2
Специфіка духовного виробництва.
Людство давно усвідомило, що в будь-яких боях сама надійна армія - професійна. У битвах ідейних - ситуація та ж. Основні форми існування духу (ідеї, теорії, образу, норми і т.д.) з часів виникнення перших класових суспільств виробляються професіоналами. Термін "духовне виробництво" - не метафора, а цілком реальне явище.[2]
Під духовним виробництвом звичайно розуміють вироблення свідомості в особливій суспільній формі, здійснювану професіоналами розумової праці. Результатом цього виробництва є щонайменше три "продукти":
ідеї, теорії, образи, духовні цінності;
духовні суспільні звязки індивідів;
сама людина, оскільки вона, крім іншого, є істота духовна.
Структурно духовне виробництво розпадається на три основних види освоєння дійсності: наукове, естетичне, релігійне. Така класифікація його видів не збігається з прийнятої в нашій Філософській традиції схемою із шести форм суспільної свідомості (політика, право, мораль, мистецтво, наука, релігія).[4]
Політика, право і мораль не є "галузями" духовного виробництва. Мораль тому, що її не створюють фахівці, ідеологи. Ми не знайдемо в історії ні однієї моральної норми, винайденої і впровадженої в життя професіоналом. Навіть заповіді Христа "не убий", "не укради" - це фіксація принципів, стихійно вироблених моральною практикою людства, а не якогось фахівця.
Політика і право не вписуються в духовне виробництво тому, що створені в результаті політичної і правової діяльності суспільні звязки індивідів не є по перевазі духовними. Вони складаються в першу чергу з приводу реальної державної влади, а не понять про неї. Держава ж з його апаратом, чиновниками, арміями, судами і вязницями - явище саме що ні на є матеріальне. Тому політичні, так само як і правові відносини, в основі своєї матеріальні, а не духовні.[6]
У чому ж полягає специфіка духовного виробництва? Насамперед у тому, що його кінцевим продуктом є ідеальні утворення, що володіють цілим поруч чудових властивостей. І, мабуть, головне з них - загальний характер їхнього споживання. Немає такої духовної цінності, що не була б в ідеалі надбанням усіх! «Шістьма хлібами», про які говориться в Євангелії, усе-таки не можна нагодувати тисячу чоловік, а шістьма ідеями або шедеврами мистецтва - можна!
Матеріальні блага обмежені. Чим більше людей на них претендують, тим менше приходиться на частку кожного. З духовними благами усе обстоїть інакше: від споживання вони не убувають і навіть, навпаки, чим більше людей опановують духовними цінностями, тим більше імовірність їхнього збільшення.
Знаменита фраза "Праця є джерело всякого багатства" вірна і стосовно духовної праці, головною особливістю якого є загальний характер, що означає:
· дана праця здійснюється "у кооперації" не тільки із сучасниками, але і з усіма попередниками, коли-небудь, що зверталися до тієї або іншої проблеми;
· зусилля окремого працівника розумової праці в граничному випадку здатні збагатити, "облагодіяти" разом усе людство, тобто ефективність його не йде ні у яке порівняння з ефективністю (принаймні минулої і нинішньої) праці матеріального.[4]
Здається, що саме загальним характером духовної праці порозумівається те, що його працівники в загальній масі учасників суспільного виробництва завжди складали меншість. З одного боку, суспільство не може собі дозволити містити занадто багато осіб, що не роблять матеріальні блага, а з іншого боку - у суспільства просто немає потреби в численній армії таких людей: один Ейнштейн може на багато років "спантеличити" всі університети, а один Шекспір - забезпечити репертуар усіх театрів світу. Адже продукти духовної праці споконвічно суспільні, по природі своєї не призначені переважно для індивідуального споживання.[5]
Ось тут, імовірно, і виникає основне протиріччя духовної праці: загальний по змісту він здійснюється часткою, точніше - індивідуальним образом. Навіть у сучасних умовах, при найвищому ступені поділу духовної праці, вона по суті своєї залишається індивідуальним, персоніфікованим. Зовсім не випадковий той факт, що Нобелівські премії в науці колективам авторів не присуджуються.
Ще одна найважливіша особливість духовного виробництва полягає в тому, що застосуванні в ньому "засобу праці" (ідеї, образи, догми) у силу їхнього ідеального характеру принципово неможливо відокремити від безпосереднього виробника (конфіскувати, передати і т.д.). Тому звичайні для матеріального виробництва колізії, повязані з відчуженням виробника від засобів виробництва, у духовній сфері неможливі.
Цікавий і той відмітний факт, що духовна діяльність сама по собі володіє величезної притягальної силою. Чому художники, вчені, письменники, релігійні діячі можуть діяти, не звертаючи уваги на визнання? Напевно, не тільки тому, що одержимо, а і тому, що сам процес творчості доставляє їм вильне задоволення, що все інше неминуче відходить на другий план.
Інакше кажучи, духовна діяльність самокоштовна, вона має значення нерідко безвідносно до результату. У матеріальному виробництві таке майже не зустрічається. Матеріальне виробництво заради самого виробництва, план заради плану, - звичайно, безглуздість (правда, не так вже рідко зустрічається в радянській дійсності). А от мистецтво для мистецтва - зовсім не така безглуздість, як це може показатися на перший погляд. Зрозуміло, відносна самодостатність духовної діяльності зовсім не заперечує її результативності. Мистецтво - найважливіший вид духовної діяльності.[2]
Найважливішим видом духовного виробництва є мистецтво.
Існує народне мистецтво - народні пісні, танці, музика і т.д. і професійне мистецтво - утвору у творах фахівців (художників, поетів, музикантів) в області естетичного освоєння світу.
Естетичне не є винятковою прерогативою мистецтва. Воно складає одну з загальних характеристик самого соціального буття і як би "розлито" у всій соціальній реальності. Естетичним, тобто в людини відповідні почуття, може бути усе, що завгодно: природні ландшафти, будь-які предмети матеріальної і духовної культури, самі люди і всілякі прояви їхньої активності - трудові, спортивні, ігрові й ін. Тобто естетичне являє собою як би якусь грань практичної діяльності людини, що породжує в нього специфічне почуття і думки.
Естетичні переживання, у силу універсальності покладених у їхній основі відносин, здатні виникати в будь-якому виді людської діяльності. Однак у більшості з них (праці, науці, грі, спорті) естетична сторона є підлеглої, другорядної. І тільки в мистецтві естетичний початок носить самодостатній характер, здобуває основне і самостійне значення.[3]
Мистецтво як "чиста" естетична діяльність є щось інше, відокремлена сторона практичної діяльності людей. Мистецтво "виростає" із практики в тривалому історичному процесі освоєння світу людиною. Як спеціалізований вид діяльності воно зявилося лише в античності.
Суспільна свідомість та її структура
Суспільна свідомість являє собою багатогранний динамічний процес, підтримуваний активністю індивідуальних свідомостей. У суспільній свідомості утримуються стійкі уявлення, звязані з деякою системою норм і принципів, теорії, які намагаються узагальнити особливості різних сторін громадського життя. Коли кажуть про суспільну свідомість у власному змісті слова, мають на увазі, насамперед те, ніж свідомість людей, обєднаних у деякі групи, відрізняється від сугубо індивідуальної свідомості людини, спрямованого, скажемо, на рішення його особистих проблем, на організацію індивідуального життя. У цьому змісті суспільна свідомість - це свідомість, завжди спрямована на рішення загальних проблем строю громадського життя в цілому і на вивчення таких властивостей навколишнього світу, що мають загальне значення.[2]
Завдяки наявності в людей загальної свідомості і закріпленню у свідомості стійких образів лише таких ідей, що виявляються перспективними в практичному змісті, суспільство функціонує як цілісний організм, тобто воно представляє не просто стихійно сформовані в процесі виробництва відносини, але містять звязки, що упорядковуються свідомо людьми.
Структура суспільної свідомості
Розкриття сутності людини, сутності світу і його буття показує, що людина виступає як субєкт соціальної діяльності, що, свідомо і цілеспрямовано впливаючи на світ і на саму себе, не просто пристосовується до умов життя, а активно змінює їх, перетворює природне і соціальне середовище у відповідності зі своїми потребами і інтересами. Людина є змістообразуючим початком у цій складній системі взаємозвязків "людина-світ". У цьому звязку важливого значення набуває розкриття сутності і структури суспільної свідомості.[5]
Питання про природу свідомості і їх ролі в життєдіяльності людини безпосередньо звязане з питанням про природу і сутність людини, про природу і сутність світу, про граничні підстави їхнього буття. З рішенням основного питання філософії, як відзначалося, звязаний поділ філософів на матеріалістів і ідеалістів. Якщо ідеалізм виходить з визнання ідеального як граничної підстави буття світу і людини, то матеріалізм, виходячи з визнання первинності матерії, акцентує увагу на питанні про обумовленість зізнання буттям, про походження свідомості, про його сутність, про роль в життєдіяльності суспільства й особистості.[5]
В історії філософської думки питання про походження свідомості вирішаються на різних етапах історії по-різному. Переважно зверталася увага на зясування специфіки свідомості як властивості матерії, на природні передумови його виникнення. Як відзначалося, опосередкування задоволення життєвих потреб людини соціальними умовами обумовило потребу в якості новому, у порівнянні з твариною, способі орієнтації. І цим способом зявилась свідомість. Свідомість як усвідомлення буття являє собою, з одного боку, відображення обєктивної дійсності в голові людини й обєктивно по своєму змісту, а з іншого боку - містить у собі момент субєктивного відношення людини до світу, оцінку людиною тих або інших явищ дійсності. Отже, усвідомлення, виступає як вираження активного відношення людини до дійсності. Це відношення реалізується насамперед через практичне освоєння людиною навколишнього світу і є відображенням форм людської діяльності і створюваного цією діяльністю предметного світу людської природи. Воно містить у собі відношення людини до природи, системі соціальних звязків і відносин, опосередкуючих його життєдіяльність і визначальна його якісна відмінність від тварини, а також відношення до своєї діяльності і її результатів. Система опосередкування життєдіяльності людини соціальними умовами життя, що обумовили і специфіку його діяльного відношення до дійсності і до себе, складає суспільне буття. Саме суспільне буття обумовило потребу переходу від психіки тварини до свідомості людини.[6]
Характер і спрямованість відносини людини до умов свого буття обумовлюється насамперед характером і спрямованістю потреб і інтересів. Потреби, виникнувши як стан, що виражає протиріччя між необхідністю існування, функціонування й обмеженістю внутрішніх можливостей її забезпечення, відбиває в голові людини в почутті незадоволеності й обумовлює необхідність пошуку обєкта, засобів, умов для дозволу цього протиріччя.
Сам прояв і реалізація, задоволення життєвих потреб людини, їхнє відтворення здійснюється в його безпосередньому взаємозвязку з умовами існування. Причому цей звязок виявляється як стосовно природи, так і стосовно громадського життя. Разом з тим задоволення потреб обумовлюється не тільки безпосереднім звязком людини з дійсністю, але і системою опосередкування їхнього задоволення процесом матеріального виробництва і системою суспільних відносин. Залежність задоволення потреб від соціальних умов життя виражається в інтересі.[1]
Можна сказати, що потреби й інтереси визначають характер і спрямованість ставлення людини до світу, і саме той кут зору, під яким людина сприймає його. Тому усвідомлення людиною свого ставлення до світу виявляється, з одного боку, як усвідомлення своїх потреб і інтересів, а з іншого боку - як усвідомлення самої дійсності, її сутності, ролі, умови задоволення потреб, умови забезпечення життєдіяльності.
Усвідомлення людиною свого ставлення до дійсності і до себе здійснюється на двох рівнях: емпіричному і раціональному, що включає в себе повсякденна і теоретична свідомість. Способом існування свідомості є знання, що являє собою систему відбитих у голові людини і закріплених памяттю зведень про навколишній світ і про саму людину. Знання - це узагальнення людського досвіду, переданого від людини до людини, від епохи до епохи, результат індивідуального життєвого досвіду. У той же час знання включають в себе оцінку людиною результатів відображення дійсності в голові людини, визначення їхньої значимості в його життєдіяльності. Знання будуть служити передумовою, що робить вплив на характер відносини людини до дійсності і до себе, на характер його діяльності. Без знань неможлива орієнтація людини у світі.
Емпіричний і раціональний рівні усвідомлення ставлення до дійсності взаємозалежні, але разом з тим вони відносно самостійні. Емпіричне усвідомлення дійсності звязане з безпосередньою почуттєвою взаємодією людини зі світом. Особливу роль тут грає чуттєво-емоційне сприйняття дійсності. Почуття й емоції виступають як специфічні показники наявності тих або інших потреб, необхідності їхнього задоволення, а також ступеня задоволення або незадоволення потреб. У залежності від характеру реакції людини на його взаємодію з навколишньою дійсністю формуються дві основні групи емоцій - позитивні і негативні. Різноманіття потреб і форм звязків людини з зовнішнім світом знаходить свій прояв у безлічі конкретних форм емоцій. Емоції, як ланки, опосередуючі звязок людини з зовнішнім світом, виражають особисте ставлення до дійсності. Вони виконують дуже важливу регулятивну функцію, спрямовану на забезпечення життєдіяльності.[3]
З виникненням суспільства відбувається не тільки значне ускладнення системи емоцій і почуттів, але і їхній підйом на якісно новий рівень розвитку. У людини природні емоції, успадковані від тварини, здобувають олюднений характер. Якісна зміна емоцій і почуттів у людини звязано з виникненням соціальних умов життя і нового, діяльностно - преобразовчого ставлення людини до дійсності.
1. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. Учебник. - М.: Проспект, 1999.
2. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії. - К., 2001
3. Большая Советская Энциклопедия. 2-ое издание, том 18,стр 507-510.
4. Вольтер. Философский словарь. - М., 2003.
5. Культурология. История мировой культуры: учебник для вузов, под ред. проф. А.Н. Марковой, - М.: ЮНИТИ, 2000 - 600 стр.
6. Симичев Д.А. Культурология: учебное пособие для вузов, - М.: «Приор», 1998 - 352 стр.
| ! |
Как писать рефераты Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов. |
| ! | План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом. |
| ! | Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач. |
| ! | Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты. |
| ! | Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ. |
| → | Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре. |