Контрольна робота на тему:
Соціальне походження промисловоїбуржуазії України в XIXст.
До підприємницької діяльності упершій половині XIX ст. залучалися активніше тістани, що були значно краще забезпечені коштами — поміщики та купці.
Цим двом соціальним групам і надалівдавалося зберігати домінуючі позиції у промисловості. Таку високу питому вагупоміщиків серед організаторів промислових підприємств вдало пояснювавтогочасний відомий статистик Журавськкй, «Поміщики, — зазначав вів, — переважновиробники: вони володіють головною і найважливішою сумою приватного майна —землею, а значить, чималою частиною матеріалів фабричного виробництва. Задопомогою позик у кредитових установах вони завжди можуть мати у своємурозпорядженні величезні капітали для початкової організації закладів, та йорганізувати ті заклади легше їм через те, що вони використовують власніматеріали і робітників» .
Наявність коштів, нагромаджених зарахунок нееквівалентної торгівлі, також допомагала купцям в організаціївиробництва, хоча їм деякою мірою перешкоджала відсутність у першій половині XIX ст. вільних робочих рук. Однак,незважаючи на це, купецтво вже в той час значно активізувало свою промисловудіяльність. За розрахунками дослідника соціально-економічних процесів наУкраїні переломної доби М. Бровера, який вважав усі міські фабрики і заводи купецькимичерез те, що поміщицькі, підприємства зосереджувалися переважно вмаєтках, так представив динаміку розвитку купецького підприємництва: 1838 р. — 607закладів, 1840 р. — 707, 1847 р. — 752, 1861 р. — 1575.
Отже, купецький капітал дедалінастійніше заявляв про себе у промисловості. Вже на час селянської реформи 1861р. він посів домінуюче становище. На 1861 — 1862 рр. купецькому капіталуналежало 72 % промислових підприємств різного типу. Майже у повномурозпорядженні купецтва знаходилися швацькі, ливарні, салотопні підприємства,тим часом як цукроваріння монополізували поміщики. Географічно, поміщицькепідприємство переважало у Київській та Харківській губерніях а купецьке — уХерсонській. За умов і Засилля цих двох соціальних станів у промисловості лишепоодиноким — представникам соціальних низів — селянам — вдавалося пробитися долав більш-менш значних промисловців.
До таких, зокрема, належали родиниСимиренків і Яхненхів, котрі започаткували бурхливу промислову кар'єру ще закріпосницької доби. Розпочавши свою діяльність як дрібні торгівці, вонивикупилися з кріпосної неволі і заснували в 1815 р. торговий дім, який вже назламі двох епох був відомий не лише в імперії айв Європі Нагромадивши кошти наторгових; операціях, вони у 40-і рр. першими у Російській імперіїзаснували парове цукрове виробництво на Ташлицькому та Городищенському цукровихзаводах, за останнім словом техніки побудували Городищенський машино- ібудівний завод і ціле робітниче містечко з недільною школою, парафіяльним міськимта технічним училищами, бібліотекою, театром, лікарнею та церквою. На жаль,промисловий злет фірми був припинений її крахом на початку 80-х рр. XIX ст.
Бурхливий розвитокфабрично-заводської промисловості у лореформену добу викликав зростання новихсоціальних сил і посилення їх ролі у громадському та економічному життісуспільства. Інтенсивне індустріальне будівництво яке розгорнулося, починаючи з60-х рр. XIX ст., привело до того, що промисловабуржуазія перетворилася у впливову частину класу капіталістів, котра специфічнобула пов'язана з передовим у технічному відношенні господарством, а тому виступаланосієм технічного прогресу. Потребуючи дедалі більше освічених кадрів, вонавільно чи невільно сприяла розвиткові як загальної так і спеціальної освіти.Вміло пристосовуючись до кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків,промислова буржуазія удосконалювала виробництво, впливала на політику уряду,підштовхуючи його і далі по шляху реформування економіки.
У період поглибленого розвиткуринкових відносин, що відбувався у 2-й половині XIX ст. змінювалися шляхи, форми таінтенсивність становлення буржуазії взагалі і промислової зокрема. На цейпроцес певним чином, упливало і лореформеяне законодавство, яке стимулювалозалучення до підприємництва демократичних низів. У 60-і рр. було ліквідованообмеження у торгово-промисловій сфері для селян і міщан. Селянські свідоцтва4-х розрядів скасовувалися. На селян поширювалися загальні юридичні права,формально протягом перших пореформенних років усувалися всі станові обмеження упідприємництві. Підприємцем міг стати будь-хто, кому під силу було придбатисвідоцтво на право торгівлі чи промислу. Одночасно певним категоріямпромисловців надавався цілий ряд пільг. Так, від промислових зборів звільнялисядворянські підприємства в маєтках та селянські за иісцем-пропнскн власника,якщо в кожному з них працювало не більше ,, 13 робітників. Не оподатковувалисямлинарі, олійниці, цегельні, лісопильні і тому подібні заклади, розташовані замежами міст. Усе це, з одного боку, сприяло ширшій участі у промисловомубудівництві менш заможних прошарків суспільства, а з іншого, — підтримувалодворянське підприємництво, що, як ми відзначали, вже на час реформи почалопоступатися місцем купецькому.
Всі ці зміни були зафіксовані уположенні від 8 січня 1863 р. «Про мито за право торгівлі та інших видівпромислів». Юридично ним визнавалися за всіма станами рівні права в галузіпідприємницької діяльності Це положення залишалося незмінний аж до 80-х років,коли зміцнення ринкових засад викликало нові підходи в оподаткуванніпідприємців .
В той час, як створювалися умови дляторгово-промислової діяльності суспільних груп, що до того зазнавали обмежень,поміщики позбавлялися пільг, які вони мали у феодальному суспільстві Внаслідокреформ, і головним чином селянської 1861 р, дворянство зазнало відчутнихматеріальних втрат, лишившись раптово ряду привілеїв. Насамперед воно втратилодармову робочу силу, на якій, по суті трималося їхнє господарства Якзазначалося на з'їздах сільських господарів, поміщики після реформи зіткнулисяз труднощами економічного характеру: бракувало оборотних коштів, припинялисяпозики з опікунських рад під заставу маєтків, не існувало законів, які брегулювали і забезпечували умови найняття робочої сили, селяни, що викупились,не бажали працювати за наймом, навіть на прийнятних умовах; крім того,залізничне будівництво, що активно розгорталося, відтягувало найбільшкваліфікованих робітників від поміщицьких підприємств, зростали ціни на робочіруки. Все це зумовлювало кризу поміщицького господарства, складовою частиноюякого були промислові підприємства.
До того ж, на початку 60-х рр. булоскасовано монополію поміщиків ] у галузі винокуріння. Щоправда, за феодалізмуна Україні ґуральництвом" займалися й козаки, військові обивателі таоднодвірці Після реформи права на цей рід діяльності, надавалися всім тим, хтопридбав відповідне свідоцтво. Тому в цю, фактично, суто дворянську галузьпромисловості почали проникати капітали інших суспільних верств. Поміщики, невитримуючи конкуренції з боку технічно більш прогресивних підприємств купців,поступово витіснялися з таких традиційно належних їм галузей, як винокурна,цукрова, мукомельна, салотопна, сукняна тощо. Навіть проведений у 1890 р. вінтересах поміщиків закон про винокуріння, згідно з яким переваги надавалисядрібним підприємствам, що знаходилися у сільській, місцевості, тобто переважнов руках поміщиків, юридично мав загальноста-новий характер. Фактичнознищувалася дворянська монополія на землю. Обмеження, що існували у першійполовині XIX ст. при купівлі-продажу землі дляподатних станів, у пореформенний період було ліквідовано (однак за власникамиземлі зберігалося право на ЇЇ надра).
Отже, буржуазні реформи надавали всімстанам суспільства однакові права. Працелюбність, енергія, бережливість,притаманні багатьом представникам соціальних низів — селянам, купцям, міщанам,допомагали їм успішно займатися підприємницькою діяльністю. Однак такіможливості були не в усіх. Дух грюндерства, що панував у суспільстві нерідкоспонукав підприємців до нечесних шляхів наживи, відвертого шахрайства. Дужеточну характеристику цього періоду подав перший дослідник буржуазії П. Берлін:«На кінець 60-х років і на початку 70-х особливо яскраво розгоряєтьсяпромислово-банківська вакханалія. Не тільки купці і промисловці, а й столбовідворяни беруть якнайширшу і жадібну участь у нашвнд-коруч організованихсправах. Жадоба нажити капітали на промислових затіях, на залізничнихконцесіях, на підрядах і поставках охоплює добросердих вчорашніх поміщиків, щоздатні були лише проживати гроші». Захоплюючою атмосферою збагаченняперейнялися й зовсім інертні в минулому і, здавалося б, не дуже придатні допідприємницької діяльності науковці, адвокати, лікарі, інженери.
Тодішній міністр шляхів сполученняграф Бобринський у своїй доповідній записці царю зазначав: «Система посередництваміж урядом і акціонерами, посередництва, яке не потребує ні капіталів, нізнань, ні кредитів, має своїм наслідком те, шо кожна більш-менш зацікавленаособа, яка прагне особистої наживи і ледве знайома з ходом справ у міністерствічи. у вищих установах, здобуває не тільки можливість, але й право бути за словникомакціонерного залізничного товариства». Щоб якось залучити -до залізничногобудівництва більше рядових капіталістів та припинити слекуляції навколо нього,уряд запровадив у 1874 р. нові умови акціонування. Ефект від цього заходу бувнезначний. Великі ділки, добре опанувавши ситуацію, зуміли скупити більшучастину акцій, не гребуючи навіть послугами підставних осіб.
Крім залізничного будівництва, Іншимпотужним джерелом нагромадження капіталів, що знаходилося в руках поміщиків,стала викупна операція. Український дослідник капіталістичного села М. Н.Лещенко зазначав, що загальна сума викупної позики по Україні становила понад;490 млн. крб. Крім того, поміщики мали отримати безпосередньо від селян і ще 13млн. крб. так званих додаткових платежів. Зокрема, колишні ї поміщицькі селяниУкраїни, які здійснювали викупні операції на підставі указу 1861 р. протягом1861 — 1874 рр. сплатили поміщикам 79641628 крб., а за викупними актами згідноз указом 1863 р. — 160045769 крб. Безумовно, певна частина цих величезнихкоштів була використана дворянством для перебудови своїх господарств на засадахкапіталістичної економіки, для заснування нових і розширення вже існуючихпромислових закладів. При бажанні поміщики могли кредитуватися на пільговихумовах у державному та дворянському банках.
Натомість спостерігався величезнийвідтік капіталів із селянських господарств як за викуп землі так і у виглядірізних податків. Все це лягало важким тягарем на плечі селян і стримувалорозвиток приватної підприємницької ініціативи. Адже за розрахунками професораЯнсона, який досліджував матеріальний стан селян після реформи, платежіколишніх кріпаків трипільної смуги лрн середньому наділі перевищувалиприбутковість землі від 24 до 124 %. У зв'язку з цим він висловлювавдумку, як на перший погляд зовсім парадоксальну, про те, що, мабуть, усімпоміщицьким селянам жилося легше за кріпацтва .
Щоб якось звести кінці з кінцями,селяни наймалися на роботу та розвивали кустарні промисли. Однак навіть для цьогопотрібні були первісні капітали, яких вони не мали. Не було можливості селянинутакож вільно кредитуватися. Кореспонденти комісії по вивченню кустарнихпромислів по Чернігівській губернії відзначали, що «стан кредиту серед кустарівнадзвичайно жалюгідний, в грошах вони відчувають скруту, а дістати їх ікредитуватися вірним способом не мають змоги». Громадські й кредитні закладибули неспроможні задовольнити попит кустарів, а міські банки не давали їмкредитів. Послугами міських банків, як зазначалося в матеріалах комісіїЧернігівської губернії, могли користуватися лише найбільш заможні власникишкіряних заводів, а дрібні господарі мали звертатися до євреів-лихварів,оплачуючи їм за позички величезні проценти '. Відсталі архаїчні формикредитування розорювали дрібних кустарів, виживали лише міцніші та спритніші.
Напружені економічні змагання,хронічна нестача коштів покликали до життя у другій половині XIX ст. нові організаційні форми.«Підприємства, набуваючи великих розмірів, дедалі частіше ставали не приватноюсправою, а колективною безособовою», — зазначає сучасний дослідник П Г.Риндзюнський. На зміну одноосібному йшов колективний капітал. Навітьцукрозаводчики, які ше донедавна за невеликі кошти могли обладнати завод,змушені були шукати собі партнерів по виробництву, оскільки підприємства зпередовою технікою і технологією вже вимагали значних затрат.«Селянська реформазмусила заводчиків звернути увагу на надзвичайні потреби виробництва й слідицього вже помітні Невеличкі так звані сільськогосподарські заводи поступилисямісцем перед чималими заводами, спорудженими за паровою чи вогневою системою зкомерційною метою». Тим більше не під силу одноосібнику було будівництвометалургійних, машинобудівних, суднобудівних заводів та великих шахт і рудників.Саме в цих найбільш розвинутих і економічно важливих галузях Україниакціонерний капітал, до того ж іноземний, здобув переконливу перемогу.
Незважаючи на це, одноосібнийкапітал, який залучав до своїх лав нові покоління людей та нові суспільніпрошарки, зберігав ще досить вагоме місце у промисловому виробництві Українипротягом другої половини XIX ст. Свідченням тому є джерела, які ми маємо у своєму розпорядженні Вонидають можливість визначити станове походження переважної частини власниківодноосібних підприємств фабрично-заводського типу. Так, найбільш повним ітаким, що охоплює дані на кінець XIX ст., є «Список фабрик и заводів Європейської Росії» (під ред. В. Є.Варзара). Щоправда, і це видання не с бездоганним, бо його укладачі інколиуникали вказувати соціальну належність того чи іншого підприємця. Крім того,цей і подібні йому довідники не включали даних про підприємства, щопідпорядковувалися гірничому наглядові
Таким чином, згідно із «Списком»» назламі двох століть потяг до промислового підприємництва на Україні виявили 2422осіб (Табл. 1). Враховувалися власники підприємств фабрично-заводського типу, вяких працювало не менше 15 робітників, або які були оснащені механічнимдвигуном, або мали річне виробництво від 2 тис крб. Серед власників налічувалося856 купців (35,4 %), 589 — дворян (243 %), в тому числі й титулована знать,чиновники різних рангів, військові землевласники, 263 міщан (10,9 %\ 63 селян(2,6 %\ 64 (2,6 %) — лікарі юристи, інженери, о>армацев-ти, вчителіслужителі культу. Отже, на підприємницькому обрії разом з традиційними станамиз'явилася зовсім нова група підприємців з інтелігентської верстви. Крім того, усписку зазначено 98 іноземних підданих і.4,0 %) і 489 осіб, соціальнийстан яких не визначено. Якщо порівняти ці дані з тими, що наводилися у«Списку» 1832 р, впадає в око надзвичайно зросла активність купецькогопідприємництва. Захопивши напередодні реформи 1861 р. лідерство у промисловостівоно утримувало його протягом усього XIX ст. Дворянський клас, як ми вже зазначали, змушений був поступитися,попри певні пріоритети І можливості які він мав, більш енергійний, здібній,підприємливій масі купецтва. Досить відчутних втрат зазнали і міщани, питомавага яких у великій промисловості знизилася більше ніж удвічі Натомість зріс відсотоквласників закладів фабрично-заводського типу із селян. Незважаючи нанесприятливі обставини, що складалися внаслідок здирницької викупної операції,селянство теж продемонструвало невтримний потяг до промислового будівництва,хоча його питома вага і не була значною серед промислового загалу.
Безумовно, відсотокселян-промисловців, так само як і міщан, міг бути вищим, якби частина їх,розбагатівши, автоматично не переходила до стану купецтва. В цей час межа міжхупцями, селянами та міщанами, які займалися торгово-промисловою діяльністю,визначалась не стільки традицій належністю до певного стану, скількизаможністю. Розмивання станових рамок набуло закономірності за доби ринковихвідносин.
Нерідко до купецького стануприписувались І дворяни. Так, відомий промнсловець-цукрозаводчнк графБобринський вважався впливовим московським купцем. Так само і до дворянствапідприємницький вітер заносна вихідців із суспільних низів. «Ми бачимоцукрозаводчиків, які потрапили у дворянство із селян, — писав один з харківськихпоміщиків. — Ми знали їх батьків і дідів, які були землеробами і пастухами, атепер їх діти вже потомственні дворяни». Це, зокрема, стосувалося такихлідерів національної буржуазії, як Терещенки та Харитоненки.
Діяльність промисловців, як свідчить«Список», найбільшої активності набула в 80 — 90-ті роки, тобто під часаграрної кризи. Саме в цей час виникла переважна більшість промисловихзакладів. Так, з 2217 підприємств, зафіксованих у джерелі, 1458 (65,76 %)засновано якраз в останні десятиріччя XIX сгц452 (2038 %> — у 60 — 70-ті роки і 307 0334 %) — удореформений час. Отже, найбільш плодотворними для промислової діяльностістали останні два десятиріччя століття. Якраз на ці роки припадає завершенняіндустріалізації країни, становлення в основних рисах П промислового комплексу.
Аналіз «Списка» свідчить, щоодноосібне підприємництво розподілялося по галузях промисловості таким чином:найбільш компактна група буржуазії зосередила свою діяльність у харчовійпромисловості. Причому, всі соціальні прошарки демонстрували завидну енергіюсаме в цій групі виробництва. Більше половини промисловців (1217 осіб) вкладалисвої кошти V цукрову, мукомельну,винокурну, тютюнову, пивоварну, олійницьку галузь промисловості, тобтозаймалися переробкою сільськогосподарської продукції. Якщо додати сюди ше 205осіб, комерційні інтереси яких були пов'язані з обробкою волокнистих рослин тапродуктів тваринництва, то стане зрозумілим тісний зв'язокпідприємців-заводчиків саме із сільським господарством і великим землеволодінням.Адже найбільш численними власниками підприємств по переробці землеробської татваринницької продукції були поміщики і купці Перші зосередилися виключно взгаданих групах виробництв. З 589 поміщиків-промисловців у переробній галузібуло зайнято 476, або 80,8 %.
Слідом за ними йшли купці — 57,7 %(494 чолД які, маючи достатньо коштів, скуповували поміщицькі та селянськіземлі і фактично також ставали землевласниками. Так, протягом 1863 — 1882 рр.на Україні купці залучили для свого розширеного комерційного підприємництва1812,6 тис дес. землі. До групи промисловців, зайнятих переробкоюсільськогосподарської сировини, входило 41,4 % (109 чол.) міщан та 61,9 %селян. Отже, переважна більшість підприємців володіла закладамисільськогосподарського профілю. Звичайно, їх число могло бути значно більшим,адже практично майже у кожному селі працювали крупорушки, млини, винокурні Вонине увійшли до згаданого списку через те, що були дуже дрібними і розрахованимилише на задоволення потреб мешканців села. Наприклад, у 1887 р. лише винокурнихпідприємств на Україні налічувалося близько 8 тис Звісно, що в ходіконцентрації виробництва їх кількість скорочувалася і в 1907 р. вже зафіксованолише 569 — винокурень.
Якщо землевласники-поміщики виявлялиінтерес виключно до промислової переробки сільгосппродукції, купці разом з цименергійно розвивали галузі пов'язані з обробкою деревини, металів тавиготовленням мінеральних речовин. Цими видами промисловості займалося більшетретини купців, тобто 336 (39,6 %) з 856 осіб.
Помірну схильність до цих галузейпроявляли поміщики, за винятком цегельного, кахляного виробництва (47 осіб),обробки металів і машинобудування (22 особи). Питома вага міщан у обробнійпромисловості становила трохи більше 54 % (143 особи). Участь селян таінтелігенції тут була незначною, хоча третина останньої категорії підприємцівзаймалася розвитком виробництва групи VIII. Якбачимо, матеріали «Списка демонструють тісний зв'язок одноосібного промисловогопідприємництва української буржуазії із сітьським господарством і обробноюпромисловістю, яка також була пов'язана переважно з землею, її надрами
Як вже зазначалося вище, «Список» немістив даних щодо гірничозаводської промисловості, яка на Україні набулабурхливого розвитку, а її організатори перетворилися в одну з найбільшвпливових груп буржуазії У вітчизняній історіографії цей прошарок підприємцівгрунтовно дослідив український історик В. В. Крутиков. За його даними,абсолютну перевагу у вуглевидобутку на початку 70-х років мали поміщики. Вонипровадили розробку вугілля на власних землях, що ставило їх у більш вигіднестановище порівняно з іншими групами підприємців, які змушені були орендуватичи купувати землі
Одночасно з поміщиками вугільнупромисловість розвивали селяни (переважно колективно), козаки. У 60-ті рокисвою увагу на вугільну промисловість звернули І купці Так, купець Іванов взяв воренду у князя Лівена вугільні розробки біля с Олександрівка Бахмутськогоповіту. Аналогічний контракт на розвідку землі уклав із селянами с. Бешів такожАфроїм Шкатьников. Проте це були лише перші кроки купецького капіталу в ційгалузі
Більш потужний приплив купецькихкошті відбувся у 70-ті роки. Вже на І з'їзді гірничопромисловців разом зпоміщиками засідали купці А. Рейці К. Нейшильд, І Уманський, С Поляков, а згодомдо них долучилися І. Прохоров, Е Максимов, Шушпанов. Проте відсутністьтехнічних знань,' достатньої фінансової підтримки, обмеження, що існували вкупівлі та оренді земель, негативно позначилися на купецькому підприємництві'
Разом з тим загострюваласяконкурентна боротьба між промисловцями. Наприклад, у 1880 р. купцеві 2-Ігільдії Іванову довелося вести напружену боротьбу за право на оренду шахтиДагмара, що в Лисичанську, з купцем Єстеровичем та інженером Виноградовим.Можливість заплатити більшу орендну плату, ніж його конкуренти, стала останнімаргументом у цій битві на користь Іванова, Інженер Виноградов тим часомперехопив право на оренду іншої шахти — «Капітальної». За таких умов пробитисядо ешелону великих промисловців вдавалося купцям із значними капіталами.Загалом про соціальний склад вуглепромисловців І ті зміни, яких він зазнавпротягом другої половини XIX ст,, свідчить таблиця № 2, і землеробством зокрема.