Державнийархітектурно-історичний заповідник “Софійський музей” міститься в центрі Києва.На території заповідника, площа якого становить 5 гектарів, розташованийчудової краси ансамбль пам’яток українського зодчества XI-XVIII століть.Найціннішою спорудою заповідника є Софійський собор – всесвітньовідома пам’яткаархітектури і монументального живопису XI століття. Він велично височить уцентрі ансамблю.
Київська Русьдосягла вершини своєї могутності у часи правління князя Володимира Святославича(978-1015 рр.) та його сина Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.).
У 988 році закнязя Володимира Великого на Русі було запроваджено християнство, що маловелике значення для дальшого розвитку феодальних відносин, зміцнення єдностідержави, піднесення культури, розширення політичних і культурних зв’язківКиївської Русі з Візантією та іншими. Із запровадженням християнства вДавньоруській державі почалось інтенсивне будівництво кам’яних християнськиххрамів. До їх створення залучалися кращі будівельники і художники свого часу,використовувалися художні й технічні досягнення епохи. Храми прикрашалисянастінними розписами, кам’яним різьбленням, ставали справжніми творамимистецтва.
Під час побудовипершої кам’яної церкви в центрі Києва – Десятинної (989-996 рр.) – князьВолодимир Святославич значно збільшив і укріпив територію міста. За часів синаВолодимира – Ярослава Мудрого в Києві почалось велике будівництво. Територіюміста було розширено більш як у 8 разів і обнесено новими оборонними валами. Уцей же період збудовано митрополичий храм – Софійський собор, який став головноюмонументальною будовою міста.
У літописахзакладини собору датуються 1017 або 1037 роком. Певно, що його будівництвовелося в 20-30-і роки XI століття. Софіївський собор було засновано на честьперемоги Ярослава над печенігами. Навколо Софійського собору – центральноїспоруди Ярославового міста – стояли кам’яні храми, боярські палаци, житлагородян, а подвір’я митрополії було огороджено муром. До наших днів з XIстоліття збереглися лише Софійський собор і руїни Золотих воріт — парадногов’їзду в древній Київ.
Назва собору“Софійський” походить від грецького слова “софія”, що в перекладі означає“мудрість”. Присвячений “мудрості християнського вчення”, собор, за задумомтворців, мав утверджувати на Русі християнство і феодально-князівську владу.Збудований як головний, митрополичий храм Русі, Софійський собор був у давнинугромадським і культурним центром держави. Тут відбувалися церемонії“посадження” князів на київський престол, прийоми іноземних послів; біля стінсобору збиралося київське віче; при соборі велося літописання і була створенаЯрославом Мудрим перша відома в Стародавній Русі бібліотека. За своюбагатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, частковіруйнування, ремонти і перебудови. В один з найважчих періодів історії древньогоКиєва – захоплення міста полчищами хана Батия в 1240 році — більшістьархітектурних споруд було перетворено на руїни. Софійський собор уцілів. Однак,розграбований і спустошений, він втратив колишню красу і велич, хоч і залишивсяголовним міським діючим храмом.
Протягом XIV-XVстоліть киянам доводилося вести боротьбу проти литовських і польських феодалів,а також проти кримських татар, які спустошували містограбіжницькими набігами. У1416 році Київ розграбував і спалив хан Едігей, у 1482 році – Менглі-Гірей.
У XVI століттіпосилюється гніт польських феодалів. В умовах загарбання українських земель,поневолення і окатоличування населення в 1596 році було укладено Брестськурелігійну унію, яка ставила мету об’єднати православну і католицьку церкви під егідоюримського папи. Католицьке духовенство і уніати почали ліквідацію православноїцеркви. Захоплений уніатами Софійський собор цілком занепав. Спорохнявілапокрівля, зруйнувалися склепіння галерей, загинуло багато настінних розписів. У30-40-і роки XVII століття київський митрополит Петро Могила відібрав Софію вуніатів і заснував при храмі чоловічий монастир. Собор було часткововідремонтовано, навколо нього споруджено дерев’яні монастирські будівлі, а всютериторію обнесено високою дерев’яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могилазалучив італійського архітектора Октавіане Манчіні. Основним будівельнимматеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла частозастосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів.Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можназустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглинимали різні відтінки – від темно-червоного до світло-жовтого. Як правило, всівнутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житловихприміщеннях стояли печі, облицьовані візерунчастими полив’яними плитками, щонадавало інтер’єрам особливого колориту.
У 30-40-і рокиXVII століття київський митрополит Петро Могила відібрав Софію в уніатів ізаснував при храмі чоловічий монастир. Собор було частково відремонтовано,навколо нього споруджено дерев’яні монастирські будівлі, а всю територіюобнесено високою дерев’яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучивіталійського архітектора Октавіане Манчіні. Основним будівельним матеріаломбула цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто застосовувалась нетільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Стандартнихрозмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглурізної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різнівідтінки – від темно-червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішніприміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стоялипечі, облицьовані візерунчастими полив’яними плитками, що надавало інтер’єрамособливого колориту XVII століття ознаменоване національно-визвольною боротьбоюукраїнського народу під керівництвом Богдана Хмельницького і возз’єднаннямУкраїни з Росією. У 1654 році кияни затверджували у Софійському соборі історичнірішення Переяславської ради.
У XVII – XVIIIстоліттях у Києві розгорнулось інтенсивне кам’яне будівництво. У 1697 роцівелика пожежа знищила дерев’яні будівлі Софійського монастиря. Через два рокипочалося за указом Петра І спорудження нових кам’яних будинків навколо собору.Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну,хлібню (пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського),монастирський мур, південну в’їзну башту, Братський корпус, бурсу. Вархітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софійського собору післяпоновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури XVII-XVIIIстоліть.
За типомСофійський собор у Києві – це п’ятинефний хрестово-купольний храм із хрещатимпідбанним простором та анфіладами бокових нефів, що його оточують.
З трьох боківСофійський собор оточують два ряди відкритих галерей – двоповерхова внутрішня йодноповерхова зовнішня, утворена рядами підпружних піварок-аркбутанів. Згодом,очевидно у ХІІ-ХІІІ ст., зовнішнє галерею було надбудовано. Із заходу дособору, між зовнішніми галереями, прибудовано дві вежі, в яких широкі сходивели на другий поверх – „полаті”. Дуже цікаві дві світлі зали на другомуповерсі, які призначалися для князя та його почету.
Головнийархітектурний ефект споруду полягає в її складній і разом з тим надзвичайногармонійній композиції. Відкриті арки галерей неначе зв’язують споруду здовколишнім середовищем. Їх ритм пов’язаний із декоративними нішами, щоприкрашають фасади, напівциркульними арками вікон, дверних пройомів і, нарешті,завершеннями куполів. Складність композиції нарощується знизу вгору й з краю вцентр. Собор завершується тринадцятьма главами, з яких головна, найбільшеоздоблених, – центр усього художнього задуму споруди. [1] Композиція КиївськоїСофії має динамічний характер не тільки зовні, де він підкреслюється ритмомрізномасштабних елементів, а й усередині, де численні, трохи затемнені арковіанфілади контрастують з високим і світлим під банним простором. Значну роль укомпозиції центрального простору відіграють урочисті трифоріуми з потрійнимиаркадами, якими завершується рукави архітектурно-просторового хреста. Вархітектурно-художньому задумі собору виняткову роль відіграє синтез мистецтв.Мозаїки та фрески багатокольоровою гамою вкривають стіни, стовпи, склепіння,арки й куполи собору. Барвисті зображення й орнаменти з блискучим золотим тломмозаїк у центральній частині храму вдало поєднуються з легкими тонамифрескового розпису, що прикрашає боки центральної частини, бічні нефи, галереї,приміщення другого поверху й башти собору Художній ефект підсилюють барвистікилими мозаїчних підлог, різьблені мармурові окраси перед вівтарної перегорожі,мармурові пороги та довірки отворів, різьблені шиферні плити, що оздоблюютьпарапети другого поверху. Архітектурно-художній образ Софійського собору вражаєсвоєю досконалістю й не поступається перед найвидатнішими тогочасними спорудамисвіту. Цікаво відзначити одну особливість Софійського собору. За розмірами вінне такий уже й великий. Проте винятково вдала композиція різномасштабнихелементів створює враження грандіозності споруди. Імена будівничих КиївськоїСофії невідомі. Але майстри, що будували Софійський собор у Новгороді, залишилисвоє автографи на стіні башти. Це були Крол, Ніжко та Якимя. Не виключенаможливість, що вони приїхали в Новгород з групою майстрів, які щойно закінчилибудувати Київську Софію. Київський Софійський собор став зразком ще для двохвидатних давньоруських будівель: Софійського собору в Полоцьку (1044-1066 рр.)та Софійського собору в Новгороді (1045-1052 рр.). Незважаючи на багатосамобутніх рис, в них ясно простежується київський прототип. Обидві споруди подальшемали величезний вплив на розвиток архітектури в північних і західних руськихземлях.
У Софійськомусоборі мозаїки прикрашали лише центральну частину споруди, передусім вівтар.Інтер’єр оздоблювали головним чином фресками, які не потребували дорогихматеріалів, були простішими у виконанні і разом з тим справляли величезнийхудожній ефект. Стилістично фресковий розпис Київської Софії близький домозаїк, усі майстри працювали за єдиним художнім задумом і, мабуть, серед нихбули такі, що могли виконувати мозаїки, і фрески.
Складанняпрограми розпису фресок та мозаїк було відповідним завданням. По-перше,враховувалися вимоги замовника, який часто сам безпосередньо брав участь вобговоренні композицій. По-друге, тут діяли церковні канони й правила, від якихвідступити було неможливо, по-третє, ця програма розробляла, художні проблемиі, головне, композицію розпису в цілому. Побутує думка, що роботою по складаннюпрограми розписів київського Софійського собору керував просвітер князівськоїцеркви при Берестовському палаці, а згодом – київський митрополит Іларіон, якийбув довіреною людиною Ярослава Мудрого.
У Софійськомусоборі, було здійснено три цикли зображень: перший, що трактує євангельськілегенди, другий – біблійні легенди і третій – житійний, присвячений головнимчином „чудесами” покровителів князівського роду – святим Георгію, Ганні таархангелів Михаїлу. Розпис Київської Софії читається зліва направо і зверхувниз, як книга. На склепіннях собору були зображені сцени з легендарного життяХриста: „Різдво,” „Стрітення”, „Преображення” та інші, які до наших днів недійшли. Під склепінням, в за коморах, збереглися сцени з пізніших євангельськихподій: „Суд над Христом”, „Розп’яття” тощо. Нижче, на стінах, – сцени зєвангельських легенд після „воскресіння” Христа: „Зішестя в пекло”, „УвіруванняФоми” та інші. З цього циклу найцікавіша композиція „Послання учнів напроповідь”, що натякає на недавнє прийняття християнства на Русі. Всі постатікомпозиції виконано приблизно в одному масштабі, лише Христос більший за інші.Композиції майстерно вписані в площині півциркульних закомар та ділянки стін.Фрески виконували першокласні досвідчені митці, про що свідчать чіткий рисунок,стримана, але тонко підібрана гама.
В оздобленнідавньоруських храмів Х-ХІ ст. значну роль відіграє різьбярство. Давньоруськіскульптори – „камяносечці”, розробляли орнаментальний рельєф, архітектурнідеталі та оздоби, що прикрашали християнські храми й князівські палаци. В цихвидах оздоблення давньоруські майстри досягли високої досконалості.
Для різьбленогооздоблення монументальних споруд у Київській Русі вживали два матеріали –мармур та рожевий шифер. Мармуру на Русі не було, його привозили здебільшого зострова Проконнесу в Мармуровому морі, де в той час знаходився відомий на весьсвіт центр по видобуванню та обробленню мармуру. З Проконнесу привозили іготові вироби з мармуру – колони, капітелі. Мабуть, з Проконнесу везли на Русьі мармурові саркофаги, в тому числі – відомий саркофаг Ярослава Мудрого, щостоїть у Софійському соборі. Різьблені проконнеські мармурові вироби служиливзірцями для київських майстрів, які спеціалізувалися на іншому, суто руськомуматеріалі – овруцькому рожевому шифері. Під Овручем здавна зводилися численнімайстерні по виготовленню з шиферу різноманітних виробів. Рожевий шифер добреколеться на плити й прекрасно ріжеться. Це – чудовий матеріал для підлог,карнизів, парапетів, вівтарних перегородок, що їх ставили в ті часи замістьіконостасів.
Винятково цікавіорнаменти на шиферних плитах київського Софіївського собору, що утворюютьпарапети другого поверху. Кілька їх ще й досі збереглося. Кожна плита – окремакомпозиція. Основний орнаментальний мотив – це плетиво, вписане в кола таромби. В колах – розетки, о нагадують стародавні слов’янські сонячні знаки,стилізовані квіти, вінки. Над портретом дочок Ярослава плита, в центрі якоїгеральдична фігура орла. На плитах, що відгороджують південну аркаду, бачимо тодрібний сітчастий орнамент, то вишуканий візерунок з плетива, то перевитустрічками решітку з зображеннями раків та риб – карасів, пліток, лящів, окунів.Антропоморфні мотиви в розкішному різьбленому вбранні Київської Софії відсутні.
В цілому данийархітектурний комплекс цікавий, самобутній і потребує глибокого подальшогодослідження і пошани.
Використаналітература
1. Археологія Української РСР. – К.:Наукова думка, 1975. – С. 399-401.
2. Асєєв Ю.С. Мистецтво СтародавньоїРусі. – К.: Мистецтво, 1963.
3. Івакін Г.Ю. Оповіді проСтародавній Київ. – К.: Радянська школа, 1982. – С.61-70.
4. Красильний М.Й. Софійськийзаповідник у Києві. – К.: Держбудвидав УРСР, 1960.
5. Лазарев В.Н. Мозаики Софии Киевской.– М.: Искусство, 1960.
6. Логвин Г.Н. Софія Київська. – К.:Мистецтво, 1971.