Весілля в духовній культурі українського народу

Зміст
 
Вступ
РОЗДІЛ1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ВЕСІЛЬНОЇ ОБРЯДОВОСТІ
1.1Весілля – провідна форма духовної і традиційної культури
1.2Еволюція весільної обрядовості українського народу в системі науковихдосліджень
1.3Духовна культура як основа українського весілля
РОЗДІЛ2. ДУХОВНІ КОМПОНЕНТИ В СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ
2.1Передвесільні обряди як фактор духовного овячення нової сімї
2.2Весільне дійство як духовна система
2.3Утвердження духовних засад нової сімї у після весільних обрядах і звичаях
Висновок
Список використаної літератури

ВСТУП
 
Актуальність нашогодослідженняобумовлюєтьсязростанням інтересу людства до своїх духовних джерел і традиційної спадщини. Уцьому контексті світове співтовариство усе більше уваги звертає на вивчення, збереженнята розвиток традиційних свят, обрядів, фольклору.
Вонимають зайняти сьогодні неостаннє місце у формуванні цивілізаційної культури. Їїстановлення не слід розуміти як прийняття всіма членами міжнародногоспівтовариства певної загальної системи цінностей, тобто уніфікації культур.Мова, насамперед, йде про ріст взаємозв'язку регіональних і національнихкультур. Культурні досягнення в тих або інших регіонах в умовах зростаючоїглобальної цілісності одержують все більше поширення.
Мивступаємо в принципово новий етап глобалізації гуманістичних цінностей. Сучаснакультура, що поєднує людство, заснована на загальнолюдських цінностях, творчомурозвитку особистості, поширенні наукового знання і передових технологій,взаємозбагаченні національних культур, екологічному відношенні до життя інавколишнього середовища.
Уцій площині важливе місце належить духовним традиціям. Провідною формою їхфункціонування є весільна обрядовість. Це один із найстійкіших і найскладнішихкомпонентів традиційно-побутової, духовної культури, яскравий показник етнічноїідентичності. У ній простежуються пережитки архаїчних уявлень, соціальних тасімейно-шлюбних відносин, що формувалися в різні історичні епохи.
Весільна обрядовість – один із настійкіших і найскладнішихкомпонентів традиційно-побутової та духовної культури, яскравий показник етнічноїідентичності. Це унікальна художньо-обрядова система, яку Т. Рильський порівнявз найвидатнішими пам’ятками і історії людства.
Весільнаобрядовість — це цілісний, внутрішньо-організований системний організм, щопобутує в етнорегіональному аспекті, та має незмінне структурне ядро, прихованеза численними динамічними елементами. Вивчення цього складного ритуальногокомплексу потребує переосмислення наукових напрацювань попередніх поколінь дослідниківі застосування нових методик щодо структурування матеріалу.
Українськевесілля – це багатожанрова народна художня творчість (пісенна, музична,театральна, ігрова, танцювальна, усна), що в повній мірі презентує національнутрадиційну культуру. В ній знайшли відображення різноманітні аспектижиттєдіяльності людини: побут, господарська діяльність, суспільний лад,боротьба за рідну землю, мораль, світогляд, естетичні та педагогічні погляди,підкреслює Є. Січкарук [36, С. 12].
Культурологи та етнографи зародженнясімейних обрядів відносять до первісних часів. Його першоосновою виступалатрудова діяльність первісної людини, ритуально-ігрові дійства мисливців,рибалок, та збирачів дарів природи (які мали магічний характер), освоєннялюдиною навколишнього світу, розвиток самої людини, її соціалізація.
Весільні обряди є продуктом розвиткукультури, її синтетичною моделлю і разом з цим активізуючим фактором новацій вкультурі. Вони презентують традиційну святково-обрядову культуру від поколіннядо покоління, зокрема у сфері сімейних та побутових відносин, дозвілля,спілкуванні, трудовій діяльності (Шубраська М) [69].
Весілля – унікальне театрально-обрядове дійство,народна драма, яка відображає потужний художній потенціал, морально-етичні та естетичніідеалт нашого народу.
Аналіз сутності весілля свідчить прозацікавленість науковців до нього в цілому та його регіональних типів. Зокремацей аспект викликав наш інтерес до обраної теми: «Весілля в духовній культуріукраїнців».
Джерельна база дослідження відображаєзначний інтерес до неїкультурологів, істориків, етнографів,фольклористів.
Так сак сутністьвесілля як форми культури розглядали В. Борисенко, Ф. Вовк,В.Наулко, О. Правдюк, М. Шубравська, Н. Яринко, М. Сумцов.
Еволюціюукраїнського весілля вивчали Н. Здоровега, Й. Лозинський, В. Горленко, О. Воропай,О. Курочкін.
Весілля яксвятково-обрядову систему глибоко проаналізували І. Березовський, Н. Гаврилюк,А. Пономарьов, О. Кравець, О. Новійчук.
Сутність духовноїкультури П.Алексєєва [1], А.Бичкова[3], О.Вінницький [10],Н.Дудар [20], Ю.Курносова [28].
Об’єктдослідження: Весілля як компонент духовної культури.
Предмет:духовні чинники українськоо весіллля.
Мета:розкрити теоретико-історичні аспекти українського весілля та його духовнуоснову.
Завдання дослідження:
1.        Вивчитиджерельну базу теми.
2.        Розкрити теоретичні аспективесіллля.
3.        Висвітлити еволюціюукраїнського весілля.
4.        Розкрити сутність духовної культури.
5.        Охарактиризуватидуховні чинники українського весілля(в контексті структури весілля).
Практичне значення дослідження:матеріали роботи можна використовувати у вивченні регіональних комплексівсвятково-обрядової культури, українського весілля та курсу “Святково-обрядовакультура”.
Апробаціярезультатів дослідження. Основні положення івисновки дипломного дослідження оприлюднено:
А) під час проведення П’ятої Всеукраїнськоїнауково-практичної конференції «Українська культура в добу глобалізаційнихтрансформацій» (10-11 грудня 2009 р.) на базі кафедри культурологіїРівненського державного гуманітарного університету у доповіді на тему:«Весільні традиції як компонент регіональної культурно-мистецької практики» –Рівне: РДГУ, 2009.
Б)на звітній науково-практичній конференції викладачів і студентів РДГУ, удоповіді на тему: «Весільна обрядовісь у дослідженнях В. Борисенко”. – С.
Методи дослідження:аналіз, синтез, узагальнення, порівняння,абстрагування, конкретизація, класифікація, історичний метод,
Структура дипломної роботискладається із вступу, двох розділів, висновків,списку використаної літератури. У вступі обґрунтовано актуальність дослідження,визнечно його об’єкт, предмет, мету і завдання, практичне значення, апробаціюматеріалів.
Перший розділ присвячений розкриттюсутності весілля, його еволюції та ролі духовної культури у формуванні духякоснови українського весілля. У другому розділі – розглядаються структурніелементи обрядовості та їх духовне підґрунтя.
У висновках підведено підсумки роботи.Обсяг основного тексту роботи – 70 сторінок, список використаної джерел включає72 найменування.

Розділ 1.Теоретичний аналіз весільної обрядовості
 
1.1Весілля — провідна форма духовної і традиційної культури
Весілля є важливимелементом духовного життя українського суспільства. Воноохоплює такі його форми як суспільна свідомість, ідеологія, духовні потреби,цінності, традиції.
Духовна культура — це досвіджиттєдіяльності соціальних суб'єктів, що включає в себе найсуттєвіші результатисуспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому,багатогранних духовних цінностей.
Цінності духовної культури єдіалектичною єдністю національного та загальнолюдського. Вона неможлива як безцінностей конкретної національної культури, так і без загальнонаціональнихцінностей, вироблених людством. Водночас цінності духовної культури маютьяскраво виражене національно-специфічне, індивідуальне забарвлення. Так,цінності культури, що формуються в умовах нашої української дійсності, маютьстати нормою практично-повсякденної діяльності, орієнтації її громадян,елементом самоцінності кожної індивідуальності, складовою гуманістичної творчостіїї народу.
В літературі виділяють певнісоціальні функції духовної культури. Серед основних: пізнавальна,комунікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна, які органічновзаємопов'язані між собою. Але, на думку багатьох культурологів, філософів, інтегруючоюфункцією духовної культури є людинотворча функція, наголошує Л. Новикова [31,С. 146].
Головнезавдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає втому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранногопотенціалу як української, так і світової духовності й культури. Надзвичайноважливо також створення умов для всебічної самореалізації духовно-культурногопотенціалу, сутнісних сил людини, свого власного духовного світобачення ісвітосприйняття. Українське весілля володіє таким потенціалом.
Весілляє провідною формою традиційної культури. Н. Сподарьова трактує її як системубагатогранної життєдільяності народу у відповідності із усталеними нормами (звичаями,традиціями), які передаються з покоління в покоління. В їх межах людинавиховується, соціалізується, розвивається як творець цінностей культури тареалізується як суб’єкт соціальної практики.
Уцьому процесі важливе місце займають святкові та обрядові форми, в тому числі –родинні, сімейні.
Розглядаючикультуру як специфічний спосіб людської життє-діяльності, представлений упродуктах матеріальної і духовної праці, спосіб життєдіяльності людини з освоєннясвіту, міру ставлення людини до себе, суспільства і природи, сферу становлення,соціалізації людини, ми відзначаємо, що весілля синтезувало в собі ціхарактеристики і стало важливою формою культурно-духовного буття.
Розвитоккультури супроводжується виникненням і становленням самостійних систем цінностей.Спочатку вони включені в контекст культури, але потім розвиток приводить до всебільш глибокої спеціалізації і, нарешті, до відносної самостійності. Ця тезасвідчить, що весільна обрядовість належить до ціннісних пластів духовноїкультури [11, С. 62]
Весільна обрядовість — форма художнього та естетичного відтворення людиною одного із найважливішихетапів життя — створення сімї, тому цікавим є також процес колективноїдіяльності навколо індивідуального комплексу обрядодій, пов'язаних ізоформленням шлюбу, механізм передачі весільнихобрядів, звичаїв, фольклору, традицій від покоління до покоління, відзначає В.Борисенко[].
Традиції –цеспосіб передачі та засвоєння культурного досвіду від покоління до покоління.Цезагально прийняті явища суспільного та культурного життя, визнані як необхіднідля подальшого існування народу чи держави, що забезпечують відтворення внових поколіннях способи життєдіяльності, мислення, поведінки. Формамифункціонування традицій є свята, звичаї, обряди, трудова діяльність.
Український традиційний весільнийобряд розглядається як комплекс ритуалів — сакральних і соціально-юридичнихдоговорів, які своєрідно упорядковують світ людини під час одруження надуховному і матеріальному рівнях.
Убагатовіковихзвичаях,обрядах,традиціяхнароду—унікальнашколавихованняповедінки,етики,праціідозвілля,школавихованнялюдини-художника.Унихзакладений великийсмислжиттялюдини,оновленнянароду,продовженняжиттянації.
Важливимфактором становлення весільної обрядовості була свідомість нації, якагартувалась у складний історичний період. Основною детермінантою. У становленнівесільної обрядовості стало утвердження нових суспільних відносин. Адже цейпроцес за своєю суттю є насамперед культурологічним процесом. Тому традиції єпредметом інтересу як популярних дослідників, так і науковців.
Упродовждругої половини XXстоліття дослідження весільної обрядовості велись досить активно. Про цесвідчать наукові праці: І.Березовського «Вивчення традиційно-побутовоїкультури народу — важливе завдання етнографічної науки» [3]; В.Борисенко«Сватання: обрядові дії» [8]; О.Воропая «Звичаї нашого народу.Етнографічний нарис»[16], Н.Гаврилюк «Сімейні обряди нашої доби”[17];Н.Здоровеги „Нариси народної весільної обрядовості на Україні“ [23];О.Курочкіна „Традиційна громада і побут“ [28]; “Культура і побутнаселення України» (за ред. В.Наулко, Л.Артюха) О.Ковальчука«Українське народознавство» [30].
Проте, що «значення народних весільних звичаїв виходить за межі національноїкультури і українське весілля поряд з такими перлинами світової класики якгрецький епос, міфологія, індуські Веди, фінські руни, російські билини — можнавіднести до надбань загальнолюдської культури», наголошував О.Правдюк[46].
Щож таке весілля? Енциклопедія українознавства відповідає: «Весілля, вукраїнському народному побуті складна суміш обрядів різних діб, у якійрозрізняють елементи родової екзогамічної епохи, впливи грецько -візантійськоїрелігійно-містичного характеру і новіші українські. Основні весільні акти:сватання (в якому важливим моментом є згода молодої на шлюб), заручини,прикрашення гільця, печення короваю, запрошення гостей, дівич-вечір, церковневінчання, весільний поїзд, перейма, розплетення коси у молодої, роздачакороваю, переїзд молодої до молодого, „пригощування молодої“,»перезва", церковний «вивід», або обрядові зливки. Впізніші часи ритуал був значно спрощений", відзначає О. Курочкін [26, С.303].
Поясненнятерміну «весілля» висвітлює історія. Стародавні літописи оповідають,що у словянських племен існували два моменти весільного обряду. У полян,найкультурнішого слов'янського племені, усе відбувалося «тихо ікротко», після всіх «весільних звичаїв» молодий не ходив подівчину, а приводив її до свого двору, а на ранок за нею приносили придане.
Удревлян одруження відбувалося через «умикання біля води», тобто напевних місцях біля річки, ставка, криниці, куди дівчата ходили по воду або дезбиралися для забав; тут їх хапали, очевидно, після певного порозуміння. Усіверян умикавання відбувалось «на ігрищах між селами». В'ятичі тарадимичі викрадали наречених біля води, «святкуючи одруження богині Ладо,які починалися ранньою весною й продовжувалися до середини літа — ІванаКупайла. Під час ігор і веселощів чоловіки вибирали собі дружин і „уводили“,з їх згоди, у свої домівки. Давній вираз „гуляти весілля“ зберігсядонині» (В. Борисенко) [6, С. 140].
Духовнута змістову основу українського весілля складають традиції – механізми передачісуспільного та культурного досвіду: традиції шануваннябатьків, рідні, хліба, праці. Традиції відображаютьміжпоколінну інтеграцію, передачу життєвого, духовного та культурного досвідувід покоління до покоління. Крім цього, побутують йінші традиції:
А)використання символів: рушників, зерна, вогню, гільця, вінків, квітів, води;
Б)традиція весільних чинів: свати, дружби, старости, дружки, почот, перезви,свахи, дружина складають головні дійові особи весільної обрядовості — з бокумолодого та з боку молодої. Головними фігурами, зрозуміло, є наречені, а вженавколо них здійснюються обрядові дії.
В)художні традиції виражається в широкому використанні весільного фольклору:пісень усної народної творчості, танців, музики. Вони складають багату спадщинухудожньої культури,вякій синкретизувалась пісенна,музична,хореографічна,поетична,театральна,декоративне-ужиткованародна творчість, а також ігровемистецтво;.
Г) духовно-релігійнатрадиція, яка виражається в обрядовості благословіння, вінчання, використанняікон, свічок тощо.
Всі ці традиції івміщають та підкреслюють духовне підґрунтя весілля. Вони підкреслюють, що весільнатворчість виступає продуктом духовного перетворення дійсності людьми,досягнутого рівня в оволодінні силами зовнішньої і власної природи.
Традиційнеукраїнське весілля має порівняно з іншими видами духовної культури має чи ненайбільше варіантів, причому відмінності в обрядових діях існують не лише врізних районах, а й у межах однієї місцевості. Природно, що розвитокрізноманітних (норм, варіантів весілля обумовлений неоднаковими історичними, соціально-економічними,географічними умовами різних районів України, міжетнічними контактами івзаємозбагаченням культур сусідніх народів, чинниками конфесіональногохарактеру (православ'я, католицизм, унія). В реальній практиці в різнихетнографічних зонах сформувалися регіональні типи весілля з рядом локальнихпідтипів.
Длявизначення типологічних особливостей весілля вибрані ознаки, що дозволяютьпобачити в ньому не тільки.місцеві особливості, а її стадіальні відмінності,пов'язані з розпитком обряду. До таких ознак в першу чергу належать добродіїсанкціонуючого характеру, дислокація їх у місці проведення, пережитковіелементи матри- і патрилокального розселення сім'ї, про що й говориться впрацях В. Борисенко [].
Регіональнівідмінності також простежуються в комплексі звичаїв, народних вірувань, уявленьпро забезпечення щасливого шлюбу молодят, у формі весільних атрибутів,обрядового хліба, у весільній термінології, способах вручення подарунків та ін.
Наоснові вивчення широкого кола джерел, описів традиційного обряду кінця XIX— початку XX ст. засукупністю ознак виділяємо кілька типів українського традиційного весілля: центральний(в який входять подільський і слобожанський під варіанти), поліський,карпатський і південний. Кожен з названих типів має ряд локальних підтипів.
Поліськийтип поширений у Північно-Західному регіоні України, для якого характернезбереження поліських архаїчних пережитків та всього комплексу традицій. Окресленнятипів традиційного весілля в основному збігається з етнографічними зонамиУкраїни кінця XIX—початку XXст.,визначеними па підставі вивчення особливостей традиційно-побутової культури. Загальнакомпозиція досліджуваних локальних варіантів будується за єдиною схемою:сватання, дівич-вечір, посад молодих, виряджання молодої до свекрухи, обряди вдомі молодого, наголошує І. Маркова.
Отже,українське весілля є етнокультурним феноменом духовної практики людини таскладовою народної культури, яке зберігає системно пов`язані між собою всі триціннісні джерела — доетнічні (архетипні), етнічні й національні, яскраворозкриваючи дух нації, гуманістичні, педагогічні та художні цінності, народнумораль, звичаєве право.
Підчас весільного дійства відбувається своєрідний процес передачі етнокультурноїінформації між поколіннями, що забезпечує спадкоємність самобутності етносу ітрансформацію традицій в сучасний цивілізаційний простір.

1.2 Еволюція весільної обрядовостіукраїнського народу в системі наукових досліджень
Весіллябуло однією з найважливіших подій у житті, а традиційний “весiльний” ритуал –феноменом народної культури, який складався з складного комплексу різноманітнихелементів.
Весільнаобрядовість в Україні має багатовікову історію. Вперше про них дізнаємося у“Повісті минулих літ” Нестора. В своїй етнографічній праці він описав життя,побут та обряди східнословянських племен (які населяли територію нинішньоїУкраїни). Говорячи прозвичаї полян, древлян, радимичів та інших слов'янських племен, літописецьзауважує, що поляни «брачньїй обьічай имяху: не хожаше зять по не-вісту, ноприводяху вечерь, а завьтра приношаху по ней что вдадуче». Про древлян він говорить, що «брака у нихь не бьіваше, ноумьїкиваху у водьі дівиця» .
У літописах дуже мало або й зовсім незнаходимо матеріалів про весільну звичаєвість простого народу. Але, фіксуючирізні політичні події, життя і справи князів, літописці в окремих місцяхзгадують про весільну звичаєвість, якої дотримувалися князі. І та староруськавесільна звичаєвість дуже часто нагадує весільну народну обрядовість XIX —початку XX ст. У літописах говориться про звичайбрати собі жінок з попереднім передвесільним договором. Літописи згадують провідзначення одруження великим урочистим прийомом численних гостей, де пилибагато різних напоїв і співали пісень. Весільне застілля древніх слов'ян подаєтакож «Слово о полку Ігоревім».
Літописиподають спеціальну весільну термінологію, яка збереглася до наших днів вукраїнській, російській, білоруській мовах у назвах весільних чинів та окремихобрядів. Крім літописів, про весільну звичаєвість XI—XV ст. знаходимо матеріали встароруському письменстві, церковній літературі— проповідях, поученіях, житіяхсвятих, у творах письменників-богословів. Зустрічаються згадки і про весільну обрядовість, яку народвідзначав «с плясанием и гудением и плесканием».
Розвитоквесільних обрядів тривав і в період Київської Русі. На нього в значній мірівплинуло християнство, яке запровадило обряд вінчання, удосконалась структуравесілля. Вже існував інтервал у часі між договором про весілля і самимвесіллям, а це збігається з весільною звичаєвістю пізніших часів — традиціямисватання, старостів і власне весіллям
Вивченняісторичних пам'яток дає підстави висловити припущення, що на Русі існувалигромадянські закони, гарантовані усталеними звичаєвими традиціями, народмим правом,весільна обрядовість за окремими своїми обрядами і традиціями була близькою довесільних обрядів, що збереглися і виконувались у XIX і навіть XX ст.
УXIV—XV ст. в своєрідних суспільно-економічних і політичних умовах напівденно-західних древньоруських землях відбувається формування українськоїнародності. Про пам'ятки, які подають згадки про весільнуобрядовість XV—XVI ст., збереглося дуже мало відомостей в українськійісторіографії. Варта уваги в цьому контексті книгаЯна Ласіцького «De Russorum.....», яка вийшла друком у Вільно в 1582 р.латинською мовою. В ній поряд з цікавимиетнографічними фактами про матеріальну і духовну культуру, заняття селянзнаходимо опис українського весілля, ймовірно з Волині.
Автордетально описує обряд висватування дівчини старостами, які кілька разіввідвідують її дім, подає обрядовий звичай викрадення дівчат, підкреслює, щомолодим не можна жити разом, доки не відбудеться загальна урочистість —весілля. Про церковний шлюб автор розповідає, що він відбувався десь близькоодинадцятої години ночі, до храму молодих вели в супроводі сопілкаріви[35,С. 123]що і показує у своїй праці Й. Лозинський.
Відомостіпро українське весілля, подані Яном Ласіцьким, поки що є найдавніші.
Проджерела, які стосуються весільної обрядовості XVII ст., М. Сумцов говорив:«… исследователь украинского свадєбного ритуала напрасно будет пересматриватьобтемистьіе сочинения киевских ученьїх XVII ст., отьіскивая в Нихдокументальньїе указания на малорусскую свадебную обрядность. Он найдет в нихлишь сухие наставления о святости брака, о супружеской верности и т. п.» [51;с.185].
Зцією думкою не можна повністю погодитися. У документах XV—XVII ст. маломатеріалів, що висвітлюють весільну генеалогію. Проте навіть у суворихцерковних поученіях можна відшукати відомості про весільну звичаєвість народу.
Багатоматеріалів про народну весільну звичаєвість XVII ст. знаходимо у «Перспективі»К. Саковича і «Ліфосі». Обидва твори мають полемічний
характер.К. Сакович у «Перспективі» всіляко нападає на прийоми богослужіннятаобрядовість православної церкви, а автор «Ліфоса» спростовує закиди К.Саковича, захищає, вмотивовує вчення православія. Фактично автори обохполемічних творів, захищаючи обрядовість чи то католицької, чи то православноїцеркви, порушують питання народної обрядовості й звичаєвості взагалі івесільної зокрема.
Зрозділів про весільну обрядовість «Ліфоса» і «Перспективи» дізнаємося не тількипро недосконалість церковного шлюбного обряду, про незначний вплив православноїцеркви на народне весілля в кінці XVI і на початку XVII ст., а й про звичаї ітрадиції народного весілля.
Багатийматеріал про весільну обрядовість сватання, заручин, весільний поїзд XVI—XVIIIст. дають судові актові книги, а також книги земські, міські (гродські) імагістратські Київського, Волинського, Подільського воєводств.
Длявисвітлення історії побуту і соціальних відносин на Україні у XVI—XVIII ст.чимало зробив О.Левицький (1848—1924), незмінний діловод Київської комісії дляперегляду давніх актів.
Урадянський час заслуги вченого були високо оцінені, і йому присуджено званняакадеміка. Вся наукова діяльність О. І. Левицького спрямовувалась нависвітлення народного життя XVI-XVIII ст.Переважна більшість праць (а він їх написав 204) присвячена дослідженнюнародних звичаїв, зокрема весільної обрядовості. О. І. Левицький послідовновиступав як популяризатор народної безрелігійної весільної обрядовості, ацерковний шлюб вважав привнесеним, чужим для обрядовості народного весілля.Свої думки він підтверджував численними архівними документами.[23; с.16]
Продавню весільну обрядовість знаходимо відомості також в українськомулітописанні. Досить цікаві матеріали містить Густинський літопис. Так, урозділі «О идолах» автор, Говорячи про вірування древніх слов'ян, називаєбожества, яким поклонялися слов'яни в давнину і яких, за його словами, «и доньшь по нікакихг, странахь величають».
Деякі,щоправда, незначні описи весільних традицій з кінця XVI — початку XVII ст.знаходимо в українській полемічній літературі. У пристрасних публіцистичнихтворах І. Вишенського, в яких засуджуються гноблення і свавілля представниківбагатої феодальної, а також церковної верхівки, зустрічаються окремі згадки провесільні традиції: «Да проклятьі будут владики, архиманд-ритьі и игумени,которьіе монастьіре позапустевали и фолварки собе з мест святьіх починили… наместох свя-тмх лежачи, гроши збирают; с тих доходов… девкам своим веноготуіот… барви справуют...».
Історіювесільних обрядів українців описав у 1777 р. Г. Калиновський у праці «Описаниесвадебных украинских простонародних обрядов...», яка поклала початок весільнійетнографії. В ній автор відзначає, що весільна обрядовість українців зародиласьна основі східнослов’янської [24].
Авторзвертає увагу на речі, здавалося б, другорядні, що свідчить про його неабиякуспостережливість. Так, Г. Калиновський подає досить вичерпні відомості провесільні страви, описує дуже древню традицію спочатку їсти, а потім пити різнінапої. Ця традиція збереглась у гірських місцевостях західних областей Українидо кінця XIX ст.
Цікавіі спостереження Г. Калиновського про погляди народу на весілля як нагромадський акт освячення нової сім'ї.
Однакне можна погодитися з твердженням автора про те, що довесілля«песен никаких не поют». Цю думку спростовують перші збірники пісень початкуXIX ст., які подають зразки дуже різноманітного і багатого пісенного репертуарупередвесільного циклу (пісні, які співали на заручинах, сватанні, печоглядинахі т. ін.). Г. Калиновський, до речі, не наводить жодної весільної пісні, що значнозменшує вартість етнографічного опису.Про відзначав Й.Лозинський.
УXVIIIст., крім архівних матеріалів і згадуваної роботи Г. Калиновського, відомостіпро весільну обрядовість знаходимо ще в так званій анкеті-програмі для описуУкраїни Ф. Туманського. В пункті 49-му, де говориться провивчення сімейних обрядів, зокрема весільних.
Цікавіфакти про весільну обрядовість публікуються в топографічних описах різнихнамісництв України, опублікованих у кінці XVIIIст. за ініціативою топографічного комітету в Москві.
Найбільшцінна для етнографів є робота А. Шафонького «Черниговского наместничестватопографическое описание...». Подаючи цінніматеріали про життя і побут народу, автор описує вечорниці, забави молоді тавесільні традиції. А. Шафонський говорить про поетичну традицію українцівсупроводжувати весілля піснями та музикою. Збереглась досить цікава пам'яткакінця XVIII ст. Маємо на увазі віновий лист, або, як його називали, «веновнойреєстр» приданого нареченої (1786р.).
Систематичнізаписи весільної обрядовості почали з'являтися у XIX ст. Малознаним описомукраїнської весільної обрядовості початку XIX ст. є опис весілля, зроблений І.Фогорошієм (1786—1834), який опрацював етнографічні матеріали із ЗакарпатськоїУкраїни (відомий як Іван Бережанин).
ОписанеІ. Фогорошієм весілля відноситься до кінця XVIII — початку XIX ст. Дослідникподає цікаві відомості про пережитки древніх шлюбних звичаїв, зокрема зарученняв дитинстві, а також про окремі весільні дійства. Це опис оглядин, заручин,приготування весільної корогви в домі молодого, плетіння вінків у домі молодої,весільний поїзд молодого до молодої, що викликає в уяві похід військовоїдружини із закличними звуками мисливського рогу чи труби, з пострілами ізпістолів, а обряди входу до хати молодої нагадують військову облогу. І.Фогорошій подає лише одну пісню при плетенні вінків, де відчутна вжехристиянізація весільної обрядовості.
Найчастішезаписи весілля робили фольклористи, і весільні матеріали, переважно весільніпісні, фрагментарно вміщувались у численних фольклорних збірниках.
Середних найбільшу цінність становлять матеріали збірника М. С.Максимовича, де поряд з піснями історичного змісту є розділ, в якому зібраножіночі пісні. До цього розділу разом з веснянками, обжинковими піснями авторвідніс обрядові весільні пісні[24; с.19]відзначив Здоровега.
У30—40 роках XIX ст. з'являються спеціальні дослідження весільної обрядовості.Серед них заслуговує на увагу роботаЙ. Лозинського (1807—1889) «Кизкоіе хуезіїе», яка вийшла друком латинськимшрифтом, так званим абеЦадлом, у Перемишлі 1835 р. Дослідження И. Лозинськотобуло фактично першою спробою синтезованого аналізу весільної обрядовості, хоч ілокального регіону. Автор в основному розглядає обрядовість Підгір'я(Львівщина), околиць Перемишля і південно-західної території теперішньоїВолинської області.
І.Франко в своїй роботі «Огляд праць над етнографією Галичини;: ХІХ ст.»підкреслював, що велике зацікавлення польського духівництва народнимивіруваннями та звичаями пояснювалось прагненням боротися з ними. Крім цьогоосновного чинника, зацікавлення етнографією місцевою інтелігенцієюактивізувалось, на думку І. Франка, зростанням духовних запитів та інтересу допізнання краю, народу.
Досліджуючивесілля, Й. Лозинський прийшов до висновку, що, незважаючи на деякі локальнівідміни, весільні обряди і пісні в основному «тим самим способомвідправляють».[36; с.160]
У40—60-ті роки XIX ст. етнографічна наука інтенсивно розвивалась у Росії і наУкраїні. Матеріали про весільну обрядовість публікувалися в «Губернскихведомостях», літературних альманахах, журналах та вісниках1.Відзначаються вони переважно емпіричним характером досліджень.
Дляпояснення питання про походження весільної обрядовості, зокрема певних їїдійств, дає багато цікавого робота І. Срезневського «Святилища и обрядьіязьіческого богослужения древних славян по свидетельствам современньїм ипреданьям».
Великуувагу правовим весільним звичаям і обрядовості приділив А.Терещенко учотиритомному виданні «Бьіт русского народа». В своїй книзі автор висвітлюєпитання історії весільної обрядовості, подає цікаві описи російського,українського, білоруського народного весілля, що є яскравим свідченням єдностідуховної культури трьох братніх народів.
Середетнографічних матеріалів особливу увагу привертають дослідження про окремісела, містечка України, де розкривається, зокрема, питання весільних звичаїв. Зперіодичних видань цього часу слід назвати журнал «Основа», що виходив уПетербурзі в 1861 —1862 рр. На його сторінках вміщувались художні твори, у якихпереважно описувалось життя і побут українського народу, друкувалось чималоматеріалів про весільну обрядовість .
Окремідослідники спеціально займаються питанням народної духовної культури. Серед нихслід назвати М. Костомарова, Я. Головацького, П. Куліша, О. Потебню.Для 40—60-х років XIXст. характерні досить яскраво виражені дві тенденції, дві концепції ветнографії — ліберально-буржуазна і революційно-демократична. І якщо роботивищеназваних авторів написані з ліберально-буржуазних позицій, то перші засадиреволюційно-демократичного погляду на зображення і висвітлення побуту наУкраїні проступають у діяльності і творчості Т. Г. Шевченка, який не тількипідніс до світового рівня красу поетичного слова і мови українського народу, ай своїми творами довів своєрідність його культури взагалі — матеріальної ідуховної. Він вперше звернувся до всесторонньо зображенняпобуту народу, передаючи його чи то мовою пензля (альбом «Живописная Украйна»),чи то мовою образного слова в поетичних і прозових творах. І у минулому, і всучасному житті Т. Г. Шевченко бачив соціальну нерівність і несправедливість.Із явищ духовної культури він зупинявся на тих, в яких найбільш яскравовиступали соціальні елементи.
Надзвичайноцінні відомості, великий фактаж про весільну обрядовість містять публікаціїРосійського географічного товариства. У 1869 р. за ініціативою передових ученихцього товариства була організована етнографічна експедиція на Україну підкерівництвом П. П. Чубинського, результатом якої стало видання її праць у семитомах.
Четвертийтом присвячений виключно сімейній обрядовості 3. Записи її робилися більше як удвадцяти місцевостях. П. П. Чубинський подав весільну обрядовість у зведеномуваріанті, що було фактично літературною обробкою зібраних матеріалів, і, крімцього, помістив записи весільної обрядовості від інформаторів з Волинської,Подільської, Київської, Харківської губерній. Особливу вартість мають записи,подані з окремих територій, а не зведений варіант сорока двох весіль, щовідзначається, може, більше сценарним, аніж науковим характером[22; с.16]це бездогано описав у своїй праці Здоровега.
У80-х роках XIXст. побут українського народу висвітлюється на сторінках журналу «Киевскаястарина», який виходив у Києві з 1882 по 1906 р. У журналі з'являютьсяпублікації з різних міст і сіл із суттєвими уточненнями і подробицями весільноїобрядовості, що давали великий матеріал для аналогій та узагальнень.
Уцей період виходять у світ праці М. Сумцова, Б. Грінченка Охримовича та ін., в аналізуєтьсярозвиток й історія української обрядовості. Дослідження визначногофольклориста, літературознавця М.Сумцова з питань весільної звичаєвостівідзначаються високим рівнем наукових узагальнень, досить сміливими висновкамищодо історії дохристиянської релігії і вірувань древніх слов'ян. Але, пишучисвої праці під впливом реакційних шкіл модних у 90-х роках XIXст., М. Сумцов допустився помилок у поясненні і висвітленні весільноїукраїнської обрядовості. В результаті надмірного захоплення порівняннямиукраїнської обрядовості з обрядовістю інших, народів, зокрема з античноювесільною обрядовістю, Сумцов не зумів повністю розкрити спеціфічних своєріднихрис українського народного весілля[51; с.187].
У70—80-ті роки починає свою етнографічну діяльність видатний представникрезолюційно-демократичного напряму І. Я. Франко. Його роботи з питаньетнографії засвідчують, що вчений розумів її завдання набагато ширше і глибше,ніж його попередники і сучасники. Зацікавлення народним побутом як селян, так іробітників проявилось у І. Я. Франка дуже рано, а збирацьку роботу вінздійснював упродовж всього життя, об'єднуючи навколо себе дослідників побуту іпоетичної творчості народу.
Надзвичайновисоко оцінював І. Франко весільну обрядовість та' весільні пісні, вважаючи їхцінним соціологічним, етнологічним і «язиковим» матеріалом.
Прозацікавлення І.Франка весільноюобрядовістю свідчать також спогади сучасників. Так, М.Добжанський,один з близьких сусідів родини Франків, згадував, що І. Франко, «живучи вНагуєвичах, часто ходив на весілля і записував пісні» .
Вісторичному аспекті розглядав весільну обрядовість В. Охримович. Він перший вукраїнській етнографічній науці звернувся до висвітлення питання еволюціїсім'ї, починаючи з матріархату, і зупинився на сучасних для нього формах сім'ї,базуючи свої дослідження на описах обрядовості українського весілля.
Середчисленних часописів кінця XIX— початку XX ст. вирізняються«Етнографічний збірник» (1896— 1929) і «Матеріали до українсько-руськоїетнології» (1899—1929). На сторінках цих видань досить частовисвітлюються питання української весільної обрядовості. Так, XIX—XX том«Матеріалів до українсько-руської етнології» був майже повністю присвячений ційобрядовості.[23; с.26]
Українськевесілля багато разів описувалося, інтерпретувалося українськими та російськимифольклористами, істориками, етнографами, а то й просто любителями. Великоюмірою воно стало предметом досліджень польських етнографів і фольклористів.
Можнатвердити, що в основному вже на початку XX ст. фактологічна сторона українськоївесільної обрядовості була достатньо висвітлена в етнографічній літературі.Проте автори записів весілля в минулому часто ставали на хибні позиції різнихнапрямів, течій і шкіл буржуазної етнографії XIX—початку XX ст. і весільнідійства нерідко пояснювали надприродними силами або тенденційно намагалисятрактувати окремі весільні обряди і звичаї з позицій християнської церкви.
Провесільну обрядовість в Україні в радянський час знаходимо матеріали вперіодичній пресі, на сторінках журналів «Життя й революція», «Червоний шлях»,«Молодий більшовик» та ін. Питання традиційної весільної обрядовості істановлення нової висвітлювалось також на сторінках наукових збірників іжурналів, зокрема таких, як «Вісник Одеської комісії краєзнавства»,«Етнографічний вісник», «Записки етнографічного товариства», журнал «Побут»тощо.
Матеріалипро весільну обрядовість пізнішого часу друкувались на сторінках журналів«Народна творчість та етнографія», «Советская зтнография», в «Наукових запискахІнституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР» та іншихвиданнях.
Весільназвичаєвість і обрядовість висвітлюється також в окремих роботах дослідниківпобутових традицій, звичаїв та обрядів українського народу.З-поміж багатьох праць окреме місце займає монографія О. Кравець «Сімейний побуті звичаї українського народу», в якій відображено сімейну і весільнузвичаєвість на Україні в XIX—XXст., а також розглядається становлення радянської весільної обрядовості. Викладматеріалу, щоправда, дещо стислий, та автор і не ставила перед собою завданнядати вичерпний аналіз весільної обрядовості. Проте слідпідкреслити, що це перша праця, в якій досить широко висвітлено окремі питаннявесільної обрядовості українського народу, зроблено конкретні висновки щодопевних аспектів весільних обрядів [34; с.160].
Обрядовістьтрадиційного весілля великою мірою сталапредметом вивчення багатьох дослідників. Однак висвітлення весільноїобрядовості в радянський час обмежувалосьтериторіальними рамками або описувались тільки певні обряди весільного циклу.Ми ж намагались реконструювати в цілому цикл весільної обрядовості тазвичаєвості, акцентуючи насамперед увагу на питаннях, які були недостатньодосліджені попередніми авторами.
Спливалироки, мінялись суспільні формації, а весільна обрядовість і звичаєвість по всійтериторії України в основному обрядовому циклі не змінювалась. До такоговисновку приходили в своїх узагальненнях прогресивні дослідники культуриукраїнського народу в минулому.
Головнимфактором, що спричинився до появи весільної обрядовості, була її суто соціальнафункція. Бо, як говорив А.Луначарський, якщо людина народиться, або вмре, абоодружиться і при цьому не буде виконано певних обрядів, то ніхто з громади незнатиме про це, ці події так і залишаються не зареєстрованими. Це буденезаконне народження, шлюб або похорони...
Обрядамивідзначали важливі події в житті людей, зокрема шлюбні
обрядиосвячували нове подружжя, підкреслювали, що саме ту жінку треба вважатидружиною, а не іншу, саме цього члена племені, а не іншого. Тобто обряди булинеписаними юридичними законами, звичаєвим правом, дотримуватись якогоповиннібули всі члени роду.
Зпокоління в покоління, з роду в рід передавався обряд, бо, щоб залишився він упам'яті громади, його намагалися виконувати за існуючими традиціями — «тактреба», «так годиться», «так робили батьки, діди». І так було з роду в рід, звіку до віку. Тут слід нагадати, щостатичними залишаються окремі схемиобрядових актів, переважно сама схема весільного циклу, в цілому ж весільнаобрядовість — це суспільний продукт, синтез родинних і суспільних відносин напротязі тисячоліть.
Весільнаобрядовість, яка супроводжує народження сім'ї, як і сама сім'я, є історичноюкатегорією які проносять духовність у майбутннє. У зв'язку з економічнимпрогресом суспільства зазнають змін сім'я і форми шлюбу, тому весільнаобрядовість, фіксуючи ці зміни, змінюється та збагачується. Цейпроцес проаналізовано у дослідженняхкультурологів,соціологів,етнографів, фольклористів.
Весільнаобрядовість відображає звичаї первіснообщинного ладу на стадії матріархату зчітко виявленими ознаками материнського права. Це проявляється в тому, щопереважна більшість пісень звернена до матері і прославляє її. Від матері і відбрата, згідно з обрядовістю, залежить доля молодої. Усіма справами на весіллікерує мати, вона випроводжає дітей запрошувати на весілля, вона завжди напорозі зустрічає їх, приймає всі почесті від нареченого та його роду.
Рольбатька в весільній обрядовостідосить незначна. У записах весіль
XIXст. подекуди зустрічаються обряди, де батько вже разом з матір'ю бере участь вобряді посаду, благословенні, але це вже ввійшло в побут за аналогією до дійматері.
Весільнаобрядовість зберегла пережитки родового ладу. Весілля — це суспільний акт, і донього причетна вся родина, особливо при обряді «приносин»,печеннікороваю, плетенні вінків, посаді, «перепої» тощо.
Вукраїнській весільній обрядовості знайшла своє відображення епоха ранньогофеодалізму, все весілля відбувається у княжій обстановці, головні дійові особи— наречені — виступають уролі князя і княгині з численною свитою бояр, дружинимолодого. Під час весілля оспівуються багаті палаци, дороге вбрання, срібні тазолоті кубки для напоїв, молодецькі лови.
Певнийвідбиток у весільній обрядовості знайшла героїчна епоха українського народу вдобу визвольної боротьби проти іноземних загарбників — козаччина. Запорожці,козаки, хорунжі є дійовими особами весільної драми на Поліссі, Лемківщині,Гуцульщині.
Історичніпроцеси еволюції сім'ї і форм шлюбу позначились на весільній обрядовості і якпам'ять про пережитки обрядових форм шлюбу збереглись у весільній обрядовостірізних народів, зокрема в народному українському весіллі.Український традиційний весільний обряд виник на основі давньоруського, хочамає деякі, в тому числі значні, локальні відмінності (напр., весільнаобрядність у гуцулів на Закарпатті).
Українськівесілля повсюдно зберігали певні елементи архаїки (в тому числі і дохристиянської),являючи собою театралізовані дійства, супроводжувані безліччю обрядів, ритуалів,народних пісень тощо. При всій різноманітності весільних обрядів в Україні вних чітко виділяються такі складові частини: сватання, заручини, прикрашаннягільця і випікання короваю, власне, весілля.
Такимчином, історично сформовані звичаї та обряди українського народу є цінноюкультурною спадщиною, важливим джерелом для вивчення життя і побуту різнихетнічних груп українців.
Весільнаобрядовість і звичаєвість українців дають широке уявлення про різноманітніаспекти їх життєдіяльності, моральні, етичні, естетичні погляди, світогляд,ментальність, різноманітні аспекти побуту, господарювання та художню творчість.
Весільнийобряд і на сучасному етані розвитку українського суспільства викопує важливісоціально-виховні функції: гуманістичну, пізнавальну, виховну, естетичну,інформаційну, організаційну, трансляційну тощо.

1.3Духовна культура як основа українського весілля
Феномен духовного єпровідним у філософії культури, оскільки розкриває: якісні параметри,своєрідність та універсальність буття людини та систему її життєдіяльності. Унаукових дослідженнях, присвячених аналізу духовної сфери та її складових (уструктурному та змістовому плані), духовне фігурує у предикативній формі,тобто, увага акцентується на духовному виробництві, духовному спілкуванні,духовних потребах, духовних явищах і процесах. Основою українського весіллявиступає духовна культура, яка висвітлюється в аналізі різноманітнихкомпонентів і форм існування духовного [1. С. 214] як зазначив Алекссеев.
Існує багато визначень«духовної культури» у науковій літературі. Перш ніж показати роль духовноїкультури в весільній обрядовості слід висвітлити сутність цього поняття.
Духовне — це не«регіон» людської діяльності, а одне із важливих та універсальних їївизначень. Дух, духовність, духовний світ постають не просто у вигляді явищособистого чи суспільного життя, а перш за все як зміст різноманітних реалій чиподій людського буття. Духовне в своєму первісному філософсько-світоглядномузначенні покликане виразити деяку сутність чи дійсність, не рівнозначнунавколишньому та об'єктивно сприйнятому світові. Тому про духовне можнаговорити у розумінні понять „душа", „божество" (християнськерозуміння духа) або у вигляді платонівського „царства ідей".
Шлях до безпосередньогоконтакту з духовним пролягає або через внутрішнє відчуття людини (через душу),або через філософсько-світоглядні обґрунтування, що створюють грунт длятеоретичного осягнення духовного. Спроби визначити духовне по аналогії з іншимиявищами навколишнього світу натикалась на певні труднощі. І це закономірно,тому що духовне — це не один елемент дійсності, а суттєва складова людськогоспособу буття людини у світі.
Важливим смисловимвідтінком поняття «духовне», яке воно набувало у вітчизнянійкультурній традиції, стало розуміння його як свого роду ідеал духовногорозвитку людини. Тобто, в нього було внесено етичні норми, покликані виразитиморальну культуру особистості. Провіднимзасобом функціонування та фомування духовного є діяльність людини. В ній вона отримує здатністьвідноситись універсально до світу, тому що діяльність є процес, який можевідбуватись за міркою будь-якого природного процесу.
Відповідно, діяльністьлюдини може бути пояснена як універсальна, загальна форма всіх природнихпроцесів, тому саме відношення діяльності до інших об'єктивних процесів єонтологічною основою та аналогом ідеального.У системі сімейної обрядовостівесілля є найбільш складною і давньою обрядовою дією, знаменує утворення сімї.Чимало його компонентів сягають глибокої давнини, але завдяки своємугуманістичному змісту вони зберігалися впродовж віків, передавались якбезцінний скарб духовної культури.
Коли мова йде прозагальні форми людської діяльності як еквівалента та репрезентанта ідеального,то не виникає сумніву в приналежності ідеального лише людині та способу їїбуття. Так відбувається доти, поки не доводиться, що діяльності є характерноювиключно для людини. Але сам по собі спосіб людського буття передбачаєіснування людини у світі в тому числі — природному. При чому останній — це непросто природне середовище, сукупність природних предметів та процесів, у якізанурена людина. Природа виступає світом, формуючим види діяльності людини(працю), а також у вигляді об'єктивних природних умов та кордонів цієї діяльності.Саме їх недосяжність задає конфігурацію діяльності, формує її види,
Особливість буттялюдини якраз полягає в тому, що в ній зосереджені способи подолання кордонів,щоб відкрити нові можливості бути у світі Тому історія людства може бутипредставлена як ланцюг відкриття таких можливостей, і відповідно — шлях довищих рівнів буття.
В діяльному буттілюдина має справу зі світом не опосередковано, а переважно діє із розмаїттямпредметних форм світу. В процесі діяльності людина освоює світ як предметнуреальність і тому важливим визначенням дійсності для неї є предметність якрезультат її пізнавальної та перетворюючої діяльності Діяльність сталапровідним універсальним засобом створення культурних цінностей: матеріальних ідуховних.
Цей поділ, як вважаютьдослідники, умовний. Тому що цінності матеріальної культури містять в собіелементи духовного (житло, одяг, речі домашнього вжитку): це обереги, засобихудожнього оформлення, Систему духовної культури складають: наука, освіта,звичаї, обряди, свята, традиції, вірування, народна художня творчість.
У весіллі системадуховні еементи відображаюються в у трьох циклах: передвесільному, весільномута післявесільний. У свою чергу кожен складається з низки обрядів які маютьдуховне підгрунття. Передвесільна обрядовість включає сватання, умовини,оглядини, заручини, бгання короваю, та дівоч-вечір. Власне весілля складаєтьсяіз запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю,перезви та рядження. Післявесільний цикл присвячується вшануванню батьківмолодими, прилучення невістки до родини чоловіка. Це обряд хлібин, свашин тагостин.
Культура є реальноюформою життєдіяльності людини, яка утримує її в існуванні, притаманному сутілюдини. У культурній реальності людину неможливо відділити від світу. Черезпосередництво культурних форм людина володіє ним. В культурі поєднані двапласти існування людини: особисті форми життя, що безпосередньо включені ужиттєдіяльність та набуті попереднім поколіннями. Культурна формажиттєдіяльності забезпечує людині суверенністьособистісного буття,В.Межуєв з цього приводу підкреслює, що людину ніхто не створював, вона самасебе зробила такою, якою є, сама себе визначила як суб'єкта культурногопроцесу.
В процесі культурноговибору людини особливе місце займає духовний розвиток, відповідно проблема духа- це проблема самостійності людини в реальному існуванні, проблема пошуку себеу формах життєвого процесу. Дух є те, що зв'язує окремого індивіда, суб'єктапсихічної діяльності, особистість людини з усім людським родом в усьомурозгортанні його культурного та історичного буття.
Духовність придає смислжиттю окремої людини. В ній вона шукає відповіді на питання: навіщо живе, що єдобро і зло, яке її призначення на землі. Якщо головним у розуміннііндивідуального Духа (а саме він є принципом буття людини) зробити особливийвид знань, особливий спосіб існування. Який може дати лише він, то тодіосновним визначенням духовності у нас виступає особиста незалежність від усьогоорганічного (тілесного) і неорганічного (звичайного), свобода від тиску всього,що відноситься до «життя», в тому числі і від душевних структур(пристрасть, захоплення). Це і є справжня внутрішня духовна свобода, тобто,свобода саме Духа, а не душі і тіла.
Духовний розвиток — цеперетворення можливих граней буття в реальні перетворюючі началажиттєдіяльності, Пошук себе через культуру характеризує рух людини дозайнятості свого місця у світі. А.Ільїн підкреслював, що ні тіло, ні душалюдини не вільні, вони пов'язані законами часу і природи. І лише духові людинидоступна свобода. Він має дар — вивести себе внутрішньо з будь-якого життєвогозмісту, протиставити його собі.
Духовне буття, такимчином, починається та існує там,де починається звільнення людини від будь-якого поглинання, від окупаціївласної самостійності. Свобода тому і є модальне, а не предметно-змістовевизначення духовного буття людини, вона є силою, енергією пориву у прагненні докращого і вищого. Дух є любов до якості і воля до досконалості в усіх галузяхжиття. Тому духовне буття визначається та описується лише у його значенні длянас.
Як спосіб, як образбуття в цілому, духовність відкриває людині доступ до любові, совісті тапочуття обов'язку, до права, до мистецтв і художньої краси, до науки, молитви,релігії. Лише вона дає можливість людині зрозуміти що є справжнє та найціннішев житті, дати те, чим варто жити.
Духовність суб'єкта,індивідуальний дух являє собою відповідне прийняття і слідування вищим зразкамсукупної людської культури, переживання моральних норм співжиття яквнутрішнього категоричного імперативу, засвоєння вищих цінностей родового буттяяк власних. Можна сказати, що людина духовна в тій мірі, в якій об'єктивний таабсолютний дух стали його суб'єктивним (індивідуальним) духом. І саме тому унайвищій мірі духовність виказує себе і стає способом життя людини, коли вонавступає в особисті відносини з вищими силами буття висвітлив Вінницький.
Індивідуальний духлюдини постає у різноманітних обліках, що розкривають не лише різноманітністорони, але і рівні людської реальності. Можна говорити про такі облікисуб'єктивного духу, як особистісне, індивідуальне та універсальне. Вонивиступають і ступенями становлення духовного світу людини, і мірою засвоєння таприйняття нею духовного досвіду людства, мірилом духовності в цілому. Іншимисловами, становлення людини суб'єктом власної життєдіяльності є основоюстановлення індивідуального духу,
Духовність в людині неяка-небудь відокремлена сфера, над психологічне життя, вона являє собою сутьосновного життя, Тому в людині все є особистісне, неповторне та абсолютноодиничне. Таємниця людини як особистості полягає в здатності рефлектувати самусебе, підніматися над собою.
В цьому контексті слідпідняти проблему етнічної та національної культури, у якій синтезувалисьрізноманітні аспекти життєдіяльності етносу: специфіка трудової діяльності,географічне середовище, особливості психології населення, побуту, традиції,релігійні вірування, фольклор. Ми розглядаємо весільну обрядовість тому що вонасповнена духовністю. Гегель, розглядаючи націю, називав її «духом народу».Відповідно, культурна спадщина нації виражається «у народному дусі»,«національному характері» з цього можна визначити що весільні традиції єнаціональним надбанням.
Аналіз культурноїреальності як основи духовного розвитку людини передбачає розгляд форм, в якихі через них існування людини набуває характеру самовизначення, а дійсність — властивості світопорядку. У формах культурної реальності оточуюча людинудійсність наділяється універсальним значенням, ці форми отримують статус загальнолюдських,ототожнюючись із способом буття людини взагалі. Це своєрідний культурний ефір,в межах конкретної культурної реальності у якій здійснюється життєдіяльністьлюдини.
Важливим компонентомдуховності виступає здоровий глузд. Це перш за все конкретна організаціяжиттєдіяльності людини, в основі якої лежить образ „нормальної людини".Все, що здійснюється в рамках здорового глузду — вірне та передбачене, тобто єгалуззю гарантованого буття. Здоровий глузд — це така духовна форма, в якій актуалізуєтьсяісторичний досвід людства.
Формою культури, у якійіснують онтологічні межі духовного буття людини виступає сакральністьЙого(сакральне — священне) як правило, пов’язують з релігійною свідомістю тавіруваннями. Дійсно, воно найбільш очевидно проявляється у релігійних обрядах.Однак буде помилкою ототожнювати сакральне в цілому із сферою релігійного. Те,що для людини є святим, не завжди має своїм джерелом релігію. Сакральне укультурному значенні — це форма залучення людини до максимально можливого убутті, до того, що певним чином вичерпує смисл людського існування.
Співвідношеннядуховності та свідомості людини є важливим питанням філософії культури. На цюпроблему існують різні точки зору. Перш за все свідомість ототожнюється зфеноменом духовного, що виражається в аналізі духовних явищ і процесів в якостіутворень психіки. Так А. Лосєв визначає дух в якості „сукупності всіх функційсвідомості, що виникли як відображення дійсності".
Внауковій літературі поширена тенденція пояснення духовного у вигляді свідомостіта її проявів зазначає Курносов [28, С. 75].
Таким чином, у сферусвідомості попадає вся площина зовнішнього та внутрішнього досвіду людини, узв'язку з чим свідомість виявляється всеохоплюючою характеристикоюжиттєдіяльності людини та універсальним визначенням її духу. При цьомурізноманітні форми духовного освоєння світу ототожнюються з тим виглядом, якийвони наберуть, будучи усвідомленими, і тим самим стаючи фактом свідомості.Утворюється своєрідний зачарований круг.
Свідомість — це своєріднаіпостась духу, не просто частина духовного світу, а його всеохоплююче вираженнята спосіб розуміння духовного в усьому об'ємі і цілісності. Аналогічно тому, яксвідомість вводить у свою сферу явища навколишнього світу, вона здатнатранспонувати будь-який зміст чи рух внутрішнього. Така аргументація служитьдоказом для розгляду свідомості в якості „представника" феномена духовногов цілому дослідив Курносов ].
Розкриття змістулюдської духовності передбачає виділення духовних феноменів, які відіграють самостійнуроль у духовному розвитку людини та формуванні способу її життєдіяльності.Найбільш поширеними є такі духовні здібності людини як воля та чуттєвість.Маються на увазі внутрішні почуття (духовні): гнів., любов, натхнення, щоскладають галузь людських почуттів, як домінуючу у характеристиці „сутніснихсил людини".
Об'єктивізацією впливуволі та виконання нею регулятивної функції необхідності виступає рішення. Якщопрактика — реальна діяльність, безпосередньо здійснювана людиною в просторіоб'єктивної дійсності, то присутність в ній вольового начала виражається впідпорядкованості дії певному зразку, репрезентацією якого виступає рішення.
Матеріальне виробництвостворює речові, матеріальні умови існування людини, а духовне — „ідеальні"продукти: думки, знання, переконання, свята, обряди, традиції, художні твори,мораль, етика, право тощо.Це визначення дає нам змогу зрозуміти що весіллявиступає святом яке скадається повністю з обрядів та звичаїв які наділяють нас знаннями,переконаннями і іншими елементами що і показує його високий рівень духовності.
Поняття „духовневиробництво" охоплює такі форми та рівні: суспільна свідомість, ідеологія,духовні потреби, цінності тощо. В. Межуєв вважає, що духовне виробництво євиробництвом свідомості, тому воно дозволяє вивести існування свідомості впевні суспільні форми із конкретного типу духовної діяльності. Категоріядуховного виробництва виражає активний, продуктивний характер духовноїдіяльності в її соціальних формах, вказує на включеність духовного як особливоготипу суспільної діяльності в процес життєдіяльності суспільства.
Весільна обрядовістьохоплює всі форми та рівні «духовного виробництва».
Таким чином, сутністюдуховного виробництва виступає інтеграція індивідуального існування у суспільніформи буття. „Формуючи людську суб'єктивність, — підкреслює А. Горак — соціальні форми духовної діяльності організовують саму діяльність людини".Духовне виробництво залучає конкретну людину до співжиття з іншими індивідами умікро- та макропросторі Духовне виробництво не створює особливих, самостійножиттєвих форм, останні — лише способи організації процесу освоєння індивідомсуспільних відносин у певному культурно-історичному процесі.
Отже, ми можемо вданому контексті визначити взаємозв'язок культури і духовності, оскількирозвиток культури досить тісно пов'язаний з проблемою існування людини. Вонтологічному розумінні культура вказує на те, що наскільки людина є творцемвласного життя, настільки її доля визначається власними зусиллями та діями.Відповідно, ступінь культурності, тобто здатності людини реалізуватись в якостісамовизначального «я», є продуктом історичним.
Укультурі поєднуються два пласти існування людини: фізичний (довгота життя) інабутий (соціальний). Тому культура є реальна форма життєдіяльності людини уфізичному та соціальному часі. Через неї людина пов'язана зі світом ідійсністю, а дух (духовне) набуває здатності утримувати людину у певнійкультурній площині. Отже, культура замикається на особистому бутті людини івизначає його. Саме тут вона знаходить свій смисл та духовні виміри.
Отже,проанаілзувавши сутність та значення духовної культури, духовного розвитку,духовного буття та свідомості, ми можемо впевнено сказати, що традиційнеукраїнське весілля являє собою цілісну духовну систему, яка складається звеликої кількості духовних компонентів, що наповнюють усі весільні обряди,звичаї, традиції.

РОЗДІЛ 2. ДУХОВНІ КОМПОНЕНТИ В СТРУКТУРІУКРАЇНСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ
 
2.1 Передвесільні обряди як факторстворення сімї
Проблемадуховності завжди привертала до себе увагу дослідників. Зараз в світівідбуваються великі соціальні зміни, зумовлені глобалізаційними процесами, алевплив глобалізації на духовність вивчений недостатньо і потребує подальшоїрозробки. Адже духовність – це внутрішній світ людини, осередок їїінтелектуальних і емоційно-вольових сил у єдності свідомості, самосвідомості,світогляду і волі.
Вструктурі духовності доцільно розрізнювати дух і душу. Поняття дух прийнятопов’язувати з діяльністю свідомості. Дух завжди діяльний, активний, повнийтворчої енергії. Саме завдяки діяльності духу людина сприймає і оцінює світнасамперед в ідеях різного світоглядного характеру: філософсько-гуманістичних,морально-етичних, екологічних, релігійних та інших. Проте дух є цілісність вструктурі особистості, яка робить її тим, що вона є.
Пошукамизмісту духовності людство займалося протягом всієї своєї історії. При цьому відепохи до епохи під впливом конкретно-історичних умов, об’єктивних ісуб’єктивних факторів змінювались і зміст духовності, і погляди мислителів надуховність[50; с.217] як зазначив Симичов.
Українськівесільні обряди, які ми маємо й тепер, розвинулися ще до Християнства. Обрядиці надзвичайно широкі й змістовні, і мають виразний дохристиянський ритуальнийхарактер. І на ці обряди ще й тепер дивляться, як на істотну, найголовнішучастину побрання, без чого дівчина не може стати чиєюсь „законною" жінкою.Ще й сьогодні головною назвою парування молодих є слово „братися",побратися, побрання. Цього слова вживає в „Кобзарі" Шевченко: як бралися….
Середвесільних пісень є багато дуже давній, що натякають або свідчать про давнізвичаї. В народніх святкуваннях і обрядах парування й побрання молодих граютьважливу ролю: воно провідне в веснянках, у Купайлі, воно ж відбивається й натаких святах-обрядах, як хапання калати, прив`язування колодок за кару хлопцям,що своєчасно не поженилися, і т. ін.
Вукраїнського народу міцно тримається звичай, що молодшої доньки не видаютьзаміж, поки не вийде старша, і звичай цей свято бережеться й тепер. Цей звичайзаснований на Біблії (Книга Буття 29. 26): Лаван каже Якову: „У нашіймісцевості не робиться так, щоб віддавати молодшу перед старшою".
Нашлюби в Україні є певні пори року, але найчастіше восени, — по закінченніпольових праць.
Весільнийритуал у всіх народів пересякнений його релігійними віруваннями; мінялисярелігії, але обряд шлюбу позоставався стародавній, приймаючи потроху й нове відНової Віри. В українських весільних обрядах взагалі багато такого, що знаходимоі в інших народів, словянських і інших європейських.
Молодупризначає Бог, і своєї пари ніяк не оминеш. В українців є старе повір`я, що натому світі, на Небі, сидить старий дід, Бог, і в`яже до пари шматки кори, — цешлюбні пари, і як він зв`яже, так і буде (Вовк: Студії 218). [14; с.219]В цьомувиявляються прояви духовності народу.
Весілляв традиційному суспільстві з давніх-давен було однією із найважливіших подій ужитті як окремої людини, так і цілої громади, без дозволу і участі якої немогло й відбуватись. Воно складалося з певних обрядових актів, загальна схемаяких формувалася в окремих культурах протягом століть. У діях, пов’язаних зпоєднянням жінки та чоловіка, знайшли своє відображення світогляд громади, їїморальні норми, поетичні уявлення про світ, а кожен ритуальний акт мав своє символічнезначення. Їх метою було освячення шлюбу перед Богом, родиною, та цілоюсільською громадою, а також магічне забезпечення новоствореної сім’ї.
Українськанародна культура складалася на основі землеробського способу господарства, томуй українське традиційне весілля відповідає
землеробськійматеріальній культурі. Своїм корінням воно сягає, однак, ще первісних часів,про що свідчать відголоски у весільних обрядах і піснях початкової стадіїродового устрою – матріархату (велика роль матері і брата, який продає молоду)та давніх форм шлюбів – умикання або купівлі молодої.[4; с.114]
Весілляукраїнців – його загальна композиція, звичаєвість, пісенна поезія, символіка,на думку дослідників, вписується у загальноукраїнський контекст, причомунайбільше спільних рис весільна обрядовість має з своєрідним церковнимвесіллям. Однак шлюбні звичаї мають і свою локальну неповторну специфіку. Вониперш за все дуже багаті і різноманітні, нерідко весілля двох сіл, віддаленихвід себе лишень на кілька кілометрів, істотно відрізняються. Це все пояснюєтьсянеповторними духовними компонентами у передвесільному циклі весільноїобрядовості[10; с.54] що і висвітлює Вінницький.
Традиційнийукраїнський обряд весілля умовно поділяється на три цикли: передвесільний,власне весільний і післявесільний. У різних етнографічних районах Україникожному з них були властиві свої ритуали, обряди і звичаї. Основну увагузосередимо на спільних загальноукраїнських рисах і традиціях українськоговесілля. До передвесільного циклу належать обряди, пов'язані з досягненнямзгоді; молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини й заручини. Укожному з цих етапів присутні компоненти духовності а саме: запити — цепопереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. Цей термінбув поширений переважно на Харківщині та Сумщині; на Чернігівщині йКіровоградщині — «допити», на Івано-Франківщині — «визнавки». На розвідинийшлимама або тато молодого чи хтось з близьких родичів. У кінці XIX — на початку XXст. звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється уввічливе попередження про прихід сватів.
Власневесіллю передували такі дійства, як вивідини й сватання. Щоб не “дістатигарбуза” (”потягти ковша”, “облизати макогона”), хтось із найближчої рідніхлопця нібито випадково заходив до батьків дівчини й намагався дізнатися прошанси їхнього претендента на її руку і серце. У ХХ столітті сватання найчастішевідбувалося вже за домовленістю молодих людей.
Свататидівчину молодий ішов зі сватами: батьком і близькими родичами — шанованимиодруженими чоловіками. Взявши хліб і палиці, вони приходили до хати дівчини. Застаршого старосту, як правило, вибирали гострого на язик і дотепного чоловіка,який умів артистично виголосити традиційну промову про мисливців, які побачилина снігу слід куниці-красної дівиці (центральні регіони України), або приходилиторгувати теличку (Гуцульщина), або напитували собі “прачки та швачки”(Полтавщина). Дівчина, яку обов’язково запрошували до хати, мала при цьомусором’язливо стояти і колупати піч. На знак згоди вона розрізала принесенийхліб зі словами: “Ріжу цю хлібину, а ви мене прийміть, як свою дитину”(Харківщина) і подавала старостам рушника на хлібі. Приймаючи дар, старостикланялися і промовляли: “Спасибі й дівчині, що рано вставала, тонко пряла іхороші рушники придбала” (Полтавщина)[12; с.20] це зазначила в своїй праціШубравська.
Післяцього домовлялися про оглядини й заручини. На оглядинах батьки дівчинизнайомилися ближче з майбутньою ріднею, її статками. За народними уявленнями,це дійство набирало юридичної сили і подекуди називалося “малим весіллям”. Сватання— перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягненнязгоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали «старостами»,але трапляються також назви «сват», «посланець», «сватач», «говорун». Устарости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків.Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборістаршого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність ідотепність.
В різих випадках це відбувалось по різному, але змістзалишався одним і тим самим. Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб навипадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у рукахі привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, щонатрапили ні слід куниці (олениці) — красної дівиці, чи купців, що дізнаютьсяпро товар, тощо. Після традиційних вітай і промов старостів кликали дівчину йприлюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов'язковою івирішальною.
На знак згоди сватів перев'язувалирушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчинаперев'язувала хусткою. У випадку відмови ста ростам підносили гарбуз абомакогін (на Західній Україні). При позитивній відповіді нареченої обговорювалипопередньо питання про придане.[ 32; с.134]
Увесь передвесільнийцикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи — місяць. Після сватаннявідбувалися оглядини (обзорини) і заручини. Заручинибули найважливішим елементом передвесільного циклу. Ця заключна обрядова дія урізних регіонах України називалася по-різному: полюбини, змовини (Волинь),слово (Хмельниччина), словини (Львівщина), мале весілля (Полтавщина), рушники,хустки (центральні райони), сватанки, сватання (Закарпаття, південно-східнірайони).
У період від сватаннядо оглядин була можливість обдумати рішення про одруження, і тому на заручинахзакріплювалося досягнення остаточної згоди на шлюб.
Назва «заручини»походить від обрядового з'єднання рук молодих на хлібі, зерні, що, за народнимзвичаєм, набирало юридичної сили. Наприклад, на Полтавщині, Черкащині саме назаручинах молода перев'язувала старостів рушниками. На Київщині у весільнійпісні йдеться про те, що парубок також отримував рушник, а на додачу ще йхустку:

Два рушнички — старостам,
Третій — молодому;
Іще йому подарую
Хусточку шовкову.
Подивлюсь на молодого,
Йому усміхнуся,
Та з Василеммолоденьким
Навік заручуся.
Заручини за своєюструктурою і функціями нагадували весілля. Молодий і молода з дружкамизапрошували гостей, сватів і родичів до хати молодої, де відбувалися церемоніїпоєднання двох родів. Власне, довкола цієї ідеї і вибудовувалася всяпередвесільна обрядовість[35; с.30]зазначив Лозинський. Вона включала три основні ритуальні дії: посад,благословення та обдарування.
Під час церемонії посадумолоді висловлювали взаємну згоду на шлюб, який освячувався двома родами.Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старшийстароста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини,зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього молодаперев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками,полотном або сорочками. У Карпатах, де збереглися більш архаїчні обряди, цейритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовноюі подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родів.
Потім починалосяурочисте благословення молодих їхніми батьками. Останні, за звичаєм, сідали на лаву,застелену кожухом (символ благополуччя родини), а староста підводив до нихмолодих за хустку: один кінець він тримав сам, а два інших — молоді. Батькихлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді, стоячи на рушнику, тричівклонялися батькам, приймаючи благословення. По закінченні родичі обмінювалисяподарунками,а головне — обдаровувалинаречених; як правило, не обходилися рушникамита хустками, а дарували хто худобу, хто клапоть землі.
Традиція ставатимолодим на рушник дійшла до наших днів. Цей обряд існує і під час офіційноїреєстрації шлюбу у палацах одруження.
На ознаку того, щодівчина і хлопець заручені, вони обмінювалися перснями і, крім того, отримувалипевні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку абоквітку (на Буковині — траву). Дівчина після заручин до весілля ходила прибранав квіти, стрічки.
Звідси, мабуть, іприслів'я:
«Гарна дівка, якзасватана».
У багатьох місцевостяхУкраїни аж до XXст.з часу заручин жених користувався правом ночувати в хаті нареченої. Мати впершу ніч після заручин сама стелила ліжко молодим.[6; с.34]
Між заручинами тавесіллям відбувалася підготовка до торжества, обставлена низкою обрядів.Основними тут були дівич-вечір(або барвінкові обряди), бгання(замішування)короваю.
Для Західної Українибільш притаманними були барвінкові обряди, для Східної — коровайні. На Поділліпоєдналися обидва обряди: молода із дружками у п'ятницю йшла до лісу забарвінком, і того ж дня родичі та сусіди сходилися на випікання короваю.
Ці два весільні обрядимають єдине і дуже давнє коріння, пов'язане з поклонінням культові рослин тапредків.
В українціввічнозелений барвінок завжди вважався символом вічності кохання та шлюбу і,природно, одним із головних елементів весільної обрядовості. Збирати: барвінокішли у супроводі музик із хлібом, вівсом та горілкою.
У Галичині прийнятобуло йти по барвінок усією молодіжною громадою, на Бойківщині молода йшла здружками та малим хлопцем, на Закарпатті — лише дружки молодої та молодого, ана Наддніпрянщині -невелика група молоді, котра мала виготовити вінок якприкрасу до короваю. Виготовлені з барвінку вінки іноді мазали медом, додаваликілька зубців часнику (як оберегуючий знак), вплітали китиці вівса, клали вінкина хліб і несли їх до батьків на благословення. В західних районах: більшпоширеними були вінки, котрі плели у так звані барвінкові дні.
Барвінковий віноквиплітали тільки тим, хто вступав у шлюб вперше. Обруч для нього робили зпагінця солодкої яблуні. Готовий вінок прикрашали колосками вівса і виносили вкомору.
На Гуцульщині вінокзмащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу,навіть спала у ньому, бо, якщо вінок пропаде, — не буде щастя у подружньомужитті. Вінками не тільки прикрашали молодих та дружок, а й вдягали на рукивсім, кого запрошували на весілля.[6; с.36]
У східних тацентральних районах України більш поширеним передвесільним обрядом був дівич-вечір(дівичник, вечорина, дружбини, пироги та ін.), також пов'язаний ізбарвінковими обрядами.
Дівич-вечірвлаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям, і робилице окремо в оселях молодої та молодого. Особливою ліричністю визначалися таківечори у дівочій громаді. Саме там «завивали» весільне гільце (вільце) — вишневу чи соснову гілку, прикрашену стрічками та жмутками колосків, -символнезайманості, краси та молодості. При цьому дотримувалися традиції, щоб деревцемало непарну кількість гіллячок.
Гільце шукали івирубували хлопці-бояри, рідше (на Покутті) гільце мусив вирубати для молодоїсам молодий. Церемонія виття гільця була дуже урочистою. Найчастіше першимийого прикрашали молода або молодий. Опісля вили гільце дружки, дівчата, свахи.Бажаючи вірної любові молодому подружжю, дружки оспівували в пісні «зіллячка»весільного гільця, яким приписувалась магічна сила у здійсненні цих побажань:

Ми гілечка вили,
Три зіллєчка клали:
І руту, і м 'яту,
Хрещатий барвінок,
Пахучі васильки,
Калинові вітки,
Щоб любилися дітки.
Виготовляли тут іквітки та вінки для молодих. Одягання вінків супроводжувалося певнимиритуалами: на долівці розстеляли біле полотно, на нього ставили хлібну діжу,зверху клали подушку, і на все це сідала молода, яку мав розплести молодшийбрат.
Після розплітання косидівчата прикрашали голову молодої весільним вінком, якому належала особливароль у весільному обряді.
Весільний вінокнареченої символізував її квітучу красу та молодість, був він барвистим,яскравим. У деяких місцевостях до весільних вінків вплітали пофарбоване вяскраві кольори пір'я та квітки з червоних стрічок, ці квітки пізніше почализамінювати паперовими, восковими або стеариновими.
На Слобожанщині вінокнареченої робили зі штучних квітів; на Буковині й Покутті — з кольоровихстрічок, ґерданів, квітів, пір'я, намистин. Гуцулка на весілля готувала собі«барвінковий вінок» — твердий каркас, на який між зеленим листям нашивалисяяскраві квіти з паперу, гарусу, тканини, воску і т. ін.хліб-коровай. Обрядове печиво випікали колективноз продуктів, які зносилися учасниками весілля.
На коровайзапрошувалися декілька жінок, якізвалися «коровайниці». Ідучи по селу,вони співали:
Марусина мати
По сусідоньках ходить,
Сусід своїх просить:
Да сусідоньки мої,
Прибудьте до мене,
Та до моєї хати,
Та до мого дитяти
Коровай бгати.
Найчастіше випікаликороваї у сім'ях обох молодих і ділили їх під час дарування. Проте в окремихлемківських селах або на українсько-російському погра-ниччі коровай випікалилише в молодого, а потім йшли з ним до молодої.
Як свідчать записи провесілля XIXст.,короваї спочатку були житніми, як й інше весільне печиво. Традиція випікатикороваї з пшениці з'явилася пізніше. Короваю надавалося глибоке символічнезначення: єднання молодих у сім'ю та їхній перехід до вищої соціальної групи,об'єднання двох родин, продовження роду, плодючість тощо. Усе, що стосувалосякороваю, набувало й магічного значення. Саджаючи коровай у піч, співали:
Стелися хмеленьку, наліску,
Родися, пшениченько, напіску,
Густая, буйная — на ниві,
Частії снопочки нажниві,
Да високі стоги нагумні,
Вищий наш коровай настолі.
Найбільш поширеноюформою короваю в Україні була висока кругла паляниця, оздоблена квітами,шишками, пташками з тіста. Все це в народному уявленні символізувало багатство,плодовитість, подружню вірність. На значній території (західні тапівденно-східні області) весільний хліб випікали у вигляді деревця чи гілочок звідповідними назвами: коровай, гільце, теремок, дивень, дівування, ріжки.
Різновидом короваю вПодністров'ї та на Закарпатті були круглі плетені калачі з отвором посерединіпід назвами: крученик, калач тощо. На Гуцульщині -сирні калачі — малі і великі.
Ще однією формою печивана весілля були різноманітні вироби прямокутної, продовгуватої, плетеної форми,прикрашені барвінком, калиною, колосками жита чи пшениці. Ці вироби називаютьсякалач, лежень, батько, покраса, пара, полюбовники[6; с.38]цепідкреслювала Борисенко у своїх працях.
Характерним весільнимпечивом були також шишки, що ними обдаровували коровайниць, гостей, весі-льнучелядь, молодь, яку не частували короваєм. Шишок звичайно випікали не меншедвохсот.
До короваю співалибагато обрядових пісень (особливо в центральних областях), коментуючи хідсамого обряду, починаючи від вчинення і замішування тіста.
До найдавніших традиційвідноситься і та, коли коровай випікається тіткою молодого чи молодої і врочистопереноситься до весільного дому.
Починалася церемонія приготуваннякороваю благословенням матері під супровід пісень, що передавали радість роду зприводу одруження. Коровайниці співали:
Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Своєму дитяті короваюбгати.
Фольклор засвідчує, щокоровай є дарунком молодій від роду:
Короваю, короваю,
Везем тебе коло гаю,
Коло гаю, понад Дунай,
Ти, Ганнусю, не думай.
Іде твоя родинонька,
Везе тобі коровай.
Не житній, а пшеничний
Всій родині величний.
Пшеничний, петльований,
Родом дарований.
Ще однією цікавоюособливістю коровайного обряду є побутування в окремих районах Тернопільщини,Івано-Франківщини обрядового хліба під назвою доля (образ «долі» в народнійтворчості асоціюється з судженим). Це підтверджує думку О. Потебні, що коровайбув символом заміжжя взагалі. У весільних піснях часто коровай порівнюється змісяцем, ясним сонцем:
Світи, місяцю, з раюНашому короваю,
Аби бил коровай краснийТа як сонечко ясний.
Неодмінними атрибутамиприкрашання весільного хліба були: барвінок, овес (чи колосок пшениці, жита),калина, що було глибоко символічним і мало сприяти зміцненню шлюбу, щастю йдобробуту.
Напередодні означеногодня весілля в хаті нареченої готували «придане» — посаг, і в п'ятницю ввечеріперевозили його до молодого. Хоча в багатьох матеріалах можна прочитати, щопридане забиралось разом з молодою весільним поїздом. Дівчата співали в хатімолодої:
Готуй, матінко,постіль:
Чотири воли забори
І сто золотих готових,
І коня вороного
Для пана молодого,
І теє покривало,
Що шовком вишивала.
Зімховії подушки,
Щоб спали дві душки.
А коли виводили худобу,то бояри співали:
Нашому свату полегшало,що у нього в сараї поменшало?
Привівши худобу домолодого, вже співали так:
Нашому свату тапогіршало,
Що у нього в сараїпобільшало.[48; с.34]
Невід'ємною частиноювесільного обряду була скриня. На скриню клали подушки, рядна, ліжники, а вскриню — одяг, полотно та інші речі. Скрині були мальовані, розписані. Розписмав переважно імпровізаційний характер і, як правило, не повторювався.
В Україні весільніскрині декорували здебільшого мотивами рослинного характеру, доповнюючи їхзображеннями півня, курки з курчатами, пави, зозулі або козака-бандуриста,дівчини з коромислом тощо. Прикрашали й геометричним орнаментом — ромбами,трикутниками і т. ін. Та найбільш популярними мотивами були букет, вазон,гілка, віночок, серце.
За значенням ісимволікою поряд із коровайним та барвінковим обрядами можна виділити такіелемент весілля, як прощальний молодіжний вечір.
НаПравобережній Україні існував ще один етап передвесільної обрядовості — церковніоповіді.Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громадіпро намір і згоду молодих одружитися. Це надавало події громадського статусу іможливості парафіянам виявити своє ставлення до молодих, їх родичів. Протягомусього періоду між заручинами і вінчанням сусіди і знайомі мали правоповідомити священику все, що могло стати на перешкоді укладанню шлюбу[10; с.62]відзначив Вінницький.
Такастабільність розкриває народне розуміння шлюбу. Весільне дійство в цьому сенсіпостає у вигляді сигнальної системи давнього суспільства, збереженої до нашихднів сільською культурною традицією.
2.2 Духовність у весільному циклі
 
Духовність– це стрижень, фундамент внутрішнього світу людини. Йому не можна навчити здопомогою настанов. Можна вказати лише шлях, але не можна заставити по ньомуйти.
Духовність– творча спрямованість, наснага людини; певний тип світовідношення: триєдністьставлення до абсолюту, до світу – природи, суспільства, інших людей, самогосебе. Виходити з розуміння людини як духовної істоти, означає, що ми визначаємоза нею безумовне право на духовне самостановлення, самодіяльність, тобтосприймаємо її як справжнього суб’єкта власної життєдіяльності, який несевідповідальність за її здійснення.
Метоюдуховного самовдосконалення є досягнення гармонії між власним життям інавколишнім світом[1; с.210]за словами Алексеева.
Духовністьне зводиться до інтелектуальності, ідеальності, звернення розуму до етики,чистої моралі або аскетизму. Духовність не є й чиста релігійність, чи емоційнепіднесення духу, або розумова довіра і урегульованість поведінки на цихзасадах. Духовною є будь-яка діяльність, яка веде людину вперед у напрямкуякоїсь форми розвитку: емоційного, інтуїтивного, соціального – і веде, вказуєна життєвість його внутрішньої сили[4; с.220].
Духовнийвакуум охопив систему освіти і виховання. Втрачено основи християнськогосвітогляду, внаслідок чого неможливе формування підвалин об’єднуючоїнаціональної ідеї; у змісті освіти спостерігається світоглядний хаос,орієнтація на бездуховний інтелектуалізм. Все це негативно позначається надуховному і фізичному здоров’ї особистості, у дитини втрачається сенс життя,впевненість у власному майбутньому і майбутньому своєї країни.
Саметому гостро стоїть завдання створити концепцію національного виховання. А дляцього необхідно звернутися до духовно-освітянської спадщини нашого народу. Томупроблема духовного виховання підростаючого покоління сьогодні відноситься доряду глобальних. Вона усвідомлюється багатьма країнами, народами. Однак, цяпроблема вирішена недостатньо і полягає в тому, що в державі і суспільствінемає погодженості в оцінці основних цінностей на яких можна і потрібновиховувати молодь. А духовне відродження української нації неможливе без змін увсіх сферах життя: в економіці, культурі й у свідомості. Тому проблемупожвавлення національної свідомості нинішнього покоління українців і формуваннятакої свідомості в нового покоління можна назвати і морально-етичною, іпсихолого-педагогічною, і суспільно-політичною. Її правильне рішення може статидля України досягненням[1; с.215] на чому і наголошує в своїм підручникуАлексеев.
Становленнядуховності – це вища мета кожної особистості, адже в міцному ґрунті духовностізростає і особистість людини[15; с.18]за дослідженням Воропая.
Пізнаннялюдиною самої себе, таємниць свого життя – один з її духовних пошуків, що сягаєв глибину століть. Потрібно допомогти дитині пізнаючи світ, пізнати себе яклюдину і сприяти тому, щоб вона була суб’єктом життєтворчості. Навчитимистецтву життя, бути конкурентноспроможним в сучасному світі, оволодітикультурою життя.
Шлюбзавжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а об’єднував в собісоціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Шлюб в Україні бувмоногамним, патріархальним. Багато складових шлюбу відрізнялися в різнихрайонах України, що було зумовлено перебуванням цих районів у складі різнихдержав. Але існівала усталена основа, притаманна українському населенню всіхрегіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою не тільки молоді, батьків тародичів, але й громадськості. Вплив здійснювався через громаду, молодіжнігромади.
Безшлюбністьзагалом осуджувалась суспільством, хоч з цього
правилаіснували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з дочок,щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.
Шлюббув різновидом договору, який укладався усно, а в XVIII-XIX століттях письмово,особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій батько видавав придане,або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худоба(худоба, земля, гроші)[29; с.93]що і відзначає Наулко.
Звичаєвеправо обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між багатими табідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.
Загальнимправилом було, що невістка йшла у сім’ю чоловіка. Але в нерівних шлюбахзустрічався і випадок, коли бідний чоловік йшов у сім’ю жінки, на приймацтво.Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три його види — за бажанням, заволею батьків, за запрошенням. В першому випадку положення зятя було подібнимдо найманого працівника, нерівне в
сім’ї.Зять не був головою в сім’ї, а тому ставлення до нього з боку громадськостібуло здебільшого зневажливим. В третьому випадку зятя запрошували найчастіше,коли не було голови сім’ї. Тоді ним ставав зять. Приймацтво за бажанням та зазапрошенням найчастіше схвалювалося громадою.
Власневесільна обрядовість починалася із запрошення гостей навесілля. Найпоширеніша форма запрошення — особисте відвідування молодимиродичів. У більшості регіонів України ще до 30—40-х років XX ст. молода ходилаз дружками селом у святковому народному українському одязі, прикрашена квітамиі стрічками. Молодий з дружбами просив на весілля свою родину. Духовністьвідбилася і у звичаї запрошування на весілля. Запрошувати на весілля гостейходили окремо наречений зі старшим боярином і наречена зі старшою дружкою.Зайшовши до хати, вони вручали господарям спеціально випечений фігурний хлібчик(”шишку”), кланялися і промовляли: “Просили батько, просили мати і я прошу:приходьте до нас на весілля!”.
Передвесіллям молоду вбирали у весільний одяг і розплітали їй косу. На Львівщинімолоду садовили на діжку для випiкання, і це робив брат. На інших українськихетнічних територіях надягала молодій вінка мати:
Ойзнати, Марусю, знати,
Щорідненькая мати
Русукосу чесала,
Віночказакладала.
Розплітаннякоси символізувало зміну статусу дівчини. [39; с.16]
В Україні в XIX — напочатку XX ст. побутував звичай: після шлюбу молода їхала до себе додому, девідбувалася гостина за участю переважно хлопців і дівчат, але без молодого. Вінповертався додому, щоб зібрати весільний поїзд, який формувався вже післяобряду вінчання — їхали по молоду. Виряджала сина мати, супроводжуючи церізними магічними діями: напинала на нього вивернутий вовною догори кожух,обсипала його зерном та дрібними грішми.
Весільний поїзд вукраїнців найчастіше був дуже великим, що підкреслювало урочистість події.Групу нареченого представляли старший боярин, бояри, світилки, а нареченої — старша дружка, дружки, брати. Крім того, існував ряд весільних чинів, щовиконували лише певні обрядові функції: приданки, закосяни, свашкисупроводжували наречену в дім молодого; свахи виконували пісенний супровід усіхобрядових дій; посаджені (хрещені) батьки «заправляли» весіллям.
На шляху весільногопоїзда родичі молодої влаштовували перейму, вимагаючи викупу за молоду.
Такідії повторювалися ще кілька разів: біля воріт нареченої (ворітна); в сінях, демолоду охороняли дружки; у весільній залі — за місце біля нареченої; останнійже викуп — так званий весільний пропій — відбувався наприкінці весілля.
Першийвикуп — «ворітну» — хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її хати. Вониодержували дрібні гроші чи чарку горілки й пропускали весільний поїзд наподвір'я. Друга перепона була біля дверей або в сінях: молоду охороняли дружки,які віддавали її за цукорки і калачі. Щоб сісти біля нареченої, молодий мусиввикупити її ще й у брата-підлітка (колиматеріали історико-етнографічногодослідження. У межиріччі такогоне було, його роль виконував близький родич, іноді сусід). Одержавши викуп,брат поступався місцем молодому, і всі гості сідали за стіл. Після викупу місцяпочиналось дарування: спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичівмолодої, потім — навпаки. В деяких місцевостях було узвичаєне лише одностороннєобдаровування родини [38; с.48-49]
У кінці XIX — на початку XX ст.обряд покривання голови часто здійснювався уже в домі молодого. Тоді цевиконувала свекруха або й сам молодий. Іноді молоду покривали двічі — в своємудомі та чоловіковому. Після приходу молодої до чоловіка свекруха скидала з неїнамітку, закидала її на піч і зав'язувала у свою.
Власне весіллям, гостиною керувалихресні батьки. Наприкінці весілля у домі молодої відбувався останній її викуп —«весільний пропій». Після цього пізно ввечері молоду виряджали до домучоловіка, її родичі передавали родичам і боярам посаг, вона виходила наподвір'я, а в той час гості співали пісні, в яких була туга і сум за рідноюдомівкою.
За народними віруваннями, віз змолодими і посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лихові і«очистити» молоду. Молодих зустрічали свекор і свекруха у вивернутому кожусі,яка обсипала їх пшеницею Молоду супроводжували дві-три свашки з її родини, якістелили шлюбну постіль. На Гуцульщині, коли в домі молодого починалася гостина,молодих до комори відводив дружба. Він стелив ліжник, роззував їх, за що бравгроші, приховані заздалегідь молодими для нього, на чому і наголошує О.Кравець [47,С.51].
Сучасні весільні обряди підтримуютьдревні традиції багатьох народів. Практично у всіх країнах на весільномуторжестві окреме місце відводиться весільному пирогу, короваю, як символудостатку, успіху в шлюбі.
Традиційнийсценарій українського весілля обов’язково передбачав церковний обряд вінчання.Залежно від місцевої традиції, молодий і молода йшли до церкви окремо або жнаречений приїздив по наречену.
Вінчання— форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом XVII—XVIII ст.Напершихетапах цього процесу вінчання поганосприймалося населенням України, оскільки суперечило народним весільним обрядам.Повінчані молоді нерідко жили нарізно, а жпоки не справлять традиційне весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церквінабрало юридичної сили і стало невід’ємним компонентом весілля.
Івсе ж таки остаточне скріплення шлюбного союзу залишалося за народнимиобрядами. Не даремно вінчанняпередувало давньому санкціонуючому народному обряду — посаду. Довгий час воносприймалося крізь призму язичницьких традицій, свідченням того с велика їхнячастка у християнському обряді В. Перед тим як йти до церкви, молоді просили убатьків благословіння. Ця церемонія проводилася із хлібом-сіллю.
Наприклад, на Гуцульщині обряд вінчання зветься прощею: молодий імолода тричі обходять довкола столу і просять батьків пробачити за все, чимзавинили перед ними. Йдучи до церкви, молода нерідко клала собі за пазухузалізний ключ або цілушку хліба. Виходячи з церкви, молоді з’їдали хліб, щобжилося не вбого.
Під часВінчання дружки тримали на правому плечі молодого хлібину зі свічкою, а надлівим плечем молодої перемітку. Це також елементи народної обрядовості, якідещо «заземлили» духовний церемоніал. Водночас церковне Вінчаннязбагачувало традиційне народне весілля ідеєю освячення шлюбу, закріплюючицінності сімейного життя.[13; с.48]
Тоговечора молодих заводили за стіл — “на посад”.
Місцебіля молодої наречений викуповував, як правило, у молодшого брата своєїмайбутньої дружини. Тещі він дарував чоботи, сестрам — хустки, дружкам — кольорові стрічки. Молода обдаровувала рідню молодого. Частування короваємсприймалося як громадське схвалення шлюбу. Спочатку частку коровая підносилибатькам, потім молодим, а далі — всім гостям. “Підошву” коровая віддавали “запорожцям”,тобто тим, хто не був запрошений на весілля, а спостерігав за весільнимиурочистостями за порогом хати або біля вікон.
Післяцього свахи приступали до “покривання” молодої: з неї знімали вінок іпов’язували жіночу хустку (колись одягали очіпок і намітку). Це символічнеприєднання молодої до жіночого гурту знаменувало її остаточне прощання здівуванням. Хор нагнітав емоції, співаючи жалісних пісень. Після “покривання”неодружена молодь покидала весілля, а молоду виряджали до нової родини. Ценайбільш драматичний момент весілля, коли молода прощається зі своєю ріднею,матір’ю, хатою. На воза виносили посаг молодої, скриню, подушки… Весільнийпоїзд рушав до господи молодого, де їх зустрічала свекруха.[13; с.49]
Покривання —найдраматичніший весільний обряд, що символізував перехід молодої до заміжньогостану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю.Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з’їдання молодимисимволізували створення нової сім’ї.
Далісимволічні дії через розплітання коси та Покривання голови молодої очіпком інаміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. У найдавніші часи обрядрозплітання здійснювався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці ж XIX ст. — як в домі молодої, так і вдомі молодого приданками, свекрухою й навіть молодим.
Молодусадовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся масломчи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: посадовивши нареченусобі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більшархаїчний обряд — відсікання коси. Після церковного вінчання розпочиналисятанці, під час яких молодій обтинали косу. Родичі молодого прив’язували кінецькоси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий серед танцю повинен був виявити такуспритність, щоб єдиним ударом топірця повністю відрубати косу. Після цьогородичі молодої приймали хлопця до свого роду.
Відрізавшикосу, молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, ітільки на третій раз корилася долі. Від цього моменту вона переходила у станжінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема,вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягалаочіпок. Виходити поміж люди без нього вважалося непристойним.
Обряд Покриваннябув останнім, що виконувався в домінареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому, а разом і їїпосаг.
Посаг(придане). Кожна українська дівчина готувала собі придане, зокрема ту йогочастину, що становила так звану скриню. Адже П. складався з двох частин: худобита скрині. Щодо першої, то й виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей,клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі самаабо ж разом з матір’ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічкита хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей.
Отож, довесілля дівчині належало багато працювати. А втім ця праця не була для неїобтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях та оденьках, де іпрацювали, і розважалися. Траплялося, дівчина не встигала приготувати собіПосаг. У такому разі народні звичаї передбачали спеціальні передвесільні дії —торочини, на які приходили подруги нареченої.
Завершувалиготувати Посагу передостанній день весілля. Після обрядупов’язування молодих його урочисто везли до нареченого. Скриню супроводжувалибрати й свахи, які дорогою показували Посаг гостям та односельцям — виймали ізскрині гарні речі. Однак Посаг мав продемонструвати не стільки достаток молодоїта її рідних, скільки її працелюбність. Якщо він характеризував дівчину якдобру майстриню, її почет зустрічали хлібом-сіллю, співали величальної пісні[47; с120] про й пише Кравець.
Парубки такожбрали участь у створенні матеріальної основи майбутньої сім’ї — вони, якправило, працювали у господарстві. Причому до цієї праці їх залучали доситьрано — з 12—13 років. Адже молодий, беручи шлюб, мав сплатити нареченій віно —своєрідний викуп, вартість якого або дорівнювала Посаг, або навітьперебільшувала його. Хоча з часом розмір Посага та вартість віна зазнавали змін, сам принцип підготовкимолодих до матеріального забезпечення сім’ї зал й гнався одним ізнайважливіших.
Самевесілля в деяких випадках мало стародавній княжий характер: молодий зветьсякнязь, а молода — княгиня, їхні друзі — бояри. Коли їде поїзд з молодим —молодою, то всі мусять звертати їм з дороги, хоч би то був і пан, бо це ж їдeтькнязь і княгиня. Розпорядники на весіллі звалися старости й підстарости — цевже терміни литовсько-польського походження.
Також щеодиним духовним компонентом весільної обрядовості є те, що головний весільнийдень закінчувався обрядами шлюбної ночі: переодягання молодої, виведення її догостей, демонстрування цнотливості.
Колимолода засвідчувала свою цноту, вивішували червоний “прапор” (на Західному Поліссіі в Карпатах цього звичаю не було). Молодий і бояри та дружки — всі пришивалисобі червоні стрічки. Довгу червону стрічку чи рушника прив`язували до довгоїтички і з нею танцювали, коли йшли від молодої до молодого. Танцювали все селоабо вся громада.
Утратадівочого вінка ще до шлюбу сильно переслідувалась.
Обрядиці надзвичайно широкі й змістовні і мають виразний ритуальний характер. І на ціобряди ще й тепер дивляться як на істотну, найголовнішу частину побрання, безчого дівчина не може стати чиєюсь „законною” жінкою.[47; с.130]
Донайважливіших атрибутів шлюбно-правової санкції у регіоні належать свічка,деревце, кожух. У обрядодіях та пісенних текстах, пов′язаних ізвиготовленням свічки, простежуються мотиви вшанування бджіл та воску, а такожвтілення у ній, як і в короваї, майбутнього щастя і добробуту молодих.
Важливе місце відводилося циклуобрядів після шлюбної ночі, що символізували приєднання невістки до родиничоловіка: розтоплювання печі, посилання по воду, скроплення водою господарства,приготування обіду, частування свекрів.
Комора — цикл обрядів шлюбної ночі,що складався з двох частин: перша включала обряд перевдягання молодої, чипчини,вивід її до гостей, власне Комора, демонстрацію цнотливості (перезву); друга —приєднання невістки до родини чоловіка, розпалювання печі, готування обіду,частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваюта обдаруванням молодих і родини нареченого. Подекуди завершальний весільнийобряд мав назву пропій або придана (переважно в районах з російськимнаселенням).
Наступного ранку дотримувалися рядуобрядів, в основі яких лежала віра людей в особливу силу молодої. В їх числімитвини — ходіння молодої по воду, вмивання та скроплення всіх оточуючих; биттякаші — ритуальне приготування каші, її «продаж» гостям та обсіваннянею двору й худоби.[7; с.80]
Саме цей період настання самого днявесілля пройшовши підготовку настає відтворення та втілнення самої духовності увідтворенні в обрядів за допомогою уже набутого духовного досвіду.

2.3 Духовний елемент у післявесільнихобрядах і звичаях
Стандуховності і культури сучасного людства викликає відчуття тривоги, що все більшросте, за його майбутнє. Ми стали свідками, очевидцями і учасниками наростаючихтемпів деградації як духовності, так і культури і розуміємо, що якщо цей процесне зупинити, то катастрофа сучасної цивілізації в загальнопланетарному масштабістане неминучою.
НаН.А.Бердяєв думку, західна культура перейшла в цивілізацію, тобто в своюфактичну протилежність, бо культура відбулася від культу, від релігії, відхраму, цивілізація ж є оболонка культури, що має суто чоловіче походження.Культура — явище перш за все духовне, цивілізація — матеріальне. Культура маєдушу, цивілізація — лише методи і знаряддя. Культура гордиться своїм минулим ітримається традиції, цивілізація гордиться справжнім і її мало цікавлять минулідосягнення і могили предків. Культура прагне до вічного, цивілізація живесьогоднішнім днем: тут і зараз.
Демократіяутилізувала культуру, перетворює її на засіб політики і економіки. Цивілізаціяпозбавляє культуру її основи, її стрижня — духовності, без чого культура гине.
Безрозуміння вищевикладених істин нам не зрозуміти суть тих духовних ікультурологічних процесів, які відбуваються в нашій вітчизні, тим більше що прозападническинастроєна частина нашого населення постійно і наполегливо продовжує закликатинас увійти до лона західної цивілізації і залучитися до її “великих” культурнихдосягнень. Абсолютно очевидно, що це загрожуватиме нам неможливістю відродженнянаціональної духовності і загрожує наший національній культурі, а отже інаціональній ідентичності. Піти на це можуть тільки люди що повністю втратилинаціональне і патріотичне почуття, зв'язок з культурою свого народу [2; с.120]наголосив Березовський.
Першимі основним показником рівня і якості культури є не її зовнішні атрибути, а їїдуховна внутрішня глибина. Не запліднена духовно, культура перетворюється насурогат, пустушку, підробку в маскульт,модерн поста і інші явища антикультури.
Розвитокдуховної культури як цілісності — суперечливий процес. Становлення світовоїкультури в XX ст. супроводжувалося могутнім рухом росту національних культур.Саме наш час показав обмеженість європоцентристського погляду на культуру, колитехногенна європейська культура стала провідною, базисною стосовно всіх інших,регіональних і національних.
Сучаснакультура, що поєднує людство, заснована на загальнолюдських цінностях, захиступрав особистості, гуманізмі, творчому розвитку особистості, поширенні науковогознання і передових технологій, взаємозбагаченні національних культур,екологічному відношенні до життя і навколишнього середовища. [2; с.230]як зазначає Березовський. Cамеце ми бачим по зміненню після весільних обрядів.
Післявесільні обрядиповинні були зміцнити зв'язок між родинами молодих і полегшити призвичаєннямолодої в чужому домі. Через день-два молодий кликав гостей на «пропій». Затиждень після весілля молоді йшли до батьків молодої на міни: батько молодоїповинен віддати, що «мінив» (обіцяв) дати їй у віно під час сватання і заручин.З Нього приводу влаштовувалась гостина.
Останнійпіслявесільний обряд — калачини (Гуцульщина), честь, дякування (Львівщина),хлібини (Хмельниччина, Волинь) або розхідний борщ — відбувався через місяцьпісля весілля. Молодий купував калачі й напої, кликав весільних батьків таінших гостей, щоб запити своє ґаздівство. Цей останній акорд весілля відбувавсязі співами і танцями.[39;28] за дослідами Несена.
Пережовіни(заговіни, пережовани). Невід`ємною частиною народного весілля на Підляшші булигостини молодої та молодого. Вони мали на меті закріпити створення нової сім`ї,а також зміцнення зв`язків між обома родинами.
Учетвер родичі молодих та найближчі знайомі збиралися в молодого, натомість усуботу – у батьківській хаті молодої. До того часу молодиця не могла відвідатисвоїх батьків. Отож, від неділі це був перший ї візит до рідної хати, але вжене як член сім`ї, а як гість.
Пережовинизавершували традиційне весілля українців. На жаль, народні традиціївесілля у цій місцевості вже майже занепали, тож варто берегти усі відомостіпро них з надією на те, що прийде знов час Відродження.
Післявесільнийцикл включає обряд «Калачини» (покалачини, хлібини, честь, дякування, розхіднийборщ, свашини), спрямований на зміцнення зв’язку між сватами та полегшенняперіоду адаптації нареченої в чужому роду.
Колачини(покалачини, хлібини, честь, дякування, розхідний борщ, свашини) — обрядпіслявесільного циклу, спрямований на зміцнення зв’язку між сватами таполегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду. ВідбувалисяКолачини, як правило, через місяць після весілля у батьків молодої, кудиприходили на гостину молоді з найближчими родичами та батьки молодого. Зазвичаєм, молоді дякували своїм батькам, даруючи їм по 12 колачів, батьки у своючергу обдаровували молоде подружжя полотном та перемітками.
Середукраїнців Карпат був поширений обряд міни — відвідування молодими батьківдружини. Під час гостини тесть віддавав зятю те, що обіцяв (мінив) йому, колиукладали шлюбну угоду.
Протягомперших місяців шлюбу влаштовували й інші обряди, покликані урізноманітнитиспілкування молодих з родичами та свояками: сватини — жіноча вечірка в домімолодої, куди запрошувалися свахи; гостина — відвідування молодою своїхбатьків; пропій — пригощання молодим весільних батьків та гостей, щоб запитисвоє господарство.
Святкова реалія зісталим структурним ядром має варіативні форми розгортання композиції, щостворює враження поступового перетікання обрядового дійства із одного ансамблюв інший. Згадані ареали локалізуються відповідно у північно-східній, північній,південній та північно-західній частинах регіонах. Їх ареальнуспецифіку формують способи розгортання весільного дійства, порядоквиготовлення, матеріал, кількість та зовнішній вигляд головних атрибутів,окремі учасники весільної процесії та їх функції.[6; с100]
Весільна обрядовістьобстеженої території зберегла систему просторового розгортання дійства шляхомпоступального здійснення етапних заходів, пов′язаних із ритуальновизначеними місцями житлового простору, що володіли сакральними функціями.Таким чином, ми маємо справу з обрядовими актами, які можна вважатиетнографічним субстратом давно втраченої міфологічної топіки1.
Відродититрадиції весільної обрядовості — це зробити важливий крок до поверненняскарбниці української духовної культури, що має величезне виховне значення урозбудові нації.
 

ВИСНОВКИ
 
Дипломна робота досліджувала одну зактуальних проблем сучасної науки обрядознавства, проблему феномену весілля вдуховній культурі українців. На основі вивчення та аналізу низки літературнихджерел із зазначеної проблеми та спостережень за шкільної практикою, власногодосвіду, ми прийшли до наступних висновків і узагальнень.
Українськевесілля є етнокультурним феноменом духовної практики людини та складовоюнародної культури, яке зберігає системно пов`язані між собою всі три ціннісніджерела — доетнічні (архетипні), етнічні й національні, яскраво розкриваючи«Дух» нації.
Увесільній обрядовості відбувається процес передачі етнокультурної інформаціїміж поколіннями, що забезпечує спадкоємність самобутності етносу. Увесільному обрядово-мистецькому комплексі міститься значний життєвий досвідукраїнського народу, який передається художніми засобами.
Духовнакультура – найважливіший вид культури, що включає інтелектуальну і естетичнудіяльність людства, — безсумнівно, має пріоритетну значимість, тому щозадоволення високих духовних запитів людства – місія набагато більш піднесена йістотна. Духовну культуру в цілому справедливо вважати домінантою структурикультури. На доказ перелічимо деякі з найбільш істотних форм духовної культури:релігія, мистецтво, філософія, наука.
Черезструктуру весілля ми розкрили духовність весільної обрядовості тепер можнасказати що весілля наділене безллічу духовних компонентів які вміщаютьсяпочинаючи від обрядів, традицій, чиннів до атрибутики які несуть в собінеабияке значення для добродуту створеної сімї та майбутнього покоління.
Історично саме українське весілляувібрало в своїй структурі та звичаєвій обрядовості пережитки як матріахальноготак і патріахального періоду розвитку, первіснообщинного ладу.Весільнаобрядовість зберегла пережитки родового ладу. Весілля — цесуспільний акт, і до нього причетна вся родина, особливо при обряді«приносин», печенні короваю, плетенні вінків, посаді, «перепої» тощо.
Весільнізвичаї та обряди українського народу є цінною культурною спадщиною, важливимджерелом для вивчення життя і побуту трудящих мас. Весільна обрядовість ізвичаєвість українців дають широке уявлення про моральні, етичні, естетичніпогляди народу, різноманітні аспекти його життєдіяльності. Весільний обряд і насучасному етані розвитку сучасного суспільства викопує важливісоціально-виховні функції.
Гуманістичнасутність обряду одруження формує риси моральної чистоти і духовного багатствалюдини. Історично, звичайно, весільна обрядовість на Українівідзначається своїми локальними особливостями. Багатство і різноманітність вобрядовості пояснюються етнокультурними зв'язками і взаємовпливами окремихнародів у процесі історичного розвитку.
Останнім часом відроджуєтьсятрадиційне весілля. Воно, як і колись, складається з трьох основних циклів:передвесільного, власне весілля і післявесільного, але значно скорочених ітрансформованих. Таке весілля починається зі сватання, включає запросини,торочини та дівич-вечір, гостину, розподіл короваю, обдарування. Завершуєтьсявесільна обрядовість колачинами. Кожен з цих обрядів має духовне підрутття.
Весільний ритуал характеризується не лише стійкістю традиції,але і динамічними процесами, обумовленими багатьма історичними чинниками.Сучасна цивілізація, на жаль, пов′язана з соціальнимита екологічними катаклізмами, ідеологічними втручаннями, репресивними заходами,які призводять до руйнування духовних цінностей народу і традиційної культури.Подальше вивчення законів побутування обрядів як частини народної культури. дозволитьпроникнути у світогляд і духовну спадщину минулого і відкриє нові перспективидля культуротворчого процесу.

Список використаної літератури:
1.        Алексєєв П.В., Панин А.А. Философия.Ученик. – М.: Проспект, 1999.
2.        Березовський І.П. Вивченнятрадиційно-побутової культури народу — важливе завдання етнографічної науки//Народна творчість та етнографія. — 1986. — №6. — С.12.
3.        Березовський І.П. Українськанародна творчість (20-30 рр. XXст.). / Березовський. — К.:Наукова думка, 1973. — 152 с.
4.        БичкоА.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії. – К.: Довіра, 2000. –368 с.
5.        Богатырев П.Г. Вопросы теории народногоискусства. – М.: Искусство, 1971 – 544 с.
6.        Борисенко В.К. Берегиня.Українські народні пісні. — К.: Мистецтво, 1991. — С.5-8.
7.        БорисенкоВ.К. Весільні звичаї та обряди на Україні: Історико-етнографічне дослідження. –К.: Вища школа, 1988. – 188 с.
8.        БорисенкоВ.К. Сватання: про обрядові дії // Наука і суспільство. — 1991. — №3. — С.24-26.
9.        БольшаяСоветская Энциклопедия. 2–ое издание, том 18, стр 507–510.
10.      Г.Горленко. Нариси з історії українськоїетнографії. — К.: Либідь, 2008.
11.      Винницький О.Церква і духовне буття / Духовні скарби українського народу в житті молоді. –Тернопіль: МП “Чумацький шлях”, 1994. – С.62-64
12.      Весілля. — К.: Науковадумка, 1970.
13.      Весілля:у2 кн. / Упорядник М.Шубравська.- К.:Мистецтво, 1970.
14.      Вовк Ф. Студії з української етнографіїта антропології / Ф.Вовк. — К.: Мистецтво, 1995. — С.219-223.
15.      Вольтер. Философский словарь. – М.:Мысль, 2003.
16.      Воропай О. Звичаї нашого народу:етнографічний нарис в 2 т. — К.: Обереги, 1992.
17.      Гаврилюк Н. Сімейні обряди нашої доби //Людина і світ. — 1990. — №3. — С.11-13.
18.      Галаганова С.Г. Традицияи современность. — М.: Знание, 1993.
19.      Гатальська С.М.Філософія культури. – К.: Либідь, 2005.
20.      Гордійчук М. Фольклор і фольклористика.- К.: «Музична Україна», 1979. — 248 с.
21.      Горленко В.Ф. Нариси з історіїукраїнської етнографії //Народна творчість та етнографія. — 1972. — №3. – 73с.
22.      Данилюк А. Поліщуки.Хрестоматія з народознавства. – Рівне.: Державне редакційневидавництво, 1993. – 120с.
23.      Духовное производство:социально-философский аспект духовной деятельности. –М.: Наука,1981. – 352 с.
24.      Етнографія і фольклор рідного краю (Укл.Мартинюк І.В., Угляренко Л.С., Цимбалюк І.М.) – К.: ІЗМН, 1996. –142 с.
25.      Жигульский К. Праздники культура. – М.: Прогресс, 1985. – 186 с.
26.      Зоц В.П. Обряди і формуваннянауково-матеріалістичного світогляду / В.П.Зоц// Становлення і функціїрадянських свят і обрядів. — К.: Наукова думка, 1983. — 159 с
27.      Здоровега Н.І. Нариси народної весільноїобрядовості на Україні — К.: Наукова думка, 1974. — 159 с.
28.      Інформаційна електронабібліотека «Вікіпедія»
29.      Калиновський Г.Описсвадебных украинских простонародных обрядов // В кн.: Свадьба: В 2-х кн. — К.:Науковадумка,1970. — Т.1. — C. 68 — 74.
30.      Кубійович В. Волинь//Енциклопедія українознавства. – К.:Довіра, 1993.- Т.І. — С.303-310.
31.      Курочкін О.В. До історіїсватання на Україні // Народна творчість та етнографія. — 1971. — №4. — С.77-81.
32.      Курочкін О.В. Традиційнагромада і побут // Українознавство. — К.: Наукова думка, 1994. — С.180-193.
33.      Курносов Ю.О. Духовнежиття та Україні в 20-30 рр. / Ю.О.Курносов //Український історичний журнал. — 1990.- №1. — С.93-110.
34.      Культура і побут населення України:навчальний посібник / Під ред. В.І.Наулка, Л.Ф.Артюх. В.Ф.Горленка. — К.:Либідь, 1991. — 232 с.
35.      Культурологія: теорія та історіякультури Навч.посіб. Видання 2-ге перероблене та доповнене /За ред. І.Тюрменко. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.
36.      Ковальчук О.В. Українськенародознавство. — К.: Освіта, 1992.-176 с.
37.      КомароваА.І. Культурне відродження в Україні. – Львів.: Астерикс, 1993.
38.      Короткий енциклопедичний словник зкультури. — К.: Україна, 2003.
39.      Кравченко В. Етнографічні та фольклорніматеріали: фонди ІМФЕ ім. М.Т.Рильського. — Ф.15-3. — №142. — С.69.
40.      Кравець О.М. Сімейнийпобут і звичаї українського народу: істор.-етнограф, нарис — К.: Наукова думка,1966. — 198 с.
41.      Лозинський И.І. Українськевесілля — К.: Наукова думка, 1992. — 169 с.
42.      Мазаев А.И. Праздник каксоциально-художественное явление. – М.: Наука, 1978.
43.      Новійчук В.І. Побутові традиції тахудожня творчість // Мистецтво та етнос. — К.: ІЕФМ, 1991. — С.174-193.
44.      Несен І. І. Весільний обряд:традиційна структура // Полісся України: матеріали історико-етнографічногодослідження. Вип. 3. У межиріччі Ужа і Тетерева. 1996. – Львів: Ін-тнародознавства НАН України, 2003.
45.      Несен І. І. Весільний ритуал Центрального Полісся: традиційнаструктура та реліктові форми. — К.: ІЕФМ, 2005.
46.      Несен І. І. Культурні символи давнини: кінь у весільномуритуалі (на матеріалах Центрального Полісся) // Соціум, 2003. – № 3.
47.      Несен І. І. Хліб у весільних обрядах українців (в контекстіпраці Хв. Вовка «Шлюбний ритуал та обряди на Україні») // Українськенародознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків. — К.: Наукова думка,2002.
48.      Новикова Е.С., Кармин А.С. Культурология. – СПб.: Питер,2004.
49.      Пономарьов А.П. Мова наречених: просимволіку заручин // Наука і суспільство. — 1988.- №10. — С.48.
50.      Пономарьов А. Українська етнографія.- Київ: Либідь, 1994.-317с.
51.      Потапенко О.І. КузьменкоВ.І. Шкільний словник з українознавства. — К.: Український письменник,1995.-291с.
52.      Правдюк О.А. Загальнослов'янськаоснова українського весілля / О.А.Правдюк //Словянське літературознавство.Вип.4. — К.: Наукова думка, 1968.- С.12-14.
53.      Воропай. Звичаї нашогонароду. – К.: Обереги, 1991
54.      Кравець. Сімейний побутта звичаї українського народу. — К.: Наукова думка, 1965.
55.      Ошуркевич О. Використання фольклорусамодіяльними колективами Волині // Народна творчість та етнографія. — 1968. — №4. — С.84-8з.
56.      Общественньй семейньй быт и духовнаякультура населення Полесья // Под. ред. В.Бондарчика. – Минск.: Наука итехника, 1987. — 249 с.
57.      ПоповБ.В., Ігнатов В.О., Степико М.Т. Життя етносу: соціокультурні нариси:Навчальний посібник. – К.: Либідь., 1997. – 240 с.
58.      Пролеев С.В. Духовность и бытиечеловека. – К.: Наукова думка, 1992. – 110с
59.      Симичев Д.А.Культурология: учебное пособие для вузов. – М.: «Приор», 1998 – 352 с.
60.      Сумцов Н.Ф. О свадебных обрядах //Киевская старина. — 1881. -Т.Х. — С.210.
61.      Сумцов Н.Ф. Хлеб в обрядах и песнях// Киевская старина. -1886. — Т.Х. — С.139.
62.      Суханов И.В. Обычаи, традиции ипреемственность поколений. – М.: Прогресс, 1976.
63.      Українське народознавство. (За ред.Павлюка С.П., Гориня Г.Й., Кирчіва Р.Ф.) – Львів.: Фенікс, 1994 – 608 с.
64.      Хрестоматія знародознавства. Посібник для вчителів, студентів та учнів старших класів/Упорядник М. Немтро. – Рівне.: Державне редакційно-видавниче підприємство,1995.
65.      Черніговець ТІ. Хліб утрадиційному весіллі Волинського Полісся // Українська культура: минуле,сучасне та шляхи розвитку: Збірник наукових праць / В.Г.Виткалов,О.С.Кривоносов. — Рівне: РДІК, 1994. — С.212-216.
66.      Черніговець ТІ. Весілляв системі художніх традицій Волинського Полісся (за матеріалами, записаними вК.-Каширському та Любешівському р-х) // Українськакультура: минуле, сучасне, шляхи розвитку: Наук, зап. РДІК.Вип.З.– Рівне.: Діва, 1998. — С.326-333.
67.      Черніговець ТІ. Весілляв родинно-побутовій культурі Волинського Полісся (за матеріалами с.ВидертаКамінь-Каширського району) // Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловськийі Волинь. Матеріали IXнаукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції(20-23січня 1998 року). — С.244.
68.      Чубинский П.П. Обряды:родины, крестины, свадьбы, похороны / Переизданное. – Спб.: ОИ “Наука”. – С.45, 213.
69.      Чернышов В.С. Традициии обрядыв системе формирования идеалов личности. — М.: Вища школа, 1986. — 143 с.
70.      Шубравська М.М. Весільніпісні. — К.: Дніпро, 1988. — С.3-8; 52-58.
71.      Шулунова Л.И. Переосмысление функцийэтнографической культуры в современных условиях //В кн. «Работа клуба попропаганде и освоению традиционного народного творчества. – М.:МГИК,1982.
72.      Яранцева Н.А. Преемственность ивзаимодействие культур в художественной жизни общества. – К.:Вищашкола, 1990. – С.18, 30.
73.      Яринко Л.О. Звичаїукраїнського весілля. – Тернопіль.: Богдан, 2007.