ДИПЛОМНА РОБОТА
Динамікаліричного почуття у творчості Лесі Українки
Зміст
Вступ
Розділ І. Поетичнийвідгомін долі у творчості Лесі Українки
Розділ ІІ. Багатогранністьінтимної лірики Лесі Українки
Висновки
Список використанихджерел
Вступ
Усвідомості нашого сучасника Леся Українка велика поетеса України і жінка зтрагічною долею – ввійшла творами не лише патріотичної тематики, а й глибоко інтимними.
Ускарбниці світової поезії „яскраво зоріють задушевно – щирі, тривожно – радісній сумовито — променисті послання – роздуми, народженні взаєминами з НесторомГеоргійовичем Гамбарашвілі та Сергієм Костянтиновичем Мержинським, спогадами іпам’ятю про них лесезнавець з Волині Олександр Рисак [25, 163].
Колизаходить мова про поезію, не зрідка виникає дискусійне питання про міру їїбіографічності. Дехто з критиків уважає, що 90% успіху поета становить йогояскрава життєва біографія, декому, навпаки, здається, що пальма перемоги впоетичному мовленні належить біографії почуттів(до речі, проти „графоманствапочуттів свого часу повстав відомий російський поет Андрій Вознесенський).Істину, як завжди, слід шукати посередині. „Життєвий досвід, безперечно, — важлива річ для творчості, — підкреслює у статті „Моя гріховнице пречиста...”.Поезія в коханні і кохання в поезії” О. Логвиненко, — але ж і підвищенічутливість та вразливість, тобто імпресіоністична реакція на довколишнє такожне останню роль відіграють у поетичній візії. Ну, а в любовній ліриці. Бездосвіду авторові а ніяк не обійтися. Причому мається на увазі насампередстражденний досвід, що дає читачеві потужний імпульс для співпереживання” [10,6].
Алечи маємо ми право вторгатися в особисте, приватне життя митця? Сама ЛесяУкраїнка про себе розказувати не любила, була дуже делікатною, не хотілавиносити на люди своє особисте. Своє горе, свою радість, переживання ховалаглибоко в серці.
В листідо Осипа Маковея 1983 року вона написала: „Невже справді, ми поети (даю собі ценаймення з дозволу критиків), мусимо жити завжди „на роспутті великому” івіддаватися людям на осуд – скажу навіть на пошану — не тільки свої думки йроботу, а навіть все життя. Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли бя побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною могожиття, дарма що в моїй біографії не знайшлось ба нічого ні особливо цікавогодля людей, ні надто ганебного для мене [28, 154].
Коженпо своєму розуміє такі вселюдські, всеоб’ємнійші психоемоції поняття, як„кохання” та „щастя”. Але часто їх ототожнюють (підсвідомо чи усвідомлено)кожна людина, інакше навіщо їй узагалі приходити чужинцем у цей шалений світ?
Нещодавнополітолог Микола Томенко презентував свою книгу „Теорія українського кохання”.
Засловами автора „це дослідження варто розглядати як роздуми довкола важливої наневичерпної теми такого феномену, як українське кохання”.
Упередмові до видання Микола Томенко відзначає, що „українське кохання можеслужити національною легендою чи міфом, яких так не вистачає нинішньомусуспільству...
Цеодна з причин того, чому з’явилася книжка. Щоб там не було, але кохання – топочуття, якого завжди бракує, це стан душі, якого прагнеш, мрія, якою живешвічно.
СучасникЛеся Українки Микола Євшан – провідний критик і культуролог – стверджував, щовона „належить до письменників, у творчості яких постає вся їхня біографія, вній вони концентрують усе своє духовне життя [7, 160].
Дослідникзвертав увагу на особливий, свій стиль у творчості Лесі Українки, в якомувоєдино сплелися: „інтелект, поетична інтуїція, глибока ніжність жіночоїпсихіки, сильна творча воля, орлиний лет душі [7, 160].
Мипрагнемо розглянути поезію великої поетеси, в якій відзначився сильний, мужнійталант, не позбавлений жіночої грації і ніжності, прагнемо пізнати душу її.Вона постійно відстоювала право людини „боронити свою душу й серце, щоб невривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, при наймі поки живе господартієї хати” [7, 155].
Інтимне,особисте не могло не прорватися на аркуші паперу. В вилину особливого душевногонапруження мусила про це писати, бо не могла не писати. Та й взагалі, все, щопише поет, неодмінно проходить крізь його душу й серце, розум і почуття, інеодмінно залишає свій слід, який не лежить на поверхні. Саме ця риса творчоїіндивідуальності письменниці найвиразніше відбилася в її інтимній ліриці, яка,на жаль, найменше відома широкому колу читачів.
Якзауважує у передмові до першого видання інтимної лірики поетеси „Хвилі моєїпотуги” професор Леоніла Міщенко, це „дорогоцінні скарби моральної величі іхудожньої краси, самобутнє мистецьке осмислення вікових загальнолюдськихцінностей, освітлення незбагненної та й великого дива – кохання” [20, 5].
„Водному із інтерв’ю, які давав професор О.О. Рисак журналістці А. Філатенко вінсказав: „Я шкодую, що науковий інтерес до творчості Лесі Українки проявивсядещо запізно. Зрозуміло, знав її в школі, під час навчання в вузі, але моїперші наукові інтереси в студентські роки були пов’язані не з Лесею Українкою,зараз, коли я читаю її лірику я задоволений настільки, що написав би ще однукандидатську роботу на тему лірики” – увагу М. Мороз. [23, 6].
Актуальністьвипускної роботи полягає у тому, що лесезнавці, які досліджують творчість ЛесіУкраїнки, продовжують нас дивувати своїми відкриттями про письменницю. Але самеінтимна лірика поетеси повинна досліджуватись ще більше, тому що нам маловідомо інформації про неї.
Метароботи полягає в тому. Що треба поглибити вивчення життєпису і творчої спадщиниЛесі Українки.
Поставленамета передбачає реалізацію таких основних завдань випускної роботи:
- Перегляд усталених та пошук нових оптимальних підходів до характеристикиособистості митця;
- визначити засади художньої інтерпретації індивідуального самовиявуособистості (індивідуалізм, жертовність. Глибина та інтенсивність переживань);
- проаналізувати ліричні твори поетеси.
Практичнацінність результатів дослідження зумовлюється тим, що вони допомагають заповнити«білі плями» при цілісному аналізі ліричної спадщини поетеси, зокрема,стилістичної своєрідності її інтимної лірики.
Методологічнубазу роботи складають праці визначних літературознавців. Таки як Агєєва В.,Денисюк І., Євшан М., Зеров М. та інших.
Удослідженні інтимної лірики використано порівняльно-історичний,текстувально-аналітичний методи аналізу.
Увступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету й основнізавдання роботи, відзначено її методологічну основу.
Упершому розділі «Поетичний відгомін долі у творчості Лесі Українки» йдеться прореальні життєві сюжети, які «ховаються» за рядками віршів. Це не тількибіографічний матеріал про постаті. Які надихнули музу, а й роздуми про місцелюбовної лірики у творчості поетеси. У другому розділі «Багатогранністьінтимної лірики Лесі Українки», аналізуючи інтимний доробок, розглядаємобагатоплановість, поліаспектність лірики письменниці.
РозділІ. «Поетичний відгомін долі у творчості Лесі Українки»
Особистужиття Лесі Українки складалося переважно драматично. Веселу жваву дівчинку, танцюристкуі щебетушку раптом вразила тяжка недуга – туберкульоз кісток. І починається«тринадцятирічна війна» з хворобою.
Минулодитинство, наступив період юності, а хвороба не відступала. Леся українказмушена була, чуючи у собі покликання музиканта, відмовитися від улюбленогозайняття – гри на фортепіано. Своєму дядькові Михайлу Драгоманову вона писала:«Мені. Часом здається, що з мене вийшов далеко кращий музика, ніж поет, татільки біда, що «натура мені утяла кепський жарт...» [28, х, 65]. Їй довелосяпрощатися з інструментом, з яким вона ділилася журбою, веселими та сумнимидумками. У елегії «До мого фортепіано» (написана п’ятнадцятого березня тисячавісімсот дев’яностого року) персоніфікований образ музичного інструмента. Донього поетеса звертається як до давнього друга:
Розстаємосяна довго мі с тобою!
Зостанешсяті в самоті німій,
А яне матиму де дітися з журбою...
[28,х, 68]
Всещо відчувала поетеса, вона намагалася виразити на аркуші паперу.
Більшістьтворів, присвячених С.Мержинському, Леся Українка за життя не друкувала, вонизберігалися у родинному архіві Косачів. Леся заповідала вкласти в домовину своєпотаємне. Особисте. Лише у 1947 році ці вірші були опубліковані у Львові дослідницеютворчості письменниці Марією Деркач у книзі «Леся Українка. Неопублікованітвори». Вперше тут з’явиться і портрет С.К. Мержинського та інші матеріали, щорозкривали цю драматичну сторінку життя Лесі Українки і стали ціннимидокументами для з’ясування генезису багатьох творів письменниці.
Упередмові до «Неопублікованих творів» Марія Деркач підкреслювала, що це було«мистецьке оформлення глибокої життєвої травми Лесі Українки та її друга. В тойчас, коли вийшла книга, ніхто не думав що це живий людський інструмент. [5, 7].
Участьжінок в літературному процесі особливо пожвавилось в кінці ХІХ – на початку ХХстоліття.
Першіпублікації майбутньої поетеси Лесі Українки були надруковані у жіночомуальманасі «Першій вінок».
«Одинокиммужчиною на всю соборну Україну» назвав Франко ту. Яка гідна подиву ізахоплення всього світу. Справді, світ не знав такої письменниці. Інтонація іритміка, образне мислення і система поетичних творів у інтимній ліриці ЛесіУкраїнки поклали свій відбиток на її вірші.
«Жіночаніжність і грація лесі Українки, – наголошує Л.І Міщенко, — найбільше відбилисяв інтимній ліриці. Не могла жінка обійти або лише з далека торкнутися струнпочуттів інтимних — це б не відповідало жіночої психології. Найтонші відтінкипереживань закоханої — щастя і туга, надія і розпач, радість і розчарування –мусили вилитись на папір. Так просто. Лагідно і сумно могла писати тількижінка, яка відстраждала ці почуття. Інтуїція жіноча вміє вловити те, що тількидесь зароджується, — чи то кохання, чи то зрада, ти тільки жарт… З гіркимболем або буйною радістю розказує вона про себе і своїх посестер». [20, 65].
Яквважає літературознавець Лариса Мірошниченко: «Леся Українка дужевисокодосліджувана особистість».
Їїбіографія, а особливо частина її життя, яку можна назвати інтимною, займає однуз найвищих сходинок в історії її життя… «В архівних «скарбах» — двохдорогоцінних мішках», з якими родина Косачів покидала Київ у вересні 1943 року,був і досі невідомий фотопортрет Нестора Гамбарашвілі. Портрет грузинськоголицаря, улюбленця родини Косачів. [18, 66].
Пригадуючистосунки пана Нестора й Косачів, Галина Лисенко писала: «На перший поглядздавалося, що це одна сім’я. Вони спільно відвідували музеї, виставки, абоякісь цікаві концерти, обмінювались літературними новинками, і завжди душеютовариства була Леся» [18, 66]. Квартирант вже другий місяць мешкав у Косачівна Назарівський вулиці, 21 в орендованому приміщенні. Йому було добре в маленькійкімнатці («весьмаопрятной. Светлой с необходимой для студена мебелью: стол, стул, комод иумывальная чаша с рукомойником») [18, 280].
Вінз’явився в її долі саме тоді, коли дозрівав всепоглинаючий новоромантичнийзадум драматичного твору про «іншу любов, ніж та, що веде до вінця»
Реалістичнатворчість цього періоду в найтонших нюансах занотувала біографічні «події» психічногосвіті авторки.
НесторГамбарашвілі, юнак романтичний, із справжнім художнім чуттям і неабияким знанням,вдячно і приязно сприймав товаришування з поетесою. Її ж мислення в цей моментв цей час переноситься в площину майже літературної гри з життям».
Длянеї за вродливим і чуйним образом товариша проступав вимріяний лицар «безстраху й догани» що ніколи […] не марив про шлюб, а тільки носив у серці образєдиної дамі, за честь її лив свою кров без жалю, за найвищу нагороду мав їїусміх, слово, або квітку з її рук. [18, 281]
Такохання їхнє ніяк не могло розкритися. Вони ніяк не могли бути разом. НесторГамбарашвілі одружився з іншою дівчиною. Леся Українка дуже страждала, про цесвідчать її вірші «Не дорікати слово я дала», «Прощання».
Раптове«прощання» з другом – поетесою та порожнеча духовна, яку мабуть, інтуїтивнопережив за півроку потому Нестор Гамбарашвілі, для його щирої колихливої душібули понукою відгукнутися до неї з вибаченням (він був, як і раніше, відвертийз Косачами)
Урозпачі відповіді Лесі Українки сестрі Ользі (лист з Ялті від 28 листопада 1897р.) гірка розв’язка цього драматичного сюжету, пережитого поетесою з граничнимтрагізмом почуттів, на який тільки вона була здатна. «Скажи Нестору Георгійовичу,як побачиш, що, й не бачивши, мені легко його простити, бо я, властиве, ніколий не сердилася на нього. Взагалі я чим була тим зосталась, не змінилась ні вгірший, ні в кращій бік, отже, хто не боявся мене вперше, той може і тепер небоятись.» [18, 281].
Післястосунків с Нестором Георгійовичем Гамбарашвілі у Лесі Українки на згадку пронього лишилися фотопортрети, кинджал і вірші, в яких вона виразила своєставлення до нього. Їхнє спілкування – це зрушення домов і чуттів двохспоріднених душ, необхідністю їх творчого буття. Потім в її житті з’явивсяСергій Костянтинович Мержинський … З’являються нові витворі мистецтва, надиханні свіжим, чисті але не взаємним коханням.
Протеі в цих творах не вловимо ноток відчуженого суб’єктивізму це вболівання не «в собі»,для себе і про себе. Через конкретне ми вловлюємо те, що може стосуватиськожного, переживання ліричного героя асоціюється з цілком реальними нашими,людськими.
Форсованадинаміка, вираження експресії за допомогою верхнього реєстру – такі характерніознаки лірико – публіцистичної поезії, народженої у зраненому серці, у змінахпсихологічних відтінків. Це приклад того, як принцип циклування збагачує,розширює можливості також інтимної лірики.
Якщопрочитати перші рядки кожної поезії, що вийшли до циклу, то навіть їх змістпоказує цей рух, ці зміни.
Вінтимній ліриці поетесі дуже часто фігурував образ плюща. Так, наприклад, у «Відповіді»читаємо таку строфу:
Моєкохання – то для тебе згуба:
Ті,наче дуб високий та міцний,
Я ж,наче плющ похилений та смутний,
Плющаобійми гублять силу дуба
[18,281]
Уприсвячених Мержинському віршах «Ті не хтів мене взять…» та «Хотіла б я тебемов плющ, обняти…» знову з’являється плющ. Плющ і руїна. Вони взаємнопідтримують один одного:
Їмдобре так у двох, — як нам з тобою, -
Априйде час розсипатись руїні, -
Нехайвона плюща сховає під собою.
Навіщоздався плющ у самотині?
[27,97]
Чи жвипадковим було те, що, шукаючи засобів для вираження найдорожчого – своєївеликої самовідданої любові до С. Мержинського, поетеса звернулася о образуплюща. Героїня вся в альтруїстичному пориві зробити послугу своєму товаришу.[21, 201]
Урукописі крім чотирьох відомих строф, є ще дві закреслені автором строфи, середних ось ця, закінчена і, здається, цілком доречна:
Плющукриває листом всі щілини,
І вкожну рану запуска коріння,
Вінцестає для смутної руїни,
Вйого росі блищать на ній проміння.
[21,28]
Виникаєпитання: чому поетеса не призначила її для друку? Тому, що при наявності п’ятоїстрофи пафосний акцент переходив на віддачу: вклад у добровільну спілкувидавався нерівновеликим. Таке гостре відчуття домірності поетичного витворуцілком відповідало його ідейній концепції, загальним етико – моральнимпринципам Лесі Українки, яка урочисто проголосила: їдуть до спілки тількирівний з рівним [21, 279].
Уплані загального розвитку «ліричної драми» поезія «Хотіла б я тебе, мов плющ,обняти…» моє важливе композиційне значення. Вона, по-перше, знімає надзвичайнуемоційну напругу, створену двома попередніми віршами, і, по-друге, відновлюємотив надії.
Спокійніше,а все-таки досить сильно звучить лірична мініатюра «Скажи мені, мій любий, кудимої сльози поділись?». Тут відбито той важкий стан сердечної зажури, колилюдина не в змозі навіть плакати:
Скажимені, мій любий, куди мої сльози поділись?
Чи товони всі вже, мов літні дощі, розточились?
Чиможе вони розійшлися в осіннім тумані
Івисять тепер надомною, мов хмари важкі, нерухомі?
[28,І, 261]
Поезія«В гаю далекім, в гущавині пишній» хронологічно й по суті кладе початоктворенню високо поетичних наснажених глибоким змістом образів для вираженнясуті ї характеру відносин Лесі Українки з С. Мержинським.
Прекрасназа змістом і формою «Східна мелодія», навіяна їй від’їздом С. Мержинського зЯлти. Поетеса дбайливо оповиває вірш орієнтальним серпанком, дотримуєтьсястрогої локалізації всієї системи троп, уводить окремі вислови з східних мов(фереджія, мечеті), подає забарвлені в місцевий колорит окремі деталіобстановки та побуту. «Східну мелодію»порівнюють з піснею. З піснею порівнюютьїї і тому, що тяжіє вона також прозорою символікою: огонь на вежі є одночасно ідороговказом, і знаком непогасного кохання, «дерево, зрощене сльозами і тугою»- свідчення тривалості розлуки, чорна фереджія – ознака постійного суму, жалобитощо.
«Поетесіімпонувала письменницька щирість, відвага І Франка: така відвага, на її думку,потрібна кожному лірикові», — вважає І. Аврахов [1, V, 167]
Абосховай свою лірику, — писала поетеса, — або май одвагу стати з нею вище «судаглупця» і будь вільний у своїй пісні, як музикант, що вважає тільки на серйознукритику» [1, V, 218]
Однак,як зізнається Леся Українка, у неї не завжди вистачало саме такої відваги: «негромадської, а – як би се сказати? – одваги стать «на торжищі» і виложити все,що маєш» [1, V, 168]. Не стало, зокрема, відваги випустити в світ значну частинувіршів, надиханих зворушливим почуттям любові до Сергія Мержинського.
Доостанніх своїх днів берегла поетеса «закопаними» дорогоцінні скарби своєїнайінтимнішої лірики, не наважуючись рішуче взяти в руки заступ. Коли в 1911році Ф. Петрусенко, мабуть, не тільки від свого імені, звернувся до ЛесіУкраїнки з проханням «відкапати» ці твори, вона відповіла: «В справді«відкопування» хутко Вам напишу, але то чималий клопіт, і тому не знаю, чивідважусь» [25, 188]
Зажиття поетеси в друк потрапили тільки ті з творів даної групи, в якихавтобіографічні моменти надійно прикривалися орієнтальними або легендарнимисерпанками. Це, власне, половина – щонайщиріші з поезії – лишилися в рукописах:їх місце серед інших ліричних творів, поетеса дала мовчазну згоду на друкуванняїх по її смерті.
В. Бірюсоввисловив, на перший погляд парадоксальну, а насправді глибоку і справедливудумку: «Значениеписателя определяется количеством его произведений, оставшихся в рукописи.Посредственности умеет все закончить, успевают все напечатать. Гений жаждетсделать слишком многое и многое написанное признает недостойным себя». Літературнабіографія Лесі Українки, її творча практика дають масу переконливих аргументівна захист такої думки.
Писалисянадиханні С. Мержинським вірші від часу їхнього знайомства (липень 1897рю) докінця 1901 року. Особливо інтенсивним був період листопад 1900 – серпень 1901років. Зараз важко сказати, що зробила б Леся Українка з цими творами, готуючиїх безпосередньо до друку. Проте ряд моментів, передусім змістова єдністьвіршів, чітка послідовність у зображенні обставин і зв’язаних з цім відтінків,переливів почуття, авторські запевнення в тому, що образ коханого буде достойноувінчаний живими квітами серця («І ти знов оживеш в вінку живому живихквіток…»), дають підставу думати, що поетеса, фіксуючи у віршах великої силидушевну драму, мала на межі створити обмірний цикл чи навіть кілька циклів, якізв’язані наскрізним ліричним поетом.
Увіршах, присвячених С. Мержинському, відбилися всі головні стани розвитку«ліричної драми», рух і зміна настроїв від моменту зародження після трагічноїрозв’язки, до спроб втамувати душевний біль новими миттєвими враженнями, зміноюмісць. Однак це не щоденник у прямому розумінні, не вузький «мирок» сутоінтимних взаємин, а великий світ великих почуттів, справжня «драма красивих,сильних характерів» [1, 167].
Якзауважує Г. Аврахов зустріч Лесі Українки з Сергієм Мержинським буланевипадковою: його рекомендував поетесі П.Тучанський – на той час один ізактивних діячів Київського союзу боротьби.
Розмовиз С. Мержинським, його жива зацікавленість літературою, творчістю самоїпоетеси, полум’яна революційність, «альтруїстична захопленість» зробили напоетесу великий вплив. «Було в цій людині багато такого, що відповідало їїідеалу. Разом з щирою приязню, дружбою, — як пише Г. Арвахов, — прийшло йхвилююче почуття любові» [1, 171]. Цей бентежний стан душі майстерно відтворенов вірші «Імпровізація», написанім в 1897 році.
Ліричнийгерой прагне того, що явно йому не під силу: хоче приспати серце, якепробуджується до кохання. Художній ефект досягається аналогічністю доказів:довкола все живе коханням: дерева і квіти нагадують стосунки закоханих, навіть«темний камінь і той освіжається посмішкою на пестощі «білявої хвилечки», — тільки серце поетеси мусить спати:
Спи,моє серце! Нехай там у гаю
Квітигранати палкі розцвітають…
[28,І, 156].
РозділІІ. «Багатогранність інтимної лірики Лесі Українка»
Длялірики Лесі Українки, зокрема інтимної, залишається в силі думка, що требашукати в творах поета не автобіографії, а такого чогось, «що не його одногообходило б». Поетеса прагнула створити цілу гаму переживань молодої людини, щохвилюють кожного – своєю особливою щирістю, інтимністю, правдою і глибиноюліричного переживання.
Темоюкохання поетеса прагнула розкрити характер свого ліричного героя, його душевнийстан не як моментальний, одноразовий сполох почуття (що властиво ліричнийокремій поезії), а в русі багатомірно, у змінах психологічних відтінків.
Вінтимній ліриці Лесі Українки є й сторінки особливі, надзвичайно суб’єктивні іболючі. Це поетичний відгомін жорстоких ударів долі, спричинених смертю людини,про яку могла сказати: «Він створений для мене» [24, 180]. І хоч як уникалаписьменниця автобіографізму в художній творчості й була надзвичайно стримана у вираженніінтимних почуттів, все ж ці сторінки живої любові, пов’язані з постаттю С. Мержинського,не могла не прорватися в поезію.
ПрисвяченаС. Мержинському лірика, сторінка за сторінкою, рядок за рядком, розкриває переднами глибоку душевно драму Лесі Українки, яка закінчилась трагічно.
Такожможна вважати, що поетеса малює світ живої природи, що, подібно людині,відчуває нагу кохання, прагне зазнавати любовних утіх. Квіти граната – «мов поцілункирубінових уст», подихи вітру в лаврових заростях – «наче зітхання нагі»,розквітла магнолія схиляється до красеня кипариса, «як молода до свогонареченого», рухлива «хвилечка» несе коханому каменю «пестощі, любощі, сяєвосрібнеє». Поетеса тут вказує на природу як на збудник сердечного непокою, алечитач повинен розуміти це глибше: таке хвилююче сприйняття природи саме по собіє похідним, воно лише відбиває напружений стан особи у серці якої загорілосяполум’я великої любові, звідси та виняткова емоційність троп і їх неждана, хочі виправдана миттєво великим почуттям любові, можуть видатись яскраво банніквіти граната за поцілунки рубінових уст, тільки жагуче закохане око здатнепомітити любовні пестощі морської хвилечки з прибережним каменем…
Якзауважує поетеса: одна лише поява розквітлих у серці героя любовних почуттів невичерпує змісту вірша. Йдеться також про принципи дій, при характер відносинміж закоханими, про саму суть кохання як такого. Світ природи дає поетесі повніаналогії до різнорідних людських взаємин. Одні, як, наприклад, лаври, своїінтимні стосунки «любо ховають од світа цікавого», інші, як пишна магнолія такипарис, з коханням не криються: їх почуття наскільки щирі, настільки йвідверті. Треті, подібно білявій хвилечці й прибережному каменю, раді з того щоїх відносини взаємно збагачують обох, конче потрібні їм для існування. Героїнятвору не завершує вибір, але увага акцентується на останньому: любовні сторонкилише тоді мають сенс, коли вони взаємно необхідні, збагачують, а не окрадаютьдушу.
КолиС. Мержинський від’їхав з Ялти, поетеса дбайливо оповиває вірші орієнтальнимсерпанком, дотримується строгої локалізації всієї система троп, уводить окремівислови з східних мов, подає забарвлені в місцевий колорит окремі деталіобстановки та побуту. [1, 171].
Можназважити на глибину асоціативних зразків від’їзд коханого, розлука з ним,уподібнюється заходу сонця. Близькість зіставлених категорії дає правопереміщати їх ознаки:
Гетьпонад морем, над хвилями синіми
В’ються,не спиняться чаєчки білії
Дотебе мають шукати на безвісті,
Любиймій, мрій мої бістрокрилії?
[28,1, 151].
Переміщенийз образом «чайок» на образ «мрій» епітет «бистрокрилії» метафоризується,живописує складне і багатогранні поняття.
Ознайомленняз чорновим рукописом «Східної мелодії» показує, як багато працювала над цімтвором Леся Українка. Її не задовольняють перші – ліпші ходові вислови банальнітропи. Знову й знову перекреслює вона написане, змінює структуру рядка, вилучаєцілі строфи. Поетеса вважала що її твір є мелодія: це справді тужний спів, щойде від самого серця.
Однакзверхня простота, прозорість символів не зашкодили поетесі наснажити їхзмістом, широким простором, для розміркувань. Чому, наприклад, зрощений кипарисмає бути віщим над усі мінарети? Чи не йдеться тут про духовну міть героїні, щоставить свої почуття, свою вірну любов над усі можливі пересуди, над усіможливі писані та не писані закони пануючої моралі. Чи не є цей образ втіленнямборотьби, що нею завжди жила, одухотворялася поетеса? У цьому зв’язкупривертають увагу такі легко закресленні в чорновому рукопису строфи:
Різнітепер нас моря заколихують,
Помежинами країни просторії,
Щожрозлучило нас? Хвиля противная,
А читумани морські не прозорії…
Весло,стерно і вітрила могутнії
Можутьборотися з хвилею кожною.
Яснеєсвітло на щоглі запалене
Світитьзорею у тьмі переможною
[28,І, 168].
Рядкиці багато чого додають до характеристики героїні. Хай їй не до кінця зрозумілісправжні причини розлуки (може коханий не мав змоги розкрити їх до кінця), алевона має сили, готова боротися, а не тільки сумувати й плакати над кипарисом.Її рука спроможна тримати стерно, орудувати веслом, кермувати вітрилом. Для неїне страшна ні «хвиля противна», ні «тумани морські непрозорії». Боячись бутибагатослівною, Леся Українка вилучила ці строфи, втіливши все сказане тут водному місткому поетичному символі. Так поступають генії.
ВідвіданняС. Мержинським Гадяча в липні 1898 року і зв’язані з цім розмови про поезію,про покликання митця, стали імпульсом для створення вірша «Порваласянескінченна розмова»
Увірші все зрозуміле й ясне без автобіографічних коментарів, але зачинна строфапримушує задуматись. Про яке слово так дошкульно вразливе для поетеси, йдемова? Звідки така гостра, неждана метафора: «Від одного слова розкрилася в душімоїй струна»?
С.Мержинський, виявляючи турботу про поетесу, мабуть, порадив їй менше працювати,щадити свої скромні сили і снагу. Ймовірність такого здогаду підтверджуєпізніший лист поетеси до сестри: «У тебе знайшовся завзятий союзник в лиціСергія Костянтиновича, в кожному листі Сергія Костянтиновича нагадується меніщоб слухала твоїх докторських порад і не писала принаймні по ночах, коли вжезовсім залишити не можу. От вороги літератури!» [21, 211].
Цебула звична для С. Мержинського ніжна турбота за поетесу а не знеціненнялітератури як фактора суспільної боротьби (С. Мержинський навпаки завжди буввеликим прихильником літератури).Розуміючи щирість і доброзичливість подібнихпорад, Леся Українка не могла не відчувати і їх дошкульності: письменницькадіяльність була основною сферою її громадсько-політичної активності, а слово –«єдиною зброєю» в боротьбі. Поза літературною творчістю вона не мислила свогоіснування. Її вислів: «Коли пишу, то живу» був не просто дотепним афоризмом,який вона любила повторювати: в ньому – душа поетеси. Відібрати право писати, вїї розумінні, означало позбавити життя. У цьому, як нам здається, сутьметафоричного вислову, що його мі процитували вище [1, 170].
ЛесяУкраїнка знаходить майстерні поетичні засоби для втілення образа коханого,відтворення трагічно безпорадного стану, фізичного вгасання людини, що невідцвівши зів’яла. На основі запахових вражень зачину («Твої листи завждипахнуть зов’ялими трояндами») за аналогією твориться змістово і емоційно вагомийперефраз: «ти, мій бідний, зів’ялий квіте».Поетеса замикає таким чином колоасоціацій.
Вразливістьна запахи листів у одному разі є мірою настроєності героїні на хвилю коханого,здатністю відчувати його подих на відстані. «Легкі, тонкі пахощі» бентежатьдушу не самі пособі, а лиш тим, що «невідборонно нагадують» лихі передчуття.Зрештою важно сказати чи справді репродукують листи запах зів’ялих троянд, читільки промовляють до серця більше ніж сказано словами.
Пізнішепоетеса скаже про другу частину свого витвору, що в ний дуже зростає емоційненапруження, загострено звучать трагічні ноти. Це досягається вживаннямподвійних звертань, введенням цілого ряду запитальних слів, що творятьнаскрізну інтонацію схвильованого запиту. Кожен вислів тут ніби супроводжуєтужлива мелодія, а весь твір нагадує життєствердний моцартівський реквієм.
Здається,неможливо було б викласти таку гамму почуттів, таке буяння пристрасті не те щорозміряними рядками строго метричної форми, але й розмаїтим верлібром. Незайвимбуде нагадати, що українське народні голосіння характеризуються самеречитативною формою.
Твір«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами» поетизує самовіддану жертовнолюбов, спроможну протистояти випробуванням долі, а в разі невідворотностітрагедії – ділити горе як і щастя, з коханим. Чи ж треба говорити на паперітакі щиросерді слова, але й бути вірною їм до кінця.
Уінтимній ліриці поетесі домінують сумні мотиви, туга за не досягнутим щастям,втраченим коханням. «Я щастя не маю і в мріях не бачу», «Смутні мої думи», «Ох,яка мене туга взяла», «Мене забула радісна весна» — такими рядками – настроямипересипані вірші циклів «Зоряне небо», «Мелодії», «Романси», а також поезій«Сон літньої ночі», «Романс», «Ти дівчино, життям розбита грай…» ось одна зтаких строф:
Ні,не клич мене весно, — казала я їй, -
Нечаруй, і не ваб недаремне.
Щомені по красі тій веселій, я с ній?
В менесерце і смутне і темне.
[28,І, 151].
Символікутернової гілки, вплетеної у вінок, страдницького тернового вінця, який завжди«буде кращий, ніж царська корона», зустрічаємо в багатьох віршах поетеси, але втакому інтимному контексті цей символ набуває особливого забарвлення. Кохання –це перш за все страждання, але бажане й передбачуване. Про терні й стражданнялірична героїня вірша знала:
Тодіще, як приймала
Відтебе зброю, що сріблом сіяла,
Я всерце прийняла безжалісний клинок.
Тепермені не жаль ні мук, ні крові,
Готовая приймать і рани, і терни
Замарні мрії, за святії сни
Пречистогобратерства і любові
[28,259].
Ускарбниці світової поезії можна побачити й прочитати одну з найкоштовнішихперлин світових інтимної лірики – «Королівна»:
Усільській убогій церкві
ГраютьRequiem органи,
Хорголосить Miserere,
Людзітхає De profundis
[28,267].
Триджерела музичного звучання (орган, хор, плющ) розміщені за принципом cresando. Потужнийінструмент, який включає звуки всіх октав рівномірного темперованого звукоряду,хор, який голосить Miserere (тобто «Господи помилуй!») і люд, який зітхає De profundis, з особливоюсилою підкреслювали всю глибину трагедії.
Упоезії «Квіток, Квіток, як можна більше квітів» — мотив присяги на вірністьпам'яті покійного друга, на виконання заповіту виражено черезполіфункцірнальний символ – квіти (повторено двонадцять разів). У ньому йуособлення краги, і ніжність взаємин, і траурні медитації. При чому самі квітипостають у різних ракурсах: живі квіти, мертві квіти, квіти серця, зрошенікров’ю…
Яснаріч, акцент зроблено на мінорних параметрах:
Я дамживих квіток, зрошу їх кров’ю
Ізаблищать вони немов рубіни, -
Нетак, як ті бліді, убогі квіти
Веснилихої, — і не будуть в’януть,
І вземлю не підуть і не умруть.
І тизнов оживеш в вінку живому
Живихквіток… [28, І, 271].
Змістта характер внутрішнього монологу, прозора метафоричність, акцентована музичнаобразність (прелюдія смерті, пісня сперті), виразна символіка надають ційпоезії неповторного звучання — якогось сумовитого оптимізму. Особливо вражаютьдва останніх акорду:
Тижитимеш красою серед квітів,
Яжитиму сльозою серед співів.
[28, І, 271].
Маютьрацію дослідники зараховуючи поезію «Калина» до творів присвячених пам'яті С.Мережинського.
Ітут, як в інших творах, звучить варіант мотиву «на стороні». Калинасприймається як оберег, і як символ вірності, і як пісня туги.
Невипадковомаємо тут таку виразну персоніфікацію: «Поки ніжне крає, дерево не грає, а хтовріже глибоченькою тому заспіває. А хто вріже гілку, заграє в сопілку…»
Глибокоасоціативною є й колірна символіка цієї поезії «червоніти серед лиха», «міжцвітом білесеньким ягідки криваві», «зеленіти», «листом зелененьким»…Червоно-біло-зелена гама постає як вираз пристрасті, ніжності й торжестважиття.
Якзауважує О. Рисак: «У поезії Лесі Українки контрастними е нерідко окреміобрази, побудовані за принципом «заперечення». Приміром, у поезії «Ти хотів биквіток на дорозі моїй?...» вражає своїм внутрішнім протистоянням образ тернинив білім убранні, яка скривавить колючками руки. Ніжність і жорстокість сплетенівоєдино, вирізняючи полюси протистояння білою і червоною барвою [25, 230].
Складніасоціативні роздуми викликає поезія «Ніобея», в основі якої – легенда проневтішну в горі жалібницю, яка перетворилася на скелю, невтишну ридаючипотоками палючих сліз». Спогади – ридання неначе воскрешають дітей, ось тількипостаті їхні «в сльозах мов проміння тремтять».
Тремтячі,мінливі контури, яких не можна чітко зафіксувати, з особливою силою передаютьглибину горя матері, безвихідь ситуації.
Учервоно-білій колористиці передано настрій ліричного персонажа в поезії „Хтодасть моїм очам потоки сліз?..” Туга ліричного персонажа — також результатвисоких душевних температур „страшного палу”. Кульмінація стану ліричногоперсонажа спроектована на можливі варіанти їх розвитку:
І що,коли не загартує серця,
аспалить і створить пал страшний?
І що,коли замість віночка щастя
Покриютьсерце плямами від огню?
Ой щож тоді має все море туги
Протисього несвітського нещастя?
чиммені залити той вогонь,
Щобне палив того серденька ,- слізьми?
Чиможе крів`ю?
[28,І, 287].
Як мибачимо перед нами складна партитура людських почуттів, акцентована червонимкольором.
Зовсімінший настрій зафіксовано у триптиху „Коли дивлюсь глибоко в любі очі”. Цяпоезія може служити переконливим „аргументом” необхідності синтезу мистецтв.Сердечні почуття ліричного персонажа такі цнотливо-ніжні й водночас пристрасно-вулкані,що годі й думати, аби їх передати словами.
Увіршах Лесі Українки, які присвячені С. Мержинському, відбулися всі головніетапи розвитку „ліричної драми”, рух і зміна настроїв від моменту зародженняпочуттів до найвищого емоційного напруження після трагічної розв`язки, доспроб втамувати душевний біль новими життєвими враженнями, зміною місць. Однакце не щоденник, а великий світ великий світ великих почуттів.
Уліричних творах Л. Українка виявила майстерність великої чарівниці слова,вміння робити узагальнення, артистично бачити життя.
М.Зеров відзначив стосовно інтимної лірики: „Уміння віддавати найінтимнішіпоривання жіночого почуття, найзахованіші сторони жіночої психіки взагалі. Звертаючись до себе самої, до внутрішнього свого життя і залишаючи коловвійстя збройне слово, що вірно їй в боротьбі громадській, — поезія ЛесіУкраїнки набуває надзвичайної чистоти й прозорості ” вічно жіночого” [10, 97].Як це майже завжди було у Лесі Українки, особиста колізія заломлюється черезякість літературні ремісценії, образи, через інтертекстуальні „відгуки”, а небезпосередні звіряння.
Стилізаціямотивів жіночої покірної самовідданості й самозречення в коханні бездоганновиконана у смутній „Східній мелодії”. Паралелізм станів природи й перебігуінтимних почуттів, символіка вогню, домашнього вогнища, яке освітить миломудорогу довгожданого повороту, і думок бистрокрилих”, що летять вслід коханому,„чорної смутної фередії”, яка закриває жінку від світу… І образ терплячогонезрадливого чекання, віри, яка живиться видивами майбутнього щастя:
Іпосаджу кипарисову гілочку,
Будещодня вона сльозами политая.
А якповернеться, я покажу тобі
Тойкипарис мій в садочку квітчатому,
Здійметьсявін над всіма мінарстамил
Вкраї сьому, на мечеті багатому.
[28,І, 290].
Висновки
Л.Українки як письменниці – реалістки має велику вагу в історії інтимної лірики.З під її пера, крім інтимної лірики, вийшли історико-популярні, літературно-критичністатті, етнографічні дослідження.
Л.Українка була насамперед виразником ідеї і прагнень українського народу. Їїтворчість органічно пов’язана з життям трудового народу. Її творчий доробок –це пошук нової тематики, нових форм зображення, розширення жанрових можливостейхудожньої літератури. І в цьому її велика заслуга.
Уліричних творах Л. Українка виявила майстерність великої чарівниці слова,вміння робити ліричні узагальнення, артистично бачити життя. Багатоплановістьбачення дозволила їй одній з перших в українській літературі порушити темуінтимної лірики, змалювати образи інтимного почуття, показати позитивногогероя. У ліричну палітру вона щедро залучала образи природи і збагатилаукраїнську літературу різноманітною гаммою інтимних почуттів.
Важкежиття випало на долю Лесі Українки. Поетеса понад усе любила правду і свободу,а навколо панували кривда і насильство; хотіла бачити людей щасливими, а вониледь виживали; мріяла про кохання, але фізична недуга стала між нею і коханим.І тільки в невтомній праці, і у творчості знаходила Леся Українка опору, тількиу віршах вона могла розкрити душу. Нестерпними митями, коли насідало на неїгоре, на папір лягали слова муки і страждання:
Горитьмоє серце, його запалила
Горячаіскра палкого жалю.
Чомуж я не плачу? Рясними сльозами
Чомуя страшного вогні не заллю?...
Хотілаб я вийти у чистеє поле,
Припастилицем до сирої землі
І такзаридати, щоб зорі почули,
Щоблюди вжахнулись на сльози мої.
[28,І, 155].
Алепоетеса, не звертаючи уваги на рани, відважно мірялася силою з лихою долею. Зістрашним болем. І перемагала.
Та найстрашнішимдля неї був не власний фізичний біль, а страждання за долю коханого. СергійМержинський був тяжко хворий на туберкульоз. Він згасав просто на очах, і Лесянеймовірно тяжко переживала за хворобу свого товариша. Невимовна туга звучить уцей час в її поезії:
Все,все покинуть, до тебе полинуть,
Мійти єдиний, мій зламаний квіте!
Все,все покинуть, з тобою загинуть,
Тобуло б щастя, мій згублений світе!
[25,І, 184].
Івона дійсно кидає все і йде рятувати Мержинського, доглядати його. Два зполовиною місяця Леся самовіддано б’ється за життя любого Сергія, але смертьвиявилася сильніше. Змучена, розбита, знесилена, вона після похорону повертається додому. Ізнову не близьким людям, а тільки білим аркушам довіряє вона свій біль:
Устаговорять: „Він навіки згинув!”
Асерце каже: „Ні, він не покинув!”
Тичуєш, як бринить, немов струна якась тремтяча?
Тут,в глибіні, і б’ються враз зімною:
— Ятут, я завжди тут, я все з тобою!...
[28,І, 185].
Тяжкоі довго сумувала Леся за коханим, але не піддалася розпуці, не похилилася.Пізніше вона писала:
Нехайсобі минає рік за роком,
Нехаймій вік уплине за водою,
Тижитимеш красою серед квітів,
Яжитиму сльозою серед співів
[28,І, 259].
Та попривсе життєві негаразди, у багатьох ліричних творах головним образом виступаємолода дівчина, яка сприймає життя як провесну, а в її душі весняна сила грає ізвучить чарівна музика. Так цикл „Мелодія” нагадує великий музичний твір, якийпочинається картиною тривожної передгрозової ночі, яка гармоніює з переживаннямюної героїні твору:
Ох,яка мене туга взяла!
Серцегострим ножем пройняла...
Спалахнуладалека зірниця...
Наступнийвірш „Не співайте мені сеї пісні...” звучить як елегійна мелодія, що обіцяєперепочинок від душевних мук, а у вірші „Знов весна, і знав надії...” народжуються„сни щасливі”. Поступово зростає і набирає сили світлий мотив („Дивлюсь я наясні зорі...”, „Стояла я і слухала весну...”), щоб у поезії „Хотіла б я піснеюстати...” вилитися в розлогу, вільну, сонячну мелодію. Ще змагаються мотивисмутку і радості (вірш „Перемога”): „темний гай”, „красує в зеленій наряді”,„темна хмарка”, „освітилася огнем блискавиці”, „темна земля” вкрилася„зіллям-рястом дрібним”. Але з тієї боротьби постає перед нами ніжна, стійка,мужня авторка (вірш „У чорну хмару зібралася туга моя...”), яку не зломилиневимовна туга та гіркі ридання, „до землі не прибили”, а, навпаки, загартуваливолю і серце:
Веснянаясила в душі моїй грає,
Її незломили зимові морози міцні
Її доземлі на прибили тумани важкі,
Її нерозбила і ся перелітная буря весняна.
Явийду сама проти бурі
Істану, — поміряєм силу!
[28,І, 286].
ПостатьЛ.Українки – помітний внесок у розвиток української літератури. Її творчість –це крок у становленні лірики, у збагаченні мови ліричних творів. Кращі з нихувійшли в золотий фонд української літератури. Можемо бачити як змінюється світна прикладі її творчості.
Списоквикористаних джерел
1. Аврахов Г.Г. Художня майстерність Лесі України – лірика – К: Рад.Школа, 1974. – 234 с.
2. Алєва Віра. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки впостмодерній інтерпретації. – К: Либідь, 2001-264 с.
3. Денисюк І.О. Краса: сила одного циклу // Леся Українка. Зоряненебо: Поезії. – Львів, 1988 – с. 9-11.
4. Деркач М. Передмова. Леся Українка. Неопубліковані твори .- К.,1947.- с. 3-8.
5. Дорошевич О. Підручник історії української літератури. – К., 1929/ Фото передрук з післямовою О. Горбача. – Мюнхен, 1991.
6. Євшан М. Леся Українка // Євшан М. Критика. Літературознавство.Естетика. – К., 1998. – с.160-163.
7. Новінська Ш. Боротьба Лесі Українки проти „утішительства” і зради// Лесі Українка. Публікації. Статті. Дослідження. – Т.2.- К.: Вид-во АН УРСР,1956, — с. 6-13.
8. Забужко О. Vne princesse lointaine: Леся Українкаяк культурно-інтерпретаційна проблема // Слово і час. – 2001. — №2. – с.18-27.
9. Зеров М. Леся Українка / Зеров М. Твори: У 2 т. К., 1990. Т.2с.380.
10. Кодак М. Двіз`яви одного ангела (Леся Українка і Максимиліан Волошин) // слово і час. –2001.- №2. – с. 18-21.
11. Коряк В. Нарисісторії української літератури: Література буржуазна. – ТЛІ. – Х., 1929 /Фотопередрук О. Горбача .- Мюнхен, 1904.
12. Косач – БорисоваІ. Фрагмент спогадів. (Із листування) // Спогади про Лесю Українку .- К.,1971.
13. Косач – КривинюкО. Леся Українка: Хронологія життя і творчості. – Нью-Йорк, 1970.
14. Костенко А.Коментарі // Спогади про Лесю Українку. — К., 1971.
15. Лариса ПетрівнаКосач – Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія. –Нью-Йорк; Київ,2004.
16. Леся Українка ввоспоминаниях современников. – М., 1971.
17. Леся Українка.Документи і матеріали. 1871-1870- К.,1971.
18. МірошниченкоЛариса. Над рукописами Лесі Українки: Нариси з психології творчості татекстології.- К., 2001- 263с.
19. Міщенко Леоніла.Тридцять українських поетес. Упорядкування текстів, вступна стаття і примітки.– К., 1964.- с. 3-30.
20. Міщенко Леоніла.Хвилі моєї туги.../ Леся Українка. Хвилі моєї туги. – Львів, 1992. – с. 5-13.
21. Міщенко Леоніла.Леся Українка. Посібник для вчителів – К.: Радник., 1986.-303с.
22. Моренець В.Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна:Польща.-К., 2002.
23. Мороз М. Літописжиття та творчості Лесі Українки. – К., 1992.
24. Томенко М. Теоріяукраїнського кохання.- К.,2002.-276с.
25. Рисак О.О. ЛесинДивосвіт. – Львів, 1992. 242с.
26. Українка Леся.Досвітні огні: Вірші. Поеми.К.,1978.
27. Українка Леся.Збір творів: У 2 т.- К., 1986,-604с.
28. Українка Леся.Збір творів; У 2 т. – К., 1975-1978.