Рефератна тему:
«Прислів'я,приказки, загадки. Зародки мистецтва»
Велику виховнуроль у первісному суспільстві відігравали прислів'я і приказки. У них довгежиття. Ми, наприклад, вживаємо ті самі або майже ті самі рештки прадідівськоїмудрості, які зафіксовані у літературі середніх віків. Але нові вже нестворюються — існуючі виникали за давніх часів, їх джерелом був або якийсьзабутий нині звичай, або легенда, або тривале спостереження, або залишкистаровинної магії та релігії. Приміром, англійський вислів «шерсть собаки, який укусив вас» не був спочатку ні метафорою, ніжартом, а справжнім рецептом від укусу собаки, одним з багатьох прикладівстародавнього гомеопатичного вчення: чим ударився, тим і лікуйсь! Про цезгадується у скандинавській «Едді»: «Собача шерсть вигоює відукусу собаки».
Коли ми говоримо «встати з лівої ноги», то незамислюємося над цим афоризмом. Нас цілком влаштовує загальнопоширене повір'я,що встати з ліжка лівою ногою — значить мати поганий день. Це один з прикладівпростої асоціації ідей, яка поєднує праве і ліве з поняттям доброго і злого.
Старовинні прислів'я, здатні підказувати нам мудре ставлення дотих чи інших речей у житті, виникли вперше у деяких дикунів, що вже стояли надосить високому рівні. Але їх майже немає у найпримітивніших племен. НародиЗахідної Африки, які ще не так давно жили у кам'яному віці, мали прислів'я,сотні з яких стали б у пригоді і людині XX ст. Наприклад:«Він врятувався від меча, та потрапив у піхви» (аналог нашого«Тікав від диму, та впав у вогонь» або «Хотів поминути пень, танаїхав на колоду»); «Попіл летить назад в обличчя тому, хто йогорозкидав» («Не копай іншому ями, бо сам упадеш»). На поясненнятого, що не можна звинувачувати хазяїна за дурість його робітників, вониговорять: «Вершник ще не дурний від того, що конячина дурна»; натякна невдячність виражається у прислів'ї: «Коли гарбуз урятував їх (під часголоду), вони сказали: „Вріжемо його і зробимо з нього чашу“.
Загадки виникають разом з прислів'ями. Під загадками розуміють тіскладені на дивний манір питання, на які треба дати цілком серйозну відповідь,а зовсім не сучасну жартівливу гру слів, як у Клубі веселих і винахідливих.Типовий зразок — загадка Сфінкса. У давньогрецькому міфі Сфінкс — чудовисько зжіночою головою, тулубом лева і величезними крилами — оселився біля міста Фів івимагав все нових людських жертв доти, доки хтось не розгадає його загадку:»Хто вранці ходить на чотирьох ногах, удень — на двох, а ввечері — на трьох?"Загадку розгадав Едіп, який став царем Фів: людина у дитинстві, у розквіті силі на старість (з посохом).
Наведемо кілька прикладів загадок різних народів.
У народу басуто: «Чи знаєте ви, що кидається з вершини і нерозбивається?» (Водоспад); «Хто ходить вправно без ніг і без крил, ікого не можуть зупинити ні гора, ні ріка, ані стіна?» (Голос).
У Полінезії на острові Самоа: «Сива людина стоїть надогорожею і дістає до самого неба. Хто це?» (Дим з димаря); «Людинастоїть між двома зажерливими рибами» (Язик).
Загадки належать тільки до найвищих ступенів примітивної культури— щоб складати їх, треба мати здатність абстрактного порівняння і значний запасзнань.
У деяких первісних народів загадки становлять необхідну частинувиховання (у вигляді вправ для дітей). Іноді їх зміст для нас темний: щосьпішло з життя і нам незрозуміле.
У первісному суспільстві праця, магія, міфи, мистецтво не булирозчленовані, а розвивалися вкупі. Малюючи тварину, здобич якої була життєвонеобхідною, первісний мисливець прагнув вплинути на результат полювання, але вкінцевому підсумку він пізнавав повніше світ. У нього виникали образи, яківиражалися в малюнку, слові, звуках музики.
Від найдавнішого етапу розвитку первісної культури — епохипалеоліту (40—12 тисячоліття до н.е.) — лишилися рисунки на стінах і стеляхпечер, у глибинах підземних галерей і гротах. Це контурні зображення голівзвірів на вапнякових плитах (печера Ла-Феррасі у Франції); людської руки,обведеної фарбою. Згодом виникли зображення всіх тварин кам'яного віку:велетенських оленів з гіллястими рогами, табунів диких коней, бахматих зубрів.У наскельних рисунках 25—12 тисячоліть до н.е. є впевненість і експресивністьліній, що передають стрімкий біг, боротьбу, повадки. У розписах печер Фон деГом (Франція) і в Альтамірській печері (Іспанія) передане почуття могутньоїстихійної сили життя звірів.
Статуетки, які зображають звірів і огрядних голих жінок (культ«праматері»), — з каміння, кістки, дерева — виникли в епохупалеоліту.
Зображення людини (12—4 тисячоліття до н.е., епоха мезоліту інеоліту) — це сцени полювання, воєнних зіткнень. У статуетках помітні рисисхематизму, у цю епоху поширені дрібна пластика, орнамент, геометричнівізерунки.
В епоху бронзи переважає монументальна архітектура — длякультурних цілей, для поховань. А наприкінці існування первісного суспільства,в епоху заліза (початок І тисячоліття до н.е.), на території сучасної Франції,Балканському півострові, у Закавказзі зводили вже фортеці, оборонні споруди,складені з великих кам'яних брил. Ці споруди належать і майбутньому.Стародавнім Сходом прийнято вважати давні класові суспільства на великомутерені Азії й Африки. Вони охоплюють долину Нілу, Месопотамію (Дворіччя), тобтотериторії двох давньосхідних культур, а також Палестину, Сирію, Фінікію, МалуАзію та Закавказзя. Суспільства Стародавнього Сходу розвивалися вкрай повільно,протягом значного часу зберігаючи залишки родового, общинного ладу з йогопатріархальними підвалинами. Давньосхідні держави тримались централізованістювлади, яка сходилася на постаті сакралізованого правителя, реалізовуваласьчерез розвинений чиновницький апарат, спиралася на залежність формально вільнихземлеробів, ремісників.
Спільне для усього давньосхідного регіону міфологічне мисленнябуло тісно інтегруючою силою, вплив якої призвів до формування у III—І тис. до н.е.різнохарактерних локальних культур загально-історичного типу культуриСтародавнього Сходу. Специфіка художнього мислення в рамках цієї культуривідзначена такими моментами:
—дифузність, нечіткерозділення суб'єкта й об'єкта, матеріального й ідеального, предмета йідеального, предмета і його відображення, одиничного й множинного, людини йприроди;
—асоціативність,сприйняття зовнішньої аналогії, зв'язку частини й цілого як функціональноїзв'язаності «матричність», мислення по аналогії, концепція прообразу;
—традиціоналізм,орієнтованість на минуле.
У родючих долинах Тигру та Євфрату, узбережних районахСередземного моря, гірській центральній частині Малої Азії протягом трьохтисячоліть з кінця 4 тис. до н.е. утворювалися, досягали могутності, гинули піднашестями ворогів і знову поставали держави Шумеру, Ассірії, Урарту та іншіосередки найдавнішої людської культури, їх еколого-географічне середовищепозначене значною «відкритістю» територій, нерегулярністю йнепередбачуваністю спустошливих повеней, розмаїттям ландшафтів, несталістюклімату. Певною мірою це призвело до відчуття плинності та хиткості усьогоіснуючого; у словесній творчості безперечне домінування мотиву суєтності буття,яке зрівнює в смерті багатого й бідного, мотиву загубленості малої людини середсуперечностей світу, підкореності її випадковостям божого промислу (наприклад,відома «Розмова господаря з рабом»). Навіть сирцева цегла, що неюкористувались для будівництва за відсутності каменю, спричиняла згодом швидкеруйнування споруд, котрі ненадовго переживали своїх творців.
Зведення споруд у Передній Азії підкорялося загальній моделіміфічного простору, проекцією якого вважалась архітектурна будова. Оскільки самакт творення Світу сприймався як розділення раніш цілісного, як розмежуваннянеструктурованого Хаосу (наприклад, в аккадській космогонічній поемі«Енума еліш» розчленування праматері Тіамат богом Мардуком), то зособливою силою підкреслювався мотив межі, відокремленого простору. Типовийдавньосхідний дім, закритий з усіх боків, освітлювався через невеликі віконніпрорізи у верхній частині стіни (за шумерською1 традицією кімнатигрупувались навколо внутрішнього двору), служить показником тяжіння дообмеження простору.
До такого типу належать аккадський палац правителя Ашнунака (22ст. до н.е.), шумерський так званий «Палац А» у Кіше (3 тис. дон.е.), ассірійські палаци царів Саргона II (кінець 8 ст. дон.е.) та Ашурбанапала (7 ст. до н.е.).
У композиції передньоазійського міста особливу увагу приділялипобудові міського муру. Вражають чотири комплекси зубчатих стін з вежами, щопозначали сакральну межу міста Вавилона, прорізані вісьма воротами, серед яких— велична подвійна брама, вкрита густою синявою облицювальних кахлів з білими тажовтими биками й драконами. Сакральну межу окреслювали також за допомогоюритуалу — як, наприклад під час багатоденних хетських свят «об'їзду»,коли царське подружжя здійснювало магічний об'їзд меж, імітуючи рух бога Сонця.
Позначення межі було першим кроком у процесі світотворення. Вжесформована просторова структура (макрокосм) відображалася у плані окремоїспоруди або у плануванні міста (мікрокосм). Земля в шумерських та аккадськихтекстах стає як площина з чотирма орієнтирами — сторонами Світу. Число «чотири»в шумеро-аккадській міфології позначало загал і всеосяжність; так, бог Мардукмав чотири ока й чотири вуха, їздив на колісниці з чотирма кіньми та чотирмасупутниками-вітрами. З уявленнями мешканців Месопотамії про побудову світуспіввідноситься також структура орнаменту, у якому домінують квадратні,хрестоподібні мотиви.
Планування міст загалом відповідало комічній структурі.
Вавилон мав у плані вигляд прямокутника, поділеного прямимиширокими прецесійними шляхами на великі частини, регулярно розмежованівулицями.
Типова передньоазійська архітектура прямокутних форм сприймаєтьсяяк матеріалізований виклик природі з її криволінійними формами. Прямокутникамиза планом були храми Месопотамії, так звані зіккурати. Збудоване на платформісвятилище здіймалося на первинній землі, яка існувала до людей. Тераснакомпозиція зіккурату уособлювала «світову гору», реалізовувалапротиставлення неба й землі, верху та низу. Три грандіозні тераси зіккуратуцаря Ур-Намму в Урі (З тис. до н.е.), що несуть невелике святилище, забарвленів різні кольори: нижня — у чорний (бітум) — символізувала підземний світ,середня — у червоний (випалена цегла) — земля, верхня — у білий (вапно) — небо.Тераси були прорізані велетенськими прямими сходами — пандусами, щореалізовували мотив єднання світів, космічної моделі, а в контексті ритуальноїпроцесії — мотив сходження на небо, очищення як шляху людини.
Передньоазійські храми приголомшували своїми розмірами. Враженнявід знаменитого дев'яностометрового зіккурату — Етеменанки (6 ст. до н.е.)збереглось у біблійній притчі про Вавилонську башту, що мала сягнути небес. Сімйого уступів, забарвлених традиційними кольорами, увінчувалися блакитнимсвятилищем з золотими рогами бога Мардука, символом родючості.
Велетенські за габаритами архітектурні споруди зводили силамивсієї спільноти. Типова для Передньої Азії форма землеробства, що вимагалазначної концентрації праці, зумовила її колективний характер. Індивід включавсяу працю не як самостійний суб'єкт, а як елемент більш значного суспільногоцілого. Тому давньосхідна людина завжди сприймала себе не окремим«я», а органом цілісного соціального організму, частиною соціуму,через нього включаючись у колообіг космічного буття.
Передньоазійська міфологія, мало антропоморфізована, в більшості своїйхтонічна, виконувала функцію утвердження позаіндивідуальних божественнихпервин. Вже згадуваний аккадський космогонічний міф «Енума еліш»відносить створення людини на периферію процесу світотворення. Шумеро-аккадськалітература позбавляла своїх персонажів неповторно-індивідуальних рис,змальовувала їх поза реаліями конкретного оточення й часу, їх героїсприймаються як своєрідні універсальні символи соціального становища людини:цар, багатий, бідар, праведник, страждалець тощо (наприклад, герой поеми «НевиннийСтраждалець» або герої «Вавилонської теодицеї» — Страждалець іДруг).
Старий Заповіт зберіг розповсюджене визначення людини як такої:найменування його персонажів — «чоловік», «жінка» —виражають зв'язки людини з домом, спільнотою, родом, станом у тій же мірі, як ідавньосхідне ім'я людини, що містило також ім'я її батька й назву родовоїгрупи. Етичний кодекс розглядав людину в сполученні «я — ми»,передбачав дотримування загальноприйнятих норм і установок: жити сім'єю,надавати допомогу, шанувати старших і вищих, бути як усі тощо («Розмовагосподаря з рабом»); вважав розрив, порушення зв'язків як страшне зло(«Невинний Страждалець»).
В образотворчому мистецтві розуміння людини як позбавленоїіндивідуальності оформилось у канонічність її зображення. Так, у шумерськихстатуях завжди виділений великий гачкуватий ніс, густі брови, що сходяться напереніссі, кругла голена голова, кучерява борода, коротка шия, повні плечі.Типовою є також поза моління з благоговійно складеними руками, широковідкритими очима, що намагаються вловити бажання божества, великими вухами, щонапружено прислухаються до всього й за традицією символізують мудрість (поняття«вухо» й «мудрість» позначалися одним словом), розтуленимротом, що промовляє смиренне прохання. Подібні статуї призначались для«моління» замість їх господаря у храмі, тому на їх спині викладалосьпрохання до Бога.
Мотив звертання до божества вимагав відмови від реалістичногозображення заради виразності в цілому. Тому фігура як така поступалася позі,жестові — «У молитві простягаю я до тебе руки, падаю перед тобою наколіна»; обличчя як таке — виразові, погляду. Позбавлена індивідуальності,мінливих станів, людина мислилась лише у своїй спрямованості до божества. Самена мотиві діалогу між людиною й Богом побудовано більшість передньоазійськихлітературних творів (старовавилонська поема про невинного страждальця,шумерська поема «Людина та її бог» тощо). Провідна ідея зводиться допроповідування смиренної молитви божеству, виправдовування страждання якзагального порядку речей, визнання людини іграшкою в руках сліпого провидіння(пізньокаситська поема «Невинний Страждалець», «Вавилонськатеодицея»). Навіть неслухняність людини перед Богом сприймалась лише якпередумова слухняності, її перевірка, закріплення — як у історії праведногоЙова, що його богобоязність та послух було піддано випробуванню втратоювласності, загибеллю дітей, страшними хворобами (біблійна «КнигаЙова»). Однак, спокуса непокірності переборювалась і потому торжествувалаєдино істинна чеснота слухняності. Людина тут виступала позбавленою власноїволі — як поле боротьби вищих сил, а ситуація божества, яке перетворює їїіснування на суцільне страждання, описувалась у рамках канону теодицеї, тобтобоговиправдання. Сам загальний рух людської історії, наприклад, у тих жестарозаповітних текстах, сприймався як договір між Богом і людиною, як вияввизначальної й спрямовуючої волі божества.
Обмеження індивідуального вияву особистості, її поглинанняколективом закріплювалось сакралізацією фігури всевладного деспота. Влада наСході утверджувалась не вольовим актом для воєнно-політичних цілей, як,приміром, у Греції, а, природним шляхом для цілейвиробничо-адміністративних (на Стародавньому Сході — найчастіше для керуванняспорудженням та обслуговуванням іригаційних систем).
Від особистих якостей правителя, його чеснот і вад, заслуг чизлочинів залежав врожай, успіх політичних і військових справ. Системаліточислення за роками правління стимулювала постійне співвідношення щоденноїдіяльності людей із життям володаря, консолідацію людей навколо нього. Історіязберегла численні джерела, пов'язані з діяльністю царів, чия особистістьзабарвлювала собою ту чи іншу добу: військова пісня Хаммурапі, сказання проСаргона, аннали царів Ашурнасірапала, Сінахеріба, Ашурбанапала.
Легітимізація влади за східною моделлю здійснювалась як процес їїсакралізації, обожнювання особистості правителя. Цар сприймався як основацивілізації, як сила, що впорядковує світ, як втілення цього впорядкованогосвіту, якому протистоїть позбавлений керівної длані хаос; сакральність фігуриправителя реалізовувалась у йогофункції відновлювача порушеної космічноїрівноваги, посередника між Богом і людьми.
Оскільки цар сприймався як запорука колективного благополуччя йпроцвітання, його образ у свідомості підлеглих мав бути зразком довершеності,краси й енергії. Відомі випадки, коли старого або хворого правителя знищували,іноді «відроджували», надавали нової сили через його ритуальнусмерть. Зображення царя відповідали канону підкреслено значної фізичноїмогутності тіла, безтрепетності виразу обличчя, фронтального величногопередстояння (шумерські статуї правителя Гудеа з Лагашу (22 ст. до н.е.),ассірійські статуї царів Ашурнасірапала II та Салмасара III).
З прославленням фізичної сили правителя пов'язана гіперболізаціятеми «цар на війні». В майстерному рельєфі на аккадській стелі царяНарам-Сіна, присвяченій його перемозі над гірським плем'ям лулубеїв (біля 2300р. до н.е.), ця тема втілена за допомогою мотиву героїчного сходження на звитяжнувисоту, а також символічного збільшення фігури правителя і зображенняастральних знаків, що упредметнюють ідею покровительства божеств цареві. Уассірійських батальних рельєфах сформувався ідеологічний канон ідеальноговолодаря, втілення могутнього мужа, фізично довершеної людини з мускулястимтілом, статуарно-величною поставою, непереможного воїна, безстрашного в дії(рельєфи палацу Саргона III в Дур-Шарфукене, 8.ст. до н.е.).
Подібні до літературних анналів стрічки рельєфів оповідають такожпро полювання царів. Полювання правителя жорстоке: вражені стрілами звіріперелякано сахаються переслідувачів-мисливців, стікають кров'ю, корчаться впередсмертних муках, однак безжалісність людини в боротьбі з хижими тваринамипідкреслювала страшну силу й непохитну волю володаря (композиції так званої«Великої левиної охоти» з палацу 7 ст. до н.е.).
Особлива увага приділялась сюжету «цар на бенкеті».Неабиякий апетит правителя свідчив про його життєздатність, достаток наїдків найого столі — про благополучну результативність його правління. Тому мотивбенкету сприймався як універсальний, як символ перемоги життя над смертю.Рельєфне зображення Ашурнасірапала II з чашею у руці (палац у Кальху, 9 ст. дон.е.) неіндивідуалізоване й відповідає вже згадуваному канону фізичної сили правителя,так само,, як і в розвиненому сюжеті бенкетних урочистостей з так званого«штандарту» з Ура (біля 2600 ст. до н.е.). На останньому бенкетнапроцесія людей, що приносять правителеві дари, розміщена в декількох ярусах, щопідкреслює нескінченність достатку правителя, а отже, його щасливу зірку тамогутню вдачу.
Ярусна композиція «штандарту» з Ура дає можливістьуявити давньосхідну концепцію часу. Сюжет розгортається вперед і вгору, тобтоминуле знаходиться попереду, оскільки вже відоме і вже пішло вперед, амайбутнє, яке сховане від очей і яке ще призначено побачити — за спиною. Тобтонаявна орієнтація у часі на минуле; подібно до цього в літературних джерелахзнаходимо поради наслідувати своїх попередників («Розмова господаря зрабом»).
Час характеризувався також предметно-подієвим наповненням(згадаємо біблійного Еклезіаста "… час розкидати каміння і час збиратикаміння; час обіймати і час ухилятись від обіймів; час шукати і час втрачати;час зберігати, і час кидати..."). В образотворчому мистецтві це виявлялосьу відтворенні декількох об'єднаних змістом різночасових подій на єдиній площині(наприклад, на плиті Ур-Нанше з Лагашу, сер. З тис. до н.е., з мотивамиапофеозу правителя як будівничого й як бенкетуючого).
Привертаєувагу також відсутність у передньоазійських культурах розвиненого заупокійногокульту, поцейбічна орієнтація літературних текстів («Небо далеко — землядорогоцінна, ніщо не цінне, окрім насолоди життя» — з «ПовчанняШурупака»), зверненість до землі й земного в образотворчих мистецтвах (напротивагу заглибленості у «вічне життя» в давньоєгипетськійтрадиції). Сприйняття світу як мінливого й хиткого, нестійкого, швидкоплинного(згадаємо еколого-географічну специфіку передньоазійских теренів) призвело довизнання життя як найвищої позитивної цінності — різко протилежного смерті якявищу негативному (жах Гільгамеша з шумерського епосу, коли він зіткнувся іззагибеллю Енкіду). Розуміння смерті як абсолютного зла, визнання пріоритетуземного буття зорієнтувало культуру Передньої Азії на життєві цінності,значимість яких посилювалась гіркотою відчуття суєтності та марності людськихспроб протидіяти кінцеві індивідуального життя.