Міністерствоосвіти і науки України
Волинськийнаціональний університет імені Лесі Українки
Історичнийфакультет
Кафедранової і новітньої історії зарубіжних країн
Французькепросвітництво XVIII століття
Курсоваробота
Підготував:
студент33-і групи
ФінюкСергій
Науковийкерівник:
Доц.Прокопчук В.Є.
Луцьк-2008р.
Зміст
Вступ
1.Передумови зародження Просвітницького руху
2.Течії Просвітництва
2.1 класицизм
2.2 енциклопедисти
2.3 сентименталізм
3.Історичне значення Просвітницького руху
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність: тема курсового дослідженняє досить актуальною, тому що Просвітництво Франції XVIII століття заклалоідейну базу переходу від феодалізму до капіталізму і систему нових суспільнихвідносин.
Об’єкт: Просвітницький рух ФранціїXVIII століття на основі життя і діяльності просвітителів епохи.
Предмет: французьке суспільствоXVIII століття на основі творчості і діяльності представників даного періоду.
Хронологічнірамки: цятема охоплює хронологічно період початку XVIII століття до початку французькоїреволюції 1789 року.
Мета: метою дослідження є вивченняфранцузького суспільства XVIII століття спираючись на життя і діяльністьголовних його представників.
Завдання:
- визначитиголовні течії французького Просвітництва XVIII століття
- на основідіяльності головних представників даного періоду дати характеристикуПросвітництву як загальноєвропейському процесу
- ознайомитисьз ідеями і головними працями Просвітителів Франції XVIII століття
- визначитивплив і значення французького Просвітництва
Значення: курсового дослідження полягаєу тому, що тама є досить важливою, навіть на сучасному етапі розвиткусуспільства, тому що усі сучасні принципи демократії і капіталістичногосуспільства в ідейному плані були записані саме французькими просвітителями.
У дослідженнібуло використано проблемно-хронологічний принцип викладу матеріалу. Просвітництво як суспільно –політичний і культурний рух зародився в Англії у XVII столітті як буржуазнаідеологія. Але у Франції цей процес набрав не аби – якого розвитку, самефранцузькі діячі цього руху окреслили його ідейні і програмні кордони. Саме вцій країні виділились три основні течії Просвітництва представниками яких були:Монтеск’є, Вольтер, Лесаж, Дідро, Руссо. Це головні ідейні типи французькогопросвітництва, що в процесі свого розвитку вийшло далеко за кордони Франції.Через життя і діяльність цих людей я намагатимусь висвітлити основні принципи ізміст Просвітництва як загальноєвропейського руху, що став початком основнихпринципів капіталістичного суспільства. Що заклав фундамент поняття «людина» і«розум» як визначальних у розвитку суспільства. Вони піднесли «розум» на вищийрівень розвитку. Визначили основні засади і принципи церкви, її роль в життігромадян. Філософія просвітителів XIII століття стала ідейною базою будь –якого розвинутого в культурному плані суспільства.
І.Передумови зародження Просвітницького руху
Розвитокєвропейської культури ХУІІІ століття відбувався в умовах інтенсивного впливуПросвітництва – потужного, ідейного руху того часу. Просвітництво – було рухомзагальноєвропейським, у ХУІІІ столітті воно поступово охопило всі країниконтиненту, але проявляється в них із різкою масштабністю й радикальністю, щозалежало, насамперед, від соціально-економічного становища тієї або іншоїкраїни.
Англія, Франція,Німеччина – провідні країни, діячі у європейському культурному просторі, їмналежать головні досягнення епохи Просвітництва, але їх внесок у культурурізний за значенням і глибиною. Вони пережили великі соціальні потрясіння івийшли з цих потрясінь також із різними результатами. Розглядаючи ці трикраїни, як передові у розвиток культури Європи у ХУІІІ столітті слід виділитиФранцію, тому що саме Франція зіграла в загальному політичному і культурномужитті Європи ледь не керівну роль. Саме тому в своєму кругозорізахідноєвропейських культур ХУІІІ століття ми більш детально зупинимось наФранції.
В добу ранньогосередньовіччя у Франції більш інтенсивно ніж в інших країнах західної Європи,формуються і розвиваються всі основні жанри і види літератури. В ХУІІ століттіу Франції досягає найвищого розвитку класицизм. [16, 90 C.]
У ХУІІІ століттіу Франції з величезною силою розгорнувся просвітницький рух, який дав світунайбільш характерні образи просвітницької художньої літератури. На протязімайже всього ХУІІІ століття між Англією і Францією у багаторічних війнахвирішувалося питання про першість на морях і в колоніях. Англія з року в рікпосилювала свої позиції використовуючи або навмисно створюючи конфлікти наконтиненті і втягуючи в них Францію, мова йде про війну за іспанську спадщину1701 – 1714 роках, війна за польську спадщину 1733 – 1735 роках, війна заавстрійську спадщину 1740 – 1748 роках, семилітню війну 1756 – 1763 роках. Напочатку століття Франція втратила ряд колоній в Америці, зокрема післясемилітньої війни вона була змушена віддати Англії Канаду, колонії в Індії інавіть зруйнувати свій військовий порт в Дюнкерке. Війни ослабили Францію,порушили внутрішнє економічне життя країни. Державна скарбниця була порожньою.Внутрішня політика французького абсолютистського уряду була безпомічна, як іполітика зовнішня. Держава неодноразово оголошувала себе банкрутом, але двірпродовжував купатись в розкоші витрачаючи на свої забаганки левову часткунадходжень, при дворі розмножувались різні фіктивні посади. Керівництво державибуло неспроможне організувати збір податків і передавало це відкупщикам,купивши у держави право на збір податків, податки збирались удвічі більші.
У країні бродилопівтора мільйона жебраків. В 1739 році герцог Орлеанський показав королю хліб,випечений з трави, при цьому заявивши, що в його графстві у Турені селяни ужерік харчуються таким хлібом. В державі між окремими областями були встановленімитні кордони, що унеможливлювало торгівлю. Під час вивозу товару з однієїпровінції в іншу потрібно було платити мито, це робило товар дорожчим в кількаразів. Було дешевше доставити товар з Америки у французький порт, ніж відфранцузького порту до Парижу.[2, 52 C.]
Стара система сеньйоральнихвідносин, феодальних обмежень і регламентацій, митних перепон ставилонепрохідний бар’єр потужному напору продуктивних сил, що розвивалося.Буржуазія, якій феодальні відносини заважало розвиватись була незадоволена.Відомо, що революційна атмосфера створюється тоді, коли виробничі сили неможуть далі розвиватися при існуючій системі продуктивних відносин. Саме таквідбулося в передреволюційній Франції. Всі прошарки суспільства були незадоволенііснуючим порядком, навіть керівний прошарок, дворянство, яке бачило як зубожіликолись багаті і знатні фамілії, як занепадали древні феодальні помістя, азолотий запас зосереджувався в руках фінансистів з третього прошарку.Дворянство хотіло зміцнити свої позиції. Необхідність революції назрівала. Лишевона вирішити економічні, соціальні, політичні і культурні проблеми, якіпостали тоді перед суспільством.
Процес занепадуабсолютизму як показник кризи всієї феодальної системи Франції почався востанні роки правління Людовіка ХІV і рік за роком загострилась при йогонаступниках: регенті Філіпу Орлеанському, Людовіку ХV, Людовіку ХVІ ізавершилось буржуазною революцією 1789 – 1794 рр. Революційному вибухупередувала довга, напружена боротьба в області ідеології. Дворянство спиралосьна штики своєї армії та поліції, на судово-чиновницький апарат, на закони, щозакріпляли майнові та соціальні привілей вищих прошарків Франції, а такожвикористовувало авторитет церкви. Церква була оплотом феодалізму. Саме тому знею рахувалися первісні прошарки. Абсолютний монарх не завжди наважувавсязаперечувати церковним писанням, бо бачив у них величезну силу, необхідну йомудля підтримки влади. Поль Гольбах в своїй книзі «Разоблиненное християнство»писав: «Релігія – це мистецтво одурманювати людей з метою відволікти їх думкивід того зла, яке причиняють ним в цьому світі влада багатих. Людей залякуютьневидимими силами і заставляють їх нести тягар страждань, що завдають нимвидимі сили; ним обіцяють блаженство на тому світі, якщо вони примиряться зісвоїм стражданням на цьому світі».[31, 308 C.]
Французькідворяни не завжди уявляли собі небезпеку, яка над ними нависла. Однак, найбільшдалекоглядні з них уже роздумували про події, які наближаються. Що смута можезмінитись на бунт, а бунт може перетворитися в повстання: виберуть справжніхнародних представників, а у короля і його міністрів заберуть можливістьбезкарно шкодити народу.
Революційний рух,що ніс на своїх знаменах ідею прогресу, очолили у Франції просвітителі. Від нихі саме століття почало іменуватися століттям Просвітництва. Монтеск’є, Вольтер,Руссо, Дідро сформували загальнодоступною мовою історичне завдання, що сталоперед суспільством, об’єднати нечіткі догадки і бажання своїх сучасників у достатньострункі революційні теорії: широкий суспільний рух, що увійшов в історію підназвою Просвітництво, зростав і міцнів разом з наростанням революційноїситуації у Франції. Чим гострішою ставала необхідність революційного переворотув суспільстві, тим голосніше лунав цей голос протесту здавалось народу. Уздійсненні суспільного перевороту була зацікавлена буржуазія, вона першаскористалася програмами і плодами цього перевороту. Але революція була потрібнаі селянам, міщанам, на плечі яких падали тяготи економічного занепаду країни.Тому буржуазія виступили від імені всього народу.
Просвітителі булиідеологами буржуазії в період підготовки революції 1789 року. До речі, ця ідеяреволюції не прийшла відразу. Вона зароджувалась поступово. Навіть найбільші діячіфранцузького просвітництва не усвідомлювали того, що справа дійде до барикад,до вуличних боїв, до гільйотини під якою впаде голова одного з Бурбонів. Томуталановиті пропагандисти нового світосприйняття виступили на штурм перш за всеідеологічних основ феодалізму. Вони створили епоху в історії суспільної думки уФранції, її суспільного руху, в історії її культури. Ідею Просвітництвапропагували в своїх витворах творці художніх цінностей: видатний скульпторФальконе, драматург Бомарше, композитор Гретри. Просвітителі спирались накультурну спадщину своїх прямих попередників – гуманістів епохи Відродження.Багато з питань що вирішували просвітителі, вже ставились і висвітлювалисьгуманістами ХVІ століття. Вони проявили інтерес до педагогічних питань, продовжуючиі в цьому лінію гуманістів. [16, 94 C.]
ІІ.Течії Просвітництва
Просвітителідіяли єдиним фронтом, коли мова йшла про ліквідацію феодалізму, але закордонами цього історичного завдання шляхи їх розійшлись. Вони сперечались іїхні суперечки часто доходили до відкритої ненависті і боротьби один з одним.
Середпросвітителів більш поміркованих поглядів дотримувались Вольтер, Монтеск’є,Бюфофон, д’Аламбер, Тюрго. Інша група пов’язана з демократичними прошаркамисуспільства Руссо, Мобле, Морелі, йшли далі від попередників і критикувалиприватну власність. Жан — Жак Руссо в своєму трактаті «Про походження і основинерівності між людьми» описує справжні причини людської нерівності, спираючисьна приватну власність як на основне джерело від суспільних бід.
Також міжпросвітителями були незгодні на рахунок питань філософії. Найбільш послідовникиматеріалістами були Дідро, Робіне, які доходили до атеїзму. Руссо у філософіїсхилявся до ідеалістичного розуміння навколишнього світу. Просвітителіперебільшували силу ідеї. Вони вважали, що ідеї можуть зробити дива всуспільстві, зробити переворот в умовах людей, а як наслідок і в матеріальномужитті суспільства. Це стало причиною багатьох прорахунків просвітителів,зокрема вони прорахувались вірячи в ідею просвітницької монархії. [3, 362 C.]
Освіченесуспільство до кінця ХVІІ століття вірило, що в союзі з природою розум здатнийперетворити світ, вірило в унікальну інтелігібельність світу: він влаштованийрозумно і може бути пізнаний раціонально. Ні релігія, ні традиційний досвідподібним вимогам не відповідають і тому не можуть слугувати джерелом знання.Просвітництву властива боротьба з духовною диктатурою церкви і віра в розум,його безмежні сили й можливості, і довіра до природи, причому, все це відеології Просвітництва виявилося з певністю, рішучістю, прямолінійністю,категоричністю. Звідси два найважливіші аспекти Просвітництва: послідовнерішуче заперечення феодального світоустрою, і наполегливе, із практичнимухилом, ствердження якісно нових стосунків між людьми, нових ідеалів іцінностей, що здавалися загальнолюдськими покликаними привести до загальногоблага.
Першою течією вПросвітництві була течія просвітницького класицизму, представниками якої були Лесаж,Монтеск’є, Вольтер та багато інших просвітителів. Принципи класицизму ХVІІстоліття яскраво виражені на діяльності цих трьох «велетнів» світової культури.
2.1Класицизм
Лесаж – авторзнаменитих сатиричних романів, народився в нижній Бретані в 1668 році в сім’їадвоката. Втративши в дитинстві своїх батьків, він рано побачив тяготи бідностіі тяжку долю добувати собі шматок хліба. Закінчив єзуїтську колегію в 1692році, поїхав в Париж для продовження своєї освіти і там почав проявляти себе наниві літератури: переклав кілька п’єс Лопе де Вега, Кальдерона, написавпродовження «Дон Кіхота». Працював не покладаючи рук, щоб забезпечити себенеобхідними засобами, переважно в якості професійного літератора, постачаючиматеріал в невідомі театри Парижу.
Лесаж звернув насебе увагу п’яти актовою комедією «Тюркале», показавши в ній злісну фігурувідкупщика. Система відкупів – одна з темних сторін внутрішньої політикифеодальної держави. Уряд, позбавляючи себе від праці збирати податки унаселення віддавав це право великим фінансистам за високі грошові аванси.Відкупщики отримували великі бариші, посилюючи і без того складне становищенаселення. Навколо п’єси ще до її появи розгорілась справжня боротьба.Відкупщики, великі банкіри, купці провели атаку проти п’єс, боячись громадськоїдумки. Вони пропонували автору, який жив у бідності значну суму хабара у 100тисяч франків, але Лесаж відмовився. П’єса була поставлена в театрі 14 лютого1709 року з дозволу Дофіна. При дворі побачили комедії Лесажа злу сатиру на буржуазію,аристократи аплодували п’єсі, в якій піддались насмішкам ненависні нимвідкупщики, банкіри, що тіснили їх грошима великими відсотками.[2, 211 C.]
Центральноюфігурою п’єси «Тюркале» виступає мільйонер, колишній лікар. Він нажив великийстаток, шляхом обману розорюючи інших. В 1715 році вийшли перші дві частиниосновної праці Лесажа відомого роману «Жіль Блаз де Сантільяна». В цьому романіподії відбувалися в Іспанії. Лесаж настільки прийняв звичаї мораль та історіюцієї країни, що вважав за доцільне одягати своїх героїв – французів в іспанськіплащі і давати їм іспанські імена. Але це маскування потягло за собоюнепередбачувані наслідки, письменника звинуватили у плагіаті, у використаннііспанського оригіналу. Приблизно через п’ятдесят років після опублікуваннянового тексту роману «Жіль Блаз де Сантільяна» патер Ісса перевів його зфранцузького на іспанський під заголовком «Приключения Жиль Бласа деСантильяна, похищеном с испанского приспособлено господином Лессажем к французкомуязыку, возвращено отчеству и родному языку ревностным испанцем, который непотерпит, чтобы осмеивали его страну».
Роман «Жіль Блаз»створювався протягом двадцяти років. Лесаж друкував його частинами. На початкукниги Жіль Блаз – недосвідчений юнак, а в кінці – це вже похилий чоловік, яки йвідчуває тяготи долі.
Письменникставить перед собою чисто моральні завдання розкриває негативні риси, викликанікористолюбством, ницістю, притаманній дворянству. Він ніде не піднімається догнівного пафосу, до сарказму, не доходить до похмурого песимізму. Жарт йоговеселий і вишуканий, він завжди життєрадісний і легка тінь смутку, яка інодінаходить на обличчя його героя Жіль Блаза, швидко змінюється світлою усмішкою,того хто вірить в своє щастя.[31, 314 C.]
Роман складаєтьсяз двадцяти книг, являє собою історію життя і пригод людини з третього прошарку.Жіль Блаз син конюха, що отримав скромне навчання з допомогою свого дядька.Досягнувши повноліття, достатньо розумний і добрий серцем, він залишаєбатьківський дім і вирушає на пошуки свого місця в житті. Його відразуобманюють обкрадають, над ним насміхаються, як над сільським пройдисвітом. ЖільБлаз потрапляє до розбійників, потім в тюрму.
Герой прозріває, влаштовуєтьсяпомічником пройдисвіта – лікаря, а пізніше і сам, одягнувши відповідний одяг,починає займатись лікарською діяльністю, не маючи ні освіти, ні досвіду. Потімвін починає вести знайомство із злодієм, і сам бере участь у злодійськихопераціях. Але, вміючи вчасно зупинитись, пориває з протизаконним життям.
Талановитийпростолюдин Жіль Блаз подається до двору. Стає улюбленим секретарем всесильногопершого міністра, герцога Лерма, холодної людини, що зневоділа власного сина.Зрозумівши механізм придворного життя Блаз починає збагачуватись. Він роздаєрукою Лерми чини і посади, беручи за це великі хабарі. Король, коли дізнавсяпро це, наказав посадити Жіль Блаза до в’язниці. Звільнившись з ув’язнення,Блаз повертається до повсякденного життя. Герой стає причетним до смерті чотирнадцятирічноїдівчини, за що разом з тим отримує дворянський титул, як говорилось в наказі«за особливі заслуги перед королем». Жіль їде в село де й залишається, Лесажзнайшов своєму герою ідеальний притулок. Письменник ще вірить в ідеальністьфеодалізму і критикує його без різності і жорсткості. Він вірить, що соціальнезло можна виправдати, примусивши дворян до морального перетворення, до чесноти,до поваги якостей простої людини.[2, 213 C.]
Цим романом Лесажхотів показати суспільство ХVІІІ століття з його жадібністю і характерами,показати як дворяни за допомогою хабарів і знайомств досягають вершин іздійснюють керівництво Францією. Лесаж в сатиричній формі виступає проти такоїформи суспільства, засуджуючи його.
«Окончевался ХVП век, и сквозь вечереющий сумрак егоуже проглядывал век дивный, мощный, деятельный – ХVШ век, уже народы взглянули на себя»- так писав О.І. Герцен. Грім прокотився в кінці ХVІІІ століття. Це булареволюція, яка знищила у Франції феодалізм. Монтеск’є стоїть біля витоківідейного руху, який готував революцію. Він один з перших покликав французькийнарод до здійснення соціальних перетворень на основі громадської рівності,демократичних свобод, миру і гуманізму. Разом з Вольтером він відкрив епохуфранцузького Просвітництва. Продовжуючи традиції гуманістів епохи Відродження,переможців кріпосницької людської свідомості від пут релігійності, він піднявнайбільш наболівші питання свого часу, говорив по них на весь голос і залучивдо цього не лише французьке, але й усе європейське суспільство.
Монтеск’є завіком був найстарішим в колі французьких просвітителів. Він народився в 1689році в замку Ла-Бред, неподалік міста Бордо, в сім’ї небагатого дворянина деСеконда. Його бездітний дядько Монтеск’є, президент парламенту в Бордо заповівйому своє ім’я, багатство і посаду. Це і визначило життєвий шлях письменника.Зайнявши посаду, що дісталася у спадок від дядька він швидко був обраний членомБордовської академії, в працях якої взяв активну участь, виступив з рядомдосліджень по різних питаннях гуманітарних і точних наук. В 1720 році Монтеск’єнаписав роман «Персидські листи», який видав анонімно. Основні ідеї цьогороману пізніше біли викладені в «Роздумах про причини величі і падіння Римськоїімперії» (1734 рік), і в «Дусі законів» (1748 рік). Вони відіграли великезначення в розвитку просвітницького руху і носили соціальний іфілософсько-історичний характер. В «Дусі законів» знайшли своє відображенняосновні принципи його світогляду. В першому з двох трактатів Монтеск’є напротивагу теологічній філософії, створеної Босенє, утверджує те, що Рим впавне тому, що так було задумано Богом, а через його політичний розвиток і змінуміжнародного положення, тобто через діяльність людини. На долю Риму вплинули:необмежене бажання військових завоювань, зіпсування моралі, ослабленняпатріотизму.[16, 368 C.]
В «Дусі законів»Монтеск’є стверджує, що закони встановлені людьми, визначаються кліматичнимиумовами, розмірами території держави і звичаями, тобто причинами, зв’язаними злюдським суспільством, що не залежить від Бога. Ця теорія «географічногосередовища», як визначального фактору розвитку суспільства, справила великийвплив на буржуазну соціологію. Монтеск’є дає тут класифікацію держави, розрізняючидемократію або республіку, монархію і деспотію. Причому, письменник звертаєбільшу увагу на дві форми правління – східну деспотію і європейську монархію,критикує обидва ці типи держав, поклоняючись республіці. Монархія – це насилля,яке завжди перетворюється в деспотизм.
Одним з основнихположень просвітницького вчення про суспільство було визнання того факту, щодеспотизм нівелює людей, приглушує вільний прояв індивідуальних рис характеру.Монтеск’є – представник першого етапу Просвітництва. Це ще не був прихильникдемократії; він висловився за монархію, що опирається на положення законів,вважаючи, що законодавча влада повинна належати двопалатному парламенту, вруках короля слід залишити тільки виконавчу владу. Його ідеалом була Англія,країна, яка вже пережила буржуазну революцію і ліквідацію абсолютизму.[30, 186 C.]
Повертаючись до«персидських листів» слід сказати, що в цій кмітливій і іронічній книзіподається широка і різка критика сучасному письменнику суспільства і держави. Вцій обширній портретній галереї показані людські характери, як сукупністьіндивідуальних душевних якостей, визначених походженням виховання, місцем всуспільстві. Але Монтеск’є не відмовляється від класичних прийомів зображеннялюдського характеру, від падіння, і як наслідок – однієї головної риси, деякоїпсихологічної домінанти, яка разом з тим не закриває інших якостей натури. Так,наприклад, у відкупщика Монтеск’є виділяє в додаток до наглості і пихатості, щовикликане його багатством, також відсутні освіченість і вихованість.
Книга Монтеск’єцікава і важлива не лише передовим змістом, сатирою на французьке феодальнесуспільство; сміливий політичний мислитель і філософ Монтеск’є висловлює в«Персидських листах» свої позитивні ідеали. Головним чином їх носієм стаєголовний герой – перс Узбек. Дуже цікава його особиста доля. Опинившись придворі перського шаха він не підкорився йому, не злився з загальною масоюпридворних. Він вивчає закономірності дійсності, зіставляє основні типисуспільно-політичного устрою – деспотію, республіку і монархію. Встановлюєосновні шляхи розвитку людського суспільства, в першу чергу – поступовудеградацію, і помічає шлях виходу з неї. Узбек при цьому не лише роздумує, алеі дискутує, сперечається з противником. У Монтеск’є річ іде не про боротьбуповноцінної ідейної системи з невідповідною системою, а із зіткненням однаковоповноцінних світоглядів. Найбільш цінує Монтеск’є в суспільному житті –свободу, рівність громадян перед законом. За свободою, говорив Монтеск’є,завжди слідує надлишок і, навіть, розкіш. Стремління до слави і подвигівзростає з волею підданих. Слава несумісна з рабством. Честь і доблестьвстановлюються в республіках, бо лише там можна виголосити слово «Батьківщина».Патріотизм не притаманний країнам де все вирішує деспот.[17, 133 C.]
У випадку Узбекапроти індивідуалізму виступає просвітництво Монтеск’є, для якого дуже великезначення має ідея людського колективу, людської солідарності. Різне відхиленнявід абсолютизму і взагалі феодального ладу супроводжується яскраве стремліннявідмітити зародки нового порядку, що зв’язаний з оптимістичною концепцією світуу Монтеск’є.
Одною з суттєвихособливостей просвітницького абсолютизму Монтеск’є слід визнати зображеннявнутрішнього світу персоналу, світу пристрастей. Ця сфера в ХVІІ століттірозкривалась особливо в трагедії, в психологічній повісті, в мемуарах. УМонтеск’є з цією сферою зв’язане життя дружин Узбека. Просвітитель зображує вних незадоволення своїм становищем, виникнення в них стремління до свободи.«Персидські листи» Монтеск’є лише відкривають Просвітництво у Франціїзнаходяться в широкому центрі просвітницького руху, що відрізняють їх від більшпізніх творів, створених як самим письменником, так і іншими просвітителями.Висуваючи роздумуючого над життям героя, Монтеск’є забирає в нього активність,не дозволяє йому стати пропагандистом передової точки зору на світ, борцемпроти неввічливості. Звідси відома пасивність інтелектуального героя Монтеск’є.Він викладає свої ідеї, а не слідує ним. Це не діяч, а глядач. Цим тезам івідповідає жанр роману.
В 20 – 30 — тіроки у Франції з’явився новий письменник з іншими думками, більш радикальними ісміливими ніж у Монтеск’є. Це Вольтер. Вже в першій половині ХVІІІ століттятворчості Вольтера у французькій літературі належить одне з провідних місць.Справжнім же володарем дум всієї просвіченої Європи письменник став в серединіі в другій половині століття, після появи своїх найвідоміших книг.[16, 104 C.]
Виходець ізсередовища багатих паризьких буржуа Франсуа Марі Аруе (1694 – 1778 р.р.), щопрославився під псевдонімом Вольтер, став уособленням передової філософії ілітератури свого часу не тому, що був найрадикальнішим мислителем. Навпаки,світогляд письменника характеризується явною поміркованістю. Але прижиттєвасправа і авторитет Вольтера були закономірні і ним заслужені. Все його життя,особливості його темпераменту, система поглядів, основні риси таланту зробилийого символом передової думки свого часу. На протязі свого довгого і бурхливогожиття письменник не залишив без уваги жодного питання, що хвилювало суспільнікола. До того ж його чутливість до чужих думок були насправді чудовою іВольтер. Пускаючи у користування власні оригінальні думки, одночасно проводивсинтез і популяризацію чужих, підмічаючи їх потенційні можливості. Він«пропускав» ці нові ідеї через свою свідомість, робив їх своїми і переказував.У вольтерівських творах філософія говорила загальнозрозумілою і жартівливоюмовою.
Якщо Вольтер і небув глибоко оригінальним мислителем, то блискучим письменницьким талантом вінволодів в повній мірі. Філософ, учений, політик, історик він був перш за всеписьменником. Вся творчість Вольтера виросла від злиття передової ідеології ілітературної майстерності. Але не лише сприйняття, оперативність іписьменницький талант зробили Вольтера настільки відомим. Важливим було не лишете, які ідеї він пропагував, але і те, кому він адресував цю пропаганду.Відомо, що ідеї Вольтера в тій чи іншій мірі задовольняли багатьох – і біднихінтелігентів, і аристократів, і філософських самодержців. Письменник частосуперечив сам собі. Такі відомі фрази, як «роздавити розум » і «якщо би Бога небуло, то його потрібно було б вигадати» в його вустах симптомістичні. Іронія і скептицизмВольтера поширювалися навіть на передові ідеї, які він сам поділяв. Письменникзлісно знущався над церквою, він висміював честолюбство аристократів, алесміявся і над самовизначеними міщанами. В народовладдя він не вірив і його боявся.Революційним і реакційним крайностям він намагався протиставити щось третє –інтереси до передових наукових ідей, незалежність думок, вільнодумство іантиклерикальнісиь, деякий аристократизм духу, який і приваблював до Вольтерарізних представників суспільства XVIIIст. Його послідовників називали«вольтер’янцями» і це було одночасно грубе прізвисько і досить позитивнаатестація. Ідеями Вольтера захопились багато його сучасників, майже всімислителі і письменники кількох наступних поколінь – і якобінці, і Стендаль, іБайрон, і Пелліно, а в Росії – Фонвізін, Новіков, Радіщев,і всі декабристи, і сучасники Пушкіна. Вольтервступив у літературу в бурхливі роки, що послідували після смерті Людовіка XIV(1715р.), коли довго приховане незадоволення виплеснулось назовні, коли отримала широку популярність поезія не стільки смілива, скільки«хуліганська». За одну з них в 1717р. на одинадцять років він потрапив уБастилію.[2, 223 C.]
Своїми сильнимивіршами і епіграмами Вольтер створював своєрідні веселі і скептично-кмітливізауваження до історії своєї епохи. Як лірику малих форм, йому належить одне зперших місць в літературі того часу. Показовою є думка, яку висловив Гете урозмові з Еккерманом про дрібні вірші Вольтера,спрямовані до різних осіб: «Вони без сумніву належать до найкращих його речей.В них немає жодного рядка, в якому не було б сатири». Вольтер у віршахбув не лише життєрадісним; його любовні вірші продиктовані не лише серцем, а йв більшій мірі розумом. Це був його коментар до питань, що його турбували нафілософські, наукові, політичні теми. Звичні форми галантної лірики рококо вінсповнював просвітницьким змістом. Показово, що звернення Вольтера до жанрівкласичної літератури виявляють значні зміни, які ці жанри зазнали під перомписьменника. Слід відмітити їх яскраве громадянство і демократизм. Одні з нихперетворюються в маленькі філософські поеми. Філософські погляди письменника,відмічені раціональними і сенсуалістичними тенденціями, проявилось в таких йогоневеликих поемах як «Роздуми у віршах про людину» 1734р., «Поема про природнийзакон» 1752р.[23, 189 C.]
В ці роки основніположення в вольтерівського погляду на світ були проголошені в йогофункціональних філософських і науково-публіцистичних віршах, серед яких слідвідмітити дві книги, що відразу звернули на Вольтера увагу громадськості,створили йому непримиренних ворогів і щирих друзів. Це «Філософські листи»1734р. і «Основи філософії Ньютона» 1731 року. Обидві були результатом довготривалоїподорожі в Англію (1726-1728рр.), знайомства з англійським суспільним ладом,наукою і літературою. Написані легкою і живою прозою, ці книги пропагувалипередову для того часу соціальну систему і передову філософію. Вольтерпідводить читача до зіставлення англійських порядків з французькими і тим самимвиносить останнім вирок у формі звинувачення.
Найбільшийсуспільний резонанс мали «Філософські листи», які давали повну характеристикуполітичного ладу Англії на початку XVIII ст. В перших семи листах Вольтерописує секти і релігії Англії, висловлює своє ставлення до них, але наголошуєна англійській віротерпимості. Потім він аналізує державний устрій Англії. Вкінці «листів» Вольтер подає основи філософії Бекона, Локка, Ньютона,оголошуючи себе прихильником їх матеріалізму і детермінізму.
Література епохикласицизму була знайомою з веселим еротичним і лукавим сміхом. Вольтер зробив уцьому жанрі якісний крок вперед; у нього іронія і пародія, життєрадіснапроповідь чутливих насолод служить важливим ідейним і художнім завданням.Залишаючись «катахізисом сарказму», вольтерівська поема в легкій, не завждипристойній балаканині, відкидає сам дух католицизму, проводить свідому критику біблійнихтекстів, викриває протиріччя церковного вчення.
Серйозну трансформаціюкласицизму спостерігаємо ми і в драматургії Вольтера, усвідомлюючи і розвиваючитрадиції своїх попередників – Корнеля і Расіна.Театр був найбільш стійкою і найсильнішою пристрастю Вольтера. З театромзв'язані і перші його успіхи. Він був визнаний на початку як драматург. Вольтерстав творцем просвітницького класицизму у французькій драматургії, якавідрізнялась від класицизму XVII ст.[9, 110 C.]
Важливимфеноменом в ідейному розвиту Франції в ці десятиріччя є утвердженняматеріалізму. Особливо доцільним в цей період є вчення про природу, прореальну, природну людину. Крім поняття природи в науковому розумінні,розглядають це поняття з точки зору матеріалізму, як природні, справедливінорми людської поведінки.
Друга половина40-х рр. виявилась в житті і творчості Вольтера переломним. Спочатку наступаєне довгий період його примирення з владою. Людовік XIV призначив письменникасвоїм придворним історіографом, в 1746р. його обирають у Французьку академію Пруськийкороль Фрідріх II зробив його своїм особистим секретарем. Але це тривало недовго. Вольтер не залишив своєї гострої критики феодально-церковних догм.Більше того в його творчості починається більш зрілий етап, пов'язаний зістворенням цілої серії літературних шедеврів. Цей етап співпав з новим періодомв діяльності просвітителів, коли лідерство перейшло до представниківдемократично-плебейського крила, до Дідро і Руссо. Хоча Вольтер і не розділявдеяких позицій Дідро, хоча він і дискутував з позиціями Руссо, він взяв участьв основних починаннях філософів, написав деякі статті для «Енциклопедії».Глибоке вивчення історії, роздуми над подіями свого часу, а також ряд особистихтрагедій зробили погляди Вольтера більш тверезими, хоча і скептичними. Вольтерприходить не лише до визнання зла як факту, який відвернути неможливо, щовідображає переборні і далеко ще не пізнані закони природи, але і до активноїборотьби із злом, якщо мова іде про людське суспільство. Боротьбу з деспотизмомі релігійним фанатизмом Вольтер вів не лише в своїх памфлетах, але і в своїхісторичних творах, в яких намітився перехід від старої класичної до новоїісторіографії. Якщо такі історичні праці Вольтера, як «Історія Карла XII»(1731) і «Доба Людовіка XIV» (1739-1751 рр.) все ще повністю не розірвализв’язок з біографічним методом, то в «Дослідженні про характер і дух народів»(1756-1769) письменник дає широку панораму історичного розвитку всіх народів,приділяючи багато уваги Сходу, особливо Індії і Китаю. В цій праці Вольтервиступає проти історичних концепцій минулого, що базувались на домінуванніхристиянства.[16, 148 C.]
Характеризуючиминулі епохи, Вольтер займає песимістичну позицію, скрізь находячи проявижорстокого релігійного фанатизму і деспотизму правителів, зло і ненависть. Алене можна дивитися на його діяльність з одної сторони. Вольтер завжди хотів ізнаходив в історії щасливі моменти. Ці моменти письменник знаходив там, де надфанатизмом і деспотизмом гору брав розум. Тому для Вольтера і інших діячів класичноїтечії просвітництва є характерним ідея історичного процесу, який він пов’язує здосягненням людської думки, з просвітництвом.
В останній періодсвоєї творчості Вольтер створив велику кількість творів різних жанрів. Поряд звеликими книгами він пише короткі історії, політики, філософії. Продовжуєцікавитись і театром. Як його теоретик, пише «Роздуми про давню і новутрагедії» (1748р.) і «Звернення до всіх націй Європи» (1781р.). Вольтервідстоює національну «драматичну систему», створену Корнелем і Расіном, він прагнув розвинути принципи класицизму,не проводячи ломки цього художнього методу. Алеестетика класицизму отримала в його пізньому етапі творчості своєріднийперелом. Вольтер шукав нові шляхи і виразні засоби, продовжуючи розроблятизвичну для класицизму оптичну тематику, звертається до легендарних темсередньовіччя, візантійської і східної тематики. Головне в чому Вольтер робитькрок вперед, це нове розуміння трагедії. Трагедія, писав він, — це мистецтво,що рухається, це картина з душею, а люди, які там зображені – повинні діяти.[17, 158 C.]
Трагедії Вольтерацих десятиріч носять політичний характер. Письменник-просвітитель веде війну вних зі своїми давніми ворогами – церковниками, тиранами, представникамифеодального ладу. Найбільш значним явищем в останні тридцять років свого життяВольтер працював в області Французької прози, відміченої прикладамипросвітницького класицизму. Це – повісті, розповіді, казки-притчі. Художняпроза Вольтера виникає ніби на полях його найгостріших робіт, таких як«Філософський словник», «Опыт о правах».
Отже, щобпідсумувати все вище сказане, слід відзначити, що просвітницький класицизм давпочаток всьому французькому просвітництву, став представником класицизму івтіленням епохи. Він більш руйнував ніж створював як мислитель, як художник вінзавершив етап розвитку літератури і відкрив перед нею нові шляхи.
2.2Енциклопедисти
В середині XVIIIстоліття намітився перелом – починається більш радикальний етап в усіх сферахкультури. У філософії – перехід до матеріалізму після поміркованого сполученняемпіризму з раціоналізмом Вольтера і Монтеск’є. Починає виступати Дідро затеїстично-матеріалістичним «Листом про сліпих у настанову зрячим». В сферірелігії проявляється перехід від деїзму з його визнанням божества як своєрідноготеїзму, до послідовного атеїзму енциклопедистів. В сфері художньої теорії іпрактики відбувається перехід від реформи придворного класицизму, до рішучої боротьбиз придворним мистецтвом, з самими принципами класицизму, які ставляться підсумнів. Хоча справжнього, остаточного розриву з класицизмом не відбулось, алеосновне його положення – розуміння прекрасного тільки як яскравого, піддаєтьсякритиці. Цей факт знаменний для просвітителів другого етапу. Представники цьогоперіоду об’єднують під назвою енциклопедистів, але це не зовсім точно, тому що деякіз них не брали участі у створенні «Енциклопедії». «Енциклопедія» завдячуєсвоєму виникненні випадку – появі англійської енциклопедії Чемберса в 1728році. Французькі видавці, які слідкували за англійськими новинками, хотілиперекласти її на французьку мову, але її стислість, недостатність змістувикликали в них ідею створення своєї власної енциклопедії. Це було дорученоДідро і д’Аламберу.[ 31, 315 C. ]
В 1751 роціпоявився перший том, потім вийшли ще шість томів. Всього вийшло 35 томів затридцять років (до 1780 року). Після першого тома «Енциклопедія» булазаборонена, проти неї проголошувались проповіді, які тільки додавали їй популярності.Вороги їй шкодили, заважали видавництву, підсилали своїх агентів в топографію.Але енциклопедисти не були самотні – ним симпатизували знатні люди. Тираж«Енциклопедії» був величезний для того часу – 30 000 примірників. Авторивикладали у своїх статтях сміливість ідей, вони оголошували свої думки вільно,але також старались кмітливим розподіленням статей уникнути надто швидкоговикриття.
«Енциклопедія»виховала ціле покоління, яке розвивало її ідеї. Душею її був Дідро. Вінвиступав там, де не вистачало статей з будь-якого питання, особливо поприродознавству.[ 2, 240 C. ]
Діяльність ДеніДідро (1713- 1784 рр.) являє собою одну з вершин французького Просвітництва.Вихід «Енциклопедії», задум і керівництво якою здійснював сам Дідро, означало об’єднаннярозріднених в минулому сил прогресу, створення свого роду партії «енциклопедистів».Ідеологічний наступ проти старого режиму набув в ці роки не лише більш широкогомасштабу, але і більш ідейну гостроту. Помірковані, компромісні концепціїпершої половини XVIII століття рішуче долалися і у філософії, і у соціології,і в естетиці. Вклад в цей процес самого Дідро особливо значущий.[9, 119 C.]
Літературнийталант Дідро багатогранний. Драматург, який відкрив нові шляхи для театру,Дідро в той же час один з найвідоміших майстрів французької прози. В йогопрацях з філософії, естетики, з проблем драматургії і акторського мистецтва, вйого нарисах – звітах про художні виставки, де проявилось особливе мистецтволітераторів – просвітителів, яке було пронизане філософією, а теоретичні ідеївикладались з поетичним блиском в живій і образній формі, що відповідалопропагандистським завданням «століття розуму».
Син шкірянихсправ майстра з міста Лангр, Дідро спочатку навчався в місцевій єзуїтськійшколі, а потім вивчав юриспруденцію, медицину, математику, англійську філософіюв Парижі, а в 1732 році отримав у Сорбоні звання магістра мистецтв.
Йому було 33роки, коли він в своїх працях філософського характеру, поділяючи поки щопозиції деїзму, виступив з критикою церковних авторитетів. Дідро продовжував антиклерикальніатаки Вольтера, знаходячи нові аргументи в боротьбі проти головного ворогапрогресу. Але Дені Дідро не залишався на компромісних позиціях деїстів. Вінстверджував, що субстанційність матерії її незалежність від духу вступали всуперечку з суб’єктивно-психологічними тлумаченнями сенсуалізму і агносцилізму,приймає них матеріалістичну інтерпретацію. Він розвиває думку про еволюціюприроди і її форми, висуває думки про мінливість біологічних видів. Йогофілософська і суспільна думка, концентруючи найвищі досягнення епохиПросвітництва, разом з тим не зупинялась на досягнутому, випереджала свій час.Прозріння діалектики найбільш яскраво було виражене в «Племіннику Рамо».
Направленою вмайбутнє була соціальна думка Дідро. Він не задовольнявся простою дляпросвітителів ідеєю рівності у юридичному відношенні. Він говорив просуспільства такого типу, які не основані на приватній власності. Тому невипадково проект комуністичного суспільства довгий час приписували Дені Дідро.[16, 164 C.]
Значне місце внауковій спадщині Дідро займають статті, які він писав для «Енциклопедії». Вінзібрав навколо «Енциклопедії» кращих спеціалістів з усіх галузей знань.Особливою заслугою Дідро було створення в цій праці відділу технічних наук іремесел, в якому було зосереджено велику кількість робіт, які детальноаналізували виробництво і технологію промисловості. В них містилися описигірських промислів, роботи ткацьких верстатів, процес виробництва скла, тканин,зброї засобів пересування. Дідро створив гімн ремеслам в енциклопедичній формі,зробив героями свого видавництва людей багатьох професій. Він приклав величезнізусилля, щоб охопити всі форми трудової діяльності, нерідко сам ставав заверстат, щоб осягнути його таємниці, змалював різні знаряддя праці, складавкреслення. Людська праця і її результати ніби протиставлялися в Дідро Богу іфеодальним порядкам. Вперше зачіпається тут питання про робітничий прошарок суспільства,про його тяжке матеріальне становище.[24, 247 C.]
Як важливий етапу біографії Дідро слід відмітити його зв’язки з Росією. Він вів переписку зКатериною ІІ, здійснив у 1773 році подорож в Російську імперію, виконав ряддоручень імператриці, в тому числі склав проект реформи освіти. Дідро в своїхконтактах з імператрицею бачив одну з можливостей боротьби проти феодалізму ійого пережитків.
Унікальну роль урозвитку європейської літератури відіграли погляди Дідро на мистецтво. Вестетичній системі, викладеній в статтях «Прекрасное» і «Опыт о живописи» з «Енциклопедії»Дідро говорив, що в якості основного принципу мистецтва слід розглядатинаслідування природи, думки про об’єктивність краси і прекрасного, вимоги правдивості.При цьому він допускає, щоб правдиве розкривалось через можливі, але рідкісні ічудові обставини. Допускає введення в сферу зображення виключного,фантастичного, надаючи перевагу їх єдності, але заявив, що вони можуть існуватив складі мистецтва лише тоді, коли підкоряться правді життя. Виступаючи протизображення щоденного і побутового, Дідро вимагає щоб, мистецтво прославляловеликі справи, і сколихувало тиранів, щоб воно було спрямоване проти релігії. В«Салонах» він виступав як мудрий знавець мистецтва, положив початок новому літературномужанру – художній критиці. [16, 169 C.]
Серія спеціальнихробіт Дідро була присвячена питанням драматургії і театру. Дідро відкидаєнормативну естетику Буало і пропонує свою систему драматичних жанрів, зокрема«середній» жанр – драму, яка зображує конфлікти, які відбуваються в рамкахсім’ї, у відносинах між людьми третього прошарку. Ці принципи створили справжнюреволюцію в театрі. Суть революції в тому, що класичному характеру, позбавленомуісторичної конкретності, був протиставлений реальний характер людини, яказаймає зовсім нижче місце в суспільстві. Зберігають цінність і гостроту розділиДідро про мистецтво актора. Дідро виступав за актора, який роздумує, керує своїмиемоціями, спирається на великий життєвий досвід, має гарну освіту і добрерозуміється в драматичному тексті.
Отже, якмислитель і громадський діяч, як теоретик мистецтва і майстер художньої прози,Дідро неповторно представляє епоху розквіту французько Просвітництва. Найбільшглибоко і повнокровно він розкриває ідею розуму і разом з тим долаєраціоналістичну односторонність раннього етапу Просвітництва. Наносячи найбільшвідчутний удар по естетичній системі класицизму, Дідро енергійно допомагавформуватися просвітницькому реалізму в західноєвропейській літературі XVIIIстоліття.
2.3Сентименталізм
Сентименталізм(фр.sentimentaliste, від setiment – почуття, чутливість) напрям у європейськійлітературі другої половини XVIII – поч. XIX століття, що розвивався якутвердження чуттєвої стихії в художній творчості, на противагу жорстким,раціональним нормам класицизму, властивому добі раннього Просвітництва культуабсолютного розуму.
Цей напрям здобувсвою назву від твору англійського письменника Л.Стерна «Сентиментальна подорож»1768 року і поширився в різних жанрах – у повістях, романах, мелодрамах.Сентименталізму притаманні такі риси, як увага до внутрішнього світу людини,возвеличення почуттів, підкреслене емоційне начало, апологія задушевності,простота й природність. Тогочасне письменство відкрило здатність простої людинидо глибоких пристрастей і переживань. Життя людського серця становило головнийоб’єкт зображання сентименталістів. Мистецтво їх відзначалося глибокимдемократизмом. Вони проголосили цінність людської особистості незалежно від їїсоціального стану, і ця цінність визначалася передусім поривами душі,природністю й щирістю почуттів. Увага до внутрішнього життя людини зумовилапосилення психологічного, суб’єктивного начала в літературі.[24. 137 C.]
Філософськимпідґрунтям сентименталізму став руссоїзм. Ж.-Ж. Руссо відстоював право мистецтвана зображення почуттів. Він утверджував багато людської особистості, невичерпнерозмаїття її пристрастей. Абсолютизації розуму в класицизмі Вольтера і Монтеск’ємитець протиставив інший абсолют – серце. Саме цей абсолют, на його думку,визначає духовне і соціальне життя людини, скеровує її вчинки і відкриває шляхдо пізнання істинного й прекрасного. Руссо пропонував письменникам зображуватизвичайну просту людину, працьовиту, доброчесну й моральну.
Якщо упросвітницькому реалізмі переважав соціальний аналіз, то сентименталістиглибоко досліджували почуття людини. Представники даного напрямку покладаливеликі надії на внутрішні можливості особистості в процесі перетворення життя.А для того щоб розкрити цей духовний потенціал, потрібно «виховати серце» ізбудити душу людини, сповнити її високими пориваннями шляхом повернення доприроди. Виховання почуттів безпосередньо пов’язувалось з протистоянням негативномувпливу середовища. У творах сентименталістів знайшла відображення високакультура почуттів, благородство людської натури, краса духовного життяособистості.[2, 252 C.]
Найвідомішимпредставником сентименталізму і засновником течії руссоїзму став Жан-Жак Руссо(1712 –1778рр.). Його погляди розходились з ідеями інших представників епохи ічасто приймали форму відкритого конфлікту. Вольтер насміхався наддемократичними ідеями Руссо. Руссо в свою чергу засуджував Вольтера за поступкиаристократам. Ж.-Ж.Руссо не визнавав матеріалізму енциклопедистів, раціоналізмуВольтера і Дідро, протиставляючи ним почуття. В той час як більшістьпросвітителів бачило в театрі кафедру і трибуну, Руссо звинувачував театр упадінні моралі, саме через це він посварився з Д’аламбером і відмовився братиучасть в «Енциклопедії». Релігійність Руссо входила у конфлікт з атеїзмомДідро. Але в перспективі історії Руссо – соратник Вольтера і Дідро.
У своїх творахЖан-Жак Руссо виступає з позиції соціальних низів, недарма він був зв’язаний зЖеневою і гордився своїм простим походженням. Він піддає критиці прогреслюдської цивілізації, тому що цей прогрес не полегшив долі народу, неліквідував його бідність. Ріст торгівлі та ремесла, розвиток науки і мистецтвне лише не укріпили позиції моралі і великодушшя, а навпаки, посилилиексплуатацію простого люду, допомагали розвиватися корисливості, брехні,зіпсували мораль. Моральна деградація суспільства має своєю причиною, якстверджує Руссо, нерівність людей в суспільстві. Саме в майновій нерівності, віснуванні багатства і бідності, у встановленні приватної власності бачить вінджерело розкоші, зніженості з однієї сторони, джерело потреби, безправ’я,рабства, тиранії – з іншої. Виступаючи проти соціального гноблення і рабства,Руссо висуває ідею демократичної конституції суспільства, його республіканськоїорганізації. Якщо просвітителі першого етапу, Монтеск’є і Вольтер, не булипослідовними в боротьбі з феодальним ладом, обмежуючись концепцієюпросвітницького абсолютизму, то Руссо вірить лише в колективну мудрість народу,визнає законною боротьбу народних мас проти королів, оголошує рівність громадянперед законом, основою суспільства вважає суверенність народу, якому повиннаналежати і виконавча, і законодавча влади. Руссо вважає, що держава створеналюдьми, а не Богом, як заявляють прихильники теократичної теорії. Люди свідомозаключають між собою «суспільний договір», утверджуючи демократичну владу іповертаючи тим самим народу природну свободу і права, які були забрані в ньогокеруючим прошарком.
Демократизм,ненависть до знатних і багатих, до суспільної нерівності визначають естетикуРуссо, направлену проти мистецтва, яку культивує лише насолоду та ігноруєморальний ідеал. Руссо не випадково в «Листі до Д'Аламбера» розглядає театр яксилу, яка розбещує суспільство, тому що рахує аморальною саму ідею театру якповторення і наслідування життя і відтворення його почуттів і прорахунків. Вінвзагалі з підозрою ставиться до мистецтва, тому що бачить в ньому засіб зміцненняпозицій феодального ладу і абсолютної монархії. Виключення він робить лише длямузики, якою цікавиться в молоді роки.[16, 137 C.]
Руссо приділяєнемало місця в своїй творчості питанням вихованням, присвячуючи ним цілу книгу– роман-трактат «Еміль» (1702р.). Виховання покликане допомагати людинірозвинути закладені в ній основи здоров'я і моральності. Він відхиляє всякенасильство над природою і особистістю. Вихователь повинен прищеплювати дитиніпочуття співпереживання, м’якості, людяності, прибирати в нього риси тирана ідеспота. Разом з тим, в книзі «Еміль» вміщено «Сповідь савойського Сікарія» — проповідь природної релігії, не обмеженої церковними догмами. Руссо бувпідданий переслідуванням з боку церкви, і одночасно викликав незадоволенняДідро і інших енциклопедистів, які твердо стояли на матеріалістичних позиціях.В цьому проявилась складність розвитку шляхів просвітницької думки у Франції.Ідеолог демократичних низів, Руссо виражав і релігійні настрої цих низів, і далеконе випадково в роки революції політичний радикалізм якобінців поєднувався зкультом Верховної сутності, ідея якої належить Руссо.
Основні художнітвори Ж.-Ж. Руссо – «Нова Елоїза» 1781 р., «Сповідь» 1776-1770 р. – повиннірозумітись, з одної сторони, в контексті антифеодальних поглядів автора, зіншої сторони слід рахуватися з положенням Руссо серед інших просвітителів.Психологізм у цих творах несе войовниче, вороже старому режиму, антифеодальнезабарвлення. В «Новій Елоїзі», незважаючи на соціальну детермінованістьперсонажу, для Руссо важливий психологічний тип, який він створює в творі.Письменник не визнає людину як істоту загальну. Він відстоює те, що люди різніі мають різні темпераменти, почуття, говорить про людей чуттєвих і холодних.Існує точка зору, яка стверджує, що позиція Руссо як письменника-новаторависвітлена в перших двох частинах роману, решта частин «Нової Елоїзи» являєсобою, ніби відступ: Руссо який на початку надавав перевагу пристрасті розуму,ніби йде у відступ від офіційної моралі.
В своїй «Сповіді»Жан-Жак Руссо зобразив своєрідний синтез автобіографії і роману. Предметом її єжиття самого Руссо, конкретної людини, особистості. Автор продумує і прояснює,осмислює і художньо зображує свій життєвий шлях, свою історію. Він відкриває вній риси, характерні не лише для даної особи, але для людини взагалі. Такавтобіографія зближується з романом.
Отже, Руссо якодин з засновників просвітницького сентименталізму, є також творцем нової течіїXVIII ст. – руссоїзм. Він на якісно новому рівні став в опозицію до догматівМонтеск'є, Вольтера і Дідро, що і визначило Руссо як своєрідну постатьПросвітництва.
ІІІ.Історичне значення просвітницького руху
Філософи,економісти і письменники виступили проти всіх основ феодалізму й абсолютної монархії.Ідеологи буржуазії піддали нищівній критиці пережитки кріпосництва, дріб'язливурегламентацію торгівлі і промисловості. Вони вимагали свободи приватногопідприємництва, зміцнення буржуазної власності, звільнення особистості відфеодального гніту. Багато прогресивних ідей французького Просвітництвазародилися в Англії, де раніше відбулася буржуазна революція, але у Франції ціідеї дістали набагато послідовніше і яскравіше вираження, тому що політика йідеологічна боротьба буржуазії з феодалізмом у Франції розгорнулася на більшвисокій стадії розвитку й була гострішою ніж в Англії.
Діяльність ШарляМонтеск'є і Вольтера, зокрема «Перські листи» Монтеск'є заставили суспільствозмінити свою думку щодо абсолютизму, звичаїв двору, податкову політику, несправедливізагарбницькі війни Франції. Твори Вольтера на філософську і політичну тематикузмінили погляди народу на релігію. Ці два велетні просвітницького руху поклалипочаток прогресивній думці і змінам в суспільстві, що наближалися.
Трохи у зміненомуваріанті, з деякими доповненнями розпочали свою діяльність на нивіпросвітництва фізіократи, зокрема Дені Дідро. Заснована ним «Енциклопедія»зробили справжній переворот в науці, механіці, культурі Франції XVIII ст.
Зміни усвідомості дрібної буржуазії, що відбулися у другій половині XVIIIст. Булинаслідком діяльності Жан-Жака Руссо і його школи сентименталістів. В данийперіод нижчі прошарки суспільства були неосвічені і не цікавилися суспільним іполітичним життям Франції, це змінив Руссо його плідна діяльність зробила ціпрошарки головною рушійною силою всіх змін, включаючи революції, на кількастоліть.
Отже, значенняфранцузьких просвітителів і процесу Просвітительства просто неоціненна. Томущо, всі процеси гуманного характеру, всі прояви якими користуються люди всучасному суспільстві були закладені принципами просвітительства XVIII ст., ізокрема французькою як найактивнішого і найпродуктивнішого гравця на світовійкультурно-освітній арені.
Висновки
Отже,підсумовуючи все вище сказане слід сказати, що розвиток капіталістичнихвідносин і розпад феодально-абсолютиського ладу стали матеріальною основоюпоширення у Франції буржуазної ідеології, що вилилось у якісно новий суспільно-політичнийі культурний рух – Просвітництво. Діячі даного процесу ставили вимоги наданнясвободи приватному підприємництву, зміцнення буржуазної власності, звільненняособистості від феодального гніту. Сліпій релігійній вірі, що освячувалапідвалини феодалізму і абсолютизму, вони протиставляли процес людського розуму, науки, освіти.
На початку свогодослідження я ставив перед собою такі завдання як:
1.Визначитиголовні течії французького просвітництва XVIII ст.
2.На основідіяльності просвітителів руху дати характеристику Просвітництву якзагальноєвропейському процесу.
3.Ознайомитись зжиттям головними працями просвітителів Франції XVIII ст.
4.Визначити впливі значення французького просвітництва.
В процесікурсового дослідження я намагався дотримуватись хронологічно – тематичногопринципу викладу матеріалу, тому почав з передумов зародження даного процесу,визначив економічні, соціальні, культурні і політичні процеси, які спричинилизародження Просвітницького руху.
Щодо поставленихпитань, то я визначив головні течії Просвітництва це: класицизм, фізіократи абоенциклопедисти та сентименталізм. Визначив головних діячів цих течій це:Монтеск’є, Вольтер, Дідро, Лесаж, Руссо охарактеризував їх погляди ідіяльність, а також відмінності в поглядах основні дискусійні питання, щовиникали між цими діячами. На завершення свого курсового дослідження визначивзначення і вплив просвітницького руху на життя, свідомість суспільства ФранціїXVIII ст., а також на світове співтовариство на сучасному етапі розвитку.Вказав, що даний рух має неоціненне значення для переходу від феодалізму докапіталізму, на зародження прогресивних ідей в науці, техніці, культурі іпринципів суспільного розвитку.
Списоквикористаної літератури
1. Анализстатей зарубежной художиственой и научной литературы – Л., 1985
2. Андреев Л.Г.,Козлова Н.П., Косиков Г.К. История француской литературы – М., 1987
3. АртамоновС.Д., Гражданская З.Т. История зарубежной литературы ХVII – XVIIIвв.: Учеб. длястуд.пед.ин-тов – М.: Просвищение, 1988
4. АртамоновС.Д. Вольтер и его век: книга для учащихся – М., 1980
5. АртамоновС.Д. История зарубежной литературы ХVII – XVIIIвв.: Хрестоматия /Сост. С.Д.Артамонов– М.: Просвищение, 1982
6. АртамоновС.Д., Самарин Р.М. История зарубежной литературы ХVII.-М., 1963
7. БалмутскийВ.Я., Бажар Ю.И. История зарубежной литературы XVIII вв. – М.,1983
8. ГуляевН.А. Литературные направленыя и методы в русской и зарубежной литературе ХVII –XVIII вв. – М.,1983
9. ДавиденкоГ.Й. Історія зарубіжної літератури ХVII – XVIIIст.-К., 2007
10. Жанровыеразновидности романа в зарубежной литературе ХVII – XVIIIвв./ М.Г. Соколенский– К ., Одесса: Высшая школа ,1985
11. Зарубежнаялитература ХVII – XVIIIвв.: Хрестоматия / Сост. С.Д. Артамонов – М.:Просвищение, 1982
12. Зарубежнаялитература. Учебник – пособие для фил. факул. Науч. ред. Б.П.Мицкевича ,-Минцк, И – во БГУ,1973
13. Зарубежнаялитература второго тысячилетия, 1000- 2000. — М., 2001
14. Зарубіжналітература в людинотворному вимірі. Книга для вчителя — К.: Генеза, 2003
15. Зарубіжналітература від античності до поч. ХІХст. історико естетичний нарис – К.,2004
16. Историявсемирной литературы.В 9 томах / Гл.ред. Г.П.Бердников.- М.: Наука. — Т. 5
17. Историязарубежной литературы XVIII века. Учебник для студ. выш.учеб.завд. – 2-еизд.испр. и допов. –М .: Высшая школа, 1999
18. Историязарубежной литературы XVIII века: Страны Европы и США / П.Неустроев – М.: Из-воМГУ, 1987
19. Историязарубежной литературы XVIII в.Учебник для вузов – М., 2001
20. Историязарубежной литературы ХVII – XVIIIвв. М.: Просвищение, 1967
21. ЛуковВ.История литературы –М., 2003
22. МацкевичБ.П. Зарубежная литература: Учебн.пособие для филос.фак. М..2001
23. НіколенкоО.М. Бароко, класицизм, просвітництво. Література ХVII – XVIIIст. – Х., 2003
24. ПинскийА.Б. ренесанс. Барокко. Просвищение –М., 2002
25. Проблемыистории зарубежных литератур: Межвузовский сборник – Л: Изд- во, ЛГУ ,1983
26. ПрокаєвФ.І. Зарубіжна література / Навч.посібник для студ. філ. ф — в пед. Інститутів– К., Вища школа ,1987
27. РеизовБ.Г. Из истории европейских литератур .- Л.: Изд-во ЛГУ, 1970
28. СавченкоТ.А. Хрестоматия по зар. литературе – М.,1980
29. СтроевА.Ф. «Те кто прославляют фортуну». Авантюристы просвещения –М.: Новоелитературное обозрение, 1999
30. ФиллиповМ.М. Очерки о западной литературе XVII – XIX вв. – М.: Наука, 1987
31. ШейкоВ.М., Гаврюшенко О.А., Кравченко О.В. Історія світової літератури – К.: Кондор,2006