Літературно–теоретичне мислення в київських поетиках XVII – першої половини XVIII століття

Міністерство освіти і науки України
Запорізький національний університет
Факультет філологічний
Кафедра української літератури
Курсова робота
на тему
Літературно – теоретичне мислення в київських поетиках XVII – першої половини XVIII століття
Виконала
Каліневич Наталія Вікторівна
Запоріжжя 2006р.

Вступ
Актуальність теми дослідження. Давні шкільні поетики 17 –першої половини 18 століття не втратили свого наукового значення і тепер.Літературознавці, дослідники української літератури, при написанні курсів,посібників, постійно звертаються до них і черпають з них відомості пролітературні роди і види, про художнє слово взагалі, а поетична творчістьавторів цих курсів теорії словесності приносить насолоду високоосвіченомучитачеві, який цікавиться не тільки сучасною літературою, але й прагне пізнатимистецьку спадщину минулого своєї Батьківщини.
Історія питання. Теоріяхудожнього слова, поезії і художньої ораторської прози вивчалась уКиєво-Могилянській академії та в інших навчальних закладах України XVII — першої половини XVIII ст. Це мало неабияке значення длявиховання у молоді любові до літературної діяльності, вплинуло, безумовно, навесь літературний процес, на формування і розвиток естетичної думки на Україні,відіграло помітну роль у єднанні братніх народів: російського, українського ібілоруського, «таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, іісторією». Особливо слід підкреслити величезну роль художнього слова ужорстокій боротьбі українського і білоруського народів за соціальне інаціональне визволення проти польсько-литовської шляхти, яка разом зєзуїтсько-католицькою церквою провадила на українських і білоруських землях, щовходили до складу Польської Литовської держави, політику окатоличення іополячення, а також у боротьбі проти своїх феодалів і духовенства.
Збереглося чимало шкільнихкурсів теорії поетичного та ораторського мистецтва згаданого періоду, написанихголовним чином по-латині і прочитаних у Києво-Могилянській і Московськійслов'яно-греко-латинській академіях та в інших навчальних закладах України і Росії.У вигляді рукописів вони знаходяться у бібліотеках Києва, Москви, Ленінграда,Львова та інших міст.
У дослідженні таінтерпретації шкільних латиномовних курсів теорії художнього слова серед ученихспостерігається певна розбіжність у їх оцінці, у розгляді окремих питаньзагальної і спеціальної поетики. Зокрема деякі дослідники применшують значенняі роль вітчизняних курсів теорії словесності у розвитку естетико-літературноїдумки на Україні, в Росії, Білорусії, вважаючи їх рабськими копіями західноєвропейськихпоетик і риторик (А. Горнфельд, Д. Вишневський, В. Данилевський, М. Петров таін.). Ці важливі пам'ятки естетико-літературної теорії згаданого періодудосліджені недостатньо, хоча вони заслуговують і вивчення і видання. Про нихтакож не можна забувати при аналізі літературного процесу того часу. Виходячи зцього і враховуючи ту обставину, що ні в зарубіжній, ні у вітчизнянійлітературознавчій науці немає ґрунтовного узагальнюючого дослідження основнихпитань мистецтва слова, викладених, дидаскалами шкіл XVII — першої половини XVIII ст., ми ставимо перед собою такі завдання:
— дати короткий нарис історіїдослідження вітчизняних латиномовних курсів теорії поетичного та ораторськогомистецтва, звертаючи при цьому увагу на спостереження і висновки вітчизняних ізарубіжних учених; розглянути інтерпретацію авторами цих курсів суті художньогослова (поезії і ораторської прози) ізв'язок їх учення з античною теорією художньої мови, а також проаналізувати їхучення про віршовану мову (квантитативну і силабічну системи версифікації) іпро ритмізовану прозу; дослідити їх стилістичну теорію з врахуваннямвикористання ними досягнень античних теоретиків художньої мови і впливу на неїпанівного у XVII — першій половині XVIII ст. стилю барокко;
— висвітлити зв'язок їхвчення про літературні роди і види з античною літературною теорією івідображення у ньому принципів естетики і поетики барокко;
— показати значення і рольцих курсів теорії словесності, а також художньої творчості їх авторів не тількиу формуванні й розвитку естетико літературної думки і художньої літератури наУкраїні в XVII — першій половині XVIII ст., а й у національній і соціальнійборотьбі українського народу проти польської шляхти і католицизму, у боротьбіукраїнського народу за возз'єднання з великим російським народом.
Наукова новизна. Вагомимвкладом в історію вивчення київських курсів теорії словесності є виданняриторичного курсу Ф. Прокоповича у перекладі на українську мову, що створюєможливість глибше пізнати естетичні погляди київського професора, взагалі йогоширокий кругозір і рівень викладання цієї гуманітарної дисципліни Києво –Могилянській академії.
Об’єктом дослідження є історіографічні,літературознавчі праці, поетики 17 – 18 століття
Предметом дослідження єлітературно – теоретичне мислення в київських поетиках 17 -18 століття.
Методи дослідження. У роботіреалізовано поєднання історико – літературного й порівняльно – типологічного методів,застосовано аналітично — описовий метод, який полягає в підборі, описі тааналізі матеріалу.
Практичне значення одержанихрезультатів у тому, що вони можуть бути застосовані в подальшій розробцілітературознавчих проблем з обраної теми, при читанні спецкурсів іспецсемінарів з історії української літератури 17 – 18 століття, при написаннідипломних та курсових робіт, а також у факультативних курсах з історіїукраїнської літератури в школах із поглибленим вивченням гуманітарнихдисциплін.
Структура. Робота складаєтьсязі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Аналіз науково-критичної літератури зобраної теми. Розвиток літератури у 17-18 столітті
Письменство 18 століття –важливий етап в багатовіковій історії українського народу. Українськалітература XVIII ст., особливо першої його половини,зберігаючи барокковий характер, розвиває традиції попередньої епохи. Водночас уній формуються риси нової літератури. Поступово, до кінця, століття,завершується ідеологічна переорієнтація літератури — вона вивільняється відвпливу церковної ідеології і набирає виразно світського змісту. Занепадають полемічна,житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драматургія, релігіозно-моралізаторськалірика. На перший план висуваються світські твори, пройняті критикою феодально-кріпосницькоголаду, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором. Книжнумову дедалі більше відтісняє жива розмовна мова. Це зумовлювалось історичнимпроцесом формування української нації. Отже, внаслідок історичних умов зниклата межа, яка відділяла писемну літературу від народної, народно-розмовна мовазакріплюється на письмі і стає основою нової літературної мови українськогонароду.
У цей період значнорозширюються українсько-російські літературні взаємозв'язки. Багато діячівукраїнської культури, вихованців Києво — Могилянської академії, переїжджають доПетербурга та інших міст Росії, починають брати активну участь у творенніросійської літератури; (Феофан Прокопович, Стефан Яворськнй, Димитрій Туптало(Ростовський), 1. Богданович, В. Капніст, В. Рубан та ін.), прищеплюються ірозвиваються ідеї просвітительства, що були притаманні творчості російськихписьменників другої половини XVIII ст. (О. Сумароков, Д. Фонвізін, М. Новиков, О. Радищев). Як зазначав І.Франко, о діяльності передових російських письменників кінця XVIII ст. «почали світати думки про правакожної людини на самостійне життя, на освіту і рівноправність. Нема сумніву, щой на Україну заходила течія тих думок і що під їх впливом і тут, на тлікозацьких традицій, родилася думка про нове письменство в народній мові, і проконечність розвою південноруської народності при помочі сієніти»3.Під впливом російської літератури в українському письменстві міцніютьраціоналістичні ідеї, узвичаюється дух критицизму, виробляються новілітературні жанри, у поезії утверджується силабо-тонічна система віршування.
Література XVIII ст. відбиває класові антагонізмиукраїнського суспільства. В середовищі козацької старшини виникають твори, вяких обстоюються насамперед станові привілеї нового панства. Якщо ранішеправославне духівництво під релігійними гаслами захищало загальнонародніінтереси, то тепер його роль в літературі поступово слабне, церковно-релігійне письменствоу другій половині XVIII ст. опиняється за межамихудожньої літератури. Міцніє і набуває популярності народна, демократична література,яка виступає на захист пригнічених, відтворює думи і сподівання широких кілтрудового населення.
Народ, найширші його маси,грамотність яких в силу певних історичних причин знижується, творять свою уснулітературу. Згасання козацтва призводить до занепаду героїчного епосу. Новідуми у XVIII ст. майже не складаються.Народна поезія, головним чином історичні пісні, відображають незадоволеннянароду політикою царського уряду і козацької старшини, боротьбу гайдамаків іопришків, життя окремих соціальних груп чумаків, заробітчан, наймитів,рекрутів. Широко побутує календарно-обрядова поезія: колядки, щедрівки, пісні,пов'язані з річним колом сільськогосподарських робіт. Великою розмаїтістю формі художньою яскравістю відзначаються весільні пісні. Народна мудрість, життєвийдосвід трудових низів дістав всебічне відбиття у прислів'ях та приказках, якіактивно проникають в літературні твори. На початку XVIII ст. поет Климентій Зиновіїв уклаввелике зібрання народних прислів'їв і приказок, Пізніше подібні збірки уклалиІван Ушівський (1738—1743) та Андрій Іщенко (1780—1782). Українська народналірична поезія починає займати помітне місце в російських пісенниках останньоїчверті XVIII ст.
Панівне становище в літературномупроцесі XVIII ст. посідає поезія. Авторамипоетичних творів були церковні ієрархи і рядові священики та ченці, вчителі,студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Релігійно-філософська, панегірична,історична, лірична, гумористично сатирична поезія дуже тісно переплетена знародною пісенністю. До половини століття в поезії панує ще силабічний мірні, *середини ж століття розвивається силабо-тонічне віршування. Перехід на новусистему віршування відбувався під впливом народної тонічної поезії, а такожросійської поезії, яка після поетичних реформ В. Тредіаковського і М.Ломоносова вже у ЗО—40-х роках перейшла на силабо-тоніку.
Виникали вірші і пісні нагромадсько-політичні теми, що продовжували традиції епічних пісень середини XVII ст. В цих віршах відображалисьголовні події та історичні процеси того часу. Ампіри ч оцінювали ті чи іншіявища, виходячи із загальнонародних позицій.
Окремі вірші останньої чвертіXVIII ст. присвячено такимісторичним подіям, як зруйнування Запорізької Січі, закріпачення селян,переселення запорожців на Кубань. Автором двох пісень («Ой, боже наш, божемилостивий...», «Ей, годі нам журитися, пора перестати...») був отаманЧорноморського козацького війська Антон Головатий (1744— 1797), який, імітуючинародні пісні, зумів передати типові настрої козацької старшини у зв'язку ізстворенням Чорноморського війська на Кубані.
Про історію козацтва розповідають«Героїчні вірші о славних воєнних дійствіях войськ запорозьких...» (1784)якогось Іоанна, очевидно, священика з Уманщини. В них змальовано козацькі битвиі перемоги, визвольну війну 1648—1654 рр. Автор поетизує постать БогданаХмельницького, завдяки якому Україна скинула «іго лядське» і «под російськимкровом мирно отдохнула».
Світська лірика першоїполовини XVIII ст. мала переважно елегійнийхарактер, її автори скаржаться на гірку сирітську долю, вбоге життя, насоціальну несправедливість, вимушену розлуку з родиною, життя на чужині, назлих людей тощо («Піснь світова» Іллі Бачин-ського, «Піснь о світі» ОлександраПадальського, «Піснь свіцька» Левицького та ін.). Любовна лірика ще повністюперебуває під впливом народнопісенної традиції. Побутує вона переважноанонімно, у рукописних співаниках, в репертуарі кобзарів і лірників. Головнітеми ліричних творів — нещасливе кохання, соціальна нерівність, сирітство, зладоля, «фортуна», бистроплинність людського життя. В ліричних творах другоїполовини XVIII ст. простежується повнавідмова від аскетичних ідеалів, виявляються щирі людські почуття, настрої,думки, ігнорується старий погляд на любов як на диявольську спокусу. У ційліриці утверджувався новий зміст, міцніло нове поетичне світобачення ісвітовідчування.
Аналіз давньої віршовоїлітератури наочно переконує в безпідставності тверджень про значний вплив нанеї західноєвропейської поезії, справжня поезія зростала на на національномуґрунті.
Різножанрова українськапоезія 17-18 століття досягла порівняно великого успіху; вона виробила своїпоетичні традиції, які стали одним із основних чинників у становленні ірозвитку нової української поезії. Таким чином, досягнення віршової літератури17-18 століття були визнані і творчо засвоєні новою українською літературою.
Історія дослідження латиномовнихпоетик 17-18 століття
Вивчення латино мовних курсівтеорії поетичного та ораторського мистецтва починається з їх видання. Першоюпоетикою, яка побачила світ, була теоретична праця професора Києво-Могилянськоїакадемії Ф.Прокоповича «De arte poetikalibri III», видана, як уже згадувалось, Г.Кониським у Могильові в 1786 р. Цей курс теорії поезії Ф. Прокоповича,прочитаний ним для спудеїв Києво-Могилянської академії у 1705—1706 рр.,зберігся у кількох рукописах, які, очевидно, належать різним вихованцямАкадемії. Г. Кониський видав цю поетику з додатком, у якому вмістив зразкирізних поетичних жанрів, деякі вірші Ф. Прокоповича («Епиникіон» та ін.),зразки епіграм. Слід відзначити, що ця поетика Ф. Прокоповича мала значнийвплив на викладання цієї дисципліни не тільки у Києво-Могилянській академії,айв інших навчальних закладах країни. У кінці XVIII ст. невідомий для нас автор зробивкомпендій поетики Ф. Прокоповича з паралельним перекладом на російську мову, на33 сторінці цього компендія є автограф Іринея Фальковського.
Першою відомою київськоюлатиномовною поетикою є «LiЬег агtіs роеtісае» 1637 р. А. Старновецького і М.Котозварського, рукопис якої втрачений. Зміст цього курсу подають М. Булгаков,В. Аскоченський. Є. Регушевський у невеличкому повідомленні «Рукописипрофесора О. С., Грузинського» подає коротку характеристику цієї поетики,переписаної О. Грузинським. В. Крекоте нь зробив переклад згаданої поетики, автори курсу виклалицінні, на наш погляд, думки, які стосуються теорії дактилічного гекзаметра .
М. Булгаков у праці «ИсторияКиевской академии» згадує такі курси теорії поезії, прочитані у Києво-Могилянськійакадемії: «Fоns Саstаliys» 1685 р., поетику «Amnis» 1720 р., поетику разом з риторикоюВ. Старжицького «ТаЬuІаергаесерtогиum роеsеоs еt гhetогісes» 1730 р., курс поезії В. Новицького«Уіа Іасtеа» 1730 р., поетику Т.Олександровича «Ргасeсeрtа de агtе роetіса» 1743 р. та ін. Із згаданихкурсів найпопулярнішим був риторичний курс Ф. Прокоповича. Його риторикачиталась навіть у Московській слов'яно-греко-латинській академії у 1749 р..Усі збережені рукописи риторичного курсу Ф. Прокоповича детально описує В.Вомперський, вказуючи місце, де вони зберігаються. Принагідне згадаємо, що В.Зубов [73, с. 299—300] знайшов російський переклад риторики Ф. Прокоповича. Цейпереклад знаходиться у рукописному зібранні В. Дружиніна в Бібліотеці АН СРСР(№ 155), а другий екземпляр — у Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедрінау Ленінграді .
Аналогічні замітки про деякіпоетики і риторики бачимо у відомій праці дослідника історії Києво-Могилянськоїакадемії В. Аскоченського «Киев с древнейшим его училищем Академиею». Зокрема,він говорить про про риторики Й. Кроковського, І. Волинського, І. Томиловича,дає високу оцінку риториці Ф. Прокоповича, підкреслюючи її оригінальність укомпозиції і викладі матеріалу .
Перше наукове дослідженнякиївських шкільних поетик і риторик належить, як слушно відмічає польськийучений Р. Лужни, М. Петрову. Завдяки його працям [146, 147, 148, 149, 152,153] у нас сьогодні є досить повне уявлення про Києво-Могилянську академію, проїї значення і роль у розвитку літератури, освіти і науки в XVII— XVIII ст. Свої дослідження М. Петровґрунтує на поетиках кінця XVII ст. і, головним чином, на курсі поезії «Fоns Саstаlіus» 1685 р. і поетиці «lуга» 1696 р., а також на кращихкурсах теорії поезії першої половини XVIII ст., як згадана вже поетика Ф. Прокоповича, а також нариторичних курсах, прочитаних у Києво-Могилянській академії Ф. Прокоповича. Тутдоречно зауважити, що М. Петрову були відомі лише два рукописи поетики Л. Горки, які зберігаються у Києві. У 1969 р. третій екземпляр цього курсу виявилапольська дослідниця поетики П. Лєвін у Центральному державному архіві древніхактів (ЦДАДА) у Москві (шифр 381, № 1772).
В Києво-Могилянській академіїофіційно рекомендувалося викладати науку поезії Ф. Прокоповича і його вірші абовірші М. Ломоносова. Не втратила вона свого значення і сьогодні. У 1961 р. булавдруге опублікована з російським перекладом Г. Стратаноізського і коментарем 1.Єрьоміна. Це видання тексту і передусім російський переклад дали поштовхподальшому дослідженню літературно-естетичних поглядів Ф. Прокоповича,дослідженню історії розвитку естетичної думки на Україні і в Росії.
Дещо раніше «Dе агtе роеtіса» Ф. Прокоповича, як повідомляє Г.Сивокінь, готували до видання В. Рєзанов і Г. Костенецький, але їх працязалишилась незавершеною, і цей рукопис зберігається у Ніжинському філіалідержавного архіву Чернігівської області (справа 252) під заголовком «Старовинніукраїнські поетики. Випуск 1. «Про мистецтво поетичне» Теофана Прокоповича.
Значним вкладом у дослідженнякиївських поетик і риторик є монографія В. Крекотня «Байки в українськійлітературі XVII—XVIII ст.». Вченого цікавила лише теорія іпрактика жанру байки у шкільних поетиках і риториках, і треба сказати, що йогозмістовне та цікаве дослідження вносить щось нове у вивчення теорії цьоголітературного жанру. Воно цінне не лише тим, що його автор, вивчивши майже всіпоетики і риторики Києво-Могилянської академії, вибрав з них усі байки, а ще йтим, що він дав, крім оригіналу, переклад цих байок на українську мову.
Теоретичну працю Ф.Прокоповича «Dе агtе роеtіса» використовують історикиросійської і української літератур, учені, які займаються вивченнямпольсько-українських літературних зв'язків та ін. Цьому курсу присвячена статтяО. Соколова «О поэтике Феофана Прокоповича», в якій „De arte poetica” Ф. Прокоповича характеризується якцінна пам'ятка ранньої російської літературно-естетичної думки, як «стрункасистема літературно-естетичних понять, які склалися внаслідок самостійногозасвоєння традиційного матеріалу і його продуманого синтезу» .
До курсів теорії поезіїзвертаються сходні вчені, яких цікавлять питання теорії літератури, літературнінапрями і стилі. Однак найбільше привертає увагу опублікована» De arte poetica» Ф. Прокоповича, інші ж курси, неопубліковані, залишаються поки що недоступними для широкого колалітературознавців.
Види поетик
При ознайомленні з поетиками 17-18століть впадає в око те, що ці теоретичні праці самі здебільшого оформлюютьсяяк художні та мистецькі твори, згідно з вимогами тогочасного стилю. Поезія уних порівнюється з джерелом, з садом тощо. А поряд з цим мала місце і тенденціядо стриманішого способу викладу правил поезії, яка характеризує „Поетику” Ф.Прокоповича та його послідовників.
Здебільшого курси поетик складалися здвох частин: загальної поетики і часткової ( прикладної), присвяченоївисвітленню родів і видів поезії. Поділ літератури на роди у вітчизнянихпоетиках 17-18 століття різний. Київська поетика ” Fond Castaliys ” 1965р. вказує на шість родівпоезії: героїчна, елегійна, сатирична, комічна, буколічна і землеробська.
Принципом поділу поезії на роди укиївській поетиці 1996р.”Lyra” є предмет і спосіб написання. Тут також названо три роди: монологічна(лірична, елегійна, епіграматична), діалогічна (комедія і трагедія) і змішана (епічна і букологічна ) поезія.
Але існував і інший поділ, колизагальна і часткова поетики становили одну частину, а другу-основи риторикистосовно до потреб поетики. Саме так побудована „Поетика” Митрофана Довгалевського.Предметом загальної поетики було те коло питань, яке пов’язане власне зфілософією мистецтва і передусім являє інтерес для історії естетики. Тутідеться про походження поезії, її природу, відношення до дійсності, про рольвимислу і правди. Про предмет, мету поезії тощо.Поряд з цим деякі загальноестетичні проблеми висвітлювалися також і в частковій поетиці: про принципиподілу поезії на роди і види, про трагічне, комічне тощо.
Визначаючи предмет поезії, М.Довгалевський підкреслює, що без вимислу немає поезії взагалі. Поетичнемистецтво будується на вимислі, але поет видумує і творить не довільно, азгідно з правилами логіки, і тому наслідки його творчості не є неправдою і несуперечать здоровому глуздові. Наявність поетичного вимислу і є причиноювідрізнення справжнього поета від віршописця, котрий тільки вправно розташовуєслова. Завдяки вимислові поезія відрізняється також і від історії. Поетичнийвимисел трактується як вдалий винахід речей правдоподібних або тільки на зразокправдивих. В одному випадку вимисел є художнім і довшим і стосується всієїпоеми, в другому є коротшим і охоплює лише кілька віршів.
Предметом поезії можуть буи якреально існуючі речі та явища, так і вигадані. Але поетичний вимисел повиненбути в кожному разі неодмінно правдоподібним. На думку Аристотеля „ вимисел – душапоезії”.
У розумінні призначення поезії М.Довгалевський іде за Аристотелем, підкреслюючи, що воно полягає в користі іздатності виправляти характери. Це призначення поезія виконує завдяки тому щовона має здатність повчати та захоплювати, зворушувати або поєднувати приємне зкорисним. Щоб вірш виконував успішно свою повчальну функцію, поет повинензображувати речі з достатньою ясністю. Захопити ж поет зможе тоді, коли вінсвоїм віршам надає гостроти або проникливої дотепності, що становить душупоезії. Щоб захопити читачів, поет схиляє душі слухачів до різних почуттів,корисних та почесних вчинків. Отже, поезія має трояке завдання: вона повиннаводночас повати, розважати і спонукати до правдивих і моральних вчинків.
Поезія поділяється щодопредмету і матеріалу на три види: показову, дорадчу, судову. Крім того вонаможе бути досконалою та недосконалою. Досконалість поезії досягається задопомогою поетичного в        
Друга причина, очевидно,полягає в погляді на мистецтво не тільки як на засіб повчання, а й як на засіброзважання, внаслідок чого й надається такого важливого значення дотепності,свободі творчого вимислу при всій властивій поетикам ре-цептивності тарегламентації. Є всі підстави гадати, що в «Поетиці» М. Довгалевськоговідбивалася течія, протилежна класицизмові. Ф. Прокопович намагався наблизитибарочні в своїй основі естетичні принципи, вироблені в XVII столітті в Київській академії, довимог поетики класицизму. Свідчень цього знаходимо досить і в його «Поетиці» ів «Риториці», наприклад у тій критиці, з якою він обрушується на польськогопроповідника Т. Млодзя-новського. Довгалевський же прагнув теоретично пояснититі особливості літературної практики, що були більш властиві українськійлітературі. І це, звичайно, стосується не стільки курйозного вірша, скількисерйозних літературних жанрів.
У «Поетиці» М. Довгалевськогоосновне місце відводиться характеристиці латинського, польського ідавньоукраїнського віршування. У цьому питанні безперечною заслугою київськогопрофесора є розділ, присвячений давньоукраїнському і польському віршам. М.Довгалевський одним з перших виділив положення про ці вірші в окремий розділ ірозглянув їх перед латинським віршем. Це безперечне свідчення того, щоукраїнський письменник добре розумів значення цієї частини «Поетики» длярозвитку рідної йому літератури. Цю частину він насичує багатьма прикладами, яквласними, так і інших авторів-співвітчизників. З польських поетів Довгалевськийпосилається на твори Кохановських, Твардовського та деяких інших. Дослідникицілком справедливо відзначали, що заслугою Довгалевського є те, що він чи ненайповніше розробив питання українського силабічного вірша, дав своєріднепояснення його структури, краси та інших достоїнств порівняно зі своїмипопередниками та сучасниками.
М. Довгалевський твердить, щокраса в поезії досягається не чим іншим, як тільки знанням та розумінням тропіві фігур і полягає головним чином у «словах та думках». Тут, зрозуміло, 'йдеться про красу поетичної форми, а про красу змісту питанн зовсім неставиться. Що ж до формальної краси, то в «Поетиці» Довгалевського, як і впереважній більшості поетик, згідно з уявленням професорів Київської академії,її можна досягти вправним студіюванням мови і добрим використанням тропів тамовностилістичних засобів. Треба сказати, що вивченню засобів поетичної мови впоетиках і риториках відводилося чимало місця. Уявлення про красу віршапов'язується у М. Довгалевського з вимогою технічної досконалості —відповідності вірша певним виробленим правилам. Так, він твердить, що достоїнствомбудь-якого вірша є передусім цезура та закінчення, або каданс, вірша, що являєсобою певну логічну мовну співрозмірність. У слов'янському (давньоукраїнському)вірші, на думку Довгалевського, найкращим закінчення буде тоді, коли віршзавершуватиметься трискладовими словами. Звичайно, ні Довгалевськнй, ні іншіавтори поетик не могли не бачити різниці між поезією і віршуванням, що справжняхудожня творчість вимагає таланту і що вимисел без цього неможливий.
Але, як і над іншими поетамитого часу, над М. Довгалевським тяжіє думка, що поетичного мистецтва можнанавчитися, тому, власне, й самі ці правила нерідко підносилися до рангумистецтва.
Як і всі інші тогочасніпоетики, що мали шкільне призначення як підручники поетичної майстерності,«Поетика» М. Довгалевського великою мірою також зосереджена навколо проблемхудожньої форми, засобів мови і стилю. Для певного історичного етапустановлення давньої української книжної поезії таке зосередження уваги напроблемах майстерності форми було цілком виправданим. Адже саме з опануванняформи передусім починалося народження і поширення професійного мистецтва, якезгодом привело до утвердження світського змісту і вирішального зрушення вестетичній свідомості.
У М. Довгалевського мизустрічаємо, наприклад, докладно розроблене вчення про метафору, багатство їїрізновидів, що звужують або розширюють значення слова, з численнимиілюстраціями. Старі поетики, а особливо риторики, спираються на формальнулогіку і алегорику, а ще ширше на філософію, з якою пов'язане панування правил,заздалегідь встановлених на основі запозичених стародавніх зразків тарозташування частин словесного твору. Знання поетичних фігур, на думку М.Довгалевського, є вимогою, що ставиться і перед поетом, і перед ритором. Томуправила розвитку поетичної думки, що є предметом риторики, неодмінно стають ічастиною поетики.
Друга частина «Поетики» являєсобою, по суті, не що інше, як виклад основних положень риторики. М.Довгалевський зазначає, що тут він прагне наслідувати «Туллієву Сваду», тобтокнигу про ораторське мистецтво Марка Туллія Ціцерона.
Риторичне вчення складаєтьсяз шести частин: про тропи, про фігури, про періоди та їх складові частини, прориторичні джерела і про хрію та її частини. Викладаючи вчення про хрію, М.Довгалевський як зразок предметної хрії наводить власний панегірик РафаїловіЗаборовському, сповнений найвищих похвал: «Хай мовчить панегірист Аполлон, хайзамовкне ад Гомер, хай стримає голос красномовний Туллій… бо ось новий іденайкрасномовніший оратор Рафаїл». Голос його, каже Довгалевський, звернений довсіх народів, його промови змістовні, і він замість спокусливого багатослів'яобрав щирість і стриманість...
Сучасного читача вразитькількість термінів, зміст яких був докладно розроблений теоретиками XVII—XVIII століть. Найменші елементи поетичноготвору діставали там чітке визначення і відповідно регламентувалися правилами,які не завжди усвідомлює сучасний поет, складаючи оригінальні вірші чи поеми. У«Поетиці» М. Довгалевського зустрінемо багату колекцію імен богів, вживаних впоезії, наприклад, усіх володарів Олімпу з їхньою родовідною, імена царів,імператорів, засоби вихваляння людей різних станових та вікових категорій —друзів, юнаків, ратних мужів, учених, багатих, ораторів тощо. Є тут багатиймовностилістичний арсенал для опису тварин, зброї, предметів війни, хатніхречей тощо, які подаються за алфавітом.
Питання про походженнякиївських поетик цікавило багатьох дослідників?! Основні твердження, навколояких оберталася думка та Митрофана Довгалевського Прокоповича являють собою нещо інше, як інтерпретацію і конкретизацію тих загальних положень, котрі впершебули сформульовані Арістотелем, згодом варіювалися у Горація, Ціцерона та іншихантичних авторів, а потім знову переосмислювалися середньовічними іренесансними поетиками. Немає нічого дивного, що в результаті всіх цихінтерпретацій арістотелівські положення поступово формалізувалися. Однак цяформалізація відбивала суперечності духовно-практичного освоєння світу засобамимистецтва на різних історичних етапах. Все ж важливі принципи естетикиАрістотеля в курсах українських авторів знаходили адекватне тлумачення. Крімрозуміння предмета поезії, Довгалевський приймає думку Арістотеля проспіввідношення поезії і історії, поділяє його думку про близькість поезії дофілософії тощо. Звичайно, що на розуміння природи поезії впливали значною міроюі церковні письменники-візантійці, такі як І. Дамаскін, св. Ієронім, Євсевій,та новолатинські ренесансні теоретики — Я. Понтан, ІО.-Ц. Скалігер, Ф. Страдата інші. Але, старанно вивчаючи праці цих теоретиків, українські професориніколи не обмежувалися викладом відомих тверджень якогось автора, а,зіставляючи різні джерела, вони робили самостійні спостереження. Старіположення переосмислювалися у світлі особистого творчого досвіду і вимогсучасності. Не випадково більшість авторів поетик була й відомими на той часпоетами. Слід відзначити ще одну загальну рису «Поетики» М. Довгалевського.Вона полягає в тому, що хоча його думки та уявлення і обертаються в сферібіблійних образів і почуттів, але найбільше ж вони живилися сюжетами таобразами античної міфології. В арсеналі художніх засобів, що його пропагуєукраїнський теоретик, спадщині античного міфологічного матеріалу відводитьсяпершочергова роль: імена богів, їхні вчинки, міфологічні оповідання і сюжети єголовним відправним моментом при осмисленні будь-яких предметів і явищ. Це тіприйоми, використанням яких поети опосереднюють своє естетичне ставлення додійсності. Принципи барокко грунтувалися на переосмисленні середньовічних і ренесанснихтрадицій водночас, хоча й мали зовнішню подібність до засад класицизму.
«Поетика» М. Довгалевськогопередусім є поетикою, яка узаконює основні принципи барочного стилю вукраїнській літературі. Вона, на нашу думку, найадекватніша тій літературній течії,яка залишалась панівною на Україні в першій половині XVIII століття і протистояла класицизмові.Крім відзначених вище особливостей теорії Довгалевського, на користь цьогосвідчить і поєднання поетики з елементами риторики. Адже риторична логіка впоєднанні з алсгорикою та символікою — характерні риси стилю літературногобарокко.
Ідеалістичний підхід домистецтва перешкодив М. Довгалев-ському, як і іншим його сучасникам, зробитиперехід від розуміння мистецтва поезії як форми діяльності до визнання його якзасобу духовно-практичного освоєння світу.
У «Поетиці» М. Довгалевськогоз вичерпною повнотою відбилися найголовніші принципи художньої практики XVII— XVIII століть. Тому вона є визначноюпам'яткою естетики і займає поважне місце в історії української естетичноїдумки XVII—XVIII століть. В естетичних поглядах М.Довгалевського відбилась вірність принципам, які в теорії поезії сформувалисяще в другій половині XVII століття, намагання розвинути їх теоретично і практично.

Висновки
Українські латиномовні курситеорії поетичного та ораторського мистецтва, прочитані у Києво-Могилянськійакадемії і в інших навчальних закладах країни у XVII — першій половині XVIII ст., відображають формування ірозвиток естетико-літературної думки на Україні, а також певною міроюлітературної практики періоду, початок якого треба віднести на 30-ті роки XVII ст., оскільки з цього часу дійшли донас курс риторики Й. Кононовича-Горбацького (1636 р.), поетика А.Старновецького і М. Котозварського «LIЬег агtis роеtісае» (1637 р.). На жаль, знаступних 50-ти років не збереглися такі теоретичні курси словесності, протена підставі наступних трактатів теорії поезії і красномовства, зокрема,опублікованих праць Ф. Прокоповича, а також курсу М. Довгалевського можнабезпомилково відтворити процес розвитку естетико-літературної теорії у цьомупроміжку часу, враховуючи певну спадковість у викладанні цих дисциплін ушколах.
В інтерпретації латиномовнихпоетик і риторик згаданого періоду помітно дві лінії: перша (М. Петров, В.Рєзанов, В. Данилевський, А. Горнфельд), яка дотримувалась погляду, щовітчизняні курси поезії і красномовства є копіями західноєвропейських трактатівтеорії словесності; друга (Д. Бабкін, Г. Сивокінь, Д. Наливайко, І. Іваньо таін.), хоч не відкидає творчого використання дидаскалами українських шкілзахідноєвропейських ренесансних поетик і риторик (А. Доната, Я. Понтана, Ф.Стради, Ю. Скалігера, М.-К. Сарбєвського, С. Лавксміна, Н. Кавсіна, К.Соареца), проте одночасно визнає певну оригінальність у вирішенні авторами курсівокремих питань теорії поезії і красномовства і передусім тих, які незустрічаються і не моглизустрічатись у західноєвропейських трактатах, як, наприклад, виклад теоріїсхіднослов'янського силабічного віршування, наявність вітчизняногоілюстративного матеріалу тощо.
Автори курсів теорії поезіїукраїнських шкіл XVII — першої половини XVIII ст. не виробили так би мовити«чистої» поетики. У кожному курсі е розділи, в яких викладаються окремі питаннятеорії красномовства, або, частіше всього, друга частина поетики — це відомостізі стилістики і насамперед вчення про фігури і тропи. Навіть Ф. Прокопович,який у трактаті «Dе агtе роеtіса» не відводить спеціальногорозділу для відомостей з риторики, розглядає їх (фігури і тропи) разом зпитаннями теорії поезії.
Теорія художнього слова(поезії і художньої ораторської прози) авторів латиномовних поетик і риторикгрунтується на античній теорії художньої мови і, головним чином, на вченніАрістотеля, Діонісія Галікарнаського, Горація, Ціцерона, Квінтіліана, анонімнихтрактатах «Риторика до Гереннія» і «Про високе» — це основні її джерела. Звідсиі розуміння поетичної мови як віршованої мови з поетичним вимислом, що єнаслідуванням навколишньої дійсності. Поетичний вимисел і метричнаструктура-вірш, за їх твердженням,— основні форманти поетичної мови. Крім того,поетична мова повинна бути образною, емоціональною, з певним поетичнимсловником і поетичною фразеологією, що сформувались протягом століть. Художняпроза, на думку авторів давніх українських поетик і риторик, мало чимвідрізняється від віршованої поезії, хіба що ритмічною структурою: вірш(мається на увазі античний класичний) був метричним, а проза ритмічною,найчастіше з ритмічними клаузулами, а не суцільно ритмічною.
Широке пояснення в шкільнихпоетиках знайшла така естетична категорія, як поетичний вимисел (fiсtіо роеtіса), під якою теоретики розумілинаслідування (відтворення) реальної дійсності, але не точне копіюваннянавколишнього світу, а тільки правдоподібне. Звідси правдоподібність (vегіsimilіtаs) — характерна особливість художньоїдійсності.
На розумінні суті поетичноговимислу авторами українських шкільних поетик, як і взагалі поетичної мови,помітні сліди впливу принципів естетики і поетики стилю барокко і насампередодного з основних його принципів — консептизму (київська поетика 1720 р.,чернігівська поети Й. Лип'яцького, «Ногtus роеtісиs» М. Довгалевського та ін.).
Призначення поезії, згідно зантичною теорією художньої мови, а також з теорією авторів давніх українськихпоетик,— повчати, хвилювати і розважати. Вітчизняні теоретики, проте, наперший план висували delectare (розважати, приносити насолоду) особливо багатим словесниморнаментом і поетичним вимислом, але ця естетична насолода, без сумніву,розвивала мислення читача (слухача) і впливала на його почуття, тому, по суті,зберігалось це потрійне призначення поетичної творчості. Метою ж ораторськоїпрози було будь-якими засобами, байдуже чи вони були істинними, чи неістинними,переконати слухачів в істинності положення, яке треба було довести. Тому регsuаdeеге — переконувати — основна метаораторської бароккової прози.
Учення професорів теоріїпоезії про ритміко-метричну структуру художньої мови ґрунтується також наантичній літературній теорії. Це передусім вчення про античну квантитативну версифікаційнусистему, знання якої було обов'язковим для спудеїв шкіл. У шкільних поетикахшироко пояснювались усі деталі цієї системи, і, слід підкреслити, що дидаскалиКиєво-Могилянської академії та інших шкіл були великими знавцями античноговіршування і часто прекрасними поетами, що писали трьома мовами: рідною,латинською і польською (Ф. Прокопович, І. Ярошевицький, М. Довгалевський, Г.Сломинський, М. Козачинський, Г. Кониський та ін.). їх спостереження надантичними віршованими формами, зокрема над дактилічним гекзаметром і елегійнимдистихом, оригінальні і вносять чимало нового у дослідження цих метричнихструктур.
Зовсім нове явище у курсахтеорії поезії професорів Києво-Могилянської і Московськоїслов'яно-греко-латинської академій та інших шкіл країни — це вчення просхіднослов'янське силабічне віршування, яке знаходимо вже у поетиках початку XVIII ст. Його детально розробили у своїхкурсах теорії поезії Ф. Квєтницький, М. Довгалевський, Г. Сломинський, С.Добриня, Г. Кониський. Примат у викладі теорії і систематизації формсхіднослов'янського силабічного вірша належить Ф. Квєтницькому, професоруМосковської слов'яно-греко-латинської академії, а на Україні —ординар-професору Києво-Могилянської академії М. Довгалевському. На практицісилабічні вірші існували вже в кінці XVI ст. Практика, як відомо, випереджає теорію, і це закономірне явище. Тому,гадаємо, припущення дослідників літератури про те, що на виникнення і розвитокукраїнського літературного силабічного віршування мала вплив народна творчість,ґрунтується на міцній основі. Проте не слід відкидати зовсім впливу польськоговіршування на розвиток силабічної поезії у стінах шкіл на українських землях,які належали до Польсько-Литовської держави. По-пeршe, у теоретичних курсах є розділи пропольський силабічний вірш і, по-друге, автори цих курсів часто писали силабічнівірші польською мовою.
Коли мова йде про виклад упоетиках основ східнослов'янської силабічної системи версифікації, то необхідновказати ще й на певний вплив теоретичних трактатів і поетичної творчостіросійських теоретиків художнього слова (А. Кантеміра, В. Тредіаковського, М.Ломоносова) на розвиток української поезії, у якій уже в першій половині XVIII ст. чітко визначався нахил у напрямкутонізації (вірші Ф. Прокоповича та ін.). їх теорія у кінці першої і, особливо,у другій половині XVIII ст.завойовувала собі права у стінах шкіл і поступово замінювала стару латинськутеорію версифікації.
Поява розділу просхіднослов'янську силабічну систему віршування та ілюстративного матеріалу тодішньоюукраїнською мовою у курсах теорії поезії — наочний і дуже важливий аргументпроти помилкового твердження вчених (М. Петрова, В. Резанова, В. Данилевського,А. Горнфсльда та ін.) про повну залежність вітчизняних поетик відзахідноєвропейських.
Стилістична теорія авторівукраїнських шкільних курсів словесності XVII — першої половини XVIII ст., яка сформувалась на основіантичної (Арістотель, Діонісій Галікарнаський, Ціцерон, Квінтіліан, «Риторикадо Гереннія», «Про високе») з урахуванням досягнень західноєвропейськоїренесансної поетики, а також вітчизняної естетико-літературної думки, посідаєважливе місце у розвитку вітчизняних учень про стиль і художню мову якмистецтво слова. Зокрема, слід підкреслити велику роль стилістичної теорії Ф.Прокоповича у формуванні естетичних смаків професорів Києво-Могилянськоїакадемії та інших шкіл, а також у розвитку літератури наступного періоду.
Основний зміст стилістичноїтеорії авторів давніх українських курсів словесності — це вчення про суть,достоїнства і вади літературного стилю, про його жанрові різновиди, про підбірі розміщення слів у реченні і експресивно-емоціональних засобів вираження,•найважливіші особливості словесного вираження такі: краса, побудова ідостоїнства. Перша особливість полягає в тому, щоб словесне вираження булозрозумілим, красивим, відповідним і відзначалось чистотою мови. Багато уваги устилістичній теорії авторів поетик і риторик приділялось відповідності —діалектичному зв'язку форми і змісту — одному з головних принципів античноїкласичної естетики. Підбір слів та їх розміщення у реченні, вчення про період іпро експресивно-емоціональні засоби вираження (тропи і фігури) — всі ці питаннястилістики розглядались переважно у риторичних курсах, проте знання їх булообов'язковим як для оратора, так і для поета.
Пряме відношення до теоріїстилю мають розділи в риториках про емоціональну сторону ораторської прози іпро спосіб збудження у слухачів різних емоцій. Такі розділи, на наш погляд,мають неабияке значення не тільки для ораторів-початківців і поетів, а й дляісторії вітчизняної психології, зокрема, змістовний розділ є в «Dе агtе гhеtогіса» Ф. Прокоповича, оригінальнийцікавими спостереженнями і висновками київського професора.
Учення про три роди стилю —високий, низький і середній, яке сягає своїм корінням в античну теоріюхудожньої мови, знайшло свій подальший розвиток у стінах Києво-Могилянськоїакадемії у XVII — першій половині XVIII ст.
У теорії літературних родів івидів дидаскалів українських шкіл згаданого періоду, в основі якої лежитьучення античних теоретиків літератури, помічається вплив естетики барокко іособливо бароккового консептизму, який надзвичайно яскраво відобразився вепіграматичній, курйозній і фігурній поезії. Консепт (лат. сопсеріиз, аситеп,аси-Іит, агдиіит, агдиііае), джерела якого треба шукати в античній поезії (утворчості Сенеки Старшого, Лукана, Апу-лея, Плінія Молодшого та іншихпредставників «срібної» латині),—це поєднання протилежностей у випадковугармонію, узгоджена неузгодженість (сопсогз дізсогсііа). Консепти, словесні смислові, використовувались як упоезії, так і в ораторській прозі. Барокковий консептизм і барокковастилістична перенасиченість засобами вираження, яка створює ілюзорну видимістьпевної новизни і незвичності та викликає у слухачів здивування, призводили допорушення класичного принципу декоруму, класичної міри барокковою надмірністю,класичної гармонії барокковою дисгармонією, класичного спокою і симетрії бароковоюдина про ритміко-синтаксичну структуру художньої мови. Згідно з їх ученням найважливіші особливості словесноговираження такі: краса, побудова і достоїнства. Перша особливість полягає втому, щоб словесне вираження було зрозумілим, красивим, відповідним івідзначалось чистотою мови. Багато уваги у стилістичній теорії авторів поетик іриторик приділялось відповідності — діалектичному зв'язку форми і змісту —одному з головних принципів античної класичної естетики. Підбір слів та їхрозміщення у реченні, вчення про період і про експресивно-емоціональні засобивираження (тропи і фігури) — всі ці питання стилістики розглядались переважно уриторичних курсах, проте знання їх було обов'язковим як для оратора, так і дляпоета.
Пряме відношення до теоріїстилю мають розділи в риториках про емоціональну сторону ораторської прози і проспосіб збудження у слухачів різних емоцій. Такі розділи, на наш погляд, маютьнеабияке значення не тільки для ораторів-початківців і поетів, а й для історіївітчизняної психології, зокрема, змістовний розділ є в «Dе агtе гhеtогіса» Ф. Прокоповича, оригінальнийцікавими спостереженнями і висновками київського професора.
Учення про три роди стилю —високий, низький і середній, яке сягає своїм корінням в античну теоріюхудожньої мови, знайшло свій подальший розвиток у стінах Києво-Могилянськоїакадемії у XVII — першій половині XVIII ст.
У теорії літературних родів івидів дидаскалів українських шкіл згаданого періоду, в основі якої лежитьучення античних теоретиків літератури, помічається вплив естетики барокко іособливо бароккового консептизму, який надзвичайно яскраво відобразився вепіграматичній, курйозній і фігурній поезії. Консепт (лат. сопсеріиз, аситеп,аси-Іит, агдиіит, агдиііае), джерела якого треба шукати в античній поезії (утворчості Сенеки Старшого, Лукана, Апу-лея, Плінія Молодшого та інших представників«срібної» латині),—це поєднання протилежностей у випадкову гармонію, узгодженанеузгодженість (сопсогз дізсогсііа). Консепти, словесні смислові, використовувались як упоезії, так і в ораторській прозі. Барокковий консептизм і бароккова стилістичнаперенасиченість засобами вираження, яка створює ілюзорну видимість певноїновизни і незвичності та викликає у слухачів здивування, призводили допорушення класичного принципу декоруму, класичної міри барокковою надмірністю,класичної гармонії барокковою дисгармонією, класичного спокою і симетріїбарокковою динамічністю і асиметричністю, внаслідок чого формі надававсяпріоритет перед змістом твору.
XVII — перша половина XVIII ст.— період становлення і розвиткуукраїнської літератури, її родів і видів, і, безперечно, шкільні курси теоріїпоетичного і ораторського мистецтва відіграли значну роль у цьому процесі, наякий водночас мала вплив народна творчість. Взаємозв'язок народної творчості ілітературної теорії та практики був важливим фактором у розвитку художньоїтворчості цього періоду. З літературних жанрів найпоширенішими були шкільнадраматична, панегірична, епіграматична, курйозна і фігурна поезія, стилістичнаприналежність якої до барокко не викликає сумніву.
Аналіз латиномовної поезії,творцями якої були переважно професори Києво-Могилянської академії, даєпідстави говорити про її барокковий характер, про неабияку поетичнумайстерність її авторів, про відображення у ній ідеалів як викладацького, так істудентського складу академії — любові до своєї батьківщини і до свого народу.Тісний зв'язок, а не відірваність від життя країни і народу—одна з характернихособливостей латиномовної поезії.
Давні українські шкільнікурси теорії словесності (як і взагалі художнє слово) відіграли значну роль нетільки у розвитку теоретичних основ художньої літератури згаданого періоду, алей у жорстокій класовій боротьбі, що мала помітний релігійний характер, особливона українських і білоруських землях, які входили до складу Польсько-Литовськоїдержави, де боротьба за збереження православної віри була частиною соціальної інаціональної боротьби українського і білоруського народів проти польськоїшляхти і католицизму як ідеології іноземних гнобителів. У цій визвольнійборотьбі наочно відобразилось прагнення народів до об'єднання з великимросійським народом у єдиній державі. Ця ідея знайшла своє відображення також утеоретичних курсах словесності і в художній літературі того часу, і ролькиївських учених у її здійсненні велика і незаперечна.