Контрольнаробота
з курсу«Музеєзнавство»
натему:
«Етапистановлення музеєзнавства в Україні»
Зміст
Вступ
1.Музеєзнавство як наукова дисципліна
2. Музейна справа в Україні
3. Етапи становлення музеєзнавства в Україні
3.1 Перші музеї на етнічній територіїУкраїни
3.2 Музеї радянської доби
3.3 Сучасна роль музеєзнавства
Висновок
Література
Вступ
Музеї — це культурно-освітні та науково-дослідні заклади,призначені для вивчення, збереження та використання пам'яток природи, матеріальноїі духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурноїспадщини.
Основними напрямами музейної діяльності є культурно-освітня,науково-дослідна діяльність, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова,видавнича, реставраційна, пам'яткоохоронна робота.
Актуальність даноїтеми полягає у тому, що з розвитком музейної справи на України, виникає необхідністьдетального вивчення обліку музейних фондів та предметів, а також у зв´язкуз поповненням фонду виникає необхідність вивчення таких питань, як інвентаризаціята реєстрація нових надходжень.
Наукова та практичнацінність полягає у тому, що з розвитком музейної справи на України, виникає необхідністьдетального вивчення обліку музейних фондів та предметів, але ця галузь діловодства– музейне діловодство — не достатньо розвинуто на Україні, тому виникає потребау вивченні та дослідженні.
Основним призначенняммузеїв є збереження пам'яток минулого для майбутніх поколінь, а розвиток музейноїсправи є найбільш перспективним напрямком для досягнення цієї мети. У статті другійпершого розділу Закону України «Про музеї та музейну справу», прийнятомуу 1995 році, музейна справа характеризується як спеціальна галузь культурно-освітньоїта наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження,вивчення і використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури.
Музейна справа уособлює національну музейну політику,музеєзнавство і музейну практику.
1.Музеєзнавство як наукова дисципліна
На сьогодні переднами постає завдання не тільки рухатись вперед, а і зберегти для майбутнього тіпредковічні надбання народу, які лежать у підвалинах його існування. Серед численнихінститутів, що виникли, як засіб збереження, пропаганди історичної минувшини, залученнямолоді до її вивчення, особливе місце посідають музеї навчальних закладів. Вони,як і наше суспільство та молода Українська держава, переживають зараз складний час,що характеризується суперечностями, пошуками нових шляхів розвитку. Так склалось,що коли більшість країн світу мали конкуренцію ідей, поглядів, в результаті якихвідпрацьовувалась різноманітність змісту, форм і методів історичних досліджень,то у нас шкільні музеї часто створювались в ході різних політичних акцій і виконувалипевні ідеологічні завдання.
Тому одна з найболючішихїх проблем – це застарілі експозиції та форми діяльності, які не відповідають потребам сучасності. Незважаючи на всі труднощі, музеї закладівосвіти живуть, продовжується пошуково-дослідницька робота, зібрано, систематизованоі описано значну кількість історичних пам’яток, які використовуються в навчально-виховномупроцесі та громадському житті населеного пункту. Поступово розвивається музейнапедагогіка, впроваджуються новітні освітні технології, вивчається і впроваджуєтьсядосвід кращих музеїв навчальних закладів. У той же час, якщо навчальні предметиу школі забезпечені підручниками, відбувається конкуренція концепцій їх викладання,видаються різнотипні підручники та посібники як для дітей, так і для учителів, топитанням навчально-методичного забезпечення позакласної роботи і позашкільної освітиприділяється недостатньо уваги.
УЗаконі України «Про музеї та музейну справу», прийнятому 29 червня 1995р., зазначено, що «музеї як культурно-освітні та науково-дослідні заклади призначеніне тільки для вивчення, збереження та використання пам'яток матеріальної і духовноїкультури, але й для прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурноїспадщини». У музейних добірках нагромаджено унікальні творіння матеріальноїі духовної культури народів, розкрито їх економічний, суспільно-політичний, науково-технічнийі культурний розвиток. Модернізація вітчизняної освіти та вимоги підвищення ролімузеїв у житті сучасного суспільства обумовили необхідність відкриття музею історіїосвіти Київщини в Київському обласному інституті післядипломної освіти педагогічнихкадрів.
Актуальністьнашого дослідження обумовлюється принципово новими підходами до організації музейноїсправи, що сприятиме професійному зростанню педагогів у вивченні історії освітирегіону, поглибленню, розширенню та отриманню нових знань з розвитку освітньої галузірідного краю, вихованню шанобливого ставлення до надбань культури українського народу.Серйозний історичний аналіз історії музеїв спроможний вивести вітчизняне музеєзнавствона новий теоретичний рівень і допомогти у практичних спробах відновлення музею,вирішення завдань поповнення знань учителів про історію розвитку педагогіки.
Варто зазначити, щов Україні колекції реліквій, рукописів, старовинних речей та творів мистецтва збиралисята зберігалися з давніх-давен у князівських та гетьманських палацах, церквах і монастирях,зокрема, у помешканнях митрополитів. Старовинні предмети, зокрема й освітнього характеру,збирали також вельможі-меценати, діячі науки та мистецтва. Наприклад, залишилисьвідомості про колекції князів Острозьких, Заславських, Чарториських. Старовиннимикнижками обдаровував освітні заклади та церкви Іван Мазепа.
Збираннямстаровинних предметів і навіть археологічними дослідженнями займався митрополитПетро Могила. Відшуковував старовинні книжки та рукописи видатний український культурно-освітнійі церковний діяч XVIII століття Феофан Прокопович.
2. Музейна справав Україні
Основними напрямамимузейної діяльності є культурно-освітня, науково-дослідна діяльність, комплектуваннямузейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна, пам'яткоохороннаробота.
Історично так склалося,що виникнення музеїв пов'язано з так званою «сус-пільною музейною потребою»,яка з'являється вже в ранні періоди розвитку суспільства. Якщо дослідити, що являлособою «музейне» ставлення до об'єктів навколишнього світу на самих ранніхетапах, то з’ясується, що його не можна пов'язувати тільки з накопиченням матеріальнихцінностей. Зберігали, скоріш за все, ті предмети, які були пам'яттю, своєріднимидоказами (документами), що підтверджували соціальний або професійний стан людиниу суспільстві.
На певному етапі стализберігати і предмети, пов'язані з релігійними уяв-леннями та естетичними потребами.Давні цивілізації, спочатку східні, а потім і античні, мали розвинуті колекції музейноготипу: давньоєгипетські «будинки життя», колекції Ура (держава шумерів),античні музейони. У середні віки особливо активну роль у зібранні та зберіганніпам'яток відіграли церкви. У монастирях, замках, храмах з'являлися і прамузейніколекції – з творів мистецтв, історичних і наукових цінностей. З епохи Відродженнямузейні зібрання вже розглядаються як першоджерела науки, які використовуються дляосвіти і задоволення естетичних потреб: кунсткамери, натуралієнкамери, мюнцкабінети,музеуми.
У більш пізні часимузейні зібрання формуються з метою фіксації суспільного історичного досвіду, якийпередається від покоління до покоління, а музеї – як хранителі цього досвіду. Виникненнясучасних музеїв як спеціальних закла-дів датовано другою половиною XVII ст. Самев цей період, коли в країнах Європи відзначався розквіт науки, мистецтва, літератури,техніки, з'явились різні колекції, що відобразили цілий ряд історичних аспектіврозвитку суспіль-ствва. Перші музеї виникли на основі приватних колекцій, що збиралисяоднією людиною або представниками різних поколінь однієї родини. Вони були відк-ритідля публіки і відтворювали смаки та інтереси окремих колекціонерів. Публічні музеїбули не чим іншим, як приватним зібранням, яке дозволяли оглядати в певні часи іна певних умовах.
Для залучення відвідувачіву музеях іноді виставляли на показ кістки відо-мих злочинців. Наступний важливийкрок у розвитку музеїв був зроблений у другій половині XVIII ст. В цей період відбувалосястановлення ряду сус-пільних дисциплін одночасно з накопиченням та систематизацієюзібрань відповідних джерел. Таким чином, діяльність музею вперше почала набуватинаукового характеру. Музеї стали розглядатись як сховища культурно-істо-ричної спадщини,наукових цінностей, технічного досвіду. В Україні попе-редниками музеїв були в княжудобу бібліотеки і ризниці церков і монастирів, скарбниці князів, згодом у XVI-XVIIIст. – колекції гетьманів, козацьких старшин, монастирів. Музеї ж як спеціальні закладипочали з'являтися у першій половині XIX ст. Це були переважно археологічні та історико-краєзнавчімузеї.
Протягом ХХ ст. музейнасправа в Україні розвивалась, шукала нові методи та підходи в роботі, завдяки чомустали змінюватись і самі музеї. Із сховищ при-ватних колекцій вони поступово перетворювалисяна центри наукових дослід-жень, а з часом – і просвітницької роботи. Не втрачаючипри цьому своїх попе-редніх функцій, музеї були визнані як заклади культури та дозвілля.В той же час складається концепція музею як багатофункціонального закладу, якийспроможний різними шляхами слугувати суспільству з урахуванням інтелект-туальногорівня його членів.
Історія музейної справи– це історія людства. Основним призначенням му-зеїв є збереження пам'яток минулогодля майбутніх поколінь, а розвиток му-зейної справи є найбільш перспективним напрямкомдля досягнення цієї мети. У статті другій першого розділу Закону України «Промузеї та музейну справу», прийнятому у 1995 році, музейна справа характеризуєтьсяяк спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюєтьсямузеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання пам'яток природи,мате-ріальної і духовної культури.
Музейна справа уособлюєнаціональну музейну політику, музеєзнавство і музейну практику, любов до минулого.
Закон України “Промузеї та музейну справу” від 29.06.1995р. зі змінами та доповненнями регулює суспільнівідносини в галузі музейної справи, вста-новлює правові, економічні, соціальні засадинаукового комплектування, вив-чення, збереження та використання пам'яток природи,матеріальної і духовної культури, діяльності музейних закладів в Україні. ЗаконодавствоУкраїни про музеї та музейну справу базується на Конституції України і складаєтьсяз Основ законодавства України про культуру, цього Закону та інших нормативно-право-вихактів.
За своїм профілеммузеї поділяються на такі види: історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі,літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві тощо. На основі ансамблів,комплексів пам'яток та окремих пам'яток природи, історії, культури та територій,що становлять особливу історичну, наукову і культурну цінність, можуть створюватисьісторико-культурні заповідники, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальнімузеї-садиби.
3. Етапи становленнямузеєзнавства в Україні
3.1 Перші музеїна етнічній території України
Укінці XIX ст. в Україні було засновано кілька історико-археологічних музеїв у Одеській(1825 р.), Миколаївській областях (1898 р.), Херсонський ліцей (1897 р.), Херсонськийприродничий (заснований професором Пачовським), Київський історичний (1899р.), Львівськийприродничо-етнографічний, Полтавський кустарно-промисловий музей (1892 р.) тощо.Житомирський музей мав великі збірки з історії, археології, геології, а також мистецтва.Крім того, було багато приватних музеїв, як, наприклад, Василя Тарновського в Чернігові,Олександра Ханенка в Києві, Катерини Скаржинської на хуторі Круглик біля Лубен (великазбірка одягу, зброї часів Гетьманщини, а також писанок, вишиванок). Існували такожмузеї в університетах, Київській Духовній Академії та в деяких наукових товариствах.
У1897 році було засновано товариство любителів старожитностей та мистецтв, яке започаткувалозбір експонатів для Київського міського музею старожитностей та мистецтв. Великуколекцію українських пам'яток старовини зібрали для музею М.Біляшівський, Д.Щербаківський,В.Хвойка. На базі цього музею нині діють Національний історичний музей України таМузей українського образотворчого мистецтва.
Зокрема,великі зібрання давніх пам’яток малиукраїнські багатства, Острозька колегія, Києво-Магилянська академія. Зібрання козацькоїзброї, картин, рукописних книг, літописів, ікон, ювелірних виробів, історичних документівмали в своїх садибах представники козацької старшини. Але перші музейні скарбниців Україні виникли лишена початку XIX ст… і були пов’язані з освоєнням територій південної частини України.
Так,1806 р. в Миколаєві було відкрито перший на території України музей, що виник наоснові зібрань випадкових знахідок античних памяток. Однак музей проіснував недовго,і його пам’ятки осіли в інших музеях.
Слідзауважити, що царський уряд надавав певного значення охороні та збиранню античнихпамяток у Криму й Причорномор’ї. Приділялася увага збереженню татарських так і турецькихпамяток. Але з початку виникнення музеїв в Україні, яка входила до складу Російськоїімперії. найкращі пам’ятки відправляли до Москви та Петербургу. Зокрема у 1847 р.було видано розпорядження, що не підійде відправляли до Одеських музеїв, які відігрализначну роль у розвитку археології на Півдні України.
Отжеважливу роль у зібранні та збереженні історико-культурних надбань відіграли в Україніуніверситетські музеї, які зазвичай створювалися через кілька років після заснуванняуніверситетів.
Ідеястворення педагогічного музею в Києві належала видатному українському педагогу-методистуТимофію Лубенцю. Фінансовими справами організації опікувався український підприємець,меценат М.Терещенко. Так, у 1902 році було засновано Педагогічний музей при УправлінніКиївського навчального округу. Його завданнями визначено демонстрацію матеріалівпро стан народної освіти в Україні, Російській імперії і за кордоном. Демонструвалисянаочні посібники, предмети шкільної гігієни і фізичного виховання, навчальні посібники.Музей мав педагогічну бібліотеку, яка обслуговувала вчителів Києва і надсилала книгив усі пункти навчального округу. У музеї був зразковий фізичний кабінет. У вересні1911 року на кошти мецената С. Могілєвцева споруджено спеціальний будинок для музею, що сприяло розширеннюйого діяльності.
Усучасній Україні існує низка музеїв, музейних кімнат, предметом документування якихє різні напрями педагогічної культури й освіти. Це музеї, присвячені знаним педагогамі діячам освіти, музеї історії окремих навчальних закладів, історії освіти певногорегіону («Освіта Прикарпаття» в Івано-Франківську 1977 р.) чи територіїміста, району (Педагогічний музей АПН України (м. Київ, 1977 р.), Музей історіїосвіти Київщини (м. Біла Церква, 2001 р.). Маючи цінні історико-педагогічні пам'ятки,ці установи відіграють важливу роль у вирішенні проблеми розповсюдження знань проісторію освіти, педагогічний досвід різних часів, виховують шанобливе ставленнядо надбань культури рідного народу.
Ураховуючиактуальність та значущість проблеми створення та функціонування музею в регіоні,нами спершу було вивчено і проаналізовано дослідження науковців у галузі музеєзнавства.
Питанняпро роль музеїв у суспільстві вперше розглядалось у 20-х роках XX століття. У працяхучених-музеєзнавців М.Ф. Біляшівського, Ф.Л. Ернста, Ф.І. Шміта, І.Свєнціцького,В.В.Дубровського та інших порушено широке коло питань музейної справи, наголошенона їх значенні у збереженні та дослідженні національних пам'яток. Багатий фактичнийматеріал з історії музеїв, опису їх колекцій, наукові експозиційні пошуки розкритоу працях В. Бірюкова, Н. Курінного, В. Щепотьєва, В. Щербаківського.
Першіспроби узагальнити процес розвитку музейництва в Україні з'явилися у працях М.М.Бондаря, Г.Г. Мезенцевої, М.М. Славіна, Ю.А. Омельченка, П.Т. Тронька. Як відомо,музеям належить провідне місце серед установ культури.
НаприкінціXIX ст. значно розвивалися музеї на західноукраїнськихземлях. Такі як Музей любителів природи і старовини в Чернівцях, який було відкритоу 1863р. У Львові в 1871р. було засова Національний музей товариства «Просвіта»,кожне відділення якого мало свої бібліотечні філіали.
Музеєзнавчийпроцес був позначений на кінці XIX ст. в Києві, на кошти київської громадськості та безпосередньої участі Товариствашанувальників старожитностей і мистецтв. Цінні пам’ятки передали музею українськіколекціонери і меценати.
НаприкінціXIX–на початку XX ст. в Україні діяли в різні типи та профільнігрупи музеїв. Загалом до 1917 р. в Україні функціонувало 36 музеїв, а саме археологічні,історичні, краєзнавчі, меморіальні музеї. Процес музейного становлення став невід’ємноюскладовою національно-культурного відродження українського народу.
3.2 Музеї радянськоїдоби
В часиВеликоїЖовтневої соціалістичної революції та громадянської війни, якими спричинені хаос,безладдя, музеї виконали свою пряму функцію –зберігали безцінні експонати набутіминулим.
У 1918р.в структуріорганів управління органів управління музейної справи було створено особливий підрозділ– Державний музейний фонд. Він займався збереженням, інвентаризацією та розподіломколекцій і окремих предметів музейного значення, що вивозилася із палаців, садиб,приватних квартир і установ дореволюційної пори спочатку членами художньо-історичнихкомісій, а потім і емісарами. Однак для збереження культурної спадщини країни булопотрібно державні органи влади А і законодавча база. Тому у перші роки радянськоївлади було ухвалено низку декретів і постанови.
Отже, в перші пожовтневіроки погляди керівництва країни та значної творчої частини інтелігенції, а такожмузейних фахівців, як на роль музеї-сховища національної культури, опорні пунктинауки, які потрібно берегти і зробити доступними народним масам. Як наслідок, булопокладено початок процесу активної реорганізації музейної сфери. Де завданням музеїврізних профілів було відобразити класову боротьбу, а і обов’язково експозиційнурозповідь завершувати сучасним періодом. Також у 30-ті рр… XX ст. було зроблено розпродаж музейних експонатів,щоб поповнити казну уряду.
Друга світова війназавдала страшних збитків історико-культурній спадщині України, де чи немало булознищено памяток або вивезено до Німеччини. Хоча уряд намагався зберегти та евакуйовуватицінності історично-культурної спадщини.
1945 р. музеї Україниперешли у підпорядкування Комітету культурно-освітніх установ при раді МіністерствУРСР. Слід зазначити що робота велась незадовільно. До кінця 50-х р. плани більшостімузеїв не розглядалися, не вилася пошукова та науково-дослідна робота.
Незважаючи на доситьактивну діяльність громадських організацій і перш за все Українського товаристваохорони пам’яток історії та культури, в республіці не існувало науково-дослідницькогоцентру з історичного краєзнавства. Творча громадськість пропонувала створити такийосередок. Враховуючи ці пропозиції, у 1979 р. в Інституті історії Академії наукУРСР був створений відділ історико-краєзнавчих досліджень. На відділ покладалисязавдання розробки теоретичних проблем історичного краєзнавства, науково-методичногокерівництва підготовкою праць з історії міст і сіл, фабрик, заводів, колгоспів,радгоспів, вивченням пам’яток історії й культури України, складанням їх багатотомного“Зводу”, узагальненням досвіду діяльності історичних музеїв, виробленням рекомендаційщодо видання історико-краєзнавчої та туристичної літератури.
Ініціатором створеннявідділу історико-краєзнавчих досліджень і першим його завідувачем був відомий державнийта громадський діяч, академік АН УРСР, голова Українського товариства охорони пам’ятокісторії й культури П.Т. Тронько. Серед перших його співробітників — д.і.н. Є.М.Скляренко, к.і.н. Г.Г. Денисенко, С.З. Заремба, О.І. Лугова, Г.І. Серебряков, В.Ф.Сокуренко, Є.П. Талан, канд. мистецтвознавства В.І. Тимофієнко, науковці — Р.І.Бондаренко, Г.А. Вербиленко, І.І. Гомоляка, Т.Ф. Григор’єва, Ю.З. Данилюк, Т.І.Катаргіна, О.Д. Кузьмінська, С.А. Ничкало, М.Я. Пєтухов, В.К. Сподаренко, Л.В. Соляник,Л.В. Шевченко та ін.
Згодом Інститут зазнавструктурних змін. У 1983 р. на базі відділу було створене відділення історико-краєзнавчихдосліджень, яке складалося з відділу наукового забезпечення “Зводу пам’яток історіїй культури” (керівник відділення і відділу — академік П.Т. Тронько) та відділу історичногокраєзнавства (керівник — доктор історичних наук В.О. Горбик). Пізніше було утвореноробочу групу з підготовки поданого “Зводу” (керівник — В.І. Тимофієнко, згодом —В.О. Горбик). Ці зміни активізували дослідження з історико-краєзнавчої проблематики.
З часу утворення відділубуло проведено значну роботу по вивченню пріоритетних актуальних тем, здійсненомасштабну працю по координації історико-краєзнавчих досліджень. Його співробітникизосередили зусилля на науковому вирішенні двох проблем — історичного краєзнавствай пам’яткознавства. Вони працювали зокрема над написанням колективних праць, насампередз історії виробничих колективів — заводів і колгоспів.
В Україні дедалі ширшерозгортався краєзнавчий рух. Його осередки активно діяли у містах, селах, виробничихколективах, вузах, школах. Сотні авторів писали про свій край, публікували цікаві,невідомі раніше матеріали. Виникла нагальна потреба в узагальненні проблем, якістояли перед краєзнавчим рухом, аналізі праць дослідників місцевої історії. Самеці питання знайшли своє відображення у першій теоретичній праці відділу з цієї проблематики“Історичне краєзнавство в Українській РСР”.
Значну роль у збереженній відродженні історичної пам’яті, багатовікових традицій українського народу відіграєісторичне краєзнавство. Воно покликано вивчати історичні процеси, виявляти та пояснюватиспецифіку, особливості історичних явищ у різних регіонах України. Через призму дослідженняподій в окремих місцевостях історичне краєзнавство сприяє глибокому і всебічномувивченню загальних процесів.
Дослідженням цих проблемактивно займалися краєзнавці України у перші десятиліття ХХ ст. Історичне краєзнавствояк галузь науки й громадський рух поступово занепадає зі зміцненням та утвердженнямтоталітарної системи. Воно вважалося другорядною дисципліною, його видатних представниківнерідко звинувачували в націоналізмі, багатьох з них було репресовано. З часу “відлиги”з’явилася потреба не лише у більш правдивому висвітленні історичних процесів, ай у зображенні їх у всій складності та різноманітності. В Україні активізуваласяробота над працями з історії міст і сіл, фабрик, заводів, колгоспів, музеїв щодозбереження пам’яток.
Якщо у перші рокистворення відділу переважали дослідження конкретного і теоретичного історико-краєзнавчогохарактеру, то з другої половини 80-х рр. збільшується питома вага пам’яткознавчихпраць, пов’язаних з підготовкою багатотомного енциклопедичного видання “Зводу пам’ятокісторії та культури України”.
В умовах розбудовинезалежної Української держави і пов’язаних з нею процесів пробудження національноїсамосвідомості й духовного відродження народу ставлення до історико-культурногонадбання набуває особливої ваги. Без активного та всебічного використання культурноїспадщини неможливо вирішити завдання докорінного оновлення духовного життя. У тойже час немало нерухомих пам’яток України перебувають на межі повного руйнування.Багато з них знаходяться в критичному стані.
Тривалий час юридичнерегулювання системи охорони пам’яток здійснювалося за застарілим законодавством,яке вкрай недостатньо впливало на стан їх збереження. Ще і досі відповідають запам’ятки два відомства, що негативно позначається на якості обліку й збереженняостанніх. Некваліфіковано було проведено їх паспортизацію. Науково-методичне забезпеченнябуло доручено інститутам гуманітарного профілю: історії, археології, мистецтвознавства,фольклору та етнографії, українознавства АН УРСР, відповідним архітектурним установам.Науково-організаційні й методичні функції виконував відділ наукового забезпечення“Зводу пам’яток” Інституту історії. У 1993 р. було створено Головну редакцію “Зводупам’яток історії та культури України” при УРЕ для редагування текстів томів.
При наданні статусупам’ятки раніше перевага надавалась об’єктам, пов’язаним з діяльністю компартіїй органів радянської влади. Щоб відновити історичну правду, необхідно зосередитиувагу на об’єктах, де розташувались установи Української Центральної Ради, урядівУНР, Української держави, Директорії, проголошувалася Західноукраїнська НароднаРеспубліка. Крізь призму пам’яток відбито діяльність багатьох провідних діячів йактивних учасників тих подій.
З отриманням Україноюнезалежності докорінно змінилися методологічні підходи до класифікації пам’яток,вимоги до системи їх відбору та поцінування. Так, якщо на початковому етапі, в 1984р. на державному обліку налічувалося близько 85 тис. об’єктів, то в 2000 р. — вжепонад 150 тис. У зв’язку з цим на співробітників відділу історико-краєзнавчих дослідженьбуло покладено відповідальне завдання розробки нових концептуальних підходів і методичнихрекомендацій по підготовці статей до Зводу стосовно різних видів та типів пам’яток.На основі широкого кола джерел і нагромадження фактичного матеріалу з використаннямдосвіду класифікації й систематизації пам’яток було розроблено сучасну концепціюдослідження історико-культурної спадщини, яка базується на принципах об’єктивностіта історизму. Вона позбавлена ідеологічних нашарувань і суб’єктивних уподобань.Апробацію нових підходів до цієї спадщини було здійснено в опублікованих працях,підготовлених науковцями відділу.
Культурнаспадщина Києва немовби сконцентрувала в собі найважливіші події соціально-економічного,громадсько-політичного, культурного життя України впродовж багатьох століть, справляючиодночасно вирішальний вплив на розвиток національної культури, її утвердження усвіті. Про Київ видано багато книг — академічних, популярних, путівників, фотоальбомів.Але можна з упевненістю сказати, що подібної праці доти не було. Виходом книг покладенопочаток найбільш повного та ґрунтовного видання у галузі культури України. До речі,нічого подібного у країнах СНД немає, крім білоруського видання, підготовленогоу радянські часи. Цим доведено, що в Україні, незважаючи на економічну кризу, цінуютьвисоку культуру.
3.3 Сучасна рольмузеєзнавства
Протягом ХХ ст. музейнасправа в Україні розвивалась, шукала нові методи та підходи в роботі, завдяки чомустали змінюватись і самі музеї. Із сховищ приватних колекцій вони поступово перетворювалисяна центри наукових досліджень, а з часом – і просвітницької роботи. Не втрачаючипри цьому своїх попередніх функцій, музеї були визнані як заклади культури та дозвілля.В той же час складається концепція музею як багатофункціонального закладу, якийспроможний різними шляхами слугувати суспільству з урахуванням інтелектуальногорівня його членів.
Таким чином, у другійполовині XX ст… активні пошуки шляхів оновлення традиційноїмузейної справи сприяли його якісні шляхи трансформації. З’явилися нові, доступнішіспособи подачі музейного матеріалу, розроблялися інноваційні матеріали, вносилисяновіші технології до освітньо-культурної діяльності, стала приділяти увагу особливимкатегоріям відвідувачів. Виникли і нові типи музейних установ, водночас здійснюваласяі конкретна діяльність, що була спрямована на глибоку інтеграцію музею в сучасномусуспільстві.
Музеєзнавство в Українімає багато проблем у всіх сферах діяльності: науково-дослідній, фондовій, науково-просвітницькій,видавничій. Існуючі музеї України накопичили великий досвід роботи, але поряд зтим, у них чимало недоліків та проблем: в ряді музеїв немає музейної ради, не розробленоєдиного списку та каталогу музеїв України, погано налагоджені зв'язки з музеямиінших профілів, науково-дослідними інститутами, майже відсутній обмін спеціалістами,не проводяться спільні наукові дослідження, працівники музеїв майже не беруть участів міжнародних конференціях, конгресах, симпозіумах, виставках. В багатьох музеяхУкраїни працівники мають великий практичний досвід наукової роботи, і це дозволяєїм працювати на високому професійному рівні. Кожна «нова ідея» проходитьвсі етапи свого народження, перш ніж буде втілена в життя. Саме завдяки таким методамроботи музеям України приділяється важливе місце в системі музейної справи, бо вонине лише врахували світовий досвід, а багато в чому піднесли рівень музейної справина вищий щабель.
Для подальшого якісногорозвитку музейної справи в Україні треба затвердити програму розвитку музейної справи.Її мета — зміцнення матеріально-технічної бази музеїв та забезпечення збереженняісторико-культурної спадщини. Серед основних завдань даної програми — забезпеченнясоціально-економічних та правових умов для ефективної діяльності музеїв, історичнихпам'яток та інших цінних культурних об'єктів; підтримка і розвиток мережі музеїв;забезпечення підготовки та підтвердження кваліфікації музейних кадрів, їх правовийта соціальний захист; сприяння формуванню сучасної інфраструктури музейної справи;впровадження у діяльність музеїв сучасних інформаційних технологій; створення новітньоїреставраційної бази, оснащення музеїв сучасними науково-дослідними та реставраційнимиматеріалами тощо. Треба передбачити проведення ремонту та реставраційних робіт увсіх музеях столиці.
Від реалізації вищенаведенихпропозицій очікується насамперед покращення стану музеїв України, створення умовдля зміцнення та розвитку матеріально-технічної бази цих культурних закладів. Щодосоціального ефекту, то тут сподіваються на покращення умов зберігання пам'яток музейногофонду України, на збільшення відвідувачів, і тим самим залучення їх до національнихта світових культурних надбань. Крім того, з її виконанням також підвищиться рольмузеїв в освітянській сфері, вихованні молоді тощо. Також вона сприятиме пожвавленнюміждержавного співробітництва, входженню музеїв України до міжнародних організацій.
Висновок
На сьогоднішній деньмузеєзнавство є порівняно молодою науковою дисципліною, тому що припадає на кінецьXIX ст.., але користування музеєзнавства якнауки відбулося пізніше. Подальшому розвитку музеєзнавчих знань значною мірою сприялиспеціалізовані центри музейної роботи. І на при кінці XX ст. формується музеєзнавство як самостійнанаука.
Україні діє близько400 державних та комунальних музеїв. У їх фондах зберігається понад 11 млн. пам‘яток.Протягом року музеї та заповідники відвідує близько 17 млн. чоловік. Згідно програмирозвитку музейної справи, головною метою було розширити музейну мережу, зміцнитиматеріально-технічну базу музеїв та заповідників, розробити науково-методичні таінструктивні матеріали, забезпечити охорону та збереження пам‘яток Музейного фонду,а також впровадити в діяльність музеїв сучасні автоматизовані інформаційні технології.
Відповідно до розпорядженняКабінету Міністрів України, у державну власність і сферу управління Мінкультурипередано Національний музей у Львові.
Як планувалося, Спільноз Національним музеєм історії України та Центром інформатики розроблено Порядокзанесення унікальних пам‘яток Музейного фонду України до Державного реєстру національногокультурного надбання, науково-технічне обґрунтування, комп‘ютерну програму та діючумодель реєстру на 1 тис. музейних предметів.
На реалізацію заходівПрограми, розрахованих на музейні заклади, які підпорядковані Міністерству культуриі мистецтв України на 2002-2005 рр. передбачено фінансування у сумі 37,4 млн. грн.
На зміцнення матеріально-технічноїбази музейних закладів Програмою передбачено фінансування у сумі 24,9 млн. грн.Протягом 2002-2004 років фактично використано 10,3 млн. грн.
Обсяги видатків наутримання музейних закладів задовольняють мінімальну потребу і забезпечують тількивидатки на оплату праці, енергоносії, охорону та комунальні послуги. Не вистачаєкоштів на проведення ремонтно-реставраційних робіт, встановлення сучасної охоронно-пожежноїсигналізації, оновлення музейного обладнання, поповнення музейних фондів.
Література
1. Закон України«Про музеї та музейну справу» // Урядовий кур'єр. – 1995. – 17 серпня.– С.8-9.
2. Шевченко,В.В. Музеєзнавство [Текст]: Навч. посібник для дистанційного навчання/ В.В. Шевченко, І.М. Лом ачинська. – К.: Університет «Україна», 2007. – 288 с.
3. Маньковська,Р.В. Музеєзнавство в Україні[Текст]. – К., 2000. – 140 с.
4. Мезенцева,Г.Г. Музеєзнавство [Текст]. – К.: Вища школа, 1980. – 120 с.
5. Свінціцький,І.О. Про музеї і музейництво. Нариси і замітки [Текст]. – Львів, 1920. – 147 с.
6. Юренева, Т.Ю.Музееведение [Текст]. – М.: Академический проект, 2003. –605 с.
7. Юхневич, М.Ю.Я поведу тебя в музей [Текст]: Учебное пособие по музейной педагогике.– М., 2001. – 255 с.
8. Дубровський,В.В. Охорона пам'яток культури в УСРР [Текст]/ В.В. Дубровський // Охоронапам'яток культури на Україні. – Харків, 1927. – 122 с.
9. Ернст, Ф.Л.Справа охорони пам'ятників, мистецтва та старовини у Києві[Текст] / Ф.Л. Ернст // Збірник секції мистецтв. – К., 1921. – 160с.
10. Тригубенко,В.В. Скарбниця реліквій, джерело досвіду вітчизняної освіти [Текст] / В.В. Тригубенко // Педагогіка толерантності. – 2000. – №2.– С. 33-34.
11. Тронько, П.Т.Краєзнавство у відродженні історичної пам'яті багатовікових традицій українськогонароду[Текст] / П.Т. Тронько // З любов'ю до України. – К., 1995.– 194 с.