Полемічна проза Київської Русі XV— XVI ст.
ВСТУП
В західноєвропейських країнах, вважається, ренесанс себе вичерпавна рубежі XVI— XVII ст. А потім розпочалася епоха бароко. В Україні (ззапізненням років на ЗО—50) — те ж. В часи Богдана Хмельницькогоспостерігаються останні вияви ренесансного стилю в літературі. На його нивахтоді вже повівали барокові вітри. Подібні процеси, але з деякими ускладненнями,відбувалися і в інших літературних жанрах, зокрема — в прозі.
Ускладнення в становленні і розвитку ренесансної прози пов'язанінасамперед із винайденням друку. Бо перша друкована продукція найбільшою міроюбула наближена до прози[1].
Винахідник книгодрукування — німецький інженер Йоганн Гутенберг(бл. 1399—1468). Його винахід знаменував собою справжній переворот у розвиткулюдської цивілізації. На рубежі другого й третього тисячоліть були моднимивизначення найбільших досягнень минулого тисячоліття. Американці назвали такимдосягненням саме винахід Й. Гутенберга. Сперечатися з ними навряд чи можна, бодрукування прискорило насамперед поширення інформації. А хто володієінформацією, той володіє світом...
В український світ друкована книга вперше прийшла від друкаря у1491 й пізніших роках опублікував у Кракові кілька навчальних книг для нижчихшкіл України й Білорусії («Осьмигласник», «Часословець»,«Псалтир» та ін.). Церква запримітила в книгодрукуванні"єресь" і в наслідку Фіоль постає перед судом, але рятується втечею.Через чверть століття справу Фіоля продовжив Франциск Скорина—-білоруський іукраїнський гуманіст, який у 1517 році видав «Псалтир», згодом —«Біблію», збірник молитов «Мала подорожня книжиця» та ін.Мова цих видань — церковнослов'янська («Псалтир», молитви) або старокиївська(«Біблія»)- Отже, ренесансним у них було тільки книгодрукування, авсе інше — продовження середньовічної традиції, за якою релігійна літературапоступово втрачала свій художній (монументальний, орнаментальний) шарм, асприймалася тільки як своєрідний обряд. Дух ренесансу: в такі книги ставпроникати разом із наближенням їхньої мови до народної, української.Безсумнівним шедевром тут стало українізоване «ПересопницькеЄвангеліє» (1556—1561), в якому вжито багато таких слів, що сталиукраїнською літературною нормою. Ця книга до сьогодні сприймається яксвоєрідний символ українства, внаслідок чого присягають на ній, починаючи з1991 року, навіть президенти незалежної України.[2]
Друкарську діяльність в Україні продовжував і росіянин ІванФедоров (? —1583). Переслідуваний у Москві владою за друк як "єресь",бо в ньому виявлялося нібито «схиляння» перед «литовським»Заходом, він протягом своїх останніх років друкарську кар'єру продовжив уЛьвові й Острозі Тут він опублікував навчальні книги «Апостол» і«Буквар» (1574) та канонічну (церковнослов'янською мовою) «ОстрозькуБіблію» (1581)'. Це останнє видання, звичайно, консервувало богословськесередньовіччя, але воно сприяло створенню й популяризації так званих народних,«учительних євангелій». За основу в них бралися канонічні біблійнітексти, але виклад їх збагачувався народною мовою, що було рисою ренесансноїепохи[3]. У цьому виявлялася і певна літературнавартість їх, оскільки переписувачі (перекладачі) євангелій (деякі з нихпотрапляли і в друк) намагалися поліпшувати виклад біблійного змістународно-розмовною лексикою, утверджуючи відтак ази художньо-публіцистичногостилю. Потреба в цьому була ніби суто практична: донести євангельське вчення донайширших мас. Але донести — саме їхньою мовою. У передмові до одного з«учительних євангелій» її перекладач Валентин Негалевський писав, щоне з власної хіті взявся «з польського язика на реч руськую нашого тестаментупереложити, а учинил то за намовою і напоминанням многих учоних, богобойних іслово Божеє милуючих людей, которії письма польского читати не уміють, а, язикаслов'янського читаючи, письмом руським викладу з слів єго нерозуміють»".
1 РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ XV— XVI ст., ЗНАЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ П.СКАРГИ
Найбільш інтенсивно художньо-публіцистичний стиль розвинувся вполемічній літературі, яка стала найвищим досягненням книжно-українськоїренесансної прози.
Становлення її пов'язане з розвитком протестантських релігійнихрухів, які в XVI ст. охопили фактично всю Європу і мали на меті модернізуватихристиянську (переважно — католицьку) віру з її надто догматичними, якздавалось, обрядами. В різних країнах протестантські рухи набували певногонаціонального обличчя, ввійшовши в історію з назвами англіканства (вВеликобританії"), кальвінізму (у Швейцарії, Франції та ін.), лютеранства(в Німеччині) тощо. Народжена в ході церковних протистоянь літературазабарвлена була суто богословськими проблемами.
В такому вигляді в останній чверті XVI ст. вона з'являється й наукраїнських теренах.[4] Конкретний привід для цьогозумовлювався активним прагненням католицької церкви об'єднатися з православною,бо, мовляв, «Божий престол» у всіх християн має бути єдиним. Алеєдиним—під рукою єдиного Папи Римського. 1577 р. у зв'язку з цим з'являєтьсяпольською мовою брошура Петра Скарги «Про єдність костьолу Божого».15 82 року відбувається реформа календаря, проведена під патронатом ПапиГригорія XII (звідси — Григоріанське літочислення), а в 1596 р. Берестейськійцерковний собор проголошує Унію, за якою католицький і православний обрядизливалися в один і запроваджувалися у єдиній греко-католицькій церкві. В такийспосіб східні слов'яни нібито зближувалися з західними; погляд з історичноїперспективи переконує, що так воно й було. Адже з'єднена (уніатська) церквадозволяла (як на Заході) вживати під час богослужіння народну (зрозумілу длявсіх) мову, видавати нею релігійну і світську літературу, вільно користуватисянадбаннями античної (і загалом — світової) культури та ін. Це підносило навищий рівень людську духовність, сприяло зміцненню патріотичних почуттів,демократизувало самі процеси віросповідань тощо. Наслідки цього очевидні навітьу нашій сучасній Україні. У західних регіонах її, де утрималась уніатськацерква, значно вищим є культ національної гідності, більш очевидний потяг дознань, мистецтв, фольклорних традицій. Не вдаючись у деталі, згадаємоспостереження у зв'язку з цим Олександра Довженка. Перебуваючи у делегаціїсхідних українців, які відвідали Галичину після приєднання її в 1939 році доСРСР, він записав: ми, тобто — східні (радянські) українці, ніколи не пробачимоїм (тобто західним) їхньої вищої культури. А коли в 1944-45 роках до Україниприєднались ще й Буковина та Закарпаття, він цю думку продовжив у такий спосіб:«Об'єднались усі українські землі. Буде єдине стадо і один пастир. Усітепера будемо однакі. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, нічесько-угорським. Не будемо зневажати галичан за те, що вони добріші ікультурніші од нас»[5]. Думається, що такими їх певною міроюзробила з'єдинена церква...2 ОСТРОГ- ЦЕНТР ПОЛІМІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Тим часом у кінці XVI ст., коли тільки починався уніатський рух заз'єдинену церкву, православні священики і культурні діячі побачили в тому русіпосягання на їхні права, на свободу віросповідань усього православного люду інамагання цілком його окатоличити й ополячити. Центром боротьби проти цьогостає Острог, Острозька школа з її професурою, яку палко підтримував КостянтинОстрозький (молодший). Він після 1596 року організував в Острозі гуртокантиуніатських літераторів, фактично очолив антикатолицьку опозицію, за щоздобув неабиякий авторитет у сучасників; вони присвятили йому безліч творів,продовживши в нових умовах традиції світської культової літератури. Вонарозвинеться пізніше в творах про різних вельмож заходу і сходу, про ПетраМогилу й московських царів ( особливо — Петра І), а найбільшою мірою — про«вождів» радянського XX ст. Цікаво, що про козацьких гетьманів ікошових культова література не розвинулась. Про окремих із них (але — не зажиття) складалися пісні й думи (про згадуваного Байду-Вишневецького, МихайлаДорошенка, Петра Сагайдачного, Самійла Кішку й ін.), писалися музичнітвори(марш ''Богдан Хмельницький") чи навіть драми («Милість Божа...»невідомого автора), але це були швидше зразки епосу про подвиги, ніж творикультового характеру. Причина цього, мабуть, утому, що козацькій психології, зїї природною суперечливістю, певною недовірою «живим», культпротипоказаний у принципі...
Першою друкованою пам'яткою української полемічної літератури ставтрактат ректора Острозької школи, педагога і поета Герасіма Смотрицького«Ключ царства небесного» (1587). Це була і відповідь Петрові Скарзі зйого закликом об'єднатися під рукою Папи Римського, і критика Григоріанськогокалендаря, і ствердження, що «ключ царства небесного» перебуває«не в руках розбещених ватіканських блудодійників, а в руках людей „статечної“грецької православної віри»[6].
Після Герасима Смотрицького слово в полеміці взяв Василь Суразький(трактат «Про єдину істинну православну віру», 1588), потім —Христофор Філарет («Апокрисис», 1597), невідомий автор, можливо, ЮрійРогатипець чи Іов Борецький («Пересторога», 1605 або 1606), синГерасима Смотрицького (більше відомий як автор «Слов'янськоїграматики») Мелетій Смотрицький («Тренос, тобто плач єдиної…східної церкви», 1610), Захарія Копистенськиіг («Палінодія»,1619).
3 ПРОЗА К. СТАВРОВЕЦЬКОГО
Кирило-Транквіліон Ставровецький («Зерцало богослов'я»,1618) та ін. Серед авторів уніатських текстів цієї проблематики найбільшезнаний Адам-Іпатій Потій («Унія...», 1595, «Розмова бестянина збратчиком», 1603, та ін.)[7]. Всі учасники полеміки виявилинеабиякі публіцистичні здібності, але це була публіцистика констатаційна, ізвзаємним вишукуванням вад у західному та східному обрядах християнства, але —без художніх узагальнень, внаслідок чого їїзначення вище суто церковної сферине піднімалось. Та й богословські ідеї (переконання) авторів постають у тійпубліцистичній полеміці не завжди тривкими, бо при нагоді вони могливідхилятися в будь-який бік. На початку XVII ст. найбільш освічене духовенствоі метикуваті шляхтичі почали дедалі активніше переходити в уніатський, греко-католицькийобряд; поріднилися з унією, зокрема, нащадки Костянтина Острозького, зрікся в1626 році своїх православних переконань і прийняв обряд з'єдиненої церквиКирило Ставровецький, але найбільше метаморфоз при цьому відбулося з МелетіємСмотрицьким. Перша частина його літературної й наукової цільності відданаборотьбі з уніатами й єзуїтами. У згадуваному романі Д. Мордовця«Сагайдачний» про нього читаємо:"… Багато помандрувавши поЄвропі як учитель одного литовського панича — сина вельможі, наслухавшись найученішихновим уніатством, але йому єдиному з-поміж полемістів удалося вирватися за їїсуто церковні межі і сягнути проблем, що стосувалися людського буття загалом.Прокинулась у ньому, як сказав би Р. Якобсон, «установка навьюажение»[8]. Абстрактна християнська доктринабула тільки приводом творчості, зовнішньою оболонкою, а зміст його творів складалимогутній вогонь, сміливі, гарячі слова на захист поневоленого й занедбаноголюду.4 ПОЛЕМІЧНІ ТВОРИ І.ВИШЕНСЬКОГО
І. Вишенський «перший у нашім краї різко та сміло піднісголос в обороні того бідного робучого люду, показуючи панам і владикам, що тоймужик — їх брат, а не просто робуча худоба, що він радується й терпить якчоловік і хоче жити як чоловік»[9]". Інакше кажучи, І. Вишенськийвийшов на останні питання життя людини, побачивши в ній, не залежно від посад імісць у суспільстві, фундамент і добра, і зла, основу доброчинності і всілякихбід. Йому здавалося, що зло й біда походять від католицтва й уніатства, адоброчинність здатна утверджувати лише терпляча й переслідувана православнацерква. Для нього вона — ідеал церкви, і в цьому його подібність з іншимиправославними полемістами, але вивищує його над ними здатність побачити вцерквах конкретних людей, носіїв віри. В одних випадках — вони лицеміри йнахаби, а в інших—втілення святочності. Одне слово — світ маємо розколотий, аБог же творив його як цілісність, як єдність, у чому проглядався ніби поворотписьменника до візантійства, чи класичного біблійства. Ренесансу й наук різнихвін ніби не приймає, «Аристотеля, Платона і філософів мудрих»заперечує, але художня логіка мислення його — від них; не випадковонайзапеклІших ворогів православ'я він порівнює з античними Нероном іНавуходоносором, а стилістичні прийоми запозичує в давньогрецьких письменників.У цьому не важко побачити внутрішню суперечність свідомості письменника, якийніби й оминав ренесанс, але відхреститися від нього не міг. Таким жесуперечливим було і ставлення І. Вишенського до народної (посполитої) мови. Внауці й літературі він для неї місце знаходив, а церковну службу, вважав, неюне слід «виворачувати». Літургія, на його думку, має провадитисьтільки церковно-слов'янською, а якщотреба детальніше пояснити простому людузміст обряду й віри Христової, то слід вдаватись саме до народного слова.«Пафос правди», «правдиве слово», на думку І. Ви-шенського,є основою буття людського. Полемізуючи в «Короткій відповіді...» зідеологом унії П. Скаргою, письменник доводить, що в нього (Скарги) словобазується на «прицукрованій» брехні; за його «медовннмисловами» криється трутизна, якаІ віру руйнує, і веде людей до«блядослів'я» в особистому житті. Протиставляючи такому слову словослов'янське, І. Вишенський переконує, що йому не властиві будь-яка лжа талицемірне фарисейство, що воно (слово) засноване на Божій правді і тому кожен,хто прагне Істини, може знайти захист у ньому. «Питаю тебе, Скарго, якаможе бути мудріша наука від тієї, котра захищає й освячує? І ще питаю тебе, вякому б це блуді словенської мови люди мали бути,, коли проханням досяглитого, що всемогутній Бог, славлений у трійці, ліпше хрестить у словенськіймові, аніж у латинській'. У такому каскаді звернень до П. Скарги, якіперетворюють публіцистику на суто художній текст (а прикінцевий абзац»Зачапки..." збудований тільки з них: «Скажи мені. Скарго… чибачиш, Скарго» і т.ін.) можна помітити звужене протиставлення слов'янськоїмови латинській; адже кожна мова самодостатня… Але в цьому випадку 1.Вишенський говорить про слое' янську мову як втілення свідомості нашого народу;над ним бо нависла загроза (через мовну залежність) цілком позбутися тієїсвідомості і стати остаточно полонізованим, латинізованим.[10]
У виборі форми творів І. Вишенський спинився на«посланнях», «писаннях» і «зверненнях», щонагадують подібні твори античних риторів чи старозавітних пророків. Написав вінїх близько двох десятків, підготував був для публікації свою«Книжицю» з десяти творів, але в друці за його життя побувало лише«Писання до втеклих від православної віри єпископів». Опублікованевоно в острозькій «Книжиці» 1598 року без імені автора, а іншіпоширювались у рукописному вигляді і були добре знаними в колах тодішніхчитачів. Тексти їх віднайдено в 1858 році, через сім літ деякі з них М.Костомаров опублікував, а в кінці XIX ст. з'явилося найгрунтовніше дослідженняІ. Франка "Іван Вишенськии і його твори" (1895). М. Костомаров, С.Соловйовта інші історики використовували їх як історичне джерело, але вонимають значення насамперед як твори художні.
Прийнято вважати, що художньому осмисленню життя обов'язково маєпередувати вивчення, глибоке знання його. Чи думав про це І. Вишенськии,сказати важко. Біографам не відомі його ранні «життєві університети»,але можна з певністю твердити: він мав високу для свого часу освіту і дужедобру пам'ять, якщо в ізольованих від світу афонських келіях оперувавнайширшими знаннями про людський світ. Років через двісті після І. Вишенськогонімецький мислитель Й. Ріхтер скаже: «Пам'ять — єдиний рай, з якого нас неможуть вигнати». І. Вишенськии почувався в цьому раю справжнім господарем.Як художнику, йому вдається свою пам'ять покласти на образи і з їх допомогоюпроникнути в найглибшу таїну людського життя. В одному з ранніх своїх творів(«Писання до всіх, у Лядській землі живущих», 1588) і в пізнішому —"… до втеклих від православної віри єпископів" (1598) він акцентує,що найбільша біда в «земному раю» — людська нерівність. Панство іхолопи — це два полюси, які однаково віддалені один від одного І в Україні, і вБілорусі, і в латинізованій Польщі. Письменник закликає бідноту не сподіватисьна допомогу від панства, бо в ньому немає порятунку, а самому панству — ідуховному і світському — докоряє за постійне зневажання братів своїх нижчих.Слово художника при цьому стає пристрасним, багатим на емоційні вирази,сповненим великої внутрішньої енергії. «Питаю отож тебе, огуднику імені, —звертається автор до вищого класу духовних і світських святош, -— чим ти ліпшийвід хлопа? Чи не такий самий хлоп, скажи мені? Чи ти не та ж матерія, глина йпорох — скажи мені? Чи ж ти не те саме тіло й кров? Чи не та ж сама жовч,харкотиння, слина і тлінь? Чи, може, ти з каменю витесаний і не маєш у собікишок та хлопської слини — ознаймуй мені?.. А коли показати не можеш, що ти нам'яний, кістяний чи навіть і золотий, а такий самий гній, тіло і кров, як ібудь-яка людина, то чим ліпшим викажеш себе від хлопа?.. А коли ти показатитого не можеш, що ти ліпший од хлопа, а сам гордяком чинишся, то як же тидуховним чи навіть простим християнином можеш зватися?.. І хто б вас хотівзвати, той не є християнином також»[11]. Іншого разу перо письменникаторкнулося гріховності всього людства, яке — від пана до холопа, від чиновника,священика і до простолюдина —- вкрилося струпом гріха. Щоб бути переконливим усвоїх судженнях, письменник удається до риторичного переліку всіх гріховнихознак людства, яке постає перед ним як поспіль зранене тіло: "… Всеструп, усе рана, все пухлина, все гнилизна, все вогонь пекельний, все хворість,усе гріх, усе неправда, все лукавство, все хитрість, усе ошуканство, всепідступ, все лжа, все мана, все тінь, усе пара, все дим, усе суєта, всемарнота, все привиддя — а сущого нічого нема! Ніде плястря прикласти, щобзцілити якусь частину. Все смертоносний гріх, усе смердить пеклом, адом івічною гієною!".
У радянському літературознавстві нанизування таких асоціативнихрядів до зла іменувались класовим чи соціальним протестом письменника. Від них,мовляв, залишався один крок до революційних закликів і т.ін. Насправді йшлосяпро суто християнську непокору, про жадання християнського ідеалу, який І.Вишенському бачився, сказати б, у всесвітньому чернецтві: запровадьмо всюдимонастирську послушність і смиренність—і запанує повсюдний рай. На такій утопіївже в наші часи трималися (а подекуди—й тримаються) так звані комуністичніідеали[12]. Зазнають вони краху тепер інедосяжними були в епоху І. Вишенського. Коли він у 1605—1606 роках,повернувшись із Афону, побував в Україні, його приголомшили активні зрушення вбік латинізованого уніатства і йому здалося, що диявол над Богом здобуваєостаточну перемогу. Могутність того диявола письменник запідозрював ще в 1599—1600роках, коли писав «Розвінчання диявола-вседержителя». Але там вищеєвангельського мотиву безуспішної спокуси дияволом Христа І. Вишенський непіднявся. Нині ж, прибувши знову на Святу Гору, він пише «Послання ІовуКнягиницькому» (1610) та «Ганьбу мислену» (1616), намагаючисьзануритись у проблему глибше, побачити її в філософському аспекті. Словописьменника стає спокійнішим, але вагомішим. Святу Гору він продовжує вважатираєм, ідеалом, акцентуючи, проте, не на зовнішньому, а внутрішньому (душевному)русі людини до Бога. Визначальною його ідеєю стає ідея каяття, самоочищення іпросвітлення. Щоб удосконалитись, вважає І. Вишенський, треба позбутисьнесправедливостей, відкинути всілякі пишноти, бути в усьому праведником. Відтаких поглядів повіває, звичайно, містицизмом; він не узгоджувався зренесансними проривами до наук, йшов ніби врозріз із модерними спробами оновитижиття та віру, однак у найзагальнішому розумінні він над ними підносився, ботримався за головну цінність буття—людську душу. Розглянувши видану в 1614 роцікнигу Іоанна Златоуста «Про священство», І. Вишенський у згаданій«Ганьбі мисленій» по-своєму пристає до заклику відроджещів поширюватиосвіту серед людей, «підносячи вагу вищих теологічних студій',[13].
Стиль бароко спадок ренесансу сприйняв, тобто, орієнтації наантичність не відкидав; щоправда, бароко сприймає античність по-іншому,намагаючись поєднати та примирити античну спадщину і християнством. Якнаслідок, у бароковій літературі жаходимо імена античних героїв та богів,навіть — у релігійних творах. Антична міфологія також постачає письменникамсвої образи та символи. Гротеск представляє рідкісне переплетення християнськихуявлень із античними тощо». Такі особливості бароково- стилю виявляються,що характерно, і в професійній, і в фольклорній літературі цього часу. Вкозацьких думах, наприклад, фінали обов'язково звернені своїм змістом дослухача, а в текстах інколи трапляються античні аксесуари. Щоправда, античністьця переважно вітчизняна: відлунюють у думах або язичницькі голосіння, абодавньо-київські билини.
ВИСНОВКИ
Постійно підносив І.Вишенський і вагу свого риторичного стилю,який став принциповою рисою ренесансної літератури. Він долучався своїм голосомдо загальнослов'янського письменства, разом із чеськими (Жаланський, Коменськийта ін.), польськими (Рей, Вуйко та ін.) літераторами він удосконалював художнюмову прози, переростав обмежені стильові можливості свого часу, який поступовонабував нових, барокових ознак. Особливу роль у них відігравали іронія, сатираІ. Вишенського.
В суто богословській полемічній літературі до цих засобів ніхто невдавався. Збереглася з тих часів одна світська промова «каштелянаСмоленського Мелешка» (1589), що нібито виголошена в польському сеймі Іпройнята наскрізь іронічним, пародійним елементом. Для послань І. Вишенськогосатирично-пародійні засоби були своєрідним стильовим шармом, завдяки якомуслово письменника ставало жвавішим, переконливішим і в певному розумінні —народнішим. Напрошується навіть паралель Із фольклорним листом запорозькихкозаків турецькому султану. Це було теж своєрідне «послання», авитримане воно в цілком іронічному, сміховинному ключі.
Адресати в козаків та І. Вишенського, звичайно, різні, але зближуєїх саме іронічний, сатиричний контекст. Та й писалися ці твори фактично в однуепоху ( «В літо тисяча шістсоте », — як скаже С. Руданський,«переспівавши» козацьке послання22. Жанрова і стильова традиціяпослань, виявляється, залишалася живою не лише в колах релігійних полемістів,бо ж стояла вона на народному фундаменті.
Наведемо один лише приклад. Стилістичний прийом повторуозначень-характеристик в І. Вишенського («куроїд »,«свиноїд», «звіроїд» та ін.) такий же, як і в козацькомустарою книжною, в якій елементи народної залишалися тільки вкрапленнями. Та й умотивах творчості барокові автори нібито далекими були від народу, хочнасправді вони підходили до народу значно ближче, ніж їхні попередники з епохиренесансу. Вони всього лише витримували певну дистанцію щодо посполитого люду.І це спостерігалося не лише серед письменників із священницьких,«панських» кіл, а й у козацькому середовищі. Будь-який козак, щопобував у Запорозькій Січі, почувався «вищим» серед народу, не кажучивже про козацьку старшину, яка склала в майбутньому специфічний прошарокукраїнського населення. Специфіка ця виявлялася переважно в майновихвідносинах, але ще й сьогодні можна почути «позитивну» самохарактеристикудеяких хвалькуватих осіб, що вони «з козацького села» чи з«вільних козаків»...[14]
Нарікання на барокову літературу й культуру загалом ішло ще й відтого, що бароко суттєво змінило свою ідейну орієнтацію в ставленні доренесансу. Дослідники відзначають, що замість гармонійної прозорості ренесансув бароко з'являється заплутана різноманітність, яка передусім характеризувалапізню готику; замість далекойдучої ренесансної простоти — складність, якапокриває кожну просту лінію великою кількістю «барвистих» елементів,що відволікають увагу десь убік; замість ренесансного антропоцентризму — а це,мабуть, найголовніше — в центрі бароко стоїть не людина, а Бог; це схоже наповернення до «геоцентризму», який нагадує середньовіччя; замістьсвітського характеру далекойду-чої «секуляризованої» культури, новакультура постає знову в релігійному забарвленні; замість людини, звільненоївідусяких зобов'язань, у бароко нас зустрічає людина, яка визнає соціальні тарелігійні норми. Відповідно до таких ідеалів створюється самобутня полімічналітература.
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Возняк М. Історіяукраїнської літератури. Кн. 1. — С. 281.
2. Вишенський І. Твори. Перекладз книжної української мови Валерія Шевчука.-К„ 1986.-С. 200-201.
3. Вищенський І. Твори. — С.87.
4. Григорович-Барський В.Мандри по святих місцях сходу з І723 по 1747 рік.-К., 2000.
5. Довженко О. Україна в огні.- К., 1990. — С 270.
6. Краткая литературнаяэнциклопедия в 9-ти томах.– М.: Советская энциклопедия..– М., 1964.
7. Микитась В. Українськалітература XIV-XVІ ст. Передмова до кн.: Українська література XIV-XVI ст. — К., 1988. — С. 20
8. Надьярных Н. Кониепцияличностного сознания в диа гностике литературного развития… У кн.: ХІІІмеждународний съезд славистов… – Москва, 2003. -С. 231
9. Наливайко Д. Очима Заходу.Рецепція України є Західній Європі XI-XVIIIст.К., 1998--С. 121.
10. РусинП. Похвала поезії. Укн.: Українські гуманісти епохи Відродження Частина 1.-К,, 1995.-С. 19
11. Франко І. Нарис історіїукраїнсько-руської літератури до 1890 р. У виданні: Зібрання творів у 50 т. -Т,41. —С. 238.
12. Хрестоматія давньоїкукраїнської літератури.–К., 1994.–С.216
13. Чижевський Д. Українськийлітературний барок.// Нариси історії української літератури й критики–Мюнхен,1994.–С.48
14. ЯковенкоН. Паралельнийсвіт… К.,2002.-С. 170.