Два “Саули”: інтерпретація біблійного мотиву в творчостіТараса Шевченка і Лесі Українки
Постаті Лесі Українки і Тараса Шевченка першим міцно пов’язав внаціональній свідомості Іван Франко, який після півстолітньої смугиепігонського наслідування Кобзаря побачив у юній поетесі могутній талант,рівного якому не було “на всій соборній Україні”. Протягом свого творчого шляхуЛеся Українка послідовно еволюціонувала від народництва до модернізму. Глибокошануючи творчість Т. Шевченка, вона не творила з нього культу. У своїх віршахбезпосередньо до образу Кобзаря поетеса зверталась тільки в молодості. Але цене завадило літературознавцям співставляти постаті обох письменників таособливості їхнього творчого почерку, що підтверджують, зокрема, численніпраці, присвячені творчості Лесі Українки.
Рецепція сучасного стану літературознавства вимагає визнати одними знайактуальніших проблеми компаративістики та інтертекстуальності, якінедостатньо розроблялись в минулі десятиліття або ж відзначались однобічністютлумачення. Плідною, на нашу думку, залишається концепція діалогізму М. Бахтіна,який підкреслював, що будь-яке розуміння є діалогічним за своєю суттю.
Перші кроки до використання методології М. Бахтіна ми вбачаємо в праціПетра Одарченка “Традиції Шевченка в творчості Лесі Українки", де авторосновну увагу зосереджує на використанні мотивів “Кобзаря” у творчості поетеси.Дослідник узагальнив зауваження науковців-попередників та накреслив основнінапрямки подальшої роботи над зазначеною темою. Однак можливості поєднання двохнаціональних геніїв є значно ширшими за спектром. Вважаємо за доцільне звернутипильну увагу літературознавців на особливості світоглядних позицій двохавторів, порівняння відтворених ними національних архетипів, символів світовоїкультури і т.д.
Добираючи матеріал для співставлення двох визначних письменників, неможна оминути того факту, що в доробку кожного з них є твір під назвою “Саул".Два “українських” Саули досі залишались в різних нішах вітчизняної літератури,але їх зустріч обіцяла бути неминучою. У нашій студії ми спробуємо розглянутиці два твори з метою визначення на однаковому матеріалі проявлених авторамисвітоглядних та методологічних пріоритетів.
Як відомо, свій перший вірш, присвячений Т. Шевченкові, — “Вмер батьконаш" — сімнадцятирічна Леся Українка створила на прохання Миколи Лисенка,а через рік вона написала поезію “На Шевченкові роковини". Однак тількипізніше написані твори засвідчують усвідомлену поетесою духовну спорідненість зним.
Водночас нема сумніву, що Леся Українка критично оцінювала спробиканонізувати Тараса Шевченка. Вони нерідко приводили до зубожіння сприйняттятворчості письменника, зумовлювали однозначно пласку інтерпретацію його текстів.Свого часу Леся Українка у вірші “Легенда” (1906), пунктирно зазначила, щовідбувається з крилатими думками співця (у якому за алюзіями легко впізнатиобраз Тараса Шевченка), залишеними для нащадків:
… всіх чорнокрилих побілили,
а білих трошки почорнили
і всіх дали позолотить
[1, 340].
А та “позолота", що бряжчить, мов кайдани, “приборкує усім їмкрила" і робить жалюгідними. Дослідник Петро Одарченко вважає, щодраматичні метаморфози з крилатими думками поета відбувались насамперед через“видавців і виконавців творів Шевченка, які за власним уподобанням перероблялитексти” [2, 42], але, на нашу думку, ці наслідки в громадській думцівідбувались не без вини інтерпретаторів, які не завжди спроможні були піднятисьдо розуміння образів великих поетів, а подекуди просто не помічали їх новихтворів. Недарма Т. Шевченко з гіркотою писав на засланні: “Либонь уже десятеліто, // Як людям дав я “Кобзаря", // А їм неначе рот зашито, // Ніхто йне гавкне, не лайне, // Неначе й не було мене” [3, 435]. Відлуння цієїконстатації неодноразово можна знайти в листах Лесі Українки. Зокрема 25.10.1904р. вона пише до матері: “… а в печаті — мовчання. Та що ж, поділю сей фатум зШевченком, в його компанії і се не сором" [4, 125-126].
Впадає в око суголосність мотивів деяких ліричних віршів обох авторів. Наприклад,відома поезія Лесі Українки “До мого фортепіано” напрочуд близька доШевченкового “Огні горять, музика грає… ”. Обидва пронизані щемомусвідомлення, що радощі життя оминають поетів, оскільки вони приречені навипробування долі і самотність. Навколо — музика, сміх, безтурботність,“радість і надія в очах веселих" (Т. Шевченко), “швидкий, гучний таночокчиясь весела виграва рука” (Леся Українка), але ліричний герой охоплений тугою,якою оповиті спогади (у Шевченка) або ж передчуття (у Лесі Українки). Дисгармонійнакульмінація в обох поезіях виражена майже одними словами:
… Тілько я,
Неначе заклятий, дивлюся
І нишком плачу, плачу я.
Чого ж я плачу?
[5, 462].
… Здавило серце почуття гірке.
Чого ж я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було?
[6, 68].
Отже, не можна не побачити в Лесі Українки спадкоємця Кобзаря. Танерідко беручись за близькі теми, вони трактували їх по-своєму, що зумовленорізними епохами та естетичними кредо авторів, один з яких прислуживсяукраїнському новому письменству як його основоположник, а інший ґенерував новіідеї на порубіжжі епох, що позначаються прапором народництва і модернізму.
Твори Тараса Шевченка та Лесі Українки з аналогічними назвами “Саул"не перебували в центрі уваги наукових студій. Перш ніж порівняти ці два твори,слід з’ясувати роль біблійних мотивів у творчості обох авторів. За останнєдесятиліття ми стали свідками нового, значно глибшого прочитання християнськихмотивів у доробку класиків української літератури. До науковців-піонерів, які нелише висвітлюють християнські мотиви в доробку класиків української літератури,але й реінтерпретують низку творів, слід віднести таких дослідників як В. Сулиму,Г. Сивоконя, Т. Гундорову, І. Бетко, В. Погребенника, Л. Мороз, О. Турган, Л. Голомб,Г. Штоня та ін. На нашу думку, найпроникливішим у своєму підході до цьогоскладного питання зарекомендував себе Євген Сверстюк, що завжди демонструєкомпетентність і коректність, якої часом бракує іншим літературознавцям.
Небезпідставно Є. Сверстюк вважає, що тяглість християнської традиції вукраїнській літературі зумовлена тим, що мова Святого письма була зрозуміланароду, який всотував в себе поняття добра і зла саме через віру. Власне,біблійні твори — це передусім філософські твори. Тараса Шевченка з його максималізмом,відвертим ворогуванням з ворогом, він вважає саме таким біблійним філософом, іаж ніяк не атеїстом, яким його репрезентували радянські літературознавці. Складнішевизначити дилему релігійності та атеїзму щодо Лесі Українки. Віддаючи належне їїдуховій одержимості, Є. Сверстюк пише: “Але у своїх шуканнях доріг вона далекавід культивування релігії, і світло її духовности, мені здається, можна було бпорівняти зі світлом погаслої зорі, яка світить і ще довго світитиме отим самимджерелом, але зорі вже нема” [7, 225].
Щоб розглянути два Саули в українському письменстві, насампередзвернемось до відповідного тексту Святого письма. Слід зазначити, що в СтаромуЗавіті взагалі в центрі уваги перебуває життя і діяльність трьох великих царів:Саула, Давида і Соломона, яким присвячені три Книги Царств. Саме вони складаютьвелику трійцю, що уособлюють владу. Не зайве підкреслити, що науковці зближаютьбіблійну постать Саула з великим імператором Суллою, який правив в СвященнійРимській імперії Х-ХІІІ ст.
За Біблією, Саул (випрошений, вимолений) — першийізраїльсько-іудейський цар, що став засновником єдиного Ізраїльського царства. Помазанийпророком Самуїлом, він, отримавши ряд перемог над ворогами, завоювавприхильність підданих. Однак наказ Бога знищити амалкітян, нащадків грішникаАмаліка, він не виконав. З того часу Саулом оволодів злий дух, він втратив своєблагородство. Лише юний музика Давид лікував його душу віртуозною грою нагуслях, але і його Саул запідозрив у прагненні заволодіти троном. Востократзбільшилась заздрість царя, коли Давид переміг у двобої велетня Голіафа і ставкумиром в Ієрусалимі. Навіть віддавши молодому героєві за дружину свою доньку,Саул переживав гнітючі напади ненависті до нього і намагався вбити противника. ОднакБог не захотів, щоб Саул залишався царем ізраїльтян. У війні з філістім'янами він потерпів поразку і наклав на себеруки. А влада перейшла до його наступника Давида.
У світовому мистецтві є чимало прикладів рецепції постаті Саула. Адже,як зауважив Є. Сверстюк, “Біблійні гори для всіх великих завжди недосяжновисокі й вічно манливі”. [8, 367]. Зокрема, в літературі йому присвятилитрагедії і драми Вітторіо Альф’єрі, Ієгоаш, Андре Жид та ін. Живописний образСаула створювали Рембрандт, Доре, Карольсфед, Пітер Брейгель-старший, БорисЛаврентьєв. У музиці відома ораторія “Саул" Генделя. Класичним твором проСаула вважається однойменна трагедія італійця Альф’єрі, написана 1782 року. Вонадосить точно ілюструє біблійну історію, міркування головного героя над своїмпризначенням та складну гаму почуттів до Давида.
Зовсім не таку мету переслідував Тарас Шевченко. Амбівалентністьпершого ізраїльського царя у своїй поемі “Саул" він трансформує, показуючичитачеві гротескний образ жорстокого тирана. Починається поема ідилічною картиноюабстрактного мирного суспільства до утвердження монархії, коли народ бувщасливий простим пастушим життям. Та коли на престолі возвисивсяможновладець-цар, то настала страшна епоха рабства, знущання над людьми. Саул,перетворившись із пастуха в самодержавця, “заходився царювати": звійськом, законами, князями й катами, він забирає худобу й інше майно,осквернює жінок, в роботу-каторгу забирає чоловіків та дітей, “оддаєблаговоленьє // Своїм всеподданішим голим". Його діяльність нагадуєокупанта, який поневолює власний народ:
А Саул
Бере і город і аул,
Бере дівча, бере ягницю,
Будує кедрові світлиці,
Престол із золота кує
[9, 526].
Проте його жорстокість не проходить безкарно: Саул втрачає глузд, ійого не рятує навіть потурання найменшим забаганкам, які запопадливодемонструють лакизи із свити. Жертвами його тиранії стає найближча рідня, вінмало не вбиває гусляра Давида, якого також Шевченко наділяє епітетом “лукавий".Концепція твору Тараса Шевченка очевидна. Її так формулює Леонід Білецький: “…найбільше зло для вільного народу — царі. Від них — війни й неволя. Поки народбув вільний, доти був щасливий. [...] І такий стан державного ладу став поетовінайбільше ненависний. Поет не міг примиритись із царською сваволею, що принеслав народ тільки насильство і неправду” [10, 340].
Художньою особливістю “Саула” є параболічність. Під параболою вантичних і середньовічних трактатах мали на увазі розгорнуту метафору, притчу,в якій думка автора розкривається через зображення матеріалу в переносномусенсі. Вперше Тарас Шевченко використав біблійний історичний сюжет длястворення своєрідної параболічної сатири на самодержавство в поемі-циклі “Царі".Як справедливо зауважив Ю.О. Івакін, про перспективність для нього “саме такоїпараболічної історії свідчать написані вже після заслання “Неофіти” й “Саул"[11, 228]. Нагадаємо, що поему “Саул" Тарас Шевченко написав 1860 р.,наприкінці свого життєвого шляху, в ній він репрезентує домінантуантропоцентристського мислення, на характерність якого першим звернув увагуДмитро Чижевський.
Нині ряд авторитетних дослідників стверджують, що “Кобзар" єнаскрізь християнською книгою, яка доводить неухильну еволюцію світоглядуавтора від старозавітних до євангельських вартостей. Зокрема Г. Штонь пише: “Каземат,як на мене, став місцем остаточного прощання в Шевченкові (і з Шевченком) людини“ветхої", на місце якої (не на повсякчас, але в духовному плані назавжди) прийшлалюдина нова, котра простила своїх ворогів, звільнилася відкозацько-гайдамацької революційності” [12, 20]. Не заперечуючи парадигмуШевченкового духовного буття, що виразно підтверджують новозавітні за своїмпафосом твори, які переважали в його творчості останніх літ, мусимо визнати, щоШевченко як пристрасний бунтар, послідовний у своїй імпульсивній ненависті доворогів, існував до останку в палких рядках “Кобзаря". Його звертання доруйнівної стихії в емоційній природі знедоленої людини не раз піддавалисьобструкції критиками. І йдеться не лише про В. Бєлінського з його негативнимставленням до ряду творів Шевченка чи про аналіз “гарячого" поета“холодним" (за визначенням Д. Донцова) професором М. Драгомановим, — сам Т.Шевченко говорив знайомим, що не слід його “Гайдамаки” давати читати молодимдівчатам.М. Драгоманов був невисокої думки про останні “противуцарські" твориШевченка, який все-таки “не міг набрати проти царів іншого матеріалу, окрімтого, що давала йому Біблія з її патріархальною деспотією". І далі,очевидно, про поему “Саул": “Цар Шевченка у 1860 р. не пішов далеко одтого, яким страхав жидів пророк Самуїл, — що, мовляв, одніматиме в вас жінок іт. ін. ” [13, 59]. Саме таким можновладцям старозавітного типу адресує своїінвективи Кобзар.
Проте осмислення Шевченкового гніву завдяки проникливим аналітикам у ХХст. принесло свої результати. Загальноприйнятою стала оцінка, яку, скажімо,вельми точно передає Євген Маланюк — поет, що також болісно прямував відтотального заперечення неправди і несправедливості, від жадоби помсти доприйняття Божого милосердя як найвищого дару життя. Він писав: “Шевченків лютийгнів був завше проявом його великої любові, тієї, що за неї він, людинаглибокої й органічної релігійності, — готовий був “проклясти самого Бога” і“душу погубить” [14, 30].
Варто поглянути на Шевченків “Саул" ще під одним кутом зору. Іманентноюрисою творчості Великого Кобзаря вважають пророцтво. Власне, великий поетзавжди залишає нащадкам думки, які варто знову і знову осмислювати на новомуісторичному витку. Мрія про царя, нехай “од козлищ і свиней", але — СВОГО,як у людей, привела на престол Саула. Чи не переживаємо ми з вами такий час,коли на хвилі спраги демократії ми, “раби німії", віддаємо в руки кермодержави новим Саулам і їм поклоняємось? Врешті, чи може взагалі бути владаморальною? Не може, відповідає Тарас Шевченко, якщо вона в руках аморальнихмарнославних людей, вознесених над покірною юрбою. Поема Т. Шевченка надовгозалишиться твором-пересторогою, що не втрачає своєї актуальності і нині. Богоре, як пише Шевченко, не лише в тому, що “ростуть і висяться царі”, але і втому, що “дрібніють люди на землі". І процес цей є апокаліптичним, якщо непоставити на сторожі них Слово патріотів-гуманістів.
Леся Українка, яка взяла на себе місію будителя нації наприкінці ХІХстоліття, здатна була по-шевченківськи не миритись з соціальною наругою. Але їїінтерпретація Саула відбувається в зовсім іншій площині і свідчить промодерністські пріоритети поетеси, які вже чітко виразились на зламі століть. ЛесяУкраїнка не могла не знати Шевченкового “Саула”, який побачив світ 1876 р. впразькому виданні “Кобзаря", і, звісно, його оцінку М. Драгоманова. Наврядчи її бачення антицарських творів останніх років Шевченка принципововідрізнялось від дядькових, що вважав їх “слабенькими по своїй роботі".
Генетичну спорідненість “Саула” Лесі Українки скоріше можна побачити звіршем “Душа моя похмура" лорда Байрона, якого вона глибоко шанувала іперекладала. Поезія Байрона починається такими рядками:
Душа моя смутна.
Мерщій, співець, мерщій!
Ось арфа золота:
Нехай персти твої, пробігши враз по ній,
Розбудять в струнах звуки раю (переклад автора — С. К).
За жанром твір Лесі Українки — монолог. Його пафос — пристрасно-сповідальний. Очевидна принципова стилістична різниця міжінтерпретацією біблійної постаті двома видатними українськими поетами: якщо уШевченка Саул “зовнішній”, то у Лесі Українки “внутрішній"; якщо уШевченка функція царя-пророка обмежена притчевою роллю, то у Лесі Українкибачимо психологічну спробу проникнути в скрите “Я” коронованої, але нещасливоїлюдини, обтяженої владою. По суті корона Саула прирівнюється до “терновоговінця", яку він отримав не за своєю волею, тому і не до снаги йому їїтягар.
Про вдумливе ставлення Лесі Українки до першоджерела твору свідчитьчотири фрагменти з Книги Царств, які Леся Українка використовує як епіграфи досвого монологу. Знаємо, що критичне ставлення поетеси до християнства незаважало їй захоплюватись Святим письмом. “В Біблії, — писала вона, — окрімвсього іншого, маса дикої, грандіозної поезії, і мені скучно, коли я її довгоне читаю… ” [15, 125]. “Саул" Лесі Українки не лише показує нам терзаннябезумного царя, але й дивовижного слухача арфіста Давида. Отже, перед нами Саул- реципієнт, наділений винятковим талантом сприйняття, здатний відчути, що“музика має божу силу”. Ця тема не була чужою Тарасові Шевченкові, що доводить,скажімо, вірш “Заворожи мене, волхве”, “Ну що б, здавалося, слова…". Однакв творчості Лесі Українки її можна зарахувати до найважливіших лейтмотивів. Згадаймохоч би її ранній цикл “Сім струн", поезію “Ти, дівчино, життям розбита,грай", або ж знамените народження душі Мавки завдяки чарівним звукамЛукашевої сопілки: від “Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди,серденько виймає! ” до останнього прохання: “Грай же, коханий, благаю!". МелодіїДавида також торкаються найглибших пластів єства Саула, підточують кремінь найого серці. В музиці він чує плач над самим собою, колишнім звитяжцем,пригніченим власними думками, що викликані віщуванням лукавого духу пробезславний кінець свого царювання. Як пророчиця Кассандра, він наділений даромпередбачати майбутнє, але не спроможний вплинути на хід подій, тому в повніймірі відчуває таку ж “трагедію правди”. Давид, який своєю арфою гоїть зболенудушу Саула, водночас і його підступний ворог: і цей вузол любові-ненависті домузики цар не може розв’язати, хіба що одурити самого себе ілюзією, що вінвладар “не тільки тіла, а й душі", тому й не повстане проти нього юнак. Такийже по-наївному дитячий раціоналізм проявляє Ономай у драмі “Кассандра”, який нешукає кохання своєї обраниці, оскільки певен: “Як буде тіло це моє, то де жподінеться душа, адже й вона тоді моєю буде". Проте даремним булосподівання обох: буття душі, а тим більше духу тіло не втримає в своїх обручах,і влада над ними завжди примарна. В мить усвідомлення цієї аксіоми імпульсгніву змушує Саула замахнутись на життя Давида, прибивши його списом до муру. Та,навіть зоставшись один, він не знаходить спокою, позаяк у Давидові він бачитьне лише свою погибель, яку відганяє, але й порятунок, якого він себе позбавив. Які в багатьох своїх творах, Леся Українка уникає однозначного розв’язанняконфлікту. Монолог завершується трагічним звертанням в нікуди:
Моя дитино люба!
Мій хлопчику лагідний! Де ти, де ти?
Невже мене ніхто не порятує?
[16, 215].
Отже, Саул, що страждає, у Лесі Українки, мало чим нагадує Шевченковогорозпусника і самодура. Між часом створення образів — майже містичні 40 років. Ідві іпостасі Саула в зображенні українських письменників переконливо доводять,що за цей період, не зважаючи на стримування літературного процесу епігонамиКобзаря, відбулись кардинальні зрушення: поет, перебуваючи в далеко несприятливих умовах заблокованої культури, все ж доцільним вважає звертатись нелише до етичних, але й естетичних проблем.
Під “Саулом" Лесі Українки стоїть дата: 19.11.1900 р. Чотирмаднями раніше вона написала в листі до О. Кобилянської: “Ви артистка, — в нашійпубліці не дуже теє ціниться, але я се люблю над усе" [17, 195]. Якартистка, що розмірковує над таїною сили мистецтва, Леся Українка і виступила усвоєму монолозі “Саул”.
Таким чином, ці два несхожих між собою твори підтверджують неухильнийпоступ української літератури. Соціальна поляризація, характерна для художньогосвіту Т. Шевченка, зумовила тираноборчий зміст і пафос його притчі про Саула. НатомістьЛеся Українка спрямовує вістря художнього аналізу на болісний процесрозщеплення людської свідомості, її блукання в нетрях оманливих сподівань укоординатах, окреслених мистецтвом і владою. Вивчення трактування того чиіншого знакового образу світової культури в українському письменстві не лишедозволяє простежити своєрідність інтеграційних процесів, воно відкриваєперспективи пізнання діалогу митців як виразників своєї епохи, поглиблюєкомплексне осмислення важливої площини національної літературної творчості.
Література
1. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. — Т.1. — К., 1975.448с.
2. Одарченко Петро. Леся Українка. — К., 1994. — 242 с.
3. Шевченко Тарас. Кобзар. — К.: Дніпро, 1976.576 с.
4. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. — Т.12. — К., 1979.696с.
5. Шевченко Тарас. Кобзар. — К.: Дніпро, 1976.576 с.
6. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. — Т.1. — К., 1975.448с.
7. Сверстюк Євген. На святі надій. — К.: Наша віра, 1999. — С.782.
8. Там само.
9. Шевченко Тарас. Кобзар. — К.: Дніпро, 1976.576 с.
10. Шевченко Тарас. Кобзар. Том четвертий. -Вінніпег: УВАН у Канаді,1954. — 556 с.
11. Івакін Ю.О. Поезія Шевченка періоду заслання. — К.: Наукова думка,1984. — 240 с.
12. Штонь Г. Кобзар і “Святе письмо” // Слово і час, 2000, № 1. — С.18-22.
13. Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці у двох томах. — Т.2.- К., 1970. — 596 с.
14. Маланюк Євген. “З книги спостережень”. Репліка (про Шевченка). // Словоі час, 1994, № 3. — С.27-32.
15. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. — Т.10. — К., 1978.542с.
16. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. — Т.1. — К., 1975.448с.
17. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. — Т.11. — К., 1978.478с.