.
II. Вивчення нового матеріалу.
1) Вступне слово вчителя.
Дорогідіти, ви знаєте, що зараз по всій Україні проходять дні скорботи, пов’язані зтрагічною подією 1986 року в Чорнобилі. Не можемо, не маємо права і ми неприєднатися до цієї вселюдської жалоби.
Тожсьогодні у нас на уроці великий твір-трагедія Івана Федоровича Драча“Чорнобильська мадонна”.
Запишіть,будь ласка, тему-девіз “Чорнобиль б’є на сполох ” та конкретну темусьогоднішнього уроку — І.Драч “Чорнобильська мадонна”.
Завдання уроку: познайомитися з названим твором І. Драча,проникнутися філософським роздумом поета про долю рідної землі з метоюзбереження її від наступних трагедій.
Квітень1986 року…Гарний сонячний день… У чарівному Поліському краї, на північ відКиєва, матері гуляли з немовлятами… росли дерева, розцвітали квіти, тихо сходилавеселка, ніжно гладила дитину по голівці рідна рука. І так же тихо святе слово“мама” приходило на вуста промінцем лагідної усмішки, листочком вишні,пелюсткою квітки, радістю веселки, лагідністю руки і вечірньою молитвою.
Ріднамати і рідна Україна — два крила любові, два крила, що несли українську душучерез віки і не в’янули у вічному польоті, бо тримала їх на світі материнськалюбов.
Тарадість і горе завжди ходять поруч (звучить тривожний дзвін). Так і тогоквітневого дня 1986 року. “Мирний” атом Чорнобильської АЕС вибухнув.
Стогономвирвалося з грудей одне слово — “Мамо!” То подає голос наша душа, то матизахищає свою дитину, то плаче наша рідна земля, і виколисане перше словонемовляти являється із-за завіси літ ангелом-хранителем в образі матері, щобзахистити і свою дитину, і свою землю, і все живе…
Зболенесерце поета-мислителя Івана Драча підхоплює цей стогін і виливається рядкамитвору “Чорнобильська мадонна”, що ввійшов до книги “Храм сонця”. Вийшла цякнига незабаром після трагедії — в 1988 році.
Починаючироботу над змістом твору, ставлю перед вами завдання: визначити тему, ідею,жанр твору, його філософську назву. Відкрийте, будь ласка, текст твору.Зверніть увагу на епіграф. Чиї слова наводить Іван Драч? Чому? Звучить пісня.
Летіла зозуля
Сл. та муз. народні
Летілазозуля Через мою хату,
Сілана калину
Та йстала кувати.
— Зозуле, зозуле, Чого рано куєш, Чи ти, зозуленько, Моє горе чуєш?
— Якби не чувала,
То яб не кувала,
Тобімолоденькій Правди б не казала….
Ой,то не зозуля,
Торідна мати,
Вонаприлетіла
Дочкурятувати.
2) Робота над текстом поеми І.Драча “Чорнобильськамадонна”.
Твірскладається з таких частин:
1)“Пролог”;
2)“Солдатська мадонна”;
3)“Вічна материнська елегія”;
4)“Соловейко розбійник”;
5)“Примітивний портрет складної людини”;
6)“Епілог”.
Почнемороботу з прологу, тобто з вступу. Зачитайте, будь ласка, початок твору. Якзболено пише поет, так з болем воно проходить через наше серце. А передає всеце Іван Федорович за рахунок повторення приголосних звуків, подібних за звучанням.Такий прийом у літературі називається алітерацією.Цей художній прийом найчастіше зустрічається в народній творчості.
Змальовуючижахливі події Чорнобильської трагедії, І.Драч розбурхує все в нашій свідомості,не дає відійти в небуття тому, що було. Не можемо, не маємо права забути жахиЧорнобиля.
— Якна вашу думку, з якою метою автор вводить цілу низку однорідних дієслів? (Щобпоказати рух, динаміку розвитку подій, щоб не дати забути того що було, кидає вбуремний вир подій).
Ідалі за текстом. Ця чорнобильська трагедія вмочила тебе в сльози і пекло, вкров і жахіття. Фарби такі ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри дістане? Абезнадії?
Тут,навпаки, низка іменників — слів, що означають предмети. Що цим хоче показатипоет? (Використовуючи багато слів, які щось називають, автор тим самим показуєшироту і глибину цього горя — безмежне воно).
Звернітьсядо текстів-опор. Які слова доречно тут використати? Зачитайте:
Ідемодо маминих сивин крізь літа тривалої розлуки, щоб почути ніжне: “Здрастуй,син…” і відчути найтепліші руки. (В.Кулик)
Дітиплачуть, і плачуть дерева. У мами не очі, а дві сльози. (І.Драч).
Адалі на підсилення зазначеної вище думки йде знову ціла низка і одноріднихіменників, і однорідних дієслів. Мета їх використання та ж сама, що і впопередньому випадку. А щоб ще яскравіше всю цю картину уявити, Іван Драчвливає в контекст такі слова: “Вирви над Прип’яттю паморозь сиву бузкупосивілого” (не білого, не світлого, а посивілого, як людина, що перенеславелике горе). Такий прийом у літературі, коли сутність, особливості одногоявища розкриваються через перенесення на нього схожих ознак і властивостейіншого явища, називається метафорою. Прицьому прямі ознаки предмета поєднуються з переносними. І як висновок роздумів:Я заздрю всім, у кого є слова, Немає в мене слів. Розстріляні слова. Мовчаннятяжко душу залива. Ословленість — дурна і випадкова. Я заздрю всім, у когофарби є — Жагучі коні з дикого мольберта. До мене жодна фарба не встає,Сховавши в сіре суть свою роздерту. Я заздрю всім, до кого лине звук, — лічильник Гейгера пищить так потойбічно. На кожній арфі чистить дзьоба крук.
І“Never mоге”кує мені стоїчно.Повторення однакових слів на початку рядка строфи, на початку строф називаєтьсяанафорою.
Кінецьчастини — знову алітерація (нагромадженняприголосних звуків). Яку основну думку несе цей основний прийом? Використовуючивдруге алітерацію, автор підсилює звучання горя, лиха, що випало наматір-Україну:
Явипалив до чорноти жури
Своюпрокляту, одчайдушну душу.
Іжестами німий заговорив…
Хайжестами. Але сказати мушу.
Далірозглянемо частину, що має назву “Cолдатська мадонна”:
Мертвазона…
Більшероку метляєшся
Набалконах пропаща білизна,
Більшероку сотається
Любовмолода ненависна…
Якбачимо, знову використовується уже відомий художній прийом — анафора.
Будьласка, діти, прочитайте уривок з поеми, де виведено образ босих ніг. Чому таксильно звучить він у творі? (Бо босими ногами була протоптана рідна земля, яканадає енергії, несе життя в цю мертву зону). Згадайте Г. Сковороду. Він сходивбосими ногами всю Україну. Вона надавала йому сил, наснаги. Для старої людиникинути землю — значить зрадити її. Все живетягнеться до рідної домівки. (Звучить пісня“На Чорнобиль журавлі летіли“). І тому (читаємо далі затекстом):
Бабаледве встига
Чорнобилембігти за тою здоровою,
Тяжкою,як туча, старою коровою.
Подивітьсяна назву твору. І на змальований образ простої жінки, життя якої пройшло наземлі, де сталася трагедія. Який можна зробити висновок?
Чорнобильськамадонна — це конкретна особа — образ жінки — матері, що зросла на рідній землі;і мати — Україна, уражена вибухом Чорнобильської АЕС. І. Драч говорить, щотрагедія Чорнобилем бігла, а значить, перетворила рідну землю на Чорнобильськумадонну, образ якої від конкретної особи переростає до узагальнюючого образуУкраїни.
Хтотака мадонна?
ЦеБогородиця. Мати Ісуса. Коли була збудована Чорнобильська атомнаелектростанція, то її леліяли, як мадонну, бо вона була наймогутніша,найпотужніша в світі. І раптом мирний атом вибухнув. Чому так сталося? Та тому,що було допущено при її зведенні ряд помилок, допущена безвідповідальність. Іза це — розплата матері-України, всього народу.
Подивітьсяна текст-опору “Дерево життя”. Розкрийте його філософський зміст.
Здавніх-давен людям відомо “дерево життя”. Це гілочка, на якій ростуть трилисточки.
Першийлисточок — символ минулого часу.
Другий- сучасного.
Третій- майбутнього.
І якпродовження цих слів народної мудрості звучить другий текст-опора:
Всенавколишнє — це наслідки минулих подій. А в тому, що відбувається зараз,народжується майбутнє.
Він іпідбиває підсумок усього сказаного. І, нарешті, розглянемо останню частинутвору — епілог.
Прокоментуйте,будь ласка, слова:
Несесива чорнобильська мати Цю планету…Це хворе дитя!
(Звучить повільна музика, і на її фоні читається“Молитва-сповідь “)
ПІ. Закріплення матеріалу:
Отже,який жанр твору?
Поема- це великий поетичний оповідний твір, в переносному значенні це що-небудьпрекрасне, величне, піднесене, що глибоко впливає на почуття, уяву (за “тлумачним словником української мови”під редакцією І. Білодіда). А може, саме переносне значення жанру дало підставукритикам доповнити жанр твору, назвавши поемою-трагедією, або скорботноюпіснею.
Трагедія(за “тлумачним словникомукраїнської мови”) — у переносному значенні це велике горе, нещастя,загальнонародне чи особисте, спричинене гострим непримиренним конфліктом.
Скорботнапісня — це пісня, пройнята скорботою, смутком, тугою. Яка тема твору? Це показстрашної трагедії людства — Чорнобильської трагедії. Яка ідея твору? Цезасудження винуватців, з халатності яких “ мирний атом ” вибухнув, розносячисмертоносну радіоактивну хмару.
“Чорнобильськамадонна” увійшла до книги “Храм сонця”. Храм («За тлумачним словником»)- цеобласть, сфера якихось духовних цінностей.
Сонце- в розумінні І.Драча — це мірило любові, надії, ніжності, правди, всьогочистого. Це скоріше не астрономічна одиниця, а мірило морально-етичної оцінки.Отже, чому автор вносить твір у збірку “Храм сонця”? Він хоче цим показатиЧорнобильську трагедію не як констатацію фактів, а як нагадування того, що булоі щоб ніколи не повторилося подібне горе. Тому життєве кредо І. Драча:
Жити.Творити. Світ берегти.
Світитилюдині на цілі світи.
Холонутьзірки. Але чуйно і зірко,
Лишти не холонь-бо
Людинонько-зірко!
Підхоплюютьцей заклик І. Драча наші земляки — поет С. Жуковський і композитор Д. Патричапіснею “Калинова вода”:
В гаюрозрив-трава пахтіла молода,
А закущами, наче в насолоду,
Дзвеніланам вода, калинова вода,
Ідарувала рівну прохолоду.
Приспів:
Калиновавода край нашого села
Цілющаі смачна в усі години.
Калиновавода біжить із джерела
Співучого,як серце України.
Насвечір обіймав, та ще палка любов,
Ідзвін отой вплітався в нашу мову.
Час,який з тих днів засмучених прийшов,
А мивсе чуєм мову ту чудову!
Приспів:
Кохання,ніби цвіт, в душі не опада,
1 мичастіше подумки вертаєм
Туди,де так дзвенить калинова вода,
Найкращапісня батьківського краю.
Приспів:
IV. Висновок уроку.
1)Продовження традиції Т.Шевченка та народних дум при зображенніматері-страдниці;
2)Сповненість поеми пекучим болем, гіркими роздумами, турботою про майбутнєлюдства, збереження природи;
3)Нагнітання жахливого, поєднання його з глибоким ліризмом;
4)Ненависть до винуватців аварії, гнівний осуд їхніх непродуманих дій, неуцтва,кар’єризму;
5)Поліфонізм поетичних регістрів — від високого до побутового, від лірики доінвективи — гострого, викривального виступу проти когось або чогось, гострезвинувачення.
V. Активізація домашньої навчальної роботи: написати твір (за вибором) натему:
1)Художнє осмислення поеми І.Драча “Чорнобильська мадонна”.
“Влісах чорнобильських луна людей шукає” (Д. Кушняк).
Висновки
Чорнобильськакатастрофа стала найочевиднішим і найболючішим симптомом неблагополуччя всуспільстві: наростання передкризових явищ. Вона ж разом з іншими тривожнимичинниками поставила наше суспільство перед необхідністю знати правду про самогосебе і будувати всі ланки життя на засадах людської моральності. Отож іпричетність літератури до цієї теми слід, мабуть, оцінювати з такого погляду:якою мірою мова про Чорнобиль допомагає їй, літературі, опановувати мову правдиі людської моралі, утверджуватися в них.
Знаємовипадки, коли література першою сигналізувала про якісь тривожні явища або коливона тривалий час несла на своїх плечах головний тягар інформування суспільствапро якісь проблеми та осмислення їх (наприклад, виродження села без чорнозему,екологічна тривога тощо). Особливо це характерним буває для періодіввідсутності гласності, коли жива думка може пробитися хіба що в літературі.Чорнобильські події — зовсім інше явище, вони опинилися в центрі уваги всьогосвіту. І ситуація літератури на той час змінилася. Нині репортери і публіцисти,як і має бути, випереджають художників у висвітленні, сказати б, фабулиактуальної дійсності. Це зобов'язує других до такої глибини і ґрунтовності, якаб на порядок перевищувала журналістську, до проникнення в лише їм доступніаспекти дійсності. Хоч сьогодні, коли говоримо про Чорнобиль, мусимовраховувати: літературна думка тут ще якийсь час неминуче примикатиме до думкипубліцистичної, наукової, юридично-слідчої, державно-політичної, складаючиразом загальний широкий фронт пізнання й осмислення того, що сталося.
Цепізнання й осмислення здійснюється, як можна помітити, на таких головнихрівнях: перший — відтворення самого перебігу подій; другий — з'ясування причинкатастрофи (технологічних, виробничо-адміністративних, психологічних тощо);третій — дослідження суспільних і моральних коренів, людської картини події;четвертий — усвідомлення її загальнолюдського аспекту (урок для людства,перспективи світової цивілізації, питання війни і миру, кодекс поведінки ватомну добу, локальні і глобальні наслідки ядерних катастроф, а внайзагальнішому — бути чи не бути людству?). Всі ці чотири рівні знань проЧорнобиль, правди про Чорнобиль цікавлять мільйони людей і потрібні їм, а отжей літературі, хоч найбільше вона має сказати про «людський фактор» на кожному зних: у психологічному, суспільно-етичному, філософському й історіософськомузначеннях.
Підбиваючипідсумок усьому сказаному, можна ствердити, що у своїй сукупності всі твори становлятьхай і неповну, але доволі широку картину подій, дають спектр громадянських іморальних емоцій та оцінок, інтелектуальних інтерпретацій. Розробкачорнобильської теми стає одним із важливих плацдармів боротьбі за повнотуправди в нашій літературі, за її громадянську пристрасність, соціальнуаналітичність, інтелектуальну чесність. В цьому початку продовженнягуманістичної літературної традиції.
Певнаріч, це лише початок. Немає сумніву, що з'являтимуться нові й нові твори проЧорнобиль у всіх літературних жанрах. Вони поглиблять сукупну художню картинународного випробування. Важливо, щоб вони вели до мужнього і чесного розуміннянашої трудної, апокаліптичної доби. Сприяли б тому оновленню, оздоровленнюсуспільної свідомості й практики, за яких повторення таких трагедій стало бнеможливим. Переконливо навертали нас до «нового мислення» і до старих, вічнихпринципів людської моральності.
Списоквикористаної літератури
1. БілоцерківецьН. Травень // Україна. — ч. 27. — липень 1987. — С.13
2. Бойко Л.Документально-художня епіка Чорнобиля: погляд на два твори // Радянськелітературознавство.-1988. — №3. – С.3-15
3. Горлач Л.Зона // Літературна газета. — 22 січня 1988
4. Дзюба И. Право наслово: первые произведения о чернобыльской трагедии //Литературное обозрение. –1988. — № 5. – С. 4
5. Дзюба І.Музи не мовчать //Вітчизна. - Ч. 6. – 1988. — С. 157
6. Дзюба І. Чарівник слова. Хрестоматіяукраїнської літератури та літературної критики XX століття у 4т. — Кн.З. — К.:Рось, 1994. —687с.
7. Дзюба І. Чужої вини небуває: Про твір, якого чекали // Літ. Україна. — 1987. — 17 верес.
8. Дончик В.Шістдесятництво як явище, його витоки й наслідки//Слово і час. — №8. — 1997. —С44—47
9. Драч І.Чорнобильська Мадонна // Вітчизна. – 1988. — № 1. – С. 43
10. Залеська-ОнишкевичЛ. Відбитка Чорнобиля в літературі // Сучасність. – 1984. — №4. — С. 33
11. Заярна І.Трагедійна сила документа («Чорнобиль» Ю.Щербака, «Чорнобильський зошит» Г.Медведєва, «Чорнобиль очима киян» С. Скляра) //СІЧ. -1990. — №4 – С. 45-49
12. ЙовенкоС. Вибух //Вітчизна. — ч. 5. – 1987. — С. 2-21
13. Клочек Г.Поетика Б.Олійника: Літ. крити. нарис. – К.: Рад. письменник., 1989
14. Кордун В.Зона // Україна. — ч. 39. — вересень 1988. — С. 5
15. КосарськаГ. Творчість Ліни Костенко з погляду естетика експресивності. – К., 1994
16. КостенкоЛіна. Зона відчуження // Літературна Україна. — 25 квітня 1996
17. МануйкінО. Жанрова та ритмо-мелодійна своєрідність лірики І.Ф. Драча // Вісник Черкас.університету. Серія філол. науки. Вип. 28, 2001. – С. 20
18. Тарнавська М., «Перше травня» // 4 травня 1986
19. МироненкоІ. Мамини стежки // Дніпро. — ч. 12. – 1988. — С. 2-3
20. МихайленкоА. Запах полину // Дніпро. - ч. 11,12. – 1988. — С. 23
21. МоренецьВ. Поетична епіка Чорнобиля // Радянське літературознавство. – 1987. — № 12. –С. 12
22. МоринецьВ. Борис Олійник: Літературний портрет. – К., 1987
23. ОлійникБ. Пришестя // Літ. Україна. – 1988. – №42; Дніпро. -1989. – №1
24. ОлійникБ. Чорнобиль. Третій ядерний удар // Дніпро. -2002. — №25-6. — С.133-136
25. Олейник Б.Испытание Чернобылем // Лит. Газета. – 1986. – 24 сен.
26. ОлійникБ. Сім: Поема // Літературна Україна. – 1987. – 17 вересні. –
С. 4
27. ОнишкевичЛ. Чорнобиль у літературі // Слово і час. – 2002. - №4. — С. 88
28. ПанченкоВ. «Народу гілочка тернова…» Диптих про поезію Ліни Костенко. – К.: Веселка,2005
29. ПахльовськаО. Українське шістдесятництво: філософія бунту // Сучасність. — 2000. — №4. —С.65—84
30. Поетикапоезії І. Драча // Вісник запорізького національного університету. - №2. –2005. — С. 171
31. РозумнийЯ. Плід каяття // Літературна Україна. – 1991. – 25 квітня
32. Савка М.Ліна Костенко // Усе для школи. Українська література. 11 клас. — Випуск 6.- 2001
33. СапелякС. Герніка Чорнобиля // Сучасність. — 1998. — Липень-серпень. — С.115-117
34. Скирда Л.Чорнобиль: епічне мислення // Дніпро. – 1988. — №7. — С.134-141
35. СтельмахБ. Історія // Жовтень. - №6. – 1988. — С. 9
36. СтеценкоО. Біблійні мотиви, образи і сюжети у творчості Л. Костенко // Біблія ікультура: Зб. наук. ст. - Вип. 2. — 2000. – С. 73
37. Теоріялітератури: Підручник. – Київ: Либідь, 2001
38. Тарнавська М., «Перше травня» // 4 травня 1986
39. Тихолоз Б.Поети-шістдесятники // Усе для школи. Українська література. 11 клас. — Випуск 5. — 2001
40. Ткаченко А. Тишина каштанов //Новый мир. — ч. 11. – 1988. — С.190-196
41. ТкаченкоА. Художній світ І. Драча. – К.: Вид-во «Знання», 1992
42. Українська література.5—12 класи. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів / За заг.редакцією Р. Мовчан. — К.: Ірпінь, 2009
43. Хом‘як Т.Поетика поезії І. Драча // Вісник Запорізького національного університету. - №2. — 2005. – С. 171
44. Черін Г.Дві поеми про Чорнобиль / Калейдоскоп: Статті і рецензії. – К.: Ред. журн.«Всесвіт», 1995. - С. 180
45. Черін Г.Калейдоскоп: Статті і рецензії. – К.: Ред. журн. «Всесвіт», 1995. – С. 163
46. Щербак Ю.Чернобыль // Юность.— 1987. — № 7. — С. 48
47. Щербак Ю.Чорнобиль // Вітчизна. — 1988. — №4. – С. 19
48. ЮрченкоВ. «Чорнобиль» // Свобода. — 24 квітня 1987
49. ЯворівськийВ. Марія з полином при кінці століття // Вітчизна, Ч. 7. — 1987. — С. 16-139
50. ЯворовскийВ. «Чернобыль: трагедия,подвиг, предупреждение». — М. 1988