ЗМІСТ
Вступ
Уроки петра першого сучасникам інащадкам
Петро Великий очима сучасників іісториків
Оцінка істориками ходу реформ
Оцінка історичної суті реформ
Висновок
Список літератури
Вступ
Мій інтерес до темироботи викликаний тим, що вісімнадцяте століття продовжує викликати різкі спори істориків, публіцистів,філософів — продовжує тому, що з часу підстави Петром Великим нової столиці цесторіччя виявилося пов'язаним з радикальнимперетворенням російського життя, що почалося, яке не могло не викликатизапеклого опору з боку ревнителів старизни, до якої відносився і син Петра — царевич Олексій. Після смерті Петра івдови Катерини, що успадкувалайому, і булазроблена спроба повернути столицю до Москви, та все ж столичний статусПетербургу був відновлений, що дозволило продовжити справуПетра — залученняРосії до культури європейської Освіти. У результаті Росія пройшла за сто років шлях, який на Заході тривав чотири століття, івже на початку XIX сторіччя по рівню розвиткукультури вона стала врівні з країнами Заходу.
Петро, писав В.О. Ключевський, не переношував до Росії «готові плоди чужогознання і досвіду, теорії і техніку», а прагнув «пересаджувати саме коріння насвій грунт, щобвони удома проводили свої плоди… Це була повсякчасна думка Петра, основна і плодотвірна думка його реформи».
Оцінка діяльностіцаря-реформатора — а по думках деяких істориків навіть «революціонера» або«першого більшовика» — і самій його особі була,природно, украй суперечливою і залишається такий понині: одні захоплюються нимяк геніальним політичним діячем, що переламав хід російської історії, іобходять мовчанням ті методи, за допомогоюяких він це зробив, інші гнівно засуджують саме за ці методи, за самоволодіння,а часом і самодурство, за тисячі жертв при будівництві Петербургу, за вбивствовласного сина, дорікають йому у відсутності світських манер, в знущанні злюдей, нерозвиненості естетичного смаку, пияцтві і розпусті, а в одній з книг,що недавно вийшли, історики заявляють, що всі дії Петра були породжені турботоюне про розвиток Росії, а тільки про «зміцнення йогосамодержавного престолу».
Неважко зрозуміти, що цюпротилежність оцінок породжували принципові розбіжності історіософськихпоглядів, що сходили до полеміки «західників» і «слов'янофілів» і відродилися унаш час. Сьогодні, як і триста років тому, відношення до Петра і до досконалої їмкультурній революції виникає кінець кінцем з погляду на взаємини релігії іосвіти: хоча Петро не був, зрозуміло, ні атеїстом, ні, тим більше, богоборцем,його прозвали саме антихристом, тому що відставання Росії від Європи він бачивв перешкоді пануючій релігійній ідеології розвитку світського мислення, науки,філософії і матеріального виробництва, що ґрунтувалося на них. На вершині йогоієрархії цінностей знаходилося не православ'я, а освіта.
Цей радикальний поворотросійської історії, хоча він і готувався в кінці XVII ст. у правління царя Олексія Михайловича зусиллями його наближених,був здійснений Петром, що зробив справжню культурну революцію. У специфічноросійських умовах революція ця не могла бути безкровною і ненасильницькою — Петро був розумним політиком і розумів, що подолати чотирьохвікове запізнення виходу країни з Середньовіччянеможливо поступово, як на Заході, що рухався до Освіти через Відродження,Реформацію і перші досліди подолання монархічного самоволодінняреспубліканською організацією суспільства (але і там, як ми знаємо, процес цеймістив в собі і війни, і революції і контрреволюції, і криваву нічВарфоломєєвськую...). І мали рацію російські мислителі, що не раз помічали, щоколи б не реформи Петра, Росія і в XIX, і в XX ст. залишалася б на рівні Персіїі Китаю.
Вже перша зарубіжнапоїздка молодого царя, показує сенс його інтересу до сучасноїзахідноєвропейської культури — залучити Росію до досягнень європейськоїцивілізації. Після відвідин одних з лейденських музеїв цар залишив запис:«Петро, що був тут ради деяких наступающих подів». Хорошим коментарем до цихнаступаючих справ може служити підстава російськоїдрукарні на вимогу царя під час тієї ж поїздкидо Амстердама для широкого видання книг і подальшій їх перевезення до Росії.Ідею створення власної — російської — Академії наук він вивіз зцієї ж подорожі; тоді ж зародилася у Петра думкапробудівництво «свого міста, яке з'явилося б виразником оновленій Росії».
Таким чином мета моєї роботи – вивчення Петра Великого в розрізі поглядівсучасників і істориків.
Виходячи з метироботимною вирішуватимуться наступні завдання:
У першому розділі роботия розгляну і виділю основні уроки для наснащадків що підносяться нам епохою Петра Першого.
У другому розділі приведупорівняльний аналіз реформ Петра Великого на підставі досліджень і поглядівісториків.
В заключенні підведу загальні підсумки виконаної роботиі зроблю виводи.
Уроки Петра першогосучасникам і нащадкам
Сьогодні існують дваобрази Петра Великого — справжній і уявний.У масовій свідомості міцно укорінявся офіціозний Єлизавето- сталінський міф пробезгрішного царя — «перетворювач Вітчизни». Його основа була закладенаісториком В.Н. Татіщевим, сподвижником Петра, що створив образідеального,харизматичного самодержця-реформатора. При Сталіні міф знайшов друге дихання.Головну роль в реанімації іміджу зіграв талановитий роман Олексія Толстого«Петро I». Після його екранізації в однойменномуфільмі кінематографічний для літератури билинний образ Петра Великого, «першого російського більшовика,революціонера на троні», залишився надовго відображеним в свідомості радянськихлюдей. Цей образ не тільки художньо і морально виправдовував і ушляхетнював політику Сталіна, направлену на прискорену модернізацію з використанням наджорстких мір примушення, але і допоміг створитипатріотичний підйом в роки Великої Вітчизняної війни.
В наші дні міф отримав вже третє дихання. Багато в чому завдяки засобам масовоїінформації наступив «петровский ренесанс». Він почався зповернення Ленінграду імені Санкт-Петербург, затвердження штандарту Петра якофіційний державний прапор, відновлення петровских нагород як вищі державнівідзнаки, перейменування ракетного крейсера «Юрій Андропов» в «Петро Великий» ізакінчився пишним святкуванням підстави ПівнічноїПальміри — батьківщини нинішньогопрезидента Росії.
Проте пора відійти від міфів і легенд і показати справжню історичнуроль Петра Великого. Це важливо ще і тому, що уросійських істориків роль, значення і ціна його реформ, а також реальніальтернативи його перетворенням оцінюються увельмиширокому діапазоні: від апологетики С. Соловьева, критичних оцінок В.Ключевського до повного розвінчання діяльності першогоросійського імператора П. Мілюковим. Ці суперечні оцінки найчастіше залежатьвід ідейно-політичних позицій і, на жаль, суто кон'юнктурних моментів.Суперечкаця може бути нескінченною, тим паче, що кожен з великих істориківвикористовує свою систему відліку.
Звичайно ж, Петро далек від ідеалу. Але справа нетільки в позитивних і негативних рисах його натури. Для нас, його нащадків, щоживуть на початку XXI ст., актуальні і важливі питання: як російський імператорпочав здійснювати тотальну європеїзацію Московського царства, які шляхи іспособи (по нинішній термінології, які «технології») їм були випробувані, якуціну заплатили народи Росії за нестримний ривок до висот європейськоїцивілізації того часу і чи можна було цієї плати уникнути? Як видимий, цей«запитальник» дає можливість поглянути на діяльність і зовнішність царя-реформаторадосить об'єктивно і виділити в безбережному матеріалі, присвяченому його епосіі царюванню, вузлові точки, які дозволять уловити найістотніше в тому складномуі суперечливому процесі, який ми іменуємо «європеїзацією Росії».
Петро Великий вніс найбільшийвнесок до європейської історії того часу. В період його правління Росія, щознаходиться на східній периферії Старого Світла і перетворена їм в імперію,почала грати провідну роль в Європі. Від позиції Петербургу багато в чомузалежав напрям, хід і результати розвитку європейських народів. Його внесок врозвиток нашої Вітчизни вельми великий і незаперечний. Завдяки петровскимперетворенням Росія зробила могутній модернізаційний ривок. Це дозволило нашийкраїні встати в першу низку провідних європейських країн: Франції, Англії,Священній Римській імперії німецької нації, а також уникнути реальної загрозиїї розділу між Швецією, Мовою Посполитою, Османом імперією і Персією.
Ці результати булидосягнуті завдяки величезним зусиллям самого монарха і всього народу. ПетроВеликий провів чотири війни, які істотно змінили політичну карту Євразії. З 00років правління пануючи більше 00 припало на війни. У них склало голову близькоста тисяч російських солдатів. Чотириста тисяч воїнів стали інвалідами і булизвільнені з армії унаслідок поранень. Така ціна перемоги в битвах петровської епохи.
Російсько-турецька війнабула успішною. До Росії відійшов місто-фортеця Азів, прилегла до ньоготериторія, а також Запорізька Сікти. Проте Прутський похід закінчився невдало.Тому Блискучою Порту довелося повернути Азов і Запоріжжя. В результаті перемогив Північній війні до Росії відійшли землі Інгерманландії, Ліфляндії іЕстляндії, а також Західній Карелії, губернії і Моонзундськие островаВиборгськой. Територія наший країни збільшилася, де проживало близько трьохсоттисяч жителів. В ході успішного Персидського походу до складу імперії буливключені території Дербентського, Бакинського, Ширванського, Гилянськогоханств, Мазандеранськой і Астрабадськой провінцій, де проживало понад сімсоттисяч жителів. Геополітичне положення Росії корінним чином змінилося. Вонаотримала вихід в Балтійське море, а Каспійське море стало внутрішнім російськимозером. Територія наший країни збільшилася, де проживав близько мільйоначоловік. До кінця правління Петра вона склала значно більшою. Населення Росіїза роки його правління збільшилося в півтора рази. Слід зазначити, що війни,освоєння нових земель і особливе будівництво Петербургу коштували життя більшетрьохсот тисяч російських людей. Така була людська і фінансова ціна петровскихреформ. Тому не випадково, що багато істориків, формально оцінюючи його діянняі не враховуючи в належній мірі загальний історичний контекст, пред'являлизанадто завищені вимоги до результатів петровских перетворень, вважаючи, щовони не тільки не сприяли європеїзації країни, а навіть підсилили її азіатські,деспотичні риси. Образно кажучи, вони вважали, що Петро на дике, східнесамодержавство, що дісталося нам від Золотої Орди, накинув європейський мундирправової, регулярної держави.
Проте насправді всіпроцеси, які відбувалися з Московським царством за час діяльності Петра, малискладніший і суперечливий характер, ніж представляється деяким історикам іпубліцистам. Вони володіли внутрішньою логікою розвитку і до цих пір нерозшифрованою ще загадковою інтригою, пов'язаною з таємними пружинамидеспотичної влади. Природно, що великі перетворення були немислимі безвдосконалення всієї системи управління країною. Петро Великий вніс великийвнесок до будівництва російської державності. Він провів цілу серію реформ вобласті державного управління, на основі раціоналізації, централізації ібюрократизації. Він скасував такі важливі інститути станово-представницькоїмонархії, як Боярська Дума, патріаршество, і заснував замість них у дусіабсолютизму Сенат Правітельствующий, колегій і Священний Синод, а такожпрокуратуру, фіск, Таємну канцелярію і постійні посольства за кордоном. Петро вістотних рисах перетворив інститути царської влади Московської держави вімперську систему управління. Самодержець став не тільки носієм, але і джереломнеобмеженої вищої влади. Сам Петро вельми дотепно і афористично сформулював їїсуть: «Паную закон не писаний, він сам їх пише». Слід зазначити, що вінособисто написав більше шести тисяч указів і розпоряджень. Він вважав, що«надлежит укази і закони писати ясно, щоб їх не перетлумачували». Слідуючикращим європейським стандартам управління, абсолютний монарх заснував,об'єднавши їх в генерал-губернаторських, перейшовши тим самим до територіальногоділення країни і ліквідував залишки феодального сепаратизму. Дана реформабагато в чому співзвучна з адміністративними перетвореннями російськихтериторій, що відбуваються у наш час. Петро особисто розробив і утвердив Табельпро ранги, раціоналізував, модернізував і уніфікував військову, морську,цивільну і придворну структуру посад, звань і чинів. Тому не випадково, що ісучасні реформатори, почавши адміністративні перетворення, готують новий Табельпро ранги державних чиновників і службовців. Слід зазначити, що при Петровіналічувалося всього біля трьох тисяч чиновників на мільйонів населення, абочиновник на жителів. В наші дні в Російській Федерації один державнийслужбовець доводиться на десять жителів, а їх загальне число дорівнює кількостівсього населення Російської імперії в роки царювання Петра.
Завдяки зусиллямімператора склалася цілісна і струнка система адміністративного ібюрократичного управління, військово-поліцейського контролю над країною задопомогою дворянства служивого і чиновницької бюрократії. По суті, Петроз'явився родоначальником вельми ефективної «командно-адміністративної» системиавторитарного управління. І в цьому сенсі він був, за словами поетаМаксиміліана Волошина, «першим російським більшовиком», передвісником нещадногореволюціонера Леніна. Самодержець вважав, що за допомогою державного терору інасильства можна, потрібно і повинне прискорено модернізувати російськесуспільство, інакше воно стане легкою здобиччю хитрих і підступних сусідів.
Як глава держави Петроз'явився засновником регулярних, боєздатних і професійних озброєних сил:російської армії і російського флоту. За визначенням відомого військовогоісторика XIX ст. генерала від інфантерії Р. Леєра, «він був великимполководцем, який умів, міг і хотів все зробити сам». Цар суміщав в собіталанти гнучкого політика, спритного дипломата, геніального стратега іблискучого тактика. Це рідкісне поєднання зустрічається тільки у двох великихполководців — Фрідріха Великого і Наполеона, доля яких закінчилася сумно. ЯкщоКарл XII, головний супротивник російського самодержця, вів Північну війнубагато в чому «ради військової слави», то у Петра I вона цілком булапідпорядкована його великодержавній політиці. Останній нічого не робив дарма ікерувався лише інтересами увіреної йому держави.
Карл ХII ст. отримавшведську армію у відмінному вигляді від отця. Петро створив свої озброєні силиз розрізненого конгломерату дворянської кінноти, стрільців, козаків, городовихвійськ і полків іноземного ладу. Вони налічували тисяч кадрових і професійнихвоїнів.
У їх склад входилигвардія, піхота і артилерія, а також кавалерія, де були легкі гусари, рейтари ідрагуни і козачі частини і війська внутрішньої служби. Він з нуля побудувавдругий в світі за чисельністю військово-морський флот, що налічує більшетрьохсот кораблів, зокрема фрегатів, лінійний корабель, галер, бригантин ібільше сотні інших судів, де служили моряки. Петро умів добиватися відпідлеглих надлюдських зусиль. У разі потреби солдати і матроси переносили наруках десятки кораблів за сотні верст. Проте він ніколи не витратив їх силдаремно і прагнув, за його власними словами, «до того, що бере славної Вікторіїмогутнім ударом, малою кров'ю і на чужій землі».
Так, в Північній битвтільки три відбулося на території наший країни. Всього в цій війні загинулитисячі росіян і тисячі ворожих солдатів. Наприклад, в знаменитій Полтавськійбитві, яка вирішила результат військової кампанії, наша армія втратила всьогоубитих і поранених, а шведи і українські козаки — убитих, причому воїнів було узятов полон. Як стратег, Петро правильно вибрав місце нової столиці в гирлі річкиНеви, оточивши Петербург потрійним кільцем фортець і створивши могутнійморський флот. Тим самим він розрізав шведські володіння в Балтії, а потімвитіснив їх війська з Естонії і Фінляндії.
Петро з'явивсязасновником «стратегічної оборони», розрахованої на вимотування ворога, навиграш часу з метою створення сприятливих умов для переходу в настання ірозгром супротивника. Як тактик, Петро першим ввів кінну артилерію, польовуфортифікацію, бойовий резерв, в піхоті — підрозділи гренадер і драгунськіполиці, а також тактику повної взаємодії, своєчасної підтримки, активноївиручки і синхронності дій різних частин і пологів військ в битвах і в битвах.Він з'явився родоначальником тактики «активної оборони», а також універсальноговикористання гвардійських і драгунських частин. Наприклад, преображенці ісеменовці могли успішно діяти як сапери, піхота і гренадери — в стійкійобороні, а потім як кіннота в настанні при переслідуванні військ супротивника.Це було наочно продемонстровано в Полтавській битві, коли масована атакашведської армії швидко захлинулася в редутах і шанцях російських військ. Петрообгрунтував тактику рукопашного бою, коли після залпу з рушниць завдававсямогутнього штикового удару по супротивникові, підкріплений діями гренадер. Крімтого, Петро I був видатним військовим теоретиком і істориком. Його перуналежать цілий ряд фундаментальних робіт. Серед них особливий інтереспредставляють «Інструкція Брюсу», «Установа до бою по теперішньому часу» і«Фрідріхштатськая інструкція», а також капітальна «Історія Свейськой війни».Цар особисто склав, відредагував і видав «Статут Військовий», а через чотирироки «Морський Статут». Вони на ціле століття визначили організацію, стратегіюі тактику озброєних сил Росії. Петровськие статути були початковимивійськово-теоретичними документами для його послідовників — Румянцева іСуворова, Орлова і Ушакова. Суворовська «Наука перемагати» заснована на Статутіне тільки за змістом, але і по манері викладу. Статути написані простою,дохідливою мовою, з ясними і точними формулюваннями. Петро заснував першівійськові учбові заклади, ввів єдиний порядок у військових чинах, званнях іпосадах, закріплений в Табелі про ранги. Він, по суті, з'явився родоначальникомпрофесійного російського офіцерського корпусу, генералітету і адміралітету.Багато в чому це пояснюється тим, що його вчителями були знаменитий воєводаА.С.Шєїн, відомий адмірал Ф.Я. Лефорт, бравий генерал Партрік Гордон, а такожхоробрий король Карл ХII. Цар зумів творчо з'єднати кращі традиції російськоговійськового мистецтва і європейські новації. Государ виховав цілу плеядучудових російських полководців: першого генералісимуса А.Д. Меншикова,генерал-фельдмаршалів Ф.А. Головіна, Б.П.Шереметева, А.І. Репніна, М.М.Голіцина, генерал-адмірала Ф.М. Апраксина і інших. Він особисто заснував.біло-синьо-червоний прапор, Андріївський штандарт. Вони проіснували, буливідновлені в і є сьогодні державними прапорами Російської Федерації і ВМФ. Урезультаті російському імператорові вдалося створити вельми боєздатну іпо-європейськи сучасну сухопутну армію і військово-морський флот.
Петро Великий чудоворозумів, що результат битв визначається не тільки кількістю і якістю озброєнихсил, але і станом етичного і патріотичного духу військовослужбовців. Государнадавав велике значення моральним стимулам. Він, по суті, з'явивсяродоначальником сучасної масової нагородної системи. Цар особисто утвердивперехід від того, що подарувало золотими і срібними рублями до справжніхмедалей. Він розробив і упровадив більше п'ятдесяти видів нагород. Серед нихслід виділити багато пам'ятних медалей, що вручаються за мирні і ратні успіхи,які вписані золотими літерами в літопис російської слави: «За узяття Нотебурга»,«В пам'ять підстави Санкт-Петербурга», «За узяття Нарви», «За перемогу підКалішем», «За перемогу під Лісовою», «За Полтавську баталію», медаль «Іуди длязрадника Мазепи», «За узяття Виборга», «За Вазськую баталію», «За перемогу приГангуте», «За перемогу при Гренгаме», «В пам'ять Ніштадтського миру» і «Заучасть в Персидському поході». Вельми сучасно звучить відома думка Петра:«Перемогу вирішує військове мистецтво, хоробрість полководців і безстрашністьсолдатів. Вони — захист і фортеця Вітчизні».
Знаменні перемогиросійської зброї були б немислимі без істотних перетворень в господарському іекономічному житті країни. Молодий цар зрозумів це ще в самому початку свогоправління, після поїздки до Європи. Він вніс величезний внесок до розвиткуекономіки, торгівлі, фінансів і промисловості. Монарх відкрив першу в Росіїбіржу і заснував митницю по європейському зразку. Була успішно проведенагрошова реформа. Він ввів регулярну чеканку золотої монети: одинарних,подвійних червонців і два рублів. По його указу була налагоджена регулярнаемісія крупної банкової срібної монети гідністю в один рубель, полтиник іпівполтиника, а також розмінної срібної монети: гривеників, п'ятачків, алтин,гроша і копійок. Крім того Петро успішно ввів в грошовий обіг мідні монети номіналомв п'ять, дві і одну копійки, а також гріш, півшеляга і півпівшеляга. Більш тогокарбували мідні рублі, полтиники, півполтиника і гривни.
Золоті червонці і срібнірублі відповідали по своїх вагових характеристиках голландським гульденам інімецьким талерам, які були загальноєвропейськими грошовими одиницями тогочасу. Тому нові петровскі монети стали першою твердою конвертованою російськоювалютою. Вони високо цінувалися на європейських біржах і сприяли швидкомурозвитку зовнішньої і внутрішньої торгівлі, а також широкому залученнюіноземних фахівців для роботи в Росії. Цар послідовно проводив політикумеркантилізму, добився позитивного сальдо в торгівлі із зарубіжними країнами ізабезпечив помітну притоку золота і срібла на внутрішній російський ринок.
При Петрові для потребармії, флоту і двору було відкрито більше двохсот крупної мануфактури, фабрик ізаводів, де трудилися 00 тисяч робочих, а об'єм продукції перевищував 0 млнкрб. По суті, цар став засновником російського військово-промислового комплексу— основної кузні російської зброї. Тільки у Петербурзі він особисто заклавчотири верфі, Ливарний і Смоляний двори, а також тютюнову, оксамитову,шпалерну, шовкову, позументну мануфактура, три порохових і два горілчанізаводи. Самодержець з'явився засновником казенної промисловості. Слід такожвідзначити, що він значну частину казенної мануфактури передав в приватнувласність найбільш заповзятливим промисловцям, тим самим, ставшиосновоположником крупної приватної промисловості. Найбільших успіхів досяглишерстяна і льняна мануфактура, залізне і шкіряне виробництва, а такожсмалокуренні. Був налагоджений експорт дешевих і високоякісних товарів: сукна,юхти, полотна, вірьовок і канатів, смоли, сала і заліза. Цар послідовнопроводив політику заступництва розвитку промисловості. Казна позичала приватнимпідприємцям безпроцентний капітал, забезпечувала їх інструментами, знаряддямивиробництва, виписувала іноземних майстрів. Власті приписували селян цілимиселами до промислових закладів, надаючи їм великі пільги і привілеї.
Петро проводивреволюційну європеїзацію Росії в області побуту, звичок, моди, способу життядворянського стану. Цар ввів в ужиток європейський стиль одягу і правилаетикету, якими ми користуємося до цих пір. Він відкрив перший в наший країнімузей — знамениту Кунсткамеру, два ботанічні сади і три госпіталі. Відвідинимузеїв цар зробив безкоштовними, а після виходу з них одаровував благороднихвідвідувачів чаркою горілки. Він схвалив проект видатного просвітителя Лейбніцаі заснував Академію наук, Санкт-петербурзький університет, гімназію,призначивши її президентом Л.Л. Блюментроста. За замовленням Петра відомийхірург і анатом Н.Л. Бідлоо почав виготовляти перші хірургічні інструменти, атакож видав підручники «Зеркало анатомії» і «Анатомічний театр». Государ великуувагу приділяв географічним дослідженням. По його вказівці картограф-самоучкаС.У. Ремізів склав «Креслення всього Сибіру» — перший російський атлас, аКорнелій Крюйс видав карти річки Дону, Азовського і Чорного Морея. А. Бековіч-черкасськийпо указу царя зробив експедицію до Хиву і Бухари. За наслідками його дослідженьбула видана карта Каспійського моря. В цей час геодезисти І.М. Еврєїнов і Ф.Ф.Лужін склали докладну карту Камчатки і Курильських островів. Цар розпорядивсяпослати експедицію Вітуса Берінга для виявлення проходу між Азією і Америкою. Урезультаті була створена докладна карта Північно-східного Сибіру. І.К. Киріловопублікував перший в Росії науковий довідник «Квітучий стан Всеросійськоїдержави, в який початок привів і залишив непрореченими працями Петро Великий,отець Вітчизни». В області розвитку геології Петро заснував Наказ рудокопнихсправ, який перетворив в в Берг-коллегію на чолі з Я.В. Брюсом. Було відкритобільше двохсот родовищ корисних копалини. Була заснована перша в Росіїастрономічна обсерваторія в Сухаревой башті, а наступного року початий випускщорічника «Календар, або місяцеслов», що містить відомості про астрономію,фізику і метеорологію. Петро з'явився також основоположником російськоїтехнічної думки. Він фундирував пушкарську школу і пізніше перетворює її уВійськово-інженерну академію. Цар засновує перший крупний Каменськийметалургійний завод на Уралі. По його замовленню А.К. Нартов побудував перший всвіті токарний верстат з самохідним супортом, а через десять років виходитьперша книга по механіці Г.Г. Ськорнякова-пісарева.
Цар був основоположникомсвітської і професійної освіти в наший країні. Він відкрив пушкарську,математичну, медичну і навігацьку школи, які пізніше перетворив в артилерійську,інженерну, медичну і морську академії, що існують і понині. Государ заснував вРосії першу газету «Відомості про військових і інших справах, гідного знання іпам'яті, що трапилися в Московській державі і в інших навколишніх країнах». Вінбув її першим видавцем, редактором і журналістом. Цар відкрив першу в Росіїкав'ярню, де безкоштовно лунали «Відомості» і пропонували кавові напої. Недавніювілейні торжества із цього приводу остаточно поховали міф більшовицькоїпропаганди про початок історії журналістики в наший країні з часів ленінської«Правди».
В області правопису ікультури цар провів сміливу реформу російської мови і заснував цивільний шрифт,яким ми, з невеликими змінами, користуємося до цих пір. Він заохочувавдіяльність першого російського сатирика А.Д. Кантеміра. При нім був заснованийжанр батального живопису. Декілька пізніше І.Н. Никітіним була намальованазнаменита картина «Петро I на смертному ложі». Самодержець заснував на Червонійплощі перший в Росії публічний театр, а також заснував «хор півчих дяків» іпридворний оркестр. Тут цар сам любив співати і грати на барабані. Зазамовленням Петра Олексійовича його друг Феофан Прокоповіч написав і поставивдля нового театру першу вітчизняну п'єсу «Владимир».
Петро з'явився такожзасновником нового стилю — «петровского бароко» — в російському мистецтві. Унім природно і органічно поєднувалися російські народні традиції з кращимизразками західноєвропейського мистецтва: перш за все голландського,французького і англійського. У Росії завдяки турботам Петра розцвіла діяльністьшвейцарського архітектора Домінико Трезіні, що побудував прекрасний Літнійпалац в Петербурзі, знаменитий собор і будівля Петропавловський, а такожпочалася плідна діяльність Бартоломео Растреллі. Петро I приділяв винятковуувагу розвитку архітектури і образотворчого мистецтва. Він прагнув якомогаефективніше і ширше використовувати монументальну архітектуру і скульптуру дляоформлення столичних і заміських резиденцій, садів, кораблів, храмів,вельможних палаців, тріумфальних арок і обелісків. Нове життя на противагузамкнутості, властивої колишньому побуту, обмеженому етикою «Домострою», буланасичена широкою публічністю. Асамблеї, маскаради, театральні уявлення,урочисті ходи військ, морські паради, ілюмінації, святкові фейєрверки на честьперемог — все це вимагало масштабного і яскравого художнього оздоблення.Живопис, архітектура і скульптура в буквальному розумінні були винесені навулиці і «заговорили» на злободенні політичні теми і сюжети, пов'язані зподіями, учасниками і творцями яких були всі шари суспільства. Міста, фортеціпочали будуватися згідно «генеральним першпективам». У них раціонально і зручнорозташовувалися прекрасні палаци і монументальні собори, величні державні ісуспільні будівлі, військові казарми і манежі, торгові ряди, приватні особняки,затишні садиби і удома, а також зелені алеї, тінисті бульвари, регулярні паркиі річкові канали. Отже, царські перетворення в області освіти і культури нетільки сприяли європеїзації Росії, але і підготували грунт для розквітуподальшого золотого століття російської культури.
У спадок від своїхпопередників молодому цареві дісталися не тільки придворні,внутрішньополітичні, але і зовнішньополітичні проблеми. Він був вимушенийпродовжити неабияк тривалу війну з імперією Османа за вихід в південні моря.Його перший похід на Азов закінчується невдачею. Наступного року російськевійсько і флот, штурмом беруть Азовську фортецю. Так належало початок славноїісторії російського флоту. Петро засновує Таганрог. Боярська Дума ухвалює:«Російському флоту бути». На зібрані від населення гроші було побудовано.Досвід азовських походів показав цареві, що російська армія і флот потребуютькорінного оновлення. Він розуміє, що європейці пішли вперед в технічних іорганізаційних відносинах в порівнянні з царським військом. Петро у складіВеликого посольства відвідує країни Західної Європи. У Бранденбурзі віннавчається артилерійській справі і отримує атестат вогнепального майстра, вГолландії і Англії — корабельного майстра і корабела. Він старанно вивчаєпольську і голландську мови. Передові досягнення культури, побачені їм вЄвропі, потрясли царя. Він вирішує провести швидку модернізацію Росії наєвропейський зразок, щоб відстале Московське царство не стало легкою здобиччюєвропейських держав. Заколот стрільців змусив Петра терміново виїхати до Росії.На слідстві розкрилися зв'язки між повсталими і царівною Софією. Більше тисячістрільців була страчена, причому Петро з найбільшим задоволенням особисто рубавголови непокірним і вішав їх трупи на стінах Новодевічьего монастиря підвікнами опальної царівни.
Початок ХVIII сторіччяознаменувався введенням нового літочислення, святкуванням Нового року, а такожносінням нового плаття, голінням борід і введенням самоврядування посадника.Так почалися грандіозні петровскі перетворення. Їх наслідки до цих пір граютьвеличезну роль в російській, європейській і світовій історії. У новому сторіччіцар ухвалює два доленосні рішення: укласти мир з Туреччиною, оскільки Росіявідвоювала побережжя Азовського моря, і почати війну з Швецією з метою виходуРосії на Балтіку.
Приїзд російськогопосольства до Стамбулу на фрегаті «Фортецю» провів приголомшуючий ефект натурецького султана Мустафу II. Він вимушений був укласти мир на російськихумовах. По особистому указу Петра було проведено декілька залпів «сильногопороху» всіма знаряддями, із застосуванням особливих фейєрверків. За умовамимирного договору до Росії відійшов Азов і прилегла до нього місцевість. ІмперіяОсмана визнала владу Москви над Запорізькою Січчю.
Боротьбу з Швецією, якупідтримували Англія і Голландія, сучасники прозвали Великою Північною війною. Збоку Росії це була визвольна боротьба за повернення споконвічно російськихземель, втрачених по Столбовському миру, коли шведські війська, викликані на проханняцаря Василя Шуйського для боротьби з польськими інтервентами, обманом іхитрістю захопили Новгород і Псков. Петро забезпечив собі дипломатичнупідтримку низки європейських країн. Він уклав союз з Данією, Мовою Посполитої,Саксонією, Пруссією і Ганновером для сумісних дій проти шведської гегемонії наБалтіке. Проте кампанія склалася невдало. Під Нарвой шведське військо розбилотисячну російську армію. Сам Петро напередодні битви спішно виїхав до Пскова,щоб поквапити російські полиці, що йдуть до Нарве. Командувач, першийросійський генерал-фельдмаршал герцог Карл-Євгеній де Круа, не зміг перешкодитипаніці, що охопила російські війська, і здався без бою. Нарвська баталіязмінила характер пануючи. З того часу він перестав довіряти іноземцям-командувачамі вирішив в стислі терміни підготувати нову, більш боєздатну і дисципліновануармію, за прикладом Преображенського, Семеновського полків і дивізії Вормса.Вони з невеликими втратами відбили численні шведські атаки і вийшли підбарабанний бій з розгорненими прапорами з поля бою. Шведи відпустили росіянувязнених, оскільки не могли забезпечити їх зміст. Перші невдачі багато чомунавчили молодого царя. Він почав розуміти, що успіх військової кампаніїзалежить від багатьох обставин. Для досягнення перемоги важливі особистийприклад, майстерність воєначальників і виучка солдатів, злагодженість бойовихсил, а також наявність сучасної зброї і резервів. Тому в подальших кампаніяхПетро особисто керував основними битвами і битвами. він штурмував шведськиймісто- фортеця Нотебург, який перейменував до Шліссельбурга (Ключ-місто). Петроі Меншиков на човнах захопили в гирлі Неви два шведські бойові кораблі. Це булиостанні ворожі кораблі в акваторії Неви. серпня. Петро з ходу оволодівмістом-фортецею Нарвой, переодягнув своїх гвардійців в шведську форму.Військова хитрість блискуче вдалася. Петро з тисячами драгун також з ходу напаві розгромив тисячний корпус генерала Льовенгаупта у села Лісовою, коли вінпереправлявся через річку Леснянка. Росіяни втратили тисячу солдатів, а шведівбуло убито тисяч, останні потрапили в полон. російські війська під керівництвомПетра наголову розбили шведів під Полтавою. Через три дні тисячний корпусМеншикова, що переслідував Карла ХII, розбив і захопив в полон шведськихсолдатів і казну в тисяч талерів корпусу Льовенгаупта. У. Петро особисто береучасть в штурмі неприступної фортеці Виборгськой. По його наказу корпусАпраксина, пройшовши по льоду Фінської затоки, раптово захоплює місто, післяп'ятиденного артилерійського обстрілу замку, його гарнізон ганебно капітулював.Були узяті в полон 0 тисяч шведів, захоплено мортир, гаубиць і гармата. Так підбезпосереднім керівництвом Петра була повністю знищена сама краща європейськаармія того часу. цар командує розгромом шведського флоту при Гангуте. Петропризначається командуючим російським, данським, англійським, голландськимфлотами і в десять днів очищає Балтійське море від шведських каперов. Бойовапотужність шведського флоту була остаточно підірвана. Швеція зводиться наположення другорозрядної сухопутної і морської держави. У французький корольЛюдовик ХV нагороджує самодержця персональною медаллю, в якій Петро Олексійовичіменується Царем-Государем Російської імперії. Цю медаль цар дбайливо зберігаву себе до кінця життя як знак визнання величі Росії з боку Франції.
Шведи, що підбурюютьсяАнглією і Голландією, проте тягнули з укладенням миру, хоча Петро неодноразововисував мирні пропозиції. В середині травня в Швеції висадився російськийдесант. Він пройшов переможним маршем більше трьохсот кілометрів по шведськихдорогах, розігнав всі гарнізони, захопив багато судів і різних трофеїв. мир бувпідписаний. Результати Північної війни для наший країни мали величезнезначення. Перемога повернула їй спрадавна належне обширне прибалтійське побережжя.Вона забезпечила Росії життєво необхідний вихід до моря. Росія вийшла на широкуміжнародну арену, перетворилася на впливову світову державу, без якої вже невирішувалися загальноєвропейські проблеми.
А ось із завоюваннямпобережжя Чорного моря Петро Олексійович зазнав фіаско, хоча плани його булиодночасно і реалістичні, і грандіозні. Цар заручився підтримкою господарейМолдавії і Валахиі, а також сприянням Польщі. Вони обіцяли виставити тисячневійсько. Петро зібрав тисячну армію. Вона була поділена на три групи. Государвиступив на чолі тисячної армії на територію Молдавії і зайняв місто Ясси.Турецький султан Ахмет III, побоюючись повстання християнських народів,запропонував Петру мир за посередництва патріарха Єрусалимського і господаряВалахиі Бранкована. Блискуча Порту пропонувала Росії всі землі ка Дунаю. ПротеПетро відповів відмовою. Він переоцінив свої сили, допомога союзників і зробивнайкрупнішу помилку свого царювання. Бранкован і польський король Серпень IIвідхилилися від участі у війні, а молдавський господар Кантемір не заготовивпродовольства для російських військ і замість 00-тисячного війська зміг зібратипогано озброєних селян. Великий візир Балтаджі спорядив тисячне військо іоточив тисячний російський загін на річці Пруть. Петро вирішив дати останнійбій і підписав указ Сенату, щоб у разі його полонення ніякі його розпорядженняне виконувалися. Спроби яничар з ходу захопити укріплений табір російськихвійськ були відбиті. Почалися переговори. Чоловіка Петра, Катерина, пожертвувалавсі свої особисті прикраси на подарунок Великому візиреві. В той же часяничари, зазнавши відчутних втрат, вимагали припинення війни і відмовилисябрати участь в бойових діях. Карл ХII, навпаки, наполягав на розгроміросійської армії і полоненні Петра. Великий візир і Петро підписали Прутськийдоговір: Росія повертала Азов з його округом, знищувала зміцнення на Дніпрі іДоні, а також таганрозьку фортецю. Петро відмовлявся втручатися в польськісправи і давав пропуск Карлу ХII до Швеції. Невдача Прутського походу відсунулана півстолітті звільнення північного причорномор'я і на півтора століттяВалахиі і Молдавії від ярма Османа. Погодься Петро на первинні пропозиціїсултана, межа з Туреччиною проходила б по Дунаю, а замість ворожої Румунії ускладі імперії знаходилися б дружні молдавські князівства. На жаль, проваломзакінчилася і інша південна експедиція князя Бековича-черкасского, коли йоготисячний загін був знищений із-за підступності Хивінського хана. Вдалішим бувперсидський похід. Цар зібрав тисячне військо і весною попрямував до Персії поберегу Каспійського моря. Російська армія без бою зайняла все побережжя, а доскладу Росії увійшло дев'ять ханств. Пізніше, після смерті Петра, за наказомтимчасового виконавця Бірона російські війська були виведені, а все побережжяперейшло під владу персидського шаха. Тільки через сто років російські військазаймуть північний Азербайджан.
Очевидно, що європеїзаціяі модернізація російської армії в першій чверті XVIII ст. заклали основимайбутніх військових успіхів наший країни. З іншого боку, необхідно відзначити,що військові перетворення Петра були багато в чому непослідовні і хаотичні. Цезумовило суперечність військових реформ в майбутньому.
Тривалі військовікампанії виснажували тяглове населення, лягали непідйомним вантажем нагосподарське життя Росії. У три рази зріс податковий тягар, з'явилися новіподатки і повинності. Селяни, люди посадників і купці розорялися, по купецькомустану сильно ударило введення торгових монополій. У була проведена перша ревізія,під час її проведення відбулася остаточна уніфікація різних соціальних груп,завершилося прикріплення всіх піддатних станів до державного тяглу і булавведена паспортна система. Вона збереглася до цих пір як пережитоккрепостнического будуючи.
Посилення государно-податногогніту викликало цілу серію крупних повстань і заколотів. Серед них слідзазначити стрілецький бунт в Москві, озброєні виступи людей посадників іробочих, стрільців, солдатів в Астрахані а також козацьке повстання К.І.Булавіна в селянські хвилювання в Башкирії і інших частинах країни. Всі вонибули жорстоко пригнічені, активні учасники повішені і заслані до Сибіру.Соціальні суперечності посилювалися наявністю релігійного розколу і утискамиінакодумців. Серед старовірів, які піддалися жорстоким переслідуванням,почалися масові самоспалення. Цар Петро був оголошений ними антихристом, а йогоцарювання ознаменував-де початок кінця світу. Слід зазначити, що такі новації,як гоління борід, носіння яких почиталося на Русі як символ образу Божія,активна участь Петра в «Всепьянейшем і Всешутейном соборі», введення нових святна європейський лад, конфіскація церковних дзвонів для литва гармат і інші діївлади — все це створювало сприятливий грунт для обурення і бунтів. Почаласямасова втеча з центральних районів на околиці, яке привело до зубожіння центруРосії. Більше селян числилося в перегонах. Щоб подавити бунташні настрої, Петровводить закон про поселення полків. Тепер вся армія розміщувалася на постій повсіх провінціях країни. Військове командування стежило за збором подушноїподаті, інших податків і зборів, а армія виконувала численні поліцейськіфункції. Вона наглядала також і за дотриманням паспортного режиму. Ці заходи, атакож перехід на подушну подати привели до того, що доходи бюджету виросли.
Імператор став новаторомі в новій для своїх сучасників області. При особистій участі Петра ОлексійовичаФеофаном Прокоповічем була розроблена патріотична ідеологія «служінняВітчизні», викладена їм в трактатах «Слово про владу і честь царської» ісправді волі монаршої». Цар вважав, що він перший працівник на благо Вітчизни,а всі останні — від генералісимуса і канцлера до солдатів, матросів, селян іміщан — винні, не щадивши своїх животів, постійно і неухильно виконувати свійобов'язок перед державою Російським. Так були закладені конструкції культудержави, який в разних обличях і модифікаціях проіснував до цього дня, щонесли.
Жорстокість пануючи, йогоригоризм викликали незадоволеність частини боярства, яке виразилося в змовіцаревича Олексія. Реальний Олексій, на відміну від літературного ікінематографічного героя, був копією отця. Проте у них не склалися особистівідносини. Після насильницького весілля з Шарлоттой-Кристиной-СофиейБрауншвейг-вольфенбюттельськой у Олексія народився син Петро, майбутнійімператор. Тоді ж цар зажадав від Олексія або змінити свою поведінку, абовідректися від престолу і піти в монастир. У серпні Олексій біг до Австрії, деправив його свояк Карл VI. За дорученням царя граф П.А. Толстой заманив вОлексія на корабель в Неаполі і відправив до Москви. На вимогу царя Олексійофіційно відрікся від престолу і видав п'ятдесят своїх спільників. Цар жорстокорозправився з ними, особисто піддав колесуванню А.В. Кикина. царевич післяжорстоких тортур помер.
У особистому житті, як ів державній діяльності, Петро був повний суперечностей. Цар вів як розмірене,так і розгульне життя. Вставав в чотири години ранку, сам готував собі їду,розводив вогонь і одягався. Потім в шість годинників відправлявся на верфі, вказарми, в сім годинників приступав до вирішення державних справ в Сенаті,через дві години керував роботою Військової ради, а ще за годину обходивколегії, караючи недбайливих чиновників важкою тростиною. Під час дня куштувавпросту їжу. Після обіду відпочивав дві години, потім працював в кабінеті, писаві редагував укази, листи, записки. Всього їм написано більше тисяч документів,зокрема законів. Вечори проводив або за роботою в своїй майстерні, або наофіційних прийомах. Після семи годинників цар влаштовував асамблеї і прийоми,де в неофіційній обстановці вирішувалися складні і лоскітливі справи. Післядев'яти годинників, коли починалася загальна вакханалія, цар мовчки,по-англійськи йшов спати. Наступного дня, незалежно від кількості випитого, вінвставав зі свіжою головою, енергійний і повний найграндіозніших планів.
Такий бурхливий спосібжиття підточив могутнє здоров'я імператора. До того ж він не відмовляв собі вжіночій ласці і мав неофіційно цілий гарем коханок, яких любив потім видаватизаміж за своїх сподвижників. Так, наприклад, в браку Марії Матвєєвой, колишнійпасії Петра, і Олександра Румянцева народився майбутній прославленийполководець Петро Румянцев-задунайський, якого сучасники вважали сином пануючи.
Петро I зумів з'єднати водне суперечливе ціле східну деспотію Московського царства і західнубюрократію, створити новий тип суспільства, де все було підпорядкованоінтересам імперської держави, що динамічно розвивалася. Інший порок петровскихреформ полягав в тому, що його перетворення в першу чергу проводилися накористь дворянського стану і вищої бюрократії, для переважної більшостінаселення імперії вони були надмірно обтяжливими і незрозумілими. Процесєвропеїзації у той час був обтяжений багатьма забобонами, поспішними інепродуманими рішеннями, що відображали імпульсну і деспотичну натуру головногоперетворювача. На жаль, історичний досвід, позитивні уроки і нагадування пронегативні наслідки цих перетворень не завжди були затребувані подальшимиреформаторами. Як справедливо говорив В.О. Ключевський, « історія пані строга іза незнання її законів карає зі всією строгістю і нещадною».
Петро Великий очимасучасників і істориків
Епоха Петра Першого вісторії Росії, особа цього видатного державного діяча, полководця, дипломатакористується увагою як у вітчизняній, так і в зарубіжній історичній науці.
Вивчення цієї епохи маєбагату традицію — адже почалося воно ще за життя найбільшого реформатора; заразже література про Петра Великому і його часу може скласти цілу бібліотеку.Великі досягнення в багатьох областях суспільного і державного життя,перетворення Росії з розташованої на задвірках Європи країни у велику світовудержаву, що стало свого роду феноменом історії, пояснюють стійкий підвищенийінтерес до епохи Петра в світовій історичній науці.
Майже всі найбільшіучені — історики, фахівці з історії Росії за кордоном, починаючи звісімнадцятого сторіччя і до наших днів, так або інакше відгукувалися на подіїпетровского часу. Зарубіжній літературі про Росію епохи Петра Великого, недивлячись на відмінності в підході вчених до оцінки подій того часу, властивідеякі загальні риси. Віддаючи належне правителеві, тим успіхам, які булидосягнуті країною, іноземні автори, як правило, з деякою недооцінкою або звідкритою зневагою судили про допетровскої епохи в історії Росії. Великогопоширення набули погляди, згідно яким Росія зробила стрибок від відсталості,дикості до більш передових форм суспільного життя за допомогою «Заходу» — ідей,запозичених звідти, і численних фахівців, що стали помічниками Петра Першого впроведенні перетворень.
Таку ж давню традицію маєпоширене в зарубіжній, і частково вітчизняній історичній науці зіставленняРосії і країн Заходу, антитеза «Росія — Захід», «Схід — Захід». ЗображенняРосії і СРСР як антипод Заходу, європейській культурі, часто крім історичноїмало і політичну спрямованість (особливо під час «Холодної війни»).
Варто відзначити, що цевідноситься не тільки до праць недавнього минулого, існувала така точка зору ів до-революціонний період. До цих пір можна зустріти твердження про кардинальнувідмінність історичного шляху Росії порівняно із західними країнами, «різномукорінні» їх історичних традицій, відсталому «азіатському» характерігосподарства, суспільному житті, культури Росії на відміну від передовоїєвропейської цивілізації, що ніби то представляла якусь єдність і щопротистояла тому, що було і є у відсталій Росії. Ці два світи являют де дві«протистоячі» друг-другу культури.
Уявлення про фатальнурозбіжність історичних шляхів Росії і Західної Європи (та і всього Заходу взагалі)харчуються, серед іншого, концепціями, згідно яким на формування російськоїдержавності сильний або навіть вирішальний вплив зробили візантійські традиції,монголо-татарске ярмо, які зіграли свою роль в тому, що розвиток Русі а потімРосії пішов убік, протилежну від Європи. Прихильники так званої «Євразійськоїтеорії», коріння якої сходить до державної школи і слов'янофілів, проповідуєідеї про те, що Росія, будучи «сумішшю східного і західного» залишається мостомміж Сходом і Заходом.
Звідси твердження продобродійну дію Золотої Орди на еволюцію державності в Північно-східній Русі,про якийсь симбіоз Орди і Русі, що поклав сильний відбиток на всю подальшоюісторію Росії царської і імператорської епох. (До істориків, що розділяють цюдумку належить, наприклад, Л.Н. Гумільов.) У даній роботі розглядатимутьсяпозиції росіян учених «государників», таких як Солов'їв, Богословський. Їхможна згрупувати не по історіографічних напрямах і класових установках, а похарактеру, змісту їх праць (спеціальні вони або ж загальні), по позиціяхавторів, одні з яких розглядають епоху Петра на тлі попереднього періодуросійської історії, інші порівнюючи з положенням в тодішній Європі, треті вплані її значення для подальшого розвитку Росії.
Оцінка істориками ходуреформ
Друга з найвиразнішепоставлених проблем в загальній дискусії про реформи Петра містить в собіпитання: якою мірою для реформаторської діяльності були характерніпланомірність і систематичність?
У Соловьева реформипредставлені у вигляді строгого послідовного ряду ланок, складових всесторонньопродуману і заздалегідь сплановану програму перетворень, жорстку систему чіткосформульованих цільових установок, що має в своїй основі: «У цій системі навітьвійні відведено заздалегідь певне місце в числі засобів реалізації загальногоплану». В цьому відношенні праця Соловьева випробувала вплив такою, щопередувала його написанню історіографії і публіцистики. Його основні ідеїможуть у багатьох випадках прослідкувати до робіт безпосередньо посляпетровскийепохи. Задовго до Соловьева загальною стала думка, що діяльність Петра і їїрезультати були породженням майже надлюдського розуму – здійсненням диявольського плану або проявом вищоїмудрості, реформатор традиційно характеризувався як «антихрист» (розкольниками)або «людина, Боові подібний» (М.В. Ломоносовим).
Але не всі історикидотримуються такого утішного для Петра погляду на ре-форму. Точка зору щодоочевидної безплановості і непослідовності перетворень Петра розділяється В.О.Ключевським, який підкреслює, що рушійною силою перетворень була війна.Ключевський вважає, що структура реформ і їх послідовність були цілкомобумовлені потребами, нав'язаними війною, яка, на його думку, теж велася доситьнетямущо.
В протилежність СоловьевуКлючевський заперечує, що Петро вже в ранній період свого життя відчував себепокликаним перетворити Росію; лише у останнє десятиліття свого царювання Петро,на думку Ключевського, почав усвідомлювати що створив що — те нове, одночасно ійого внутрішня політика почала втрачати риси скороспішності і незавершеностірішень.
Цей погляд поклав початокряду інших точок зору, більш зусереджений на різних нюансах реформ. Урадянській історіографії з питання планомірності реформ теж не існувало єдиногопогляду. Як правило передбачався глибший сенс перетворень, ніж тількипідвищення ефективності військових дій. З іншого боку, поширеною була думка, щохід війни мав вирішальний вплив на характер і спрямованість петровскихперетворень. Наголошувалося і те, що реформи набували все більш виразного характерупланомірності і послідовності у міру неухильно зростаючої переваги Росії надШвецією в Північній Війні. Для авторів таких досліджень характерним є прагненняпровести межу між першою «гарячковою» фазою війни, коли внутрішні реформи малихаотичний і незапланований характер, і останнім десятиліттям життя Петра, колиуряд мав в своєму розпорядженні достатню кількість часу для обдумуванняперспективніших рішень. До цього періоду і відносяться найефективніші іістотніші перетворення.
Оцінка історичної сутіреформ
Існує ще одна тема, щовикликає сильні розбіжності, — це історична суть реформ. У основі розумінняцієї проблеми лежать або переконання, засновані на марксистських поглядах,тобто що вважають, що політика державної влади заснована і обумовлена соціально- економічною системою, або позиція, згідно якої реформи — це виразєдино-особистої волі монарха. Ця точка зору типова для «державної» історичноїшколи в дореволюційній Росії. Перший з цієї безлічі поглядів — думка проособисте прагнення монарха європеїзувати Росію. Історики, що дотримуються цієїточки зору рахують саме «європеїзацію» головною метою Петра.
На думку Соловьевазустріч з європейською цивілізацією була природною і неминучою подією на шляхурозвитку російського народу. Але Солов'їв розглядає європеїзацію не яксамоціль, а як засіб, перш за все стимулюючий економічний розвиток країни.Теорія європеїзації не зустріла, природно, схвалення у істориків, прагнучихпідкреслити спадкоємність епохи Петра по відношенню до передуючого періоду.
Важливе місце в спорахпро суть реформ займає гіпотеза про пріоритет зовнішньополітичних цілей надвнутрішніми. Гіпотеза ця була висунута вперше Мілюковим і Ключевським.Переконаність в її непогрішності привела Ключевського до виводу, що ре-формимають різний ступінь важливості: він вважав військову реформу початковим етапомпереобразовальній діяльності Петра, а реорганізацію фінансової системи — кінцевою його метою. Решта реформ же була або наслідком перетворень увійськовій справі, або передумовами для досягнення згаданої кінцевої мети.
Самостійне значенняКлючевський надавав лише економічній політиці. Остання точка зору на цюпроблему — «ідеалістична». Найяскравіше вона сформульована Богословським — реформи він характеризує як практичну реалізацію сприйнятих монархом принципівдержавності. Але тут виникає питання про «принципи державності» в розумінніпануючи. Богословський вважає, що ідеалом Петра Першого була абсолютистськадержава, так звана «регулярна держава», яка своїм всеосяжним пильним піклуванням(поліцейською діяльністю) прагнула регулювати всі сторони суспільного іприватного життя відповідно до принципів розуму і на користь «загальногоблага».
Богословський особливовиділяє ідеологічний аспект європеїзації. Він, як і Солов'їв, бачить у введенніпринципу розумності, раціоналізму радикальний розрив з минулим. Його розумінняреформаторської діяльності Петра, яке можна назвати «освічений абсолютизм»,знайшла безліч прихильників серед західних істориків, які схильніпідкреслювати, що Петро не був видатним теоретиком, і що перетворювач під чассвоєї зарубіжної подорожі брав до уваги перш за все практичні результатисучасною йому політичної науки. Деякі з прихильників цієї точки зорустверджують, що петровская державна практика зовсім не була типовою для свогочасу, як це доводить Богословський.
У Росії при ПетровіВеликому спроби утілити в життя політичні ідеї епохи були набагато більшпослідовними і такими, що далеко йдуть, ніж на Заході. На думку таких істориківросійський абсолютизм у всьому, що стосується його ролі і дії на життяросійського суспільства займав абсолютно іншу позицію, чим абсолютизм більшостікраїн Європи. В той час, як в Європі урядову і адміністративну структурудержави визначав суспільний устрій, в Росії мав місце зворотний випадок — тутдержава і політика, що проводиться ним, формували соціальну структуру. Взв'язку з цим потрібно відзначити і те, що в дискусії про суть російськогоабсолютизму, що зав'язалася в радянській історіографії, знайшлися прихильникитієї точки зору, що державна влада в Росії займала значно сильнішу позицію повідношенню до суспільства, чим європейські режими. Але ця точка зору врадянській історіографії домінуючої не була.
Радянські історики, якіпрагнули дати петровскому державі і його політиці свою характеристику, якправило приділяли особливу увагу економічним і соціальним перетворенням; прицьому відносини класів служили відправною крапкою. Єдине в чому тут булирозбіжності — це в поні-манії характеру класової боротьби і співвідношенняпротиборчих сил в цей період. Першим, хто спробував визначити суть реформ Петраз марксистських позицій був Покровський. Він характеризує цю епоху як раннюфазу зародження капіталізму, коли торговий капітал починає створювати новуекономічну основу російського суспільства. Як наслідок переміщення економічноїініціативи до купців, влада перейшла від дворянства до буржуазії (тобто до цихсамих купців). Наступила так звана «весна капіталізму». Купцям необхідний бувефективний державний апарат, який міг би служити їх цілям як в Росії так і закордоном. Саме по цьому, на думку Покровського, адміністративні реформи Петра,війни і економічна політика в цілому, об'єднуються інтересами торговогокапіталу.
Деякі історики, надаючиторговому капіталу велике значення, пов'язують його з інтересами дворянства. Іхоча теза про домінуючу роль торгового капіталу була знехтувана в радянськійісторіографії, можна говорити про те, що думка щодо класової основи державизалишалася в радянській історіографії з середини до середини років пануючим. Уцей період загальновизнаною була точка зору, згідно якої петровское держававважалася «національною державою поміщиків» або «диктатурою дворянства». Йогополітика виражала перш за все інтереси феодалів — кріпосників, хоча увагаприділялася і інтересам буржуазії, що набирає силу. В результаті аналізуполітичної ідеології і соціальної позиції держави, що проводиться в цьомунапрямі, утвердилось думку, що суть ідеї «загального блага» демагогічна, їйприкривалися інтереси правлячого класу. Хоча це положення розділяють більшістьісториків, є і виключення.
Наприклад, Сиричників, всвоїй книзі про петровском державу і його ідеологію, повністю приєднуються доданої Богословським характеристики держави Петра як типово абсолютистськоїдержави тієї епохи. Новим в полеміці про російське самодержавство стала йогоінтерпретація класового фундаменту цієї держави, яка базувалася намарксистських визначеннях передумов Європейського Абсолютизму. Сиричники рахує,що необмежені повноваження Петра грунтувалися на реальній ситуації, а саме:протиборчі класи (дворянство і буржуазія) досягли в цей період такої рівностіекономічних і політичних сил, яка дозволила державній владі добитися відомоїнезалежності по відношенню до обох класів, стати свого роду посередником міжними. Завдяки тимчасовому поляганню рівноваги в боротьбі класів, державна владастала відносно автономним чинником історичного розвитку, і дістала можливістьотримувати вигоду з суперечностей, що посилюються, між дворянством ібуржуазією. Те, що держава стояла таким чином у відомому сенсі над класовоюборотьбою, у жодному випадку не означало, що воно було повністю неупереджене.Поглиблене дослідження економічної і соціальної політики Петра Великого привелоСиромятникова до виводу, що переобразовальна діяльність царя мала в ціломуантифеодальну спрямованість, що «виявилася, наприклад, в заходах, проведених накористь міцніючої буржуазії, а також в прагненні обмежити кріпацтво».
Ця характеристика реформ,дана Сиромятниковим, не знайшла значного відгуку у радянських істориків.Взагалі радянська історіографія не прийняла і критикувала його виводи (але нефактологію) за те, що вони були дуже близькі до знехтуваних раніше положеньПокровського. До того ж багато істориків не розділяють думку про рівновагу силв петровский період, не всі визнають буржуазію, що ледве народилася в 00столітті, реальним економічним і політичним чинником, здатним протистоятипо-місцевому дворянству. Підтвердилося це і в ході дискусій, що йшли увітчизняній історіографії в 00-х роках, в результаті яких було досягнутовідносно повна єдність думок щодо непридатності тези про «нейтральність» владиі рівновагу класів стосовно специфічних російських умов.
Проте, деякі історики, вцілому не погоджуючись з думкою Сиромятникова, розділяють його погляд напетровске єдиновладність, як відносно незалежне від класових сил. Вониобгрунтовують незалежність самодержавства тезою про рівновагу в новомуваріанті. В той час, як Сиричники оперує виключно категорією соціальноїрівноваги двох різних класів — дворянства і буржуазії, Федосов і Троїцкийрозглядають як джерело самостійності політичної надбудови суперечністьінтересів усередині правлячого класу. І, якщо Петро Перший зміг провести вжиття такий обширний комплекс реформ всупереч інтересам окремих соціальних групнаселення, то пояснювалося це напруженням тієї самої «внутрікласової боротьби»,де з одного боку виступала стара аристократія, а з іншої — нове,бюрократизоване дворянство. В той же час, буржуазія, що народжується,підтримувана реформаторською політикою уряду, заявила про себе, хоч і не таквагомо, виступаючи в союзі з останньою з названих протиборчих сторін — дворянством.
Ще одна спірна точка зорубула висунута А.Я. Аврехом, зачинає дебатів про суть російського абсолютизму.На його думку абсолютизм виник і остаточно зміцнився при Петрові Першому. Йогостановлення і небачене міцне положення в Росії стало можливим завдяки відноснонизькому рівню класової боротьби у поєднанні із застоєм в соціально — економічному розвитку країни. Абсолютизм слід було б розглядати як формуфеодальної держави, але відмінною рисою Росії було прагнення проводити всуперечявній слабкості буржуазії саме буржуазну політику, і розвиватися у напрямібуржуазної монархії. Природно, ця теорія не могла бути прийнята в радянськійісторіографії, бо суперечила деяким марксистським установкам. Це дозвілпроблеми не знайшов особливого визнання і в ході дискусії радянських істориків,що продовжувалася, про абсолютизм.
Проте Авераха не можнаназвати нетиповим учасником цієї полеміки, яка характеризувалася по-перше явнимпрагненням акцентувати відносну автономію державної влади, а в другиходностайністю учених в питанні про неможливості характеризувати політичнийрозвиток тільки за допомогою простих висновків, без урахування особливостейкожного періоду історії. Поза зв'язком з дискусією про абсолютизм історикиобговорювали проблему особистого внеску царя Петра в реформи. Фігура Петрадавно приковувала увагу багатьох авторів, але більшість з них обмежуваласязагальними, і преобладающі позитивними психологічними портретами суперечливоїособи пануючи (причому такі роботи з'являються і в західній історіографії).Майже всі ці характеристики виникли на основі припущення, що неабияка особаПетра наклала відбиток на всю політичну діяльність уряду і в позитивному, і внегативному сенсі.
Хоча подібна оцінкадостатньо цікава сама по собі, вона лише зрідка знаходить підтвердження всерйозних дослідженнях, ступеня, що стосуються, і характеру впливу Петра напроцес перетворень. Частіше ж учені задовольняються визначеннями ролі монарха,заснованими на уявленнях про наявність або відсутність рамок, що обмежуютьдіяльність великих людей, і їх функції в історичному процесі (тут цікавовідзначити, що спроби відтворити психологічний портрет Петра Першого робилисянавіть на основі записів його снів.) Першим відкрито засумнівався у величіПетра п.Н. Мілюков.
Грунтуючись на виводахсвого дослідження преобразовательній діяльності у фіскальному — адміністративній області, яку він вважав цілком репрезентативним для оцінки особистоговнеску пануючи в реформи, Мілюков стверджує, що сфера впливу Петра була вельмиобмеженою, реформи розроблялися колективно, а кінцева мета перетвореньусвідомлювалася царем лише частково, да і то опосередковано його оточенням.Таким чином, Мілюков, в ході свого дослідження виявляє довгий ряд «реформ безреформатора».
Свого часу, точка зоруМілюкова привернула велику увагу, проте поширеною вона стала пізнішою, колиз'явилися узагальнювальні праці М.Н. Покровського, в яких Петро предстає вжезовсім безвольним знаряддям капіталу. Виклик, кинутий Мілюковим, був прийнятийіншими істориками.
Наприклад, вже російськийісторик Павлов-сильванський опублікував дві роботи з абсолютно протилежноюоцінкою ролі Петра в перетвореннях. Одна з цих двох робіт присвячувалася темівідношення пануючи до ряду проектів реформ, інша — законодавчій діяльностіВерховної Таємної Ради безпосередньо після смерті Петра. Ці архівні дослідженнядозволили Павлову-сильванському зробити вивід, що в області реформ саме царПетро, і ніхто інший, був спонукальною і рушійною силою. Петро часто діяв безурахування думок своїх радників; більш того, після смерті царя його найближчіприжиттєві помічники часто поводилися як принципові супротивники реформ.
Але, якщоПавлов-сильванський, як і Мілюков, досліджував порівняно обмежені архівнікомплекси, то радянський історик Н.А. Воськресенський присвятив все своє життявивченню величезної маси законодавчих актів петровскої епохи, в ході якого вінпрагнув за допомогою аналізу проектів і чернеток встановити, які конкретноособи, адміністративні органи і соціальні групи робили вплив на формуванняокремих законоположень. Ця вельми примітна в методологічному відношенні роботаукріпила позиції Павлова-сильванського, оскільки в ній Воськресенський прийшовдо висновку, що кабінет, тобто особиста канцелярія пануючи, робив назаконодавство вирішальний вплив, роль самого монарха в переобразовательноїдіяльності була «керівної, багатобічної, повної енергії і творчості. Ним булиформулюванні всі найбільш важливі норми, що відобразили основні тенденції,завдання, зміст і прийоми реформ, що робляться ним». Воськресенський не міг,природно, в ході своєї роботи зібрати матеріали, що все відносяться до теми,освітлюючі питання про той, хто був ініціатором створення багатьохзаконоположень, і полеміка про особисту роль Петра у виробленні окремих законівепохи перетворень продовжується.
Вплив Петра на зовнішнюполітику держави не став предметом систематичних досліджень, але, згіднозагальноприйнятій думці, імператор використовував велику частину свого часу іенергії саме на те, щоб змінити відносини Росії і навколишнього світу; крімтого, багато істориків документально, на основі зовнішньополітичних матеріалівпідтвердили активну і провідну роль Петра в цій області державної діяльності.
Висновок
Підводячи підсумкирозкриваної в рефераті теми, відзначу за своє тридцятиліття правління країноюПетро зробив те, що і хотів зробити за допомогою Європи. Він бажав не купуватиу Заходу готові плоди тамтешньої техніки, а засвоїти її, пересадити до Росіїсамі виробництва з їх головним важелем — технічним багажем.
Трудове покоління, якомудістався Петро, працювало не на себе, а на державу і після тривалої і важкоїроботи пішло чи не бідніше за своїх батьків. Сам Петро не залишив після себе нікопійки державного боргу, не витратив жодного робочого дня у потомства,навпроти заповідаючи наступникам рясний запас засобів, якими вони довгокористувалися, нічого до них не додаючи. Його перевага перед ними в тому, щовін був не боржником, а кредитором майбутнього.
Петровські перетвореннячерез різні причини опинилися, на жаль, не позбавленими ряду суперечностей,серед яких є і такі, яких можна було, напевно, не допустити.
Тому за наслідками роботия можу зробити виводи:
Широко привертаючиіноземців до перетворень, маючи в підпорядкуванні численну рать іноплемінника,Петро в той же час ніколи не помилявся щодо дійсних намірів і обіцянок західнихсоюзників. Іноземних радників тримав у відомому страху. Не було в Петрові інаївної підлесливості перед Заходом. Опора робилася на внутрішні ресурси;спроби вивозу капіталу, — а Петро почав чеканити для пожвавлення грошовогозвернення в Росії банкову монету, — каралися нещадно. І хоча в запобіганнівивозу капіталу він так і не досяг успіху, але повчальне те, що Петро всімадоступними йому силами з цим боровся.
Для масштабнихперетворень потрібний вольовий і відповідальний державний діяч, що володієзгуртованою командою професіоналів. Під важкою долонею Петра росла разом з нимкогорта «пташенят гнізда Петрова».
Розробка технологіїреформаторства. На дотик, звіряючи задуми з результатами, «і мореплавець, ітесляр, і академік, і герой» формував структуру нової влади — головнийінструмент перетворень. Не займаючись піаром, він будував оновлену Росію не якпрожектер, а як майстровий. Реформи для Петра були не самоціллю, а лишезнаряддям зміцнення її потужності і посилення її впливу в Європі.
Після смерті Петравідсутність спадкоємності влади в лічені роки багато в чому знецінила багатозусиль титану. І лише після перемоги російської армії в Семирічній війні нашакраїна зуміла відновити свою роль в Європі.
Одна з основних інерозв'язних суперечностей полягала в тому, що Петро, на думку істориків,сподівався грозою влади викликати, збудити самодіяльність народу в суспільстві,що поневолило, і через рабовласницьке дворянство встановити в Росії європейськунауку, народну освіту як необхідну умову суспільної самодіяльності, «хотів, — по словах О.В. Ключевського, — щоб раб, залишаючись рабом, діяв свідомо і вільно.Проте, сумісна дія деспотизму і свободи, освіти і рабства — це політичнаквадратура круга, загадка, що вирішувалася у нас з часів Петра два століття ідосі нерозв'язна».
Зі всього сказаноговидно, що поглядів на Петра, його епоху — велика кількість. Мабуть, жодна особау вітчизняній історії не викликала стільки запеклих суперечок. У діяльностіПетра неможливо виділити однозначно позитивні або негативні сторони, бо те, щоодні вважають найбільшим благом, інші вважають непоправним злом. Вряд чи — вданий час можна говорити про категоричне переважання якого — або погляду. Успорах про петровских діяння на перший план виходить глибина історичногоаналізу, об'єктивність ученого — історика. Взагалі, спори про Петра великому — щось більше, ніж спори про один окремий період російської історії, одногоготельного правителя. Це — безперервний вже сторіччя спор між західниками іслов'янофілами, норманістами і антинорманістами, церквою і світським миром. Алеу будь-якому випадку, найнаочнішим свідоцтвом величі Петра, грандіозності йогочасу, значущості його реформ, на мій погляд, є самі ці спори, безперервні вжевпродовж трьох сторіч.
На закінчення я хочузакінчити свій реферат словами англійського історика Яна Гріючи «Успіхів векономічному розвитку досягали багато диктаторських режимів. Проте завжди встаєголовне питання — якою ціною здобуті успіхи, яку перспективу відкривали длякраїни, була диктатура прогресивним явищем або вела суспільство в безвихідь?»
Як сказав великий філософНіцше: «Оскільки ми неодмінно повинні бути продуктами колишніх поколінь, ми є втой же час продуктами і їх помилок, пристрастей і помилок і навіть злочинів, інеможливо абсолютно відірватися від цього ланцюга».
Тому діяльність ПетраВеликого зрозуміла і близька нам, по тій простій причині, що ми неначепереживаємо її в поколіннях, в діяльності різних політичних і історичних осіб.Ймовірно, це відчуття знайоме багатьом, нашим бабусям і дідусям, нашим батькам,а зараз і нам самим.
Тема історичного аналізупетровских реформ цікава і багатогранна, в кінці роботи я привожу списоклітератури, по якій вона може бути вивчена додатково, а так само в Додатку 0представляю ілюстративний матеріал по вивченій темі.
Список літератури
1. Анісимов е.В. «Час петровскихреформ. Про Петра 0». Ленінград,
2. Баггер Ханс «Реформи ПетраВеликого». Москва,
3. Ключевський В. О. Соч. У 0-ти томах. М.,
4. Ключевський В.О. «Історичні портрети». Москва,.
5. Ключевський В.О. «Курс російської історії».Москва,
6. Лебедев В.І. «Реформи Петра Першого». Москва,
7. Петро Великий: pro et contra.Особа і діяння Петра I в оцінці російських мислителів і дослідників: Антологія.- Спб.: Вид-во РХГИ,
8. Поляков Л.В. Кара-Мурза В. «Реформатор. Росіяни про Петра Першому».Іваново,
9. Пушкин А.С. Повне зібрання творів — Т.00. Історія Петра. ЗапискиМоро-де-бразе. Нотатки про Камчатку. — М.: Воскресіння,
10. Збірка: «Росія в період реформПетра Першого» Москва,
11. Соловьев С.М. «О історії нової Росії». Москва,
12. Соловьев С.М. «Публічні читання по історії Росії». Моськва,
13. Соловьев С.М. Твори — Т.0-00. Історія Росії з якнайдавніших часів: Отв.ред. І.Д.Ковальченко, С.С.Дмітрієв — М.: Думка.