Зміст
Вступ
Розділ I. Літературне бароко в Україні
1.1 Специфіка бароко
1.2 Становлення нової жанрової системи в українськійлітературі
Розділ II. "Історія русів" — пам’ятка українськоїісторичної прози
2.1 Головний зміст книги
2.2 "Історія русів" — яскравий твір бароковоїлітератури
Висновки
Список використанної літератури
/>Вступ
Не маючи певногопогляду на українську барокову літературу (17-18 ст), стара українська історіялітератури не могла помітити в її формі та змісті ніякої внутрішньої єдності,та вважала через те її основні риси просто за вияв якоїсь особистої сваволі,примхи, чудернацтва авторів. Незважаючи на виразний характер світогляду бароковихписьменників, старі історики української літератури та культури мірялиідеологічний зміст барокової літератури масштабами власного часу. Тому цюлітературу засуджували, як „далеку від життя", чужу інтересам народу,„схоластичну", нікому не потрібну. А щодо форми, то її засуджували якпереобтяжену подиву гідними чудернацтвами, недоладну, безпорадну й т. ін. Домотивів цього суворого засудження приєднувалося ще й те, що мова української бароковоїлітератури зробилася після мовної реформи Котляревського „перестарілою", архаїчною,та знову ж таки — „ненародною".
Хоч наука вжедосягнула великою мірою єдності щодо характеристики барокового стилю в йогоконкретних рисах, але панує ще чимала розбіжність у розумінні основних,провідних мотивів, що зумовлюють характер барокового стилю. Ще й досі дужерозповсюджене розуміння барокової культури як культури католицькоїпротиреформації. Таке розуміння проходить без уваги повз той факт, що йпротестантські країни та народи розвинули — іноді досить блискучу — бароковукультуру. На Україні православні кола далеко більшою мірою брали участь утворенні барокової культури, зокрема літератури, ніж католицькі. Вже ближчий доправди погляд тих, хто вбачає в бароковій культурі „синтез", поєднаннякультур середньовіччя („Готики") та ренесансу. Бо, справді, культура бароко,не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому досередньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу можназустріти в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці; замістьможливої простоти ренесансу можна зустріти в бароко ускладненість готики; замістьантропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, можна зустріти вбароко виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця зновуБогові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу,можна побачити в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури — знову, як усередньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм,можна побачити в бароко знову помітне посилення ролі церкви й держави. Але барокоде в чому переймає й спадщину ренесансу: зокрема, воно цілком приймає„відродження” античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше,аніж ренесанс, та робить спробу з'єднати античність з християнством; бароко невідмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу: лише цяприрода є для нього важлива як шлях до Бога; бароко не відкидає навіть культу„сильної людини”, лише таку „вищу" людину воно хоче виховати та й справдівиховує для служби Богові. Але те, що своєрідне для культури, та зокрема длямистецтва бароко, що надає бароко його власного індивідуального характеру, це — рухливість, „динамізм" бароко в пластичному мистецтві це — любов доскладної кривої лінії, на відмінувід простої лінії та гострого кута чипівкола готики та ренесансу; в літературі та житті — це потреба руху, зміни,мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, пристрасть до сміливихкомбінацій, до авантюри; в природібароко знаходить не стільки статику та гармонію як напруження, боротьбу, рух; аголовне — бароко не лякається найрішучішого „натуралізму", зображенняприроди в суворих, різких, часто неестетичних рисах, — поруч із зображеннямнапруженого, повного життя, можна знайти в бароко і тему смерті; бароко невважає найвищим завданням мистецтва пробудження релігійного почуття; для ньоговажливіше зворушення, сильне враження. З цим змаганням розворушити, схвилювати,занепокоїти людину пов'язані головні риси стилістичного вміння бароко, йогопрагнення сили, перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксі та любов дочудернацького, незвичайного „гротеску", його любов до антитези та, мабуть,і його пристрасть до великих форм, до універсальності, до всеохопливості. Зісвоєрідними рисами бароко зв'язані й ті небезпеки, що загрожують бароковійкультурі та зокрема, бароковому мистецтву часом надто велика перевагазовнішнього над внутрішнім, “чиста” декоративність, за якою зникає абовідходить на другий план глибший сенс та внутрішній зміст; ще небезпечнішезмагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усевразливе, дивне, чудне, — це приводить бароко до надмірного замилування вмистецькій грі, в мистецьких, поетичних іграшках, у чудернацтві, воригінальності; твори бароко часто перевантажені, переобтяжені, переповненіформальними елементами; цьому сприяє і школа поетики ренесансу, що передала бароковсю витонченість античного вчення про поетичні форми та поетичні засоби („тропиі фігури”). В певних галузях літератури (напр., проповідь) маємо перевагудекламації, театральність.
Не треба, одначе,забувати, що барокове мистецтво та барокова поезія зокрема призначені не дляіншого часу, а саме для „людей бароко”. Чужий для нас стиль барокової поезії,яким і ми можемо захоплюватися як витонченим консеквентним та розкішним, бувдля „людини бароко” справді зворушливим, захоплював її, промовляв до їїестетичного почуття, а через це й до її розуму та серця. Любов до натуралізму,до зображення природи також і в її „низьких” елементах, до конкретного, за якимбароко завжди бачило духовне, божественне, ідеальне, привів барокове мистецтвота поезію і до уваги до занедбаної доти народної поезії, до фольклору. В поезіїбароко відбувається перший підхід до „народності". І бароко знайшло живийінтерес та симпатію серед народу: не дивно, що надзвичайно сильні впливи барокозалишилися в усій народній поезії та народному мистецтві Європи й досі.
Зокрема, не требазменшувати значення епохи бароко для України. Це був новий розквіт — післядовгого підупаду — мистецтва та культури загалом. В історії народів епохирозквіту мають не лише суто історичне значення; вони накладають певний відбитокна всю дальшу історію народу, формуючи національний тип. Так, здається, було із епохою бароко на Україні. Бароко залишило тут багато конструктивнихелементів, які ще збільшив вплив романтики що в багатьох рисах споріднена з бароко.Конструктивні елементи, які бароко залишило в українській культурі, не всіпозитивні; багато з них можна вважати й негативними. Але культура бароко немалоспричинилася до сформування української „історичної долі".
Духовий змістокремих історичних епох здебільшого характеризує не лише одна якась духовнатечія, а кілька напрямів, що групуються коло двох полярно протилежних пунктівдуховного всесвіту. Так і в епоху бароко: одним з полюсів була природа, другим- Бог. Епоха бароко, з одного боку, — епоха великого розквіту природознавствата математики (бо основа пізнання природи для людини бароко — міра, число тавага), а зіншого боку — епоха розквіту богословії, епоха спроббогословського синтезу, епоха великої релігійної війни (тридцятилітньої), епохавеликих містиків. Людина бароко або втікає до усамітнення з своїм Богом, або,навпаки, кидається в вир політичної боротьби (а політика бароко — політикашироких всесвітніх планів та жадань), перепливає океани, шукаючи нових колоній,береться до планів поліпшити стан усього людства чи то політичною, чи то церковною,науковою, мовною (проекти штучних мов) чи якоюсь іншою реформою.
В ідеалі обидвадля людини бароко можливі шляхи ведуть до тієї самої мети: через „світ" (природу,науку, політику і т.д.) людина приходить завше до того самого — до Бога. Хтонадто довго залишився у світі, той лише заблукав у ньому. Отже, якщо культураГотики принципово релігійна та навіть церковна, якщо культура ренесансупринципово світська (хоч би її творили і духовні), культура бароко мусить матиобидві — релігійну та світську сфери; але можлива — і реально зустрічаєтьсянерідко — барокова культура з великою перевагою або й виключним пануваннямрелігійної сфери.
Розділ I. Літературне бароко вУкраїні1.1 Специфіка бароко
Вісторіїукраїнської літератури чимале місце займає цілий комплекс творів, автори якихстояли на естетичних позиціях, відмінних від реалістичних, — мається на увазілітературна спадщина XVII-XVIII ст. Тим часом далеко не завжди визнаваласьзаконність естетичних засад, яких дотримувалися митці XVII-XVIII ст. Насампереддослідники шукали в їхніх творах елементи реалізму, відображення життя у формахсамого життя, а оскільки таких елементів знаходили тут замало, то переважнабільшість творів XVII-XVIII ст. справляла на дослідників враження безнадійносхоластичних, чужих вогню життя. Подеколи доходило навіть до повногонесприйняття, заперечення цієї спадщини — як релігійної, схоластично-реакційноїтощо. Маючи на увазі саме такий підхід, О. Білецький писав ще в 1927 p.: „Требапереглянути встановлену історично літературну традицію про „київськусхоластичну літературу". Після такого перегляду й історія окремихлітературних жанрів і характеристики окремих письменників, може бути, виграютьв своїй змістовності й перестануть викликати в оглядачів ті почуттянаціональної й естетичної пригніченості, які часто викликають вони до цього часу".
Сьогоднішнідослідники літератури керуються принципом марксистсько-ленінського історизму; проце беззаперечно свідчить восьмитомна "Історія української літератури".Для проникнення в сутність складного, нерівномірного історичного розвиткумистецтва необхідна чітка методологічна основа — відповідні теоретичнікритерії, поняття, категорії, які правитимуть за дослідницький інструмент і безяких історія мистецтва і літератури нерідко перетворюється на інвентарний описпам'яток, а не з'ясування справжніх закономірностей літературного процесу.
Вірнийметодологічний ключ необхідно підібрати і до аналізу історично зумовленихособливостей художньої спадщини XVII-XVIII ст.д.ля характеристики цихособливостей історики літератури вже давно вживають поняття «стиль бароко».Тривалий час вважали, що ознаки цього стилю характеризують лише літературу імистецтво Західної Європи, але поступово ці риси стали виявляти і в слов'янськихлітературах, згодом про бароко почали говорити як про загальноєвропейськийлітературний стиль. Вчені різних країн, що підходять до проблеми з поглядурізних національних літератур, сходяться на тому, що бароко характеризуєзначний період розвитку літератури як в європейських неслов'янських країнах,так і в країнах слов'янських. Не слід гадати, що поняття бароко є якоюсьчудесною відмичкою, що раптово відкриє для дослідників ідейно-естетичнебагатство спадщини XVII-XVIII ст. На сьогоднішній день немає більш прийнятногопоняття, яке дозволяло б краще з'ясувати сутність стилю і в цілому поетикиукраїнського мистецтва XVII-XVIII ст.
Складність ізаплутаність питання про українське літературне бароко натикається й навідсутність чіткої відповіді на питання, що таке бароко взагалі.
Існують,принаймні, три різні концепції бароко. Ще й досі знаходить прихильниківтенденція поза історичного тлумачення цього стилю, що розвинена швейцарськимвченим Г. Вельфліном та його учнями. Бароко трактувалося ними як зворотнасторона ренесансу, занепадницька, формалістична течія, — на зразок тих, щохарактеризують кінцевий етап розвитку кожної мистецької епохи. Е. Курціус йдеще далі і, по суті, підмінює бароко маньєризмом (стиль європейського мистецтваXVI ст., в якому зловживання декоративністю, прикрашування, витонченість формпоєднувалися з містикою). Маньєризм у літературі споріднений з ранньою формою бароко,але відмінний від пізніших, особливо в слов'янських країнах. Таке позаісторичнерозуміння бароко спонукало шукати зв'язок цього стилю з явищами формалізму йдекадансу взагалі.
Прихильники іншогопогляду намагаються вже пов'язати бароко з певним історичним періодом — контрреформацієюв Європі і характеризують як напрям переважно клерикальний та аристократичний. Щодосхіднослов'янських літератур цю точку зору найбільш послідовно одстоювавбуржуазний націоналіст Д. Чижевський.
Пильнезацікавлення бароко дослідниками формалістичного орієнтування, а такожнаціоналістичними колами української еміграції якоюсь мірою, сказати б,„дискредитувало" цей стиль, і в радянському літературознавстві надовго буввтрачений інтерес до нього.
Тривалий час надсвідомістю багатьох вчених тяжить погляд на бароко як на художній виразкатолицької реакції. Радянські дослідники, здебільшого дотримуючись погляду на барокояк на реакційне мистецтво, заперечували приналежність вітчизняних літератур доцього стилю або виносили за його межі всі більш-менш визначні пам'ятки.
Та, незважаючи наці ускладнюючі обставини, протягом останніх років у вивченні бароко намітилисяпевні зрушення, свідченням яких є праці багатьох радянських дослідників зокремаІ. Єрьоміна, О. Білецького, С. Маслова, Д. Лихачова та інших. Останнім часомбагатьма дослідниками за рубежем, зокрема, О. Морозовим, висувається концепція барокояк своєрідного етапу духовного розвитку, що подібно до Ренесансу, охоплюємистецтво, літературу, філософію, історію, культуру в цілому і характеризуєтьсясукупністю тих поглядів і уявлень, які в Європі мали місце в період відзанепаду Ренесансу аж до початку Просвітительства. Естетика бароко формуваласяв період боротьби різноманітних соціально-економічних умов та ідейно-естетичнихпринципів, в історичну епоху первісного нагромадження, соціальних криз, першихбуржуазних революцій, піднесення національно-визвольних рухів. Оптимізм ігуманізм, сувора простота і прозора ясність, властиві творчості митцівВідродження, перестають задовольняти. Ця епоха виробила своє світосприймання,знаходила свої способи відображення дійсності, які й оформились у стиль бароко.Отже, бароко — це художнє світосприймання періоду первісного нагромадженнякапіталу, зародження в надрах феодалізму буржуазних відносин, періодуускладнення суспільного життя і зростання соціальних суперечностей.
Спирається цейстиль на філософську основу пантеїзму. Елементи ірраціоналізму у барочнихтворах уживаються з виразним прагненням до раціоналізму, осмислення дійсностічасто набуває форм емблематично-символічного характеру. Бароко, як своєріднасистема естетичного освоєння життя, відбиває суперечливий стрімкий рухдуховного розвитку людства, — рух, смисл якого прихований в безмежнійрізноманітності речей, властивостей, в неосяжній строкатості явищ, щовідкривалися свідомості.
Бароко буломистецтвом синтезу, примирення суперечностей: земного і небесного, духовного ісвітського, античності і християнства; барочні митці намагалися синтезуватипротиборчі тенденції, що раніш розвивалися відокремлено. Тут дивовижносполучаються міфологічні й біблійні образи, християнські й язичеські уявлення; зрештою,можливо, це відбиття спроб примирити культуру дохристиянського світу зкультурою християнства. Для стилю цього характерні протиставленняпротилежностей, поєднання чуттєвості й аскетизму, абстрактної думки йнатуралістичної конкретності, фантастики й правдоподібності. Порівняно зпопередньою епохою розвитку мистецтва бароко розширює ареали письменства,захоплює нові сфери життя, раніше не освоєні художньо.
Барочне мистецтвозосереджує свій інтерес навколо трагічних суперечностей дійсності: життя ісмерті, тлінності і вічності, суєти і щастя. Прагнучи розкрити непримиренністьантиномій у самій природі, митці бароко часто вдаються до натуралістичнихописів, аж до естетизації огидного й потворного, протиставлення йому красивічного, духовного. Цим зумовлюється характерний космізм бароко-намаганняосмислювати все в космічних масштабах, прагнення до всеохоплення тауніверсальності.
Такий нахил досинтезу, до універсальності в літературі бароко відбитий як в тематиці, так і вформах, зокрема у прагненні увібрати, освоїти все відоме на той час багатствоестетично-художніх прийомів — від ренесансної поетики до художніх засобівсередньовічного мистецтва. Стиль бароко не тільки сполучає старі художні засобиз новими, а також демонструє нове, несподіване сполучення раніше відомихприйомів. Митцям бароко властивий специфічний підхід до античності,алегорично-символічне переосмислення міфологічних уявлень.
Бароко успадкувалоі удосконалило вироблену в попередні часи алегорику, емблематику і символіку. Емблематичнійпоезії відводилося важливе місце в давніх поетиках. Але барочні письменникизадовольняються елементарними схематичними емблемами, символами і алегоріями,які, на відміну від символіки пізнішого мистецтва, були загальнозрозумілими. Таланттого чи іншого митця виявлявся у тонкощах тлумачення цих емблем і символів. Витонченістьнаслідування попередників ціниться не менше, а навіть більше, ніж наслідуванняприроди, відображення дійсності. Наскільки сучасна естетична свідомість вимагаєвід художника самостійного неповторного бачення світу, настільки естетика часівбароко вимагала поваги до традицій, певного трафарету думки, почуттів, ситуацій.Ця традиційність і регламентованість дивовижно співіснує з прямо-такибезмежними пориваннями фантазії.
Митців бароко цікавитьне стільки зрима, зовнішня реальна сторона речей скільки відшукування духовноїїх сутності, використання з повчальною дидактичною метою. Прагнення перетворитикожний предмет на джерело повчання, видобути мораль з кожного явища навколишньогосвіту, всеохоплюючий дидактизм, — все це знаходить для свого вираження ускладнені,вишукані форми — параболи, різні види притч, незвичайні зіставлення образів,гіперболи, парадокси, антитези, напружений метафоризм. Алегорично-символічномувитлумаченню піддані різноманітні властивості рослин, звички й риси тварин тощо.
Барокоякнайтіснішим чином спирається на схоластичну логіку і риторику і переноситьприйоми й засоби ораторського красномовства в літературу. Митці бароко виявлялибільше турботи про зовнішній стиль, ніж про зміст творів, їм властивезахоплення зовнішньою стороною мистецтва, майстерністю, віртуозністю форми. Алеце не формалізм “чистого мистецтва" модерністських течій кінця XIX — поч. XXст., що були свідомими спробами відірвати мистецтво від життя, а своєріднаскладна форма відображення суперечливої дійсності на певному етапі історичного розвиткусуспільної свідомості.
Питання проукраїнське бароко не є новим. На початку XX ст. на сторінках українськоїперіодичної преси жваво велася дискусія щодо приналежності до стилю бароковизначних пам'яток давньої української архітектури та живопису, в ході якоїнародилася думка про те, що бароко і є найхарактернішим виразом українськогонаціонального стилю в мистецтві. В пожовтневий період, зокрема в 20-і роки, цетвердження ще користувалося успіхом. Зокрема, твори представників школиукраїнських монументалістів інтерпретувалися як продовження традицій бароко, асаме бароко розглядається як винятково національний стиль. У такій постановціпитання було надзвичайно багато наївності і теоретичної плутанини, тарозібратися в суті тоді не довелося, бо проблема ця була незабаром знята зобговорення взагалі.
Інтерпретаціяукраїнського літературного бароко буржуазно-націоналістичними історикамилітератури цілком справедливо викликала у радянських істориків-літературирішуче заперечення. Але нерідко це було не тільки запереченням шкідливих іхибних концепцій бароко, а й відкиданням самої можливості застосувати поняття барокоі до характеристики української літератури. В літературознавстві виробився ізакріпився погляд на бароко як на мистецтво реакції й занепаду. Одіозним,несприйнятним став навіть сам термін бароко, і у свідомості пересічноголітературознавця чи вчителя літератури виключилась будь-яка дотичність цьогопоняття до української літератури XVIІ-XVIII ст. Всe це й спричинилося доповного заперечення або, принаймні, замовчування цієї проблеми в нашій естетиціта літературознавстві. Скептицизм щодо застосування терміну «бароко» зустрічаєтьсяі в авторитетних спеціалістів з давньої української літератури.
Та все ж погляд набароко як на щось чуже українській літературі продовжує тяжіти над свідомістюбагатьох істориків літератури. Водночас у працях багатьох літературознавців вженаявні моменти позитивного ставлення до бароко, від яких слід відштовхуватисяпри розгляді цієї важливої проблеми. Проблема українського літературного барокоякнайтісніше пов'язана з проблемою бароко в російській літературі XVII — початкуXVIII ст. Вперше поняття бароко до аналізу фактів східнослов'янських літературбуло застосоване І. Єрьоміним та О. Білецьким.
Проблема бароко вукраїнській літературі цікавила також С. Маслова, який пов'язував появу стилю бароков українській літературі XVII-XVIII ст. з західноєвропейськими та польськимивпливами. До висновку про прогресивну роль барочного стилю прийшов і дослідникукраїнської риторичної прози В. Крекотень: «Стиль, що його умовноназивають бароко, відіграв у східнослов'янських літературах важливу ібезсумнівно прогресивну роль. Він прискорив у східних-слов’ян процесстановлення „нових“ літератур, збагатив їхнє письменство незнанимираніше темами, сюжетами, способами художнього зображення, прищепив насхіднослов'янському грунті нові роди і види словесної творчості; він значноюмірою спрямував і дальший розвиток східнослов'янських літератур. Тому вивченняцього стилю в східнослов'янських літературах є одним з важливих завдань радянськоїфілологічної науки».
Негативнеставлення до українського бароко спиралося на ряді помилкових міркувань. Насампередтвердилось, що начебто бароко як художній вираз контрренесансу єконсервативним, придворно-аристократичним напрямом і охоплює невелику частинухудожніх пам'яток переважно релігійного характеру (церковні проповіді тадуховні вірші).
Друга причинанегативного ставлення до бароко в українській літературі живиться думкою, щовоно, мовляв, було цілком запозиченим, принесеним ззовні явищем, яке начебто невступало у взаємодію з місцевими традиціями, не мало нічого спільного змісцевими потребами і отже, суперечило демократичним тенденціям українськоїлітератури, її зв'язкам з народною творчістю. На цьому питанні слід наголосити,оскільки погляд на барочне мистецтво, як на неоригінальне, цілком запозичене,ще поширений і серед істориків літератури, і серед істориків мистецтва. Специфікабароко в деяких слов'янських країнах пов'язана з тим, що твори цього стилюпевною мірою несли функції Ренесансу і сприяли засвоєнню ренесансних ідей імотивів. Це спричинялося до активізації та інтенсивного використання місцевихзасобів старої книжності і народної творчості і спонукалописьменників-полемістів до вивчення і оволодіння барочною ораторськоюмайстерністю, щоб громити противників їхньою власною зброєю.
Все це й визначалосвоєрідність українського літературного бароко, яке насамперед зустрілосприятливий ґрунт у формально спорідненому давньоруському риторичному стилі. Небайдужим щодо бароко виявилося і народне мистецтво: воно збагачувало новупоетику своїми художніми засобами, мотивами. Внаслідок такої взаємодіїлітература бароко на Україні не була аристократично-консервативною,церковно-релігійною в цілому, а й ввібрала в себе значну кількість елементівнародної культури. Це простежується на творчості багатьох українських барочнихписьменників і в свою чергу спростовує думку про бароко як цілком запозичене,реакційне й вузьке явище, котре захопило буцімто тільки периферію художньогопроцесу.
Визнаючиорганічність явищ українського літературного бароко, слід підкреслити ще развсю безпідставність спроб націоналістичних істориків літератури оголосити цейзагальноєвропейський літературний стиль формою виразу так званого українськогодуху.
Є всі підставитвердити, що з середини XVII майже до кінця XVIIIст. бароко залишалосьстильовою домінантою творчості більшості українських письменників; стиль цейпозначився на величезній кількості пам'яток письменства, що відносяться дорізних літературних видів.
1.2 Становлення нової жанровоїсистеми в українській літературі
Нині вже немаєсумнівів у тому, що бароко — це одна з великих культурно-історичних епох, якійналежить принципово важливе місце в поступі європейської культури загалом іукраїнської культури зокрема. Воно прийшло на зміну Відродженню, проте аж ніякне було лише його запереченням, до того ж однозначно реакційним, яктрактувалася у нас ця проблема ще півтора-два десятиліття тому. Справді, учомусь бароко заперечувало Ренесанс, у чомусь його проблематизувало, але разомз тим розвивало й поглиблювало чимало започаткованих ним процесів і тенденцій всфері духовної культури. Словом, спадкоємна пов'язаність Ренесансу й бароко несуперечить загальній діалектиці розвитку, зокрема й культурного.
Важливозафіксувати, що в добу бароко складається перша дійсно всеєвропейська художнякультура. Як відомо, Ренесанс розквітнув переважно в «латинській», тобтокатолицькій Європі, і лише спорадично проявився в межахвізантійсько-слов'янської культурної спільності, причому чи не найзначніші йогопрояви виникли тоді на Україні, передусім у Галичині. Однак процес масштабноговзаємозближення художніх культур Західної і Східної Європи, їх ідентифікаціїзначного розмаху набув уже в добу бароко. За визначенням відського польського ВченогоЮ. Кжижановського «бароко завершило справу, не доведену Відродженням докінця, воно гуманізувало культуру всієї Європи і всупереч перешкодам, якіпороджувалися політичним і релігійним антагонізмом, витворило спільнуінтелектуальну й художню культуру, значення якої належним чином починаєрозуміти й оцінювати тільки наука наших днів».
Серед країнправославно-слов'янської культурної спільності бароко найраніше почалосформуватися й найзначнішого розвитку набуло в Україні й в Білорусії, яківходили до складу Речі Посполитої і тісніше стикалися з польською тазахідноєвропейською бароковою культурою. Цей процес відбувався на різних рівняхі в різних аспектах, зокрема й на рівні глибинних, константних структурхудожньої творчості, на рівні формування нової жанрово-стильової системи. Неможна сказати, що цей процес не привертав уваги дослідників, але тутспостерігається явна нерівномірність в розподілі уваги. Давно вже помічено йописано входження в українську літературу XVII — XVIII ст. барокових засобівхудожнього вираження — ускладнених метафор і риторичних фігур, контрастів йантиномія, емблематики, копчетто, оксюморонів тощо, тобто формування бароковогостилю, який цілком визначено проявляється у багатьох письменників — від СофроніяПочаського до Григорія Сковороди. Слушно вказувалося також, що на формуванняцього стилю великий вплив мала література польського і неолатинського бароко,хоча це не заперечує локальних і регіональних джерел українського бароко.
Набагато меншеуваги приділяється принципово важливим змінам у жанровій системі тогочасноїукраїнської літератури. Але ж саме через ці зміни розвиток літературирозкривається як дух довготривалих, константних структур. Сучасна наука розумієжанри не як результат зовнішньої формальної класифікації, а як вияв внутрішніхвластивостей і закономірностей літературного процесу. За визначенням М.М. Бахтіна,«жанр за самою своєю природою відбиває найбільш стійкі, „віковічні“тенденції розвитку літератури».
Відродження можнавважати епохальною віхою на шляхах розвитку європейських літератур ще й тому,що ним була витворена якісно нова система жанрів і стилів; ця система, щоформувалася з різнорідних елементів, як класичних, тобто античних, так і середньовічнихта фольклорних, була якісно новим утворенням, жанрово-стильовою системоюєвропейських літератур нового часу. Тим самим доба Відродження сформувалакістяк макроструктури європейських літератур нового часу, який згодом зазнававпевних змін і доповнень, але радикально не перебудовувався аж до наших днів. Тіж європейські літератури, які, подібно до української, пізніше переживають свійперехідний період, теж поступово переходять до цієї нової системи, зрозуміларіч, зі своїми регіональними й національними відмінностями.
На Україні давняжанрова система середньовічних літератур православно-слов'янського регіонуістотно розхиталася, якоюсь мірою розширилася й доповнилася у XVI ст., але їїперебудова відбувалася вже в XVII — XVIII ст., тобто в епоху бароко. Здійснюваласявона двома шляхами: шляхом засвоєння вже сформованих в європейських літературахжанрів та жанрових форм і шляхом трансформації традиційних, які протягом віківіснували в літературах православно-слов'янського кола.
Але тут необхіднобрати до уваги той фактор, що в середньовічних східно — і південнослов'янськихлітературах склалася інша система жанрів і стилів, інша макроструктура, ніж улітературах «латинської Європи». Характерна її особливість полягає утому, що із трьох поетичних родів — епіки, лірики й драми — в ній набуврозвитку лише епічний ряд, представлений великою кількістю своєрідних жанрів. Причомусвоєрідність цих середньовічних утворень настільки велика, що жанрами їх можнаназвати скоріше умовно: в більшості своїй вони не мають визначеної структури йдосить чітких контурів, вони легко множаться, витворюючи комплекси, що виходятьіз певних жанрових «моделей» або «еталонів» (термін Р. Пікко),залежать від тематики й практичного використання. Ця жанрова система буладосить широкою і розгалуженою, найбільш репрезентованими в ній виявилися жанрилітопису, історії, воїнської повісті, житій, сказань, повчань, молінь тощо.
Звичайно, було бгрубим спрощенням твердити, що ліричний рід поезії відсутній у давньоруській таінших літературах православно-слов'янського світу. Самобутнім ліризмом пройнятевсе «Слово о полку Ігоревім», з кінця X ст. в церковній обрядовостізначного розвитку набула гімнографія, є, хоч нечисленні, свідчення знайомства вXI — XII ст. з грецькою метричною системою віршування. Однак усі ці починання внаступні століття, до XVI включно, не знайшли продовження й розвитку, і можнаконстатувати, що лірика як розроблена система поетичних жанрів і форм утогочасній українській літературі не існувала, а потреба суспільства в нійзадовольнялася фольклором. Щодо третього літературного роду драми, то він тежне набув розвитку в середньовічних східно — й південнослов'янських літературах,існували лише ембріональні форми драми у фольклорі й церковній обрядовості.
Внаслідок відомихнесприятливих умов історичного й культурного розвитку українського народу цямакроструктура його літератури надовго законсервувалася. Однак на XII ст. влітературі нагромадилося стільки змін і зрушень, що відмова від цієї системи йстворення нової, тотожної європейській, стає необхідною і неминучою. Процесперебудови був складним та тривалим і визначався такими двома основнимиаспектами: по-перше, рішучим розширенням жанрової системи шляхом включення донеї жанрів ліричного й драматичного родів, по-друге, поступовою відмовою відодних традиційних жанрів, переважно церковної літератури, і трансформацієюінших відповідно до потреб нового часу.
Важливу роль уформуванні нової жанрової системи в українській та інших літературахправославно-слов'янського кола відіграли Києво-Могилянська академія та іншінавчальні заклади, що створювалися за її зразком. Заснування Київської академії(колегії) 1632 р. знаменувало завершення тривалого й болючого перелому вставленні до «латинської вченості», який відбувався в Українінаприкінці XVI і в першій третині XVII ст. Як і в європейських колегіях таакадеміях того часу, в київській школі значне місце відводилося класам поетикий риторики. Їхнє призначення полягало в тому, щоб давати студентам знання зсловесності, які розуміли широко, з включенням елементів філологічної науки йтеорії красномовства. Ці класи прилучали до тієї наднаціональної системилітературних знань і уявлень, зокрема до жанрової системи, що були розроблені вучено-гуманістичних колах ренесансної Італії і в XVI — XVII ст. поширилися повсій Європі. Основу її становила спадщина античної літературно-теоретичноїдумки й антична, переважно римська, література та її жанрова система.
Цікаві наслідкидає зіставлення українських поетик XVII-XVIII ст. із західними, передусіміталійськими поетиками пізнього Відродження. Воно перш за все показує, що своєпоходження київські поетики ведуть не від «середньовічних латинськихкерівництв», як це вважали вчені дожовтневого часу, а від поетик ітрактатів італійських гуманістів XVI ст. У трактуванні найважливіших питань«загальної поетики», тобто в розумінні природи поезії та їїпризначення, її завдань, функцій тощо, розкривається генетичний зв'язоккиївських поетик з ренесансними літературними теоріями. А це означає, зрештою,що через шкільні поетики відбувалося прилучення до типу та моделейлітературно-теоретичного мислення, яке склалося в Європі в ренесансну добу, донової системи жанрів і стилів, барокових й класицистичних.
Найбільш плідноюбула роль тієї частини поетик, котру прийнято називати «прикладноюпоетикою'». Вже внаслідок своєї специфіки вона активно сприяла утвердженнюнової системи жанрів і стилів. Але головне завдання «прикладної поетики»полягало у викладі теоретичних постулатів і практичних настанов щодо жанрів,канонізованих пізньоантичними й ренесансними теоретиками. Ці жанри поділялисяза ієрархічним принципом, і за ними закріплювалися відповідні стилі з такимсамим нормативним характером. Прозові жанри не відносили тоді до власнехудожньої словесності, тому поетики всю увагу зосереджували на поетичних ідраматичних жанрах, що мало особливе значення для української та іншихсхіднослов'янських літератур, які не знали цих жанрових підсистем. Для них цебули нові жанри й жанрові форми, котрі необхідно було освоїти й асимілювати. Поетикиж давали моделі таких жанрів і настанови практичного характеру, супроводжуючиїх демонструванням взірців і прикладами для вправ та «наслідувань у труді».Як правило, київські поетики багато уваги приділяли епопеї, трагедії і комедії,в них стисліше подавалися відомості про поетичні жанри — елегію, ідилію, лірику(під якою розуміли оду й близькі до неї жанрові різновиди), сатиру, епіграму таін.
На відміну відкласицизму бароко не належить до художніх систем із розробленою теоретичноюосновою, викладеною у формі поетик, з поважно шкільною традицією, — воно булонапрямом і стилем художньої практики, і саме в такому плані чинило вплив нахудожній розвиток XVII, а на європейському сході й XVІІІ ст. З часом барокопочинає проникати і в поетики, але у вигляді барокових нашарувань накласицистичну фундаментальну основу. Все це повною мірою стосується йукраїнських поетик XVII — першої половини XVIII ст. В них теж маємо іренесансно-класицистичну основу, і барокові нашарування, нерідко оформлені увигляді окремих розділів.
Водночас вукраїнській та інших східнослов'янських літературах відбувається не меншважливий процес трансформації старих, «традиційних» жанрів, якіпоступово наповняються новим змістом, виконують нові завдання та функції і,зрештою, набувають нової структури. Цей процес був особливо складним табагатогранним. Цим шляхом відбувалося в українській та інших східно — йпівденнослов'янських літературах становлення новочасних епічних жанрів повісті(роману) й новели, які не визнавалися пануючою класицистичною теорією, але якимсудилося велике майбутнє. Найбільш бурхливо цей процес відбувався у XVII ст. вросійській літературі, де значного розвитку набрав жанр повісті, проте доситьінтенсивно і в інших література православно слов'янського регіону, а також вукраїнській.
Суспільно-історичнуоснову цього процесу становили такі, в сутності своїй ренесансні явища, яквипадання людини із традиційного життєвого укладу і вивільнення її з-підфеодально-церковної регламентації, як усе виразніші прояви індивідуалізму,особистісної поведінки. Герой повістей все далі відходить від «золотихворіт церкви», він хоче «жити, як йому любо», «весь світвідвідувати» і все «вільно по своїй волі робити». І якщо спершуособистісна поведінка в її осмисленні пов'язувалася з підступними діями злогодуху, то згодом ставлення до неї міняється і дедалі виразніше вонаусвідомлюється й оцінюється як природна та позитивна. Синхронно спостерігаєтьсязагострення інтересу до побуту, до повсякденного життя і справ звичайних людей,до предметно-чуттєвої сторони буття, до всього того, що раніше уявлялосякнижникам лише «суєтою суєт» та гріхом.
Процестрансформації відбувається в добу бароко у всій системі традиційних жанрівукраїнської літератури, правда, проявляючись у них з різною інтенсивністю. Вершитьсявін і у «великих жанрах», як-от житія, літописні повісті, подорожі (паломництва),історіографічна проза, і в «малих жанрах», як-от казання, проповіді,фацеції тощо. Ці структурні зрушення і зміни охоплюють різні рівні й компонентитворів, як їхню макро-, так і мікроструктуру, від принципів сюжетики йкомпозиції до особливостей образності й стилістики. Якщо спробувати сумарновизначити суть і напрям структурних змін, що відбувалися в оповідних прозовихжанрах, то слід сказати, що це передусім послаблення або й відмова від «діловихфункцій» та голої дидактики і натомість посилення, зростання того, щостановить сферу художності. Спостерігається посилення сюжетності йнарративності, дедалі більшу роль відіграє момент розважальності, емоційнонасиченої розповіді і загалом авторської присутності в творі, переростанняконстатації фактів у художнє зображення подій, формування літературного персонажа,який приходить на зміну етикетному герою.
Як на позитивнийфакт слід вказати на те, що в сучасному українському літературознавствірозгортається вивчення названого процесу в широкому жанровому діапазоні, якепоступово охоплює традиційну систему давньої української літератури на етапі їїпереходу до новочасної. В цих конкретних дослідженнях розкриваються на багатомуфактичному матеріалі й такі два моменти це, по-перше, бароковий характер тієїнової художності, що народжувалася в процесі трансформації традиційних жанрівта жанрових форм, і, по-друге, зв'язок цієї художності з теоретичноюлітературною думкою, що розвивалася в стінах Києво-Могилянської академії, іпов'язаними з нею типами та формами літературної творчості, освоюванимипоетичними й драматичними жанрами.
Розділ II. "Історія русів"- пам’ятка української історичної прози2.1 Головний зміст книги
"Історія русів" — пам’ятка української історичної прози йпубліцистики кінця ХVІІІ ст. Автор твору невідомий, але з перших сторінок стаєзрозуміло, що він український патріот. Автор називає українців русами: вінзазначає, що слов’яни походять від Яфета і з давніх-давен проживають міжКаспієм і Віслою. У творі коротко викладено історію Київської Русі, описанонашестя Батия як страшне лихо, яке змусило русів шукати підтримки у Великогокнязівства Литовського, щоб боронитися від татар.
В "Історіїрусів" критично оцінюється запровадження Брестської унії, яка призвела дорозколу й ворожнечі українського народу. Автор твору дає високу оцінкудіяльності Б. Хмельницького, наголошує на освіченості й розважливості І. Мазепи,щоправда, робить це обережно. У творізасуджено політику Петра І, тиранію йпокріпачення України, тут утверджується думка, що всі народи мають право навласну державність, що Київська Русь — державне утворення саме українськогонароду, а наша історія починається значно раніше, аніж у ХІV ст. Твір належитьдо російськомовної української літератури (він написаний російською мовою звкрапленнями українізмів).
Твір "ІсторіяРусів" був уперше опублікований у 1846 році. Його невідомий автор осмислюєісторію українського народу з часів сивої давнини і до 1769 року. Події описаніу хронологічній послідовності. Спочатку автор розповідає про походження східнихслов’ян. Вагоме місце в історії Української держави він відводить козацтву, босаме воно було захисником свого народу, боролося проти внутрішніх і зовнішніхворогів. В "Історії Русів" відтворена визвольна боротьба українськогонароду 1648-1654 років, а також возз’єднання з Росією. Народ здобуває свободусобі і своїй державі. Автор виступає проти королівського уряду Речі Посполитої,який нав’язував католицьку віру, тобто інші традиції та звичаї. Засуджуєцаризм, бо Саме він порушує права людини; возвеличує захисників свого народу: ІванаПідкову, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Тараса Трясила та ін.
Слід відмітитинеоднозначне ставлення автора "Історії Русів" до влади. Багато в чомувін підтримує Петра І: "… в Малоросії відкрилася нова епоха наваливорожої, що її й донині, як таку, вважає простолюддя в своєму літочисленнівікопомних подій і не інакше про неї згадує, як з жалем сердечним та з подивом".
Далі автор міркує:"… коли король шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає ібоїться, подолає царя російського і зруйнує царство його, то ми, з воліпереможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам іна волю його створіння та улюбленця, короля Ліщинського; і вже тут нема й небуде місця договорам про наші права та привілеї, та й на попередні на теєдоговори і трактати, природне, пораховані будемо як завойовані, або зброєюпідкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша запершу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка пронеї жах наганяє".
Письменникзасуджує деспотизм, свавілля панівної верхівки і в першу чергу самого царя,який «винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини,стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх м’який народстерпіти й перетерпіти не годен».
Отже, авторвідходить від хронологічного опису, тим самим готуючи фундамент для розвитку влітературі історичної теми, бо козацтво захищало і політичні, і культурні, ірелігійні права українців.
Той історичнийсинтез, що справді подає з національного погляду суцільну картину українськоїІсторії, належить уже до побарокової епохи: це славнозвісна "Історія Русів",яка доводить виклад до 1769 р. Хоч передмова до "Історії" зве її«Літописом», який вівся з старих часів, але цілком ясно, що це є твірне стільки історичний, скільки національно-політичний та літературний. Авторомїї в старі часи вважали Г. Кониського, який нібито передав її Гр. Полетиці; пізніше- самого Полетику, але постав цей твір, треба думати, уже на початку 19 ст. зініціативи українських патріотів, що використали барокову історичну традицію,щоб обґрунтувати політичні вимоги українців до російського уряду. Автор "ІсторіїРусів" послідовно розвиває думку, що її намічено вже в попереднійукраїнській історичній літературі, а саме: політично-національна та культурнаісторія України має свою власну традицію з найстаріших часів. З цього поглядуосвітлено і литовський та польський періоди української історії: можна сказати,що де в чому національна інтуїція автора привела його до правильного зрозумінняісторичного минулого. Центральними постатями української історії є для автораХмельницький та Мазепа (хоча й про останнього він говорить дуже обережно). Своїполітичні думки та ідеали автор укладає в промови (напр., Хмельницького таПолуботка), листи; (Наливайка чи Дорошенка), відозви (Мазепи), суди чужинцівпро Україну та українців (Ґустав Адольф, Карл XII). У таких місцях авторвиявляє себе письменником чималої виражальної сили, а в епічних частинах подаєприклади свого вміння оповідати. Головним завданням історичного оповідання єтут зобразити національний та релігійний гніт поляків, а потім — Москви. Незнати, чи недостатньою обробкою, чи бажанням автора викликати в читачавраження, що твір його справжній «літопис», слід пояснити недостатнюскомпонованість цілого, так що окремі, почасти неважливі епізоди, залишилисябез певного зв’язку з цілим. Мова "Історії Русів" вже на роздоріжжіміж російською літературною та українською: українські елементи — випадкові. Твірможна мовно прилучити до «української школи» в російській літературі,вершком розвитку якої була пізніше творчість Гоголя. Зв’язки з стилістикоюбарокової української історіографії тут досить сильні, але стиль загаломнаближається до «класицизму».
Щодо національноївартості барокової літератури, то, розуміється, вона не прийшла до вживаннянародної мови; але літературна мова не мусить бути обов’язково близькою донародної, і бароко йшло певним можливим шляхом розвитку, якого непридатністьвиявилася лише в кінці 18 сторіччя, коли з меж народної єдності помалу почаливиходити вищі верстви українського народу, а політичний гніт вимагав «радикального»критерію народної свідомості: таким радикальним критерієм і стала народна мова.Тим часом у 17 — 18 ст. такого критерію ще не було треба. Але було б треба, яку кожній мові, певної нормалізації мовностильової та орфографічної.
Найбільшпромовисте свідчення того, як вживалися етноніми “Русь" та “Москва" вжев післякозацьку добу, дає нам автор “Історії Русів". Цей твір, якийназвали “Поемою вільного народу", був написаний десь не раніше другоїполовини XVIII ст. і не пізніше першої чверті XIX ст.
“Історію Русів"було створено в 90-х роках ХVІІІ — 10-х роках ХІХ ст. у контексті поставанняпитання про відродження самобутності української нації та культури, тому вонавиконувала функції:
а) збереженнягенетичної пам’яті;
б) відтвореннясамобутності й родоводу русів від створення світу до Київської Русі та сучаснихавторові часів;
в) відродженняпротистояння тиранії та асиміляторській політиці держав, що поглинули Малу Русь.
У той же часрозповсюдження “Історії Русів" у списках ставилося в залежність відступеня вільнодумства, викорінювати яке повинна була цензура, тобто побутуванняв списках протягом довгого часу було ознакою, яка виокремлювала “Історію Русів"як текст від нетекстів.
Ми приходимо довисновку, що в ієрархії текстів культури українського народу “Історія Русів"поруч із “Повістю врем’яних літ" і “Словом о полку Ігоревім..." займаєчи не найвищий щабель, тому що має надзвичайно високий показник цінності йістини, так само, як Біблія для християнської, а Коран для мусульманськоїкультури. Тому образно можна сказати, що “Історія Русів" є духовноюБіблією українського народу. “Створена на межі двох століть — XVIII cт.,повного збройної й політичної боротьби за українську державність, і XIX, колитворилися нові національно-культурні підвалини майбутнього державноговідродження України" (О. Оглоблин), — “Історія Русів" як метаоповідьвизначає створення цих підвалин, власне, вона й була, тією основою, на якійзростав подальший національно-культурний та національно-визвольний рух України.2.2 "Історія русів" — яскравийтвір барокової літератури
Позиція автораполягає в тому, що він вважає, що руси з’явилися одночасно з іншимислов’янськими народами, зокрема, що вони є таким же давнім народом, як полякита росіяни. Оскільки за весь час свого існування руси на своїй землі змушенібули постійно виборювати свободу й незалежність, і тому майже не залишилосявідомостей про їхню історію, а оточуючі їх народи або привласнили собі їхнюдавню історію, або спотворювали дійсність, описуючи їхні державні змагання, товиникає потреба відновити справжню історію русів та відокремити її від історійінших слов’янських народів з метою з’ясування їхнього геополітичного положення,реконструкції тяглості їхньої історії від найдавніших часів.
Крім того, авторставить собі за мету дати гідну, без перекручень, і справедливу оцінку подвигіві героїчності русів, проявлених ними під час державних змагань. Така авторськапозиція є суголосною до барокової поетики, яка є передумовою для побудови новоїсистеми бачення та оцінки дійсності, а також є показником національноговідродження русів. Ставлячи перед собою завдання гідно описати державницькізмагання русів, автор невипадково дотримується барокової поетики для оформленнязмісту свого тексту. XVII-XVIII ст. — час панування Бароко в Україні. Українськімитці віддали бароковій культурі стільки душі й розуму, що досягли настількивражаючих результатів саме в бароковій філософії, поезії, архітектурі,живописі, історіографії, що з часом поняття бароковості стало ледве несинонімом “українськості” в мистецтві. Отже, патріотична позиція й завдання,які поставив перед собою автор, зумовили як патріотичний зміст, так іпатріотичну форму його мистецького тексту.
Актуалізуючи тойфакт, що “Історія Русів" написана в традиції києво-могилянськоїпоетико-риторичної школи, автор означував в такий спосіб координати системибачення світу, оскільки вона зумовлюється саме цією традицією. Перш ніжсприймати власне текст “Історії Русів", реципієнт ознайомлюється зціннісними критеріями створюваного світу:
1) в центрі увагипостає людина з її вчинками й переживаннями, яка оцінюється за її моральнимиякостями, духовною повноцінністю, за мірою дотримання загальнолюдськихцінностей в своєму діяльному житті, за мірою добра чи зла, яке вона несе у світ;
2) оцінюваннюпідлягатимуть люди, які є представниками всієї нації або певної її верстви,тобто ті особи, діяльність яких оминути увагою неможливо, оскільки вониперебувають в центрі історичних подій, тому що є обранцями народу, долі чивипадку;
3) оскільки всамій назві оголошено, що має йтися про історію народу, то увагаприділятиметься тим його представникам, які знаходяться при владі, чидомагаються її, тим, хто є гарантом “прав і вольностей народу", тим, підчиїм проводом народ переживає свої кращі й гірші часи, від чиїх вчинківзалежить народне процвітання чи убоге животіння, рух до поступу чи до винищеннянації, тому оцінюється саме їхній внесок до історичного національного розвою;
4) людинаоцінюватиметься за найвищою шкалою цінностей: чи гідна вона вічної пам’яті, чиприречена на довічне прокляття;
5) світ постає увигляді театральної сцени, людина в ньому змушена завжди обирати між Добром іЗлом.
В “Історії Русів",на наш погляд, протиставляються два шари світового порядку — міфологічний таісторичний. Що стосується першого, то в його межах всі явища світу поділяютьсяна такі, які одного разу відбулися і вже не можуть зникнути, оскільки входятьдо конструкції світу. Кожне здійснене “перше діяння” вписується до СвітовоїКниги. Образ Світової Книги представлений в тексті “Історії Русів" імпліцитно,хоч один раз, на самому початку, автор звертається до нього з приводу написання“Повісті врем’яних літ”, коли говорить, що ця “Повість..." взята “ізъкнигъ Священныхъ библій". Саме в цих “Священныхъ библіяхъ” було записаногенеалогію “народа Слов’янського” (від легендарного Афета, Ноєвого сина, йогоонука, “Росса Князя", та потомка Росса — “Князя Славена”), якийпереселився з Азії після легендарного змішення мов і народів (“Вавілонськагоязыковъ смешенія”); окреслюється географічний простір, який зайняли слов’яни “…отъ горъ поясныхъ или Рифейскихъ и от моря Каспійскаго на ВостокЂ, до рЂкиВислы и моря Варяжскаго на ЗападЂ, и Чернаго моря и рЂки Дуная отъ Полудни, доСЂвернаго океана и Балтійскаго моря на СЂверЂ".
Це діянняпоновлюється й відтворюється в руській історії за часів Петра КонашевичаСагайдачного. Але, звичайно, найбільшою і найповнішою мірою поновлюєВолодимирову справу Богдан Хмельницький. Події визвольної війни українськогонароду 1648-1654 років під його проводом подані в “Історії Русів" яксюжетний епіцентр.
Антитетичнапобудова часопростору “Історії Русів", доводиться, що простір створеноїавтором світобудови щодо русів поділяється на свій і чужий. Своїм простором єземля споконвічно ними заселена, а увесь інший світ є чужим. Але в межах чужогопростору теж виокремлюється чужий “свій" і чужий “чужий". Коливанняміж “свій”/“чужий" в означуванні чужого простору залежить від мінливостісвіту, від часу й обставин, які впливають на вибір тієї чи іншої ознаки, а часта обставини залежать від діяльності людей, які наділені як державною владою,так і силою, що полягає в могутності маси, в могутності народного спротиву чипідтримки.
Так самонеоднорідним є простір, який визначається як свій. Обстоюючи інтереси вільноїта незалежної нації і держави русів, автор також представляє розділення їхньогопростору на “свій" і “чужий". До “свого” належать всі, хто сприяєвідновленню створеної Володимиром єдиної християнської Русі. У своєму “чужим” єпростір зрадливої шляхти й духовенства, які пристають до уніатства. Цікаво, щояк перші, так і другі обирають цей шлях виключно з корисливих інтересів. Адже,приймаючи унію, єпископи й монастирі отримували села з їхніми жителями, а “БілеСвященство” по п’ятнадцать домів “в послушаніе или рабство" з їхніхпарафіян. Так само й “Чиновне Шляхетство Малоросійське" замість того, щобстати на оборону своєї Вітчизни й організувати народ на праведну боротьбу, немогло знести, що поляки позбавили його маєтностей та чинів і зрадило свійнарод, відступившись від нього, дбаючи тільки про повернення своїх багатств тапосад шляхом навернення в унію та ополячення.
Отже, світовийпорядок в “Історії Русів" поділяється на два шари — міфологічний таісторичний. В межах першого всі явища світу подано як такі, що одного разувідбулися і вже не можуть зникнути, оскільки входять до конструкції світобудови.Вчинки ж нащадків відновлюють “перші діяння” міфологічного шару світобудови й утакий спосіб переключають їх до історичного часового плану. Під час сприйняттятексту міфологічний шар накладається на історичний, що призводить до породженнядодаткових смислів.
Визначеннясамобутності руського народу й місця його історії в історії світовій єскладовою домінантного коду “Історії Русів", тому простір створеноїавтором світобудови щодо русів поділяється на свій і чужий простори, якірозподібнюються за тим самим принципом, тому в межах і чужого, і свого просторуіснує як “свій", так і “чужий".
В авторськійсистемі бачення світу, зумовленій києво-могилянською поетико-риторичноюбароковою традицією, за принципом відображення подано ідею про Боже правосуддя,яке наглядає за справами людськими, ця ідея знаходить втілення у центральномуперсонажі “Історії Русів" — образі Богдана Хмельницького.
В “Історії Русів"навколишній світ театралізовано, події сприймаються як театральне дійство,видовище, часом трагічне, часом трагікомічне, переважною більшістю жахливе,жорстоке. Автор дивиться на світ як на театр, на сцені якого люди приреченіобирати між Добром і Злом, між Честю та Безчестям, між Людяністю й Жорстокістю.Взаємовіддзеркалюються персонажі, події, ідеї, Добро і Зло, Боже правосуддя,певні деталі, які як зерна проростають і поєднують між собою різні частинитексту. Тобто, через енантіоморфізм співвідносяться структурні частини тексту,що призводить до породження нових смислів, певних інтонацій та тональностей,які збагачують мистецький текст додатковими значеннями.
Як театральнедійство подаються козацькі битви, розповідаючи про які автор означує“декорації”, дійових осіб, детально описує “сценічний” рух та озвучує його. Авторськийтекст, так само, як і сама історія русів, надзвичайно багатий на опис баталій,козацьких битв із завойовниками. Причому всі вони подаються театралізовано,звеличено-піднесено, оскільки ведуться майже завжди з однієї причини: обороняючисвою землю.
Зовсім іншатональність проймає авторську розповідь про військові дії козаків, коли вонивідстоюють чужі інтереси, тобто б’ються з супротивником не задля того, щобоборонити свою землю, а тому, що цього вимагають домовленості з союзниками провзаємодопомогу у військових справах. Можна відзначити різну тональністьавторського викладу, яка зумовлюється ставленням автора до зображуваних подій.
Своєріднимиремарками до театралізованих авторських розповідей про численні битви козаківзі своїми ворогами є описи зовнішнього вигляду козаків та їхніх супротивників,а також розтлумачування тактичних маневрів (“экзерціцій”), до яких вонивдавалися. Розтлумачуючи на початку тексту, в чому полягали козацькі“экзерціціи", наприклад, що таке “лава", “батава", “йти сакмою”й ін., автор унаочнює описувані ним події й більше до розтлумачення того, яквишиковувались козацькі війська не повертається.
Театральністьбойових дій підкреслюється й самим автором. Саме як до видовища ставиться авторі до війни Лжедмитрія: “…предпринято выставить всЂ силы Польскія противъ силъМосковскихъ въ пользу Самозванца. Театромъ же зрЂлища того опредЂлена судьбоюсЂверная Малоросія”. Це видовище подається автором як аморальне й брутальне повідношенню до народів і, звичайно, в першу чергу — русів, тому що війну булорозпочато не з метою оборони від ворога, а через намагання задовольнити“двоякіе интересы".
Подане авторомвидовище, яке відбувалося на “сцені” північної Малої Русі, вражає жорстокістюсвоїх наслідків для руського населення. Оскільки руси прихильно ставились доодновірців, “обнаруживъ сею неосторожностію вражду свою къ Полякамъ", польськевійсько, очолюване самозванцем Отреп’євим, будучи неспроможними розбитимосковські війська, жорстоко мстилося руському народові за прихильність домосковців.
Театралізованотакож подаються сцени катувань козацьких ватажків та їхніх сімей, якінаводяться в основному в тій частині тексту, де йдеться про насильницькевпровадження Берестейської унії та про спротив руського народу. В основномукатування відбуваються у великих містах, на площах, на виду у великої кількостілюдей, яких навіть зганяли подивитись на страшне видовище для науки тазалякування.
Сама структуратексту схожа на структуру давньоруської драми, між діями якої акторипредставляли інтермедії. Роль таких квазіінтемедій виконують, наприклад,розповіді про часи царювання Петра ІІ та Єлизавети.
Яскраво подаєтьсяавтором інтермедіальне дійство вибору гетьмана у місті Глухові, де за Петра Ібув анафемований Мазепа. Обрання відбувалося протягом трьох днів. Для цьогобіля соборної церкви спеціально було влаштовано великий амфітеатр. Причомуавтор використовує поняття “амфітеатр” у значенні “сцена”. Введенням цієїквазіінтермедії автор досягає подвійного ефекту: по-перше, відбуваєтьсявідновлення першого діяння, тобто самобутності й рівноправності русів,по-друге, він застосовує, так би мовити, ефект затягнутої рани, оскільки після“блаженства", яке відчула Мала Русь під час короткотривалого правлінняПетра ІІ (“послЂ долголЂтнихъ гоненій, ее (Малу Русь. — О. Б) угнетавшихъ,просіявшій лучь утЂшенія и надеждъ скоро затмился и померкъ”), з приходом довлади імператриці Анни Іоановни всі утиски було поновлено, особливою жахливістюз яких відрізнялися безчинства таємної канцелярії, очолюваної Біроном. Тобтопісля незначного просвіту над русами залягла непроглядна темрява.
На відміну відпроаналізованої, квазіінтермедія правління Єлизавети перемежована іронією,оскільки епоха надій, яка почалася разом з її царюванням, так і залишиласявсього-навсього епохою самих надій на самостійність Малої Русі. Натомістьгетьманування Кирила Розумовського подано шаржовано, оскільки той піклувавсябільше про передачу рангових маєтків у своє довічне родове володіння, агетьманство, яке споконвіку було виборне, намагався закріпити за своєю сім’єю,тобто зробити його династичним. Так само шаржовано подає автор набіргольштинців під час царювання Петра ІІІ.
Автор твору даєвисоку оцінку діяльності Б. Хмельницького, наголошує на освіченості йрозважливості І. Мазепи, щоправда, робить це обережно. У творі засудженополітику Петра І, тиранію й покріпачення України, тут утверджується думка, щовсі народи мають право на власну державність, що Київська Русь — державнеутворення саме українського народу, а наша історія починається значно раніше,аніж у ХІV ст. Твір належить до російськомовної української літератури (віннаписаний російською мовою з вкрапленнями українізмів).
Вагоме місце вісторії Української держави він відводить козацтву, бо саме воно булозахисником свого народу, боролося проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. В"Історії Русів" відтворена визвольна боротьба українського народу1648-1654 років, а також возз’єднання з Росією. Народ здобуває свободу собі ісвоїй державі. Автор виступає проти королівського уряду Речі Посполитої, якийнав’язував католицьку віру, тобто інші традиції та звичаї. Засуджує царизм, боСаме він порушує права людини; возвеличує захисників свого народу: ІванаПідкову, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Тараса Трясила та ін.
Слід відмітитинеоднозначне ставлення автора "Історії Русів" до влади. Багато в чомувін підтримує Петра І: "… в Малоросії відкрилася нова епоха наваливорожої, що її й донині, як таку, вважає простолюддя в своєму літочисленнівікопомних подій і не інакше про неї згадує, як з жалем сердечним та з подивом".
"ІсторіюРусів" читали Т. Шевченко і О. Пушкін, А. Метлинський і М. Костомаров, МГоголь і М. Драгоманов, П. Куліш і С. Руданський… Можливо, саме під впливомцієї книги зміцніло Шевченкове переконання в тому, що доля українського народуне менш трагічна за долю народу єврейського. Секрет надзвичайної привабливостітвору — в поєднанні історичного та художнього потенціалів. Особливе місце в"Історії Русів" відведене таким непересічним особистостям, як БогданХмельницький (уривок «Хмельницький, Барабаш і рескрипт короля») таІван Мазепа (уривок «Прокламація гетьмана Мазепи»). Мудра книга вчитьнас бути справжніми патріотами, вивчати правдиву історію своєї країни, всілякосприяти утвердженню незалежної, самостійної держави, в якій житимуть щасливісвоєю долею українці-руси.
/>Висновки
Саме поняттялітературного бароко ввійшло в науку лише недавно, після першої світової війни.Поняття „бароко" прикладали раніше лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури,скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика,література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних. Та й досі наука незакінчила дослідження барокової літератури. Найменше зроблено в слов'ян; лишепольська та чеська барокова література порівняно добре досліджена. Дляосвітлення української барокової літератури зроблено лише перші кроки, хочматеріал зібрано почасти вже давно.
Літературне барокона Україні є явищем 17-18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали„козацьким бароко". Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не булиєдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підставназивати літературне бароко „козацьким": українські письменники тих часівбули здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чибули головне козаками. Але українське бароко — не таке універсальне явище, як барокоЗаходу. В ньому значна перевага елементів духовних над світськими. Ще більше,мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: є й світськулірика, і новела, і — хоч і лише випадкові — світські елементи в драмі, нарешті- є світська хроніка, лист, науковий трактат. Але „духовний" елементпереважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату:спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури,а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій(російській) науковій літературі.
Своє й чужесполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Українане мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просяканнясвітських елементів у літературу, зокрема — знайомство з античністю, почастийшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковноїтрадиції. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, якнова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко,Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький тарадше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийнявби поєднання християнства з античністю,,, синкретизму".
Бароковалітература на Україні залишається ще певною мірою анонімною, хоч кількістьвідомих нам авторів велика. Є багато авторів, про яких ми нічого, крім імені,не знаємо або знаємо дуже мало.
Значення бароко вукраїнській літературі XVII-XVIII століть важко переоцінити. Будучи першимзагальноєвропейським літературним напрямом в Україні, бароко взяло на себе таківажливі ренесансні функції, як секуляризація й гуманізація духовної культури,зокрема літератури. «Безсумнівний розквіт української літератури в часибароко, — зауважував
Д. Чижевський, — поставивїї в тісні зв'язки з літературою світовою...»
"ІсторіяРусів" тривалий час вважалася книгою крамольною, оскільки незаперечностверджувала самобутній шлях розвитку й утвердження українців як окремогонароду зі своєю мовою, історією, традиціями. Русь, Рутенія (нині Україна) іМосковія, народ якої називаємо нині руським, — це різні землі й різні поняття. Авторовібуло небезпечно оприлюднювати своє ім’я, оскільки він сміливо й переконливозаперечив насаджувану російськими історика-ми-шовіністами думку, ніби Україназ’явилася тільки в XIV столітті. Русь, довів автор, — це Україна, а не Росія. Засвідченням історика В. Шевчука, головна засада твору — «натуральне,моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичнийрозвиток, а боротьба українців за визволення — головний зміст книги». Відповіднодо барокового світосприймання автор дивиться на світ як на театр, на сценіякого люди приречені обирати між Добром і Злом, між Честю та Безчестям, міжЛюдяністю й Жорстокістю, тому в “Історії Русів" навколишній світтеатралізовано, події сприймаються як театральне дійство, видовище, часомтрагічне, часом трагікомічне, переважно жахливе, жорстоке.
Металінгвістичнийаналіз, який передбачає дослідження діалогічних відношень в межах словесногомистецького тексту як цілого завершеного висловлювання, доводить, що “ІсторіяРусів" є мистецьким цілісним текстом.
/>Списоквикористанної літератури
1. Вельфлин Г. Ренесанста бароко. — СПб., 1913. — 290 с.
2. Курціус Г. Європейськалітература. — Париж, 1948. — 340 с.
3. Єрьомін І.П. Поетичнийстиль Семеона Полоцького. — М., 1948. — 410 с.
4. Істрія російськоїлітератури. Т.2. — М., 1948. — 570 с.
5. Лихачев Д.С. Людинав літературі Давньої Русі. — М., 1958. — 300 с.
6. Матеріали довивчення історії української літератури. Т.1. — К., 1959. — 280 с.
7. Російськалітература XVIІІ ст. та слов’янскі літератури. — М., 1963. — 230с.
8. Українська культура:історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. Черепанової С.О. — Львів: Світ,1994. — 456с.
9. Українське барокота європейський контекст. — К.: Мистецтво,
1991. -
10. Морозов О. Проблемабароко в російській літературі XVIІ — початку XVIІІ ст. Стан питання тазавдання подальшого вивчення. // Російська література. — 1962. — № 3. — С.14 — 21.
11. Російсько — європейські літературні зв’язки. — М., 1966. — 370 с.
12. Голеніщєв — Кутузов І.Н. Вплив латинської літератури ІV — V ст. на літературу Середньовіччята Ренесансу. // Вісник давньої історії. — 1964. — № 1. — С.69 — 75.
13. Збірник відповідейна питання з літературознавства. — М., 1958. — 340 с.
14. Нариси з історіїукраїнського мистецтва. — К., 1966. — 180 с.
15. Сивокінь Г.М. Давніукраїнські поетики. — Харків, 1960. — 320 с.
16. Хрестоматіядавньої української літератури. — К., 1952. — 470 с.
17. Наливайко Д.С. Жанрово-стильовасистема літератури Відродження. // Питання літератури. — 1979. — № 11. — С.16 — 19.
18. Перетц B. M. Дослідженнята матеріали з історії давньої української літератури XVI-XV ст. — М., 1962. — 338с.
19. Возняк M. Історіяукраїнської літератури. — Львів, 1924. — Т.3. — Ч.2. — 530 с.
20. Житецький П. Мандруючішколярі в давній Малоросії. — К.,1892. — 580 с.
21. Петров Н. Нариси зісторії української літератури XVII — XVIII ст. — К., 1911. — 590 с.
22. Чижевський Д. Історіяукраїнської літератури. — Прага, 1942. — 420 с.
23. Історіяукраїнської літератури. — К., 1987. — T.1. — 380 с.
24. Маланюк Є. Нарисиз історії нашої культури. // Дніпро. — 1991. — № 1. — С.169 — 175.
25. Донцов Д. Духнашої давнини. — Дрогобич, 1991. — 480 с.
26. Історіяукраїнської літератури ХХ століття: У двох кн. (За ред.В.Г. Дончика). — К., 1998.
27. Куца О.П. Основилітературознавства. Навчальний посібник для студентів педагогічнихспеціальностей вищих закладів освіти. — Тернопіль, 2002.
28. Луценко І.,Подолинний А., Чайковський Б. Зародження і розвиток давньої української дитячоїлітератури (XI-XVIII ст) // Слово і час. — 1995. — № 3.
29. Моклиця М. Основилітературознавства. Посібник для студентів. — Тернопіль, 2002.
30. Наєнко М. Українськелітературознавство: школи, напрями, тенденції. — К., 1997.