Українські легенди та перекази про свійських тварин та свійську птицю

Реферат на тему
Українські легенди таперекази про свійських тварин та свійську птицю

1. Українські легенди та перекази про свійських тварин
Походження свійських тварин, їхні характерні особливості,іноді й самий зовнішній вигляд оточені багатьма українськими легендами тапереказами. До того ж, більшість перебуває в щонайщільнішому йнайбезпосереднішому зв'язку з тими чи іншими апокрифами, а деякі ґрунтуються надавніх релігійно-міфічних поглядах народу на природу.
Кінь (свійський) — це, як ми знаємо вже, перетворенийянголом, за велінням Господа, диявол. В Ушицькому повіті кажуть, що дияволвзагалі може перетворюватися на всяких тварин. І ось, коли він якось обернувсяконем, «Господь так його благословив», що він уже навіки й лишивсяконем. Особливістю коня, яка впадає в око, між іншим, є те, що він безперервноїсть і ніколи не наїдається. Особливість ця є наслідком прокляття коня. КолиГосподь народився на землі, то покладений був у ясла. Віл не тільки не торкавсядо жодної стеблинки сіна з ясел, але ще й зігрівав Богодитину своїм диханням. Акінь, що стояв з другого боку, повисмикував усе сіно, яке лиш було в яслах.Тоді Пресвята Богородиця промовила: «Тож будеш ти, добрий волику, завждиситим у Бога; а ти, коню, будеш завжди голодним, хоч і їстимеш досхочу». Ідійсно, ці слова Богоматері справдилися: кінь, скільки не їсть, завждиголодний; а віл, якщо голодний, може задовольнитися ремиґанням (Подільськагубернія).
Про ненажерливість коня кажуть ще й таке (Луцький повіт).Коли всі звірі прийшли вклонитися новонародженому Спасителю, кінь, підступившидо сіна, на яке покладено було Богодитину, заходився те сіно їсти, за що йприречений Господом на вічну ненажерливість.
А в Старобільському повіті і той, і інший перекази дещоперекручені, але при цьому доповнені новою подробицею. Спаситель прокляв коняза те, що коли Він переховувався од «жидів» і забрався в ясла, кіньсвоєю мордою повикидав звідти усе сіно і таким чином відкрив переслідувачамСпасителя. Як проклятий Богом, кінь не годиться в їжу. Коні перебувають підзаступництвом святого великомученика Георгія Побідоносця, який захищає їх одвовчого нападу. 23 квітня (за старим стилем. — Ред.) підстригаютьлошатам гриви й хвости і випускають їх на пасовисько до сходу сонця, на росу(Житомирський повіт). Найкращих коней подобає домовик, який заплітає їм гриву вкосиці і їздить на них цілу ніч верхи у стайні, так що врешті-решт може гетьзагнати коня. Тому в стайні разом з конем ставлять цапа або підвішують до стелівбиту ворону, сову чи сороку, на яких домовик і їздить (Харківський таСтаробільський повіти). Якщо домовик заплітає коневі гриву — значить, він (кіньабо масть його) прийшовся до дому.
У стайні на порозі прибивають підкову або цвях, щоб злодії невкрали коня. Через те місце, де качався кінь, не слід переходити: «лишайнападе»; а якщо трапиться кому перейти ненароком, то він мусить тричісплюнути й сказати: «Нехай тоді мене лишай нападе, як кінь (жеребець) лошаприведе». Кінь за дванадцять днів наперед чує весілля або весну: «чуєна себе лиху годину», що він матиме тяжку роботу (Чернігівська губернія).
Воли (Bos) і віслюки (свійський — Equus asinus) створеніБогом і вважаються благословенними за те, що, коли новонароджену Богодитинубуло покладено до ясел, воли й віслюки вкривали її соломою і зігрівали своїм диханням(Подільська губернія, Літинський повіт). Воли напередодні Нового року (вЛуцькому повіті — напередодні Різдва Христового) набувають здатності розмовлятилюдською мовою.
Один господар, довідавшись од людей про те, що воли протиНового року розмовляють між собою людським голосом, вирішив підслухати їхні розмови.Ось і заліг він на ніч у яслах. Лежав так він, може, до півночі, — нічого нечути. Тихо в оборі (у воловнику, в загороді), воли полягали, ремиґають собі.Лежали воли, лежали, а тоді один раптом підводиться. А другий і каже до нього: «Чоготи не лежиш, нащо ноги томиш?» Господар в яслах нашорошив вуха і слухає.Той віл, що підвівся, каже: «Як то ми далі житимемо, адже в нашогогосподаря дуже мало сіна? А до весни ще далеко, то чим же він нас прогодує?»А господар все слухає та дивується. Ті воли, що лежали, кажуть: «Нічого,що в нашого господаря мало сіна; є ще в нього ціла скирта соломи, що вже трироки як стоїть. Цією соломою господар і годуватиме нас до нового сіна. Якби вінобмолотив цю скирту, то набрав би ще корців (корець дорівнює чотирьом мірам) зодва жита. Ну, та господар не обмолочуватиме тієї соломи, бо, як тількиобмолотить, то й помре; лише тим ми і поживимося, що в соломі лишилося де-не-дезернятко». Отак це розмовляють між собою воли, а господар все те чує.Може, в ті часи жито було дороге — платили, оце як і зараз, по три карбованціза корець, — тільки господар замислився — хочеться йому обмолотити ту солому.Міркує: «Обмолочу та продам — ось і куплю волам сіна». До того ж, вінчув, що казали воли, страшно молотити! Крутивсь, крутивсь господар, а тоді нестерпів-таки: «Де, — думає, — валяються два корці жита?» Одразу жумовив молотьбитів: змолотили солому. Вимолотили вони й зерно, однак господарсправді потім недовго й жив: як говорили воли, так і збулося (Київськагубернія).
У Літинському повіті записано таку оповідь. Один дуже скупийчоловік, маючи намір пересвідчитися в тому, чи справді воли розмовляють міжсобою людською мовою напередодні Нового року, сховався звечора до волів у ясла.Незабаром він справді почув розмову їхню. Воли говорили один одному: «Нічогонам їсти: господар сам усе поїв. Ляжемо хоч перепочинемо, бо завтра повеземосвого господаря на цвинтар». Господар дійсно наступного дня помер. Підвпливом цієї і подібних оповідей на Україні особливо дбають про те, щоб добренагодувати волів напередодні Нового року.
Не можна бити волів коромислом, бо вони ревітимуть табігатимуть. Не слід палицею проводити хреста на землі, а також не годитьсязаступом і сапою, або «тяпкою дзьобать» (бити, рубати) землю: якщоступить на таке місце рогата худоба, то буде кульгати. Якщо загублених волів, атак само іншої свійської худоби, ніхто не нагляне, тобто не побачить, то вониможуть прожити у степу або в лісі декілька днів неушкодженими, тобто їх незайме ані вовк, ані будь-який інший хижий звір.
Особливим піклуванням і доглядом на Україні користуєтьсякорова — поїльниця і годувальниця селянської родини. З коровою слід поводитисялагідно і навіть шанобливо. На Великдень у Новгород-Сіверському повіті з неюхристосуються, дають «святості», тверде вим'я мастять «четверговим»яєчком, підкурюють смирною та ін. Залишаючи корову доїти, дають їй хліба-Солі —«одхідного», як робітнику при розрахунку. Корова дуже чутлива до «лихогоока», через що у селах не можна завести хорошу корову, а в місті можна, ботут менше людей з «лихим оком». Коли в корови зіпсується молоко,стане червоним, треба її видоїти й вилити це молоко на тому ж місці, тодіпідкурити корову чимось «свяченим» — і причина обов'язково минеться,якщо лиш нікому про те не розповідати, а то корова ходитиме зуроченою до весни.А навесні слід узяти паличку з клечальної осики (гілка осики, якою прикрашалихату на Трійцю — Зелену неділю), зрубану першою в суботу проти Зеленої неділі,і нею гнати корову перший раз у череду. Тоді можна впізнати й ту відьму, яказурочила корову: вона прийде й проситиме осикову паличку. Те, від чого коровастала причинною, на цей раз зникне вже безслідно. Коли корова отелиться, даютьїй з'їсти великодню шишку, «щоб смирна була», а також просвердлюютьїй ріг, насипають туди освяченого маку і забивають отвір осиковим кілочком, «щобдобра на молоко була і щоб відьма не портила» (Старобільський повіт).
Верблюди (дромадер — Camelus dromadarius; двогорбий — Camelusbactrianus) — це Петрові вівці. Мабуть, таке вірування виникло через схожістьморди верблюда на морду вівці.
Овець (Ovis) створив Господь і благословив у їжу людям за те,що вони кормом і своєю вовною прикрили Його, коли Він ховався від «жидів»(Старобільський повіт).
Свійську козу (Сарга) в одних місцевостях (Могилів-Подільський)вважають невдалою спробою чорта створити, наслідуючи Бога, корову. При цьомучорт, зліпивши козу, ніяк не міг дати їй життя. Коли ж Бог, на прохання чорта,дав їй життя і коза побігла, чорт, аби якомога ближче розгледіти її, схопивкозу за хвіст і ненароком одірвав його. Так коза й залишилася назавжди зодірваним хвостом (Старобільський повіт). На доказ створення кози чортомкажуть, що від кози відьма ніколи не може відібрати молока, навпаки, вонанавіть боїться кози; водночас якщо козу окропити свяченою водою, вона зараз жепропаде (Літинський повіт). Чорт полюбляє бавитися з козою як зі своїмстворінням, а тому її вважають за потрібне тримати, для забави чортові, устайнях, — в такому разі він кидає мучити коней (Житомирський повіт). Дику козучорт прижив зі своєю жінкою; тому є приказка: «тебе десь чорт сплодив надикій козі».
У Куп'янському повіті, як ми вже знаємо, збереглася легендапро створення цапа дияволом за образом і подобою своєю. Дивно, що добуквальності схожу легенду записано і в Литві (Росієнський повіт), з одним лишедодатком, що Бог вдихає життя в цапа на прохання чорта крізь стрижень пір'їни.Ця, вочевидь, незначна подробиця згодилася легенді в розповіді про створенняЄви.
Бог, — розповідає вона, — створивши всі предмети, живі йнеживі, став ліпити з глини образ першої людини. А чорт, сидячи в той час закущем, казав про себе: «Бог почав учитися ліпити з малих предметів, зпорошинки, з камінця — і Йому легко було вчитися; але все-таки я — ліпший заНього майстер. Хто може порівняти Його першу, малу порошинку з моїм витвором —гарним, чудовим цапом! Я тепер розумію, що Сам Бог мені заздрить. Ось Він зновупочав ліпити — хтозна-що. А на вигляд чудова річ. Та я Його переплюну, мійвитвір буде гарнішим». Відтак чорт сам почав ліпити, уважно придивляючисьдо Божої роботи. Порівняв, поладнав — і справді вийшла гарна річ. Богзавершивши Своє творіння, вдихнув йому душу, і воно стало жити. Так з'явиласьперша людина — Адам. Чорт уже знав, що він своєю пір'їнкою нічого не вдіє, атому почекав, поки Бог завершить Свою роботу. Після того, як було вдмухано душуАдаму, Богові не потрібна була більше пір'їнка, і Він її кудись поклав. А чортцього лиш і чекав. Тільки-но Бог одійшов убік, чорт узяв Його пір'їнку івдмухнув душу своєму творінню. Зліплене чортом творіння ожило, бо в пір'їнцілишилось трошки Божого духу, а решту чорт додав уже свого. Так з'явилася насвіт Єва. Адам, угледівши Єву, ніколи вже більше не відходив од неї; і Богнічого не міг удіяти… Ось чому жінка, отримавши свою життєвість од змішаногодуху Бога і чорта, буває доброю і простою, а іноді й злою.
Про походження свиней (справжня — Sus) в різних місцевостяхУкраїни збереглися різні легенди. В Ушицькому повіті кажуть, що свиней створивБог із землі на користь людині. А в Літинському повіті свиню вважаютьперевертнем (вовкулакою) «жидівки». Під час земного життя Спасителя «жиди»якось, спокушаючи Його, накрили «жидівку ночвами» й запитали: «ЯкщоТи — Бог, то відгадай, що сховано під ночвами?» Спаситель, як Бог, знав,звісно, що під ночвами — «жидівка», але, щоб покарати тих, хтовипробовував Його, відповів: «Під ночвами — свиня». І з «жидівки»справді зробилася свиня. Тепер свиню називають «жидівською тіткою», і«жиди» не їдять свинини, як свого тіла. У Харківському повіті ця легендапереповідається в трохи зміненому вигляді. Коли ходив Спаситель по землі, тозайшов Він якось до «жида». А «жид» сховав жінку й дітейпід ночви та й каже: «Якщо Ти — Бог, то відгадай, що там?» — «Ащо ж там?» — відповідає Спаситель — «Свині». Підняли ночви, колитам — свиня з поросятами. Ото через те «жиди» й не їдять свинини.
Ці легенди, вочевидь, є відлунням одного з епізодів вапокрифічному Evangelium Infantiae — «Дитинстві Ісуса Христа», дерозповідається про тимчасове перетворення Господом дітей на козенят. А вгасконській казці мова йде про те, що раз якось Господь зайшов у дім до однієїжінки. Тут він почув у сусідній кімнаті галас, який зчинили діти, й запитав,хто там галасує. «Там мої поросята», — розповіла жінка, і діти їїобернулися на поросят. Мати кинулась навздогін за Спасителем, який вже пішовсобі, із благанням, щоб Він повернув дітям людську подобу. Спаситель виконав їїпрохання, та при цьому попередив, щоб вона надалі ніколи не брехала.
Питання про те, чому Господь благословив свинину в їжу людиніі чому прийнято освячувати на Великдень свиняче сало й поросят, розв'язуєлегенда, записана в Маріупольському повіті. Коли Христа шукали «жиди»,Він сховався від переслідувачів в ясла з сіном. Коні зверху з'їли сіно, тодіХристос заховався глибше. Кури розгрібали сіно й вигребли Христа. «Жиди»схопили Його й стали було мучити. Христу вдалося якось визволитися, і Вінсховався в солому. Свині нумо рити ту солому, і зарили Його ще глибше. Ось чому«жиди» тепер такі ласі до курей, а свиней зовсім не їдять. Нам,хрещеним, Бог благословив свинину, через що ми й освячуємо сало (і поросят) зпаскою.
Загодовувати свиню належить тому, хто сам багато їсть;доглядати за нею протягом годівлі має одна людина. І те й інше роблять длятого, щоб свиня швидше й дужче товстішала. Є такі знахарки, котрі замовляють нахлібі й дають його потім з'їсти свині, щоб вона добре їла і швидко годилася насало.
У Старобільському повіті розповідають, що одна жінканашептала на скибці хліба, поклала його на стіл, щоб дати потім кабанові, абивін через два місяці уже був готовий. Маленький син знахарки схопив нашептанускибку і з'їв. Після цього він став так багато їсти й так сильно жиріти, щочерез два місяці, коли надійшов призначений для забою кабана час, помер відожиріння.
Собака (дворовий — Сапів ґатіїіагіз сіотезгісш) створенийдияволом з глини (Ушицький повіт); проте він є найближчою до людини твариною ієдиним його вірним і надійним другом. Зліпивши першу людину й лишивши їїпросушуватися на сонці, Господь приставляє сторожувати собаку. Щоправда, вінвиявився цього разу поганим сторожем; правда й те, що легенди не забуливідзначити жадібність «блукаючих» (бездомних — тих, що не маютьгосподаря) собак, які не проти, аби поживитися всім, що лиш погано, бездогляду, лежить. Не повторюючись, наведемо на доповнення одну невелику легенду,записану в Харківському повіті, про те, як собака, створений спершу голим,одержав потім од Бога шерсть. Зліпив Бог людину з глини і поставив сохнути,наказавши собаці стерегти и, а Сам пішов Собі. Ось собака стеріг, стеріг,замерз і заснув (він тоді голий був, без шерсті). Йшов мимо чорт, угледівлюдину, роздер навпіл їй груди, нахаркав туди, тоді склав, як було, і зновупоставив. Повертається Бог. Удмухнув у людину безсмертну душу, а людина раптомпочала харкати. Бог тоді до собаки: «Як же ти не встеріг?» — «Ая, — каже, — Господи, змерз та й заснув. Дай мені шерсть, тоді вірно стерегтиму».Бог дав йому після того шерсть, а людина так і зосталась назавжди вже зхаркотинням.
У Літинському повіті, — ймовірно, під впливом біблійноїоповіді про покарання пророком Єлисеєм дітей, що насміхалися з нього (ДругаКнига Царів: 2,23—24), а також під впливом апокрифічного Infantiae Evangelium ірізних легенд про перетворення людей за провини на тих чи інших тварин, —вважають собаку перевертнем дитини. Коли Спаситель ходив по землі, то в одномуселі хлопчик особливо переслідував Його, бігаючи за ним і гавкаючи, подібно дособаки. Спаситель прокляв хлопчика за це і перетворив його на собаку.
Легенда про те, що собака був спочатку без шерсті, а такожпро вміння собак деяких порід невтомно плавати і навіть пірнати, мабуть, далипочаток легенді про те, що собаки перш жили у воді, і тільки згодом уже сталижити на землі. Якось ішов чоловік на полювання і, зустрівши двох звірят,запитав їх, звідки вони. Звірята відповіли: «Ми жили у воді, а тепержитимемо на землі». — «Як ви зветеся?» — спитав чоловік. — «Собаки».— «Як я можу пересвідчитися?» Собаки вийняли свої документи йпоказали йому. Тоді чоловік той каже до них: «Дивіться, вам дозволено житина землі всього лиш один рік, а по закінченні цього часу знову треба йти у воду».Через рік зустрівся він знову з тими ж звірятами і став сварити їх за те, що йдосі живуть на землі, коли термін вже вийшов. «Без документа нам не можнайти у воду», — відповідали звірята. — «А де ж ваш документ? — „Мивіддали котові“. — „Ходіть же й візьміть його в кота“. Собакипішли до кота і зажадали в нього свій документ, але документа в кота вже небуло: його вкрали миші і з'їли. Так собаки мусили залишитися на землі й живутьна ній дотепер. Тому й нині людина переслідує собаку, собака — кішку, а кішка —мишей; і собаки, й коти, і миші завжди будуть між собою непримиренними ворогами».
Питання власне про те, чому між собаками й котами пануєнепримиренна ворожнеча, легендою, записаною Т. Зіньківським, розв'язується дещоінакше. Якось був такий неврожай, що гинули від голоду і люди, й собаки. Одинсобака пішов до Бога просити хліба. Бог дав йому потрошку всякого нив'я, дав дотого ж і розписку. А в тій розписці було сказано: що сам господар їстиме, тещоб давав і собаці. Повернувся собака додому, віддав господарю все те нив'я.Господар засіяв його, — вродило. їсть сам господар, і собаці дає те ж саме.Ходить собака подвір'ям і мокне в негоду під дощем. Приходить він до кота йкаже: «На, братику-котику, тобі цю цидулочку: ти — в хаті, в сухому сидиш,то в тебе цидулочка ніколи не змокне». Сидить собі кіт у хаті, а колинадворі похолоднішало, він заліз у піч. Господиня розпалила в печі, а кіт як вистрибнезвідтіля, та й забув прихопити із собою з печі розписочку.
Варить господар собі їсти, та вже більше й не дає собацітого, що сам їсть, а замішує висівки, дає помиї… Собака бачить, що господарне дає йому вже більше того, що їсть сам, прийшов до кота й питає: «А дета цидулочка, що я дав тобі на зберігання?» — «Я, — каже кіт, — сидіву печі, грівся, а господиня раптом розпалила піч. Я вискочив, та й забув у печіцидулочку, то вона там і згоріла». Відтоді собаки стали шарпати котів, ініколи вони не можуть ужитися.
Якщо собака риє ямки, то хто-небудь помре в домі; якщо виє —буде пожежа.
Серед собак особливими властивостями вирізняється так званийярчук. В деяких місцевостях (Старобільський, Літинський повіти) будь-якоговзагалі першонародженого собаку вважають ярчуком; у Луцькому повіті кажуть так:якщо перше цуценя-сука приведе перше цуценя-самку, а ця в свою чергу приведепершого цуценя-самця, то це й буде ярчук. У ярчуків є вовчий зуб, і вонистрашенно люті й надзвичайно дужі. Рана від укусу ярчука дуже небезпечна, і їїважко загоїти. Ярчук бере вовка і має здатність бачити й проганяти злих духів,а також бачити відьом, яким заважає ходити в чужі корівники й видоювати з корівмолоко. Виростити ярчука важко, тому що відьми до досягнення ярчуками річноговіку, коли вони входять у повну силу, всіляко намагаються звести їх.
Собаку не слід убивати з рушниці: та зіпсується й не будепридатна вже для полювання. Якщо когось укусить собака, то треба засипати рануйого ж перепаленою шерстю: це — найкращий і найнадійніший засіб. Хто обдере ізсобаки шкуру, тому цілий рік не можна ходити до церкви — гріх (Старобільськийповіт), а якщо він колотиме після того кабана, то сало смердітиме.
Кіт (свійський — Felis maniculata domestica) створений Богом.Він — тварина добра і друг людини, що оберігає його від усього злого(Літинський повіт). В Ушицькому повіті про походження кота розповідають таке.Чорт, перекинувшись на мишу, плив через море, аби спокусити Єву. Пресвята Діва,побачивши це, кинула Свою рукавицю. З цієї рукавиці зробився кіт, який в ту жхвилину зжер чорта. Отже, хоч кіт і походить з рукавиці Пресвятої Богородиці,він усе-таки — тварина нечиста, бо з'їв чорта. Він володіє деякими недобримивластивостями. У хвості в нього є отрута, що викликає в людей нежить, коли кітнап'ється води з посудини, з якої п'є людина (Житомирський, Старобільський таПроскурівський повіти), або коли сплять з котом (Старобільський повіт). Щобубезпечитися від цього, котові одтинають кінець хвоста (Проскурівський іЖитомирський повіти). Якщо кудись ідеш, то в жодному разі не можна брати зсобою кота, інакше кінь стане в дорозі (Старобільський і Таращанський повіти).До кого приблудиться кіт, та людина неодмінно зубожіє; і навпаки, якщоприблудиться собака, то це — на щастя й достаток. Коли кішка перебіжить дорогу,то чекай невдачі, або ж здохне кінь; для відвернення лиха треба кинути паличкутак, щоб вона перелетіла навхрест через слід кішки. Якої масті кіт приживетьсяу домі, такої масті треба тримати й худобу: домовик одразу ж задушить кота,якщо лиш йому буде не до вподоби його шерсть (Старобільський повіт). Кіт, якийпрожив дванадцять років, перестає муркотіти і стає таким лютим, що можезадушити людину, чому його тоді здебільшого й забивають (Проскурівський повіт).
2. Українські легенди та перекази про свійську птицю
У щонайбезпосереднішому зв'язку як з апокрифами, так і здавніми релігійно-міфічними поглядами на природу. Зі свійських птахівукраїнські легенди та перекази розповідають про курей, гусей, качок, індиків,голубів і павича.
Курка походить із землі (Ушицький повіт). Але погляди на неїрозходяться до цілковитої протилежності навіть у місцевостях, що належать доодного й того ж повіту. Так, у слободі Біло-Куракиній Старобільського повіту їївважають Божою птицею, тому що, коли народився Ісус Христос, вона кігтямизагребла Його, щоб не знайшов Новонародженого який-небудь Ірод; а в слободіМикільській того ж повіту курку вважають проклятою Господом за те, що колиСпаситель переховувався від «жидів», то кури вигребли Його ногами.Ось тому курей і не освячують на Великдень і не їдять курячих ніжок; втім, самакурка — птаха благословенна за яйця, що вона їх несе і що освячуються разом зпаскою. Така ж різноголосиця помічається і в повір'ях щодо того, як курка співаєпо-півнячому. Переважає той погляд, що така курка віщує смерть когось ізмешканців тієї оселі або взагалі нещастя. Таку курку беруть у руки, перекидаючиїї то хвостом, то головою вперед, вимірюють відстань від столу до порога: якщоперед самим порогом курка вляжеться хвостом до нього, в такому разі їйвідтинають хвоста, а якщо — головою, то відтинають голову (Старобільський таПроскурівський повіти). Або ж перекидають ту курку через хату, і якщо вонавпаде хвостом до хати, то відтинають хвоста — і з неї вийде потім «хазяйка,несуха й сижуха»; а якщо — головою, то відтинають голову, причому з такоїкурки не можна варити борщу, а треба її лише «пом'янути». Проте вПроскурівському повіті є й зовсім протилежне повір'я: якщо курка заспіваєпівнем (це буває внаслідок того, що в неї наростає на язиці «пипоть»— тіпун), то це є гарною прикметою: своїм співом вона відганяє ворогів.
Яйця, знесеного куркою під Благовіщення і на Великдень, неможна класти під квочку: з нього вийде калічка. Щоб кури були плодючі, треба нагодуватиїх на Новий рік кутею, а також погодувати нею й на Водохрещу і при цьому щеокропити святою водою. З тією ж метою («щоб кури плодились») радятьна Новий рік, як тільки прийдуть перші посипальники, посадити їх у хаті на лавці, асамому піти з кочергою під сідало й пополохати курей; потім ввійти до хати йдати посипальникам, що Бог послав (грошей чи ласощів — пряників, цукерок). Длятого, щоб примусити курку раніше заквоктать і раніше сісти на яйця, треба підРіздво звалити її з сідала помелом. Коли курка чи інша якась свійська птицясидить на яйцях, то не можна трусити сажі в димарі: всі яйця почорніють; неможна також смажити тоді яєць і кидати в полум'я їхню шкаралупу: запечуться іне вилупляться курчата. Ввечері кури кудкудачуть — на нещастя, вранці — нащастя (Старобільський повіт).
Спів півня (Gallus) неодмінно на світанку й часто вдалепровіщення саме співом погоди в Олександрівському повіті пояснюють тим, що впівня є особлива — «ангельська» пір'їна, яка крутиться, коли півнючас наспіє вже прокинутися на світанку, а так само крутиться й на погоду,внаслідок чого він чує тоді, що співає вже «морський півень» (кажуть,що морський півень, мабуть, живе, як і «морські люде», «в лузці»).Якщо півень обійде навколо хати й тоді заспіває, це знак, що обов'язково будутьгості (Новомосковський повіт), і причому — з того саме боку, з якого боку хатипівень співає. Йому звичайно примовляють у цей час: «Якщо дорогий гість,нехай тобі буде золотий хвіст, а якщо поганий гість, то нехай відпаде і тойхвіст». Якщо півень співає ввечері, буде весела і тепла ніч; якщо вночі —нічого не бійся; якщо вранці і вдень — буде гарна погода; якщо на покутті і напорозі — будуть гості; якщо часто співає біля вікна — на нещастя, або ж хтосьпомре з домашніх (Старобільський повіт).
Чорного півня не слід тримати у дворі, тому що там, де вінїств, ніколи не живуть в мирі і злагоді чоловік з жінкою. Аби нишком зчинити в якійсь сім'ї сварку між чоловіком і жінкою, досить лише принестиїм у подарунок чорну курку (Старобільський повіт).
Не говоритимемо тут про те, яку велику роль відіграє й пониніпівень у народних казках і різноманітних (особливо весільних) обрядах, а такожяку важливу роль відігравав він у давнину як жертовна тварина і як символсонця, в переносному значенні всього світлого й доброго, а скажемо щепринагідно декілька слів про півня-царика. Півня цього можна, — кажуть у Чигиринськомуповіті, — впізнати ще тоді, коли він перебуває в яйці, бо він вже в яйціпищить. З віком він стає дуже сильним і сміливим, так що його бояться не тількипівні, а навіть сам диявол, який не сміє ввійти у двір, де є півень-царик. Допівня цього на Україні ставляться з великою повагою, і різати його вважаєтьсясправою нерозсудливою і грішною. Чумаки, вирушаючи у велику дорогу, беруть йогоіз собою як найкращий і надійний оберіг від усього лихого. Професор М. Сумцовна підставі оповіді, записаної п. Підберезьким у Чигиринському повіті, та іншоїоповіді, записаної поблизу міста Охтирки Харківської губернії і обробленої вхудожній формі Я.І. Щоголевим у невиданому вірші його «Климентові хутори»,схильний ототожнити півня-царика з тим червоним півнем, який, за народнимповір'ям, відкриває скарби. А в паралель до українських повір'їв пропівня-царика ставить дуже схоже чеське повір'я про білого півня, який начебтоприносить у дім щастя і охороняє його від злих чарів.
Гусей (Anser) і качок (Anas) Господь благословив у їжу людямза те, що вони прикрили Спасителя соломою, коли Він ховався від «жидів».Гусей «для завода» треба купувати з верхоріччя, «за водою»— тоді вони краще плодитимуться. Купованих «для завода» гусей і качок(а також взагалі усяку птицю й дрібну скотину) мусить ловити сам покупець, а непродавець. Коли виведуться маленькі гусенята, їм припалюють страсною свічкоюпушок на голівках, «щоб шуліка не хватала». Якщо в гусака вирвати зкрил навхрест по три пірїнки, то він Пропаде (Старобільський йовіт). Дикі Гусй(або сірі — Anser ferus, cinereus, vulgaris, sylvestris palustris, Anas anser)походять із землі (Ушицький повіт). На зиму Вони відлітають від нас у вирій, натеплі води. Коли дикі Гуси повертаються навесні до нас, то, хто їх побачить,має взяти в руки віхоть соломи й підкинути його тричі вгору, при цьому: «Гуси,гуси! Нате вам На гніздо, а Нам на: здоров'ячко!» Солому цю потім треба зібратиі покласти під свійських гусей або курей-квочок — на кожне яйце По соломинці:тоді гуска або курка-квочка виведуть стільки Пташенят, на скількох яйцях булипідсипані, не буде жодного бовтуна (Проскурівський повіт).
Індичка (Meleagris, Meleagris gallopavo) — найслабша і «вриклива»(та,- що боїться пристріту) Птиця. Аби індички не пропадали, їх слід загодувати«свяченим» і окропити святою водою, а пташенятам, які тільки-новилупилися, треба, як і гусенятам, припалити на чолопочку пушок страсноюсвічкою (Старобільський Повіт).
Голови індички не годиться їсти: «Вона дурна і схожа нагадючу».
Голови голуба (Columba) також не їдять на Україні: вона(голова) проклята Богом за те, що голуб розсмикав солому, в якій СпасительПереховувався від «жидів» (Старобільський повіт). Щоб завестиголубів, потрібно вкрасти підволоку з плуга й поставити її на тій споруді, деїх мають намір розвести: це буде чудовою приманкою Для них (Проскурівськийповіт); підволоку з успіхом можна замінити палицею, вкраденою у жебрака (Новомосковськийповіт). У Старобільському повіті з цією метою радять застромити у стріху хліва,призначеного для голубів, шматочок тієї палички, яка лежить під хрестом, колиосвячують воду. А далі треба купити пару голубів, і коли вони станутьплодитися, то першу пару голубенят залишити «для заводу», другу —зарізати, причому голівки цих останніх увіткнути в стріху хліва, де живутьголуби; так само, якщо знайдеш на шляху чеку (загвіздок), візьми її, неси, неозираючись, додому і ввіткни у стріху голуб'ячого хліва. Якщо зробиш зклечальної (троїцької) осики хрест і ввіткнеш голубів, а потім,коли знайдеш квач з" мазниці (дігтярки) і ввіткнеш його у стріху чужогоголуб'ячого хліва, до тебе перелетять з того двору всі голуби, тількиперелітатимуть вони не разом, а щомісяця по одній парі. Голуб'ячого пір'я негодиться класти в подушки: болітиме голова.
В кого плодяться голуби, в того не буде пожежі.
Посилання на християнську символізацію голуба ми знайшлитільки в одному повір'ї Старобільського повіту (слобода Біло-Куракино): голубівгріх їсти, бо в них вселявся Дух Святий; а якщо хто і їсть, то їх не ріжуть, авідривають (одкручують — майже по всій Україні) їм голівки.
Павич (звичайний) — погана птиця. Його м'яса й собаки неїдять. Про походження павичів є декілька легенд. В Ушицькому та Літинськомуповітах їх вважають перевертнями чортів. Колись уночі напередодні святаБлаговіщення молоді чорт і чортиця умовилися вбрати одне одного в різні барви,якомога пишніше. Чортиця встигла прикрасити чорта, де тільки можна було,барвистими квітами; а чорт устиг лиш застромити в голову чортиці одну квітку,як раптом заспівали півні. Чорт і чортиця вмить перетворилися на павичів, татак уже ними й лишилися, бо чорти, за народним повір'ям, мають силу тільки доперших півнів. Тому не годиться прикрашати павичевим пір'ям ікони, як ценеобачно роблять іноді недосвідчені дівчата (Старобільський повіт).
У Лебединському повіті перших павича й паву вважаютькороленком і королівною, які вбиралися до весілля. Наречений одягся, а нареченане встигла, коли чаклун обернув їх на птахів. У тому ж повіті кажуть ще, нібипава (очевидно — чортиця) вбирала якось свого павича, причому собі ледь устигланачепити на голову жмут пір'я, як заспівав півень. Так пава й лишилася зіжмутиком різнобарвного пір'я тільки на самій голові.
Нарешті, в Холмській Русі записано таку легенду пропоходження павичів. Був день Світлого Христового Воскресіння. Один багатийчоловік, убравшись у дорогі й гарні строї, не пішов до церкви, на проханняжінки, і лишився вдома. Жінка його весь час, поки йшло великоднє богослужіння,лежала в ліжку, аніскільки не клопочучись про вбрання. Бог покарав безтурботнеподружжя за такі непростимі лінощі і перетворив їх на павичів.