ПЛАН:
Вступ
Розділ 1. Суспільно-політичний устрійГаличини, Буковини, Закарпаття в складі Австро-Угорської імперії у другійполовині XIX ст.
1.1 Суспільнийустрій Західно-українських земель під владою Австро-Угорщини
1.2 Економічний розвиток західно-українських земель у другійполовині ХІХ ст.
1.3 Економічнета соціально-політичне становище робітників і селян. Національний гніт
Розділ 2. Піднесення національно-визвольного руху назахідноукраїнських землях у другій половині XIX ст.
2.1 Чинники формування і розвитку ідеї українськогонаціонального державотворення в Західно-українських землях під владою Австро-Угорщини
2.2 Суспільно-політичний рух та виступи робітників і селян уЗахідній Україні наприкінці ХІХ ст.
Висновки
Список використаних джерел та літератури
ВСТУП
Актуальність темидослідження. Протягоммайже 150 років від кінця XVIII допочатку XX ст. українці перебували підвладою двох імперій: 80% із них підлягали російським імператорам, рештанаселяли імперію Габсбургів. Так на світанку новітньої доби українці опинилисяу складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якоговони звикли.
Середина XIX ст. була часом випробувань для імперіїГабсбургів. Вистоявши перед революційною хвилею 1848 p., вона невдовзі зазналадошкульних поразок на міжнародній арені. Спочатку Австрія програлафранко-італо-австрійську війну 1859 p., a 1866 р. зазнала поразки в протистояннііз Пруссією. Ці невдачі зумовили глибоку політичну кризу в державі. Щоб недопустити неконтрольованого розвитку подій, вже 1867 р. було укладеноавстро-угорський компроміс, внаслідок якого Австрійська імперія перетвориласяна дуалістичну Австро-Угорську. Це була суттєва зміна базового державотворчогопринципу — централізм поступився місцем федералізму. До австрійської частинимонархії увійшли Галичина і Буковина, а до угорської — Закарпатська Україна.
Як усі імперії, Австрійськаімперія Габсбургів являла собою величезний територіальний конгломерат, численненаселення якого складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політичнавлада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати доуваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагаливід останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а йморальним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцялипідлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частинанаселення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.
Незважаючи на відрив відматеринської української території, Західна Україна, яка перебувала під владоюАвстро-Угорської імперії, не загубилась у духовних пошуках своєї громадянськоїі державницької культури і, перебуваючи у складі Австрії, не втратилаперерваної державницької традиції та її значущості для майбутньогодержавно-правового життя. Українці з Галичини, Буковини виступали активноюполітичною і громадською силою у руйнації світових імперій кінця XІX ст. Очевидно, що розвиток ідеїукраїнського державотворення на західноукраїнських землях мав власну внутрішнюлогіку. Проблема обґрунтування ролі Західної України, як «українськогоП'ємонту» цікавила, зокрема, таких видатних вчених як М. Грушевський, С.Дністрянський, В. Старосольський та ін.
У вітчизняній історичній науці основна увагаприділялася висвітленню соціально-економічного, політичного та правовогостановища західноукраїнських земель у різні історичні періоди. Цим питаннямприсвячені праці таких учених: Г.Гербільського [6], М.Кріля [18], М.Кугутяка[19], [20], В.Кульчицького [21], М.Лазаровича [22], М.Никифорака [29], Р.Петріва [30] та ін. Зацікавленість істориків викликають також проблемистановлення державно-правових інститутів у Галичині та Буковині протягомтривалого періоду австрійського панування.
У рамках цієї різнопланової проблеми розгляд соціально-економічногорозвитку Західно-українських земель у складі Австро-Угорщини в другій половиніХІХ ст., сприятиме більш чіткому розумінню історичних особливостей в економіці,політиці, соціальних процесах на теренах Західної України. Цим і обумовленийвибір теми курсового дослідження: «Соціально-економічний розвитокЗахідно-Українських земель у складі Австро-Угорщини у ХІХ ст.»
Мета і завдання дослідження. Мета курсової роботи полягаєу виявленні та розкритті особливостей та тенденцій розвиткусоціально-економічного життя на Західно-українських землях, які у другійполовині ХІХ ст. перебували під владою встро-Угорщини.
Відповідно до поставленоїмети, були поставлені наступні наукові завданя:
- висвітлитиполітичні чинники, які впливали на соціально-економічне становищезахідно-українського народу у складі Австро-Угорщини у другій половині ХІХст.;
- визначитиосновні тенденції соціально-економічного життя Західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини удосліджувальний період;
- проаналізуватиосновні соціально-економічні, культурні, політичні чинники, що зумовилистановлення ідеї українського державотворення на Західно-українських землях;
- розкритихарактер впливу української інтелігенції, українських політичних партій ірухів, громадських об'єднань і організації, що діяли у Західній Україні,зокрема у Галичині на розгортання українського національного руху та формуванняідеї українського державотворення.
Об'єктом дослідження є соціально-економічні таполітичні процеси в Західній кУкраїні в другій половині ХІХ ст.
Предметом дослідження є розвитоксоціального та економічного життя, становлення ідеї українськогодержавотворення та національне відродження на Західно-українських землях удругій половині XIX -початку XX ст.
Практичне значення курсової роботи полягає в тому, що фактичнийматеріал, його наукова інтерпретація та висновки, які містяться у дослідженні,можуть бути використані при підготовці до семінарських занять з історії України,при написанні різного роду наукових робіт, статей тощо.
Структура дослідження. В основу даного науковогодослідження покладено проблемно-хронологічний принцип, його зміст іпослідовність викладу матеріалу зумовлені логікою самої проблеми і завданнямидослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, які поділені напідрозділи, висновків та списку використаних джерел та літератури (34 найменування).
Розділ 1. Суспільно-політичнийустрій Галичини, Буковини, Закарпаття в складі Австро-Угорської імперії удругій половині XIXст.
1.1 Суспільний устрій Західно-українських земель під владоюАвстро-Угорщини
У другій половині XIX XX ст.західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і ЗакарпатськаУкраїна перебували в складі Австро-Угорської імперії, яка належала до числанайреакційніших і найвідсталіших держав, де зберігалося багато залишківфеодалізму, і передусім абсолютизм та поміщицьке землеволодіння.
Австро-угорський урядперетворив західноукраїнські землі на колоніальні окраїни своєї імперії,аграрно-сировинний придаток до корінних західних провінцій. Своєрідністюполітики австрійських правлячих кіл було те, що вони для утримання в покорівсіх залежних національностей надавали одним з них привілеї і з їх допомогоюгнобили інших, діючи за принципом «поділяй і пануй». Так, у Східній Галичиніпереваги й привілеї мали польські шляхтичі й капіталісти, на Північній Буковині— румунські, Закарпатті — угорські [22, 13].
Отже, трудящізахідноукраїнських земель зазнавали гніту й експлуатації як українськихпоміщиків і буржуазії, так і німецьких, польських, угорських, румунських, атакож австрійської правлячої бюрократії.
За адміністративноюприналежністю західноукраїнські землі поділялися на дві частини: СхіднаГаличина і Буковина входили до складу Австрії, а Закарпаття — до складуУгорщини.
Як і раніше, Східна Галичина, депереважало українське населення, була об'єднана з так званою Західною(польською) Галичиною (на захід від р. Сян) в єдиний «Коронний край» —«Королівство Галіції і Лодомерії». «Край» цей поділявся на повіти, яких уСхідній Галичині налічувалося 50. Буковина, що мала 10 повітів, становилаокрему адміністративну одиницю з центром у м. Чернівцях. Закарпатські землі вскладі Угорщини складалися з чотирьох «русинських» (українських) жуп, абокомітатів (областей): Ужанської, Берегівської, Угочанської і Марамороської.
У Галичині на чолі всього управліннястояв намісник, призначуваний, переважно з числа польських магнатів,імператором. Йому й належала вся адміністративна влада в краї. Повітамиуправляли старости, що підлягали намісникові [3, 366-367].
У Галичині, у м. Львові, й наБуковині, у м. Чернівцях, існували крайові сейми як органи місцевогосамоврядування. Вони обиралися за куріальною системою, внаслідок чого в нихпереважали поміщики і буржуазія, причому в Галицькому сеймі — польські, вБуковинському — румунські та німецькі. Так, у Галицький сейм по курії земельнихвласників обирався один депутат від 52 виборців-поміщиків, а по сільській курії— від 8764 виборців. До того ж функції крайових сеймів обмежувалися лишепіклуванням про місцеві справи: торгівлю, освіту, санітарію та ін. При цьому їхрішення могли здійснюватися тільки після затвердження імператором абовідповідним австрійським міністерством [3, 368].1.2 Економічний розвиток західно-українських земель у другій половині ХІХ ст.
Західноукраїнські землі малисприятливі природні умови — гарний клімат, багатий рослинний світ, зокремаліси, родючі ґрунти, великі запаси корисних копалин (нафта, вугілля, сіль,озокерит та ін.). Незважаючи на це, їх економіка розвивалася дуже повільно,оскільки австрійська правляча бюрократія перетворила ці землі на свої внутрішніколонії — на ринок збуту товарів корінної австрійської промисловості, джерелосировини й дешевої робочої сили. Саме в інтересах австрійської метрополії, вінтересах одержання найбільших прибутків і спрямовувалися австрійським урядом вГаличині, Буковині, на Закарпатті і залізничне будівництво, і розвитоксільського господарства, промисловості, торгівлі.
Будівництво залізниць, безяких не міг розвиватися капіталізм, на західноукраїнських землях австрійськийуряд, австрійські та німецькі капіталісти вели так, щоб зв'язати залізничнимсполученням, насамперед, центральні райони Австрії зі східним, російськимкордоном та забезпечити цим стратегічні інтереси, і, з другого боку, сполучитиці райони з метою збуту там товарів австрійської промисловості і вивозу в центркраїни сировини. У тойже час окремі місцевості Галичини, Буковини й Закарпаття одна з одноюзалізницями тривалий час не зв'язувалися, що гальмувало розвиток економіки ісприяло. консервуванню відсталості.
У 1861 р. було відкрито залізничнулінію Львів-Перемишль, внаслідок чого Львів був зв'язаний з Крайовим і Віднем.У 1866 р. збудована залізниця Львів — Чернівці, а в 1869 р. — Чернівці-Сучава,в 1872 р. — Чоп — Ужгород, в 1875 р. — Ужгород-Мукачево [12, 281].
Велася залізнична лінія доросійського кордону. У 1870 р. почала працювати залізниця Золочів — Тернопіль,а в 1873 р. вона підійшла до Підволочиська, й Західна Україна була з'єднана зНаддніпрянською.
Всього на 1892 р. на західноукраїнськихземлях було 3200 км залізничної колії, а в 1912 р.— 5200 км. Це було за питомоювагою значно менше від частки західноукраїнських земель по території ічисельності населення в усій імперії.
Колоніальне гнобленнязахідноукраїнських земель і, як наслідок, слабий розвиток там капіталізмузумовило те, що вони і в другій половині XIX ст. залишалися в основному сільськогосподарським, аграрним краєм. На кінець XIX ст. 75—85 % населеннябуло зайнято в сільському господарстві, яке давало близько 70 % національногодоходу.
Скасування кріпосного права,проголошене урядом під час революції 1848 p., було проведено в 50-х роках накористь поміщиків за рахунок пограбування селянських мас. Селян змусили платитипоміщикам викуп (індемнізацію) за втрачені останніми селянські повинності йподатки.
Селяни Східної Галичини до 1898 р.заплатили викупних платежів понад 50 млн золотих ринських (золотий ринський —80 коп.) та процентів на них — близько 62 млн золотих ринських. На Буковинізагальна сума викупних платежів становила 5,5 млн золотих ринських, наЗакарпатті — 4,4 млн форинтів. Селяни мусили також викупляти у поміщиків правопропінації — їх монопольне право на вироблення і продаж спиртних напоїв. Крімтого, під час реформи у селян відібрали сервітути — право користуватися лісом,пасовищами, сіножатями. Отже, поміщики нещадно пограбували селян [12, 284].
У Західній Україні збереглося великепоміщицьке й церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіхземель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі,українські поміщики, такі як графи Потоцькі, що мали 60 тис. га, графДідушицький — близько 20 тис, князь Сапєга—15 тис. (Галичина), граф Шенборн (уЗакарпатті) — 203 тис, барон Юрій Василько (на Буковині) — 18 тис. га та ін [12,286].
У той же час основна маса селянствастраждала від безземелля і малоземелля. На Закарпатті в 1895 р. пролетарськихгосподарств, що мали до 2 га землі на двір налічувалося 51 % (58 тис). У ціломугосподарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80 %, наБуковині — 85, на Закарпатті — 73 % [12, 286].
Незважаючи на великі залишкикріпосництва, сільське господарство розвивалося по-капіталістичному, але цейрозвиток ішов в основному прусським шляхом. Дедалі більше підриваласястановість землеволодіння, відбувалася спеціалізація районів; зерновегосподарство, тваринництво, садівництво й інші галузі набували торговогохарактеру. В поміщицьких і заможних селянських господарствах застосовувалисявільнонаймана праця, сільськогосподарські машини, досягнення агрикультури тощо.
Розвиток капіталізму посилював розклад селянства на бідняків, пролетарів знаділом або без наділу і заможних господарів — газд. Заможних господарств, якімали по 10 га і більше, у Східній Галичині налічувалося 5 %, на Буковині —близько 5, на Закарпатті — близько 10%. Вони володіли від 16 до 25 % селянськоїземлі, великою кількістю худоби, інвентаря, капіталів і тяжко експлуатувалибідноту [12, 287].
Колоніальний характер економікизахідноукраїнських земель позначився і на стані промисловості. Австрійськийуряд, австрійські та іноземні капіталісти штучно підтримували їх відсталість,свідомо гальмували промисловий розвиток. Через це ряд галузей промисловості,особливо обробної — цукрова, текстильна, шкіряна, скляна, фаянсово-порцелянова,паперова, сірникова, машинобудівна, не витримуючи конкуренції більш дешевихвиробів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, не тільки нейшли на піднесення, а занепадали. Так, на кінець XIX ст. у Східній Галичині нестало жодного цукрового заводу, всі вони були закриті.
Розвивалися переважно галузі повидобуванню і первинній обробці сировини — нафтова, озокеритна, лісова ілісопильна, а також харчова, головним чином спирто-горілчана та борошномельна.
У промисловостізахідноукраїнських земель переважали іноземні капітали — австрійські, німецькі,англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши банки, акціонернітовариства, синдикати, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземнікапіталісти оволоділи основними галузями промисловості Західної України,насамперед нафтовою та озокеритною, по-хижацькому експлуатували природнібагатства, неймовірно визискували робітників і діставали небачено високіприбутки. Поряд з іноземними капіталістами певне місце в економіці західноукраїнськихземель займали й капіталісти українські, які створили свої компанії, кредитні йкооперативні товариства [14, 308].
Найшвидше розвивалася нафтовапромисловість. Якщо до кінця 60-х років нафту видобували переважно ручнимспособом, витягаючи її відрами з криниць, то з 80-х років стали дедалі ширшезастосовувати парові двигуни й вести вдосконаленими методами глибинне буріння. У 1870 р. було видобуто 20 тис. тнафти, у 1890 р. — понад 90 тис. т.Найбільше нафти видобувалося в районах Борислава й Дрогобича. Більшість видобувної нафти вивозили в Австрію та іншіпровінції в не переробленому вигляді. В Західній Україні її очищалося не більшеоднієї третини.
Значне місце в промисловостізахідноукраїнських земель займало видобування озокериту (гірського воскуй Алечерез відсталу техніку і зменшення попиту на світовому ринку його видобутокзменшувався. Якщо в70—80-х роках озокериту видобувалося щороку 10—12 тис. т, то в 1900 р. йогобуло видобуто лише 3,7 тис. Т [14, 309].
Значними в Східній Галичині,на Закарпатті і Північній Буковині були поклади кам'яної і кухонної солі. їївидобуток зростав. Так,у Галичині в 1861 р. її було видобуто 65 тис. т. Західна Україна давала 64 %видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією.Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждали від «соляногоголоду» [14, 309].
Про відсталість ЗахідноїУкраїни свідчить і низька енергоозброєність її економіки. Так, на Галичину, яка мала 28 %населення Австро-Угорщини, припадало лише 5,5 % усіх парових двигунів, що булив імперії [14, 309].
Невигідний для місцевої економікихарактер мала й торгівля західноукраїнських земель. Вивозили в Австро-Угорщину,Німеччину та інші країни нафту, озокерит, сіль, худобу та різнісільськогосподарські продукти, довозили промислові товари: машини, металеві тарізні текстильні й галантерейні вироби тощо.
Отже, економічний розвитокзахідноукраїнських земель відбувався дуже повільно. їх економіка залишаласявідсталою.
1.3Економічне тасоціально-політичне становище робітників іселян. Національний гніт
З розвитком, хоч і повільним,капіталізму на західноукраїнських землях відбувалося формування нових класів —пролетаріату і буржуазії. Робітничий клас поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями,а також членами сімей робітників — їх дружинами, жінками й дітьми. Через те, щозахідноукраїнські землі залишалися відсталим, аграрним краєм, велика кількістьвільнонайманих робітників — постійних і поденних — була зайнята в сільськомугосподарстві.
Пролетаріат на західноукраїнськихземлях був багатонаціональним. Пліч-о-пліч працювали українці, поляки, угорці,румуни, молдавани, словаки, євреї, німці та представники інших національностей,що сприяло їх інтернаціональному згуртуванню.
Як і всі трудящі західноукраїнськихземель, робітники зазнавали тяжкого соціального, політичного й національногогніту. Незважаючи на те, що у 1885 р. австрійський уряд видав закон про11-годинний робочий день, на Західній Україні він тривав 12 і більше годин,інколи досягав 18 год. Західноукраїнські робітники одержували найнижчу зарплатув Австро-Угорщині. Охорони праці не було, через що частими були нещаснівипадки, які призводили до смерті й каліцтва робітників. Медичногообслуговування теж не було. До того ж підприємці, адміністрація поводилися зробітниками грубо, свавільно, глумилися над ними, часто навіть вдавалися дофізичної сили.
Тяжким, безпросвітним було й життязахідноукраїнського селянства. Воно зазнавало жорстокої експлуатації відпоміщиків, церкви, глитаїв, лихварів. Безземелля й малоземелля, розореннябагатьох селянських господарств, жебрацьке животіння, особливо хронічненедоїдання й голод, відсутність медичної допомоги, тяжка праця наексплуататорів — все це призводило до масових захворювань і високої смертності.Західноукраїнське село поступово вимирало.
Трудящі західноукраїнськихземель зазнавали також тяжкого політичного гніту й національної дискримінації.Хоч австрійська конституція 1867 р. офіційно оголосила національнурівноправність у школах, державних установах і судах, насправді панівнестановище, поряд з австрійськими правлячими колами, в Східній Галичині займалипольські шляхтичі, на Північній Буковині — румунські бояри, у Закарпатті —угорські феодали й капіталісти. Внаслідок встановлення високих майнового йвікового цензів та інших обмежень трудящі Західної України у своїй величезнійбільшості були усунені від виборів до австрійського й угорського парламентів,галицького й буковинського сеймів [2, 31].
Проводячи політику асиміляціїукраїнського населення, австро-угорські власті особливо великі національніутиски робили в галузі освіти і культури. Вони прагнули тримати трудящих утемряві. Шкіл було мало, викладання там велося не українською мовою. Більшістьдітей не мали можливості відвідувати школу, внаслідок чого, як писав І. Франко,в «Галичині 3/4 людності не вміють ні читати, ані писати», а в гірських повітахнеписьменних було 96—98 % населення [7, 268].
Австрійська правлячабюрократія, німецькі, польські, угорські, румунські феодали й капіталісти,ведучи лінію на денаціоналізацію українського населення, намагалися всімаспособами загасити почуття національної єдності трудящих західноукраїнськихземель з усім українським народом, відчуття їх кровної спорідненості й близькості.
Розділ 2. Піднесення національно-визвольногоруху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.2.1 Чинники формування і розвитку ідеї українськогонаціонального державотворення в Західно-українських землях під владоюАвстро-Угорщини
Поступове ствердженняавстрійського конституціоналізму сприяло піднесенню політичної активностінаселення всіх територій Австро-Угорської імперії. Розгортання українськогонаціонального руху в Галичині певною мірою зумовлювало і вороже ставлення доУкраїни і українства російського царського уряду, який заперечував окремішністьіснування українського народу, перетворив великодержавний шовінізм на офіційнуідеологію.
4 березня 1849 р. Франц-Йосиф І «дарував» імперіїнову конституцію. У статті 77 березневоїконституції зазначалося, що всі 14 коронних країв отримають свої крайові конституції. Особливо важливою дляукраїнського населення стала конституційна норма, яка проголошувала, що полякиі руські (тобто українці), а також інші народності, що проживають в коронномукраї, є рівними в управлінні, і кожен народ має непорушне право до збереження ірозвитку своєї народності і своєї мови [26, 107].
21 грудня 1867 р.австрійський рейхсрат (парламент) прийняв нову конституцію, яка діяла вАвстрії, в тому числі і в Західно-українських землях, до жовтня 1918 р.Конституція Австрії складалася із кількох окремих законів. І кожен з них мавважливе значення для окремих народів імперії. Так, стаття 2 Конституційного закону про загальніправа громадян від 21 грудня 1867 р. проголошувала, що «всі громадянирівні перед законом», а стаття 3 – що «державні посади однаково доступні для всіх громадян» принабутті ними прав австрійського громадянства [22, 18].
Виняткове значення маластаття 19 цього закону, якавстановлювала: всі народи держави, які належать до різних рас, рівні у правах;кожна раса має невід'ємне право підтримувати і культивувати свою національністьі свою мову; держава визнає за всіма мовами, вживаними в областях монархії, рівнеправо на вживання у школах, і при здійсненні функцій і різноманітних актівдержавного життя; в областях, населення яких належить до різних рас, установинародної освіти повинні бути організовані таким чином, щоб кожна, не маючипотреби вивчати іншу мову, мала можливість отримувати своєю мовою необхідніелементи своєї освіти.
Хоча Конституція 1867 р. і не розв'язала проблемиреорганізації форми австрійської держави, але вона всім народам широкіможливості для боротьби за владу у державі. Принцип національної рівноправностістав тією основою, на якій розвивалося національне життя підавстрійськоїУкраїни. Цієї основи ніяк не могло відібрати в українського народу польськеполітичне панування у Галичині. І спираючись на цю основу, він, в мірузростання своєї свідомості і сил, здобував для себе щораз більшу мірунаціональної рівноправності в австрійській державі [22, 21].
Головною проблемоюукраїнського національного руху в Західних землях України під владоюАвстро-Угорської імперії залишалася відсутність у системі політичних цінностейукраїнців ідеї національної незалежної держави, яка з'являється лише уостанньому десятиріччі XIX століття. Правову ж платформу українського визвольного руху до того часускладали: національно — культурницька програма, ідея соборності українськогонароду та концепція автономії українських земель у складі або Австро-Угорщини,або Росії або Польщі, залежно від політичної орієнтації різних напрямківукраїнського національного руху.
Розвиток політичної боротьбиза місце в представницьких органах влади сприяв інтеграції інтересів різнихсоціальних верств Західної України в єдиний загальнонародний, національнийінтерес. Зокрема, у процесі формування передвиборчих програм українськихлідерів національно-визвольного руху відбувалася структуризаціянаціонально-державницьких інтересів та формувалася ідея українськогодержавотворення, яка виявилася сильнішою за етнічну ідею і стала остаточноюпарадигмою консолідації української нації.
Зазначеним процесам сприялоте, що державна політика австрійського уряду в Західній Україні була доситьліберально-поміркованою і патерналістською щодо українців. Австрійський урядвиходив із визнання необхідності державно-правових реформ в Західній Українідля поступового забезпечення юридичної рівності корінного населення і польськоїземлевласницької верстви. З цією метою розроблялись механізми, покликаніадаптувати місцеві органи самоврядування до правової системи Австрії, і,водночас, унормовувати і врегульовувати міжетнічні конфлікти українців зполяками [26, 108].
В науковій літературі існуютьрізні, подекуди протилежні думки щодо оцінки варіантів концепцій побудовимайбутньої української держави, вироблених представниками різних течійукраїнського національного руху в Західній Україні. Так, крім традиційних,лояльних до австрійської держави поглядів, існували моделі українськоїдержавності у державно-правових платформах москвофілів, народовців таполонофілів, які віддзеркалюють політико-правову думку Західної Українисередини XIX століття.
Західно-українське москвофільство(русофільство) обстоювало право українців на культурну та політичну традицію,яка в тогочасному світі фактично асоціювалася з Росією, але завершеногопанрусизму концепція москвофілів так і не досягла, оскільки вони одночаснопідкреслювали, що «руський» народ не є синонімом російського, оскільки вінвключає поряд з «великоруським» – «білоруський» і «малоруський» масиви. Що ж доконкретних моделей української автономії, то москвофільство обмежувалося лишезагальними фразами і було занадто далеким від сприйняття ідеї політичноїавтономії, а тим більше – ідеї самостійної національної держави. Москвофілиоб'єднували консервативну інтелігенцію, духовенство та сільську буржуазію.Ідеологами москвофілів були: Д. Зубрицький, Г. Купченко і А Добрянський. Вони видавали російською мовою своюгазету «Слово» та журнал «Галичина», «Лада» та інші.Москвофіли організовували культурно-освітні товариства: «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русскихстудентов Карпат» та інші. Редактор ужгородської «Газети церковної» І. Раковський запевняв, що українського народу і українськоїмови взагалі не існує, а є тількиєдиний російський народ і єдина російська мова. Заперечуючи можливістьвикористання української мови як літературної, москвофіли не тільки солідаризувалисяз російським царизмом, а й створювали сприятливі умови для проведення політикипримусової асиміляції українського населення, яку насаджувала назахідноукраїнських землях правляча чужоземна бюрократія [22, 24].
Залишаючись складовоючастиною українського руху та маючи глибокі корені в галицькому суспільствімосквофільство репрезентувало ідею національно-культурної автономіїукраїнського народу в складі Російської імперії. Такий підхід, попри негативнімоменти, об'єктивно сприяв укоріненню у свідомості широких мас ідеї соборностіукраїнського народу та об'єднання Західно-українських земель, що перебували натой момент під владою Австро-Угорщини, з Наддніпрянською Україною.
Народовство яккультурницький, а згодом ліберально-політичний національний рух, з самогопочатку свого існування пропагувало ідею єдності всіх українців, що проживали удвох імперіях, обстоювало необхідність розвитку української культури та мови. Воснову ідеології народовської течії було покладено ідею визнання національноїокремішності розділеного між двома державами українського народу, віра в те, щоруський народ, як і російський і польський народи, є самостійним слов'янськимнародом. Народовці основою своєї політики проголошували національно-культурніінтереси українців Західної України, зокрема Галичини, вважаючи ідеюнаціональної єдності найважливішою умовою успішного відстоювання політичнихправ українського народу. Головним завданням вони вбачали розвиток національноїукраїнської культури, що повинно було сприяти наближенню національноговизволення і утворення української держави. У грудні 1892 року політична організація народовців– Народна Рада проголосила усвоїй програмі кінцевою метою об'єднання українців Галичини і Наддніпрянщини всамостійну Українську державу [31, 42].
Народовці виступали за єдність усіхукраїнських земель та розвиток єдиної української мови на основі народноїговірки. Національну освіченість народних маснародовці підносили за допомогою Шевченкового «Кобзаря». Умістах і селах засновували народні бібліотеки, організовували гуртки художньоїсамодіяльності, влаштовували концерти і творчі вистави. За ініціативоюнародовців у Львові в 1868 р. засновано товариство «Просвіта»,покликане згідно зі статутом навчати і освічувати народ, а в 1873 р. – Товариство ім. Шевченка. Його мета – сприяти розвитку української мови ілітератури. У Львові народовці відкрили друкарню.Галичина стала центром українського друкованого слова. У народовських газетах іжурналах (найдовговічнішими і найпопулярнішими були «Правда» і «Діло»), а також окремими книжковими виданнями друкували свої творий українські письменники-наддніпрянці.
Слід вести мову і про такутечію в українському національному русі середини XIX століття, як полонофільство, в якомубрала участь певна частина української інтелігенції та представників інших групукраїнського населення Західної України і якому досі історико-правова наука неприділяла достатньої уваги. Концепцію полонофільства у концентрованому виглядівисловив, зокрема, анонімний автор у брошурі «Генте Рутгенус націоне Польонус –основа згоди в народі», в якій йшлося про визнання українського населенняГаличини частиною польської нації, що фактично означало б відмову українців відідеї українського національного державотворення. Наприкінці 1860-х років полонофільськінастрої певним чином вплинули на тактику українських послів в Галицькому сеймі.Але провал політики «Нової ери» дискредитував ідею українсько-польськогопорозуміння загалом. Слабка ідейно і організаційно полонофільська течіявтратила своїх небагатьох прихильників і припинила існування. Незважаючи на це,слід підкреслити, що полонофільство, як і москвофільство та австрофільство булоодним з проявів української національної свідомості, носії якої шляхомстворення української автономії в складі Польщі опосередковано намагалисядомогтися у кінцевому підсумку відновлення української державності і соборностінації [27, 111-112].
Таким чином починаючи з 1848 p., можна виокремити в українськомунаціональному русі чотири головні напрями, чотири головні партії, а саме чисторуську, польсько-руську, австрійсько-руську, російсько-руську, їм затрадиційною термінологією значною мірою відповідають: українофільство (урозумінні самостійництва), полонофільство, австрофільство, москвофільство(русофільство). І австрофіли, і москвофіли, і полонофіли попри всі звинуваченняу зрадництві національних інтересів відіграли позитивну роль у формуваннінаціональної та політичної свідомості українців шляхом відкритої постановкиперед суспільством української національної проблеми, у формулюваннінаціональних інтересів українців та визначенні їх політико-правового статусу.Усі ці напрями були частинами єдиного українського національного руху ісформулювали власні моделі української державності, які передбачали легітимний шляхпобудови майбутньої української держави через політичну автономію в складіАвстро-Угорщини, Росії або Польщі. Це з часом призвело і до формулювання ідеїсамостійної соборної української держави.2.2 Суспільно-політичний рух та виступи робітників і селян уЗахідній Україні наприкінці ХІХ ст.
У 1890 р. лідери народовців (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький таін.) відкрито уклали угоду з австрійським намісником у Галичині графом К-Бадені («угода Романчука»). Від імені уряду Бадені пообіцяв надати народовцямкілька депутатських місць у парламенті, відкрити три українські гімназії,збільшити кількість українських кафедр у Львівському університеті, запровадитиукраїнський фонетичний правопис. За ці дрібні поступки, які не змінювали накраще тяжке становище народних мас, народовці заявили про повну підтримкуполітики австрійського уряду, проголосивши «нову еру» у відносинах завстрійськими правлячими колами і польською шляхтою.
25 листопада 1890 р. від імені, народовців Романчук на засіданні сеймувиклав їхню програму так: «Програмою тих Русинів єсть: признаваннясамостійності своєї народності, свого язика; особливіша дбалість о свій язик,свою народність,— вірність для австрійської держави, пануючої династії,—вірність для греко-католицької церкви, умірений лібералізм — і наконець,старанне о розвій селянства і міщанства» [19, 58].
У Галичині в 1899 р. основна маса народовців і частина радикалів утворилиУкраїнську національно-демократичну партію (УНДП). Національно-демократичнапартія стала основною політичною силою в українському житті у Східній Галичині.До неї входили представники інтелігенції, духівництва, міщанства, заможногоселянства, підприємців. Серед її членів була значна кількість видатнихгромадських діячів, учених, адвокатів, журналістів, учителів та іншихпрацівників інтелігентських професій.
У своїй програмі-максимум націонал-демократи висували гаслосамостійної, незалежної України «без хлопа і пана від Карпат і до Кавказу», «деб усі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу». Але впрограмі-мінімум ставилося завдання домагатися лише поділу Галичини на двіокремі адміністративні одиниці (краї) — українську і польську, які мали бшироку автономію.
УНДП вважала, що Галичина є «українським П'ємонтом», навколоякого мали об'єднатися всі українські землі. Вона проголошувала вірнопідданістьГабсбурзькій монархії. На думку націонал-демократів, вся українська нація тодібула «нацією властителів-наймитів, з численним додатком бездомних пролетарів безроботи і здекласованих жебраків» і всі українці мусили об'єднуватися під гаслом«свій до свого». Націонал-демократи відстоювали рівноправність української мовив адміністративних установах і школах, підтримували вимоги про відкриттяукраїнського університету у Львові, кількох українських гімназій, загальноговиборчого права, а також наділення селян поміщицькою землею, але за викуп [19,62].
Одночасно з москвофільством і народовством взахідноукраїнських землях з середини 70-х років став розвиватися радикальнийрух, який за своїм характером був подібним до руху, що в Росії й СхіднійУкраїні в історичній літературі дістав назву революційно-демократичного.Найбільш видатними діячами цього руху в Східній Галичині були відоміписьменники, публіцисти і вчені І. Я. Франко (1856—1916), М. І. Павлик(1853—1915) і О. С. Терлецький (1850—1902). Франко походив з сім'ї селянина-коваля, Павлик — з сім'їселянина-бідняка, Терлецький — з сім'ї священика. Ще будучи студентамифілософського факультету Львівського університету, вони включилися достудентського руху й стали активними громадськими діячами. За соціалістичнупропаганду і революційну діяльність австрійські власті неодноразовозаарештовували Франка, Павлика й Терлецького, але вони продовжували боротьбу закращу долю народу. У розвої цього радикального руху активну участь брали такожтакі українські й польські громадські діячі, як Й. Данилюк, А. Маньковський, М.Драбик, Я. Козакевич та ін. Особливе місце серед них займала Г. І. Павлик(1855—1828), сестра М. Павлика, проста швачка, яка самотужки навчилася грамоти,стала читати соціалістичну літературу й пропагувала соціалістичні ідеї середселян і робітників [16, 33].
На формування світогляду І. Франка та його послідовників великий впливсправили твори російських та українських громадських діячів і прогресивнихписьменників — Герцена, Чернишевського, Шевченка, Драгоманова, Полонинського таін. Разом з тим вони вивчали праці Маркса і Енгельса — «Капітал», «МаніфестКомуністичної партії» тощо. Як відомо, І. Франко вперше переклав на українськумову 24-й розділ «Капіталу» про первісненагромадження капіталу і уривок з книги Енгельса «Анти-Дюрінг». У своїх працях«Катехізис економічного соціалізму» (1878), «Про працю» (1881) та інших Франкопопуляризував марксистські ідеї, показував протилежність інтересів робітників ібуржуазії.
І. Франко та М. Павлик у 1878 р. у Львові почали видавати гострорадикальний, демократичний журнал «Громадський друг» (видали два номери), апісля його закриття — альманахи «Дзвін» і «Молот». Вони брали також активнуучасть у виданні робітничої газети «Ргаса» («Праця»), яка почала виходити уЛьвові польською мовою 1 липня 1878 р. і яка відіграла велику роль у поширеннісоціалістичних ідей серед робітників і в їх політичному вихованні [16, 35].
І. Франко та його соратники, захищаючи інтереси селянства, виступалипроти залишків кріпосництва, за передачу селянам поміщицьких земель. Разом зтим вони викривали експлуататорську суть капіталізму і визнавали необхідністьйого заміни соціалістичним ладом. Методом повалення старого експлуататорськоголаду радикали вважали народну революцію, в якій основною рушійною силою малостати селянство.
Отже, Іван Франко і його товариші викривали несправедливістькапіталістичного ладу, шукали соціального ідеалу і в цих пошуках зверталися допраць соціалістів, в тому числі й праць Маркса та Енгельса, проповідувалинеобхідність переходу до соціалізму. Але разом із тим, Франко, особливо на схилі літ, дужекритично став підходити до уявного майбутнього соціалістичного суспільства,вважаючи, що в ньому всемогутня держава може пригнітити людину й завестиавторитарно-тоталітарний режим.
І. Франко та інші діячі радикально-демократичного напряму, борючись протисоціального гноблення трудящих, разом з тим брали діяльну участь у національномурусі, виступали за національне визволення українського народу і возз'єднаннявсіх українських земель. Так, у збірцівіршів «З вершин і низин» в циклі «Україна» Франко закликав не служитипольським і російським гнобителям, боротися за волю, щастя і честь рідногокраю. У вірші «Не пора» (1880) Франко писав:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й Ляхові служить!
Довершилась України кривда стара—
Нам пора для України жить!
Не пора, не пора, не пора
За невігласків лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира,—
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Най пропаде незгоди проклята мара!
Лід Украйни єднаймось прапор!
Бо пора се великая єсть.
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і славу, і честь.
Рідний краю, здобути тобі! [34, T.8,283]
А у вірші «Розвивайся, ти високий дубе» (1883) Франко впевненопророкував, що прийде час, коли Україна стане вільною і об'єднаються в її межахусі українські землі:
Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна.
Радикальна партія [34, T.10,63].
І. Франко та М. Павлик взяли активну участь у створенні в 1890 р.«Русько-української радикальної партії», яка виражала й відстоювала інтересишироких мас селянства. Вона видавала журнали «Народ» та «Хлібороб» і газету«Громадський голос».
Програма, схвалена радикалами на їх першому з'їзді в 1890 p., складаласяз двох частин: програми-максимум і програми-мінімум. У програмі-максимумговорилося, що партія прагне до встановлення нового способу виробництва «згіднозі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці іколективної зласності средств продукційних». Але шляхів здійсненнясоціалістичного ідеалу і його конкретних форм програма не визначала. Упрограмі-мінімум радикали заявляли, що вони домагаються «матеріальногодобробуту всіх робітних людей і усунення всякого визискування економічного».Вони висували ряд вимог, здійснення яких привело б до ліквідації залишківфеодалізму, більш швидкого розвитку капіталізму і певної демократизації країни.Вони вимагали загального виборчого права при таємному і прямому голосуванні,введення прибуткового податку, заборони продажу селянських наділів з публічноготоргу, скорочення регулярної армії і строку служби в ній, безкоштовного навчанняу всіх школах, викладання в школах Східної Галичини українською мовою івизнання української мови офіційною мовою та ін [31, 57].
Ліва частина радикалів, очолювана І. Франком та М. Павликом, розгорталароботу в селянських масах, організовувала масові селянські збори (віча),закликала селян до революційних виступів і до їх союзу з робітниками. Лівірадикали рішуче виступали проти «угоди» народовців з польсько-австрійськимиконсервативними колами 1890 p., яка, як вони говорили, продала інтереси українськогонароду за українські надписи на поштових скриньках.
Радикали приділяли велику увагу вихованню у народних масахнаціональної самосвідомості і відчуття єдності всіх частин української нації. Вони першими стали називати своюпартію українською. На своєму IV з'їзді, який відбувався в 1895 р. у Львові,радикали прийняли як стратегічну мету положення про державну самостійністьУкраїни. «Стоячи на ґрунті наукового соціалізму і годячися на всі випливаючі зцего консеквенції, на полі політичнім, економічнім і культурнім, — говорилося впостанові з'їзду, — заявляє Українська радикальна партія, що здійснення усіх їїсоціалістичних ідеалів можливе при повній політичній самостійності українськогонароду і повнім неограниченім праві його рішати самому у всіх справах йогодотинаючих. Зокрема в Австрії стремить вона до утворення окремої руськоїполітичної території з руських частей Галичини і Буковини з якнайширшоюавтономією» [14, 328].
Праве крило радикалів, лідерами якого були С. Данилович і В.Будзиновський, дедалі більше переходили на ліберальні позиції. Внаслідок цьогов 1899 р. в радикальній партії стався розкол, і її права частина разом знародовцями створили уже згадувану нову партію, яка дістала назвунаціонал-демократичної.
Важливу роль у розвитку національної самосвідомості інаціонального руху взагалі як у західних, так і в східних українських земляхвідіграла книжка Ю. Бачинського «Ukrainairredenta» («Україна уярмлена»),опублікована у 1895 р. у львівському журналі «Диттє і слово», в якій авторуперше в українській політичній думці висунув і сформулював ідею незалежностіУкраїни. Юліян Бачинський (1870 — дата смерті невідома) — громадський діяч,публіцист, один із діячів Русько-української радикальної партії у СхіднійГаличині. У своїй книжці Бачинський поставив завдання «розслідувати фактичнийстан теперішньої України і віднайти дорогу, по якій піде її дальший розвій».Проаналізувавши становище українських земель у складі Російської таАвстро-угорської імперій, автор зробив висновок, що необхідною умовою економічногой культурного розвитку України є її політична самостійність.
Про те, що буде робити політично самостійна Україна,Бачинський у листі до Драгоманова в листопаді 1894 р. писав: «Головне, що тодізискає Україна, то се, що економічна політика буде стосуватися виключно до єїінтересів, котрих буде могла поперти своєю армією, а не як тепер, колиекономічна політика Росії має на оці ріжні краї з ріжними інтересами, муситьвона іти часто в жертву, як слабша, тим, другим краям. Також і з погляду чисто культурногобуде могла тоді о много скорше і сильніше розвиватися як тепер, без тих ріжнихперепон, які їй раз-враз ставить чуже правительство… Коротко: буде мати тодісвої фінанси, свою армію, свою торговлю і свій промисел, усе в своїх руках, іполітику заграничну і політику внутрішню,— буде панею в своїм домі, будерозпоряджатися в нім так, як буде уважати за найліпше, не оглядаючись на іншихі не спинювана в тій роботі чужими» [14, 331].
І. Франко високо оцінив книгу Бачинського «як факт нашого політичногожиття, як прояв національного почуття і національної свідомості».
3 розвитком капіталізму і формуванням пролетаріату на західноукраїнськихземлях з 70-х років почалася революційна боротьба робітників. Перший часробітничі виступи були стихійними, неорганізованими, локальними. Робітникивисували переважно економічні вимоги — підвищення зарплати, скорочення робочогодня, поліпшення умов праці й життя тощо.
Першими у січні 1870 р. застрайкували 97 (з 215) робітників друкареньЛьвова. Страйк тривав 7 днів і закінчився перемогою друкарів. Власникидрукарень змушені були піти на підвищення заробітної плати і зменшення робочогодня. У травні 1870 р. страйкували робітники пекарень, у 1871 р. — кравцішвейних майстерень, стельмахи і колісники, у 1873 р. — робітникинафтопереробного заводу в Бориславі. Всього з 1870 по 1878 р. у Галичинівідбулося 9 страйків, в основному у Львові і Дрогобицькому нафтовому районі [7,276].
На розгортання робітничого руху в Західній Україні, в якомувелику роль відіграли І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та інші активні діячісуспільно-політичного руху, великий вплив справили героїчна боротьба паризькихкомунарів, діяльність І Інтернаціоналу і поширення марксистських ідей,революційна боротьба трудящих Росії. Важливе значення в поширеннісоціалістичних ідей, піднесенні класової свідомості й організації робітниківмали нелегальні робітничі гуртки, які діяли на початку 80-х років у Львові,Станіславі, Дрогобичі, Тернополі та деяких інших містах. І. Франко і М. Павликпідтримували тісні зв'язки з Г. Плехановим та іншими членами першої російськоїмарксистської групи «Визволення праці». Вони одержували, читали йрозповсюджували видання цієї групи, такі, як праця Маркса «Злиденністьфілософії», брошура Енгельса «Людвіг Фейербах і кінець класичної німецькоїфілософії», праці Плеханова «Російський робітник у революційному русі», «Допитання про розвиток моністичного погляду на історію» та ін. Вони брали також участь у пересиланнімарксистської літератури через Галичину в Росію [7, 278].
У 80—90-х роках революційний рух робітників продовжував розвиватися.Поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори і мітинги. Підвпливом соціал-демократів, зокрема тих, які гуртувалися навколо газети «Праця»,робітники одночасно з економічними висували й політичні вимоги, передусімзапровадження загального виборчого права. 1 травня 1890 р. робітники Львова таінших західноукраїнських міст уперше відзначили свято міжнародної солідарностітрудящих. У Львові відбувся масовий мітинг, в якому взяли участь 4 тис.робітників. Над колонами майоріли червоні прапори. В усіх виступах виявляласьінтернаціональна єдність робітників — проти експлуататорів спільно боролисяробітники різних національностей — українці, поляки, євреї, угорці та ін.
Одночасно з революційною боротьбою робітників і під їївпливом розгортався селянський рух, який мав антипоміщицьке спрямування. Селяни вимагали поділу поміщицькихземель, дозволу користуватися лісами й пасовиськами, скасування або зменшеннятяжких державних податків, ліквідації тяжкої повинності по будівництву йремонту шляхів тощо. Форми селянського протесту були різноманітними. У Галичиніі на Буковині значне місце займала боротьба селян за ліси і пасовиська, якавиливалася у сервітутні процеси (розгляд сервітутними комісіями скарг селян напоміщиків, які позбавляли їх права користування лісами і пасовиськами). НаЗакарпатті селяни активно виступали проти комасації — насильницькогорозмежування селянських та поміщицьких земель і зведення селянських земельданого села в один масив, але з вигодою для поміщиків. Під впливом робітниківрозвивалися і такі форми селянської боротьби, як страйки, масові селянськізбори (віча), на яких селяни обговорювали своє становище й висували своївимоги. Селяни брали участь у русі за загальне виборче право, за припиненняконфіскації прогресивних видань, за запровадження української мови.
Утворення Української соціал-демократичної партії.
З розгортанням революційного руху робітників і селян,поширенням марксистських ідей, під впливом зародження соціал-демократії вРосії, зокрема «Союзів боротьби за визволення робітничого класу», назахідноукраїнських землях почали виникати соціал-демократичні організації. У1892 р. у Львові відбувся І з'їзд галицьких соціал-демократів, на якому булозавершено оформлення соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії якскладової частини Австрійської соціал-демократичної партії, створеної на з'їздів Гайнфельді 30 грудня 1888 p.— 1січня 1889 р [7, 281].
Вона проводила роботу серед робітників, зокрема керуваламасовим рухом за загальне виборче право при прямому й таємному голосуванні. У 1897 р. на Всеавстрійському з'їздізавершився її поділ як єдиної пролетарської партії на самостійні національніпартії: німецьку, чеську, польську, італійську, південно-слов'янську, а з 1899р. — і українську. Об'єднувалися вони тільки спільним Всеавстрійським з'їздом(один раз у два роки), а між з'їздами — спільним керівним органом — виконкомом,до якого входили лідери національних партій. Соціал-демократична партіяГаличини й Сілезії у 1897 р. перейменувала себе в Польську соціал-демократичнупартію (лідер І. Дашинеький) і, отже, стали окремою польськоюсоціал-демократичною партією.
Восени 1899 р. з лівих радикалів і українськихсоціал-демократів, які вийшли з соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії,оформилася Українська соціал-демократична партія (УСДП). її центральним органомстала газета «Воля», а лідерами М. Ганкевич, С Вітик, В. Охримович та ін. До складу УСДП входили переважнопредставники робітничої аристократії — верхівка друкарів, добре оплачуванихнафтовиків, ремісники, службовці, інтелігенти та ін. УСДП сприйняла програмуавстрійської соціал-демократії. її лідери відмовились від ідеї соціалістичноїреволюції й диктатури пролетаріату, заперечували необхідність збройного повстання,визнавали лише легальні, парламентські форми боротьби, вважали, що капіталізмможна замінити соціалізмом мирно, тільки шляхом реформ.
Наприкінці 1890 р. створилася соціал-демократична партія Угорщини, якарозгортала свою діяльність і в Закарпатті. У 1896 р. соціал-демократичні гурткиоб'єдналися в Буковинську соціал-демократичну організацію.
Висновки
У другій половині XIX ст. в західноукраїнських земляхвідбувається поступовий перехід до капіталістичних форм господарювання. Зростаєтоварність сільського господарства, ширше використовується вільнонаймана праця,поліпшуються знаряддя праці, частіше застосовується техніка тощо. Протеводночас з позитивними зрушеннями зберігає свої панівні позиції поміщицькезелеволодіння; завдяки перебуванню сервітутів — під поміщицьким контролемюридично вільні селяни фактично потрапляють в економічне кріпацтво;загострюється проблема аграрного перенаселення тощо. Через це в аграрній сферізахідноукраїнських земель накопичується комплекс протиріч, які заважалипоступальному розвиткові. Ці протиріччя значною мірою були зумовленіколоніальним характером економіки краю.
Наслідками колоніальних форм господарювання впромисловій сфері були: гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель;консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості;орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини,створення деформованої структури промислового потенціалу; залежністьпромислового розвитку від іноземного капіталу; хижацька експлуатація природнихбагатств західноукраїнських земель; фіксація низької енергоозброєностізахідноукраїнської промисловості; перетворення західноукраїнського краю наринок збуту.
Промисловістьзахідноукраїнських земель під владою Австро- Угорщини майже цілком перебувала вруках іноземних капіталістів (німецьких, австрійських, канадських). Протягом70-80-х років XIX ст. тут також відбувавсяінтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості, головним чиномнафтово-озокеритної (озокерит -гірський віск), лісопильної та борошно-мельноїгалузей. На цих підприємствах стали дуже широко застосовуватися парові двигуни.
У цілому ж західноукраїнськіземлі продовжували залишатися аграрно-сировинним придатком до промисловостірозвинутих центральних і західних провінцій Австро-Угорщини. Як і раніш, основну масу населеннястановило селянство. При чому майже половина селянських господарств булабідняцькою. Значно зросло число куркульських господарств, де використовуваласянаймана робоча сила. На кінець XIX ст. на західноукраїнських земляхналічувалось понад 400 тисяч постійно зайнятих і періодично найманихробітників.
У другій половині XIX століття центром українськогонаціонального відродження стала Галичина, де у відносно сприятливих умовахавстрійського конституційного ладу українська політична думка знайшлаблагодатний ґрунт для свого розвитку. Динаміку суспільного руху визначали українсько-польськепротистояння та невщухаюча боротьба між москвофілами, народовцями та радикалами.Наприкінці XIX ст. суспільний рух у західноукраїнських землях вступає вполітичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичнихпартій, кристалізацією їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.
Саме в цей період галицькими вченими заучастю східноукраїнських політичних діячів було науково обґрунтованоокремішність українського народу з його власною неповторною мовою, письмом,звичаями, релігією від інших слов'янських народів та доведено етнічнуцілісність українців Східної Галичини з українцями, які проживали на теренахпівденної Росії, західної Польщі та північної Угорщини. Ці ідеї сталинауково-теоретичною основою формування національної свідомості та піднесенняукраїнського національно-визвольного руху.
Найважливішими факторами, що стимулювалинаціональний рух за політичні, соціально-економічні права українців, сталисоціально-економічні чинники, середяких можна назвати скасування кріпосного права та закріплення у конституційнихактах права власності всіх громадян на землю; виникнення та розвитоккооперативного руху та інших українських економічних інституцій; створеннясистеми господарської (економічної) освіти для українського населення; розвитокпромисловості та поява робітничого класу; розгортання боротьби селянства таробітничого класу за свої соціально-економічні права тощо.
Основними культурнимичинниками відродження Західної України під владою Австро-Угорщини після «Веснинародів» 1848 р. стали боротьба української галицької інтелігенції заформування національної свідомості всіх верств українського населення тапропагування ідеї українського державотворення; боротьба за розвитокукраїнської мови та культури і їх поширення у всіх сферах життя ЗахідноїУкраїни. Рух українців за свої культурні права набув політичного характеру, атакож значення необхідного чинника розвитку ідеї українського державотворення,без якого неможливе було її поширення серед широких кіл українськоїгромадськості.
Починаючи з 1848 p., слід виокремити в українськомунаціональному русі чотири головні напрямки: українофільство (у розуміннісамостійництва), полонофільство, австрофільство, москвофільство (русофільство),які незважаючи на різні державно-політичні ідеали і орієнтації булиневід'ємними складовими українського національно-визвольного руху в ЗахіднійУкраїні.
Національний рух українців ЗахідноїУкраїни у другій половині XIX століття став важливою сторінкою історії політичного самовизначенняукраїнського народу, яскравим свідченням невмирущої волі українців мати своюдержавність, бути суверенним у сім'ї інших вільних народів світу. Цей рух бувглибоко пов'язаний з суспільно-політичними процесами на НаддніпрянськійУкраїні, а тому мав не лише локальне, а й всеукраїнське політичне значення.
Список використаних джерел та літератури:
1. Андрухів І. О. Українські правники у національному відродженні Галичини:1848-1939 рр. – Івано-Франківськ, 1996. – 79с.
2. Біла Н. М. Діяльність українських політичнихпартій серед селянства Східної Галичини (кінець ХІХ — початок ХХ ст.). – Львів,2004.
3. Бойко О. Д.Історія України. – К.: Академія, 1999. – 568с.
4. Борисенко В. Курсукраїнської історії. – К., 1996.
5. Босак О.І. Українськасоціал-демократична партія в соціальному і національному рухах Галичини (90-ірр. ХІХ ст.-1914 р.). – Львів, 2003.
6. Гербільський Г. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у XIX ст. – Львів, 1964.
7. Грабовський С.,Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К.,1995. – C.267-270, 276-283.
8. Грицак Я. Молодiрадикали в суспiльно-полiтичному життi Галичини // Записки НТШ. ССХХII. –Львiв, 1991. – С. 71-110.
9. Грицак Я. Нарисісторії України. Формування модерної української нації XIX—XX століття. — К.,1996.
10. Грушевский М.Очерк истории украинского народа. — К., 1991.
11. Єфименко О.Історія України та її народу. – К.,1992.
12. Історія України./За ред. Зайцева Ю.А. — Львів: Світ,2000. — 463с.
13. Історія України./За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. — К.:Видавничий центр «Академія», 2002. — 480с.
14. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред.В.Смолiя. – К.,1995. – С. 308-349.
15. КармазінМ. С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХIХ – початок ХХ століття). – К., 1998.
16. КовальчукВ. Б. Ідея державності та національної незалежності у діяльності українськихпартій Східної Галичини кінця ХІХ — початку ХХ ст. (історико- політологічнийаспект) – Львів, 1996. – 173 с.
17. КондратюкК. Нариси історії українського національного руху ХIХ ст. – Тернопіль, 1993.
18. Кріль М.М. Слов'янські народи Австрійської монархії: культурно-освітні танауковізв'язки з українцями. 1772-1867. – Львів, 2000. – 36с.
19. КугутякМ. Галичина: Сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху. –Івано-Франківськ, 1993.
20. Кугутяк М. В. Національно- політичний рух уГаличині в 1890 — 1939 роках. – К., 1996. – 435с.
21. Кульчицький В. С. Апарат управління Галичиною у складі Австро-Угорщини: навч.посіб. – Л.: Тріада плюс, 2002. – 88с.
22. ЛазаровичМ. В. «П'ємонт» українського національного відродження (Східна Галичина удругій половині XIX — на початку ХХ століття). –Т.: Економічна думка, 2003. – 35с.
23. ЛевицькийК. Українськi полiтики Галичини. – Тернопiль, 1996.
24. Мацькевич М.М. Державно-правові реформи за часівАвстрії. // Обрії. Науково-педагогічний журнал. – 1998. — № 1 (16). – С. 106 –109.
25. Мацькевич М.М. Державно-правові фактори відродженняукраїнської мови в Галичині за часів Австрії в навчальному процесі // Джерела.Науково-методичний вісник. – 1997. – № 2 (11). – С. 45 – 49.
26. Мацькевич М.М. Розвиток національної ідеї в Галичинів контексті Конституції України // Право України. –1998. — № 11. – С. 106-109.
27. Мацькевич М.М. Розвиток національної ідеї в Галичині за часівАвстро-Угорщини (державно-правові аспекти) // «Проблемидержавотворення і захисту прав людини в Україні».Матеріали ІІІ регіон. наук. конф. (лютий 1997 р.). – Львів, 1997. – С. 108-116.
28. Настасяк І.Особливості правового становища шляхти в Галичині (кінець XVIII — початок XIX ст.) // Вісник Львівського університету. Серіяюридична. – Випуск 39. – Львів, 2004. – С. 117–121.
29. Никифорак М. В. Буковина в державно-правовійсистемі Австрії (1774-1918 рр.). – Чернівці: Рута, 2004. — 383с.
30. ПетрівР.В. Генезис капіталізму у містах Східної Галичини в кінці XVIII – першій половині XIX cт.(1772-1850). – Івано-Франківськ, 1993. – 282с.
31. СавчукБ.П. Українські громадські організації в суспільному житті Галичини (останнятретина ХІХ ст.- кінець 30-х років ХХ ст.) – Чернівці, 1999.
32. Субтельний О.Україна: Історія. – К., 1993.
33. Франко I. Ukrainairredenta // Вивiд прав України. – Львiв, 1991.
34. Франко І. Зібрання творів: В 50 т. – К.:Наук. думка, 1976.