План
Вступ
Розділ 1. Народження тадитинство Павла І
Розділ 2. Зовнішняполітика Павла I
Розділ 3. Військовареформа. Новаторство у війську
3.1 Турбота про німецькіколонії
Розділ 4. Оцінкадіяльності Павла
Висновки
Список використаноїлітератури
/>Вступ
Я не розділяю звичайної зневаги до значення цього царювання.
В. Ключевський
А.С. Пушкін назвав ПавлаI «романтичним імператором», «ворогом підступництва і невігласів» і збиравсянаписати історію його царювання. Л.М. Толстой вважав, що «характер, особливополітичний, Павла I був шляхетний і лицарський». У листі до історика Бартенєвав 1867 році він писав: «Я знайшов свого історичного героя. І коли б Бог давжиття, дозвілля і сил, я б спробував написати його історію».[7,3] Мова йшла проПавла I.
Інтерес до нього двохросійських геніїв був невипадковий. Життя Павла Петровича відрізнялася такимитрагічними рисами, «подібних яким не зустрічається в житті жодного звінценосців не тільки російської, але і всесвітньої історії».[7,3]
До імператора ПавлаПершого як в істориків-фахівців, так і в рядових читачів, відношеннянеоднозначне. Довгий час його зображували як зайдиголову, прихильника порожніхпарадів і муштри, гонителя Суворова. Але це лише одна сторона його особистості.
Актуальність дослідженняполягає у тому, що особистість Павла І є дуже цікавою та невивченою, йогозовнішня політика була двоякою, з одного боку вона можливо здаваласянезрозумілою та необдуманою, але ж з іншого боку видно, що політика Павла І тайого погляди були просякнуті далекозорістю та виважені.
Метою дослідження єзображення та вивчення зовнішньополітичної діяльності імператора Павла І, їїпозитивних наслідків та прорахунків.
Предметом дослідження єпостать Павла І, становлення його, як політика, становище Російської Імперії вчаси правління цього імператора.
Об’єктом дослідження єдіяльність імператора Павла І, як новатора військової реформи, а також йогозовнішня політика — позитивна чи негативна — з точки зору різних дослідників.
Завданнями курсовоїроботи є:
окреслити дитинство ПавлаІ та факторів, які впливали на становлення його, як особистості;
визначити основні напрямизовнішньої політики імператора Павла І;
встановити заходи, якібули проведенні у сфері військової реформи;
оцінити діяльністьімператора Павла І.
Методом дослідження впершому розділі є описовий метод. В другому та третьому розділахзастосовувалися історичний метод та метод порівняння.
Структура дослідження.Курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та спискувикористаної літератури, що налічує 24 джерела.
Розділ 1. Народження та дитинство Павла І
Павло I народився 20вересня 1754 року. Довідавшись про народження онука, Єлизавета Петрівнанаказала негайно ж принести його до неї, і з цього дня колиска хлопчиказнаходилася в спальні імператриці. Катерина Олексіївна побачила сина лише навосьмий день. Імператриця нікому не довіряла онука, навіть матері, яку дитинабачила рідко, та й то в присутності Єлизавети Петрівни чи її наближених.Хлопчик часто хворів — у кімнатах було пекуче натоплене, а його колиску, оббитузсередини хутром чорно-бурої лисиці, накривали ще і ковдрами, боячись застуди.
Суспільство матінок іняньок, що оточували дитину, зробило на нього поганий вплив: розповіді продомовиків і примар сильно діяли на уяву вразливого хлопчика. Іноді від страхувін ховався під стіл і все життя боявся грози.
Дитинство Павла пройшло втурботах самотньої і велелюбної бабки, без материнської ласки і тепла. Матизалишалася для нього малознайомою жінкою і згодом усе більш і більшвіддалялася. Коли спадкоємцю виповнилося шість років, йому відвели крилоЛітнього палацу, де він жив зі своїм двором разом з вихователями.Обер-гофмейстером при ньому був призначений Микита Іванович Панин — один зіславнозвісних державних діячів свого часу.
Павла I учили математиці,історії, географії, мовам, танцям, фехтуванню, морській справі, а коли підріс —богослов'ю, фізиці, астрономії і політичним наукам. Його рано знайомлять ізпросвітительськими ідеями й історією: у десять-дванадцять років Павло вже читаєтворИ Монтеск'є, Вольтера, Дідро, Гельвеция, Даламбера. Порошин розмовляв зісвоїм учнем про твори Монтеск'є і Гельвеция, змушував читати їх для освіти. Вінписав для великого князя книгу «Державний механізм», у якій хотів показатирізні частини, якими рухається держава.
Учився Павло легко,виявляючи і гостроту розуму, і непогані здібності; відрізнявся надзвичайнорозвитою уявою, відсутністю посидючості і терплячості, мінливістю. Але,напевне, було щось у цесаревичі таке, що викликало пророчі слова його молодшоговихователя С. А. Порошина: «При найкращих намірах ви змусите ненавидіти себе».
Коли Павлу I було сімроків, вмерла імператриця Єлизавета. Згодом Павло довідався, як Катериназробила свій переможний похід на чолі гвардії в Петергоф і як її розгубленийчоловік, відрікся від престолу, і був відвезений у Ропшу. А Микита ІвановичПанин, до якого Павло незабаром звик, уселяв йому мистецьки деякі дивні і неспокійнідумки про імператрицю. Знайшлися й інші, котрі розтлумачили хлопчику, що післясмерті Петра III належало імператором бути йому, Павлові, а дружина задушеногогосударя могла бути лише регентшею і правителькою до його, Павла, повноліття.Павло це дуже запам'ятав. Тридцять чотири роки думав він про це дні і ночі,ховаючи в серце болісний страх перед тією принцесою, що заволоділа російськимпрестолом, зовсім не сумніваючись у своєму праві самодержавно керуватибагатомільйонним народом.
20 вересня 1772 року бувдень його повноліття. Багато хто був впевнений, що Катерина залучить докерування країною законного спадкоємця. Але цього, зрозуміло, не трапилося.Катерина розуміла, що з її смертю, якщо Павло зійде на престол, уся її державнапрограма буде знищена в перші ж дні його правління. І вона задумалавідсторонити Павла від престолу. І він про це здогадувався.
Виявляти характер Павлапочав відтоді, коли він подорослішав і став усвідомлювати своє положення придворі: залишеного без уваги матері спадкоємця престолу, з яким зневажливообходяться фаворити, якому не довіряють ніяких державних справ.
Павло, побувавши вБерліні і зачарувавши пруською регламентацією і беззаперечною дисципліною, ставрізко критикувати політику матері. Пішло відсторонення від двору: у 1783р.Павло одержав у подарунок Гатчину і переїхав туди зі своїм «двором». У тісномугатчинскому світі, зовсім відсторонений від урядових інтересів, він замкнувсяна улюбленій військовій справі: організував три батальйони по пруському зразку,одяг їх у мундири прусського війська, сам займався вахтами-парадами, оглядами,маневрами по суботах, наслідуючи при цьому Фрідріха II в одязі, ході, навітьманері їздити на коні. Подібність з діями батька, Петра III, було разючим, ісама Катерина відзначала це, іронічно відзиваючи про гатчинскі батальйони:«батюшкино військо».
Гатчинське самітництво ічутки про наміри матері вдруге позбавити його престолу, зробивши спадкоємцемсина Олександра, остаточно зіпсували характер Павла. Він став підозрілим,запальність і дратівливість усе частіше проривалися назовні у виді припадківневтримного гніву, утихомирювати який могли лише його дружина Марія Федорівна іфрейліна Є. И. Нелідова. Разом з тим він був відхідливий: визнавав свої помилкиі просив пробачення, був щедрий, намагався піклуватися про підлеглих, мавдобре, чуттєве серце. Поза Гатчиною був строгий, похмурий, неговіркий,уїдливий, з достоїнством зносив глузування фаворитів (не випадково за кордономйому дали прізвисько — «росіянин Гамлет»). У колі родини не був протиповеселитися, потанцювати.
Що стосується моральнихпідвалин Павла, то вони були непохитні. Він любив дисципліну і порядок, сам бувзразком у цьому, прагнув бути справедливим і дотримувати законність, був чеснийі прихильний строгим нормам сімейної моралі. Не випадково деякі історики однієюз визначальних рис особистості і навіть його ідейних поглядів вважали«лицарственність»[12,54] та поставлене на чолі всього життя лицарське поняттяпро честь. Політична мета, усвідомлена ще до воцаріння, — максимальнацентралізація влади як єдиний шлях до «блаженства всіх і кожного». Мрія про«тверду, шляхетну» владу сполучається з осудом придворної розкоші,аморальності, ліні, марнослів'я. «Государ привчав до порядку і вельмож,доводить і найзнатніших панів до ретельного виконання своїх посад»[12,55].
Ідеаліст, внутрішньопорядна людина, але з надзвичайно важким характером і без досвіду і навичокдержавного керування, Павло вступив на російський престол 6 листопада 1796року. Ще, будучи спадкоємцем, Павло Петрович продумував програму своїхмайбутніх дій, але на практиці став керуватися скоріше особистими почуттями іпоглядами, що вело до посилення елементу випадковості в політиці, додавало їйзовні суперечливий характер.
/>Розділ 2. Зовнішня політикаПавла I
Ставши імператором, Павлоскасовує найтяжчий рекрутський набір і урочисто повідомляє, що «відтепер Росіябуде жити у світі і спокої, що тепер немає ні найменшого нестатку мислити пропоширення своїх кордонів, тому що і без того досить вже і предоситьвелика...».[7,220] Відразу по вступі на престол імператор Павло I заявив, щовідмовляється від приготування до війни з Францією.
«Не можна зобразити, —пише Болотов, — яку приємну дію зробив цей благодійний указ у всій державі, — іскільки сліз і подихів подяки випущено з очей і сердець багатьох мільйонівмешканців Росії. Уся держава і всі кінці і межі її були їм обрадувані і всюдичутні були єдиного тільки побажання всіх благ новому государю...».[7,220]
29 листопада 1796 рокубула оголошена амністія полоненим полякам. Імператор велів «усіх такихзвільнити і відпустити в колишні їхні житла; а закордонних, якщо побажають, іза кордон. Про виконання цього наш сенат має учинити негайно належнерозпорядження, наказавши куди слід, щоб з боку губернських правлінь і іншихземських начальств узяті були міри до спостереження, щоб ці, що звільняютьсязалишалися спокійно і поводилися доброчесно, не входячи ні в які шкідливізносини, під побоюванням тяжкого покарання».[13,305]
Незабаром полягає світ зПерсією. У листі до пруського короля від 3 січня 1797 року Павло писав: «Знаявними союзниками багато чого не зробиш, а так як боротьба, що вони велипроти Франції, тільки сприяла росту революції і її відсічі, то світ можепослабити її, підсиливши мирні антиреволюційні елементи в самій Франції, досіпридавлені революцією». [7,237] Контрреволюційний переворот 27 липня 1794 рокуприводить до падіння якобінської диктатури у Франції. Революція затихає.Блискучі перемоги генерала Бонапарта над австрийцами в Італії приводять довиникнення цілого ряду демократичних республік під егідою Франції. Павло бачитьу цьому подальше поширення «революційної зарази» і виступає за скликанняєвропейського конгресу для врегулювання територіальних суперечок і припиненняреволюційних завоювань. Він готовий навіть визнати Французьку республіку«заради заспокоєння Європи», тому що інакше «проти волі прийдеться братися зазброю». Однак ні Австрія, ні Англія його не підтримали, і в 1798 роцістворюється нова коаліція проти Франції. Росія в союзі з Англією Австрією,Туреччиною і Неаполітанським королівством починає війну проти Франції.
«Покласти межу успіхамфранцузької зброї і правил анархічних, примусити Францію ввійти в колишніграниці і тим відновити в Європі міцний світ і політичну рівновагу»[7,238] —так розцінює Павло участь Росії в цій коаліції. Інструктуючи генералаРозенберга, призначеного командувати російським експедиційним корпусом, Павлописав: «… Відвертати усе, що в землях не неприязних може збудити ненависть чинегожі на рахунок війська враження (уникати участі в продовольчих екзекуціях),вселяти, що ми прийшли відгородити загальний спокій і безпеку, для того ласкавеі приязне звертання з жителями. Відновлення престолів і вівтарів. Охоронятивійсько від «пагубної зарази розумів», дотримувати церковні обряди ісвята»[7,3].
4 квітня Суворов прибув уголовну квартиру союзної армії, розташовану в містечку Валеджіо на півночіІталії. Уже 10 квітня узяттям Брешії почалися воєнні дії. Проти 86-тисячноїармії союзників діяла 58-тисячна армія Франції; на півночі нею командувавколишній військовий міністр Шерер, а на півдні — молодий і талановитий генералМакдональд. Використовуючи кількісну перевагу союзників, Суворов вирішиввідтіснити ворога в гори за Геную й опанувати Мілан, а потім завдати поразкиМакдональду. Надалі він планував через Савойю вторгнутися у Францію, а військаерцгерцога Карла разом з російським корпусом Римського-Корсакова повинні буливитиснути французів зі Швейцарії і кинутися до Рейну. 15 квітня почавсязавзятий триденний бій із французами на ріці Адда. У цей день старого Шерераперемінив один із кращих полководців Франції генерал Моро.
У кровопролитному боюуспіх супроводжував то одну, те іншу сторону. Енергійний Моро намагаєтьсязібрати разом розтягнуті на десяток кілометрів війська, але йому це невдається. Утративши три тисячі убитими і п'ять тисяч полоненими, французивідходять на південь. Доля Ломбардії була вирішена — ріку Адда Суворов назвавРубіконом по дорозі в Париж.
Одержавши звістку про цюперемогу, Павло I викликав п'ятнадцятирічного генерал-майора Аркадія Суворова,призначеного в генерал-ад'ютанти, і сказав йому: «Поезжай і учися в нього.Кращого приклада тобі дати й у кращі руки віддати не можу». [7,250]
Стрімким суворівським маршемзі сходу на захід союзники відкинули армію ворога і ввійшли в Мілан. Недопускаючи з'єднання залишків армії Моро з Макдональдом, Суворов наносить йомупоразку при Маренго і вступає в Турін. У запеклому бою біля ріки Треббія зазнаєпоразки і генерал Макдональд.
Багато років потомупрославлений маршал Франції говорив російському послу в Парижі: «Я був молодийпід час бою при Треббії. Ця невдача могла б мати згубний вплив на мою кар'єру,мене врятувало лише те, що переможцем моїм був Суворов».
За два місяці французиутратили всю Північну Італію. Поздоровляючи Суворова з цією перемогою, Павло Iписав: «Поздоровляю Вас вашими ж словами: «Слава Богу, слава Вам!». [7,521]
6 липня командуючимфранцузькими військами був призначений прославлений генерал Жубер, що пройшовшлях від рядового до генерала за чотири роки. Не знаючи про взяття австрійцямифортеці Мантуя, Жубер зненацька зустрів усю союзну армію. Ще не пізно булоповернути назад у гори, але тоді він не був би Жубером: 4 серпня на світанкугарматні залпи возвестили про початок найзапеклішої і найкривавішої битви в ційкампанії. Ніколи ще за свою довгу службу Суворову не приходилося зустрічатися зтаким лютим опором супротивника.
Після цієї битви генералМоро сказав про Суворова: «Що можна сказати про генерала, що загине сам іукладе свою армію до останнього солдата, перш ніж відступити на одинкрок».[7,253]
Суворову треба булотільки чотири місяці, щоб звільнити Італію. Союзники раділи: у лондонськихтеатрах про нього читаються вірші, виставляються його портрети. З'являютьсясуворівські зачіски і пироги, на обідах слідом за тостом королю п'ють за йогоздоров'я.
І в Росії ім'я Сувороване сходить зі сторінок газет, стає легендою. Захоплений Павло писав полководцю:«Я вже не знаю, що Вам дати, Ви поставили себе вище моїх нагород...». [12,39]
В Франції з тривогоючекали початку вторгнення. Укладали парі — за скільки днів Суворов дійде доПарижа. Але союзників у першу чергу хвилювали їхні власні інтереси: англійціпропонують спочатку запанувати Голландією і Бельгією, і австрійці в надіїзаволодіти останньою підтримують їх.
Павло I був змушенийпогодитися з новим планом своїх союзників.
План цей полягав унаступному: австрійці зі Швейцарії йдуть на Рейн, а Суворов, з'єднавшись зкорпусом Корсакова, вторгається у Францію; у Голландії починає діятиангло-російський експедиційний корпус, а в Італії залишаються австрійці.Суворов був проти майбутнього перегрупування величезної маси військ, але йомудовелося підкоритися.
28 серпня російська арміяпочинає похід. Скориставшись цим, генерал Моро спускається з гір на допомогуобложеної австрійцями фортеці Тортона і займає містечко Нові. Довелося Суворовуповернутися назад, щоб допомогти союзникам і втратити на цьому дорогоцінні тридні. Тим часом австрійський ерцгерцог Карл, не дочекавшись Суворова, почаввиводити свої війська зі Швейцарії, залишаючи російський корпус Корсакова одинна один із французами. Довідавшись про це, обурений фельдмаршал писав уПетербург про Тугуте, першому міністру Австрії: «Ця сова чи з розуму зійшла чиніколи його не мала. Массена не буде нас очікувати, і кинеться на Корсакова…Хоч у світі нічого не боюся, скажу — у небезпеці від переваги Массена малодопоможуть мої війська звідси, і пізно»[12,35].
У Швейцарії проти60-тисячної французької армії генерала Массени залишаються 24-тисячний корпусКорсакова і 20-тисячний корпус австрійців генерала Готце. Суворов поспішає навиторг Корсакова найкоротшим і найбільш важким шляхом — через Сен-Готардскийперевал. Але і тут австрійці підвели своїх союзників — обіцяних ними мулів невиявилося. «Немає віслюків, немає коней, а є Тугут, і гори, і прірви»[7,255], —з гіркотою писав Павлові Суворов. У пошуках мулів проходять ще п'ять днів.Тільки 12 вересня армія починає сходження на перевал. По, скелям і стрімчакамповільно, крок за кроком, рухалася російська армія, переборюючи холод, втому йопір ворога.
Коли в Петербурзідовідалися про відхід ерцгерцога зі Швейцарії, вибухнув скандал, і тількиострах сепаратного світу між Францією й Австрією зупинив Павла від розриву ізсоюзниками. Розуміючи серйозність положення і труднощі, які мають бути армії,він наділяє Суворова особливими повноваженнями. «Це пропоную, просячи пробачитимене в тому і покладаючи на вас самих обирати — що робити»[7,255], — пише вінфельдмаршалу.
Суворов посилає в обхідкорпус Розенберга і з іншого боку — Багратіона, а з іншими атакує ворога, алебезрезультатно: французи піднімаються вище і вище. Уже ввечері під час третьоїатаки допоміг Багратіон, що вдарив зверху. Перевал був узятий, але дорогоюціною — з війська вийшли біля тисячі чоловік. А на них чекали більш важкііспити.
15 вересня армія вийшладо містечка Альтдорф, але тут виявилося, що сен-готардська дорога даліобривається, а на шляху змученої, роздягненої і голодної армії встав суворий гірськийхребет Росшток.
16 вересня рано вранціавангард князя Багратіона починає підйом на Росшток. Шістдесят годин тривав цейбезприкладний перехід по пухкому глибокому снігу в густому тумані. Важким бувпідйом, але спуск виявився сутужніше. Дув різкий, рвучкий вітер, щоб зігрітися,люди збивалися в купи. Спустилися в містечко Муттенталь і тут довідалисястрашну новину — корпус Корсакова був розбитий ще 15 вересня. Катастрофа,збільшена самовпевненістю Корсакова, була повною: шість тисяч чоловік загинули,багато хто виявилися в полоні. У цей же день генерал Сульт розбив і австрійців.
Залишаючи Цюріх, генералМассена обіцяв полоненим російським офіцерам незабаром привезти до нихфельдмаршала Суворова і великого князя Костянтина.
Знесилена російська арміявиявилася замкненою в Муттенталі — обидва виходи, на Швиц і Гларис, булиблоковані французами. 18 вересня Суворов зібрав військову раду. «Ми оточенізрадництвом нашого союзника, — почав він свою промову, — ми поставлені у важкеположення. Корсаков розбитий, австрійці розсіяні, і ми самі тепер протишестидесятитисячної армії ворога. Йти назад — сором. Це значило б відступити, аросіяни і я ніколи не відступали!» Суворов уважно оглянув генералів, які йогозосереджено слухали і продовжував: «Допомоги нам чекати немає від кого, єдинанадія на Бога, на найбільшу хоробрість і самовідданість військ, які виочолюєте. Тільки це залишається нам, тому що ми на краю прірви. — Він замовк івикликнув: — Але ми росіяни! Врятуйте, врятуйте честь і надбання Росії і їїсамодержця!»[7,256]. З цим вигуком фельдмаршал опустився на коліна.
19 вересня о сьомійгодині ранку до містечка Глариса виступив авангард під командуванням князяБагратіона. За ним з головними силами — генерал Дерфельден, в ар'єргарді —генерал Розенберг. На меті було з боями перебороти хребет Паніці, покритийснігом і льодом, а потім спуститися в долину Верхнього Рейну.
Багратіон, піднявшись наодну з вершин, обрушується на ворога; у цей час Массена завдає удару по корпусуРозенберга, намагаючись відрізати його і знищити. Завзятий бій закінчивсязапеклою штиковою атакою. Французи не витримали і відійшли. У ніч на 24 вересняпочався останній і найважчий похід.
Тільки 20 жовтня вПетербурзі довідалися про вдалий результат кампанії. «Так врятує Вас господьБог за порятунок слави государя і російського війська, — писав РостопчинСуворову, — до єдиного усі нагороджені, унтер-офіцери усі нагороджені вофіцери»[7,257].
Російська армія одержуєнаказ повернутися на батьківщину. На питання Ростопчина, що подумають про це союзники,імператор відповів: «Коли прийде офіційна нота про вимоги двору віденського, товідповідати, що це є нісенітниця і марення». [7,257]
Коаліція держав, кожна зякої керувалася своїми інтересами, розпалася. Павло не міг вибачити колишнімсоюзникам їхнього зрадництва і передчасного виводу військ ерцгерцога Карла зіШвейцарії. Після завершення походу Суворова Ф. Ростопчин писав: «Франція,Англія і Пруссія скінчать війну зі значними вигодами, Росія ж залишиться ні причому, втративши 23 тисячі чоловік тільки для того, щоб запевнити себе увіроломстві Пітта і Тугута, а Європу в безсмерті князя Суворова».
Вступаючи в коаліцію,Павло I захоплювався лицарською метою відновлення «вражених тронів». А на ділізвільнена від французів Італія була поневолена Австрією, а острів Мальтазахоплений Англією. Підступництво союзників, у руках яких він був тількизнаряддям, глибоко розчарувало імператора. А відновлення у Франції сильноївлади в особі першого консула Бонапарта давало привід для зміни курсуросійської зовнішньої політики.
Знесилена Франціянайбільше мала потребу мирі у спокої. Розуміючи це, Бонапарт із властивою йомуенергією приймається за пошуки миру. Уже 25 грудня перший консул направляєпослання Англії й Австрії з пропозицією почати мирні переговори. Це ще більшепіднімає його авторитет, а відмовлення союзників від мирних пропозицій викликаєхвилю обурення і патріотизму. Народ горить бажанням покарати ворогів миру, іБонапарт починає підготовку до війни.
Висловлене в січніпобажання зблизитися з Францією зависло в повітрі — ще сильні були ідеї ітрадиції співробітництва тільки з «законною» династією, та й впливові суспільнікола на чолі з віце-канцлером Н. П. Паніним, найколоритнішою фігурою того часу,чимало сприяли цьому.
Швидкий розгром Австрії івстановлення порядку і законності в самій Франції сприяють зміні позиції Павла.«Він робить справи, і з ним можна мати справу»[13,305], — говорить він проБонапарта.
«Після тривалих коливань,— пише Манфред, — Павло приходить до висновку, що державні стратегічні інтересиРосії повинні бути поставлені вище відвернених принципів легітимізму». [13,308]Дві великі держави починають шукати шляху до зближення, що швидко приводить досоюзу.
Бонапарт усіляко квапитьміністра закордонних справ Талейрана в пошуках шляхів, що ведуть до зближення зРосією. «Треба робити Павлові знаки уваги і треба, щоб він знав, що ми хочемовступити з ним у переговори», — пише він Талейрану. «Дотепер ще не розглядаласяможливість почати прямі переговори з Росією», — відповідає той. І 7 липня 1800року в далекий Петербург іде послання, написане двома найрозумнішимидипломатами Європи. Воно адресовано Н. П. Паніну — найбільш непримиренномуворогу республіканської Франції. У Парижі добре знають про це і сподіваються,що подібний крок стане «свідченням неупередженості і строгої коректностікореспондентів». [7,256]
18 грудня 1800 року ПавлоI звертається з прямим посланням до Бонапарта. «Пан Перший Консул. Ті, кому Богвручив владу керувати народами, повинні думати і піклуватися про їхнє благо» —так починалося це послання. «Сам факт звертання до Бонапарта як глави держави іформа звертання були сенсаційними. Вони означали визнання де-факто і значноюмірою і де-юре влади того, хто ще вчора був затаврований як «узурпатор». Тебуло повне попрання принципів легітимізму. Більш того, в умови формальнонеприпиненої війни пряме листування двох глав держав означало фактичневстановлення мирних відносин між обома державами. У першому листі Павламістилася та славнозвісна фраза, що згодом так часто повторювалася: «Я неговорю і не хочу сперечатися ні про права людини, ні про принципи будь-якихурядів, встановлених у кожній країні. Постараємося повернути світу спокій ітишу, яких він так потребує». [7,272]
Зближення між двомавеликими державами йшло прискореними темпами. У Європі виникає нова політичнаситуація: Росію і Францію зближають не тільки відсутність реальних протиріч іспільність інтересів у широкому розумінні, але і конкретні практичні задачістосовно загального супротивника — Англії.
Зненацька і швидко вЄвропі усе перемінилося: учора ще самотня Франція і Росія встали тепер на чолімогутньої коаліції європейських держав, спрямованої проти Англії, яка опиниласяв повній ізоляції. У боротьбі з нею поєднуються Франція, Росія; Швеція,Пруссія, Данія, Голландія, Італія й Іспанія.
Підписаний 4—6 грудня1800 року союзний договір між Росією, Пруссією, Швецією і Данією фактичноозначав оголошення війни Англії. Англійський уряд віддає наказ захоплюватиприналежні країнам коаліції судна. У відповідь Данія займає Гамбург, а Пруссія— Ганновер. В Англію забороняється всякий експорт, багато портів у Європі длянеї закриті. Нестача хліба загрожує їй голодом.
У майбутньому поході вЄвропу пропонується: фон Палену знаходитися з армією в Брест-Литовску, М. І.Кутузову — у Володимир-Волинському, Салтикову — у Вітебську. 31 грудня виходитьрозпорядження про заходи для захисту Соловецьких островів. Варварськебомбардування англійцями мирного Копенгагена викликало хвилю обурення в Європій у Росії.
12 січня 1801 року отаманвійська Донського Орлов одержує наказ «через Бухарію і Хіву виступити на рікуІндус»[7,275]. 30 тисяч козаків з артилерією перетинають Волгу і поглиблюютьсяв казахські степи. «Перепроваджую всі карти, що маю. Ви дійдете тільки до Хівий Аму-Дар’ї», — писав Павло I Орлову. Донедавна вважалося, що похід в Індію —чергова примха «божевільного» імператора. Тим часом цей план був відправленийна узгодження й апробацію в Париж Бонапарту, а його ніяк не можна запідозритині в божевіллі, ні в прожектерстві. В основу плану були покладені спільні діїросійського і французького корпусів. Командувати ними на прохання Павлаповинний був, прославлений генерал Массена.
По Дунаю, через Чорнеморе, Таганрог, Царицин 35-тисячний французький корпус повинний був з'єднатисяз 35-тисячною російською армією в Астрахані.
Потім об'єднаніросійсько-французькі війська повинні були перетнути Каспійське море івисадитися в Астрабаді. Шлях від Франції до Астрабада розраховували пройти за80 днів, ще 50 днів було потрібно на те, щоб через Герат і Кандагар ввійти вголовні області Індії. Похід збиралися почати в травні 1801 року і, отже, увересні досягти Індії. Про серйозність цих планів говорить маршрут, по якомуколись пройшли фаланги Олександра Македонського, і союз, укладений з Персією.
Павло I упевнений вуспішному здійсненні франко-російського плану скорення Індії, що зберігались углибокій таємниці. 2 лютого 1801 року в Англії впав уряд всемогутнього Пітта.Європа завмерла в чеканні великих подій.
Раптом з далеких берегівНеви прийшла звістка — імператор Павло I мертвий.
Англія була врятована, іісторія Європи пішла по іншому шляху. Неможливо вгадати, як би вона склалася,якщо не було б цієї трагедії, але ясно одне — Європа позбулася б відспустошливих, кровопролитних воєн, які забрали життя в мільйонів людей.Об'єднавшись, дві великі держави зуміли б забезпечити їй довгий і міцний світ!
Ніколи раніше Росія немала такої могутності й авторитету в міжнародних справах. «Цьому царюваннюналежить найбільш блискучий вихід Росії на європейській сцені» [6,345], —зтверджував В. О. Ключевский.
А. Коцебу: «Наслідкидовели, що він був далекогляднішим своїх сучасників у проведеному їм курсізовнішньої політики… Росія неминуче відчула б благодійні її наслідки, якбижорстока доля не видалила Павла I від політичної сцени. Якби він був ще живий,Європа не знаходилася б тепер у рабському стані. У цьому можна бути упевненим,не будучи пророком: слово і зброя Павла багато значили на вагах європейськоїполітики». [7,277]
Розділ 3. Військова реформа. Новаторство у війську
На інший же день післясходження Павла гвардія піддалася повному перетворенню у відношенні складу,організації частин і військової сили окремих одиниць. Зміст цих дій Павлазалишається незрозумілим. Якщо існування привілейованої частини армії, щокомплектувалася з аристократії, було в принципі збережено, то факт введення внеї усього Гатчинського наброду представляв явну нісенітницю. Це було щось уроді такого крайнього засобу, як «ряд призначень у пери», що застосовуєтьсяіноді при парламентських кризах в Англії. У даному випадку результат неповинний здаватися вдалим, — навіть у відношенні особистої безпеки реформатора.Гатчинський елемент, замість того, щоб одержати верх над непокірливою частиною,куди його ввели, цілком поглинути її своєю дисциплінованою масою, навпаки, уній зовсім розчинився, засвоївши собі звички цього відособленого середовища іпослуживши тільки до пробудження в ній, шляхом реакції, прагнень до осудууряду, що дрімали при спокійних умовах існування, присвяченого задоволенням.
Новий розподіл наявногоскладу в окремих частинах гвардії, чисельно збільшених шляхом нескінченногостворення нових полків і батальйонів, не піддається ніякій оцінці. Воно дійсношвидко дало місце новим комбінаціям, що у свою чергу повинні були піддаватисябезупинним змінам. Від початку до кінця царювання вся армія терпіла від цієїмінливості, єдиним поясненням якого може служити тільки характер Павла.Здавалося, государ усе ще грав олов'яними солдатиками, якими так захоплювався вдитинстві, і групував їх по примсі своєї фантазії, не сходячи, однак, з деякихголовних шляхів, намічених колись у Гатчині, під твердим керівництвом ПетраПаніна. Зокрема, тільки створення нового артилерійського батальйону, щопослужив міцною підставою для всієї гвардійської артилерії, почате під впливомАракчєєва і його методичного розуму, є винятком. Створення цього батальйону,сформованого зі славнозвісної бомбардирської роти Преображенського полку,капітаном якої був Петро Великий, а також артилерійських загонів, що складалисяпри інших полках, відповідало цілком визначеному і послідовно проведеномурішенню.
Воно послужило початкомдля повної реорганізації цього роду війська, у змісті самостійного керування, ав березні 1800 року система ця була застосована до артилерії всіх армійськихкорпусів. Зовсім відділена в адміністративному відношенні від полків, артилеріябула передана в особливе відомство. Тому що кожна рота у відношенні особовогоскладу і матеріальної частини була тепер самостійною одиницею, то й утактичному відношенні могла діяти зовсім незалежно. Легше, таким чином,мобілізуючись і допускаючись, без зміни своєї внутрішньої організації, зведенняу великі маси, ці одиниці володіли в той же час більшою рухливістю і, на думкукомпетентних суддів, російська артилерія мала значну перевагу над більшістюсвоїх європейських суперниць, і тільки її матеріальна частина залишала бажатикращого. Вона залишалася, дійсно, сліпим наслідуванням пруського зразку, значнополіпшеного у Франції Грибовалем.
Військової історії цьогоцарювання довелося відзначити ще іншу зміну, в основі якої було зовсім іншеспонукання. Три ескадрони кінної гвардії, найкращі за своїм особовим складом,були в один чудовий день виділені, щоб сформувати Кавалергардський полк підначальством Уварова. Інші, розділені на п'ять ескадронів, складали окремий полкпід командою великого князя Костянтина. Причини змін? Невдале загальненавчання, бажання офіцера, який користувався заступництвом мачухи головної фаворитки,мати під своїм початком полк і, у виді перебування великого князя Олександра напосаді генерал-інспектора піхоти, честолюбне прагнення його брата зайняти такуж посаду в кавалерії, що, на його думку, повинно було відкрити йому доступ докомандування декількома ескадронами. І от такими причинами керувався Павло вбільшості зроблених їм подібних же нововведень.
Крім спеціальнихінтересів, корпуса, до якого государ віднісся так нещадно, реформа гвардіїторкнулася і неприємно відгукнулася на багатьох інших інтересах майже всіхкласів суспільства.
На параді 8 листопада1796 року оголосив у наказі, що всі записані в гвардію та номінально були в їїсписках, але не знаходилися в строю, повинні з'явитися у свої полки, підпогрозою виключення. Число таких відсутніх було значне. Один Преображенськийполк нараховував кілька тисяч такого роду чинів, і ці фіктивні спискипоповнювалися навіть не одними дворянами. За допомогою грошових внесків, купці,дрібні чиновники, ремісники і навіть особи духовного сану проводили туди своїхсинів, маючи на меті досягати таким способом, легкий рух, навіть на цивільнійслужбі. Діти ще не народжені, отже, невідомої статі, користувалися полегкістю.Дуже молоді люди, що ніколи не носили зброї, одержували в такий спосіб чинпоручика, маючи за собою двадцять років фіктивної служби, вони відправлялисяпотім в один з армійських полків і, завдяки своєму старшинству, ставали тамвище заслужених офіцерів. Інші служили при дворі як пажі, камергери ікамер-юнкери, чи, одержавши безстрокову відпустку, просто жили у своїх маєтках.Нарешті, навіть у війську, офіцери і солдати за звичай були вільні від усілякихобов'язків і навіть навчання, тому що останнього не вироблялося зовсім.
Павло був тисячу разівправий у своєму бажанні викорінити весь цей дорогокоштуючий і розбещуючийпаразитизм. На щастя, паразити, позбавлені своїх переваг, чи відіслані вказарми і на маневри, йому цього не простили.
Серед заходів, щоторкнулися всієї армії, 29-го листопада 1796 року з’явилося обнародування трьохнових статутів, з яких один стосується піхоти, а дві кавалерії. Жоден з відомихвійськових і державних діячів попереднього царювання не прийняв участі вскладанні цих нових військових законів, що, втім, були тільки витягом зпруського статуту і такої ж інструкції. У своїй російській редакції, текст якийвідносився до піхотної служби, був уже виданий кілька років тому; призначенийспочатку для гатчинських військ, він був у перший раз надрукований у 1792 році,під скромною назвою «Досвід». Тоді над ним працювали Кушелев, Аракчєєв і самРастопчин. Це був дійсно тільки начерк, що вказує на поспішну роботу і невдаленаслідування зразку, який, на противагу тому, чого хотіли наслідувачі, не мавнавіть нічого спільного зі статутом Фрідріха II.
Статут переможця приРосбахе був у дійсності написаний до нього. Примушений, з початку свого вступуна престол, вести постійний війни, великий полководець не мав вільного часузмінювати основи військової організації, яка досталася йому в спадок. Вінобмежився тим, що просочив її своїм генієм, повідомивши військам, щознаходилися під його начальством, більше спритності і мистецтва в маневруванні.Але ці маневри стояли в тісному зв'язку з тактикою, що у той час була вжезастарілої, і це не преминув відзначити Суворов.
Він назвав новий статут«перекладом рукопису, на три чверті поїденої мишами і знайденої в руїнахстарого замку»[1,192]. Він заявив, що йому немає чого вчитися в пруськогокороля, тому що він сам ніколи в бою не програвав, і помітив, що французи незадумувалися бити пруссаків, протиставивши їм тактику, що була не тактикоюФрідріха, а тактикою Суворова! Він ще гарячіше заперечував проти однієї з главнового статуту, — п'ятої в шостій частині, — уставленої російськиминаслідувачами, яка устанавливавшей інспекційною службою, що повинні були нестиофіцери всіх чинів, по призначенню государя, і яка, тому, порушувала усякувійськову ієрархію.
Про останній Павло дійснопіклувався дуже мало, чи хотів по вкрай мері, щоб вона, як і усі в йогодержаві, залежала від його сваволі. Навіть самі вищі чини, заслужені набойовище, не вселяли йому ніякої поваги. Після усіх воєн з Туреччиною, Швецієюі Польщею, що прославили її царювання, Катерина залишила йому трохифельдмаршалів. При повному світі, Павло додав до їхнього числа сім!
Ще й в інших відносинахросійські наслідувачі прусского зразка істотно видалилися від нього. Вонипідсилив деякі міри стягнення і змінили чи зміст дух, значного числарозпоряджень, зробивши їх більш жорстокими. Так, наприклад, критика службовихнаказів: німецький текст забороняв її підлеглим у відношенні свого начальства«під погрозою крайнього обурення государя», у російської версії говорилося:«під погрозою катування».
Усі разом узяте зустрілоне в одному переможці при Рымнике більш-менш відкрито висловлену ворожість, інаслідком цього було те, що, протягом чотирирічного царювання, разом ізСуворовим, Румянцевим і кращими представниками генерального штабу, 7фельдмаршалів, 333 генерала і 2 261 офіцер усіх чинів піддалися звільненню.Звільнені большею частиною знову призивалися на службу через рік, чи навітьчерез більш короткий термін; повернувши, вони, однак, не краще колишньогомирилися з новим положенням речей.
Коли ці наставляннязастосовувалися, вони робилися ще більш неприємні. По природі свого розумуПавло розумів їх так, що вони укладають усе військове мистецтво в одномунепорушному законі. Офіцери і солдати повинні були знайти в них указівка дляусього, що їм потрібно було зробити, при всяких обставинах. Государ бажав у нихбачити, тільки автоматів, керованих у їхніх найменших рухах, цими визначенимивказівками, і вимагав, щоб вони ніколи, ні найменшим образом і ні в якому разіне ухилялися вбік за власною ініціативою. При тлумаченні прийнятих правил —розумовим здібностям людей і їхніх начальників чогось було виявлятися, азастосування системи вето до скасування всіх штабів і канцелярій. Статут і волягосударя, що забезпечувала його виконання: цього повинне було бути досить.Павло хотів безпосередньо начальствовать над армією й особисто входити в усінайменші подробиці служби.
На військовому полі,ціною зусиль, що мали можливість набути кращого застосування, і обурливихгрубостей, ця система привела до результатів, що аматор прусского капральстваміг знаходити задовільним. Про її значення на поле бою Павло довідався звласного досвіду в Голландії з Германом, у Швейцарії з Римским-Корсаковым інавіть в Італії із Суворовим. Щоб зривати лаври на берегах По, він повинний бувпризвати того, хто нехтував його статути і хто здобував перемогу за перемогоютільки завдяки тому, що не вважався ні з якими розпорядженнями і користавсяавстрійськими штабами. Коли ж переможець при Требии і Новини позбавився цієїдопомоги, він примушений був зізнатися, що не в змозі продовжувати кампанію.
Великий полководець був,втім, у всіх відношеннях видатною особистістю, і його геніальний індивідуалізм,що несамовито повстав проти нового порядку речей, послужив, на жаль, лише доутворення двох різних полюсів в однаково помиляються військових поняттях йогоспіввітчизників. Генії зустрічаються рідко і, бажаючи надихнутися прикладом ітрадицією цього вчителя, менш обдаровані учні, Скобелєв і Драгомиров нашихднів, тільки спотворили і те, і інше, нерозважливо заперечуючи всяке правило інавіть науку. У той же час, на протилежному полюсі, спадкоємці Аракчеева іШтейнвера, що належали у своїй сукупності до Гатчинской школи, сильнішепіддалися шкідливому впливу її навчання і пропагували її завіти.
За опублікуванням новихстатутів швидко пішла зміна одягу. У більшості армійських полків Потьомкінувела форму просту, вільну і пристосовану до клімату країни, що наближалася дозвичайного костюма місцевого населення. В одному зі своїх листів до Катеринифаворит у наступних вираженнях скаржився з цього приводу на смішні убрання,нібито військового виду, від складної розкоші яких ще не відмовилася більшістьєвропейських армій: «Завиватися, пудритися, заплітати коси, — хіба ця справасолдатів? У них немає камердинерів!». [1,194]
Павло думав разом зЦезарем, що блискучий мундир «додає бадьорість» тому, хто його носить, чи,попросту, йому хотілося мати солдата, одягнених так само, як солдати ФрідріхаII. Крім того, він ненавидів усе, що йому нагадувала «кривого». Він досягбажаного, але знову якою ціною! За свідченням Саблукова, напудрена зачіска збуклями і косами змушувала людей його полку проводити над нею всю ніч, коли їмна інший день потрібно було з'явитися на ученье. Перукарі, по двох на ескадрон,дійсно повинні були ужити багато часу, щоб справитися зі своєю задачею, іоперація, зв'язана з огидними подробицями, заподіювала пацієнтам жорстокеборошно. Просочуючи волосс змішанням борошна і сала і змочуючи їхнім квасом, щовони попередньо набирали в рот, артисти казарми супроводжували ці намазуваннятаким грубим утиранням і скручуванням, що, незважаючи на своє міцне додавання,молодий Тургенєв при першому досвіді ледве було не позбавився почуттів. Ця«пудра», що зверталася після просушки в товсту кору, заподіювала людям сильніголовні болі, не даючи імператриця в той же час можливості піклуватися проелементарну чистоту.
Не менше стискував їх ісамий мундир. Павло бажав, щоб вони були в ньому так затягнуті, що ледь могли бдихати. У випадку падіння, вони нездатні були самі піднятися. Такі ж вузькіштиблеты жали їм ноги, і самим німцям це смішне убрання, що уже вийшло в їхнійдержаві з уживання, здавався дивним. Ад'ютант князя Зубова і натхненнийдраматург Олексій Копьев розважав Москву, показуючи на вулицях карикатуру новоїполкової форми: довгу косу до ікр, треуголку в три фути шириною і рукавички зрозтрубами, у формі величезних лійок. Але за це він поплатився розжалуванням.
Заважаючи гарне з дурним,як це іноді з ним случалося, Павло зважився, однак, додати дуже кориснуприналежність до цього костюма, настільки ж незручному, скільки смішному:хутряні жилети для зимового сезону. Він розпорядився також дуже розумно, щобусі предмети обмундирування видавалися відтепер військам натурою, а негрошовими сумами, на совість офіцерів; ця міра була зв'язана з планом загальноїреформи, до виконання якої однак не було навіть преступлено. Організаціяінтендантства була із самих кепських, а для нестатків воєнного часу її власнене існувало зовсім. Нічого не було придумано для поліпшення цього положенняречей. Розумні спроби до зменшення хоча б у цьому відношенні звичок, що укоренилися,грабіжництву не привели ні до яких результатів, і запас у 8 мільйонівкарбованців, складений для відшкодування звичайного розкрадання фондів укомісаріатах, теж не залишився цілий.
Суперечачи, по своїйзвичці, самому собі, Павло, направивши своє головне зусилля на розвитоквійськової могутності імперії, хотів однак зробити в цій області великуекономію. Ще в 1798 році, напередодні свого вступу в антифранцузьку коаліцію,він вирішив зробити значне скорочення наявного складу: одним змахом пера вінскасував 45 440 чоловік і 12 268 коней. Переслідуючи ті ж мети, анітрошки невідмовляючись від розкоші в одязі більшої частини своїх солдатів, він збиравсяввести саму строгу простоту в обмундирування гвардії. Заборонений був підборрізноманітних і багато розшитих мундирів, з яких самий скромний коштував 120карбованців; заборонено також статське плаття, що заміняло, по останній моді, усвітському житті мундир. Заборонено фраки від гарного кравця, що роскошнорасшитые жилети, шовкові панчохи і бальні башмаки з золотими пряжками.Заборонені також, під погрозою самого строго стягнення, муфти. Прощайте, шуби,карети, численні слуги. За 22 карбованця офіцер колишньої «troupe doree»повинний був одягтися. Йому було заборонено знімати цю перетворену форму ірекомендовано жити «скромно».
Цікавіше всего було те,що саме ті, кого це стосувалося, повинне були в це царювання розоритися накравців. Фантазія государя дійсно не сповільнила зіграти й отут, як і скрізь,свою звичайну роль. У 1798 році Павло підписав договір про союз з Англією, інегайно ж офіцери кінної гвардії одержали наказ надягти червоні мундири ізсиніми одворотами, що носила англійська кінна гвардія. Випадково приїхав уПетербург колишній кравець принца Уэльского, Дональдсон, дав можливістьСаблукову виконати це розпорядження менш чим у сорок восьма година; але невстигли ще деякі з його товаришів переодягтися, як з'явилося новерозпорядження: Павло тільки що обраний гросмейстером Мальти, і тому яскравочервоний колір англійських мундирів повинний був поступитися місцем на спиніофіцерів темно-пурпуровим мантіям, що носили вищі представники ордена святогоІоанна Ієрусалимського. Небагато пізніше перевага була зроблена малиновимкорсажам княгині Гагаріної, і за чотири роки відбулося дев'ять змін такогороду! У той же час Павло наказував носіння військового мундира всім, навітьпростим переписувачам цивільних канцелярій, не піклуючись про витрату, якою віну такий спосіб обтяжувався убогий бюджет цих мирних чиновників.
Однак в Італії іШвейцарії, під командуванням Суворова, старе прусское плаття мало таку ж долю,як і статути того ж походження. Під час важких переходів кожний, хто міг,намагався звільнитися від тієї чи іншої частини ненависного обмундирування. Їхзаміняли чим могли, і Суворов цьому не перешкоджав. Йому було мало справи,говорив він, як одягнені його солдати, аби вони бігали, як зайці, і билися, якльвы. Але, довідавшись про це, Павло виразив сильне невдоволення. Вінзастогнав, коли почув, що в проміжку між двома перемогами навіть форменіштиблеты були кинуті. А алебарди? Щоб залишитися вірним прусскому зразку, вінхотів відновити алебардистов у всіх піхотних корпусах, що на практиці залишалонеозброєними сто чоловік у кожнім полку. На жаль! При переході через Альпиалебарди були порубані на дрова! Під враженням досягнутих успіхів, государзаявив, однак, про свою готовність погодитися зі змінами, що будуть у цьомувідношенні з'ясовані досвідом. Але йому показали трохи хоробрих, що поверталисяз безсмертного походу в амуніції, прийнятої під час війни, і негайно ж вінрозлютуватися:
— Як! Мою армію хочутьпереодягти в потемкинскую одяг! Щоб убиралися з око моїх геть! Геть звідси!Прочь!.. [1,197]
Винахідник незручного івигадливого одіяння, Павло надходив не краще й у справі солдатського навчання,теж гублячись у чи деталях плутаючи в протиріччях вилилася в установу в грудні1798 року Військового сирітського будинку, згодом перейменованого в Кадетськийкорпус імператора Павла I. Тисяча хлопчиків і двісті п'ятдесят дівчинок булитам зібрані в двох різних відділеннях, і план установи зараховував до нього всізаново організовані існуючі солдатські школи. Засновані Петром Великим ічисельно збільшені Катериною, вони вміщали біля дванадцяти тисяч учнів. Павлодовів число шкіл до шістдесятьох шести, а число учнів до шістдесятьох чотирьохтисяч. Останніх назвали кантоністами. Це було значним прогресом. На жаль, набільш вищих ступінях спроба реформатора виявилася менш щасливою.
Вона полягала в курсітактики, заснованому в Зимовому палаці під керівництвом Аракчеева. Навітьфельдмаршали зобов'язані були слухати там уроки полковника Каннабиха, що бувфехтмейстера, уродженця Саксен-Веймара. Можна собі представити, що це було занавчання з подібним учителем. У змісті військового утворення сам Павло нічогоне розумів, крім дресирування солдатів. «Поверхневе поняття про прусской службуі пристрасть до дріб'язків», — говорив посол Фрідріха-Вільгельма Тауентцин.Каннабих знав не більше цього. Його лекції, що стали легендарними повисловлюваним їм безглуздостям, збуджували щиру веселість декількох поколінь.Що стосується досягнутих таким шляхом практичних результатів, те Павло маввипадок перевірити їх на власному досвіді за кілька місяців до своєї смерті. Зтих пір як він залишив собі- Гатчинское військо, щороку восени він робив іспит,чи навчання, начебто великих маневрів дійсного часу. Він давав чи бій вівоблогу. Імператором він дав більше простору цій грі, у якій Аракчеевы іШтейнверы скінчили тим, що придбали відому спритність. Але останній досвідскінчився погано. Каннабих зумів тільки, імовірно, збити їх з користі, і томуучні професора тактики поводилися так, що государ звернувся до них із пророчимзауваженням, луна якого повинно було пролунати від Аустерлица до Фридланда:
— Добродії, якщо вибудете так продовжувати, те будете завжди біти! [1,197]
Аракчеев провів однакшість тижнів у Ковно, щоб на місці видресирувати Таврический гренадерськийполк, якому його полковник Якоби, звільнений за це у відставку, виявивсянездатним удовбати принципи нового статуту. У дрібних тонкостях мистецтва, яквони його розуміли, майбутній військовий міністр і сам Павло, домоглися чудовихпроявів автоматичної точності; але такой-то генерал-майор не умів відрізнитиескадрону від роти; покликаний тимчасово виконувати при государі «дуже важливу»,як йому пояснили, обов'язок «чергового бригади-майора», Тургенєв не мігзрозуміти, у чому вона складається і, складаючи свої записки п'ятдесят роківспустя, він був усі так само погано обізнаний про цьому предметі.
Як продовжувач справиПетра Великого, Павло тільки довів свої здібності. Що стосується флот, що бравучасть в інших компаніях, Павло й у них блищав не більше.
3.1 Турбота про німецькі колонії
Всі історики колонійзгодні, що царювання Павла відрізнялося, винятково батьківським піклуванням проколоністів. Такою батьківською щирою ніжністю перейняті всі заходи нашого урядуцього часу. У царювання імператора Павла почався новий перелом у життііноземних колоній Росії, що з погляду державної єдності складав значний крок,назад та закріпив на довгі роки відособлене їхнє існування, що створило з нихдержаву в державі, і в той же час заложивший міцні основи їхнього економічногодобробуту. На думку історика колоній Веліцина, Коротке царювання Павла І увідношенні колоній пройшло в найдокладнішому дослідженні місцевих умов колоніїі засобів для поліпшення їхнього побуту. Насамперед 4 березня 1797 рокукерування колоніями було виділено в щось особливе і самостійне. Була створенаособлива експедиція державного господарства Опікунства іноземних і сільськогодомоведення. Потім, 30 червня 1797 року була заснована в Саратові контораОпікунства іноземних для найближчого й успішнішого піклування і догляду надусіма колоніями іноземних у Саратовской. 26 липня 1800 року була заснована контораопікунства Новоросійських іноземних колоністів. Було запропоновано відносини інакази, що посилаються від контори колонії писати німецькою мовою для кращогорозуміння іноземних селян. 17 вересня 1800 року була прийнята Інструкціявнутрішнього розпорядку і керування в Саратовских колоніях. Цитата з неї:«Найголовніша посада всіх селян коритися закону своєї Церкви: для чого повинно,щоб кожний з них у неділю і святкові дні, призначені пастором приходив у храм,із усяким благоговінням молився, прилежно слухав слово Божие, і по удостоениюприлучався Святих таємниць». На думку Веліцина, за Павла Першого уряд більшеуваги і турботи приділяв колоністам, чим своєму підданому населенню. Віноземних колоніях було запропоновано закрити всі казенні питні заклади, томущо було замічено, що там, де вони існували, колоністи стають менш домовиті ідвір їх гірше влаштований. Шинки ж було вирішено переносити в російські селища.
Розділ 4. Оцінка діяльності Павла І
Необхідно відзначитиособливість діяльності Павла: за 100 років від початку царювання Петра 12дворянських дворів одержали князівське і графське звання; Павло ж відрізняєтьсяй у цьому напрямку — за чотири роки правління він створив п'ять новихкнязівських прізвищ і 22 графські. [9,40]
У державній діяльностіПавло допускав безглуздості, а іноді і перегини. Павло наказав майору К. Ф.Толю виготовити модель Санкт-Петербурга так, щоб не тільки усі вулиці, площі,але і фасади всіх будинків і навіть їхній вид знадвору були представлені з буквальноюгеометричною точністю. Він заборонив слова «клуб», «рада», «представники»,«громадянин», «батьківщина». Видав указ, у якому визначалося, у скількох годинжителі міста повинні гасити світло у своїх будинках. Через обер-поліцмейстераПавло забороняв танцювати вальс, носити широкі і великі буклі, бакенбарди.Встановлював колір комірів, обшлагів, жіночих сюртуків і т.д. Павло, самправославний, бере під заступництво Мальтійський лицарський Орден, незамислившись, що об'єднання католиків підлегле Папі Римському. Відразу ж уПетербурзі з'явилися мальтійські кавалери, хрести й орден св. ІоаннаІєрусалимського.
Багато сучасників Павла Iпишуть про його дуже справедливе відношення до простих солдатів. Нібито вінлюбив солдатів і вони любили його. Нібито якби вдалося при перевороті 11березня 1801 року імператору бігти, то він свій порятунок знайшов би саме всолдатському середовищі. Як же сполучити факти солдатських страждань,шагистику, екзекуції за Павла I з такою прихильністю і любов'ю до них? Зацарювання Павла I дійсно покращилося продовольче постачання солдатів,наказувалося щедро видавати м'ясо і горілку, постачання відпускалося точно втермін, заборонено було офіцерам обкрадати солдата і привласнювати те, щоналежало йому. За Катерини II в армії спостерігалися великі зловживання,безвідповідальність за долі солдатські. Багато рекрутів гинули від голоду подорозі до місця служби, їхнє постачання привласнював собі супровідний офіцер.Павло вирішив покінчити з такими неподобствами, строго караючи офіцерів-грабіжників.Павло I почав ряд ефективних заходів до зрівняння покарань нижчих і вищих чинівармії. Рукоприкладство, перетин солдатів, що процвітали за Катерини II,зберігаються і за правління Павла I, але при цьому офіцерів стали каратинабагато суворіше. За весь Павловський час Аудиторіат оформив 287 солдатськісправи, а офіцерських — 495.
Відзначаючи «любов» Павладо солдатів, ні в якому разі не треба думати, що за правління цього імператораїм жилося легко.
Продовжувалися втечі зармії, третина справ, що розбираються, приходилася саме на них. За Павласолдатів катували, присуджували до страти, карали батогом, засилали на каторжніроботи. Одночасно були створені військово-сирітські будинки на 1000 хлопчиків і250 дівчаток, розширена мережа солдатських шкіл. Було оголошено, що позакінченні терміну служби солдати стають однодворцями, одержуючи по 15 десятину Саратовской губернії і по 100 карбованців на обзаведення (піднімальні).Офіцерське життя за царювання Павла І погіршилися, їх карали, ображали, навіть билипри рядових; нижчі чини за правління Павла практично скаржилися на вищі. Прицьому сам імператор у багатьох випадках виявляв крайність. Одного разу Павло,побачивши денщика, який ніс шубу і шпагу офіцера, розпорядився, щоб цьогоофіцера негайно перевели в рядові, а солдата — в офіцери. Гвардія, гноблені їмгвардійські офіцери не простили Павлу I віднятої в них волі: «За Катериниіми думали тільки про те, щоб їздити в театри, суспільства, ходили у фраках, атепер з ранку до вечора сидимо на полковому дворі й учать нас усіх, якрекрутів».
Економічну діяльність Павлане можна оцінити однозначно.
Безумовно, було зробленобагато корисних перетворень, що благотворно впливали на розвиток і зміцненняросійської економіки. Сюди, насамперед, варто віднести вирішення селянськогопитання; заходи для розширення промисловості: створення нових заводів і фабрик,впровадження нових видів виробництва. Заслуговують на увагу й адміністративні заходи,спрямовані на централізацію керування основними галузями господарства країни.
З іншого боку, великиммінусом Павлівського правління є фінансова і торгова политики.
Після правління Павла в економічномусвітовому становищі Росії особливих змін не відбулося. Незважаючи на всі спробиуряду поправити жалюгідний стан економіки, країна як і раніше була економічновідсталою, а в деяких галузях намітилися навіть погіршення в порівнянні зпопереднім правлінням. Вкрай необхідні були корінні зміни в економічнійполітиці. Павла не можна обвинуватити у відсутності прагнення до реформ. Однак,йому не діставало чітко виробленої мети того, що він хоче досягти. Петро знав,що він хотів зробити з країною. Але крім армійської реформи, в нього нічогоконкретного не було. У такій ситуації він вирішив прийнятися відразу за всігалузі, тоді як досвід багатьох держав показує, що добробут досягаєтьсяпоступово.
У результаті — вийшло, щосьнаполовину, а щось (як наприклад, фінанси) розвалилося зовсім. Треба сказати,що навколо Павла практично не було однодумців. Усі його укази сприймалися якбожевільне марення в більшості населення. Однак, навіть незважаючи на цюзовнішню протидію, Павлу вдалися ряд реформ, серед яких головне місце займаєманіфест про триденну панщину, що поклала початок звільненню селян відкріпосного права.
Не можна не звернутиувагу і на невелику тривалість правління. Хто знає, можливо, сьогодні ми неосуджували Павла, що часто не відповідає дійсності, якби правління його тривалотрошки більш того, що було. Втім, історія не любить слова «якщо».
Багато прикладів дивацтваімператора породили чимало злих жартів з його приводу. Говорили, що Павло Iналежав до дегенератів другого ступеня, з похилостями до переходу вщиросердечну хворобу у формі марення переслідування. Необхідно відзначити, щосеред осіб, зацікавлених у поширенні чуток про щиросердечну хворобу Павла I,була Катерина II. Вишукуючи різні причини передачі престолу онуку, а не сину,вона часто у своєму вузькому імператорському колі говорила про поганийхарактер, жорстокість, дурні якості сина. Аж до своєї смерті вона усімнамагалася піднести Павла як душевнохвору людину, що впадає в психічнікрайності, нерозсудливість і дурість. Він був цілком здоровий.
Круті повороти взовнішній і внутрішній політиці, скасування багатьох привілеїв дворян,злослів’я про законність престолоспадкоємця Павла викликали велике невдоволеннядворянства. Складається перша змова проти Павла в 1797—1799 роках. У ньомубрали участь: спадкоємець Олександр, його дружина Єлизавета Олексіївна, А.Чарторійський, Н.Н. Новосильцев, П.А. Строганов, В. П. Кочубей. На своїх таємнихзборах ця група обговорювала політичні справи в країні, шукала кращі форми іметоди її перебудови. Були складені два документи: секретний «маніфест» промайбутній конституційний пристрій Росії (Чарторійський у 1797 р.) і потімБезборідки — «Про потреби імперії Російської». Однак до 1799 року члени цієїзмови попадають в опалу, висилаються за кордон. Павла стали переслідуватипідозри, що його сини недостатньо йому віддані, що його дружина бажає царюватизамість нього.
У 1800 році організуєтьсянова, друга змова, в яку входили: М.П.Панін — син відомого генерала П.І.Паніна, племінник другого Паніна — Микити; Ольга Олександрівна Жеребцова, ріднасестра фаворита Катерини II Зубова; дипломат лорд Витворт; потім числоучасників збільшується, підключаються адмірал Йосип де Рибас, Іван Мурах, П.А.Смалений, Уварів, Депрерадович, Волконський, Тализін, В'яземський, Татаринов,Мансуров, Кутузов, Зубов, Яшвіль, Беннігсон і ін.
Ця група встановлюєтаємні контакти зі спадкоємцем Олександром, особливо активно виявляв себе вцьому Пален. Розробляється проект, план, обговорюються всі обставиниперевороту. Ця змова була розгадана самим Павлом, і він вживає заходів дозміцнення царського двору. Підозри Павла про підготовку двірського переворотупідсилилися, він стає ще більш обережним і недовірливим. Змова тим часом зріла,і зупинити її вже було важко, «бікфордів шнур був уже запалений, і полум'явпевнено просувалося до місця вибуху».
Убивство імператорапланувалося спочатку на день Великодня 1801 року — 24 березня, потім перенеслина 15-те, потім вирішили прискорити події. Перенесення дати вбивства на 11березня було зроблено за рішенням Олександра і зв'язано, очевидно, ізпризначенням 3-го батальйону Семеновского полку для несення головної варти вМихайлівському замку.
Висновки
Він брався за рішеннябагатьох питань, але рідко які доводив до кінця. Він найчастіше вибирав не тіметоди і способи для виконання своїх вказівок, при цьому його постійносупроводжувала небезпечна супутниця — крайність. У ньому як би було двачоловіки. Один — намагався грати з достоїнством і блиском роль принца, другий —упадав постійно в крайність, нерозсудливість і ставав причиною похмурихтрагедій.
Характеризуючи ПавлаПетровича, як імператора, треба відзначити, що у своїх діях і рішеннях він немав надійного помічника. Ті, хто його підтримував при Катерині II, пішли зжиття до його сходження на престол. У нього були непогані починання, і він усвоїх діях не стояв на місці, можливо, дещо йому б і удалося здійснити, не будьтакої ранньої для Павла Петровича фатальної години.
Павло був зацікавлений нетільки в зміцненні своєї особистої влади, але й у посиленні всієї держави. Длянього було неприйнятне реформування держави єкатерининськими методами.Імператор сприймав лібералізм матері як щось небезпечне. Природно, Павло нехотів повторення пугачовщини, а саме політику Катерини він вважав причиною іпередумовою руйнівного повстання.
Реформи Павла проводилисяскоріше за тими ж методам, згідно яким діяв у свій час Петро Великий.Самодержавна міцна влада була інструментом реформування. Виходить, щобпідготувати базу для перетворень, було необхідно владу зміцнити.
Політику Павла цілкомможна назвати гнучкої, тому що він зазвичай поводився відповідно до ситуації.Часом йому навіть удавалося дуже точно вгадувати подальший хід справ.
Павло, як усякийлегітимний монарх, різко виступав проти Французької революції. Але це неперешкодило йому вступити в союз із Францією (правда, уже з Наполеоном, а не зДиректорією). Пізніше, у 1801—1802 р., Австрії й Англії теж довелося зміритисяз Францією; це доводить, що інтуїція не підвела Павла.
Перетворююча діяльністьПавла якщо і не була чітко продумана, то, у всякому разі, не диктуваласяпримхою. У Павла були цілком визначені цілі. Ці цілі, та й засоби їхньогодосягнення, були не занадто звичні, але в них відчутна логіка.
Так чи інакше, схильнийдо самодурства і незручний для дуже багатьох своїх підданих монарх намагався —на свій лад — переробити країну, забезпечивши стабільність її розвитку в просторінової європейської історії, який постійно змінюється. Далеко не в усьому Павлопроцвітав, але його політика, часом двоїста і суперечлива, виявилася не зовсімбезглуздою. Росія вийшла з XVIII сторіччя, і спадкоємці Павла зайнялися — тежзі змінним успіхом — облаштуванням держави.
/>Список використаноїлітератури
1. Альшиц Д.Н. Начало самодержавия в России. — М., 1988;
2. Анисимов Е.В. Россия в середине XVIII века: Борьба за наследиеПетра.-М.: Мысль,1986.
3. Афанасьева В.И. История государства и права России. – М.: Изд-воМГОУ, 2006. — 20 с.;
4. Валишевский К. Собрание сочинений в пяти томах, том 5: «СынВеликой Екатерины Император Павел 1 (Его жизнь, царствование и смерть). М.:«ВЕК», 1996.
5. Заичкин И. Русская история от Екатерины до Александра II. М.:Мысль, 1994.
6. Казанцев С.М. О политическом режиме Российской империи в 1796—1801гг. / Вестник Ленинградского государственного университета. Экономика.Философия. Право. 1980. Вып. 1.
7. Каменский А.Б. Российская империя в XVIII веке: традиции имодернизация. М., 1992.
8. Ключевский В.О. Курс русской истории // Сочинения: В 9 т. Т. V.М., 1989.
9. Ключевский В.О. О русской истории М. Просвещение, 1993.
10. Козлов В.Т. Грани российской государственности.— М.: Знание, 1992;
11. Костомаров Н.И. Русская история в жизнеописаниях её главнейшихдеятелей. Книга 3. — М.: А/О «Книга и бизнес», 1992;
12. Мавродин В.В. Рождение новой России (сборник). — Л.: ЛГУ,1988;
13. Оболенский Г.Л. Император Павел I. Смоленск, 1996 год
14. Песков А.М. Павел I. М., 2000.
15. Писарькова Л.Ф. Государственное управление России с конца XVII доконца XVIII века: эволюция бюрократической системы. — М.: Росспэн, 2007. – 742с.;
16. Савицкий В.Д. Три века российского самовластия: Сомнения,недоумения, коррективы. – СПб.: Алетейя, 2004. — 655 с.;
17. Сергеев в.И. Павел I. Ростов н/Д, 1999.
18. Скоробогатов А.В. Павел Первый в российской историческойлитературе. Казань, 1998.
19. Соловьёв С.М. Чтения и рассказы по истории России. — М.:Правда,1990;
20. Сорокин Ю.А. Павел I // Вопросы истории. 1989. № 11.
21. Чулков Г. Императоры. М.: Искусство, 1995.
22. Шильдер Н. Император Павел Первый. М.: Алгоритм, 1996.
23. Эйдельман Н.Я. Грань веков. М., 1986.
24. Яцунский В.К. Социально-экономическая история России 18-19 века.М., 1971.