Відкритий міжнародний унівеситет розвитку людини “Україна”
Вінницька філія
Звичаї та обряди
українського народу
Контрольнаробота №1
Здисципліни “Етнографія”
студентки1 курсу
групиДД-11-02
ГорбулякОксани Леонідівни
Перевірив:________________
м. Вінниця
2003
Зміст
Зміст… 1
Вступ… 3
1. Етапи формування… 4
2. Обрядовість зимового циклу… 5
3. Весняні свята та обряди… 8
4. Літні свята… 10
5. Осінні звичаї та обряди… 11
Заключення… 13
Література… 14
Вступ
Духовну культуру й побут українського суспільства неможливо уявити беззвичаїв та різноманітних обрядів.
Виділяють три типи обрядовості: трудова, сімейна та календарна.
Трудові свята й обряди — органічна складовасвятково-обрядової культури українського народу. Взаємозв'язок свят і праці маєтрадиції, що сягають доісторичних часів.
Традиційна трудова обрядовість тісно пов'язана з календарним цикломсільськогосподарських робіт. Обряди неодмінно супроводжували початок оранки,сівби, вигін худоби на пасовище, закінчення жнив тощо. У селянській сім'їтрудові традиції та обряди були справжньою школою для підростаючого покоління.У процесі виконання ритуальних дій дитина здобувала перші трудові навички. Усімрозмаїттям своїх художніх, емоційних, атрибутивних, пісенно-музичних засобівтрудові свята сприяли вихованню у молоді любові до нелегкої хліборобської праці,до землі, прищеплювали своєрідний «кодекс хліборобської честі».
Сімейна обрядовість. Сімейне життя українцівтрадиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які вобразно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливішістадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народженнядитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. Основніелементи сімейної обрядовості — родильні, весільні та поховальні й поминальніобряди. Крім них, у сім'ї нерідко відзначалися події менш важливого значення:входини, пострижини, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне тазолоте весілля.
Календарні свята та обряди. Календар святвизначався аграрним устроєм життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід імолебень у полі до початку оранки, сівби, перед початком жнив. Відмічали деньсвятого, ім’ям якого був названий місцевий храм.
Зупинимось більш детально саме на календарній обрядовості.
1. Етапи формування
Календар українського селянина XIX — початку XX ст. являв собоюсвоєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба.Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним цикломправославної церкви, проте дійсною основою «побутових святців» бувтрудовий сільськогосподарський календар.
Календарним землеробським обрядам узагалі притаманні повільні темпизмін, значна консервативність та спадкоємність, і їхнє відмирання відбувалосядуже поступово. Цей процес, проте, був відчутно прискорений після 1917 р., колидо розряду пережиткових, ворожих соціалізму явищ була віднесена і вся народнакалендарна звичаєвість. У результаті разом із дійсно віджилими було втраченочимало позитивних народних традицій, що не могло не позначитись на загальнійекології української культури. Лише наприкінці 50-х років, в атмосфері такзваної «хрущовської відлиги», певного розповсюдження набуваютьадаптовані до умов «соціалістичної дійсності» деякі народнікалендарні звичаї.
Узагалі досвід показує, що найбільш життєстійкими й здатними додальшого розвитку виявляються ті форми календарної обрядовості, що втратилитісний зв'язок із релігією і трансформувалися в явище народного мистецтва,святкової розваги. Елементи календарних свят та обрядів нині широковикористовуються у творчості професійних та самодіяльних митців, удекоративно-прикладному і театральному мистецтві тощо. Традиційні свята іобряди чимдалі активніше входять у систему сучасної культури. Післябагаторічного панування войовничої безбожності у 1990 р. рішенням ВерховноїРади України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Зелені свята. Вумовах сьогодення накопичується досвід проведення таких масових сезонних свят,як Новий рік, Проводи зими (Масляна), Купала, обжинки та ін. Процес відродженнянародної звичаєвості вливається в загальний рух відродження національноїсамосвідомості, мови, культури.
2. Обрядовість зимового циклу
Традиційна новорічна обрядовість українців — це ціла низка зимовихсвят, серед яких виділяється період дванадцятидення з кульмінаційними точками25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за ст. ст. Навколоцих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склавсянадзвичайно багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший деньнового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відмінувід Різдва і Хрещення ці дні не мали важливого значення в релігійномукалендарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно церковних мотивів.
Миколи — давнє землеробське календарне свято.Відомі два Миколи весняний, або Теплий (9 травня за ст. ст.), і зимовий(Зимній) — 6 грудня. У народних віруваннях св. Микола виступає помічником ізаступником хлібороба.
До зимової дати були приурочені деякі приповідки про погоду та прогнози намайбутній врожай. Зокрема, на Харківщині казали: Як на Миколи іній — будеовес. Подекуди 4, 5 і б грудня справляли так звані Миколині святки.У ці дні варили кутю та узвар, щоб наступного року був урожай на плоди та ячмінь.
Серед українського населення Галичини, Закарпаття та інших західнихобластей з XIX ст. набула поширення католицька традиція обдарування від іменісв. Миколая. Очолювана парубком, перевдягненим у святого, група молоді обходиладвори, роздаючи подарунки дітям, а неслухняним залишала палицю як пересторогуна майбутнє. Через «Миколая» хлопці та дівчата нерідко передавалиподарунки своїм коханим. На Львівщині й Тернопільщині до свята випікалиспеціальне печиво — миколайчики — і клали їх дітям уночі під подушку.Звичай обдарування на Миколая почасти зберігається і в наші дні.
Свят-вечір(багата кутя, вілія, коляда) — вечір24 грудня за ст. ст. напередодні Різдва. З ним було пов'язано багато звичаїв іобрядів.
24 грудня нічого не їли до вечора, поки не з'являлася перша зоря на небі(вірили, що саме в цей час народився Ісус Христос). Підготовка до святковоївечері носила урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал.
До Свят-вечір готували чітко визначену кількість страв (7, 9 чи 12),використовуючи майже всі наявні у господарстві продукти, за винятком скоромних.Господар курив ладаном у хаті й читав молитву, щоб відвернути злі сили. Захиснуфункцію виконували також звичаї закликання морозу, обряди, якимизастерігалися від бурі, хижих звірів, відьом, чарівників та ін. На це святобуло прийнято вшановувати померлих і живих родичів.
Новий рік — одне з найдавніших інайпопулярніших календарних свят.
У давніх слов'ян, як і в багатьох землеробських народів Європи, рікрозпочинався навесні. Після прийняття християнства за греко-візантійськимобрядом початком церковного та громадянського року стало 1 вересня. З 1700 р.Петро І увів у Росії січневе літочислення, проте на Україні під впливом Литви йПольщі, які захопили в XIV—XV ст. більшу частину її території, традиціязустрічі Н. р. 1 січня існувала ще з кінця XIV ст., хоч і тривалий час невизнавалася широкими масами.
Серед українського селянства аж до початку XX ст. зберігалися новорічнітрадиції змішаного язичницько-християнського походження. Так, новорічні святавважалися чарівним часом, коли пробуджувалася й ставала небезпечною всіляканечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких такожбоялися і намагалися умилостивити. Дуже довго жила віра в те, що характерноворічного свята впливає на долю всього року. На цьому грунті сформувалисязвичаї, обряди, заборони та обмеження, в яких яскраво відбився світоглядхлібороба, його невпевненість у завтрашньому дні, страх перед стихійними силамиприроди.
Хрещення(Водохрещі, Водохреща, Ордань, Ардан,Йордан) — народний варіант християнського святаБогоявлення.
Відзначалося 6 січня за ст. ст. і знаменувало собою закінченнядванадцятиденного періоду святок. Xрещення увібрало в себе багато язичницьких іхристиянських обрядів, центральне місце серед яких займали обряди, пов'язані зводою.
Побутували численні новорічні прикмети й ворожіння. Так, на Полтавщиніу новорічну ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з півдня, вірили, що будеврожай на ярину, якщо з півночі — на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися,які зернові будуть найбільш урожайними наступного року. Для цього надворілишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродитьта культура, на яку впав іній. Яскраво ігровий характер мали ворожіння прошлюб.
Специфічними складовими традиційного українського новоріччя буливеличальні обходи й поздоровлення (щедрування, засівання), ритуальний обмінвечерею, обряди та ігри з масками («Маланка», «Коза») таін. Деякі з них широко побутують й донині.
Колядування — давній звичай зимових (переважноріздвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок)і речитативних формул (віншівок). Група чоловіків, неодруженої молоді,дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я,щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основіцих обходів лежала магічна ідея «першого дня», згідно з якоюпобажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю.
Щедрування — давній звичай новорічних обходів,під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славилигосподарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду.Щедрування супроводжувалось магічними діями, музикою, танцями, пантомімою,обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень — щедрівок (різновидколядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині,були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні.
На відміну від колядування щедрування незначною мірою відчуло на собівплив християнської церкви. На кінець XIX ст. обряд переважно став явищемнародної художньої творчості. Таким він зберігся й до-сьогодні.
Засівання (посипання) —давньо-слов'янський новорічний звичай. У перший день нового року дорослі йдіти, переважно чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючихлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров'я, щедрого врожаю.
«Коза» — театралізований обряд-гра змасками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар.Названий за головним персонажем — парубком, перевдягненим козою (вивернутийкожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуальногодійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», щосимволізували циклічний круговорот часу, прихід нового року.
«Маланка» («Меланка») —традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов'язанийсв. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31грудня за ст. ст. Ще у недалекому минулому обряд «Маланка» бувпоширений на значній території України.
3. Весняні свята та обряди
Найвідімішими весняними святами є Масляниця, Благовіщення і, звичайно,Великдень. Є також і менш відомі свята. Розглянемо їх детальніше.
Масляна (Масниці, Масляниця, сирна неділя)— давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи.Християнська церква включила Масляну у свій календар: масляний тижденьнапередодні Великого посту (кінець лютого — початок березня за ст. ст.), протевона так і не набула релігійного змісту.
На Україні Масляниця не мала такого широкого розмаху, як, приміром, уцентрально-російських областях. Але й тут дорослі та молодь катались на конях,ходили в гості, влаштовували бенкети у складчину.
У наші часи деякі елементи традиційної Масляної використовуються усвяті «Проводи зими».
Благовіщення — важлива віха землеробськогокалендаря українців. До цього" свята (25 березня за ст. ст.) лелекизвичайно прилітали з вирію та починали вити гнізда. Існувало повір'я, що наБлаговіщення відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі та інші плазуни.За народними уявленнями, лише після Благовіщення можна було розпочинати польовіроботи. Раніше ж «турбувати» землю вважалося великим гріхом.
Великдень (Паска) — найзначнішехристиянське свято на честь воскресіння Ісуса Христа. Відзначається у першу неділюпісля весняного рівнодення і повного місяця, обов'язково окремо від іудейськоїПасхи.
У народному побуті українців Великдень чітко утримував елементи язичницькоївесняної ритуалістики: випікання обрядового печива, фарбування яєць, ігри,танці й розваги молоді, вшанування предків, аграрно-магічні, очисні обрядитощо.
Юрія (Юра) — стародавнє святоземлеробського календаря, що відзначалося 23 квітня за ст. ст. У народнійсвідомості св. Юрій (Георгій) був покровителем диких звірів і охоронцемсвійських тварин.
Цього дня зранку виганяли худобу в поле на Юрову росу, яка, заповір'ями, мала чудодійну силу.
В уявленнях українців Юрій виступав також подавцем весняної вологи,необхідної для зростання посівів. Цього дня співали спеціальних пісень, в якихзвертались до святого з проханням узяти ключі й відімкнута землю, щоб випустититеплу росу, тепле літо.
Зільницький обряд був пов'язаний із збираннямлікувальних трав (зілля) і приурочувався до дня Симона Зілота (10 травняза ст. ст.). Участь у ньому брали лише баби й молодиці. Зібравшись в одній хатінапередодні, жінки смажили яєшню, варили вареники, готували інші страви тагуртом йшли до лісу збирати цілющі квіти і трави.
4. Літні свята
Купала (Івана Купала) —давньо-слов'янське свято літнього сонцестояння. Відзначалося 24 червня за ст.ст. у період підготовки до збору врожаю. Первісне Купалою, очевидно, називалиляльку або опудало, яких купали — топили у воді, заривали у землю,спалювали. Назва ж "Івана Купала" походить від народного найменняІоанна Хрестителя, вшануванням якого православна церква намагалася подолатидохристиянські традиції.
Купальську ніч вважали чарівною, коли пробуджувалася нечиста сила.Звідси — широко розповсюджені дівочі ворожіння на вінках, численні обряди імагічні прийоми, за допомогою яких застерігались від відьом. Вірили, що трави,зібрані на Купала мають особливо цілющі властивості.
Зелені свята — українська назва християнськогосвята Трійці, що відзначається на 50-й день після Паски. Троїцько-русальнаобрядовість знаменувала завершення весняного і початок літнього календарногоциклу. В основі її лежали культ рослинності, магія закликання майбутньоговрожаю.
Напередодні зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною,обов'язково прикрашали подвір'я та господарські будівлі клечанням —зеленими гілками клену, верби, липи, акації, ясеня, горіха, дуба тощо. Гілкивстромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Підлогу або долівку вхаті встеляли запашними травами: осокою, любистком, м'ятою, пижмою, ласкавцями,татарським зіллям.
На Зелені свята, як і після Великодня, провідували померлих родичів,могили яких обсипали клечаним зіллям. На кладовищі влаштовували панахиди таспільні поминальні трапези. Ця традиція подекуди збереглася до наших днів.
Маковія — спрощена українська назва церковногосвята святих мучеників Маккавеїв (1 серпня за ст. ст.). Цього дня у церквахразом із хлібним колоссям святили садові квіти і головки маку, які на Різдвовикористовувались для приготування куті. Вдома пекли пироги і коржі з маком.Традиційні першосерпневі букети на Поділлі називалися маковійками.Звичайно їх носили до церкви дівчатка. Перед цим їх треба було добренагодувати, бо наступний рік випаде неврожайний.
Спаса — свято православної церкви, встановленена честь Преображення Господнього (19 серпня за ст. ст.). Цей день був немовбиапофеозом радості селянина з плодів своєї діяльності. За традицією святилияблука, груші, мед, колачі з муки нового врожаю. Після церковної відправипригощали одне одного пирогами та фруктами, особливо дітей і старців.
5. Осінні звичаї та обряди
Покрови — християнське свято Покрова святої Богородиці, запроваджене уВізантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від сарацинів. Середукраїнців, які століттями постійно страждали від чужоземних набігів, ця легенданабула особливої популярності. Божу матір (її називали у тому числі й Покровою)вважали своєю покровителькою запорізькі козаки. Щорічно 1 жовтня з великоюурочистістю вони відзначали це свято на Січі у своєму головному храмі св.Покрови.
Дмитра — осіннє свято аграрного календаря, якевідзначалося 26 жовтня за ст. ст. За народними уявленнями, св. Дмитрозавершував землеробський рік, замикав землю і приводив зиму. Він же тримав усебе ключі до весни, коли передавав їх св. Юрієві. Після Дмитра звичайно вже незасилали сватів, і тому казали: До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі лавку неювитри. Субота перед Дмитром на Волині поважалась як дідова субота,коли влаштовували поминальні обіди для старих і жебраків. На Київщині жприказували: 3 Юрія — хороводи, з Дмитра — вечорниці.
Введення — християнське свято, що знаменувалособою початок зимового циклу обрядовості. Відзначали його 21 листопада за ст.ст. На Рівненщині казали:
Введення прийде, свят наведе. І дійсно, післяВведення йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари,Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.
В окремих місцевостях на Введення, як і на Новий рік, починали деяківиди робіт, що, за повір'ям, мало забезпечити успіх протягом усього року.
Катерини — молодіжне свято у народномукалендарі українців (24 листопада за ст. ст.). Цього дня дівчата ворожили промайбутню долю. Робили це, зокрема, так: зрізали гілки вишні чи сливи і ставилиїх у воду або в горщик із землею на покуті. Якщо вони розцвітали до Різдва абоНового року, це обіцяло скорий шлюб. У такий же спосіб ворожили про здоров'яабо смерть у наступному році.
Андрія — молодіжне свято, близьке за змістомдо Катерини. Відзначалося 30 листопада за ст. ст. і відповідало церковномусвяту Андрія Первозванного. Молодіжні зібрання цього дня були наповненівеселощами й розвагами і подекуди називалися великими вечорницями. НаАндрія вдавалися до різноманітних прийомів любовно-шлюбної магії: засіванняконопель, ворожінь із балабушками, калитою тощо. Ці ворожіння маливідповісти на такі основні питання: чого чекати в Новому році — шлюбу чисмерті; якщо шлюбу — то хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим. Намагалисятакож дізнатися про професію, матеріальне становище майбутнього чоловіка,главенство у майбутній сім'ї.
Вже у минулому столітті молодіжні ворожіння втратили свою магічнуфункцію і перетворились на традиційні ігри, що супроводжувались сміхом іжартами. Для свята Андрія є характерною певна «карнавальна свобода».У цю ніч, як і в новорічну, негласно дозволялися деякі прояви антигромадськоїповедінки, які в інший час гостро засуджувалися і навіть підлягали покаранню зазвичаєвим нравом. У ролі «порушників порядку» звичайно виступалипарубки та підлітки. Набір типових андріївських жартів не вирізнявся особливоювибагливістю: парубки знімали з воріт хвіртки і заносили на край села,підпирали кілком двері хати, вилазили на стріху і затикали комин, пускали вдимар горобців тощо. Особливо звитяжним вважалося вміння підняти воза іпоставити його на чиюсь хату. Такі ритуальні безчинства творили здебільшого наподвір'ях, де були дівчата на порі.
Заключення
Календарні свята й обряди — складний фольклорний комплекс, в якомупоєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичнітрадиції та пережиткові звичаї.
До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні таосінні свята, обряди і звичаї. Обов'язковими компонентами календарних святукраїнців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшануванняпредків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження імаскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Святасупроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожноїпори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі,обжинкові пісні та ін.
Завдання календарної обрядовості відповідали корінним прагненнямхлібороба: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді,високий урожай та плодючість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнєі вплинути на нього. Довгі століття через свята і обряди старші поколінняпередавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність,життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в нихпроявлялися його почуття, таланти, здібності.
Література
1.О.Воропай. Звичаї нашого народу. 1991
2.Культура і побут населення України. Під ред. В.Наулко.
3. БорисенкоВ. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. К., 1988.
4. Етнографія Києва і Київщини: Традиції йсучасність / За ред.
В. Ф. Горленка. К., 1986.
5. Курочкін О. В. Новорічні свята українців:Традиції і сучасність. К., 1978