ЗМІСТ
Вступ
Розділ І. Становлення Наполеона якособистості
1.1 Історичний портрет НаполеонаБонапарта
1.2 Участь Наполеона в революції, тайого діяльність до 18 брюмера 1799 року
Розділ ІІ. Піднесення могутностіФранції в ході боротьби із 2–5 антифранцузькими коаліціями
2.1 Війни Наполеона за часів йогоконсульства (1799 – 1804 р.)
2.2 Наполеонівські війни від 1804року до Тільзітського миру
2.3 Війни Наполеона в Європі до 1812року
2.4 Політика Наполеона на завойованихземлях
Розділ 3. Останні війни Наполеона
3.1 Наполеон від Росії до зреченняпрестолу
3.2 „Сто днів Наполеона” та смертьвеликого полководця
Висновок
Література
Додатки
ВСТУП
Я, вибрав цю темудля своєї курсової роботи тому, що вважаю її цікавою та актуальною і в наш час.Буду намагатися вивчити вплив Наполеонівських воєн на подальшу долю Європи,оскільки цей вплив мав не аби – яке значення.
В ролі об’єкта вцій роботі виступають Наполеонівські війни та Бонапарт як: людина, видатнийполководець, дипломат, а також людина, яка різними шляхами домагалась кращоїдолі для своєї країни.
Предметомдослідження роботи є: Наполеон, його кар’єрний ріст у військовій та політичнійдіяльності, Наполеонівські війни з анти французькими коаліціями, вдалівійськові дії (їх хід), поразки та їх причини, а також причини поразкиНаполеона взагалі.
Курсова роботаохоплює хронологічні рамки в межах з моменту народження Наполеона (70-і р.ХVІІІ ст.) і до його смерті (20-і р. ХІХ ст.). І суто Наполеонівські війни з1792 р. до 1814 р.
Метою і завданнямроботи є більше вивчення цього питання, та зроблений висновок на основі роботи:„чи Наполеонівські війни були загарбанням чи все ж таки революцією?”.
Новизною моєїроботи є те, що в наш час з’являються нові погляди на це питання, які є доситьцікавими та логічними, які змушують вчених замислитись над ними. Цю новизну, янамагатимусь показати в цій роботі.
Ступінь науковоїрозробки цієї теми є досить широкою, оскільки цим питанням цікавились історикита письменники ще в середині ХІХ століття, й досі цікавість до цієї теми незникає. Про Наполеонівські війни писали як французькі так і по всій Європі (іне тільки) історики. І тому існує багато різних думок, позитивних і негативнихз цього питання.
Так французькіісторики (Р.Е. Дюпюі, Т.И. Дюпюі, Ф. Массон) в своїх працях зображувалиНаполеона та його війни в яскравих кольорах. Російські історики в більштемніших, називаючи його війська „неприятельськими” (Б.В. Соколов, А.Л. Нарочничкий,Н.А. Шефов та ін.). До них можна віднести також англійських та інших істориківЄвропи (Н. Дейвіс, С. Деймон, А.З. Манфред).
Джерельна база єдосить великою, але я використовую не велику її частину, оскільки не маєможливості всю її опрацювати. В цій роботі зустрічатим4ться думки як російськихі англійських вчених так і французьких.
Тему„Наполеонівські війни: загарбання чи революції?” я почну з автобіографіїНаполеона і його участі в французькій революції, продовжу успіхами протифранцузьких коаліцій, його політикою на завойованих землях, та завершу роботуостанніми війнами та смертю Наполеона.
Цю тему, ядосліджую тому, що вона є досить цікавою для мене, а також щоб розширити своїзнання про політичне життя у Європі в добу Наполеона, та дослідити ступіньнаукової розробки з боку вчених.
Апробацією моєїтеми є те, що в наш час, внаслідок спірних питань, що виникають міжприхильниками та противниками Наполеона, які вимагають певних вирішень іобговорень. Внаслідок чого відбуваються круглі столи на конференції, на яких ціпитання обговорюються і мають подальший розвиток та нові думки провіднихісториків сучасності.
РОЗДІЛ І.СТАНОВЛЕННЯ НАПОЛЕОНА ЯК ОСОБИСТОСТІ
1.1 Історичнийпортрет Наполеона Бонапарта
НаполеонБонапарт є одним з найдивовижніших явищ світової історії. Це був видатнийфранцузький полководець, політичний діяч, перший консул Французької республіки(1799— 1804гг.), французький імператор з 1804 по 1815 рік. Наполеон провів засвоє життя близько 60 різних битв, що значно більше, чим ОлександрМакедонській, Ганнібал, Цезар і Суворов разом узяті.
Народивсявін 15 серпня 1769 року в місті Аяччо на Корсиці в сім'ї небагатого дворянина,адвоката по професії. У 1779—1784 роках Наполеон вчився у військовій школі вБрієнне, з 1784 по 1785 р. — в паризькій військовій школі, звідки був випущенийв армію в чині підпоручика. В період Французької буржуазної революції кінцяXVIII століття служив в революційних військах. Завдяки сміливій ініціативіБонапарта, вже капітана, частини революційної армії 17 грудня 1793 рокузвільнили Тулон, захоплений монархістськими бунтівниками і англійськимиінтервентами, за що якобінський уряд провів Наполеона в бригадні генерали.
Аленасправді політичні погляди Наполеона були глибоко ворожі якобінцям. Післяконтрреволюційного перевороту 9 термідора 1794 роки Наполеон піддавсякороткочасному арешту і був усунений від дійсної служби в армії. У жовтні 1795року за дорученням одного з ватажків термидоріанців, Барраса, Бонапарт керувавпридушенням заколоту, піднятого монархістами в Парижі, чим заслужив повнудовіру тодішніх правителів Франції. У 1796 році Директорія призначила йогокомандуючим армією, що діяла із завойовною метою в Італії проти Австрії іП’ємонта. Розбивши сили П’ємонта і примусивши його до підписання вигідного дляФранції світу, Наполеон в битвах на території Північної Італії (при Лоді,Кастйльоні, Арколе, Ріволі) завдав поразки військам монархічної для феодалаАвстрії, глибоко ненависної італійським народом, що поневолив нею, примусивАвстрію вийти з першої антифранцузької коаліції і підписати Кампоформійськиймирний договір 1797 роки.
Влітку1798 року Наполеон був поставлений на чолі експедиції, направленої за йогоініціативою на завоювання Єгипту. Але в серпні 1799 року, кинувши експедиційнуармію, що опинилася в скрутному положенні, він повернувся до Парижа,розраховуючи встановити військову диктатуру. Невдачі Директорії, армія якоїбула розбита в Італії A.B. Суворовим, особиста популярність Бонапарта якполководця допомогли йому захопити владу. В результаті державного перевороту влистопаді 1799 року (18 брюмера) Наполеон очолив уряд Франції. Своє положеннявін закріпив перемогою над австрійською армією при Маренго (14 червня 1800 р.),завершив кампанію вигідним для Франції Люневільським миром 1801 роки.
ДиктатураНаполеона здійснювалася у формі консульства, спочатку десятирічного, потімдовічного. А в травні 1804 року він був проголошений «імператором французів»під ім'ям Наполеона I. Він повністю ліквідував парламентський режим, створивмогутній централізований військово-політичний бюрократичний апарат, ввівцензуру друку, в його руках було зосереджене все керівництво військовою іцивільною адміністрацією, дипломатією і іншими сторонами державного життя.
Утривалій боротьбі з багатьма країнами Наполеон I добився великих успіхів. У1805 році він розгромив 3-у. антифранцузьку коаліцію (оточивши австрійськуармію при Ульмі в жовтні і перемігши 2 грудня в битві при Аустерліці) і 4-у —знищивши прусську армію. Правда, вже у ряді битв проти російських військ (приКремсі, Шенграбені, Пултуські і Прейсиш-Эйлау) Бонапарт почав терпіти серйозніневдачі, хоча результат битви при Фрідланді в 1807 році змусив Олександра Iукласти з Наполеоном Тільзітський мир. До цього часу наполеонівська Франціяпанувала над більшою частиною Західної Європи, яку Наполеон переробляв на свійрозсуд. Одні території він приєднував до Франції, а з інших робив васальнідержави і садив на престоли своїх братів і інших родичів.
Післяпоразки сумісного франко-іспанського флоту в битві при Трафальгарі Наполеону Iдовелося залишити плани вторгнення до Англії, але він став старатися ізолюватиїї шляхом встановлення в 1806 році континентальної блокади. Для цього вінспробував захопити Португалію і Іспанію, але натрапив на відчайдушний опір іпотерпів серйозні невдачі. Уклавши брак з дочкою австрійського імператора,Наполеон примусив Австрію вступити з ним в союз.
До 1810року тільки Росія надавала серйозну протидію загарбницькій політиці Бонапарта,і він почав відкрито готуватися до завойовного походу проти неї. «Ще три роки,і я — пан всього світу, — говоривНаполеон. 24 (12) червня 1812 року чудово організована наполеонівська арміячисельністю в 600 тисяч чоловік з резервом в 300 тисяч перейшла Нєман, межу Російської імперії. Зарозрахунками імператора, Росія могла захищатися армією втричі меншою, її очолювали генерали, які вже нераз терпіли поразки від Бонапарта. Але Наполеон натрапив на масовий героїчнийопір російського народу і російської армії, яку очолив досвідчений полководецьМ.І. Кутузов. Та і російські генерали опинилися не так бездарні, якочікувалося: вони проводили операції не гірше, а навіть краще за багатопрославлених французьких маршалів. А після пожежі Москви і Бородінської битви,яка, за словами Наполеона, була найстрашнішою із всіх даних їм битв, стало ясно, що росіяни билися не нажиття, а на смерть.
І Росія зламала могутність наполеонівської імперії. Післявигнання з своєї території Росією в 1813 році була послана армія услід затерплячими поразку французами для переслідування і повного розгрому.Похід російських військ привів в рухвсю Європу, всі скорені Наполеоном народи, один за іншим від нього відверталисяколишні союзники і васали. Після того, як в кінці березня 1814 року російськівійська увійшли до Парижа, Наполеону I, що знаходилося в цей час у Фонтенбло,довелося відректися від престолу. За Наполеоном був збережений титулімператора, а у володіння йому дали невеликий острів Ельба.
Але 1березня 1815 року Наполеон I зробив спробу повернути владу. Коли до нього дошливідомості про незадоволеність посадженими на французький трон Бурбонами, вінвисадився на південному березі Франції і рушив на Париж. По дорозі на його сторонуперейшли армія, значна частина селянства і буржуазії, і 20 березня Наполеон I зтріумфом війшову столицю. Його поява привела до оновлення антифранцузької коаліції, іпісля поразки при Ватерлоо Наполеону довелося повторно відректися від престолу.
Якполонений англійців його відправили до посилання на острів Святої Олени, деНаполеон I Бонапарт 5 травня 1821 року помер.
1.2 УчастьНаполеона в революції, та його діяльність до 18 брюмера 1799 року
Невдачіфранцузів на Рейнському фронті були компенсовані успіхами генерала Бонапарта вІталії. Він командував Італійською армією, яка спочатку налічувала тільки 30тисяч чоловік при 30 гарматах.Австрійці мали тут численніші війська, але вони були розкидані по країні.Французькі війська мали гострупотребу у всьому необхідному, оскільки британський флот блокував побережжяРів'єри, і постачання морем було ускладнено.Бонапарт вирішив спочатку розбити армію австрійського союзника сардінськогокороля Віктора Амедея, що налічувала 25 тисяч солдатів і 60 гармат, але що сильно поступаласяавстрійцям в боєздатності.
Австрійськаармія під командуванням генерала Больє налічувала 35 тисяч чоловік. Наполеонувдалося підняти дисципліну у рядах своїх військ, налагодити їх постачання зарахунок місцевих ресурсів і підняти чисельність армії до 45 тисяч чоловік. Вінспокушав солдатів і офіцерів багатою здобиччю в майбутньому поході і одночасновипустив демагогічне звернення до італійців, де виставив армію французькоїреволюції визволителькою Італії від австрійського гніту: «Народи Італії!Французька армія прийшла розбити ваші ланцюги. Французький народ — друг всіхнародів!» Але французьким друзям потрібно було їсти, що неминуче вело дорозоряючих Італію контрибуцій і реквізицій. Тому слова про дружбу і свободу залишилися, пустим звуком. 12 квітня 1796 року французи розбили при Монтенотте загін в4,5 тисячі австрійців, що забезпечував стик між австрійцями і Сардінією, івідкинули сардінську армію до Туріну. 10 травня при Лоді французи розгромилиармію австрійського фельдмаршала Больє, причому Наполеон особисто очолив атакуна міст через Адду. Проти Бонапарта була висунута 60-тисячна армія відкликаногоз Рейну фельдмаршала Вурмзера. Вона повинна була деблокувати Мантую. Вурмзеррозділив свої війська на три частини. Наполеон,як і інші французькі генерали, дотримувався «революційного» принципу: «Війнаповинна годувати сама себе» — інещадними реквізиціями вибивав з місцевого населення останні запаси. Томупервинна радість з приводу звільнення від феодальних повинностей дуже швидкозмінялася ненавистю до французів, що грабували окуповані землі. Протифранцузьких військ спалахували повстання. Практично у всіх зайнятих ними землях— в Італії і, зокрема, в Неаполітанському королівстві, в Іспанії, в Німеччині,в Росії. Чим більше територій завойовувала Франція, тим менше шансів вонакінець кінцем мала їх утримати. Але поки Наполеон, збираючи все свої силивоєдино для концентричного удару, мав перевагу перед численнішими, алерозрізненими ворожими військами.
АрміяБонапарта зняла облогу Мантуї і рушила назустріч військам Вурмзера. Вонаналічувала влітку 1796 роки близько 47 тисяч чоловік.
Угенеральній битві при Кастільоне 5 серпня 1796 року Вурмзер був розбитийБонапартом. Австрійці не витримали атаки і, втративши 16 тисяч убитими,пораненими і полоненими, відступили до Тіроля. У період з 2 по 5 вересняБонапарт розбив 20-тисячний загін австрійського генерала Пауля Давидовича. 8вересня французькі війська нагнали Вурмзера, у якого залишилося не більше 20тисяч чоловік, поблизу містечка Бассано. Із залишками армії Вурмзер закрився уфортеці Мантуя, гарнізон якої збільшився до 28 тисяч.
Надопомогу йому рушила армія фельдмаршала Миколи Альвінци. На з'єднання зАльвінци рухався 16-тисячний загін Давидовича. Їх зустріч намічалася у Вероні.Через декілька днів австрійці були розбиті в триденній битві при Арколе 15—17листопада. До 14 тисяч солдатів, що залишилися від армії Альвінци, додалося 10тисяч тірольських ополченців-добровольців і 27 тисяч солдатів Рейнської армії,приведених Карлом. Наполеон мав в своєму розпорядженні 41-тисячну армію і ще 12-тисячнимзагоном генерала Жубера. Карл і Наполеон зійшлися 16 березня при Тальяменто,після чого Карл відійшов до річки Ізонцо. 23 березня у Мальборджетто генералМассена розбив французький загін. 1 квітня при Неймаркте знову відбулосязіткнення головних сил, що не мало рішучого результату, але ерцгерцогвраховував, що ворог стоїть всього в 150 км від австрійської столиці, умістечка Леобен, і вже перейшов Карнійські і Юлійські Альпи. Загін Жубера тим часом дійшов до Лінца. 18 квітня 1797 року вЛеобене були підписані попередні умови миру, які були затверджені 17 жовтня1797 року мирним договором в Кампоформіо. Австрія відмовлялася від гегемонії вПівнічній Італії, надаючи формальну незалежність тамтешнім державам, а фактичнопогоджуючись з їх васальною залежністю від Франції. Натомість Австрійськаімперія одержала Венецію, Зальцбург і Баварію, віддавши Франції Бельгію івизнавши її панування на лівому березі Рейну. Єдиним супротивником Франції залишилася Англія. У січні 1798 року генералБонапарт, що відрізнився в Італії, був призначений командуючим так званоюАнглійською армією. Вона була зосереджена в районі Дюнкерка і готувалася довисадки на Британські острови. Проте перевага ворожого флоту робила успіх майбутньогодесанту більш ніж сумнівним. Адже роком раніше спроба організувати операціюпроти Британських островів закінчилася повним провалом. Бонапарт чудово розумівбезнадійність морської операції проти Англії і задовго до невдалої експедиціїГумберта покинув пост командувача Англійської армії, що не обіцяв гучної слави.Він зміг переконати правлячу в Парижі Директорію в необхідності висадки вЄгипті. Звідти майбутній імператор розраховував завоювати весь Близький Схід, апотім завдати удару по Індії і тим остаточно підірвати колоніальну могутність«владичиці морів». 12 квітня 1798 року був підписанийнаказ про утворення Східної армії, во главі якої встав Бонапарт. По дорозі доЄгипту французькі війська 12 червня зайняли Мальту. 1 липня армія Бонапарта висадиласяв Єгипті і наступного дня оволоділа Олександрією. Рухаючись до Каїра, французирозгромили в битві при Пірамідах 21 липня армію єгипетських мамлюків. Засловами Наполеона, він мав в своєму розпорядженні всього 23 тисячі солдатів,тоді як вороже військо досягало 60 тисяч чоловік. Не виключено, що чисельністьмамлюків перебільшена. Атака мамлюків при пірамідах була легко відбита, а їхукріплений табір узятий штурмом. 22 липня французькі війська захопили Каїр. Ібрагім-паша із залишками арміївідступив до Сирії. Там вона з'єдналася з військами Ахмед-паші, що прийнявзагальне командування.
Наполеонвважав кампанію виграною, але тут в справу втрутився англійський флот.Командувач Середземноморською ескадрою адмірал Нельсон серпня раптово атакувавфранцузький флот в Абукирській бухті поблизу гирла Ніла, причому частина британських кораблів змогла непомітновстати між ворожими суднами і берегом, а інша частина атакувала ворога з бокуморя. Французькі кораблі потрапили під перехресний вогонь і майже всі було потопленоабо захоплено. Після Абукира доля французької армії в Єгипті була вже вирішенанаперед, оскільки, позбавлена, постачання з Франції, вона не могла ні зробитиуспішного походу на схід, ні просто скільки-небудь тривалий час утриматися вЄгипті, де мамлюки розвернули проти французів партизанську боротьбу. Вести боротьбу доводилося в пустинніймісцевості, де принцип самопостачання, що сповідався революційною армією, бувнепридатний. Наполеон проте відправився у відчайдушний похід до Сирії. 15 липня у Абукира висадилося 15-тисячне турецьке військо, щобазувалося на острові Родос. Наполеон, маючи в своєму розпорядженні всього лише6 тисяч солдатів, розбив турок наголову, а 2 серпня залишки турецькоїекспедиційної армії капітулювали в Абукирі.
НезабаромНаполеон дізнався про те, що армії Директорії терплять поразку від російських іавстрійських військ під командуванням фельдмаршала Суворова, а тому урядстрімко втрачає популярність в народі. Генерал Бонапарт вирішив, що пораповернутися до Франції і узяти владу в свої руки. 23 серпня 1799 року вінвідплив з Олександрії на 2 фрегатах на чолі 500 солдатів і 5 генералів — ЖанаЛанна, Олександра Бертьє, Іоахіма Мюрата, Олександра Андреосси і ОгюстаМармона. Йому вдалося благополучно минути зустрічі з англійською ескадрою і 9жовтня, після зупинки на рідній Корсиці, досягти французького побережжя.
9листопада (18 брюмера) 1799 року прихильники Бонапарта добилися призначеннягенерала командувачам військами Парижа під приводом придушення роялістськоїзмови. Наступного дня, коли депутати нижньої палати парламенту, Ради п'ятисот,засумнівалися в існуванні змови, Наполеон за допомогою вірних йому військрозігнав парламент. На захист Директорії не виступив ніхто. Наполеон бувпроголошений Першим консулом і одержав практично необмежену владу.
Закінчуючи цейрозділ хотілося б узагальнити те, що життя Наполеона було певною мірою вдитинстві жорстоким, про те в цій ситуації він не тільки не зламався й проявивсвоє сильне Я. Далі виявився його військовий талант, який дозволив Наполеону вдвадцять сім років стати командуючим армії в Італії, та в кінці кінців 18брюмера 1799 року маючи підтримку війська та народних мас захопити владу вФранції.
РОЗДІЛ ІІ. ПІДНЕСЕННЯ МОГУТНОСТІФРАНЦІЇ В ХОДІ БОРОТЬБИ ІЗ 2–5 АНТИФРАНЦУЗЬКИМИ КОАЛІЦІЯМИ
2.1 ВійниНаполеона за часів його консульства (1799–1804 р.)
Бонапартудісталася незавидна спадщина. Скарбниця була порожня. Французькі військазазнали важкої поразки в Італії і в Єгипті. У Вандеї бушувало роялістськеповстання. 25 грудня новий правитель Франції звернувся до союзників з мирнимипропозиціями. На той час Росія вийшла з антифранцузької коаліції, проте Англіяі Австрія розраховували, що і без російських військ їм вдасться добитисяперемоги, і від мирних переговорів відмовилися.
Французькуармію, що залишилася в Єгипті, очолив генерал Жан Батіст Клебер.
14червня 1800 року Клебер загинув в сутичці з роз'їздом мамлюків. Генерал ЖанФрансуа, що змінив його, де Meну.
31серпня 1801 року Міну капітулював. За умовами угоди він з 26-тисячним військомповернувся до Франції на британських суднах, зберігши зброю і прапори.
Ще в1798 році англійська дипломатія створила другу антифранцузьку коаліцію зАнглії, Австрії, Росії, Туреччини, Іспанії і Неаполітанського королівства.Поява російських військ на театрі військових дій внесла перелом. Вони повиннібули прийти на допомогу австрійській армії, що билася в Північній Італії.Англійці направили до італійських берегів ескадру адмірала Р. Нельсона. ВисадкаБонапарта до Єгипту зробила імперію, Османа, на якийсь час союзником Росії.
Французибули витиснені і з Мальти. У вересні 1798 року на острові спалахнулоантифранцузьке повстання. Потім на Мальту висадилися англійці і обложилифранцузький гарнізон у фортеці Ла-Валетта. Вичерпавши всі запаси, французи, якимикомандував генерал Клод Анрі Вобуа, капітулювали 5 вересня 1800 року.
Невдалодля коаліції склалася і експедиція до Голландії, хоча спочатку її чекав великийуспіх. 30 серпня 1799 року голландський флот здався британській ескадрі. 16вересня у Бергена зійшлися 35-тисячна англо-російська армія герцога Йоркськогоі 22-тисячної франко-голландської армії під командуванням французького генералаГійома Марі Ганна Брюна. Французькі втрати склали 3 тисячі чоловік, а втратисоюзників — 4 тисячі. Друга битва у Бергена відбулася 2 жовтня. Цього разуобидві сторони втратили по 2 тисячі солдатів і офіцерів, і союзникам вдалосяпотіснити французів і голландців. Проте наступна битва при Кастрікумі 6 жовтнязакінчилася перемогою французів, що одержали підкріплення. Союзники втратили3,5 тисячі, а франко-голландська армія — 2,5 тисячі чоловік.
ГерцогЙоркський відступив на північ. Він зрозумів, що сил для завоювання Голландії унього недостатньо. Основне ж завдання по нейтралізації голландського флоту буловже виконане. Тому 18 жовтня 1799 року був поміщений Алкмаарський договір зБатавською республікою, по якому союзники покинули територію Голландії.
Того ждня імператор Павло I, що вважав, що англійці і австрійці мають намір примуситиросіян тягати каштани з вогню, вийшов з 2-ї антифранцузької коаліції. Більштого, через рік, в грудні 1800 року, був фактично поміщенийросійсько-французький союз проти Англії, і імператор Павло в січні 1801 рокунаказав корпусу донських козаків відправитися на завоювання британських володіньв Індії. Наполеон обіцяв російському імператору Мальту (Павло був гросмейстеромМальтійського ордена), але для цього ще потрібно було вигнати з островаанглійців.
Індійськийпохід спочатку був авантюрою, приреченою на провал. При русі черезсередньоазіатські пустелі переважна частина армії неминуче загинуло б з голоду,спраги і лихоманки. До Індії не дістався б ніхто. Це підтвердили і пізнішіекспедиції російських військ до Хіву. Але головною причиною вбивства Павлагрупою змовників в ніч з 23 на 24 березня 1801 року стало побоювання, щозближення з Францією приведе до припинення російсько-англійської торгівлі, відякої дуже залежала економіка Росії. Адже на Британські острови йшла значначастина продовольства, що вивозилося з Росії, і сільськогосподарської сировини,а звідти поступали промислові товари. Та і морська торгівля з іншими країнамиздійснювалася значною мірою на англійських суднах. Після загибелі Павла планифранко-росіянина союзу були поховані.
У Італіїсоюзникам і після відходу армії Суворова перший час супроводили успіхи.Положення змінилося, коли на Апеннінському півострові з свіжими силами з'явивсяПерший консул. Наполеон вирішив завдати головного удару в Італії, де він самвстав на чолі армії. Одночасно він розпустив чутки, що генеральне настаннязробить в прирейнських областях інша армія, під командуванням Моро. Нову арміюдля Італії Бонапарт таємно формував в Діжоні поблизу швейцарського кордону.
8 травня1800 року Перший консул прибув до Женеви. 14 травня він повів армію черезАльпи. Бонапарт розраховував пройти через Сен-Готардський перевал і ударити втил австрійської армії генерала Меласа, що діяла в Італії. 24 травняфранцузький авангард під командуванням генерала Ж. Ланна розбив австрійськийзаслін у Івре. 2 червня армія Бонапарта без бою увійшла до Мілану. Меласвирішив дати генеральну битву французам. 14 червня 45-тисячна австрійська арміяатакувала ворога у села Маренго, напередодні зайнятого французами. Корпусгенерала Віктора займав, сильну позицію біля струмка Фантаноне і успішновідображав натиск австрійців. Нарешті, австрійська дивізія генерала Оттафорсувала струмок і увірвалася в Маренго. У цей момент підійшов Бонапарт зрезервними частинами і зупинив подальше просування ворога. Перший консул ввів вбій 800 солдатів своєї гвардії, які стійко чинили опір атакам австрійськоїпіхоти і кавалерій. У три години французькі війська не витримали натискуперевершуючих сил супротивника і стали відходити під прикриттям корпусу Ланна іКонсульської гвардії. Проти гвардії австрійці виставили 24 знаряддя. Ядрапробивали проломи у французькі каре, але гвардійці зберігали лад і поволівідходили. За 3 години війська Ланна відступили тільки на 4 км.
Меласбув упевнений в перемозі і послав до Відня бадьору реляцію. Австрійці сталивлаштовувати табір на полі бою, що залишилося за ними, коли сюди повернуласяфранцузька дивізія Л. Дезе, раніше послана Бонапартом на розвідку До Новини.Вона атакувала не чекаючого нападу ворога. Сам Дезе ліг в перші ж хвилинибитви, що поновилася, але приклад його дивізії надихнув решту французькихвійськ. Кавалеристи Келлермана зім'яли французьких драгун, а корпус Ланнаперекинув австрійську піхоту в центрі. До 5 годин вечора австрійці безладновідступили за річку Борміда. Вони втратили 12 тисяч чоловік убитими, пораненимиі полоненими і значну частину артилерії. Мелас, приголомшений тим, як перемога,що здавалася вже досягнутою, обернулася нищівною поразкою, почав переговори проперемир'я.
9 лютого1801 року між Францією і Австрією був поміщений Люневільський мир. Австрійціпоступилися французам всією Північною Італією аж до річки Мінчино. Залишившисьнаодинці, Англія 25 березня 1802 року уклала з Бонапартом Ам’єнський мир, щовиявився на ділі лише коротким перемир'ям.
У травні1803 року англійці, розраховуючи на підтримку з боку Росії, Австрії і Пруссії,знов оголосили Франції війну. У грудні 1804 року на сторону Франції всталаІспанія. У тому ж місяці Наполеон Бонапарт прийняв титул імператора, але лишечотири роки опісля оголосив Францію імперією, до цього залишаючись «імператоромреспубліки». Він вирішив спробувати розбити англійський флот і висадитися наБританських островах.
У Булоніна Атлантичному побережжі імператор зосередив велику армію для майбутньогодесанту. Наполеон сподівався, що сполучений франко-іспанський флот, щоналічував 85 лінійних кораблів, зможе якщо не розгромити, то хоч бинейтралізувати 105 кораблів британського флоту. Проте французькі і іспанськікораблі були розосереджені на двох театрах — в Середземномор'ї і Атлантиці.Англія, контролюючи Гібралтарську протоку, могла без праці запобігти з'єднаннюворожих військово-морських сил. Британський флот блокував головні французькі ііспанські бази на атлантичному і середземноморському побережжі. Коли до кінцясерпня стало ясно, що перекинути кораблі з Середземного моря до Ла-Маншу невдасться, Наполеон двинув війська з Булонського табору до Німеччини, щоброзгромити австрійські і російські війська. Проте він наказав франко-іспанськійескадрі французького адмірала Вільньова, блокованій в Кадісі, йти до блокованоїанглійцями Картахени і постаратися розбити британський флот, а потім висадити10-тисячний експедиційний корпус для посилення корпусу Сіна-Сера в Калабрії.
2.2Наполеонівські війни від 1804 року до Тільзітського миру
Вільньоврозташовував 18 французьких і 15 іспанських лінійних кораблів, протистояла йомуанглійська ескадра адмірала Нельсона, яка налічувала 27 кораблів. Обидва флоти зустрілися 21 жовтня 1805 року у мисуТрафальгар, в 10 милях від Кадіса. Вільньов, усвідомлюючи, що його морякипідготовлені набагато гірше англійських, побачивши англійську ескадру, повернувдо Кадісу. Він хотів дати битву якомога ближче до цього порту, щоб у разіпоразки сховатися в його гавані. Під час дня колона Нельсона прорізала ворожийцентр. «Вікторі» дав '«одовжній залп по флагманському кораблю Вільньова«Бюсантор», але незабаром опинився під вогнем відразу декількох ворожих суден.Нельсон був смертельно поранений і помер ще до закінчення битви. Але на йогорезультат смерть адмірала не вплинула.
Англійціпотопили один і захопили 17 ворожих кораблів, не втративши жодного. Поразка при Трафальгарі було викликано, перш за все, низькимрівнем підготовки іспанських і французьких моряків. Помилковою була вимогаНаполеона до свого флоту шукати перемоги над супротивником в генеральній битві.На Святій Олені, підводячи підсумки свого життя, Наполеон з гіркотою, алеабсолютно справедливо відзначив: «У 1805 році у мене було 80 лінійних кораблів,але не було ні справжніх матросів, ні офіцерів, мої адмірали грали в хованки занглійцями...»
Післяперемоги при Трафальгарі англійці неподільно панували на морі аж до закінченнявоєн з Францією в 1815 році. Наполеону залишалося узяти реванш заТрафальгарську катастрофу на суші, що йому блискуче вдалося в кампанії 1805роки під Аустерліцем. Британський прем'єр-міністр Уїльям Пітт до осені 1805 роки створив новуантифранцузьку коаліцію з Австрії і Росії. Англійці оплачували півмільйонаавстрійських і російських солдатів з розрахунку 1250 тисяч фунтів стерлінгів закожні 100 тисяч чоловік. Передбачалося, що проти союзної Наполеону Данії виступить100-тисячна англо-російська армія. Союзну французам Баварію повинна буласкрушити 85-тисячна армія австрійського генерала До. Макка, яку повинна булапідтримати 46-тисячна російська армія під командуванням генерала М.І. Кутузова.100-тисячна австрійська армія ерцгерцога Карла призначалася для вигнанняфранцузів з Північної Італії. Між арміями Карла і Макка розташовувалася25-тисячна армія ерцгерцога Йосипа, яка, залежно від обстановки, повинна була діятиабо в Баварії, або в Італії. 8 вересня 1805 року армія Макка вторглася доБаварії. У відповідь Наполеон швидко перекинув туди свої війська з Булонськоготабору. Вони, стали іменуватися Великою армією. Австрійці тим часом зміцнилисяв місті Ульм на річці Лех, чекаючи там армії Кутузова, що тільки почала марш змеж Росії. Французи встигли оточити Макка і примусили його капітулювати ще допідходу російських підкріплень. Кутузов, будучи не в силах протистоятиперевершуючим силам Наполеона, став відступати під прикриттям сильнихар'єргардів, які нанесли французам значні втрати в боях у Шенграбена і Кремса.22 листопада в Ольмюці в Чехії Кутузов зміг з'єднатися з головними силамиросійських і австрійських військ. Їх привели туди імператори Олександр I і ФранцII. Останній ледве встиг бігти з Відня, зайнятого 15 листопада французькимивійськами.
Наполеонрозташувався на Праценських висотах, що панували над селом Аустерліц. Щобвикликати союзників на бій, він наказав маршалу Н. Сульту з демонстративноюпоспішністю залишити цю позицію, що здавалася сильною. Французи розпускаличутки про свій намір відступати і далі. 1 грудня австро-російські військазайняли Праценські висоти.
Наполеонпрагнув якнайскоріше дати супротивнику генеральну битву. У будь-який момент докоаліції могла приєднатися Пруссія з 180-тисячною армією. В цьому випадкуположення французьких військ в Богемії стало б дуже небезпечним. Союзники вирішили, що мають достатню перевагу в силах, щоброзбити Наполеона. Головний удар вони збиралися наносити своїм лівим крилом,щоб прорвати ворожий фронт між селами Тельніц і Сокольніц і потім розгромитифранцузьку армію фланговим ударом. Праве крило і центр австро-російських військповинні були скути сили французів. Наполеон, у свою чергу, готував удар по центруворожої позиції на Праценських висотах, щоб розколоти ворожу армію надвоє.
2 грудняна початку 8-ої години ранку союзні війська почали настання.
Дополовини п'ятого вечора битва завершилася. Союзники втратили убитими іпораненими 15 тисяч чоловік і полоненими — 20 тисяч, зокрема 8 російськихгенералів. Французькі втрати убитими і пораненими склали декілька більше 8тисяч чоловік. Як трофеї армії Наполеона дісталися 158 знарядь і 30 прапорів. Поразку союзників було обумовлено перш за все поганимуправлінням військами на полі бою. Тому своя загальна перевага в чисельностівійськ і в артилерії (86 тисяч чоловік, з них 70 тисяч — росіян, і 350 знарядьпроти 75 тисяч чоловік і 250 знарядь) австрійці й росіяни так і не змоглиреалізувати. Після Аустерліца Австрія вийшла зкоаліції, уклавши 26 грудня 1805 року Пресбургський мир з Наполеоном. ДоФранції відійшли Венеція, Істрія, Далмація, Каттаро і Фріуль. 6 серпня 1806року на вимогу Наполеона була скасована Священна Римська імперія, і Франц Iстав просто імператором Австрії. Наполеон утворив Рейнський союз п'ятнадцятинімецьких держав і став його протектором. У тому ж році брат французькомуімператора Жозеф Бонапарт був проголошений королем Неаполя.
У грудні1805 року був поміщений союз Франції і Пруссії. Прусський король як платня зацей союз одержав від французів зайнятий ними Ганновер. Наполеон прагнув укластимир і з Росією. 20 липня 1806 року уповноважений Олександра І П.Я. Убріпідписав в Парижі договір з Францією «про мир і дружбу на вічні часи». Вжечерез чотири дні цей документ перетворився на клаптик паперу. 24 липняОлександр в Петербурзі підписав секретну конвенцію про союз Росії з Пруссієюпроти Франції і відмовився ратифікувати російсько-французький договір. Коли 3вересня Наполеон дізнався про цю відмову, він відмінив відданий декількомаднями раніше» наказ про повернення армії до Франції.
15вересня Росія, Англія і Пруссія оформили нову коаліцію, до якої потімприєдналася Швеція. 1 жовтня Пруссія пред'явила Франції ультиматум, зажадавшиза тиждень вивести з Німеччини всі французькі війська. 6 жовтня Наполеоноголосив війну Пруссії. 8 жовтня французькі військачисельністю в 195 тисяч чоловік вторглися до Саксонії. Після невдалих сутичок зфранцузами прусських авангардів армія герцога Брауншвейгського відступила доВеймару, а армія Гогенлое — до Відня. Наполеон послав корпус Даву до Наумбургу,щоб відрізувати пруссакам шлях відступу на Берлін. Герцог Брауншвейгський, усвою чергу, став відступати до Мерзебургу, розраховуючи битися з Наполеоном вмежиріччі Заале і Ельба. Гогенлое він наказав залишатися у Ієни, щоб прикритивідступ головних сил, а потім рухатися на з'єднання з ними, уникаючи зіткнень зворогом.
27жовтня Наполеон вступив до Берліна. 8 листопада французи узяли саксонськуфортецю Магдебург. 21 листопада в Берліні Наполеон підписав декрет проконтинентальну блокаду, що забороняв всім підвладним йому країнам торгувати зАнглією. Французькі війська вторглися до Східної Пруссії і в прусську частинуПольщі і зайняли Варшаву.
Надопомогу Пруссії прийшла російська армія. 3 листопада на допомогу пруссакам буввідправлений 60-тисячний корпус Л.Л. Беннігсена, а трохи пізніше — 40-тисячнийкорпус Буксгевдена. Головнокомандуючим російською армією був призначенийфельдмаршал М.Ф. Каменській. 7 грудня почалися сутички з французькимиавангардами. Основна частина російських військ зосередилася біля Пултуська. 14грудня Каменській раптово склав з себе обов'язки командувача і віддалився відармії в свій маєток. Армію очолив Беннігсен, що стримав 26 грудня під Пултуськомкорпус Ланна.
8 лютого1807 року у міста Прейсиш-Ейлау відбулася генеральна битва. Армія Беннігсенапрагнула не допустити французів до Кенігсбергу, де знаходилися крупні військовісклади. Вона налічувала 70 тисяч чоловік при 400 знаряддях. Наполеон мавприблизно стільки ж солдатів і 450 знарядь.
Втратифранцузів склали 18 тисяч убитих і поранених, а втрати росіян — 25 тисяч.
НаСвятій Олені Наполеон стверджував, що битва при Прейсиш-Ейлау дорого коштувалаобом сторонам і зовсім не мала вирішального результату. Це було однією з тихневизначених битв, коли відстоюють кожну п'ядь землі: війська схопилисяврукопашну, діючи переважно за власною ініціативою.
Післябитви при Прейсиш-Ейлау наступила пауза. Французька армія за цей часзбільшилася до 200 тисяч чоловік, а російська — до 105 тисяч.
13червня російські війська, що тільки що зайняли місто Фрідланд на східномуберезі річки Аллі, готувалися до переправи на її західний берег, щоб початимарш до столиці Східної Пруссії. У цей момент до розташування армії Беннігсенавийшов 13-тисячний корпус Ланна, що відкрив по російським колонам сильнийартилерійський вогонь.
Наполеон,одержавши донесення Ланна про місцезнаходження росіян, став перекидати доФрідланду всю свою армію.
До 9годин сили сторін зрівнялися, Ланн вже насилу стримував російські атаки, колиопівдні до поля бою прибув Наполеон.
B 9годин вечора Ланн і Мортьє скинули частини Горчакова в річку. Частинаросійських солдатів загинула, частина була узята в полон.
Французивтратили убитими і пораненими 7 тисяч чоловік, росіяни — 15 тисяч убитих,поранених і полонених і майже всю артилерію. Уцілілі росіяни частини булидеморалізовані і небоєспроможні. Беннігсен наполягав на висновку перемир'я.
22червня Олександр посланий свого представника з проханням про припинення бойовихдій. 7 липня 1807 року в місті Тільзиті поблизу російської межі був поміщениймирний договір. Східна Пруссія і відокремлене від Пруссії герцогство Варшавськезалишалися під контролем французьких військ. Росія вступала в союз з Францією іприєднувалася до континентальної блокади. Наполеон надав Олександру свободу рукпроти Швеції, Англії, що залишилася союзником.
2.3 ВійниНаполеона в Європі до 1812 року
У травні1808 року Наполеон заманив іспанську королівську сім'ю у французьке містоБайонна і заарештував її. Імператор Франції проголосив іспанським королем свогобрата Жозефа. Французькі війська вторглися до Іспанії. Наполеон розраховував налегку військову прогулянку, оскільки боєздатність іспанської армії розцінювавневисоко. Проте його маршали не змогли її знищити, хоч і нанесли іспанцям рядпоразок. Іспанські війська, користуючись підтримкою місцевого населення. Усерпні в Португалії висадилася англійська армія генерала Артура Уелслі —майбутнього фельдмаршала герцога Велінгтону. Вона вигнала з країни французькийкорпус генерала Ж.А. Жюно, який підписав у вересні капітуляцію в Синтрі.Французьким солдатам було дозволено повернутися на батьківщину.
5листопада 1808 року Наполеон вторгся до Іспанії на чолі 180-тисячної армії.Протягом місяця він наніс важкі поразку іспанським військам, узяв Мадрид івідтіснив Велінгтона в Португалії. В 1809 року Папа Римський, позбавленийНаполеоном світської влади і поміщений під арешт, спеціальним білем відлучивфранцузького імператора від церкви. Для глибоко релігійних іспанських селянборотьба з армією Наполеона стала богоугодною справою, і вони винищували «слугантихриста»— французів — особливо жорстоко. На острові Святої Олени засланийімператор скаржився: «У масі своїй іспанський народ дикий і жорстокий: тоді якя наказував поводитися з полоненими… по-людськи, моїх солдатів вбивали.Іспанським партизанам допомагали англійська армія і флот. Іспанські військазмогли утримати порт Кадіс. Але і на решті території країни французи постійнопіддавалися нападам з боку невеликих загонів, що ховалися в горах ікористувалися гарячою підтримкою населення. Наполеон вимушений був постійнотримати в Іспанії армію в 300— 400 тисяч солдатів, що ослабляло його можливостіна інших театрах військових дій.
Побачивши,що французи зав'язнули в Іспанії, Австрія спробувала узяти реванш за Аустерліц.Англія надала австрійцям 4-мільйонну субсидію. 8 лютого був поміщенийангло-австрійський союз.
До весни1809 роки Австрія поставила під рушницю 310 тисяч чоловік. 10 квітня 150-тисячнаармія на чолі з генералісимусом ерцгерцогом Карлом вторглася до Баварії ірозбила баварські війська. На допомогу своїм союзникам поспішив Наполеон. Йогоармія вийшла на шляхи сполучення австрійців. 19—23 квітня в п'ятиденній битвіпід Регенсбургом армія ерцгерцога була розбита по частинах і, втративши більше40 тисяч убитими, пораненими і полоненими, відійшла на лівий берег Дунаю.
13травня Наполеон вступив до Відня. Але австрійський імператор відмовився укластимир. Тоді Наполеон вирішив форсувати Дунай. У 4години дня французькі війська на лівому березі були атаковані 88 тисячамиавстрійців. Поразка не зломила Наполеона. Він продовжував підготовку дофорсування Дунаю, зосередивши на Лобау значні сили. Всього Наполеон мав від 150до 170 тисяч солдатів при 550—584 знаряддях. Ерцгерцог Карл міг протиставитийому 110-тисячну армію при 450 знаряддях. Увечері 4 липня французи почалипереправу В 9 годин війська Даву узяли Енцерсдорф. До цього часу сюдипереправилася вся наполеонівська армія .
ЕрцгерцогКарл зустрів ворога на добре укріпленій Русбахській позиції. Він чекав підходуармії ерцгерцога Іоанна, що зрівняло б австрійські сили з французскими.9 липняКарл спробував атакувати лівий фланг французів і відрізувати ворога від Дунаю.Одночасно ліве крило австрійців повинне було з'єднатися з армією ерцгерцогаІоанна і охопити правий фланг ворога. Наполеон, у свою чергу, завдававголовного удару в центрі, щоб оволодіти Ваграмом і Нейзіделем, прорвати фронтармії Карла і відрізувати її від армії Іоанна. У 4 години ранку лівофланговіколони австрійців, користуючись туманом, несподівано атакували корпус Даву.Наполеон помилково вирішив, що це підішли війська Іоанна, і кинув в контратакудва полки кірасир з кінною артилерією. Австрійці були відкинуті в початковийстан. Наполеон тим часом зосередив в центрі ударний 45-тисячний корпус з 104знаряддями під командуванням Макдональда. Втративши Ваграм і Нейзідель іпобоюючись нової атаки в центрі, Карл почав відступ. У 4 години вечора до місцябою підійшла армія Іоанна, але, побачивши загальний відступ австрійськихвійськ, повернула назад. У битві при Ваграмі кожна із сторін втратила по 25тисяч чоловік убитими, пораненими і полоненими. Французи позбулися 12 прапоріві 11 знарядь, австрійці — одного прапора і 9 знарядь. Ваграмська поразка змусила Австрію підписати 14 жовтня 1809року Шенбрунський мирний договір. Вона вимушена була, на вимогу Наполеона,поступитися Росії Тарнопольським повітом в Галіції, основну ж частину цієїпровінції віддати союзному Франції Варшавському герцогству; приєднатися доконтинентальної блокади, сплатити велику контрибуцію і скоротити свою армію до150 тисяч чоловік.
Післяневдачі, що осягнула Австрію, Олександр I, усвідомлюючи згубні наслідки дляРосії континентальної блокади і необхідність скрушити Наполеона, спробуваввосени 1811 роки схилити до сумісного виступу проти Франції прусського короляФрідріха Вільгельма III. 17 жовтня вже була підписана конвенція про військовийсоюз, згідно якої 200-тисячна російська і 80-тисячна прусська армії повиннібули дійти до Вісли раніше, ніж там зміцняться французькі війська. Російськийімператор вже віддав розпорядження про зосередження 5 корпусів на західніймежі. Проте прусський король в останню мить злякався нової війни з «ворогомроду людства», відмовився ратифікувати конвенцію, а потім навіть вступив в союзз Наполеоном. Із цього приводу Олександр написав Фрідріху Вільгельму 1 березня1812 року: «Краще все-таки славний кінець, чим життя в рабстві!»
Наполеонне знав про план нападу на нього, що складалося восени 1811 роки, але несумнівався, що для затвердження свого панування на континенті і створенняефективної блокади проти Англії необхідно скрушити Росію, зробивши її слухнянимсателітом, на зразок Австрії або Пруссії. І літо 1812 роки французький імператорвизнав самим відповідним часом для вторгнення на російську територію.
2.4 Політика Наполеона на завойованихземлях
В 1802 році Наполеондобився оголошення своєї влади як по життєвої, ще через два роки ця влада булаперетворена з кожульської в імператорську.
Наполеон та комісіяюристів склали велику збірку законів під назвою Кодекс Наполеона, ці законивступили в дію для всіх земель на захід від Рейна і Альп. Кодекс відступив відрішучих демократичних реформ конвента. Залишились в силі свобода віросповіданнята деякі інші права народу. Наполеон приєднує П’ємонт і Лігурію, знищивГельветичну республіку.
Особливо цікавимиуявлялись ті землі, які можливо було провести в Німеччині. Стара Німецькаімперія з поступкою земель по лівому березі Рейна руйнувалась. Наполеонзадовольнив жадність великих і середніх князів Німеччини, віддавши їм незначніволодіння рицарів, землі великих міст та церковні землі. Ця секуляризація імедиатизація земель допомогли Бадену, Вюртембургу і Баварії значно збільшитисвої володіння, що в свою чергу, зробило їх васалами Наполеона.
Вступивши в області,приєднані за розділами Польщі за 10-13 років до того; Наполеон оголосивнезалежність Польщі і проголосив тут звільнення селян з кріпацтва, що призвелодо того, маси поляків стали переходити до нього на службу та у військо.
5 листопада 1808 рокуНаполеон попав на Іспанію. Протягом місяця він переміг війська, і взяв Мадрид.4 грудня французький імператор проголосив програму реформ для Іспанії, якаскасувала феодальні привілеї. Спрощувались внутрішні митниці, ліквідовуваласьінквізиція. Але реформи, принесені на штиках завойовниками, не зустрілипідтримки в Іспанії.
В 1809 році папаримський, позбавлений Наполеоном світськоїі доставлений під арешт, спеціальноюбулою відлучив французького імператора від церкви. Для дуже релігійногоіспанського населення боротьба з армією Наполеона стала боговідданою справою.
Одночасно з промисловиминевдачами імперії, починають підійматись розгромлені нею країни: Іспанія,Австрія, Прусія. На Піренейському півострові французи не очікуючи зустрілись змалою, роздрібненою, проте надзвичайно упертою боротьбою, яку вели партизани.Невдовзі після приходу Іосифа Бонапарта в Мадрид в 1808 році доволі великийфранцузький військовий відділ був оточений інсургентами і змушенийкапітулювати.
Дещо раніше і пізнішеНапалено розпорядився ще цілим рядом території. Республіки, утвореніДиректорією були перетворені в королівства і роздані Наполеопідам: Батавськастала королівством Голландії, в Північній Італії віце-королем був пасинокНаполеона, королівство Вестфальське було віддане для брата імператора, якогоНаполеон поставив на чолі німецьких князів, що утворили Рейнський союз. ВНеаполі Наполеон поставив свого зятя Мюрата, в Іспанії поставив брата Іосифа.
Висновок
В ході анти французькихвійн, в період з 1799 до 1812 року, Наполеон проявив свій військовий талант вряді битв наслідком яких стало підписання угод за якими під вплив і владуНаполеона (П’ємонт, Лігурію, Голландія, Північна Італія, Іспанія, Німецькікнязівства, Польща та ін.). На завойованих територіях і державах які були підвпливом Наполеона, він проводив невигідну політику щодо цих країн, витягуючи зних людські та екологічні ресурси. Внаслідок чого на цих територіях утворюютьсяпартизанські рухи, повстання та виступи, що змушувало Наполеона тримати на цихтериторіях великі військові сили.
РОЗДІЛ ІІІ.ОСТАННІ ВІЙНИ БОНАПАРТА
3.1 Наполеон відРосії до зречення престолу
12червня 1812 року Наполеон на чолі 448-тисячної Великої армії перейшов Неман івторгся в межі Росії. Пізніше, аж до листопада 1812 року, до неї приєдналися ще199 тисяч чоловік, включаючи прусський і австрійський допоміжні корпуси. Власнефранцузів у складі Великої армії була трохи менше половини. Спочатку 448тисячам французьких і союзних з ними військ протистояло 317 тисяч російськихсолдатів і офіцерів, розділених на три армії і три окремі корпуси. Всі вонибули розосереджені на великому просторі, що давало головним силам Наполеона, щорухалося компактно, ще значніша чисельна перевага. 1-а Західна армія на чолі звійськовим міністром генералом М.Б. Барклаєм-де-Толлі налічувала 120 тисяччоловік при 550 знаряддях і розташовувалася між Вільно і верхньою течієюНіману. У 2-й Західній армії під командуванням генерала Багратіона було 45тисяч солдатів і 200 гармат. Вона розташовувалася на південь від 1-й армії іприкривала дорогу на Москву і Київ. 3-а Західна армія генерала А.П. Тормасовамала 45 тисяч солдатів при 170 гарматах і стояла на Волині, в 200 км на південьвід армії Багратіона. Фактичним головнокомандуючим російської армії буввійськовий міністр Барклай-де-Толлі, проте Багратіон, що мав старшинство вчині, вважав, що не зобов'язаний беззастережно виконувати всі розпорядженняБарклая.25 червня, дізнавшись напередодні про те, що 22-го числа Франціюоголосила Росії війну, імператор Олександр I видав маніфест, де заявив: «Я непокладу зброї, доки ні єдиного ворожого воїна не залишиться в царстві моєму!»Напад Наполеона не став для росіянина/імператора несподіванкою. Ще з початкутравня Олександр знаходився при армії, яка готовилась до оборони.
Наполеонзапропонував домовитися у вже окупованому Великою армією Вільно, пообіцявшивідразу після підписання миру піти за Німан. Природно, цар відкинув цюпринизливу пропозицію.
Планбойових дій, розроблений Барклаєм і затверджений імператором, передбачав«продовжити війну по можливості» і «при відступі нашому завжди залишати засобою спустошений край». Навчені гірким досвідом Аустерліца і ФрідландаБарклай, а услід за ним Олександр зрозуміли, що єдиний спосіб справитися з«узурпатором» — це не вступати з ним в генеральні битви, де військовий генійНаполеона виявляється повною мірою і де зрівнятись з ним неможливо. Вже 10липня французи без бою зайняли Вільно. Наполеон прагнув не допустити з'єднання1-й і 2-й російської армії і намагався завдати поразки слабкої арміїБагратіона. У ніч на 19 липня цар покинув 1-у армію і відбув до Москви, а потімдо Петербургу. Війська Багратіона з важкими ар'єргардними боями 26 липняпереправилися через Дніпро. Мінськ опинився зайнятий корпусом Даву,1-я армія вцей час відступала до Вітебська, відображаючи атаки кінноти Мюрата. 27 липня доцього міста підійшов Наполеон. Проте Барклаю-де-Толлі вдалося відірватися відсупротивника і 3 серпня з'єднатися в Смоленську з Багратіоном. Наполеону ждовелося поступово розосереджувати свої сили по всьому обширному російськомутеатру бойових дій.
Наполеонспробував дати генеральну битву російської армії у Смоленську. 16 серпняфранцузькі війська пішли на штурм міста і в ході триденних боїв оволоділи ним.Проте Барклай довірив обороняти Смоленськ лише ар'єргардним корпусам Дохтуроваі Раєвського, які потім змогли. відірватися від супротивника і приєднатися доголовних сил, що відходили до Москви. Ще під час відступу за ініціативою Барклая-де-Толліпочали створюватися партизанські загони з козаків і регулярної кавалерії, дояких приєднувалися сотні і тисячі селян, що жорстоко страждали від французькихреквізицій. Сам учасник російсько-шведської війни 1808—1809 років, Барклайврахував шведський досвід. У Фінляндії російська армія жорстоко страждала віддій дрібних шведських регулярних загонів, до яких приєднувалися шведські іфінські селяни.
25серпня Наполеон почав рух до Москви, розраховуючи змусити росіян все-таки датигенеральну битву для захисту своєї стародавньої столиці. На той час, ще 20серпня, головнокомандуючим російською армією був призначений генерал МихайлоКутузов. Громадська думка ставила в провину Барклаю-де-Толлі здачу Смоленську інеросійське прізвище. В той же час ярому поборнику негайної битви з НаполеономБагратіону кавказьке походження, в провину не ставилося. Кутузов усвідомлював,що стратегія, що проводиться Барклаєм, правильна, але розумів також, що здачуМоскви без бою йому не пробачать ні суспільство, ні государ.
7вересня біля селища Бородіно під Москвою відбулася найбільша битва Вітчизняноївійни 1812 роки. Кутузов, що вступив в командування об'єднаною російськоюармією 29 серпня, визнав свої сили достатніми, щоб протистояти такою, що сильнозменшилася в чисельності в результаті тримісячного маршу від. Німану Великоїармії. Наполеон же, що з першого дня кампанії шукав генеральної битви,сподівався цього разу одним ударом покінчити з основними силами російськихвійськ і примусити імператора Олександра до світу.
3 вересняармія Кутузова підійшла до Бородіну і почала зводити фортифікаційні споруди. УНаполеона були 134 тисячі чоловік й 587 гармат, у Кутузова — 155 тисяч чоловікі 640 гармат. Чисельну перевагу російської армії треба вважати доситьвідносною, оскільки в її складі було 28 тисяч ополченців Московської іСмоленської губерній і 11 тисяч іррегулярних козаків. До кінця битвиНаполеон захопив всі основні росіяни позиції: Бородіно, Курганну батарею,Семенівський флеш і села Семенівське і Утіца. Співвідношення втрат теж було в йогокористь. Французи в битві під Москвою (так вони називають ту битву, яка в Росіїіменується Бородінською) втратили убитими, пораненими і полоненими 28 тисяччоловік, зокрема 6,5 тисяч убитими а росіяни — 45,6 тисячі чоловік, включаючи 13тисяч убитих. Росіяни захопили 1000 полонених і 13 гармат, французи — 1000полонених і 15 гармат. Проте армія Кутузова так і не і була розбита, і післябитви як і раніше закривала Стару Смоленську дорогу на Москву.
Упосиланні на острові Святої Олени Наполеон говорив, що при Бородіно «французипоказали себе гідними отримати перемогу, а росіяни здобували право бутинепереможними». Кутузов оголосив Бородіно своєю перемогою. За цю битву він бувподарований чином фельдмаршала, Барклай-де-Толлі удостоївся ордена Св. Георгія2-й ступені, а смертельно поранений Багратіон одержав в нагороду 50 тисячрублів. Але насправді в тактичному відношенні перемогу в Бородінській битвіотримали французи. Після Бородіно російська армія вимушена була відступити інавіть залишити Москву. Але стратегічно в програші опинився Наполеон..
Кутузовне ризикнув дати нової генеральної битви на шляху до Москви і 13 вересня навійськовій раді у Філях ухвалив рішення залишити столицю. «Доки існуватимеармія, з втратою Москви не втрачена ще Росія, — заявив він. — Але коли знищатьармію, загинуть і Москва, І Росія».
Наполеонвступив до Москви 3 вересня. Того ж дня в столиці почалася гігантська пожежа. Врезультаті було знищено понад дві третини дерев'яних будов міста і майже всізапаси продовольства і фуражу. Велика армія позбулася зимових квартир і булаприречена на голодну смерть. Наполеон 36 днів залишався в спаленій Москві,марно чекаючи посланників від російського імператора з пропозицією миру. Цар неприйняв наполеонівського посла генерала Лорістона і не відповів на листБонапарта. У Москві французькі війська незабаром майже повністю втратилидисципліну. До відходу з Москви Наполеона підштовхнуло як повне розкладанняйого армії, так і поразку, яку потерпів корпус Мюрата в зіткненні з російськимивійськами 18 жовтня у Тарутіна. 19 жовтня французькі війська почали покидатиросійську столицу. 24 жовтня французька армія спробувала захопитиМалоярославець, щоб зайти на Калузьку дорогу і забезпечити собі відступ по щене розграбованим війною губерніям. Місто вісім разів переходило з рук в руки ів кінці дня залишився за французами. Проте армія Кутузова, відступивши відМалоярославця, як і раніше перегороджувала ворогу шлях на Калугу. Наполеонзрозумів, що на південь йому не пробитися, і повернув на Стару Смоленськудорогу.
ТеперВеликій армії «довелося відступати по тих губерніях, які вже грунтовноспустошені під час походу на Москву. Французів постійно турбували партизанськізагони, козаки і регулярна російська кавалерія.
Російськийімператор і Кутузов збиралися повністю оточити і знищити Велику армію наБерезині. Армія Кутузова на той час удвічі перевищувала армію Наполеона. ПротеНаполеон скористався тим, що Кутузов відстав від нього на три переходи ізалишив відкритою значну частину берега річки. Французькі сапери імітувалинаведення переправи у села Ухолоди. Коли Чичагов перекинув сюди свої основнісили, Наполеон швидко навів переправу у іншому місці — у села Студеніці(Студянки). Переправа Великої армії через Березіну почалася 27 листопада, а вженаступного дня до річки підішли війська корпусу Вітгенштейна і авангарди арміїКутузова. Бої зав'язалися на обох берегах Березіни. Російські війська узялитрофеї і полонених, але упустили французького імператора. Всього на БерезінеВелика армія втратила до 50 тисяч своїх солдатів. Якби з Наполеоном булопокінчено на Березіні, то війна з Францією напевно закінчилася б в декількамісяців. Але Бонапарту вдалося вислизнути, і агонія його імперії затягнулася надва з гаком роки.
Привідступів солдати «Великої армії» із-за страшного голоду деколи не гидуваликанібалізмом. Кутузов 10 листопада 1812 року безпристрасно повідомляв дружину:«Вчерась знайшли в лісі двох, які смажать і їдять третього свого товариша». З647 тисяч чоловік, що брали участь в російському поході, назад через Німанперейшли приблизно 30 тисяч французів, поляків, італійців і німців. У більшменш повному вигляді уціліли лише діючі на флангах 20-тисячні корпусиавстрійців, пруссаків і саксонців. З тих, що потрапили в російський полон такожмало хто пережив сувору зиму 1812/13 роки.
Всьогоза Німаном на початку 1813 роки було зосереджено близько 70 тисяч французьких ісоюзних їм військ. Загибель Великої армії завдала вирішального удару могутностіНаполеона. Тепер знищення наполеонівської імперії ставало тільки питанням часу.
У грудні1812 року 20-тисячний прусський корпус генерала Г. Йорка перейшов на сторонуросіян. 27 лютого 1813 року між Кутузовим і бароном К. Гарденбергом бувпідписаний російсько-прусський союзний договір, а 4 березня росіяни увійшли доБерліна. Пруссія приєдналася до шостої антифранцузької коаліції, в яку раніше,в 1812 році, увійшли Росія, Англія, Іспанія і Швеція. Наполеону вдалося зібрати200-тисячну армію.
Тимчасом 28 квітня помер Кутузов. Олександр призначив командуючим об'єднаноюросійсько-прусською армією Вітгенштейна. Але в першій же битві при Лютцені 2травня 1813 року з новою наполеонівською армією союзники, не дивлячись назразкову рівність в чисельності особового складу (приблизно по 90 тисяччоловік) і володіючи майже подвійною перевагою в артилерії (650 гармат проти350), зазнали поразки. Втрати росіян і пруссаків досягали 20 тисяч чоло вік,втрати французів не перевищували 15 тисяч.
Наступнуперемогу Наполеон отримав при Бауцені 20—21 травня. Росія і Пруссія вимушенібули 4 червня укласти з Францією двомісячне перемир'я в Плейсвіці. Згодом, вжена Святій Олені, Наполеон вважав це перемир'я своєю великою помилкою, оскількиупустив можливість розвинути свій успіх і дав ворогу час оправитися відпоразок. 28 червня австрійський канцлер граф Меттерніх прибув до Наполеона доДрезден і пред'явив йому вимоги, які Австрія узгоджена з Пруссією і Росією. Мирз Францією був можливий тільки за умови розділу залежного від неї Варшавськогогерцогства між трьома союзними державами, повернення Австрії Далмації,приєднання Данцига до Пруссії, відходу французів з „всіх прусських фортецьі відновлення незалежності ганзейських міст. У разі відмови Австрія оголошувалавійну Наполеону і на перших порах виставляла 150-тисячну армію. Наполеонкомпромісний світ відкинув і глумливо заявив Меттерніху: «Добре, хай будевійна! До побачення у Відні!» Але більше Бонапарту не довелося побувати вавстрійській столиці.
Тимчасом положення Франції різко погіршало. На театр війни прибула шведська арміяна чолі з колишнім французьким маршалом Бернадотом, що змінив прапори. Сторонукоаліції прийняли також Баден, Вюртемберг, Баварія і Нассау. Головнокомандуючимсоюзними військами став фельдмаршал Шварценберг, а Барклай-де-Толлі очоливрезервну армію, що складалася з російських і прусських корпусів.
Французькийімператор 26 серпня атакував війська коаліції під Дрезденом. У нього було 165тисяч солдатів проти 227 тисяч у ворога. Результат битви стало видно наступногодня, 27 серпня, коли французька кавалерія під командуванням Мюрата прорваласоюзний центр. Австрійці, росіяни і пруссаки втратили до 30 тисяч чоловік,зокрема смертельно пораненого генерала Моро (Олександр розпорядився поховатийого з почестями, фельдмаршалів), і відійшли до Богемських гір.
ПідКульмом 29—30 серпня російсько-прусськими військами під командуванням Барклаябув оточений і примушений до капітуляції корпус Вандама, що вирвався вперед. Допочатку жовтня 1813 року союзники вже мали в своєму розпорядженні майже мільйонсолдатів.
16жовтня 1813 року під Лейпцігом відбулася найбільша по числу -участників битвавсього періоду революційних і наполеонівських воєн, названа «битвою народів».Союзна армія налічувала 220 тисяч солдатів 1893 гармат, французька — 175 тисячсолдатів і 717 гармат. Перший день битви не виявив переможця. У ніч на 17жовтня до Лейпцігу підішли армії Беннігсена і Бернадота. 17 жовтня битва невідбулася: французи і союзники підбирали поранених і ховали убитих. Усвідомившискладність свого положення і скориставшись паузою, Наполеон відправив досоюзних монархів полоненого генерала Мервельда з пропозицією миру. Відповіді непослідувало. До вечора Наполеон відвів свої війська до Лейпцігу.
У 8годин ранку 18 жовтня союзники почали атаку по всьому фронту. Французи билисянаполегливо. Коли в 3 години дня корпусу Горчакова і Клейста увірвалися в селоПробстейд в центрі французької позиції, Наполеон повів в атаку Стару гвардію.Вона не тільки вибила росіян і пруссаків з Пробстейда, але і атакувала у флангосновні сили австрійців. Проте у цей момент вся саксонська армія, що налічуваладо 14 тисяч чоловік, перейшла на сторону союзників і відкрила вогонь пофранцузах. Стара гвардія вимушена була повернути назад. До вечора 18-го арміяНаполеона утримала всі ключові позиції. У ніч на 19 жовтня французькийімператор наказав відступати через Лейпціг за річку Ельстер. В результатіЛейпцігської битви Наполеон втратив 65 тисяч убитими і пораненими, 20 тисячполоненими і 325 гармат. Втрати союзників склали 54 тисячі чоловік. Після битвипри Лейпцігу Наполеон позбувся, всіх своїх німецьких союзників, а такожбельгійської і голландської армій, і міг тепер покладатися тільки на французьківійська. 15 листопада союзники запропонували мир на умовах Люневільськогодоговору 1801 року. Імператор Франції протягом двох місяців не відповідав наних.
Тимчасом в січні 1814 року війська коаліції перейшли французькі кордони. З Рейнуйшли росіяни, австрійці, пруссаки, шведи і їх німецькі союзники, з Пірінеїв —іспанці і англійці. У цих умовах союзні монархи переформулювали своїпропозиції, наполягаючи тепер уже на межах,1792 року. Наполеон їх відкинув і 25січня виїхав з Парижа до армії.
Маючиспочатку тільки 47 тисяч солдатів, він наніс союзникам ряд чутливих ударів. 1лютого при Ла-Ротьєері Наполеон з 30 тисячами встояв проти 122-тисячноїБогемської армії Шварценберга, а потім в декількох битвах серйозно пошарпавСілезську армію. Союзна армія чисельністю в 100 тисяч чоловік рушила на Париж.25 березня під керівництвом Барклая-де-Толлі вона розбила корпуси Мармона і Мортье.Французькі маршали відступили до Парижа, де разом з гарнізоном і національноюгвардією мали в своєму розпорядженні до 40 тисяч солдатів. 30 березня союзникипочали атаку Парижа. До 5 годин вечора Мармон і Портьє капітулювали, піддавшисьна домовленості Талейрана. Вранці 31 березня союзники вступили у французькустолицю. Барклаю, що командував військами, що штурмували Париж, булопривласнене звання фельдмаршала.
Наполеону цей момент знаходився у Фонтенбло з 30-тисячною армією. 5 квітня вінрозраховував зібрати 70 тисяч чоловік і йти відбивати Париж. Але маршали,усвідомлюючи безнадійність боротьби, зажадали від імператора зречення. Тойвимушений був підкорятися і склав зречення на користь сина при регентстві МаріїЛуїзи, дочки імператора Франца. Наполеон розраховував, що союзні монархипогодяться з таким формулюванням. Але до того часу на сторону Бурбонів перейшли війська, капітулювавші вПарижі, і союзники зажадали від Бонапарта повного зречення від престолу за себеі за своїх нащадків. 6 квітня Наполеон підкорявся цій вимозі і відправився впочесне посилання на острів Ельбу близько, Корсики, що став як би його довічнимволодінням.
3.2„Сто днів Наполеона” та смерть великого полководця
УФранції запанував Людовик XVIII Бажаний. Роялісти почали виганяти з арміїофіцерів, що висуваються при Бонапарті, і замінювати їх емігрантами-дворянами.Це викликало незадоволеність офіцерського корпусу, і створювало вогнищебродіння, оскільки більшість у військах все одно складали офіцери революційноїепохи. До Ельби дошли чутки і про розбіжності між союзниками, що зібралися увересні 1814 року на Віденський конгрес. Переможці ніяк не могли поділитиЄвропу. На початку 1815 року справа дійшла до укладення таємногоантиросійського союзу між Англією, Францією і Австрією. Наполеону, зрозуміло,такі деталі не були відомі. Але що усередині коаліції почалися розбрати, він несумнівався. І вигнанець вирішив ризикнути, розраховуючи, що незадоволеніБурбонами офіцери приведуть на його сторону свої полиці, а відсутність єдності міжсоюзниками не дозволить їм почати нову війну з бонапартистською Францією іпримусить визнати повернення імператора. Але Наполеон трагічно помилився.
1березня 1815 року Наполеон з невеликим загоном висадився у Франції в бухтіЖуан. Війська відмовлялися стріляти в імператора і переходили на сторонуНаполеона. 20 березня він вступив до Парижа, звідки напередодні біг до Брюсселякороль Людовик XVIII.
ІмператорФранції звернувся із пропозицією миру до учасників Віденського конгресу. Протеповернення Бонапарта примусило їх подолати Розбіжності і об'єднатися в боротьбіпроти «узурпатора». У кабінеті Людовика Наполеон знайшов проект секретноїконвенції про союз Англії, Австрії і Франції проти Росії і Пруссії і негайновідіслав цей документ Олександру І до Відня. Російський імператор пред'явив цейдокумент австрійському канцлеру Меттерніху, а потім кинув папір у вогонь ізавірив співбесідника, що після повернення Наполеона «наш союз повинен бутиміцно, ніж коли-небудь». 13 березня Росія, Англія, Австрія, Пруссія, Іспанія,Португалія, Швеція і Франція Бурбонів своєю декларацією оголосили Бонапартапоза законом як «ворога роду людського».
Наполеонмав 130 тисяч солдатів і 344 знаряддя, тоді як війська коаліції тільки впершому ешелоні мали 700 тисяч чоловік, до яких до кінця літа повинні булиприєднатися ще 300 тисяч. Союзники збиралися вторгнутися до Франції з усіхбоків і знищити її армію. Наполеон спробував попереджувати супротивника ірозбити його війська по частинах. 15 червня Наполеон вторгся на бельгійську територіюу Шарлеруа, прагнучи роз'єднати армії Велінгтона і Блюхера. Наступного дня Їй здвома корпусами атакував англійців у Катрбра і відкинув їх на Брюссельськешосе, а Наполеон з 68-тисячною армією завдав важкої поразки пруссакам у Ліньї.Наполеон, приєднавши до себе військо Нея, пішов на Велінгтона. Британськийфельдмаршал зайняв сильну позицію на горбі Мон-Сен-Жан у села Ватерлоо. Він мавв своєму розпорядженні 70 тисяч солдатів і 170 гармат. У Наполеона, щорозвернув свою армію на сусідньому плато Бельальянс, були 74 тисячі солдатів і250 гармат. У битві при Ватерлоо французи втратили 25 тисяч убитих і поранених,а армії Велінгтона і Блюхера — 22 тисячі. Наполеон позбувся всій артилерії, і32 тисячі його солдатів опинилися в полоні. Що залишилися в живих просторозбіглися. Союзні війська вторглися до Франції і, майже не зустрічаючи опору,йшли до Парижа. Для того, щоб набрати нову армію, у Наполеона не було ні часу,ні сил, ні засобів, ні людського матеріалу. Людські ресурси Франції булигранично виснажені за чверть століття воєн. Усвідомивши безнадійністьположення, Наполеон 22 червня відрікся від престолу на користь сина і спробувавбігти до Америки. Проте, дізнавшись, що порт Рошфор, звідки він збиравсявідплисти, блокований англійською ескадрою, Наполеон віддав себе в рукианглійців.
15 липняколишній імператор вступив на борт британського флагмана «Беллерофон». Як«полоненого Європи», Наполеона, за пропозицією Велінгтона, навіки заслали наострів Святої Олени, що розташований в 2 тисячах кілометрів від побережжяАфрики. В ході воєн епохи Великої Французькоїреволюції з дуже великою силою виявився чинник геніального полководця. Геніїфранцузького імператора дозволяв йому, шляхом умілого зосередження піхоти,кавалерії і артилерії, завдавати поразки рівним або навіть перевершуючим зачисельністю арміям супротивника, що не поступалися французьким військам вбоєздатності.
Вступивши у війнуз Російською імперією на її території, Наполеон зробив велику помилку, оскількиросіяни називали йому генеральної битви в якій він шукав перемоги, івиснажували його військо частими нападами невеликих загонів та не залишаючиНаполеону засобів для підтримання армії. Холод, хвороби та такі засоби війни росіян зробили своюсправу. Наполеон не здобувши перемоги в Росії врятувався з незначним військом,після чого його імперія почала терпіти крах. І засланні на Ельбі Наполеоннадіявся повернути собі колишню владу. Це йому вдалося в 1815 році через те, щонарод і армія не були задоволені владою династії Бурбонів. За „сто днів Наполеон”намагаючись повернути свій вплив у Європі, він остаточно потерпів поразки і бувзасланий на острів Св. Єлени де 5 травня 1921 року помер. Хоч смерть НаполеонаБонапарта залишилась таємницею до наших часів.
ВИСНОВОК
Закінчуючи цей розділхотілося б узагальнити те, що життя Наполеона було певною мірою в дитинствіжорстоким, про те в цій ситуації він не тільки не зламався й проявив своєсильне Я. Далі виявився його військовий талант, який дозволив Наполеону вдвадцять сім років стати командуючим армії в Італії, та в кінці кінців 18брюмера 1799 року маючи підтримку війська та народних мас захопити владу уФранції.
В ході анти французькихвійн, в період з 1799 до 1812 року, Наполеон проявив свій військовий талант вряді битв наслідком яких стало підписання угод за якими під вплив і владуНаполеона потрапили: П’ємонт, Лігурію, Голландія, Північна Італія, Іспанія,Німецькі князівства, Польща та ін. На завойованих територіях і державах якібули під впливом Наполеона, він проводив вигідну для Франції політику, витягуючиз них людські та екологічні ресурси. Внаслідок чого на цих територіяхутворюються партизанські рухи, повстання та виступи, що змушувало Наполеонатримати на цих територіях великі військові сили.
Вступивши у війну зРосійською імперією на її території, Наполеон зробив велику помилку, оскількиросіяни називали йому генеральної битви в якій він шукав перемоги, івиснажували його військо частими нападами невеликих загонів та не залишаючиНаполеону засобів для підтримання армії. Холод, хвороби та такі засоби війниросіян зробили свою справу. Наполеон не здобувши перемоги в Росії врятувався знезначним військом, після чого його імперія почала терпіти крах. І засланні наЕльбі Наполеон надіявся повернути собі колишню владу. Це йому вдалося в 1815році через те, що народ і армія не були задоволені владою династії Бурбонів. За„сто днів Наполеон” намагаючись повернути свій вплив у Європі, він остаточнопотерпів поразки і був засланий на острів Св. Єлени де 5 травня 1921 рокупомер. Хоч смерть Наполеона Бонапарта залишилась таємницею до наших часів.
Виконавши цю курсовуроботу, я розширив свої знання про Наполеона як особу, та про його політичнудіяльність. Намагався висвітлити найважливіші війни в історії Європи, їхпричини та наслідки для сторін що приймали в ній участь, успіх та поразки в цихвійнах Наполеона, його політику на загарбаних землях.
Написавши цю роботу, яприйшов до висновку для себе, що війни, які проводив Наполеон були більшзагарбницькими ніж ті які мали принести революційні зміни на ці землі. Вподальшій історії Європи ці війни відіграти певну роль, але на даний періодНаполеон думав більше про Францію ніж про інші народи, які були під йоговпливом. Хоч він і приніс на ці землі певні позитивні зміни в тогочаснійЄвропі, проте не забувся і використовувати завойовані землі в своїх інтересах.
Надіюсь на те, що курсоваробота, яка я виконав в мене вдалась.
ЛІТЕРАТУРА
1. Вайдер. Б.Блистательный Бонапарт. Масква. Международные отношения. 1992 р.
2. Виппер Р.Ю.История нового времени. Москва. ЧЕРО. 1999 р.
3. Дюпюі Р.Е. Дюпюі Т.І. Всемирная история войн. Т. 2. Москва Полігон АСТ.2000 р.
4. Дюпюі Р.Е. Дюпюі Т.І. Всемирная история войн. Т. 3. Москва Полігон АСТ.2000 р.
5. Манфред А.З.Наполеон Бонапарт. Москва Мысль. 1986 р.
6. Масон Ф. Наполиони женщины. Киев. Украина. 1990 р.
7. Мусский И.А. Стовеликих дипломатов. Москва. Вече. 2004 р.
8. Норман.Д. Європа: Історія. Переклад занглійської П. Теращук. Київ Основи 2000 р.
9. Новая историястран Европы и Америки под. ред. Е.Е. Юровськой и Н.М. Кривогуза. Москва.Высшая школа. 1998 р.
10. Новая историяпод. ред. А.Л. Нарочницького. Москва. Просвещения. 1972 р.
11. Рыжов К. Всемонархи мира: Западная Европа. Москва. Вече. 2000 р.
12. Стюард Д. СемяНаполеона: Родственники Наполеона. Смоленськ. Русич. 1995 р.
13. Стюарт Д.Наполион и Гитлер: сравнительная биография. Смоленськ Русич. 1995 р.
14. Соколов Б.В. Стовеликих воин. Москва. Вече. 2003 р.
15. Тарле Е.В.Наполеон. Киев. Дипро. 1992 р.
16. Хрестоматия порусской военной истории. Под. ред. Л.Г. Бескровного. Военное издательствоминистерство воуружоных сил СССР. Москва. 1947 р.
17. Жадько Е.Г. Стовеликих династий. Москва. Вече. 2003 р.
18. Шефов Н.А. Самыезнаменитые войны и битвы Росси. Москва. Вече. 2000 р