Реферат по предмету "История"


Поняття "українське відродження". Періодизація та регіоналістика "українського відродження"

Міністерство освіти і науки України
Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського
Інститут історії, етнології і права
Кафедра Історії України
Індивідуальне навчально-дослідне завдання на тему:
Поняття «українське відродження». Періодизація та регіоналістика«українського відродження»
Виконав
Студентгрупи 2-В
Перевірив:
МельничукІ.П.
Вінниця 2008

План
Вступ
1.      Поняття «українське відродження»
2.      Періодизація та регіоналістика«українського відродження»
Висновки
Списоквикористаних джерел та літератури

Вступ
НаприкінціXVIII століття внаслідок трьох поділів Польщі (1772,1793, 1795 рр.) між Росією,Австрією та Прусією українські землі відійшли до Австрії та Росії.Західноукраїнські землі перебували у складі Австрії, східноукраїнські(Наддніпрянська Україна) — у складі Росії. Обидві колоніальні імперії невизнавали українського народу як такого, намагалися асимілювати українців.Особливо це стосувалося заможних верств населення, представники яких переходилина чужоземні мови, забували національну культуру. Австрія і Росія були країнами-метрополіямищодо українських територій. Українські землі були внутрішніми колоніями цихдержав. Російська і Австрійська імперії, до складу яких після трьох поділіПольщі і російсько-турецьких війн увійшли землі України, впровадили напідвладних їм територіях новий адміністративно-територіальний устрій,покликаний зберегти поліцейський контроль над населенням і забезпечитиліквідацію його національних особливостей.
КінецьХVІІІ — початок XIXстоліть характеризувався піднесенням національно визвольного руху в Україні. Напершому місці стояло питання про розвиток української мови, «захист;утвердження української національної свідомості.
Темою моєї роботи є «Поняття «українське відродження». Періодизація тарегіоналістика «українського відродження». Тому я не зупинявся на розглядівсього процесу перебігу «українського відродження», а саме аналізувавісторіографію та погляди вчених на дану проблемну тему.

1. Поняття«українське відродження»
Марношукати термін «українське відродження» тайого з'ясування у спадщині радянської історіографії. З утвердженням в СРСРтоталітарної державної системи потрапила під сувору заборону сама проблематикаісторії українського національного руху, який, власне, й становив основу тогоявища, що його найвидатніші класики української історіографії XX ст. МихайлоГрушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич назвалиукраїнським відродженням. Саме вони увели в науковий обіг це поняття, розуміючийого як комплекс подій і явищ кінця XVIII — початку XX ст., пов'язаних ізпоширенням масового національного самоусвідомлення, пожвавленням і піднесеннямнаціонального руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців. Вонирозглядали національне відродженняяк два потоки — однакові за змістом, паралельні за напрямком, одночасні упевних хронологічних рамках, але розмежовані територіально: один протікав наукраїнських землях під владою Російської імперії, а другий — під владою Австрійської(пізніше — Австро-Угорської) імперії.
Можливо, й події нашої сучасності майбутні історіографивизначатимуть як ще одне українське відродження чи його початок. У кожному разіварто надати їм цю можливість, з огляду на випробувану «теорію дистанції:велике бачиться на відстані. Адже й названі нами корифеї історіографії уже звисочини завершеного XIX ст. побачили в ньому сторічний процес українськоговідродження.
Ще пізніше, уже в другій половині XX ст., українсько-діаспорнийучений Іван Лисяк-Рудницький уточнив його хронологічні рамки, розсунувши їх,так би мовити, вниз і вгору поза календарним XIX ст. Це він увів у науковийобіг поняття „українське XIX століття“ для позначення періоду відкінця української козацької державності (80-і рр. XVIII ст.), що в історичнійпам'яті народу залишилася під назвою „Гетьманщина, до початку Першої світовоївійни 1914-1918 рр. З висоти кінця ХХ ст., мабуть, можна уточнити й названізавершальні хронологічні рамки — вважати ними не 1914 рік, а 1917, тобто,початок Української національно-демократичної революції, що постала як логічнезавершення й апогей усієї попередньої історії українського відродження.
А воно справді розпочалося на руїнах Української гетьманськоїдержави, що проіснувала майже 100 років. 1775 р. російський царизм підступнозруйнував славнозвісну Запорозьку Січ (це, за влучним висловом українськогоісторика Миколи Аркаса, “серце України, котре билося для неї, денарод український знаходив собі притулок і оборону від усякого гніту інасильства»), а на початку 1780-х рр.так само брутально знищив і самоврядування Гетьманщини. Було ліквідованоукраїнську адміністративну, фінансову і судову системи, остаточно знівельованомісцеві особливості церковного життя, розформовано козацькі підрозділи.Запровадження тоді ж кріпаччини на московський лад, надання козацькій старшиніправ російського дворянства, здавалося, мали б цілком задовольнити й колишніправлячі верстви Гетьманщини.
Та не так сталося, як гадалося. Хоча чимало українців з тих такиколишніх правлячих верств справді пішли служити колонізаторському поневолювачуУкраїни — Російській імперії, освічені й заможні шари українського суспільстваздебільшого неприязно зустріли акт ліквідації Гетьманщини, їхні настрої такпідсумовано у щойно виданій монографії українсько-діаспорного історика ЗенонаКогута «Російський централізм і українська автономія. ЛіквідаціяГетьманщини 1760-1830»: «Вболіваючи за майбутнє, українціоглядалися назад на ідеалізоване, здебільшого міфологічне минуле, коли шляхетнастаршина була незаперечною верховною владою у фактично незалежній державі, коликозаки були елітою привілейованих вояків, коли міщани контролювали гомінливімістечка й міста, і коли духовенство управляло своєю власною гілкою православноїцеркви».
У цих ностальгійних суспільних настроях, особливо поширених середрізночинців (полупанків), дітей духівництва, козацьких синів Лівобережжя іСлобожанщини на рубежі XVIII і XIX ст., академік Сергій Єфремов побачивнайвиразнішу ознаку започаткування українського відродження. "…нехай що говорять скептики, а загальне підґрунтя тодішніх настроївзарисовується з столітньої перспективи цілком ясно, — доводив він на сторінках збірника «Декабристи наУкраїні». — Цим підґрунтям була ідея українськоговідродження, що виникла з самих підстав тодішнього українського життя йнепереможно тягла людей з демократичних і демократизованих класів назад донароду, конкретного українського народу. З цих причин сталося літературневідродження України, ці ж причини владно і неминуче провадили й до політичноговідродження, що, своєю чергою, нерозривно зв'язане було з великою соціальноюпроблемою".
Українське відродження всього періоду «українського XIXстоліття'' пов'язане з: 1) соціотворчим процесом формування українськоїнаціонально свідомої інтелігенції, „що очолив національний рух, який базувавсяне стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах“; 2) націотворчим процесом становлення української нації — „перетворенняметнічно мовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту“. „Якщознищення козацької державності й русифікація козацької аристократії вивели булиУкраїну з числа націй і знизили її до рівня політично аморфної етнографічноїмаси, то тепер з цієї маси починає підійматися нова українська нація“.
Більше того, з початком українського відродження відбувсяісторичний перелом у традиційній поступовій громадській думці України щодошляхів масового поширення й утвердження національної ідеї як засобу згуртуванняукраїнського суспільства в ім'я його остаточної мети у майбутньому — досягненнядержавної незалежності. Цей перелом чи злам так характеризував дослідник тієїдоби Борис Ольхівський у своїй праці „Вільний нарід“: „Стараукраїнська суто державницька національна свідомість ставала в умовах першоїполовини XIX ст. практично непогідною, ставша Україну перед примароюнаціональної смерті. Висунення на перший план “мужицького»етнографізму замість панського політичного історизму, демократичногонародництва замість аристократичного державництва під знаком «прав і пришив» було підтой час єдиним порятунком для національної ідеї, єдиним можливим виходом зідеологічного сліпого кута. Відкривало широкі шляхи культурної творчості, шляхвід вивчення життя мас до їх усвідомлення («просвітянство»), длявсього того, що творило нові підстави майбутнього відродження державної ідеї .
Немов би розвиваючи ці міркування, ще один визначний українськодіаспорнийісторик, нині академік Національної академії наук України Омелян Пріцак в однійіз своїх англомовних публікацій середини 1970-х рр. (на сторінках науковогозбірника українознавчих студій, підготовленого у Гарвардському університетіСША) висловив цікаву думку, нібито започаткування процесу українськоговідродження саме в Слобідській Україні можна пояснити тим, що вона, на відмінувід Гетьманщини, не була пов’язана чисто державницько-політичноюавтономістичною традицією. Згодом захоплення народознавством серед національносвідомої інтелігенції охопило всі регіони України і протягом цілого XIX ст., захарактеристикою Михайла Грушевського, "і поодинокі люди, іцілі групи, гурти, верстви, відбившися від національного життя, чи відірванівід нього, чули потребу вернутися до своєї народності, вчилися наново мови,навіть з книжки, з словника, як чужої, студіювали своє письменство, народнежиття й відновляли розірваний зв’язок з своїм народом, своїм краєм, йогоминувшиною, його будучністю. Щоб чути наново себе синами попередніх поколінь,учасниками їх праці і змагань, поривів і страждань.

2. Періодизація тарегіоналістика «українського відродження»
У цій же статті М. Грушевський оприлюднив свою хронологічну схемуукраїнського відродження кінця ХVІІІ — початку XX ст. Узявши за критерій розвиток "ідейнаціоналізму" (зазначимо, що ще тоді в українській, як і в сучаснійзахідноєвропейській та американській історіографіях, термін«націоналізм» не мав того негативного значення, якого він набув вісторіографії радянській, коли ігнорувалося навіть Ленінове розуміннянаціоналізму, що в пригнобленої нації обов'язково містить демократичне начало),він поділив «українське ХІХ століття» на три стадії: першу доводив докінця 40-х рр., другу — до 70-х, а третю вважав ще не завершеною 1907 р., колипобачила світ названа вище його публікація.
У своїх узагальнюючих однотомних працях з історії України М.Грушевський виклав і результати свого теоретичного осмислення ролі окремихрегіонів щодо національного відродження. За його переконанням, цей процесзапочаткувала Слобожанщина з її першим у Східній Україні Харківськимуніверситетом, заснованим 1805 р. Наступний (від 40-х рр. XIX ст.) етапрозвитку українського руху вчений пов'язував з Наддніпрянщиною, ще вужче — зКиєвом, який з 1834 р. також став університетським центром. А далі, з кінця50-х і початку 60-х рр. XIX ст., центром українського руху, який виявляє своюблизькість і солідарність із загальноросійським визвольним рухом, стаєПетербург. Орієнтацію на Росію (чи то офіційну, консервативно-реакційну, чи тоопозиційну, прогресивно-демократичну) М. Грушевський підкреслює і в своємуаналізі історії національного відродження на західноукраїнських землях,приділяючи головну увагу Галичині, куди з 1890-х рр. перемістився центрукраїнського національного руху.
Всі ці регіональні спостереження корифея української історіографіїне втратили актуальності до нашого часу, коли серед істориків оновився інтересдо визначення ролі і місця окремих регіонів у розвитку українськогонаціонального відродження кінця XVIII — початку XX ст. Отже, академікГрушевський, наприклад, допомагає розгледіти помилковість позиції нашогосучасника, українсько-канадського історика Павла Магочия, котрий вопублікованій 1991 р. на сторінках «Українського історичного журналу»(№3) статті категорично протиставив українські землі під владою Російської таАвстрійської імперій: перші, мовляв, переважали тільки кількісними показникамищодо території і населення, а другі (особливо Галичина) «відіграливажливу, а то й вирішальну роль у вирішенні напрямку українського національноговідродження».
Зовсім протилежної думки щодо цього Іван Лисяк-Рудницький. У своїйрозвідці «Роль України в новітній історії», яка, на нашу думку, можевважатися класичною в галузі методології історії українського національноговідродження кінця XVIII — початку XX ст., він, аж ніяк не ігноруючи певноївідмінності між політичним розвитком двох частин України (Наддніпрянської іГалицької), наголошує на їхній співпраці у справі піднесення українськоїнаціональної самосвідомості і, зокрема, пояснює: «Галицькийгрунт був духовно радше яловий. Ідеї, що служили натхненням для українськоговідродження в Галичині, майже без винятку походили з Наддніпрянщини». Тим часом П. Магочий кардинально розходиться і з М. Грушевським,який розглядав у взаємозв’язку два паралельні потоки українського національногоруху: один — під владою Російської імперії, другий — Австро-Угорської. І. Магочий,періодизуючи цей рух, насамперед підкреслює для двох територій відмінність урозвитку його стадій, «хронологічні різниці між ними»
Зате цілком у дусі М. Грушевського розглядають процес українськогонаціонального відродження кінця XVIII — початку XX ст. як єдиний за своїмзмістом і формами українсько-американські історики Омелян Пріцак і ДжонРешетар. У своїй розвідці «Україна і діалектика національногобудівництва» (опублікована 1984 р. у збірнику статей Гарвардськогоуніверситету) вони запропонували періодизувати національне відродження вУкраїні цілком за історико-регіональним критерієм. Таке бачення проблемивирізнило в українському відродженні п'ять стадій: перша — Новгород-Сіверська(лівобережне шляхетство кінця XVIII ст., "Історія Русів"), друга —Харківська (розвиток нової української літератури: І. Котляревський, Г.Квітка-Основяненко, П. Гулак-Артемовський), третя — Київська ("… українськийрух починає приймати політичні форми та знаходить свого найяскравішоголітературного виразника"; кирило-мефодіївціта Т.Г. Шевченко, журнал «Основа» і громади 1860-х рр.), четверта —Женевська ("… український рух набуває явно політичногохарактеру; діяльність М. Драгоманова),п'ята — Галицька (починається зі створення першої політичної партії —Радикальної — в 1890 р.; перехід до «самостійницької» програми,створення українських партій у Наддніпрянській Україні).
Може, не зовсім переконливим у цій загалом виваженій схемі євиокремлення як самостійних стадій українського національного руху Новгород-Сіверської— північно-східного закутка України, який ніколи не претендував на таку почеснуісторичну роль, а також Женеви. Бо якщо вводити зарубіжні центри, то з неменшим правом можна вирізнити Москву і Петербург (згідно з М.Грушевським), аможливо, й Відень, про місце якого в українському відродженні українська історіографіяпоки що не має виразного уявлення.
Не суперечать історичній реальності й шість українських культурнихзон (Слобідська Україна, Гетьманщина, Нова Росія, Правобережжя, Галичина таБуковина, Закарпаття), які вирізняє в українському національному відродженніXIX ст. Омелян Пріцак в одній із своїх англомовних методологічних статей,опублікованій 1983 р. у США в науковому збірнику «Культурний націоналізмXIX століття у Східній Європі. І хоча статичний характер — слабкість цієїсхеми, бо насправді українське національне відродження перебувало ухронологічній динаміці, за якою авангардна роль окремих регіонів постійнозмінювалась, позитивним є те, що академік О. Пріцак віддав належне усімрегіонам України. Кожен із них зробив плідний внесок у розвиток українськоговідродження, яке підготувало матеріальний та ідеологічний ґрунт для Українськоїнаціонально-демократичної революції 1917 р. А проголошений 22 січня 1919 р.державний акт злуки Української Народної Республіки і ЗахідноукраїнськоїНародної Республіки втілив у життя нестримне прагнення багатьох поколінь борцівза волю України до її соборності, тобто, до возз'єднання усіх українськихземель у єдиній незалежній державі.
Українська історіографія вже має розроблену методологічну схему»українського XIX століття". В її основі — історична концепціятодішнього українського відродження, на якій і ґрунтується наше висвітленняподій і явищ відповідного періоду історії України. Протягом понад 130 роківпроцес українського відродження розвивався у різних виявах:національно-етнічних, соціально-економічних, політичних, духовно-культурних. Тобув час панування на українських землях Російської і Австро-Угорської імперій.Вони провадили тут колонізаторську політику, спрямовану на повнуетнічно-культурну і мовну асиміляцію українського народу, нещадно придушувалидержавницькі прагнення українців. Проте національно-визвольний рух, якийживився поширенням масової національної самосвідомості у процесі становлення іконсолідації української нації, не припинявся. Більше того, він поєднувався зборотьбою мас за розв'язання соціальних проблем, породжених кризоюкріпосницького господарювання і утвердженням ринкової (капіталістичної)економіки.
Історія України XIX — початку XX ст., як і в попередні часи, булачастиною всесвітньої історії. Українське відродження підживлювалося подібнимиявищами інших народів і, в свою чергу, впливало на них. Не обминули Україну нієвропейська революція середини XIX ст., ні загальноросійські демократичніреволюції початку XX ст., ні три війни (на початку, в середині XIX та напочатку XX ст.) найбільших на ті часи світових імперій. Масові переселенськірухи українців утворили на Євразійському та Американському континентах більшабо менш чисельні осередки українського населення поза межами Батьківщини, і цетакож прилучало Україну до світового історичного процесу.
Той же період характерний і значним злетом української культури,незважаючи на постійний тиск з боку правлячих гнобительсько-колонізаторськихсил. Новими досягненнями збагатилися фольклор і народно-ужиткове мистецтво. Які раніше, народні маси виступали незмінним і найнадійнішим охоронцемнаціональних традицій у житті українського суспільства. Бурхливіполітичні події перших десятиріч XX ст. відзначаються особливою активізацією таучастю в них широких народних мас.
Багатогранне політичне, господарське і культурне життя Українивисувало на передній край найвизначніших патріотів. Вони самовіддано служили«українській справі» — справі національного і соціального визволеннясвого народу. їхня моральна чистота у дусі найсвітліших християнських ідеаліввикликала щирі почуття захоплення в усіх чесних людей світу. З цього приводувлучно висловився 1930 р. на сторінках франкомовного журналу «Слов'янськийсвіт» українсько-діаспорний історик Ілько Борщак (1892-1959 pp.): «Керівникиукраїнського руху XIX ст. майже всі були людьми, яких поважали у Європі,насамперед за їхній моральний рівень, за добропорядне життя, здібності, знання,таланти. Це, вважаємо, не проста випадковість… національний рух є насампередапостольство, духовне надбання, а ідеї здебільшого є такими, як і люди, які їхпропагують; вони заслуговують стільки ж уваги, скільки й самі ці люди»
Можливо, й ознайомлення зі сторічною і двохсотрічною давниноюУкраїни так само сповнить сучасних читачів почуттями історичного оптимізму ізміцнить їхні національно-патріотичні переконання. Адже попри всі негаразди,злигодні, утиски, насильства, які були в тому минулому, все-таки суспільствомрухала дедалі міцніша тенденція українського відродження, консолідаціїукраїнської нації, поширення в усіх верствах народу національноїсамосвідомості. Звернемося до міркувань Михайла Грушевського, який 90років тому писав: «Чоловік — створіннягромадське. Без зв'язку з громадою подібних до нього створінь, без почуття сьогозв'язку, своєї людської солідарності не може він жити. Але сих зв'язків шукаєвін у своїм найближчім окруженню. Його не вдовольняє почуття своєї людськоїсолідарності з ескімосом чи кафром, так само як і почуття генетичного,»історичного" зв'язку з орангутангом чи шимпанзе, не кажучи прокарася чи комара. Він цінить передовсім зв'язки з тою національністю, якаокружає його; з тим ґрунтом, на якім він живе; з поколіннями тих людей, що натім же ґрунті жили, оплодотворивши його своєю працею, зросивши його своїм потомі кровію. Обиватель гадяцький чи липовецький, яких би верхів культурності недосягав, буде хилити чоло перед Дантом і Шекспіром, Вашингтоном і Марксом, алевін не почує до них ніколи тої інтимної близькості, яку чує чоловік, свідомийсвоєї української національної приналежності, української національноїтрадиції, до тих сірих шукачів справедливості і правди, що пройшли отсимивкритими густим пилом дорогами, минаючи сі чепурні села, і серед тихогошамотіння придорожніх верб думали важку думку про долю краю й свого народу. Дотих великих і малих борців за волю й поступ свого народу, великих і малихтворців української культури, українського слова, української свідомості. Довсіх, що зв'язали себе з долею українського народу, України й віддали своїсили, свою працю її будущині.
Мабуть, це мудре міркування можна вважати зверненням і до наших сучасників.Адже зміцнення масової національної самосвідомості нині украй потрібне дляутвердження української національної ідеї, що має згуртувати в єдиний монолітсуспільство Української держави.

Висновки
Отже,українська історіографія вже має розроблену методологічну схему«українського XIX століття». В її основі — історична концепціятодішнього українського відродження, на якій і ґрунтується наше висвітленняподій і явищ відповідного періоду історії України. Протягом понад 130 роківпроцес українського відродження розвивався у різних виявах:національно-етнічних, соціально-економічних, політичних, духовно-культурних.
Тобув час панування на українських землях Російської і Австро-Угорської імперій.Вони провадили тут колонізаторську політику, спрямовану на повнуетнічно-культурну і мовну асиміляцію українського народу, нещадно придушувалидержавницькі прагнення українців. Проте національно-визвольний рух, якийживився поширенням масової національної самосвідомості у процесі становлення іконсолідації української нації, не припинявся. Більше того, він поєднувався зборотьбою мас за розв'язання соціальних проблем, породжених кризоюкріпосницького господарювання і утвердженням ринкової (капіталістичної)економіки.
ІсторіяУкраїни XIX — початку XX ст., як і в попередні часи, була частиною всесвітньоїісторії. Українське відродження підживлювалося подібними явищами інших народіві, в свою чергу, впливало на них. Не обминули Україну ні європейська революціясередини XIX ст., ні загальноросійські демократичні революції початку XX ст.,ні три війни (на початку, в середині XIX та на початку XX ст.) найбільших на тічаси світових імперій. Масові переселенські рухи українців утворили наЄвразійському та Американському континентах більш або менш чисельні осередкиукраїнського населення поза межами Батьківщини, і це також прилучало Україну досвітового історичного процесу.

Списоквикористаних джерел та літератури
1.        Батенко Т. Анатоль Вахнянин (1841-1908). Біля джерел національноговідродження. – Львів, 1998. – 140 с.
2.        Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1998. – 426 с.
3.        Верига В. Нариси з історії України (кін. ХVІІІ – поч. ХХ ст.). – Львів,1996. – 447 с.
4.        Гуржій О.І., Демченко М.В., Мельник Л.Г. Історія України: в двохкнигах. Книга 1(З найдавніших часів до кінця ХІХ століття). – К., 1991. – 571с.
5.        Нариси з історії Українського відродження. – К., 1994.
6.        Равченко О. Нариси Української історіографії в епоху національноговідродження. – Харків, 1992. – 226 с.
7.        Україна крізь віки. В 15 т. Том 9: Національне відродження України/ В.Г. Сарбей. – 1999. – 336 с.


Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем реферат самостоятельно:
! Как писать рефераты
Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
! План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
! Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
! Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
! Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.

Сейчас смотрят :

Реферат Моделирование Системы Автоматизации Проектирования
Реферат Разработка динамических моделей для транспортно-производственной системы
Реферат Основы управления финансовыми рисками
Реферат Do The Print Media Have Power In
Реферат 1  для одной цели - исходя из кадастровой стоимости такого участка с применением коэффициентов согласно приложению 1
Реферат «Снова тучи надо мною»
Реферат Деятельность Сбербанка России
Реферат Социальная политика государства и безработица
Реферат Частная психопатология и судебно-психиатрическая оценка ее основных форм
Реферат Two Core Nations Essay Research Paper Two
Реферат Общая экономико-географическая характеристика республики Сенегал
Реферат Финский язык
Реферат Крнтрольно-измерительные приборы (линейка,штангенциркуль)
Реферат Индивидуально-психологические различия между людьми
Реферат Определение изменения в маркетинговой стратегии компании "ПолИмпЭкс" в условиях финансово-экономического кризиса