Курсова робота на тему:
«Повстання рабів у рабовласницькому Римі»
План
Вступ
1.Римська республіка
1.1.Суспільний лад
1.2Рабовласницька система
2.Повстання рабів у рабовласницькому Римі
2.1Сицилійське повстання рабів
2.2Реформи братів Гракхів
2.3Повстання Спартака
Висновки
Списоквикористаної літератури
Вступ
Нашироких просторах від Піренейських гір до Британії і Кавказу ще й сьогодніможна побачити ділянки старих мощених доріг, які подекуди заросли травою, амісцями відшліфовані колесами і ногами пішоходів. Це артерії неосяжної державиРиму-траси легіонів.
ПодібноМакедонії, Рим довгий час вважали окраїною цивілізації і мало хто чув пронього. В часи пророка Ісаї і Гесіода, коли Ассирія знаходилась в зеніті своєїмогутності, Рим порівняно виглядав, як маленьке поселення з якого важко булонавіть уявити майбутню столицю імператорів і пап. Тільки незадовго до епохиОлександра Рим починає набувати сили, а вже через вік-півтора стає повелителемСередземномор’я. Менше того створена римлянами імперія проіснувала довше всіхімперій існувавших в світі. В цьому їм поступаються Кір і Олександр, Карл іНаполеон, повелителі Британії і Росії. Надзвичайні успіхи римлян викликаютьзахоплення і заздрість сучасників. Спроби розгадати таємницю латинської фортунив свій час робили Полібій і Августин, Монтеск’є і Гегель, але ключ до неїзалишився в історії.
Вдавнину говорили, що Рим має інше, потаємне ім’я, яке можна дізнатись прочитавшислово Roma по-східному справа наліво. Тоді воно буде звучати, як Amor, що означає –Любов. Але це не що інше, як гра слів, яка вказує на складність римськогофеномену. Очевидно, дух Риму такий же парадоксальний, як і всі прояви світовоїкультури.
Рим упроцесі створення і розвитку отримав все необхідне – душу і любов своїх творців,яка живила його «істоту,» даючи йому більшої сили і могутності, що зробило йогоповелителем світу, земною домівкою богів. Як писав Вергілій «Рим не звичайне місто, яких сотні, асаме те яке боги обрали не тільки в якості земної домівки, але й дляверховенства в світі.» Оспівуючи велич Риму інший видатний діяч Пропорційписав, що «римська земля зібрала все, що дане природою, і слава всіх чудесмеркне перед нею.»
Проте на шляху дослави і панування, Риму доводилось долати немало перешкод, які зустрічалися яку внутрішньому так і зовнішньому житті держави. Довго і напружено триваєборотьба плебеїв з патриціями, постійні конфлікти між заможними і не імущимиверствами населення, між громадянами і негромадянами, між рабами ірабовласниками, що розхитувало державу і в майбутньому відбилось на їїрозвитку. Неабиякі невдачі і прорахунки спіткали Рим і на зовнішньому фронті.Однак римська держава наполегливо й твердо йшла до своєї мети – підкоренняспочатку найближчих, а потім дедалі дальших сусідів, народів, племен не тількивсієї Італії, а й поза її межами. В процесі боротьби за гегемонію Риму з одногобоку довелось зіткнутись з противниками, які своїм суспільним розвитком стоялинижче за нього, та водночас з народами, які перевершували його в культурномувідношенні. Проте у цих народів не було політичної єдності, їхнє військоскладалося переважно з найманців, тому вони були підкорені Римом. В успіхах Римувелику роль відіграла дипломатія: принцип divide et imperia («поділяй івладарюй») став провідним у зовнішній політиці держави. Союзи Риму з іншимидержавами були, як гарант «безсумнівної» перемоги.
Протебеззаперечно прослідковується взаємозв’язок зовнішніх і внутрішніх факторів.Так вдала зовнішня діяльність Риму, захоплення нових територій і в результаті –розширення своїх кордонів, призводить до зародження і розвитку рабовласницькихвідносин. Відтак Рим перетворюється на рабовласницьку державу, де раби стаютьзвичним явищем, праця яких залишається незамінною у брудній та важкій роботі.Так у соціальній структурі Риму з’являється ще одна верства населення, найнижчаточка відліку на соціальній осі. Швидкі темпи розвитку рабовласницьких відносинформують неординарну соціальну структуру в якій раб виступає, як річ з якою можназробити все що завгодно. Звичайно таке ставлення до людини, яка з народженнянаділена природнім правом на справедливість, не може не викликати протиріч.Такі правила рабовласницької системи Риму змушують рабів іти на боротьбу засвої природні права, внаслідок чого відбуваються часті повстання рабів протиіснуючої системи рабства. Проте вони швидко придушувались, але залишали свій «внесок«у крах республіканського ладу в Римі. Однак встановлення рабовласницькихвідносин можна вважати і успіхом, оскільки це була перемога нового над старим,рабовласницького ладу над первіснообщинним, який обтяжував, а практично робивнеможливим розвиток економічних відносин та й взагалі розвиток держави.
Історія Риму, цеяскрава сторінка його успіху, зародження і падіння могутності, перемога новогонад старим, розвитку рабовласницьких відносин і їх кризи.
1. Римськареспубліка
1.1Суспільний лад
В 509 році дон.е. в Римі, після вигнання останнього рекса Тарквінія Гордого встановивсяреспубліканський лад. Період республіки характеризувався інтенсивним розвиткомвиробництва, що призвело до змін в соціальній структурі римського суспільства,зокрема до зміни правового статусу окремих верств населення. Велику роль вцьому відіграли успішні завойовницькі війни римської держави, що мали наслідкомрозширення території і перетворення Риму в могутню державу тогочасного світу.
СтародавнійРим був рабовласницькою державою. Розвиток рабовласницьких відносин сприяввиникненню і утвердженню нових суспільних верств, які поділялися на різнікатегорії. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділна вільних і невільників (рабів). Вільні люди поділялись на громадян інегромадян. Громадяни в свою чергу поділялись на повноправних і неповноправних.
Усієюповнотою цивільних і політичних прав спочатку користувались тільки патриції. Такаверства населення сформувалась ще у царський період з найбагатших інайвпливовіших людей, з середовища яких і обираються старійшини. Так поступовоформувалась спадкова аристократія з її привілейованим становищем. Іншу великугрупу вільного, але нерівноправного, другорядного населення становили плебеї(лат. plebs– простийнарод). Це населення Риму, яке складалось з жителів сусідніх підкорених і приєднанихдо Риму латинських общин. Вони були близькими до римлян мовою, релігією,звичаями, способом життя. Але плебеїв обурювала їхня відмінність управоздатності, адже вони нарівні з патриціями виконували суспільні обов’язки.Через усю давню історію червоною лінією проходить невпинна боротьба плебеїв зпатриціями. Проте в міру їхнього протистояння плебеї поступово були зрівняні управах з патриціями. І в період республіки, починаючи з III ст. до н.е. вжене існувало відмінностей між патриціями і плебеями, вони були рівні у правах іутворювали окрему верству населення – римських громадян. Проте патриціат не втративсвого значення навіть після зрівняння у правах з плебеями. Його впливхарактеризувався на великій земельній власності, розвинених клієнтськихзв’язках, взаємній підтримці одного і того ж роду. Римські громадяни, звичайно,володіли найбільшою правоздатністю, тобто були носіями всіх прав. Повна правоздатністьвключала в себе:
а) jus conubii – правошлюбу, тобто право на квіритський шлюб; б) jus commercii – повна майноваправоздатність з правом звертатися до римського суду для захисту своїхматеріальних інтересів; в) jus suffagii – право подання голосу, тобто правоучасті у народних зборах; в) jus honorum – право висувати свою кандидатуру намагістратські та інші посади, тобто брати участь в управлінні країною. Протеправоздатність серед вільного населення на різних етапах розвитку римськоїдержави була неоднаковою. В міру перетворення Риму в світову державузмінювалась і правоздатність. Так строкаті відмінності різних верств населенняпочинають згладжуватися, провалля між вільним і рабом, як і раніше залишалося.
Однак,щоб володіти повною правоздатністю потрібно відповідати трьом статусам: а)статус волі; б) статус громадянства; в) сімейний статус. Статус волі бувпровідним серед інших, бо раби, наприклад були не суб’єктами, а об’єктамиправа. І зміни в стані свободи, як найістотніші могли призвести до одного здвох наслідків: набуття свободи, коли раб був відпущений на волю і втратасвободи, коли вільна людина, продана в рабство. Слід зазначити, що з втратоюволі особа втрачала і громадянство. Дуже важливим був і статус громадянства. Громадянствов Римі набувалося внаслідок: а) народження від шлюбу римських громадян або хочаб від матері-римлянки; б) звільнення римським громадянином свого раба; в)усиновлення римським громадянином чужоземця; г) надання римського громадянствацілим общинам або окремим особам. З цього переліку можна зробити висновок, щостати римським громадянином було не просто. Це все звичайно робило римськегромадянство престижним. Римляни, будучи, особливо в старовину, великимипатріотами, дуже пишалися своїм походженням і громадянством. Для них не булобільш жорстокого покарання, як втрата громадянства. І маючи вибір – смерть чивтрата громадянства – вони завжди вибирали смерть. Сімейний ж стан поділяввільних на дві групи: осіб свого права – глави родини та осіб чужого права.Звичайно носіями цих статусів були тільки римські громадяни, які відповідноволоділи усією повнотою цивільних і політичних прав.
Крімзазначеного вище Вергілій виділяє три етичні якості, якими боги наділилиримлян, для того, щоб вся праця і подвиги виявились їм по плечу і щоб любов добогів і в майбутньому залишалась у їхніх серцях. Вергілій вважає, що однією знайголовніших якостей, яка притаманна римському народу є благочестя. Недаремноцар-засновник Еней в поемі нічого не насмілюється робити без волі богів. Саметому Енею вдалось досягнути своєї мети, а римлянам – створити могутню державу,бо саме завдяки вірі в богів, боги прислухаються до людських благань і лишеблагочестиві отримують те що просять.
Щеоднією якістю, яка властива римлянам, Вергілій вважає доблесть, яка допомагаєлюдині здійснити те, що визначене богами.
Таокрім цих двох основних якостей, римляни, на думку Вергілія не повинні забуватипро скромність та простоту вдач, адже завдяки всім цим достоїнствам римлянистали першим народом в Італії.
Зогляду на сукупність всіх фактичних та етичних елементів, які притаманніримським громадянам, вони стояли на вищому щаблі суспільної ієрархії. Цевизначало їх становище, як повноправного господаря на своїй землі, як господаряпідкорених народів і створювало модель величності римлян, як нації, яка повиннаправити світом.
Тапоряд з повноправними громадянами, існувала ще категорія неповноправнихгромадян, яку становили, як відомо вільновідпущеники. Вільновідпущеникомназивався раб відпущений на волю своїм господарем. В такому разі він набувавправового статусу господаря, що відпустив його на волю. Раб, відпущений на волюримським громадянином, формально набував статусу римського громадянина. Алеслід зазначити, що отримавши римське громадянство, вільновідпущеник не цілком прирівнювавсядо вільнонародженого. Зокрема вони не мали права на шлюб з повноправнимигромадянами. Це правило зберігалося аж до початку принципату, пізніше воно булоскасоване.
Усфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувався у праві служити вримських легіонах, вони не могли бути магістратами, мали обмеження щодо праваголосування, вони брали участь лише в трибутних коміціях і то тільки в чотирьохміських трибах, а в I ст. взагалі втратили право брати участь у роботі народнихзборів і голосувати.
Однак вільновідпущеникотримавши волю залежав від свого господаря. Він був зобов’язаний надавати йомувсілякі послуги, а у випадку потреби – аліментувати не тільки колишньогопатрона, а й його дітей, батьків, був абсолютно позбавлений судового захистувід свавілля володаря. Це показує, що раби хоч і були відпущені на волю, алетерпіли зловживань свого колишнього патрона.
Категоріюнегромадян – чужинців складали латини і перегрини. Взагалі у римськомусуспільстві у додержавний період і в період республіки непорушним булоположення, згідно з яким жодна особа, яка не належала до римського народу, щозвичайно стосується латинів і перегринів, не мала ніяких прав і некористувалася ніяким захистом, тобто вважалася чужинцем. Та в міру розвиткуримської держави за чужинцями (латинами і перегинами) починають визнавати певнуобмежену правоздатність, причому тією мірою, якою вона визнавалась римськимизаконами. Спочатку мова йтиме про латинів. Латинами називались давні жителіЛація, що отримали латинське громадянство до середини III ст. н.е. Потім латинамитакож стали називати членів колоній утворених Латинським Союзом. Після їхзавоювання чи добровільного входження до складу Римської держави, вони ненабували прав громадянства, а зберігали своє.
Правовий станлатинів істотно відрізнявся від правового статусу римських громадян. У сферіпублічного права обмеження полягали в тому, що латини не мали права служити вримських легіонах, обиратись на посади римських магістратів. Однак, перебуваючив Римі, вони мали право брати участь у роботі народних зборів, голосувати вних. Та згодом спеціальне право – jus migrationis – надаломожливість громадянам союзних латинських міст дістати повне римськегромадянство при переселенні у Рим, у тому числі і політичні права, щодозволило їм обиратись на магістратські посади.
Вцивільно-правовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римськихгромадян, проте далеко не всі. Основна їх частина – жителі Лація, як і римськігромадяни мали право вступати до шлюбу і торгувати. Інші ж латини – раби,відпущені на волю, одержавши статус латина, згідно закону не мали права братишлюб, заповідати своє майно, успадковувати. Після смерті такого латина йогомайно переходило до його колишнього господаря.
Таокрім латинів – корінних жителів Лація, існувала інша категорія латинів – latini colonarii («латиниколоній»). Це були мешканці інших латинських общин (з-поза Лація) і приєднанихдо Риму територій, яким було надане правове становище «латинів». Хоча мешканціцих територій і отримали латинське громадянство, політичних прав вони звичайноне мали, як і корінні латини, а в сфері приватних відносин їм надавалось тількиjus commercii, права на шлюб зримлянами вони також не мали. Їм заборонялось вести цивільний процес і складатизаповіт.
Слідзазначити, що латини мали змогу порівняно легко набути римське громадянство.Так зокрема вони могли отримати його на підставі постанов Римської держави, щоприсвоювала його цілим категоріям латинів. Переїхавши на постійне місцепроживання до Риму, вони також одержували статус римського громадянина. Але з I ст. до н.е.латинам уже не доводилось набувати римське громадянство, оскільки правовийстатус римського громадянина отримало все населення Італії.
Наступноюскладовою, що входили до категорії негромадян були перегрини. До них належали:1) жителі провінцій, що входили до складу римської держави, які не набули ні правгромадянства, ні прав «латинів», зокрема ті, що без бою здалися на милістьримлян; 2) жителі общин і держав, незалежних від Риму, але чимось з нимпов’язані і які дістали в Римі майнову правоздатність; 3) римські громадянизасуджені на вигнання з втратою громадянства. В давнину перегрини вважалисьворогами (hostes), які не користувались правовим захистом збоку Римської держави.Вони не були рабами, проте й не отримували правового статусу римськогогромадянина.
Статусперегрина набувала дитина, народжена в сім’ї перегринів чи перегринкою поза шлюбом.За деякі кримінальні злочини римський громадянин міг бути позбавлений свогостатусу і висланий в місця проживання перегринів, де й одержував їхній статус.
Перегрини у своїй общині користувалисясвоїм громадянством, жили за своїми звичаями і правом. Правове становищеперегринів у Римі визначалось конкретними договорами Риму з тим чи іншимнародом. Перегрини у Римі не користувалися жодними політичними правами, хоча йбули підданими Риму. Це звичайно зрозуміло оскільки і в наш іноземці не маютьжодних політичних прав, тобто в публічній сфері вони визнаються безправними,але в приватній сфері за ними закріплюються певні права. Інша ситуація вприватно – правовій сфері була між перегринами і римськими громадянами.Перегрини в приватних відносинах керувалися власним національним правом згіднозакону про провінції, який встановлював для неї особливий правовий статус.Таким чином склалася різноманітна система правового регулювання майновихвідносин між провінціями, при цьому не було єдиної правової основи длярегулювання контактів з Римом. Все це дуже ускладнювало майнові відносини міжперегинами і римськими громадянами. У римському праві були відсутні норми для регулюваннятаких контактів, внаслідок цього виникало багато помилок, яким не було правовоговирішення. Більше того вчинення правопорушення у таких відносинах породжує щеодне питання – хто винен і яку відповідальність нести винному. В усуненні протирічу таких відносинах основну роль зіграв претор для перегринів, який у союзі зміським претором відшукував найцінніше у правових звичаях інших народів,узагальнював це і впроваджував у практичну діяльність.
Однак таке «закрите»становище перегринів не виключало набуття ними римського громадянства, проте вононадавалося в окремих випадках. Так за особливі заслуги перед Римом деякимперегринам чи навіть групам надавався цей статус. Часто Римська державанадавала громадянство групам перегринів окремим актом державної влади,керуючись різного типу міркуваннями, наприклад поповнення римських легіоніввоїнами, оскільки в них, як відомо мали нести службу тільки римські громадяни.
Напочатку III ст. всі відмінності в правовому становищі вільних верствнаселення, незалежно від того проживають вони на території Італії чи ні,втратили своє значення. У 212 році імператор Каракала поширив статус римськогогромадянина на всіх підданих величезної Римської імперії. Проте існувалинезначні обмеження, це стосується іноземців, які перебували на території Риму іне були її підданими, залишались на становищі перегринів, так само, як іпіддані Риму, що вчинили тяжкі злочини.
Мибачимо, що в соціальній структурі Римі все ж таки існували стани наділеніпевними правами, за якими закріпилося слово «вільні». Та поряд з вільнимиіснувало таке поняття, як невільники, тобто раби. Вони були найнижчою точкоюсуспільної осі і не мали нічого спільного з вільним населенням Риму, завинятком того, що фактично вони були людьми хоч і визнавались річчю.
Змоменту виникнення держави в Римі і до її загибелі римське суспільство булорабовласницьким. На ранніх етапах розвитку Римської Держави рабство носило патріархальнийхарактер. Це означає, що раби в цей період були нечисленними, проживали всім’ях господарів, разом з ними працювали. В цей час їх навіть називали famulus – слово походитьвід лат. familia, що означає «сім’я». Проте починаючи з III ст. до н.е. врезультаті постійних завойовницьких війн число рабів збільшується і їхня працявикористовується щораз в більших масштабах. Раби в період республікиперетворюються в найбільш пригноблений і експлуатований клас. В цей періодмаксимального рівня досягає експлуатація рабів, які перетворилися в основних виробниківматеріальних благ. Рабовласники вдаються до найжорстокіших методів експлуатаціїрабів, примушуючи працювати їх до повного виснаження. Раба не вважають залюдину його власник мав право над ним життя і смерті. Позбавлені найелементарнішихумов існування, раби напівголодні і напівголі працювали з раннього ранку допізнього вечора, а за найменшу провину терпіли найжорстокіші покарання. Рабаможна було продати і за безцінь купити. Коли раба виганяли це не означалойого свободу, а лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку річ викинутуна вулицю, міг підібрати будь-хто.
/>Більшість римлян відносилирабів до розряду «розмовляючих знарядь» в господарстві. На думку Варрона (I ст. до н.е.)знаряддя праці розрізняють: а) неживі; б) живі, що не вміють говорити; в) живі,що володіють людською мовою, тобто раби.* Тепер на зміну терміну famulus приходить іншепоняття – instrumentum vocale (розмовляючи знаряддя). Без рабів вже не могли обходитисьніде: ні у вітальні, ні в майстернях, ні на полях; при цьому їх ненавиділи і боялися.Оскільки були випадки коли раби вбивали своїх господарів. Так Тацит наводить прикладколи рабами було вбито префекта міста Педанія Секунда внаслідок чого булострачено 400 рабів. «Скільки рабів стільки й ворогів» – говорили римляни. Колираби намагалися бігти чи бунтували до них не знали пощади: Їх клеймили, кидалихижим звірам, катували і розпинали на хрестах.
З юридичної точки зорураб не був суб’єктом, а лише об’єктом права. За ним не визнавалось жодноїправоздатності ні в публічній, ні в приватній сфері. Раби не могли служити вримських легіонах, не платили повинностей оскільки не були власниками майна, немогли мати сім’ю. Зв’язок раба з рабине, а між тим і з будь якою жінкою, не визнававсяшлюбом і не породжував ніяких правових наслідків. Раб вважався тільки річчю іне більше. Звичайно, як і будь-яка річ раб виступав предметом будь-якогоприватно – правового право чину, цивільного спору. Ульпіан уточнює: «З точкизору цивільного права раби вважаються ніким». Як об’єкт власності його можнабуло купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заставу. Зазаподіяння шкоди рабу, позов на кривдника подавав не раб, а його господар, якза заподіяння шкоди будь-якій речі. Слід сказати, що держава у відносинигосподарів з рабами не втручалась, ніяких гарантій захисту рабів невстановлювала, а навпаки підтримувала щодо них політику терору і насильства.
Раби знаходилисьу державній і приватній власності. Встановленню рабства сприяло багато чинниківсеред яких: 1) військовий полон, або захоплення людини, належної до держави,яка не пов’язана з Римом ніяким договорами. Військовий полон був основнимджерелом рабства, оскільки, як вже зазначалось постійні завойовницькі війнисприяли захопленню великої кількості рабів, які користувалися попитом, як навнутрішньому так і на зовнішньому ринку; 2) народження від рабині навіть якщобатько був вільним; 3) купівля рабів за кордоном; 4) продаж римськогогромадянина в рабство за скоєння тяжких злочинів чи несплати боргів.
Проте раб був непросто річчю, а об’єктом, який мав розум, сильну волю здатність до творчості. Ібуло б просто не розумно використовувати раба, як просто знаряддя для праці,зневажаючи його інтелектуальні й інші людські якості. Так раби були й вчителямидітей господаря, лікарями, поетами, скульпторами, управителями маєтків тадовіреними господаря. Вони могли навіть мати своїх рабів, заробляти гроші,одержувати від господаря подарунки.
Однак найчастішераби отримували від господаря певну частину майна для управління, оскількирабовласники, зосереджуючи в провінціях великі маєтки не завжди моглибезпосередньо займатися господарськими справами. З другого боку раби в такихдорученнях були дуже заінтересовані, тому що це зокрема полегшувало їхню долю,при сумлінному веденні господарства, вони розраховували на прихильністьгосподаря і зрештою за допомогою власних здібностей і спритності мали змогунакопичити деякий капітал для викупу.
Такіформи експлуатації рабів стали швидко поширюватись. Надання рабам певного майнадля управління дістало назву рабська пекулія. Цей термін ймовірно походить відлат. слова pecus, що означає худоба, а точніше надане для управління майно.Можна зазначити, що цей інститут практикувався і відносно підвладних дітейгосподаря. Однак вступати в будь-які приватно – правові відносини з безправноюособою, звичайно ніхто не хотів. Тому виникло питання про надання рабуправоздатності в приватній сфері. Але правоздатність раба не відповідалаінтересам та водночас принижувала римських громадян. Та римське право знаходитьвихід і з такої ситуації. Не визнаючи раба правоздатною особою, воно, однаквизнає юридичну силу за операціями, що здійснюються рабом, але зрозуміло втаких межах, які відповідали пекулію, як форми експлуатації. Таким чиномнадання рабу пекулія, він отримує можливість здійснювати юридичні дії, тобтоукладати будь-які договори, що випливають з необхідності раціонально вестидоручене йому господарство, але в межах пекулія.
Звичайно такадіяльність раба, що дозволяла йому здійснювати певні юридичні дії суворорегламентувалася. Все отримане рабом при здійсненні таких дій переходило увласність господаря: «що отримується через посередництво раба – отримується дляпана». Проте і зобов’язання, що випливали з пекулія покладалися на господаря.Він був також відповідальний за договорами укладеними рабом, але тільки затими, що відповідали умовам пекулія, за договорами, які виходили за його межі господарвідповідальності не ніс.
Деякі романістирозглядають, рабський пекулій, як наділення раба певною правосуб’єктністю. Алетаке твердження не відповідало дійсності, оскільки раби не отримували навітьнезначної правосуб’єктності. Вони діяли від імені, за дорученням і на благосвоєму господареві, не несучи ніякої відповідальності за укладені договори. Внаш час рабів можна порівняти хіба що з торговельними автоматами, які так само,як і раби виконують тільки технічні функції, тому раби були тільки технічнимивиконавцями.
Та крімвиснажливої праці в маєтках господаря, раби могли отримати свободу. Способиприпинення рабства були такі: 1) відпущення раба на волю його господарем.Але при цьому встановлювалась гранична допустимість відпуску рабів на волю. Яквже згадувалось раб відпущений на волю називався вільновідпущеником і набувавстатус свого господаря, який відпустив його на волю. 2) звільнення рабів наволю за ініціативи держави. Такі випадки траплялися за значні заслуги рабівперед Римською державою і суспільством. Як збереглось в історії, римськіурядовці часто довідувались від рабів-донощиків про антидержавні змови,повстання рабів і ін. Таких рабів держава звільняла від рабства, надавалагрошову допомогу, а іноді і римське громадянство.
Таким чином можнавиділити, що в римському рабовласницькому суспільстві сформувались два видиексплуатації рабів, один з них фізичний, другий інтелектуальний. Складовоюпершого є фізична сила, яка використовується на важких роботах, а саме приоброблянні полів, збиранні урожаю, на будівництві, в майстернях тощо. Складовоюж другого є не важка та водночас корисна, як для господаря так і для самогораба – розумова діяльність, яка не потребує застосуванню фізичної сили звикористанням тільки розумових здібностей раба. Такий вдалий поділ ізастосування рабської праці сприяло значним досягненням рабовласників ірозвитку їхнього господарства. Такий поділ праці виступав, як ліва і права рукарабовласника, що забезпезпечувало успіх у його намірах.
1.2Рабовласницька система
Становленнюй утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, якувела Римська республіка. До середини III ст. до н.е. була захоплена вся Італія. В I ст. до н.е. Римперетворився в світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру іЄвфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.
На рубежіIII–II ст. до н.е. всоціально-економічному житті Риму відбулися глибокі зміни. Патріархальнасистема рабства на той час розвинулась у так зване класичне рабство, арабовласницький спосіб виробництва досяг найбільшої зрілості і римськесуспільство в цілому набуло рабовласницький характер. У IV–III ст. до н.е. перехід відпатріархального до класичного рабства на території Італії проходив у грецькихмістах – колоніях Південної Італії і Сицилії. Пануючим класичне рабство вбільшості областей Апеннінського півострова стало тільки в II ст. до н.е.
Ще напочаткових етапах розвитку Римської держави рабство носило патріархальнийхарактер. Він характеризувався ти, що раби були нечисленними, вони проживалиразом з господарем і були членами його сім’ї. В той час раби в основному булизайняті сільським господарством, працювали разом з господарями на полі, вдомашньому господарстві.
Оформленнякласичного рабства в Італії мало всесвітньо-історичне значення, оскількипізніше це рабство в його італійсько-римській формі розповсюдилося по всьомуСередземномор’ю і відіграло важливу роль в історичних долях населяючих йогонародів і в їх економічному піднесенні. Проте сам перехід до класичного рабстване знаменував зміну однієї рабовласницької формації іншою, а лише трансформаціюдвох стадій розвитку однієї і тієї ж рабовласницько-античної системи. Перехіддо класичного рабства супроводжувався глибокими змінами всоціально-економічному і культурному житті суспільства, виробництві і способіжиття.
Основніпричини таких змін кореняться не у війнах, а в характері соціально-економічних,політичних і культурних особливостей римського суспільства. Внутрішня еволюціясуспільно-політичних відносин в Римі IV–III ст. до н.е. вела до виникнення нових формкласичного рабства. Концентрація землі в одних руках, розвиток і поширенняприватної власності, ремесел, торгівлі, грошового обігу, зародження товарногогосподарства вимагали дешевої робочої сили. В ранній період у середині країницією робочою силою були плебеї, клієнти, боржники.
Протеборотьба плебеїв з патриціями завершилась забороною боргової кабали,ослабленням залежності клієнтів; значна частина клієнтів і плебеїв отрималаземельні наділи. Примусити ж працювати вільного землевласника, що добивався рівноправності,було важко. Такою робочою силою могла бути тільки позбавлена всяких прав івласності людина. Звідси і випливає посилення агресивності Риму, постійнізавойовницькі війни і поневолення завойованого населення.
Класичне рабство булозакономірним результатом зростання виробництва і між класової боротьби вримському суспільстві. Війни лише прискорювали цей процес.
Особливості рабовласницькоїсистеми в республіканський період були наступні:
Увідмінності від патріархальної системи рабства, де виробництво було спрямованена задоволення власних потреб, при класичному рабстві виробництво направленедля вироблення додаткової одиниці продукції, з метою її продажу і отриманняприбутку. У рабовласницькому господарстві організовується товарне виробництво,яке розхитує підвалини натурально-господарських відносин. Раніше ізольованігосподарства починають встановлювати більш-менш тісні зв’язки з ринком.
Основноюформою рабовласницького господарства була вілла – маєток у 25–100 га з кількомадесятками рабів. Унаслідок концентрації землі, дешевої робочої сили, великоїкількості рабів виникли латифундії. Володіння землею було почесним привілеємсенаторів, доходи, яких йшли переважно від землі, а майно оцінювалось не менше,як в 1 млн. сестерціїв. Дрібні власники-селяни не витримали конкуренції дешевоїрабської праці залишали землю і йшли в міста, передусім в Рим. Боротьба заземлю була важливою ознакою економічного розвитку Риму. У II–I ст. до н.е.власники вілл і майстерень прагнуть не тільки отримання більшої кількостідодаткового продукту, але й до грошової його реалізації. Прагнення до отриманнябільше додаткового продукту, супроводжується більшою експлуатацією рабів,ускладнення внутрішньої структури господарства, зростання підприємницьких началвиробництва у суспільстві.
Зросталачисельність рабів. Раби стали численним класом римсько-італійськогосуспільства. В I ст. до н.е. в Італії налічувалось близько 12 млн. рабів при 10млн. вільних. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавалидо 10 тис. рабів-іноземців. Вони відігравали роль основної виробничої сили вусіх галузях господарства – сільському господарстві, гірничодобувній справі,металургії, будівництві. Проте працю вільних і напівзалежних працівниківпродовжують використовувати і надалі. Раби поділялись на міських ісільськогосподарських. До міських відносились слуги, вчителі, ремісники,управителі, медики і інші і використовувались у домашньому господарстві. Багаторабів працювали в каменоломнях, рудниках, ремісничих майстернях, але основначастина – у сільському господарстві. Праця рабів у сільському господарстві даєнам чітке уявлення насамперед про межі і форми експлуатації, їх вплив нарозвиток цієї галузі і взагалі суть рабовласницької системи, тому доцільно булоб розглянути це положення детальніше.
Особливістюсучасного сільського господарства є його обумовленість розвитком промисловості:воно перетворюється, по суті кажучи, в різновид промисловості, хоча і зберігаєдеяку специфіку.
Удокапіталістичних суспільствах, зокрема в умовах рабовласницької формації,положення було іншим. Промисловості, як такої в той час ще не існувало, апровідною галуззю народного господарства було сільське господарство. Воновизначало обличчя епохи, характерні особливості виробництва і виробничихвідносин. Особливо важливою була роль землеробства. У античному світі нерозвиток ремісничого виробництва визначав рівень і спрямованість розвиткуземлеробства, а навпаки, розвиток сільського господарства обумовлював хід іеволюцію ремесла. У зв'язку з цим, питання про експлуатацію рабської праці всільському господарстві Італії I ст. до н.е. – I ст. н.е. і проблемапродуктивності рабської праці в землеробстві мають велике методологічнезначення.
Раб,як працівник мав цілий ряд особливостей, що відрізняли його від інших категорійпрацівників, зокрема від вільного землероба напіввільного колона, кріпосногоселянина або найманого робітника. Ці особливості: 1) абсолютна незацікавленістьраба в результатах своєї праці; 2) безправність рабів і зведення до рівнязнаряддя, що говорить; 3) відсутність будь-яких стримуючих сил – економічних,законодавчих, моральних чи релігійних, які б обмежували рабовласника вексплуатації рабів; 4) можливість використання у процесі праці великоїкількості рабів, що відкривало необмежені простори рабовласникам унайжорстокішій і всеосяжній експлуатації рабської праці, чого не було і нема вінших країнах. Проте всі ці особливості дозрівши, виявилися не відразу, вонидіяли не у всі періоди рабовласницької формації з однаковою інтенсивністю,внаслідок чого норми і ступінь експлуатації рабської праці не стояли на одномурівні, а безперервно мінялися.
Ці змінинайбільш були відчутні в період класичного рабства, що було спрямоване, як вжезазначалося, на виробництво додаткової кількості продукції, яке вимагало длязбільшення виробництва значної робочої сили. Тому в цей період найяскравішепроявляються активні дії рабовласників, що спрямовані на посилення експлуатаціїдешевої рабської праці з метою, звичайно, збільшити свої капітали, аборозбагатіти.
Багаторимських письменників – Катон, Варрон, Колумелла і ін у своїх творах розглядалипитання експлуатації рабської праці взагалі та зокрема у сільськомугосподарстві. Та проте всі вони були однієї думки, яка відповідала інтересамрабовласників. Зокрема вони викладали такі твердження. Раби повинні бути завждив роботі, для них не існує святкових і вихідних днів, навіть у разі негоди вонитрудяться стільки ж часу, як і в ясний день. Влітку вони без тяганини йшли нароботу з першим променем світла, тобто в 4 год. ранку, а поверталася на віллу усутінках, в 10–11 год. вечора, так що робочий день рабів влітку становивблизько 18–19 годин. У зимовий час, не дивлячись скорочення тривалості дня,тривалість робочого часу рабів не зменшувалася.
Наскільки відомо, римські автори ніде не згадуютьпро обідні і інші перерви протягом робочого дня. Вони тільки зазначають, щораби приймали їжу перед відходом на роботу і одержували свій пайок приповерненні з роботи. Беручи до уваги характер харчування рабів, можна вважати,що рабовласник не дозволяв робити взагалі обідні перерви, обмежувався дужекороткими зупинками для поглинання і так мізерного пайка, усухом’ятку,економлячи таким чином виробничий час працівника.
Прагнучиінтенсифікувати рабську працю, заповнити всі пори робочого дня, теоретики іпрактики рабовласницького господарства розробили досить складну систему денних,тижневих і місячних норм виробництва майже для всіх головних робіт в сільськомугосподарстві, за невиконання яких раби строго карались, а за перевиконаннязаохочувались.
Таким чином в епохукласичного рабства прагнення до отримання додаткового продукту призвело дорізкого збільшення ступеня і міри експлуатації рабів в порівнянні з епохоюпатріархального рабства. Це збільшення з позиції рабовласників відбулосяпередбачуваним чином у вигляді продовження робочого дня і його максимальноговиробничого заповнення, скорочення необхідних потреб працівника, інтенсифікаціїйого праці. Проте в руках рабовласника знаходився ще такий важіль длязбільшення кількості додаткового продукту, як підвищення результативностірабської праці за одиницю часу, тобто збільшення продуктивності праці.
Однак збільшення величиниексплуатації рабської праці не могло не позначитись на становищі раба, як зюридичної точки зору, так і з позиції його становища в суспільстві. Та найбільшеця болюча проблема відбилась на відносинах і ставленні раба до господаря,внаслідок чого виникають протиріччя, часто загострюються конфлікти між рабами ірабовласниками. Раби піднімали грандіозні багатолюдні повстання, якіконстатували неблагополуччя в римському рабовласницькому суспільстві інеефективність такого способу виробництва. Соціальна напруженість, що склаласяв суспільстві, переростає в напружену боротьбу. Класова боротьба сталавиконувати велику роль в тій загальній системі соціально–класових суперечностей,які привели в рух весь складний механізм римського суспільства.
Наскількивідомо саме в період республіки на час функціонування класичного рабства,відбулись найбільші рабські повстання – перше і друге сицилійські, повстанняСпартака, це був період існування найзріліших форм рабства, їх кризи івідмирання. І навряд чи це було випадковістю.
Самев період функціонування найзріліших форм даної формації, на класичній стадіїрабства формується основна класова суперечність, але і вона знаходиться не встатичному стані, а виступає, як необхідний прояв всієї класової структури,тобто виражає головний антагонізм, не дивлячись на всі спроби державнихінститутів локалізувати і знешкодити його руйнівні дії. Але, які б не булисильні і численні повстання, і наскільки б вони не наносили чутливих ударів посоціально-політичній системі, вони не тільки не можуть її перекинути, але і якби удосконалюють цю систему, показуючи пануючому класу його слабкі місця. Вусякому разі повстання основного пригноблюваного класу-виробника, спалахуючи вкласичній стадії рабства, – визначає нормальне функціонування всієї системи.Суть цього положення полягає в тому, що така неправомірна експлуатація іжорстоке відношення до раба є своєрідним принципом класичної стадії рабства, якийсаме і передбачає можливість виникнення протиріч, а як максимум повстань.
Інакшекажучи, в умовах подібної експлуатації рабовласницьке господарство могло бутирентабельним, приносило максимальну користь лише за умови швидкої зміниперсоналу, при існуванні постійних і дешевих джерел поповнення рабської сили.Зменшення припливу рабів або збільшення їх вартості підривало в корінніприбутковість рабовласницького маєтку класичного часу, порушувало самі основирабовласницького виробництва цього типу, зводило його на нижчий рівень, абозумовлювало необхідним появу нових виробничих відносин, при яких процесвиробництва функціонував би нормальним чином. У епоху класичного рабствавиробництво, за словами К. Маркса про капіталістичне виробництво, «розвиваєтехніку і комбінацію суспільного процесу виробництва лише таким шляхом, якийпідриває в той же самий час джерела всякого багатства: землю і робітника».Хижацька, варварська експлуатація рабської праці в класичний період не моглапродовжуватись так довго, розтрата робочої сили була такою швидкою іінтенсивною, що в силу розвитку самого процесу виробництва система такоїексплуатації досить скоро вичерпала свої виробничі можливості і повинна булазмінитися іншою системою.
2.Повстання рабів у рабовласницькому Римі
2.1Сицилійське повстання рабів
У II ст. до н.е. всоціально-економічному житті Римської держави відбуваються великі зміни. Війнистають майже постійним явищем, які сприяють розширенню території, поневоленнявеликої кількості населення і перетворення їх на рабів. Під дією цього фактораостаточно сформувалася рабовласницька система. Раби стають основною робочоюсилою у всіх галузях господарства, знаряддям у руках рабовласника, якийбезжалісно використовує його.
Напруженаситуація наростає і в середині країни. Думки про катастрофу, кінець світузатьмарили свідомість римлян. Змови, народні хвилювання, тлумачення астрологіввикликали в Римі паніку. Тим часом зі сходу наближалась загроза парфянськогонашестя, Мітридат знову стягував свої армії, морські шляхи паралізував флотпіратів, крім того ускладнювалась проблема з продовольством, частішали рабськіповстання, які наводили страх на рабовласників і жителів Риму. Римляни вже немогли спати спокійно, знаючи, що поряд затаїлась небезпека, яку вони не бачать,але яка бачить їх, чекаючи потрібного моменту. Багатьох передчуття кінцяспонукало користуватись радощами життя. Одна з римських епітафій свідчить: «Ябув ніщо і став ніщо. Перехожий, їж, пий і веселись.» Безнадійність жила навітьу найрадикальніших персон, ніхто вже не сподівався на краще і в мовчазнійзадумі чекав кінця, який от-от мав прийти. Та проте римська держава не зжиласвоїх ресурсів. Міцна правова система і моральна дисципліна зберегли їїцілість. Ззовні Рим все ще залишався могутньою державою, але протиріччяпанували всередині країни.
Однак небезпекабула викликана самими римлянами, їх інтересами до збагачення і величі. Вонивпевнено йшли до своєї мети, використовуючи принижених і безправних, незважаючи на їхні благання допомоги. Цими безправними були раби, люди які немали нічого, вони були об’єктом для експлуатації збоку рабовласників.Надзвичайно важке становище рабів, жорстока експлуатація викликали масовіпротести, відкриті бунти і грізні повстання
Упродовждовгого часу ці протести виявлялись у невеликих виступах, які не мали помітноговпливу на політичне життя Риму. Але з початку II ст. до н.е. ситуаціяпочинає нагнітатись, вибухають більш відчутні повстання, які доводитьсяпридушувати за допомогою збройного втручання римських властей.
У 199 р.у м. Сетії в околицях Риму карфагенські заложники організували велику змовурабів. Проте римським властям вдалось розкрити змову завдяки зраді двох рабів. Два роки опіслярозпочався заколот рабів в Етрурії, повстання було придушено, а йогоорганізаторів розп’ято на хрестах. У 186 – 185 рр. виник великий рух рабів вАпулії і Калабрії. Проте тільки в другій половині століття створилися умови длятакого руху, який далеко переріс рамки місцевих змов і вилився в широкеповстання. Ці умови склалися в одному з найбільших вогнищ рабовласництва – нао. Сицилія.
Сициліяздавна була класичною країною рабства. До середини II ст. концентрація рабівдосягла там величезного рівня, оскільки Сицилія була основним постачальникомхліба для Італії. «Така кількість рабів наповнила всю Сицилію, – говорить Діодор, –що чули про це не вірили і вважали це перебільшенням.»* Цікавою деталлюсицилійських побутових умов було те, що рабовласники вельми мало піклувалисяпро одяг і їжу своїх рабів, надаючи можливість їм здобути це власними силами,тобто просто грабежами на дорогах.
Саме тут на о. Сицилія в138 р. відбулось перше дійсно велике і особливо тривале повстання рабів.Призвідниками повстання були раби багатого землевласника Дамофіла, який разоміз своєю дружиною Мегалідою навіть з сицилійських рабовласників виділявсяособливою жорстокістю у відношенні з рабами. Керівником цього повстання бувЄвн, сирієць за походженням, родом з міста Апамеї. Євна вважали пророком,завдяки умінню тлумачити сни і передбачати майбутнє. Одержавши благословенняЄвна, близько 400 рабів з маєтку Дамофіла зібралися за містом і звідти,здійснивши жертвоприношення і об’єднавши себе взаємними клятвами увірвалися вмісто Енни. Тут до них приєдналися міські раби і почались масові погроми. Рабиспалювали вілли і вбивали рабовласників. Ця довго стримувана класова ненавистьвсе ж таки вилилася назовні, було винищено майже все вільне населення, завинятком майстрів, які виготовляли зброю. По закінченню цього руху булоскликано збори на, яких Євна було проголошено царем під іменем Антіох. Євнтакож організував при собі раду, членами, якої призначив найздібніших з свогооточення рабів. Таким чином було створене «новосирійське царство» рабів. Щохарактерно, повсталі раби не створили якусь іншу форму державної влади, а використалидобре знайому їм форму східної монархії еллінізму.
Об’єднані сили повсталихбули грізною силою для тих, хто спробує зруйнувати те, чого вони прагнулидосягнути за роки перебування в неволі. Однак римляни не могли просто таквіддати в руки рабам територію, яка мала для римлян велике значення, оскількитут була зосереджена основна маса сільськогосподарських продуктів, щоспоживалася Римом, але головне значення відігравав хліб, який надходив саме зСицилії. Тому втрата Сицилії, могла поставити питання про існування і самогоРиму в такий період коли бої велися на всіх фронтах.
Першимхто відправився за перемогою був претор Люцій Гіпсея. Але він змушений терпітипоразку, його 8-тисячна римська армія була розбита зусиллями повсталих рабів.
Цяперемога додала рабам ще більшого натхнення. За словами деяких римськихісториків число повсталих сягало 200 тис. людей. У руки рабів перейшли майжевсі крупні міста центральної і східної частини острова – Енна, Агрігент,Тавроменій, Катана і інші. Ситуація на острові стала настільки загрозливою, щоримський уряд змушений вжити радикальних заходів для придушення повстання.Проти повсталих рабів, сенат вирішив послати один за одним двох консулів – ГаяФульвія Флакка і Луція Кальпурнія Пізона. Проте у 134 р. консул ФульвійФлакк не мав ніякого успіху. Його наступнику консулу Кальпурнію Пізону у 133 р.вдалось наблизитись до стін Енни, але далі ця справа не увінчалась перемогою іпотерпіла поразки. Так два консули поодинці спробували «смак» поразки. Все цедає підстави зробити однозначний висновок, що в Сицилії утворилась держава, якаопиралась на великі збройні сили і організованість армії. Про ступіньорганізованості свідчить той факт, що Євн-Антіох випускав монети з своїм ім’ямі царським титулом.
Однаквсе, що створене людьми не вічне, воно рано чи пізно руйнується. Так і «новосирійськецарство» створене повсталими рабами було приречене на загибель, і не тількитому, все, що створене людьми руйнується, а ще й тому, що в той час такійдисциплінованій, організованій римській армії не було рівних у всьому світі.Тому якщо й спочатку раби перемагали, то це було не що інше, як перемогачисельності.
Після декількох поразокримлянам довелось відрядити у Сицилію консула Публія Рупілія з цілою армією. В132 р. йому вдалось виграти декілька битв. Так зокрема в цьому ж роціПублій Рупілій облягав м. Тавроменій. Слід зазначити, що за рік до цього палаНуманція і римські сили, що звільнилися були кинуті до Сицилії. Раби захищалисяз надзвичайною мужністю, але після довгої облоги, коли раби вже були виснаженівідсутністю їжі і води, місто вдалось захопити. Але й за цих умов Тавроменійвдалось захопити завдяки зраді одного раба.
Аналогічна доля спіткалаі Енну – столицю «новосирійського царства» рабів. Впродовж деякого часу Рупілійробив безрезультатні атаки, але зрада допомогла римлянам заволодіти містом.Ватажок повсталих Євн був взятий в полон і згодом помер у в’язниці.
Так закінчилась боротьбаза свободу сицилійських рабів, які як і інші прагнули миру і справедливості,але так само змушені терпіти поразку. Рабовласництво настільки вкоренилося вРимі, що знищити його, означало забрати важливий «орган» з організму, якийявляла собою Римська держава і що могло призвести до порушення його функцій, аможливо й до загибелі.
2.2Реформи братів Гракхів
Загостреннясоціальних протиріч серед вільних, дедалі грізніші повстання рабів булибезсумнівними симптомами назріваючої у суспільстві кризи. Повноправне пануваннянобілітету викликало все більші невдоволення серед вільного населення.Селянські маси, що витіснялися з землі нобілями і латифундистами, які прагнулирадше використовувати дешеву рабську працю, щораз голосніше і наполегливішевимагали перерозподілу землі, ліквідації боргових зобов’язань і протестувалипроти передачі земельного фонду багатіям.
Протепочатком могутнього і дійсно демократичного руху в Римі слід вважати обрання внародні трибуни в 134 р. Тіберія Гракха ініціатора і рішучого прихильникааграрних реформ. Він належав до знатного роду Семпроніїв. Тіберій і його братГай здобули блискучу освіту. Тіберій брав участь у боях за здобуття Карфагену.
Слідзазначити, що ситуація з повстаннями рабів у Римі після обрання Тіберіянародним трибуном дещо стабілізувалась. Оскільки в законопроекті аграрнихреформ викладалися положення про скорочення кількості рабів, використовуючиробочу силу вільних людей, які на відміну від рабів були зацікавлені врезультатах своєї праці, що робило прибутковим народне господарство. Аграрнареформа мала на меті відродити вільне селянство за рахунок розподілу державнихземель відданих у володіння чи проданих приватним особам. Для реалізації цьогозаконопроекту була створена спеціальна комісія у складі трьох чоловік, кудивходили сам Тіберій, його тесть Аппій Клавдій і брат Гай Гракх. На проведенняаграрних реформ, як розповідає брат Тіберія, Гай у одному з своїх творів, йогонаштовхнула одна подія, а саме одного разу по дорозі в Нуманцію, проїжджаючичерез Етрурію, Тіберій бачив запустінні країни, бачив, що її землю обробляють,або пасуть на ній стада, чужоземні раби і тому в нього визріла думка просуспільну перебудову, що стала для обох братів джерелом незліченних бід. Втімсам народ пробудив у Тіберія завзятість і честолюбність, бо портики, мурибудинків і пам’ятники рясніли написами, які закликали його повернути біднякамгромадську землю. Він був грізний і непоборний, коли з ораторського підвищення,яке щільно обступав народ, змальовував злигодні бідних. «Дикі звірі, – казаввін, що населяють Італію, мають нори й лігво для ночівлі, а ті люди, якіб'ються і вмирають за Італію, не мають нічого, крім повітря і світла.Бездомними бродягами блукають вони з дітьми й жінками повсюди, а полководцібрешуть, коли перед битвою закликають воїнів захищати від ворога могили предківі храми, бо ні в кого з такої сили-силенної римлян немає ні отчого олтаря, німогил предків! А воюють і вмирають за чужі розкоші й багатство оці «володарісвіту», як їх називають, хоч у них самих немає й клаптика власної землі» *
Законопроект ТіберіяГракха викликав у Римі бурхливі суперечки збоку великих землевласників, якікатегорично були проти нього. Проте окремі нобілі, які розуміли невідкладнупотребу у проведенні аграрної реформи і згладження соціальних протиріч,підтримали його. Підтримали його і широкі народні маси. Але при реалізації законопроектуспеціальна комісія неодноразово натрапляла на труднощі і перешкоди, якістворювали великі землевласники. Іноді майже неможливо було визначити межігромадських земель, ускладнення виникали і під час встановлення прав володіння.
У зв’язку з закінченнямрічного строку перебування на посаді, Гракх висунув свою кандидатуру наповторний строк, але це суперечило римським правовим звичаям. Між тимрозпалювались пристрасті серед його ворогів. Противники реформи зі своїмиозброєними прихильниками напали на Гракха. У сутичці його і понад 300грахканців було вбито.
Проте реалізація аграрноїреформи продовжувалась, воно була дуже важливою і сенат не наважувався одразуїї скасувати.
Однак слід зазначити, щопротивники Гракха і його реформ поки-що перемогли. Позиції сенату і суспільноїверхівки виявились міцними, а демократичний рух, який виник посередбагатовікової влади багатіїв, просто не міг довго існувати.
Початком нового етапудемократичного руху є діяльність Гая Семпронія Гракха – молодшого братаТіберія. На 123 р. він був обраний народним трибуном і переобраний на 122 р.оскільки у 131 р. було прийнято закон про можливість переобрання трибунівна повторний строк. У своїй політичній діяльності він вступав, як продовжувачсправи брата, тобто аграрних реформ.
Гай домігся прийняттянизки важливих законів. Зокрема це був закон про військову службу, згідно якогона службу в армії можна було приймати молодь до 17 років, що ранішепорушувалося.
Дуже важливим був такзваний хлібний закон, який передбачав продаж хліба бідним по більш дешевій цінініж на ринку. В законі також зазначалось, що відтепер «хлібна» допомога біднимвизнавалась, як обов’язок держави.
Для пожвавленняекономічного розвитку Італії Гракх розпочав будівництво шляхів. Це давалозаробіток бідному населенню, це було також вигідно і сільським жителям. Тапоряд з цими законам Гай провів і ряд інших не менш радикальних законів, які які попередні були спрямовані на послаблення влади багатіїв і надання бідномунаселенню засоби для існування.
Водночас поряд з успіхамиГракха зростала і опозиція проти нього, найперше нобілів, а також із середовищаінших громадян прихильників старих порядків, які не бажали терпіти обмеженняїхнього впливу до якого вони так звикли. Противники Гракха вели щодо ньогошалену агітацію. Заснування ним колонії Юнонії проголосили порушенням волібогів. Використавши загін критських найманців, оптимати у Римі здійснилизаколот, наслідок якого майже 3 тис. прихильників Гракха було вбито, а сам вінпокінчив життя самогубством.
З часів Гракхівпочинається етап напруженої боротьби у Римі, який триває понад століття.Політична боротьба за владу, соціальні протиріччя між бідними і багатими інадалі переповнюють життя в Римі. Однак не зважаючи на загибель обох братівїхні реформи визнаються значним внеском у формування демократії в Римі.
2.3Повстання Спартака
Після смерті братівГракхів, Рим наче охопила «лихоманка». Влада, багатство стали ціллю кожного.Переможні війни в Азії і Африці принесли в Рим небачені розкоші, кожний прагнувволодіти ними. Рим поглинула жага до розкоші. Колись трудолюбиві римськігромадяни, тепер потопали в розбещеності, лінивстві і в розкошах. Всю працюстали виконувати раби, число яких зростало швидкими темпами. Все це погубилопрацю, головне джерело сили і моралі, і Рим, який носив хоч якусь краплинкувеличі, багатства і сили, вже відчував, як всередині його «організму»розвиваються зародки майбутнього упадку.
Напружена ситуація, щостворилася внаслідок воєн, ускладнилась у кінці II ст. до н.е. внутрішнімиподіями. У 104 р. вибухнуло повстання рабів у Кампанії, того ж року –друге велике повстання рабів у Сицилії, де знову вони проголосили своє царство,обрали царя, сирійця Сальвія, що прибрав імя Трифон. Та однак ці два повстаннябули жорстоко придушені.
Між тим початок I ст. до н.е.знаменувався боротьбою двох політичних сил оптиматів і популярів. Боротьбаоптиматів і популярів супроводжувалась актами насильства та індивідуальноготерору. Не припиняли боротьби й італійські «союзники» Риму, які домагалися правповного римського громадянства, що звичайно суперечило принципам оптиматів.Внаслідок цього між оптиматами і популярами розгорілась так звана Союзницькавійна (90–88 рр.), тобто війна між італіками і власне римлянами. Війна велась знечуваною запеклістю та жорстокістю. Проте шляхом компромісів і поступіввдалось досягти згоди.
Але спокій тривавнедовго. Знову загострилась боротьба між популярами і оптиматами, на чолі, якихстояв Луцій Корнелій Сулла, що прославився в Югуртинській та Союзницькихвійнах. В час коли Сулла вів успішні війни на Сході з понтійським царемМітридатом, популяри на чолі з Гаєм Марієм захопили владу в Римі. РозбившиМітридата, Сулла переможцем, з великими трофеями повернувся до Італії. ВійськаСулли в декількох битвах завдали маріанцям поразки. У 82 р. до н.е.встановлюється диктатура Сулли, який був призначений на невизначений строк інаділявся необмеженими повноваженнями.
Сулла належав, як вжезгадувалось до оптиматів, його діяльність спрямовувалась проти римськоїдемократії і відновлення того ладу, який існував в Римі до реформ Гракхів.
В період диктатури Суллибуло відмінено дію аграрних реформ братів Гракхів, плебс було позбавленохлібних роздач, які регулярно проводили з часів Гракхів. Народ залякувалитерором. Це був період насильства і безправ’я, період коли люди боялися навітьвласної тіні. Однак у 78 р. у зв’язку з важкою хворобою Сулла помирає.
Відразу після смертіСулли активізувалась опозиція. Збройну боротьбу проти сулланців, центром якої сталаІспанія, очолив Квінт Серторій – талановитий полководець. На боротьбу протиСерторія в Іспанію був надісланий сулланець Гней Помпей, який і розбив його.
У той час, коли точиласясоціально-політична боротьба в Римі, провадились війни з Серторієм в Іспанії із Мітридатом в Азії, у 74 р. до н.е. розпочалось найбільше в історіїстародавнього світу повстання рабів, під проводом Спартака. На цьому повстанніслід зупинитися детальніше, оскільки повстання Спартака носить велике значення,як для історії, в рамках його цілей і завдань, щоб показати, що рабство – це недемократія, а приниження, насилля людської особистості, яка не народжена длянасильства над нею, вона створена для життя. Велике значення має це повстання ів тих рамках, що в деякій мірі призвели до падіння республіканського ладу вРимі.
Перш ніж приступити довисвітлення причин і подій цього повстання необхідно в першу чергу з’ясуватипро таку величну особистість, як Спартак, який був ініціатором і керівникомцього повстання.
Спартак народився уФракії, в Родопських горах. Він боровся проти римлян, що вторглися в йогокраїну, попав в полон і за свою силу і хоробрість був зарахований в легіон, депроявив незвичайну сміливість. Під час Першої війни Мітридата служив у найманихфракійських військах під прапором царя. Потрапивши в полон до римлян, він бувпроданий у гладіатори, де показавши свої виняткові здібності воїна, здобувволю. Він мав багато причин покинути Рим і повернутися в рідну країну, протеСпартак залишається в Римі і організовує найграндіозніше повстання рабів.
Історики висувають багатоймовірних та дійсних версій про причини виникнення цього повстання, але головнапричина залишається незмінною, яка зводиться до того, що виникнення повстанняСпартака, і не тільки, а й інших повстання, які спостерігалися в Римі,спричинила соціальна нерівність, яка супроводжувалась боротьбою за верховенствов суспільстві. Соціальну нерівність спричинило не що інше, як рабство, якепідтримувала Римська держава і яке призвело до поділу суспільства на верхи інизи, вільних і невільних, рабовласників і рабів.
Серед інших причин, якіпосприяли повстанню Спартака можна назвати такі:
По-перше. Римляниперейняли у скорених ними етрусків звичай боїв на смерть за участю полонених чикуплених рабів, який організовували під час тризни на честь небіжчика. Приблизнодо кінця II століття до н.е. вони влаштовували сутички бійців-гладіаторіввинятково на похоронних святах, що носили риси релігійного жертвопринесення.Згодом це видовище, що лоскотало нерви, стало в римлян настільки популярним, щовідбувалися гладіаторські ігри, у яких брало участь кілька десятків паргладіаторів, які билися на смерть. У 122 р. до н.е. народний трибун ГайГракх використовував гладіаторські ігри в політичних цілях.
Школи гладіаторів, деготували майбутніх бійців для виступу на арені, були схожі на в'язниці, а не нацентри навчання бойового мистецтва. Під час навчання з гладіаторами поводилисядуже жорстоко, щоб виховати їх справжніми бійцями, здатними на будь-якукрайність у бою.
Римське суспільство, уповсякденному житті ставилося до гладіаторів із презирством і відразою. Законвизначав становище гладіаторів, як людей без права на особисте життя. Гладіаторне міг бути вільний, навіть якщо брався за це ремесло добровільно. У цьомувипадку людина продавалася в рабство.
Другою імовірною причиноюповстання гладіаторів була діяльність агентів царя Мітридата в Римі, столицісмертельно ворожої йому Італії, спрямована на будь-яку дію, яка спричинялася бдо порушення стабільності в цій країні.
Понтійськийцар, який для досягнення своєї мети спирався на підтримку демократичних кілМалої Азії, Греції і Риму, неодноразово застосовував у своїй політиці тактикускасування боргів і набору звільнених рабів у лави своєї армії. За період воєнз Римом Мітридат прийняв у свої війська кілька десятків тисяч рабів,подарувавши їм волю та довіривши зброю. Відомо, що загони, сформовані з рабів,боролися на боці Мітридата в Греції не менш непохитно, ніж наймані воїни царя,і не було жодного випадку зради з їхнього боку.
МітридатЄвпатор, що уклав союз із супротивником римського сенату Серторієм, не мігафішувати своїх зв'язків зі Спартаком, що могло відштовхнути від ньогосерторіанців-демократів, які були римськими рабовласниками. Початок повстанняСпартака за часом збігається з початком третьої війни Мітридата з Римом.Легіони, сформовані в Італії в 74 р. до н.е. були відправлені в Малу Азію,війська, сформовані раніше під командуванням Помпея і Меттела, боролися вІспанії проти Серторія. Момент для повстання був підібраний вдало. Гідно подивуте, як Спартак зумів у чужій країні, покладаючись лише на себе і невелику групуприхильників-гладіаторів, зібрати, організувати й озброїти загони, перетворившиїх згодом з маси рабів у боєздатну армію. Вождь повсталих рабів зумів не тількиорганізувати боєздатну, дисципліновану армію, але й установити в ній порядки,що виключали збагачення воїнів.
Римськавлада, на початку повстання не надала значення невеликому загону гладіаторів,які втекли зі школи в Капуї, послала кілька невеликих загонів проти повсталих.Але спартаківці зуміли нанести їм поразку, і до кінця 74 р. до н.е. арміярабів нараховувала біля десяти тисяч бійців. Сенат, стурбований набігамизагонів рабів на кампанські селища, вілли рабовласників і невеликі міста, кинувпроти Спартака трьохтисячний загін легіонерів, під командування трибуна ТітаСервіліана, який поспішив до Везувія, де знаходились загони Спартака, алехитрим способом останнього римляни були розбиті.
Спартакза зиму створив з розрізнених загонів армію, що складалася з 70 тисяч бійців,озброївши її захопленою у римлян зброєю. Але він чудово розумів, що перемогтиРим одним рабам не під силу. Знаючи історію Риму, Спартак міг простежити долюусіх ворожих римлянам армій: царя Пірра, Ганнібала, федерації «Італія», – заспинами яких були держави, що мали матеріальні і людські ресурси. Урозпорядженні Спартака тим часом знаходилася лише територія, на якійрозташовувалася його армія, яку не підтримувало жодне місто в Італії. ТомуСпартак вирішив вивести армію рабів з Італії, проти чого виступила частинарабів під керівництвом Крікса. На 30-тисячну армію рабів Крікса, що пішла відСпартака, напав зненацька претор Аррій біля Гарганської гори й у кровопролитнійбитві знищив її.
Спартакз військами, що залишилися відданими йому, одну за іншою розгромив консульськіармії, чим відкрив собі шлях через Альпи. Під Мутінами він вщент розбив арміюримлян під командуванням намісника Північної Італії і практично став хазяїномІталії. Але війська повсталих рабів могли контролювати лише сільськумісцевість. Усі італійські рабовласники, зібравши свої цінності, заховалися застінами міст, налякані постійними поразками римських армій.
Військорабів, котре розгромило усі римської армії і заслони, могло тепер безперешкоднопіти з Італії через Альпи. За Альпами повсталі раби, розбившись на окремізагони, могли б піти подалі від римських володінь у Галлію, Фракію, Німеччину.Але відбулося незрозуміле як для сучасників Спартака, так і для наступнихпоколінь. Повсталі повертають на південь, незважаючи на звістки про появу новоївеликої армії під командуванням безжалісного Марка Красса.
Військоваобстановка в Італії до цього моменту різко змінилася на користь римлян. Сенатвикликав з Іспанії полководця Помпея з армією, що покінчила із серторіанцями, зМакедонії на допомогу Крассу прибув у Брундізій сильний загін під командуваннямМарка Лукулла. Спартаку довелося прийняти бій з армією Марка Красса, щоб недати об'єднатися всім римським військам. Неподалік від Брундізію армії Спартакаі Красса зійшлися у кривавій січі. Незважаючи на стійкий опір, раби потерпілипоразку, сам Спартак, що боровся, як рядовий воїн, у гущавині сутички героїчнозагинув.
Такзакінчилась невдачею ще одна спроба рабів досягнути свободи, звільнитись віджорстокості, яка переслідувала роки їхнього життя. Відома крилата фраза французькогокомуніста Еншлена: «Христос переміг тому, що зазнав поразки Спартак». Словазвучать ці вражаюче, але вони були б справедливі лише в тому випадку, якщо бСпартак боровся б проти самого рабства. Тим часом навряд чи в наміри вождягладіаторів входила відміна рабовласництва, як інституту. Звичайно метоюповсталих рабів була помста за жорстокість панів, або ж «вихід» з Риму. Вільніпролетарі, міська чернь тільки й користувалися хвилюваннями в римськомусуспільстві, що були викликані повстаннями рабів, щоб безкарно грабити.
ПовстанняСпартака хоча й не знищило рабовласницький лад в Римі, проте воно завдалотяжкого удару Римській рабовласницькій республіці. Повстання розкрило глибину,суть системи рабоволодіння, воно ніби показувало для римлян, що рабство їхзагибель, однак римляни не розуміли цих знаків, вони вперто продовжували своюполітику жорстокої експлуатації рабів. Але основи рабовласництва в періодреспубліки були настільки міцно закладені, що знищити їх здавалосьнездійсненною мрією, проте це повстання їх різко похитнуло. Разом з тимповстання Спартака, як і інші заворушення були грізною пересторогою длярабовласників, умовою для урядових кіл Риму, що необхідно вживати активних дійу внесенні змін до системи управління, з метою краще пристосувати її досоціально-економічних і політичних відносин, які постійно виникають,розвиваються і змінюються.
ПовстанняСпартака нанесло шкоду і економіці, особливо сільському господарству. Багатоселянських господарств, навіть латифундій було знищено. Період повстанняСпартака супроводжувався своєрідним застоєм в економіці, оскільки господарствазалишились без робочої сили, нікому було обробляти землі, тому що значначастина рабів брала участь у повстанні. Між тим рабовласники і місцеві жителі,радше бажали перебути цю «непогоду» у добре укріплених містах, оскільки могутнєвійсько Спартака і невдачі римлян наводили на них страх. Винищення і втечарабів, а також небезпека нових повстань, змушували власників великих маєтківділити свої землі на дрібні ділянки і здавати в оренду так званим колонам.
ПовстанняСпартака сприяло і певній консолідації панівних кіл у римському суспільстві –нобілітету і вершників. Невипадково обидва полководці, які між собоюсперечалися – Красс і Помпей, які були сулланцями, змушені піти на компроміс іпровести низку заходів по відновленню досулланських законів і порядків. Зокремабуло відновлено владу народних трибунів, посади і владу цензорів тощо. Таким чиномкожне повстання рабів, нехай воно і незначне залишало свої «сліди» у кризіРимської республіки.
Висновки
З вище сказаногоможна зробити ряд висновків, що рабство це фактор, який приводить не тільки дорозвитку держави, а й до її упадку. Яскравий приклад цьому Римськарабовласницька республіка, яка від початку і до кінця носила рабовласницькийхарактер. Рабовласницький спосіб виробництва увібрав у себе два абсолютнопротилежні фактори – позитивний і негативний. На мою думку не можна розглядативсі соціальні явища, як виключно шкідливі для всього суспільства, верствисуспільства чи окремих людей. Крім шкоди, вони приносять і якийсь позитив. Такзокрема рабовласництво вплинуло на вихід Римської держави із обтяжливихпервіснообщинних відносин, існування яких затримувало розвиток Римської державив першу чергу з економічних позицій. Оскільки первіснообщинний лад буввідсталим, не міг швидко і якісно пристосуватися до нових соціально-економічнихвідносин, гальмував рух природних речей, що супроводжувався плином часу. Томувін не міг забезпечити римську державу тим необхідним, на що вказував час.Рабовласництво сприяло не тільки виходу Римської держави із «первіснообщинноїями», а й живило її впродовж багатьох століть існування. Рабовласницький спосібвиробництва на відміну від первіснообщинного характеризувався гнучкістю,комунікативністю, тобто пристосованістю до якісно нових суспільних відносин.Рабовласницький спосіб виробництва міг легко реагувати на будь-яку зміну усфері соціально-економічних відносин, які існували чи могли існувати на тойчас, що власне і забезпечувало стабільність розвитку Римської держави. В цьомувипадку слід вважати, що рабовласництво могло існувати тільки в стародавніхдержавах, де держава і суспільство не були такі високорозвинені, як в наш час,тому навіть складно уявити існування рабства в сьогоденному суспільстві, якепронизане ідеями високого розвитку, рівності і справедливості.
Тапоряд з позитивними чинниками, які наявні в сутності рабовласництва, існують ійого негативи. Саме рабство сприяло формуванню поділу римського суспільства навільних і рабів, воно стало основою соціальних протиріч між рабовласниками ірабами. Жорстоке поводження, нещадна експлуатація рабів збоку рабовласниківсупроводжувалась протягом майже тисячолітньої історії існування Римськоїдержави та зокрема в період республіки, коли рабство досягло своєї вершини.Весь період функціонування рабства, воно вважалось нормальним явищем з поглядуримлян, проте зовсім протилежна думка була у рабів, які хоча і в деякій мірівважали рабство природнім, однак боролися проти ненаситних бажань рабовласників,які збільшували міри експлуатації рабської праці. Раби довгий час стримувалисвою ненависть всередині не виводячи її назовні, але врешті-решт їїнакопичилося настільки багато, що її стримування було б безглуздим рішенням.Ненависть спрямовувалась на боротьбу проти своїх гнобителів, спочатку нерішуче,а дедалі все більш передбачуване і жорстоко. Хвиля ненависті рабів втілюваласьу формі повстань, які охоплювали окремі господарства, а то й цілі провінції.Тут слід зазначити, що для всіх рабських повстань, за винятком поодиноких,характерним було те, що вони не намагалися ліквідувати рабовласницький лад, аздебільшого виникали для того, щоб помститися рабовласникам, як це було під часповстання на о. Сицилія у 136 р. до н.е. чи просто метою було повернення нарідну землю, як під час повстання Спартака у 74 р. до н.е.
ПовстанняСпартака можна вважати по істинні грандіозним, оскільки такого відчутного ударуРимській республіці не завдавало ще жодне повстання, яке до того часу виникалов Римі Це повстання дещо похитнуло основи римської республіки, що в майбутньомувідбилось на падінні республіканського ладу. Повстання рабів під керівництвомСпартака на мою думку є водночас позитивним і негативним фактором для Римської держави.Позитив полягає, як я вважаю в тому, що це повстання показало саме слабкі місцярабовласницького суспільства, ті прогалини, які потрібно закрити, щоб недопустити в майбутньому, минулих подій і помилок. Негатив потрібно розглядати зтих позицій, які показують завдану шкоду, а вона звичайно є. Це також ісвоєрідний «урок» для римської армії, який вчить, що організованість це перш завсе, а поодинока битва нічого не варта, нехай це і битва з рабами.
Протея вважаю, які б не були чисельні повстання рабів, але зламати рабовласницькийлад їм не під силу, оскільки коріння рабовласництва настільки вкоренилися воснови Римської держави, що всі сподівання на це – марні і пусті.
На мою думку всісоціальні протиріччя, які переповнювали і розхитували Римську республіку,кореняться саме в рабстві. Оскільки рабство і війни принесли збагачення окремимособам, які крім наявного у них багатства прагнули ще й влади. Ці чинникистають причиною боротьби, багатих за владу в державі, а рабів за звільнення відрабства.
Списоквикористаної літератури
1. Авдиев В.И. ИсторияДревнего Рима. М., 1971.
2. Валлон А. Исторярабства в античном мире. М., 1941.
3. Плутарх. Порівняльніжиттєписи. К.: Дніпро, 1991. 448 с.
4. Машкін Н.А. Історія стародавнього Риму.ОГІЗ. Державне видавництво по політичній історії, 1948.
5. Штасрман Е.М. Рассветрабовладельческих отношений в Римской республике. М., 1964.
6Сергеев В.С. Очерки по истории древнего Рима. Ч. I. М.1938
7. Хрестоматия повсеобщей истории государства и права. Под.ред. Черениловского З.М. Москва:фирма Гардарика, 1996.
8. Підопригора О.А. Основиримського приватного права. – К.: Вентурі. 1997. – 336 с.
9. Шервинский С. Вергилийи его произведения // Публий Вергилий Марон. Буколики, Георгики, Энеида.М., 1971, с.
10. К. Маркс, Ф. ЕнгельсСоч., т. 25, ч. II.
11. Штаерман Е.М. Отгражданина к подданному // Культура Древнего Рима, т. 1, М., 1985, 12.Виппер Р.Ю. Очерки истории Римской империи. Изд. 2-е. Берлин 1923.
13. Олександр Мень.Історія релігії. Том 6. Видавництво «Слово». 1992 р.
14. Тищик Б.Й.Історія держави і права Стародавніх Греції та Риму. Навч. пос. Львів: ЛДУ,1996. С. 3–66.
15.Кузищин В.И. История Древнего Риму. М., 1994.