Вступ
Сталінізм – одне з найбільш масштабних,страшних і загадкових явищ ХХ століття. Саме поняття «Сталінізм» було введено вобіг Л.Д. Троцьким, що розглядав цей феномен як бюрократичнуконтрреволюційну систему. Сучасні дослідники розглядають Сталінізм як,насамперед систему влади, що спиралася на диктатуру пролетаріату. Ленінрозумів, що Сталін дуже жорстока людина, і не хотів, щоб той прийшов до влади.
Важливо зрозуміти історію виникнення ірозвитку сталинизма. Для цього коротко ознайомимося з історією внутріпартійноїборотьби в партії в 1923–1930 роках. До речі, мало з яких питань історіїпіддавалися настільки явній фальсифікації, як питання про опозицію. Вже впублікаціях 1920‑х років багато епізодів, факти, як самий напрямокборотьби, що відбувалася, викладалися вкрай тенденційно. При цьому кожна зісторін намагалася представити своїх опонентів у найбільш непривабливому виді,ті чи інші висловлювання спотворювалися, помилки і неточності перебільшувалися.Брутальність і нелояльність не тільки не перетиналися, але і заохочувалися і зодного, і з іншого боку, що додавало із самого початку внутріпартійній боротьбівкрай різкий характер. У 1930‑ті роки лідери опозиції стали зображуватисявже як зрадники і шпигуни іноземних держав, завербовані імперіалістичнимирозвідками ще з першого років Радянської влади.
Сталін мало піклувався про те, щобпереконати своїх опонентів і залучити їх до спільної роботи. Він намагавсяпідкорити їх своїй волі, зломити їхній опір. До того ж Сталін був украйзлопам'ятний і мстивий. Його опоненти залишалися для нього особистими ворогаминавіть тоді, коли зникав предмет суперечки, і виникала необхідність спільноїдружної роботи. Правда, слід зазначити, що Сталін умів добре ховати своїпочуття.
Сталін і не щадив нікого. Він не зупинявсяне тільки перед розстрілом усіх тих, хто лише підозрювався в зв'язках зконтрреволюцією.
Сталін узяв на озброєння радикальні методиленінського «воєнного комунізму». Позбувшись суперників, Сталін став на шляхтотального і швидкого перетворення всіх сторін економічного, соціального ікультурного життя країни. Він нав'язав свої плани сверхіндустріаліації іпоголовної колективізації – зверху, без врахування інтересів суспільства шляхомсистематичного застосування великого терору…
Негайна, тотальна, одночасна, сутополітична революція – посилення влади, перетворення економіки, перетвореннясуспільних структур, соціальна інтеграція, зміни в інтелектуальній і моральнійобласті була здійснена Сталіним, та насильницьки нав’язана всьому суспільству.Ототожнивши себе з партією, Сталін підмінив партію, зруйнував її і заявив, щолише він один зберігає вірність залізним законам історії. Політика Сталіна пронизананасильством над особистістю.
Головний мотив, що спонукав Сталінарозв'язати терор, – непомірне честолюбство і властолюбство. Усепоглинаючаспрага влади обуяла його. Вплив його вже до початку 1930‑х років буввеличезний, але він хотів безмежної влади й абсолютної покірності.
Система створеної Сталін одноособовоїдиктатури була складної і міцною. Головну роль у ній грали каральні органи, щознаходилися під особистим контролем Сталіна.
Так у середині 1930‑х роківув'язнені будували в основному канали, спочатку Біломорсько-Балтійський, апотім Москва-Волга. До кінця положення змінилося, тому що стрімке розширеннясистеми ГУЛАГа збіглося з розширенням у країні промислового будівництва. РоботаГУЛАГа входила в державні плани і займала в них усе більш важливе місце. Начастку ГУЛАГа приходилася значна частина вивезення деревини, видобутку мідноїруди, золота і вугілля. ГУЛАГ будував не тільки канали, але і стратегічнідороги і промислові підприємства у віддалених районах країни, а також багатоінших робіт. При цьому планувався не тільки розвиток робіт з лінії ГУЛАГа, алеі приріст табірної робочої сили.
Таким чином, один раз виникнувши, широка системапримусової праці ставала однією з важливих причин усе нових масових репресій.
Предметом дослідження є епоха сталінізму,утвердження тоталітарного суспільства.
Мета даної курсової роботи – дослідити причини,хід, засоби та наслідки масових репресій у 1930 роки, які знищили тисячілюдських доль.
Завданнями даного дослідження є:
1. Дослідитивстановлення диктатури Сталіна;
2. Визначити,що стало поштовхом та початком масового репресування людей;
3. Окреслитинайвідоміші судові процеси, які передували репресуванням;
4. Вивчитистановище Радянської України у 1930 роках – роки тотального винищенняукраїнської інтелігенції, а також простих селян;
5. Встановити,яким було становище Сибіру в цей сумнозвісний період.
Об’єктом дослідження є масові репресії 1930 роківна території СРСР, союзних республік, їх передумови, проведення, кількістьрепресованих, причини репресування, каральні органи, які здійснювали репресивнізаходи.
Актуальність теми полягає у тому, що дослідженняепохи сталінізму, масових репресій 1930 рр., викриває весь трагізм тієї епохита не дає сучасному поколінню забути про жертви репресій – десятків тисячбезневинних людей. Довгий час з політичних причин цей злочин проти народу – репресії– замовчувався, вченим не було доступу до архівних документів тієї пори, томуузагальнення існуючих досліджень цієї проблематики вважаємо також доситьактуальним.
В даному дослідженнні використовувалисяісноричний, описовий методи, метод порівняння і узагальнення.
1.Диктатура Сталіна. Репресії1.1Передумови репресивних заходів. Плюси і мінуси колективізації йіндустріалізації
Наприкінці 1927 року на XV з'їзді ВКП(б) була поставленазадача об'єднання дрібних селянських господарств у великі колективи, з метоюздійснити соціалістичні перетворення в селі, забезпечити безперебійнепостачання міст сільськогосподарськими продуктами, забезпечити припливкапіталів у промисловість від експорту зерна. Усі делегати з'їзду, що говорили пророботу в селі, відзначали необхідність обережності і поступовості в справіколективізації. Також говорилося про недостачу в держави матеріальних засобівдля підтримки колгоспів, про недолік сільськогосподарської техніки, прослабкість сільських партійних організацій.
Але, на жаль, Сталін не зумів правильно оцінитиситуацію на селі. Бажаючи одержати компенсацію за колишні невдачі і здивуватисвіт картиною великих успіхів, він узяв курс на надмірно високі темпиколективізації, не зважаючи на об'єктивні можливості. До листопада 1929 року вколгоспи було об'єднано більше 7% селянських господарств, як правило,бідняцьких. Восени 1929 року Сталін робить ще одну помилку, висуваючи гаслосуцільної колективізації, що було явно передчасним. Суцільна колективізація –це цілісна система масового перекачування ресурсів з аграрного сектора віндустріальний, котра містила в собі:
· державніпостачання сільськогосподарської продукції замінімальними цінами;
· численніподатки, як грошові, так і натуральні;
· обов'язковестрахування будівель, тварин, посівів;
· створеннясистеми примусових робіт через ГУЛАГ.
Сталін говорив у грудні 1929 року: «Щобдрібноселянське село пішло за соціалістичним містом, необхідно ще, крім всьогоіншого насаджувати на селі великі соціалістичні господарства у виді колгоспів ірадгоспів, як бази соціалізму…».
На початку 1930 року по Росії було зафіксованобільш 2000 селянських виступів у відповідь на розкуркулювання не тількикуркулів, але й усіх, хто відмовлявся вступати в колгоспи. Вже в 1930 році булоарештовано, розстріляно, виселено в північні райони країни набагато більшекуркулів, чим їх було насправді.
2 березня 1930 року з'являється стаття Сталіна «Запамороченнявід успіхів». У ній правильно критикувалися багато перегинів у колгоспномубудівництві. Однак відповідальність за допущені «скривлення» покладалася намісцеві органи. [5, 3]
Колективізація завдала величезної шкоди сільськогосподарськомувиробництву. Зменшилося виробництво сільськогосподарської продукції. У 2 разискоротилося поголів'я великої рогатої худоби, а також коней, овець, кози ісвиней, тому різко скоротилося використання органічних добрив. У 1932–1933 рр.на території Поволжя, Південної України, Північного Кавказу і багатьох іншихрайонів лютував голод, факт якого заперечувався Сталіним. За 2 роки від голодувмерло близько 5 мільйонів чоловік. Колективізація була завершена в 1937 році.Тоді в колгоспи було об'єднано 93% селянських дворів. Усе це являє яскравийприклад організаційного деспотизму, проявом найвищої зарозумілості і власноїнепогрішності в прийнятті рішень.
Індустріалізація удалася більше чимколективізація. У період з 1928 по 1933 рік у СРСР було побудовано 1500 великихпідприємств і закладені основи таких галузей промисловості, як станко-, автомобіле-,тракторобудування, авіаційної і хімічної промисловості. Було налагодженевиробництво могутніх турбін і генераторів, якісних сталей, феросплавів, азоту,штучного волокна і т.д. Була створена оборонна промисловість. У величезнуроботу зі створення в СРСР сучасній промисловості вклала чимала праця іСталіна. Однак і в цій області він нерідко діяв не як мудрий державний діяч, аяк прожектер і волюнтарист, створюючи для країни і партії додаткові труднощі.План першої п'ятирічки (1928–1933 р.) був складений у двох варіантах:основному й оптимальному, котрий був на 20% більше базового. [5,4]
Старт п'ятирічки виявився не дуже успішним.Повільно зростало виробництво продукції. У сформованих умовах розумніше всегобуло б знизити багато завдань і перейти на базовий план, що, можливо, удалося бвиконати. Але Сталін настояв на значному збільшенні багатьох завданьп'ятилітнього плану і ввів контрольні завдання.
На початку темпи розвитку промисловості булидосить високі, але до 4 і 5 рокам п'ятирічки всі ресурси були вичерпані, дотого ж при недоліці кваліфікованих фахівців і елементарної безгосподарності,п'ятирічка не була виконана. Основний план п'ятирічки був виконаний лише повиробництву тракторів, видобутку нафти і торфу.
Можна сказати, що розвиток промисловостівідбувався наприкінці 20‑х – початку 30‑х років повільно ідосягалося дорогою ціною не в останню чергу тому, що на чолі партії іРадянської держави стояв Сталін. При іншім, більш компетентному керівництвікраїна могла б досягти великих результатів.1.2 «З'їздпереможців». Убивство Кірова
Ліквідація елементів ринкової економіки іпроголошення курсу на державний розвиток промисловості, насильницьку суцільнуколективізацію села виступили наприкінці 20‑х років своєрідним соціально-економічнимфундаментом кардинальних політичних змін у Радянському Союзі.
В умовах перманентної «надзвичайної ситуації»зростання психологічного напруження в суспільстві для політичного керівництвавсе виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати,а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, щоостаточно сформувався в СРСР у 30‑ті роки.
Його головними ознаками виступали: безмежна владаодноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат, бюрократизаціясуспільного життя, утворення однопартійної диктатури, монополізація владибільшовиками, формування командно-адміністративної економіки з одужуванням усіхзасобів виробництва, політичне відчуження громадян від управління державою,тотальний ідеологічний контроль правлячої партії над усіма сферами суспільногожиття, запровадження масового терору, репресій проти громадян. [17]
Збереження і зміщення системи одноосібної владиЙ. Сталіна продовжували поступову активізацію насильницьких дій, створювалиатмосферу страху та абсолютної покори.
У січні-лютому 1934 року проходив XVII з'їздпартії, що одержав назву «з'їзду переможців». Зовні він здавався демонстрацієювеликої єдності. Дійсно, усі від найбільших прихильників Сталіна до колишніхопозиціонерів хвалили лідера партії, «демонстрували» любов і відданість.Насправді ж генсека вже дуже боялися. Хрущев і Жданов, наприклад, першиминазвали його, Сталіна, «геніальним вождем», Зинов'єв прилічив його до ликукласиків наукового соціалізму, Кіров визначив генсека як «найбільшого стратегазвільнення трудящих нашої країни й усього світу»; Ворошилов сказав, що Сталін,будучи «учнем і другом» Леніна був і його «зброєносцем». [17]
Але не усе було так гладко. Багато делегатів з'їзду,насамперед ті з них, хто був ознайомлений з «заповітом» Леніна, вважали, щонаступив час перемістити Сталіна з посади генсека на іншу роботу. Колирезультати голосування стали відомі, то виявилося, що з 1225 делегатів заКірова, першого секретаря ленінградського обкому, було 3 голоси «проти», а у відношенніСталіна – майже 300, хоча відкрито ніхто не виступив. Каганович сповістив проце Сталіну, і було прийняте рішення залишити проти Сталіна теж 3 голоси. Іншібюлетені були знищені. Навіть якби і врахували ці 300 голосів «проти», то все рівно б Сталінувійшов до складу ЦК і, імовірно, був би обраний у будь-якому випадку генсеком.Але політичний резонанс після оголошення щирих результатів був би таким, щоврахувати всі його наслідки було б неможливо. Усі відразу б відчули, що велич «вождя» ефемерна.
Що ж дав Сталіну XVII з'їзд ВКП(б)? Він показав,що Сталіна бояться, що він сильний і може спокійно йти на розправу з кимзавгодно і коли завгодно.
Треба сказати, що після з'їзду різко змінилосявідношення Сталіна до Кірова, що, як особистість, багато в чому відрізнявся відгенсека. Він був простий і доступний, близький робітникам, часто бував напідприємствах, мав величезну енергію, яскравий ораторський талант, непогану теоретичну підготовку. Вплив Кірова неухильноріс, і в 1934 році він був,безсумнівно, другою за авторитетом людиною в партії. Спочатку Сталін відносився до Кірова непогано,вони разом відпочивали, дружили родинами. Але після XVII з'їзду він виявився вйого очах суперником.
1 грудня 1934 року С.М. Кіров був убитий уСмольному. Убивцею виявився хтось Ніколаєв Л.В.
Дотепер невідома вся правда про загибель Кірова.У 30-і роки існувала безліч версій. Говорили про те, що Ніколаєв убив Кірова з ревнощів,тому що той нібито став задивлятись на дружину Ніколаєва. Може бути, Ніколаєв був затятимприхильником Сталіна і, зрозумівши, що Кіров став більш популярний чим «вождь»,убив його? Навряд чи. Офіційна версія говорила, що злочин скоєний за наказом одного з колишніхопозиціонерів: Троцкого, Зинов'єва чи Каменева. Однак усі ці припущення можна сміло відкинути. Сьогодні,знаючи Сталіна, його виняткову жорстокість, підступництво і віроломство, цілкомможна припустити, що це його рук справа, тому що Сталін був вкрай зацікавлений у тому, щоб «убрати» Кірова.Підозрілість, владність, нещадність у Сталіна завжди брали верх, коли требабуло зробити свій вибір між елементарно порядним і тим, що заважало його владі. [2]
1.3 Масові репресії вдовоєнні роки
Убивство Кірова з'явилося гарним приводом дляжорсткості усього внутрішньополітичного курсу в країні. Сталін не міг забути,що четверта частина делегатів XVII з'їзду партії голосувала проти нього. Аскільки в нього супротивників у всій країні? З 1225 делегатів з'їзду незабаром1108 чоловік будуть арештовані, і майже усі загинуть у катівнях НКВД і таборах.Це була свідома ліквідація старої «ленінської гвардії». Вони занадто багатознали. Сталіну потрібні були самовіддані виконавці, функціонери більш молодогопокоління, що не знали його колишнього.
1 грудня 1934 року, у день убивства Кірова, завказівкою Сталіна, без опитування членів Політбюро, була складена постанова ЦИКСРСР «Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзнихреспублік». У цьому документі, що виражає кредо беззаконня, говорилося:
1. Слідським відділампропонується прискорити справу обвинувачуваниху підготовці чи проведеннітерористичнихактів.
2. Судовиморганам пропонується не затримувати виконаннясмертних вироків, що стосуються злочинів цієї категорії, у порядку розглядуможливості помилування, тому що Президія ЦИК СРСР вважає одержання проханьподібного роду неприйнятним.
3. Органамкомісаріату внутрішніх справ пропонується здійснюватисмертні вироки злочинцям згаданої категорії.[6, 14]1.4 Великі політичні процеси
Після убивства Кірова почалася підготовка доорганізації великих процесів, проводилося розширення мережі виправно-трудовихтаборів, здійснювалися масові висилки. У вересні 1936 року відбулася змінанаркома внутрішньіх років. Замість Ягоди був призначений М.І. Єжов. Епоху репресій1937–38 р. називають «ежовщиною». Однак масові репресії проти простих радянських громадян,проти керівних партійних і державних кадрів, обезглавлення командуванняЧервоної Армії, створення величезної мережі таборів у Сибіру й інших місцях немогли відбуватися без схвалення Сталіна, а арешти і ліквідація багатьох тисячкерівників – без його особистої і прямої вказівки. Списки керівників, щопідлягають ліквідації, готувало НКВД, для їхнього схвалення були потрібніпідписи Сталіна, Молотова, Кагановича. У 1937–1938 рр. Єжов представивблизько 400 таких списків, у яких містилися десятки тисяч імен. У грудні 1938року Єжов був зміщений з посади, а в 1940 р. – розстріляний. На його місце прийшов Л.П.Берія. [12,3]
Першим великим процесом періоду масових репресійбув суд над керівниками колишньої «ленінградської опозиції» – Зинов'євим, Каменевим і ще 17 їхнімисоратниками. Вони були арештовані незабаром після убивства Кірова. Першийпроцес відбувся 15–16 січня 1935 року в Ленінграді. Обвинувачення було висунутовідразу по декількох пунктах: моральна відповідальність за убивство Кірова,прагнення до реставрації капіталізму, розпалення терористичних настроїв і т.д.Обвинувачувані не визнали себе винними ні в чому за винятком моральноївідповідальності. Вони заперечували, що знали що-небудь про діяльністьзмовників, про підготовку убивства. 16 січня був оголошений вирок. Зинов'єводержав 10 років, Каменев 5 років тюремного ув'язнення. Але вони так і не вийшли на волю…19–24 серпня 1936 року їх судили ще раз. Серед обвинувачень були і тісні зв'язки згестапо, виступипроти ленінської програми будівництва соціалізму, підготовка убивств Сталіна,Ворошилова, Кагановича, Орджонікідзе, Жданова, знову ж убивство Кірова і т. д.Зинов'єв і Каменев визнали себе винними у всіх неймовірних пунктах обвинувачення.Наступного дня вони були розстріляні.
2 березня 1936 року на лаві підсудних виявилисяБухарин, Риков,Ягода, Крестинський– перший заступник наркома іноземних справ, Розенгольц – начальник керуваннянаркомату зовнішньої торгівлі і багато інших видатних діячів. Їх обвинувачувалив створенні «правотроцкистського блоку», метою якого було скинення в СРСР соціалістичноголаду, реставрація капіталізму, розчленовування СРСР і т.д. Вони нібитопрацювали на іноземні розвідки, планували арешт і убивство Леніна і т. д.Обвинувачувані частково визнали свою провину і майже всі були присуджені досмерті. [12, 4]1.5 Обезглавлення ЧервоноїАрмії
Наприкінці 1930‑х рр. Радянський Союз, не шкодуючи нісил, ні засобів готувався до неминучоі, здавалося б, війні з фашистськими державами. Ів цей тривожний час Сталін і органи НКВД завдали страшного удару по кадрамЧервоної Армії, знищивши протягом двох років десятки тисяч її кращих командиріві комісарів.
У червні 1937 року були віддані суду ірозстріляні найбільші воєначальникі. Серед них були Тухачевський, Уборевич, Якир,Фельдман, Корк і інші.
Усе це було, однак, лише початок. Виступаючи всерпні 1937 року на нараді армійських партробітників, Сталін призиваввикорчовувати «ворогів народу» в армії і доносити про їхні дії. Через деньВорошилов і Єжов видали наказ по Збройних Силах, де говорилося, що в ЧервонійАрмії мається розгалужена мережа шпигунства. Наказ пропонував усім, хто якосьзв'язаний зі шпигунами, – зізнатися; а тим хто, хто щось чи знає підозрює прошпигунську діяльність, – донести.
В другій половині 1937 і в 1938 роках репресивніоргани нанесли ряд страшних ударів по основному керівному ядру Червоної Армії –від командуючих округами і флотами до командирів полків і батальйонів. Важкомурозгрому піддалися майже усі військові академії Червоної Армії. Були арештованіначальники цих академій, а також сотні викладачів і слухачів. При цьомузагинули видні представники військової науки. У результаті в командному складі– тільки 7% з вищим утворенням. [6, 59]
Знищення кращих кадрів Червоної Армії викликалорадість у стані гітлерівців. Гітлер додавав цьому величезне значення. Вінпостійно заявляв, що в СРСР немає гарних полководців, тому що вони знищені ще в1937 році, а необхідні розуми в підростаючій зміні ще поки відсутні.
Треба сказати, ще про одну помилку Сталінанапередодні війни. Були зняті з виробництва 45 і 76 мм протитанковізнаряддя, скорочене виробництво кулеметів, керівництво не бачило перспективракетної зброї, танків Т‑34.
У підсумку у війну Радянський Союз вступивабсолютно непідготовленим.1.6 Масові репресії середусіх прошарків населення
Сталінські репресії торкнулися івеличезного числа працівників середньої і нижчої ланки і всіх прошарківнаселення. У1936 році з партії було виключено більш 1 мільйону чоловік. В умовах тогочасу це майже завжди було зв'язано з арештом. Великі втрати поніс, наприклад,робітничий клас. Сотні і тисячі робітників було репресовано на найбільшихпідприємствах: Електрозаводі, Кіровському заводі в Ленінграді,Метрострої.Важкий удар був нанесений і по селу. Заарештовували нізащо. Є.С. Гинзбург писав усвоїх спогадах про стару колгоспницю, який оголосили при арешті, що вона «троцкистка».Не розуміючи змісту цього слова, баба доводила, що вона не «трактористка», що вїхньому селі старих людей на трактор не саджають.
В другій половині 1937 року по десятках областейпрокотилася хвиля дрібних «відкритих» процесів. Майже завжди серед підсуднихбули голова райвиконкому, директор МТС, голови колгоспів, старший агроном,лікар… Їх обвинувачували в «шкідницької», «антирадянської», «правотроцкистской»діяльності.
«Шкідників» у сфері торгівлі обвинувачували внавмисній організації перебоїв у постачанні населення товарами, щоб викликатиневдоволення Радянською владою. Робітників на заводі могли обвинуватити в «шкідництві»,якби знайшли не щільно закручену гайку на верстаті…
У деяких областях збожеволілі співробітники НКВС притягали довідповідальності дітей 10–12 років, обвинувачуючи їх у створенні «контрреволюційноїтерористичної групи»… [21, 13]
Суворим репресіям піддавалися священики і які сповідували різні релігії. Щосилизакривалися і зносилися церковні будинки. До початку війни по всій Росіїзалишилося всього-на-всього 150 храмів.
Усього в 1936–1938 р. по політичних мотивахбуло арештовано близько 5 мільйонів чоловік. Тільки в Москві за деньрозстрілювали не менше 1000 чоловік. Це були вже не струмочки, а ріки кровібезневинних радянських людей. Жоден з тиранів і деспотів минулого не піддававпереслідуванням і не знищив такого великого числа співвітчизників як Сталін.Найстрашніше, що люди вірили «гаряче улюбленому» товаришу Сталіну, вони вважалинемислимим, що він має відношення до масового терору.1.7 Катування і катуванняув'язнених
Арешти безневинних людей лише одне з ланок сталінськоготерору. Метою його була не тільки чи ізоляція знищення неугодних. Треба булотакож зломити їхню волю, змусити їх назвати себе «ворогами народу». Ценеможливо було зробити при дотриманні законних методів і форм наслідку.Катування і катування застосовувалися органами НКВС не зі своєї ініціативи,а за згодою, чи навіть за вимогою сталінського Політбюро.
Усі невинні визнавали себе у всіх мислимих інемислимих злочинах: у замахах на життя Сталіна, у роботах на іноземнірозвідки, у створенні нових опозиційних угруповань. Обвинувачуваним легше буловмерти, чим терпіти нелюдські катування. Хіба їх можна витримати? Відомийписьменник А. Солженицын приводить у своїй книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» більш30 катувань, і це далеко не усі. Там минулого і безсоння, після якого «людинадіє наполовину несвідомо», і спрага, від якої «розпухнула мова і як їжак колепри найменшому ворушінні», і відправлення роздягненим у карцер, у якому холоднонавіть у шубі, і відрубування пальців, і катування розпеченим залізом і т.п.
Застосування катувань – це один з найважчихзлочинів Сталіна і створеної їм системи.
2. Радянська Україна: Драматичні 1930‑ті роки
Індустріалізація й колективізація велидо дедалі більшого зосередження влади у Москві. На Україні це означало, щомрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризувалисповнені надій 20‑ті роки, були приреченими. Систематично знищуючи майжевсі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити республіку просто вадміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху,підлягав ліквідації.
Напершому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реальнийопір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українськаінтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами танебільшовицькими партіями 1917–1920 рр., а також видатні діячі культури йнауки. ОДПУ, фабрикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючифізичний і психологічний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство вних на широко висвітлюваних у пресі показових процесах. У такий спосібполітична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хтоподіляв їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів.
Упершедо цієї тактики на Україні вдалися у 1929–1930 рр., коли в належності дотаємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України»(СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представниківінтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського,Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та ЛюдмилуСтарицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: задопомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства протиколективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну відСРСР. Використавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливостіта небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальнуеліту.
Якможна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного удару вцьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під часякого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на їївидання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів».У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самоговченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації,вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідуваньзазнали багато його колег і майже всі учні.
ПроцесСВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православноїцеркви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви булизмушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабароммитрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків булозаслано до трудових таборів.
У1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові.Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не буличимось новим, їх періодично проводили у 1920‑х роках для звільненняпартії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних дляборотьби членів. Але в 1930‑х роках вони набули зловісних, страхітливихрис. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки»,тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикоюСталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. Врезультаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навітькомуністичної верхівки. [10, 184]
У Радянському Союзі в цілому апогей сталінськихчисток настав у 1937–1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, «на Українітридцять сьомий рік почався в тридцять третьому». Ймовірно, що небезпеканаціонал-комунізму, з одного боку, та деморалізованість українських комуністівстрахіттями колективізації та голоду, з іншого, привернули особливу увагувласне до українців. Про наближення бурі сповістив зсув ідеологічних акцентів уМоскві. Роками партія повторювала устами своїх вождів, що головною небезпекоюдля радянського ладу є російський шовінізм, тим часом як націоналізмнеросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті є лише реакцією наперший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український націоналізмпосилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсуттєвішою дляУкраїни проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих українськихкомуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації. [10, 181]
Незадоволення Сталіна українцями не викликалоподиву. Українське село ніколи не підтримувало більшовиків, а в міру того як уміста – ці традиційні бази підтримки комуністів – вливалися мільйони селян,ставала реальною загроза перетворення їх на благодатний грунт для українськогонаціоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна очистити КП (б) У насампередпояснювалися тим, що вона, на його думку, не проявила себе належним чином підчас колективізації. Вирішивши зробити комуністів України «козлами відпущення»за провали 1932–1933 рр., Сталін наказав піддати їх відкритій критиці. Врезультаті українські комуністи засуджувалися в передовицях «Правди» тарезолюціях ЦК. за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та впроведенні зернозаготівель.
Перед українськими комуністами стояла трагічнадилема. Опинившись між вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долеюнаселення України – з іншого, вони були не в змозі ні задовольнити перших, нідопомогти останньому. Втративши прихильність Москви й не маючи підтримкинароду, КП(б) У стала безпорадною. Найдошкульнішого удару їй було завдано всічні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником наУкраїні, а фактично її «віце-королем», Павла Постишева. Разом із Постишевимприйшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів.Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські комуністи самі «правили бал» наУкраїні.
Постишеву було доручено завершити колективізаціюбез огляду на кошти, провести чистку в комуністичній партії та припинитиукраїнізацію. Тисячі місцевих чиновників на селі він замінив своїми людьми.Водночас він розпочав наступ на українізаторів. Засудивши підкреслювання«національної специфіки» як «небажання підпорядковуватися всесоюзнимінтересам», він говорив про українізацію як про «культурну контрреволюцію»,націлену на розпалювання «національної ворожнечі в пролетаріаті», на «ізоляціюукраїнських робітників від благотворного впливу російської культури». [20, 182]
Головним об'єктом цих наскоків був комісар освітиМ. Скрипник. Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р.він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий.Інший ідеолог українського націонал-комунізму Шумський помер на засланні. Помірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чивисипалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, щоз'явилася у 20‑ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українськихписьменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62.Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. Досибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників зУкраїнського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історіюУкраїни. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як ідраматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світфільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати доМоскви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, якихзаарештували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякіписьменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовкуМоскви.
Розпочате в 1930 р. знищення українськихустанов тепер сягнуло апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства,юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературнихчасописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніздаминаціоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р.,підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, «виявившинаціоналістичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити… структуру українськоїсоціалістичної культури від усіх… націоналістичних елементів. Була виконанавелика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистиливід двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числіблизько 300 вчених і письменників». Але чистки Постишева були спрямовані нетільки проти діячів культури, а й проти політичної верхівки України. Зазвинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис.відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії звинувачували у«фашизмі», «троцькізмі». «відсутності більшовицької пильності» та «зв'язках земігрантськими колами та чужоземними державами». В результаті між січнем 1933та січнем 1934 р. КП(б) У втратила близько 100 тис. членів. Постишевзазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали.Навіть Л. Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, приниження івзагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливихрозмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнямиукраїнських мас до більшої свободи й незалежності».
Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, напочатку 1930‑х років були в основному спрямовані проти українців, то«Велика чистка» 1937–1938 рр. охопила весь Радянський Союз. Вона ставила метоюзмести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна і пронизати всі рівнірадянського суспільства, особливо вищі ешелони, почуттям незахищеності,рабської залежності й покори «великому вождеві», У низці показових судовихпроцесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі«батьки-засновники» більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політичнаполіція, що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала «змови» терористичнихгруп, пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертнийвирок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язненняв сибірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас «зрадників»,слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях: «Хто вас завербував?» і «Когозавербували ви?». Отримані «визнання» часто прирікали випадкових знайомих,друзів і членів сімей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, буларозстріляна значна частина військового командування – єдина база потенційноїопозиції. [20, 183]
І знову Україна опинилася серед республік, щозазнали найдошкульніших ударів. На відміну від чисток 1933 р., під часяких репресували противників колективізації та українізаторів, у 1937 р.Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП (б) У та весь українськийрадянський уряд. Постишев (цей присланий з Росії безжальний виконавець чисток1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильностісталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, ікерівництво української компартії відмовилися проводити чистку в такихмасштабах, яких вимагав Сталін. Навіть після того як Постишева усунули, а наУкраїну в серпні 1937 р. прибули три особистих представники Сталіна – ВячеславМолотов, Микола Єжов і Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складіСтаніслава Косіора, Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувалоопиратися чисткам. В результаті до червня 1938 р. 17 міністрівукраїнського радянського уряду було заарештовано і страчено. Прем'єр-міністрЛюбченко скінчив життя самогубством. Загинули майже всі члени ЦК і Політбюро ЦККП(б) У. За підрахунками, репресій зазнали близько 37% членів КП(б) У,тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового «віце-короля» Москви у Києві МикитиХрущова, українська компартія «була вичищена до блиску».
НКВС планував знищити цілі верстви населення, як,зокрема, священиків, колишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хтобував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини; навіть простігромадяни гинули у величезних кількостях. Про масштаби «Великої чистки»свідчить, зокрема, знайдене у Вінниці під час другої світової війни масовепоховання 10 тис. розстріляних у 1937–1938 рр. місцевих жителів. З огляду набрак інформації західним ученим важко встановити загальну цифру людських втрат,яких завдав сталінський терор. За підрахунками Адама Улама, в усьомуРадянському Союзі між 1937 і 1939 рр. близько 500 тис. чоловік було страчено йдесь від 3 до 12 млн. заслано до таборів. У світлі вищезгаданих чинників можнаприпустити, що на Україні число жертв терору було надзвичайно високим.
До кінця 1930‑х років те обмеженесамоврядування, яке мали українці та інші неросійські народи, було майжезнищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя був цілком зосереджений уМоскві. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й протестами українських комуністів,Сталін правив на Україні через своїх особистих емісарів, таких як Постишев іХрущов. Попри своє велике економічне значення Україна втратила контроль надвласними ресурсами, капіталовкладеннями, розвитком промисловості і, щонайважливіше, над сільськогосподарською політикою. Навіть у розпал голодоморуукраїнський радянський уряд не міг без дозволу Москви розпорядитися жоднимкілограмом зерна. Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Булоскасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замістьвпроваджених Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні.Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближчеоточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасуватиреспубліканську структуру Радянського Союзу.
Сталін любив поєднувати драконівську політику знезначними пропагандистськими поступками. Так, у 1934 р., коли йшлакампанія централізації, столицю України з Харкова було переведено до їїтрадиційного центру – Києва. У 1936 р. Сталін повторив свій хід.Напередодні «Великої чистки» він дарував народові СРСР нову конституцію, щозабезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися громадяни«буржуазних демократій». Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палатиСоюзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він такожпідтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до1 1, поділивши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразкомсталінського цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 1930‑х років: «Житистало краще, жити стало веселіше».
3. Терор у 1930‑хроках у Сибиpу
У вивченні репресивної політики сталінськогорежиму існує ряд важливих аспектів, що дотепер не тільки не одержали ясноїісторичної оцінки, але і взагалі залишаються поки поза поля зору дослідниківчерез неприступність багатьох джерел. З загального комплексу проблем, зв'язаних зепохою сталінізма, найбільш вивченої єпроблема репресій проти селянства в період колективізації. Але сучасному суспільствузначно менше відомо про ті терористичні акції сталінців, що не стояли в прямомуо зв'язку зперетвореннями в селі.
Залишаючи осторонь питання про політичні мотивирозв'язаного терору (майже цілком пояснювальних більшовицькою ксенофобією), можна виділитикілька основних циклів репресивної сталінської політики.
Перший цикл був зв'язаний з початком радикальногозламування економічної структурикраїни і спробами сталінцівзробити різкий стрибок в аграрно-індустріальному розвитку. Він охоплював періодз 1930 по 1933 рік. Його особливість полягала в майже поголовному винищуванніцілого прошаркуфахівців і інтелігенції старої формації, яких партія оголосила «соціально-далекимиелементами». Погром у середовищі старої, дорадянської, інтелігенції буворганізований з того моменту, коли в країні виявилися ознаки гостроїекономічної кризи: розлад господарських зв'язків, повсюдний дефіцит товарів іпродовольства. Безпартійна інтелігенція була оголошена основним винуватцемекономічних провалів, і вже з літа 1930 року почалася масова «боротьба зішкідництвом». [11]
Перші найбільш великі «викриття» відбулися всистемі м'ясозаготівель і торгівлі. Архівні матеріали органів ФСБ (Hовосибірьск) показують, що тількив Сибіру спочатку було арештовано декілька десятків чоловік, в основному зчисла «колишніх», а потім оформлена «змова», що стала частиною розгалуженої загальносоюзноїорганізації «шкідників робочого постачання». П'ятьох арештованих фахівців ізСибіру присудили до розстрілу, інших засудили на 10 років концтаборів.
До середини 1930‑х років масштабитерору проти «шкідництва», об'єктом якого були насамперед старі фахівці,досягли максимального розмаху. Характерно, однак, що під видом «шкідництва» ОГПУактивно знищувало одночасно кілька соціальних груп населення: так званих «колишніх»,тобто представників старого чиновництва, офіцерів царської армії і всіхучасників першої світової війни, що побували в полоні супротивника, а такожколишніх червоних партизанів і священнослужителів. Hе дивлячись на настільки широкийнапрямок у розвитку репресій, жертви цього масового чищення були оформлені восновному як учасники двох широких загальносоюзних «справ» – «контрреволюційноїбілогвардійської змови» і «справи трудової селянської партії» (ТСП), чи «змови всільському господарстві». [12, 5–6]
Керівником «білогвардійської змови» ОГПУпризначило колишнього генерала В.Г. Болдирьова, що служив у Hовосибірську консультантом Сибплану. На чолі Сибірськоїфілії ТСПчислилися вчені-аграрники з крайового земельного керування – М.М. Холостов, І. У. Варакса, О.Ф. Брусницін і Є. Г. Мольс.
Якщо судити на основі загальної чисельностірепресованих тільки по цим двох «справах», то політичний задум сталінців стане досить ясним:здійснити кардинальне розчищення шляху для соціальних експериментів задопомогою фізичного усунення тих людей, що могли створювати режиму службові чиідейно-політичні перешкоди. У справі «контрреволюційної сільськогосподарської організації»було арештовано близько 2100 чоловік, з них розстріляно 976.
По «білогвардійській змові» арештовано 1759чоловік. Загальна ж чисельність подлеглих арешту в зв'язку з кампанією «боротьби зішкідництвом» склала 15 тис. чоловік – інженерів і техніків, службовцівдержавних контор, вчених і викладачів, фахівців багатьох галузей економіки ікерування.
Таким чином, уже на початку 1930‑х років бувздійснений справжній геноцид громадян з тих станів, які більшовицька влада зперших днів свого існування оголосила приреченими.
Розглядаючи події 1930‑х років уконтексті боротьби усередині правлячої більшовицької партії, у даний період уженеможливо знайти ні серйозної політичної опозиції сталінцям, ні якогось активного опору режиму.Партія, власне кажучи, була зломлена і цілком скорилася Сталіну, визнавши заним «історичну правоту».
Але в тих умовах, коли партія остаточно припинилаборотьбу, новим джерелом опору стали самі робітники. У списку політичних груп,що ОГПУ-HКВСбезупинно громило в 1930-і роки в Сибіру і ряді інших міст (Москва, Pостов), особливемісце займала «робоча опозиція». Це була одна із самих сплочених організацій, символреволюційної стійкості і єдності робітників у боротьбі з владою. Сибірськеугруповання діяло в Омську із січня 1927 року, спираючи в основному напідтримку робітників залізничного вузла і паровозоремонтного заводу ім.Рудзутака. Для її лідерів, теж робітників, – С.М. Баринова, М.А. Вичинського, Г.Н. Пантелєєва, В.Н. Журавльова,С.О. Шулего – систематичністеження ОГПУ, арешти і висилання були частиною їхнього повсякденного життя, алеце не заважало їм при виході на волю знову і знову відроджувати організацію ізалучати прихильників з робітничого середовища.
Організація відстоювала принципи робочоїдемократії, поширюючи на зборах і в приватних бесідах ідею «нової робочоїреволюції», вільної від «радянської буржуазії». Захищалися також гасланезалежності профспілок.
Перші арешти в Омській організації «робочоїопозиції» ОГПУ зробило на початку літа 1927 року. У пред'явленому обвинуваченніговорилося, що група «поширювала опозиційні матеріали, розмножені на спеціальнозробленому для цієї мети шапірографі», по осередках ВКП(б) і райкомам округурозсилала поштою звертання з закликом до активної роботи членів ВКП(б) накористь опозиції, підтримувала зв'язки з Москвою і Hовосибірськом. За рішеннямОсобливої наради при Колегії ОГПУ четверо обвинувачуваних були засуджені дотрьох років вислання в областях європейської частини СРСР. [7]
Незважаючи на переслідування, «робоча опозиція» наприкінці1920‑х років ще маласвій «окружком» у м. Ленінску-Омському і «райком» у Зеландьско-Омську, а також велаактивну роботу на заводі «Червоний орач», у будівельному тресті і наелектростанції.
Головний удар ОГПУ нанесло «опозиції» у липні1934 року, коли повернулися з таборів і вислання Баринов, Шулего і Глазунов спробуваливідновити діяльність організації. На підприємствах Омська і серед залізничниківбуло арештовано 42 чоловік. Їхніх лідерів ОГПУ зв'язало з якимось карним злочином, апотім розстріляло. [12, 6]
Група «робочої опозиції» була останнім реальнимпроявом організованого політичного протистояння сталінському режиму в умовахСибіру. Однак нечисленність її складу, замкнутий, нелегальний характер дій іпостійні переслідування з боку влади не дозволили їй об'єднати навколо себе якійсь суспільні групи. Таксамо як і інші організації, вона зійшла з політичної арени, не залишившипрактично ніяких слідів своєї діяльності.
Репресивні акції 1937–1938 років закономірнорозглядаються російськими і закордонними дослідниками як вища фаза сталінськоїполітики терору. Однак відсутність необхідних джерел, здатних дати ясну і недвозначну відповідь на питання прощирі наміри режиму в цей період, породжує різні тлумачення щодо цілей і змістукампанії масових арештів і страт громадян. У такій ситуації одні історикисхильні розглядати події 1937–1938 років через призму внутрішньої боротьби уВКП(б), спрямованої на знищення конкуруючих регіональних політичних груп ікланів, інші думають, що дії сталінців виражали більш широкі цілі і були основним компонентомуніверсального чищення в суспільстві.
Крім основного задуму, не до кінця проясненимзалишається і питання про загальну чисельність жертв. Вивчення широкогокомплексу документів партійних і державних органів у Сибіру, а також документіврегіональних керувань HКВС (сучасних УФСБ) дозволяє виділити принаймні чотири циклиздійснення акції знищення. Початок масової винищувальної кампанії був покладений «особливим рішенням ЦКВКП(б)» про очищення країни від «японо-германо-троцкистсько-бухаринської агентури», яке поступило в місцеві керування HКВС у травні 1937 року.Першу фазу цієї кампанії склали арешти по двох основних групах – «есерівської» і«білогвардійсько-монархичної» (РОВС). По кількостіжертв «справа РОВС» – одне із самих значних (тільки в Hовосибірській області в 1937 році поньому було арештовано 20 731 чоловік).
З липня 1937 року, тобто з появи директиви ЦКВКП(б) «Про антирадянські елементи» і слідом за цим організації «трійок» вобласних, крайових і республіканських центрах, у розвитку терору почалася другафаза – планові арешти і розстріли по «лімітах».
Третя хвиля репресій пішла з вересня 1937 рокупісля одержання спеціальних наказів HКВС, які вимагали проведення «лінійних операцій». За назвою «лінія»малися на увазі представники різних національних меншостей – поляки, латиші,естонці, китайці, корейці, японці, німці й інші. У Hовосибірському керівництві HКВС було отримано не менше 12 шифрограмм – наказівна арешти по національній ознаці.
Четвертий цикл масових операцій HКВС проводився з ранньої весни 1938 року напідставі нових «лімітів», затверджених Політбюро ЦК ВКП(б) 31 січня 1938 року.Категорії осіб, що підлягали арешту чи розстрілу, у даний період практично були ті ж, щой у попередніх операціях: «націонали», «праві», «куркулі», «соціально далекі».
Однак планова чисельність завдання по «лімітах»,у порівнянні з попереднім роком, збільшувалася в кілька разів. Цей репресивнийцикл протікав з різним ступенем активності до пізньої осені 1938 року.
Детальний розгляд особливостей кожної фази терорукінця 1930‑х років показує,що основна частина вищого прошарку регіональної еліти (секретарі обкомів і райкомів партії, голови обл(рай) виконкомів, члени бюрообкомів (райкомів) партії, керівники великих підприємств і організацій) булизнищені в період другої і третьої хвилі, тоді як керівники більш низького(районного) рівня стали жертвами чищення в основному в четвертому циклірепресій.
Той факт, що в ході терору була зміщена і знищеназначна частина радянського управлінського прошарку і партійних кадрів, даєпідставу вважати, що відновлення керівного складу в країні було однією з головних цілейрепресивної політики другої половини 1930‑х років. Але за результатами іхарактером кампанії, що завершилася, можна також зробити висновок, що вона мала на метідосягнення визначеної соціальної однорідності суспільства і політичної єдності,що булинеобхіднірежиму в умовах війни, яка наближалася. Знищення чи ізоляція окремихкатегорій громадян методом «розверстки» найбільше красномовно свідчить про такепрагнення. Якщо виходити з того, що ці категорії визнавалися серйозним «внутрішнімсупротивником» (свого роду «п`ятою колоною»), здатним у напружений моментстворити визначені труднощі уряду, то логіка екстремістських політичних дійсталінського керівництва в период 1937–1938 років стане більш ясної.
Ще одне питання, що вимагає уточнення, полягає втому, чи була кампанія терорузв'язана з прийняттям нової Радянської Конституції і проведенням на її основіперших «демократичних» виборів у Верховну Раду СРСР?
Варто визнати, однак, що через відсутністьнеобхідних джерел повна схема сталінського політичного плану 1937 року непіддається детальній реконструкції. Hикто з дослідників не привів прямих свідчень,здатних підтвердити чи спростувати наявність зв'язку між прийняттям Конституції, майбутніми виборами й організацієютерору. Але якщо ще не виявлені нормативні документи центральних органівпартіїчи HКВС, то регіональні матеріалидають непрямувказівкупро існування такого зв'язку. Ці матеріали підтверджують: у середовищіпрацівників HКВСакція масових арештів, які готувалися, сприймалася саме як частина передвиборчої кампанії. Черезобізнаних людей (головним чином з органів HКВС) інформація подібної суті довірчо поширювалася увизначених колах, стаючи суспільним надбанням.
Прикладом такого сприйняття служить, зокрема,випадок, який привів до краху кар'єри начальника Коливанського районного відділу HКВС Л.О. Мирошника. У червні 1937 року Мирошник повідомивсвоєму брату, що «у зв'язку з майбутніми виборами у Верховну Раду СРСР, полінії HКВСмається директива, по якій буде вилучений весь кулацкий і іншийконтрреволюційний елемент». Слідом за цим Мирошник був виключений з партії як «троцькіст»і потім арештований.
У цілому, сталінська репресивна політика, якосновний засіб впливу режиму на суспільство, зіграла вирішальну роль уздійсненні соціальних перетворень у країні. Цілком очевидно, що якби дії сталінців протягом усього періодуперебудови радянського суспільства не підкріплювалися репресивними мірамиособливого характеру і надзвичайними масштабами, розвиток країни був би зовсім іншим.
Висновки
Історики під тоталітаризмом звичайнорозуміють політичний лад, при якому державна влада в суспільстві зосереджена вруках якої-небудь однієї групи (звичайно політичної партії), коли знищенідемократичні волі і можливість прояву політичної опозиції. При такому режиміправляча група цілком підкоряє життя суспільства своїм інтересам і зберігаєвладу завдяки насильству, масовим репресіям, духовному поневоленню населення.
У СРСР у середині 1930‑х – початку 1940‑хроків сформувався тоталітаризм, а саме сталінізм. У країні були внаявності всі ознаки «тоталітарної системи»:
· насильницькевстановлення однопартійної системи;
· знищенняопозиції усередині правлячої партії, партійногоі державного апарату;
· ліквідаціясистеми поділу влади на 3 галузі: законодавчої,виконавчої, судової;
· знищенняцивільних свобод;
· побудовасистеми всеохоплюючих масових громадськихорганізацій, за допомогою яких забезпечуєтьсяконтроль над суспільством;
· уніфікація(приведення до однаковості) усього громадськогожиття;
· культнаціонального «вождя»;
· масовірепресії.
Партійна і державна влада в ці роки булазосереджена в руках Сталіна. На всіх «етапах» керування країною бувзабезпечений партійний контроль над державними органами, армією, промисловістю.Призначенням і зсувом державних діячів відали партійні інстанції. Тількипартійні органи вирішували питання структури державної системи. Політбюроприймало остаточне рішення про створення нових і закритті старих наркоматов.
Наприкінці 1930‑х років у країні склалося положення,коли було неможливо розмежувати, де починається держава і кінчається партія інавпаки. У цей час ВКП(б) у значній мірі змінила і свій власний вигляд, утратилазалишки демократизації у внутріпартійному житті. Рядові члени партії і навітьдеякі члени ЦК були відсторонені від вироблення партійної політики, що сталадолею Політбюро і партійного апарата.
Список використанихджерел
1. БіласІ. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953 рр. – У 2‑х кн. – К.: Либідь,1994.-кн. 1;
2. Белади Л.,Краус Т. «Сталин». М. 1990;
3. БенькоА. Машина репрессий 1937–1941 гг. на Украине. – Киев – Днепродзержинск,1993;
4. Бут А.,Добров П. «Экономическая контрреволюция» в Украине в 1920–1930‑егоды ХХ века: от новыхисточников к новому осмыслению. – Донецк, 2000;
5. ВестникМосковского университета. Серия. История. – М., 1989. – №4;
6. Ветеев В.,Панов В. Оправданию не подлежит. – М., 1989;
7. Волкогонов Д.«Триумф и трагедия». М., 1989;
8. Ганжа О.Українське селянство в період становлення тоталітарного режиму (1917–1927 рр).– К., 2000;
9. Гунчак Т.Україна. Перша половина XX століття. Нариси політичної історії – К.: Либідь,1993;
10. Даниленко В.,Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20–30-і роки. – К.,1991;
11. Данилов А.,Косулина Л. «История России ХХ век». М. 1998;
12. ЗемсковВ. Спецпереселенцы (по документам НКВД-МВД СССР). – Социологическиеисследования. – 1990. – №11;
13. КовальМ. Тотальна війна на знищення // Історія України: нове бачення. – у 2‑хт. – К., 1995;
14. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. –К., 1989. – Т. 2;
15. Кравченко В.І.,Красноносов Ю.М., Панченко П.П., Перепелиця А.І. України у 20–30роки ХХ ст. Мовою документів та очевидців. – Донецьк, 2002;
16. Лихолобова З.Г.Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30‑х років вУкраїні. – Донецьк, 1996;
17. Медведев Р.«О Сталине и сталинизме». М., 1990;
18. НікольськийВ. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні // Укр.іст. журн. – 2001. №2;
19. Поспелов П.(председатель редакции). «История КПСС». М. 1965;
20. Сторінки історії Компартії України. Запитання і відповіді. – К., 1990;
21. ЩетиновЮ. Режим личной власти: к истории формирования – Реабілітовані історією. АНУкраїни. – Київ-Полтава, 1992.