Вступ
Дипломатія з'явилася вдалекій старовині. Зачатки її були вже в родовому суспільстві. Проте продипломатію в справжньому значенні цього слова можна говорити лише з розвиткомдержави. Дипломатія є частиною політичної надбудови. Її характер визначаєтьсязагальними відносинами, властивими різним економічним формаціям і перш за всекласовою природою тієї держави, якій вона служить. Дипломатія є одним іззасобів зовнішньої політики держави.
Дипломатичнадіяльність античних полісів виражалася в жвавих переговорах, обміні посольствами,скликанні міждержавних нарад, висновком оборонних і наступальних союзнихдоговорів. Так поступово вироблялася організація, методи і засоби дипломатії.
НаЗаході, в римській республіці, найбільша активність дипломатії спостерігаєтьсяв період Пунічних воєн і боротьби Рима з східними державами еллінізму.
Востанні два століття римської республіки і в перші два сторіччя імперіїрабовласництво досягло щонайвищого розвитку в античному світі. В цей періодримська держава поступово складається в централізовану імперію. Зовнішняполітика імператорського Рима переслідувала дві основні цілі: зміцнення ірозширення світової держави, створеної в епоху республіки і що увібрала в себемайже всі країни відомого тоді римлянам «круга земель», і оборону їїмеж від нападу сусідніх народів. В перші століття імперії загарбницькі цілі щедомінували в її дипломатичній діяльності. Надалі імперії довелося перейти дооборони.
1.Основні риси римської дипломатії
З якнайдавніших часів іРимі існували право гостинності (jus hospitii), грецьку проксенію, щонагадувало. Була жрецька колегія феціалів, яка регулювала виникаючі міжплеменами і племінними союзами спори і непорозуміння. Жодне важливезовнішньополітичне підприємство не могло бути ні почато, ні кінчено без санкціїфеціалів. В круг їх повноважень входили: охорона міжнародних угод, обрядформального оголошення війни і укладення миру.
Колегіяфеціалів складалася з 20 чоловік, які належали до стародавніх пологів і довічноперебували в своєму званні. Діяльність феціалів протікала під покривом глибокоїтаємниці. Скоювалися різні обряди, вимовлялися магічні слова, значення якихбуло зрозуміле одним лише присвяченим. Зовнішньою відмінністю феціалів служилаособливий вид шерстяного одягу, а також головна пов'язка.
Втакому одіянні з скіпетром і кременем, символом Юпітера –хранителя клятв,виборний представник колегії, «святий батько» (pater patratus), у супроводііншого феціала, який ніс траву, вирвану з коренем на капітолійському горбі,відправлявся до межі сусіднього народу для врегулювання спірних питань абооголошення війни.
Уразі неможливості дозволити спірні питання мирним шляхом вдавалися до зброї.Оголошення воїни в стародавньому Римі було надзвичайно складною процедурою.Феціали кілька разів відправлялися в місто, що порушило міжнароднівстановлення. При цьому всякий раз вони скоювали обряди і гучним голосомвимовляли магічні слова і прокляття за адресою порушника міжнародного права.Потім комісія феціалів поверталася до Рима і протягом 33 днів чекала відповіді,У разі неотримання такого феціали докладали Сенату і народу, яким належалоправо оголошення війни. Після цього «святий батько» востаннє відправлявся домежі ворожого міста і кидав на ворожу землю дротик з обпаленим і скривавленимкінцем[1].
Процедураоголошення війни детально описана в історії Тіта Лівія в розповіді про війнуримлян з альбанцями, вирішену поєдинком трьох братів Гораціїв і Куріаціїв.
Укладеннямиру теж супроводжувалося багатьма церемоніями і було вельми складною справою.Після виконання всіх встановлених церемоній «святий батько» читав текстдоговору і вимовляв особливе закляття феціалів, яке закликало всякі біди і нещастяна голову порушника миру. „римляни ніколи не порушать першими умов, накресленихна цих таблицях, які я вам зараз прочитав… якщо ж вони їх порушать, то тодіхай уразить їх Юпітер так, як я зараз вражаю цю жертовну тварину, але в стількиразів сильніше, в скільки бог сильніше за людину”.
Зчасом вищеописані форми оголошення війни і укладення миру видозмінювалися, аленіколи не зникали абсолютно. Колегія феціалів згадується в джерелах республіканськогоі навіть імператорського періоду.
Допосадовців, що представляли римську общину і окремих її громадян в стосунках зіноплемінниками, відносилися і так звані рекуператори (recurperatores). Це булиособливі виборні судді числом від 3 до 5, розбираючі суперечки про взаємніматеріальні претензії, що виникали між римлянами і представниками сусідніх місті племен. Можна припускати, що в якнайдавніший період римської історіїрекуператори вибиралися не тільки з числа римлян, але і з представників іншихіталійських племен і були чимось на зразок третейського суду. Проте у мірузростання могутності Рима рекуператори сталі вибиратися тільки з римлян. Згодом,в II–I рр. до нашої ери, суд рекуператорів розглядав також заяви і скаргинаселення римських провінцій на дії намісників.
Узв'язку з розвитком міжнародних зв'язків з'являються в Римі і зачаткиміжнародного права. Вони містяться вже у феціальному праві (jus fetiale). Уміру ускладнення економічного життя і розвитку мирних взаємостосунків зсусідами разом із старовинним «цивільним правом» (jus civile), якерозповсюджувалося тільки на римських громадян, з'являється «право народів» (jusgentium), що регулювало відносини між римлянином і іноземцем. Воно невідрізнялося таким формалізмом, як цивільне право, і полегшувало висновоквсіляких торгових договорів і операцій; «право народів» містило разом з тимдеякі положення, що торкалися міжнародних відносин.
Організаціяі структура дипломатичних органів античного Риму відображає особливості йогополітичного устрою. Якщо в Греції класичного періоду з її розвиненоюдипломатією значну роль в зовнішній політиці грали народні збори, тобто зборивсіх вільних громадян, уродженців даного міста, то в Римі класичного періодународний збір вирішував лише питання про оголошення війни і укладення миру,політичним же керівником зовнішньої політики був орган римської рабовласницькоїзнаті – Сенат.
Вякнайдавніший (царський) період римської історії право посилати посольстваналежало царю, а послами були феціали. При республіці це право перейшло доСенату. Посольські функції вважалися дуже важливими і припускали високі якостілюдей, на яких вони покладалися. Внаслідок цього призначення особового складупосольської місії в Римі було дуже складною справою. Питання обговорювалося вСенаті, і всякий раз із цього приводу видавалася спеціальна сенатська ухвала(senatus consultum). Чи «чув хто-небудь, щоб коли-небудь в Римі посли обиралисябез сенатської ухвали?» – питає Цицерона в одній з своїх мов.
Сенатус-консультумвстановлював тільки норми або принципи, на підставі яких створювалосяпосольство. Посли називалися легато (legati) і оратори (oratores). Самий жевибір послів надавався головуючому в Сенаті – консулу або претору. Іноді посліввибирали по долі. Ніхто не мав права відмовлятися від участі в посольстві.Посли звичайно обиралися з сенаторського стану (нобілей).
Римськіпосольства ніколи не складалися з однієї людини. Це суперечило б духу римськогоправа республіканської епохи. Делегації складалися з двох, трьох, чотирьох,п'яти і навіть десяти чоловік. Але їх звичайний склад – трьох людей. Всіпосольства мали голову або главу посольства (princeps 1еgationis). Ця рольналежала сенатору вищого рангу. Особа посла була захищена звичаєм і законом.
Зовнішньоювідмінністю послів служив золотий перстень, що давав право на безкоштовнийпроїзд і отримання в дорозі всього необхідного. Для посилення престижу послівїх корабель іноді супроводжували військові судна (квінквермери). На змістпосольських делегацій відпускалася дорожні гроші (vitaticum) і всі необхідніобладнання – срібний посуд, одяг, білизна, похідне ліжко. Крім того, до послаприкріплявся цілий штат прислуги (вільні і раби): секретарі, перекладачі,булочники, кондитери, м'ясники і інші слуги.
Ціліпосольства могли бути самими різними: оголошення війни і укладення миру,підписання договорів, організація скорених провінцій, третейське залагоджуванняміжнародних конфліктів і дозвіл релігійних суперечок. Посол за всіх умовповинен був поступати у відповідності з «гідністю і користю римського народу».
Післязакінчення своєї місії легати робили звіт перед Сенатом в своїй діяльності. Надипломатичній мові Рима це називалося «зробити доклад про посольство»(legationem rеfеrrе або rеnutiаrе).
Сенатуналежало право не тільки відправляти, але і приймати посольства. Прибулі доРима посольства іноземних держав ділилися на дві категорії: 1) посольствадержав, що знаходилися з Римом у ворожих відносинах, і 2) посольства дружніхдержав. Посли ворожої держави в місто не допускалися. Їм відводили приміщенняза міською межею, на Марсовому поле, в особливій «суспільній віллі» (villapublica). Тут вони чекали запрошення Сенату для отримання аудієнції. Аудієнціявідбувалася в храмі Беллони (богині війни), який знаходився поряд з «суспільноювіллою». Бували випадки, коли послам ворожих держав відмовляли в прийомі. Тодівони повинні були в призначений термін покинути територію Італії і не бути зновбез формального дозволу.
Зовсіміншим було відношення до послів дружніх держав і народів, хоча і тут не булоповної рівності. Делегації держав першого рангу звичайно зустрічав квестор(державний скарбник). Він супроводжував їх, слідуючи на шанобливій відстані,під час проїзду по Італії і при від'їзді додому. В період перебування послів вкраїні ним виявлялася повна увага. Вони зупинялася недалеко від курни (місцязасідань Сенату) в особливій будівлі. Їх запрошували на святкування, театральніі циркові уявлення і відводили їм почесні місця. В Римі існував звичай даруватипослам подарунки. На честь особливо важливих персон навіть ставили статуї біляпідніжжя Капітолія. Посли, що з свого боку приїжджали до Рима, мали звичайробити дуже крупні приношення в римську казну у вигляді золотих і срібнихречей. Відомий, наприклад, «скромний подарунок» Карфагена — золотий вінок, щоважив 25 фунтів. Дар же сірійського царя Антіоха складали золоті вази вагою в500 фунтів.
Промету свого прибуття іноземні місії повідомляли римський магістрат по-латині абочерез перекладача. Магістрат, звичайно квестор, робив доклад Сенату. РішенняСенату або оголошувалося делегатам (безпосередньо в самому залі засідання або увестибюлі), або ж доводилося до їх зведення через магістрат. У разі складних ізаплутаних питань призначалася особлива комісія і кожне питання розв'язувавсясамостійно.2.Римська дипломатія в період республіки
римськадипломатія
Історія римськоїдипломатії починається з перших сторіч римської держави. Про це свідчатьдоговори Риму з іншими містами, що входили в Римсько-італійську федерацію, іторгові договори з Карфагеном. Тексти договорів дійшли до нас в передачіримських істориків і юристів. Справжніх документів офіційного характеру в Римізбереглося порівняно трохи. Пояснюється це наступною обставиною, Матеріалом, наякому в Римі виготовлялися державні документи, служили полотно, дерев'яні,бронзові і мідні дошки. Полотно і дерево легко піддавалися дії часу. Металеві ждошки у великому числі загинули — вони розкрадалися під час захоплень Рима«варварами» і переплавлялися на зброю або які-небудь інші предмети. Тим часом вГреції офіційні записи вирізувались на мармурових плитах, майже непіддатливихруйнівній дії часу.
Переломниммоментом в історії міжнародних відносин і дипломатії Рима є боротьба зКарфагеном — так звані Пунічні війни (початок Першої Пунічної війни відноситьсядо 264 р. до нашої ери). В цей час Рим виходить на широку міжнародну арену івступає в більш тісні стосунки з країнами еллінізму середземноморського світу.В 272 р. до нашої ери він зав'язує дружні відносини з Єгиптом Птолемєєв і зсіцілійською державою сіракузських тиранів.
Появаримлян на східних берегах Адріатічеського моря під час так званих Іллірійськіхвоєн (229—219 рр. до нашої ери) привела їх в зіткнення з Македонією, якавіднеслася далеко не доброзичливо до втручання римлян в балканські справи.
Вкінці III в. Рим знову вступив в запеклу боротьбу Карфагеном. В 218 р. почаласяДруга Пунічна війна. яка закінчилася в 201 р. Період Другої Пунічної війнихарактеризується не тільки кровопролитними битвами, і напруженою дипломатичноюборотьбою. Війна Рима з Карфагеном перетворилася на конфлікт, в результатіякого були так чи інакше зацікавлені різні держави середземноморського мирузавдяки переплетенню їх інтересів. Відзначаючи це. Полібій пише: «раніше подіїна землі скоювалися як би розрізнено, бо кожне з них мало своє особливе місце,особливі цілі і кінець, починаючи ж з того часу, історія стає як би однієюцілою: події в Італії і Лівії переплітаються з азіатськими і еллінськими, і всезводиться до одного кінця»[2].
Керівникомсупротивників Рима був карфагенянин Ганнібал – такий же талановитий дипломат,як і стратег. Виступу Ганнібала проти Рима передували таємні переговори його зпівнічноіталійськими галлами, незадоволеними підкоренням їх Риму, і колиГаннібал з військами перейшов Альпи, він зустрів дружнє населення, якезабезпечувало його армію провіантом. Під час військових дій Італії Ганнібалвсіма засобами прагнув привернути на свій бік італійських союзників. Післярозгрому римської армії під Каннами (216 р. до нашої ери) він намагавсязапропонувати римлянам мир, але Сенат відкинув всяку думку про мирніпереговори.[3]Свою військову перевагу Ганнібал використовував для створення антиримськоїкоаліції.
Підтримка,Ганнібалу, що надається, його союзниками — князями нумідійських, іспанських ігаллських племен, була недостатня для звитяжного завершення боротьби. Притакому положенні Ганнібалу доводилося шукати виходу де або на стороні, і вінспрямував свої погляди на схід, на світ греко-еллінізму.3.Організація дипломатичного апарату в епоху імперії
Створення римськоїімперії готувалося в процесі боротьби Рима з Карфагеном і царствами еллінізму.Ця боротьба сприяла централізації державної влади. Республіканські установи вепоху імперії замінювалися поступово бюрократичними імператорськимиканцеляріями. Все управління державою перейшло в руки імператора, який управлявкраїною через численних залежних від нього урядовців (прокураторів і легатів).Сенат продовжував існувати, але з керівного органу держави, яким він був приреспубліці, перетворився на пораду при імператорі.
Відповіднимчином змінилося і управління справами зовнішньої політики і дипломатії. Вімператорський період (І—V рр. нашої ери) всі зовнішньополітичні питання –оголошення війни, укладення миру, прийом і відправлення посольств і ін. —підлягали веденню імператора (принцепса). Дипломатія перетворювалася, такимчином, у функцію імператорських урядовців. Посли в імператорську епоху невибиралися, а призначалися, як і всі інші урядовці, самим принцепсом. Перед нимодним вони були зобов'язані робити звіт в своїй діяльності. Характерної дляреспубліки гласності і публічної звітності вже не існувало. З часу Клавдія(середина I в.) посольськими справами відала особиста канцелярія імператора,очолювана імператорським секретарем. Разом з тим ця канцелярія була самимнайвищим адміністративним органом всієї імперії.
Законодавствовідносно послів іноземних держав при імперії залишалося тим же, яким воно булоі при республіці. Особа посла навіть ворожих держав вважалася священною інедоторканною. Порушення посольських прав кваліфікувалося як порушенняміжнародного права. «якщо хто-небудь завдасть збитку послу ворожої країни, –помічає із цього приводу юрист Помпоній, —это повинне розглядатися як порушенняправа народів, бо посли признаються священними персонами (sancti habenturlegati)»[4].
Впам'ятниках імператорського періоду дуже багато уваги уділяється відносинамРима з іноземними державами, союзними царствами, містами і общинами, а такожпитанням організації і діяльності посольств. Все це свідчить про важливістьцієї частини державного апарату в римській імперії.4.Внутрішня дипломатія
Своєрідну межу пізньоїантичної системи міжнародних відносин представляє внутрішня дипломатія. Своговищого розвитку внутрішня дипломатія досягає в період римської імперії. Приневизначеності відносин між окремими частинами і центром в римській імперіїнеможливо встановити точну грань ні між її внутрішньою і зовнішньою політикою,ні між внутрішньою і зовнішньою дипломатією.
Перехідвід республіки – міста-держави – до світової середземноморської держави бувтривалим процесом. Римська абсолютна монархія, або Домінат, склалася лише в IIIв. нашої ери. Попередні два сторіччя можуть бути розглянуті як перехіднийперіод від республіки до Домінату. На відміну від Доміната перші століттяімперії носять назву часів Прінципата. При Прінципате римська імперіяпредставляла складний мир найрізноманітніших політичних одиниць — провінцій, муніціпіїв,всіляких союзів і корпорацій. Правильніше всього Прінципат розглядати якфедерацію номінально політично незалежних міст, що наділюють різними правами іпривілеями. Окремі міста і в епоху імперії продовжували вважатися вільними,пов'язаними з Римом лише договірними відносинами. Такими містами були Афіни,Спарта, Мітілена і інші.
Зпогляду державного права Рима кожне місто (муніціпій) і навіть більш дрібніодиниці розглядалися як самостійні політичні тіла, як би держави в державі.Одним з виразів цієї самостійності було право посольства (jus legations). Кожназ названих організацій могла посилати посольства в центр, укладати договори зсусідами і ін., одним словом, діяти як юридично самостійна одиниця або сторона.На цьому грунті, власне, і розвинулося єдине у своєму роді право народів, прояке згадувалося вище.
Посольствапри імперії грали більшу роль, ніж при республіці. Вони пов'язували центр зпровінціями, а провінції — один з одним і зі всім світом. Дипломатичні ниткипротягувалися по всьому «кругу земель» і виходили далеко за його межі.Посольства відправлялися з найрізноманітніших приводів: з нагоди якої-небудьважливої події в імператорському прізвищі, зі всякого роду проханнями, скаргамиі судовими суперечками. При Калігуле, наприклад, до Рима прибуло грецькепосольство, щоб привітати нового імператора зі вступом на престол. В одномунаписі збереглася відповідь Марка Аврелія на вручене йому посольством одногомалоазіатського міста поздоровлення з днем народження. Відома також відповідьімператора Діоклетіана жителям міста Афродізії, які поздоровляли його черезпослів з приходом до влади.
Разомз виразами вірнопідданських відчуттів і відданості легації часто переслідувалиі більш практичні цілі. Через послів міста і корпорації добивалися зниженняподатків, грошової допомоги фіску – на споруду суспільних будівель, храмів начесть імператора, лазень і доріг, гімназій і т.д. Всякого роду конфлікти,судові процеси і скарги на неправильні дії центральних і місцевих властей такождоводилися до зведення вищої влади за допомогою посольств.
Втворі Філона зберігся докладний опис посольства александрійських євреїв доКалігуле з скаргою на римського намісника Авіллія Флакка. Одержавши дозвіл уалександрійських властей на право виїзду, депутація відправилася в шлях іблагополучно досягла Рима. На Марсовому поле депутати вперше зустрілиімператора, який люб'язно відповів на їх уклін, що вважалося хорошою ознакою.Далі описується сама розмова депутатів з принцепсом, що відбувалися в садахМецената. Набудований спочатку прихильно, імператор почав гарячитися і, нарештіприйшов в сильне збудження, незадоволений запереченням божественності йоговлади. «ви – єдині, – говорив Калігула, – які не почитали мене богом… Чому вине їсте свинячого м'яса?» і т.д. Діалог продовжувався довгий час, але загаломмісія александрійських євреїв успіху не мала. Інші місії виявлялися більшвдалими. Так, Діон, очолюючий посольство міста Смирні, повідомляє, що імператорТраян був надзвичайно милостивий і люб'язний «Імператор по його вищій доброті іпрозорливості дарував мені все, що я просив, як і всім іншим послам… В містополилася ціла хвиля золота».
Обмінпосольствами відбувався не тільки між провінціями і центром, але і між окремимимуніціпіями і корпораціями. Зв'язок між християнськими общинами тежпідтримувався при посредстве посольств.
Внутрішнядипломатія Рима пройшла в своєму розвитку декілька етапів. В республіканський іранній імператорський період посольства були порівняно рідкісним явищем. Ніякихспеціальних знань від посла не вимагалося. Брати ж участь в посольськійделегації, відвідати Рим і бути і прийомі у самого імператора вважалосянайбільшою честю для всякого провінціала. Обличчя, успішно що виконалипокладені на них місії, ставали патронами даного міста, користувалися польотомі пошаною, На честь них влаштовувалися святкування, споруджувалися пам'ятники істатуї. Обрання в посольську делегацію розглядалося як початок великої кар'єриданої особи. Главами провінційних посольств звичайно були члени муніципальнихкурій (міських сенатів), які згодом ставали імперськими сіно торою, членамиримського Сенату. Всі витрати, пов'язані з посольством, покладалися на самихделегатів; тому природно, що послами могли бути лише найбагатші люди, щоналежали до першого класу муніципальних курій.
Першіімператори, які ще не особливо міцно відчували себе на троні, охоче приймалипровінційні делегації, заохочуючи їх, і витрати на зміст делегатів і Римі бралина свій власний рахунок або на рахунок держави. З часом, проте, щедрістьімператорів до тих, що притікали до Рима з усіх боків легато стала слабшати. Цепояснювалося двома головними причинами: збільшенням витрат імператорськогофіску (державної казни) і надзвичайним зростанням числа посольств. Приреконструкції згорілі під час громадянської війни 68–69 рр. будівель наКапітолії при Веспасиане витягнули три тисячі стародавніх бронзових дощок, наяких були записані старовинні державні документи. Велику частину їх, позасумнівом, складали договори (foedera) і всякого роду інші дипломатичні акти.Три тисячі бронзових таблиць були лише незначною частиною колосальногодержавного архіву Рима, що поміщався на Капітолії.
Зважаючина величезний наплив посольств імператори були вимушені стягати заходискорочення витрат фіску на прийоми і зміст послів. Початок цьому поклав едиктФлавія Веспасиана, що обмежував число членів посольства трьома особами[5].
Подальшіімператори продовжили і розширили обмежувальні заходи Веспасиана. Поступовосталі не тільки регулювати число членів посольства, але і обмежувати саме«право посольства» муніціпіїв і інших суспільних корпорацій. Частково церобилося на користь самих вищезазначених організацій, головним же чином поміркуваннях економії імператорського фіску. Так, Траян звільнив всі муніціпіїпровінції Мезії від необхідності споряджати вітальні посольства до намісниканазваної провінції.
«Хай,— пише він і одному з своїх листів Плінію, — начальник Мозії (Moesiae praeses)вибачить, якщо його почитають з меншими витратами».
Найважливішувіху і історії римської дипломатії і провінційного управління складає едиктФеодосія I. Феодосій відповідальність за відправлення посольств поклав напрефекта преторія. В столиці імперії, Рим і Константинополь, допускалися лишеті делегації, які були гідні увага імператора. Обмеження права посольствзавдавало удару автономії місцевих суспільних маленьких світів, перетворювалолегації на агентуру державного апарату, а легатів – в державних урядовців.
Відповіднодо цього змінювався і особовий склад посольств. У міру зростання числапосольств і охолоджування до них імператорів участь в посольській делегації звдачі перетворювалася на обов'язок. Багаті люди, сенатори першого рангу місцевихкурій (priores) під різними приводами ухилялися від високої честі бути членамипосольства. При Домінате у зв'язку з підвищенням державних податків і поборівлегації перетворилися на одну з найважчих повинностей римських громадян.
Особовийсклад посольств мінявся також і тому, що при масі і різноманітності питань відпослів були потрібні професійні якості, знання законів, посольської техніки,красномовство. Всім цим вимогам краще всього могли задовольнити осіб зюридичною освітою (адвокати), що закінчили юридичні школи і школикрасномовства. Муніципії і корпорації ставили адвокатів і риторів (професорівкрасномовства) на чолі посольств і доручали їм ведення дід. Всі витрати поспорядженню посольств і оплаті адвоката падали па муніципальні курії і корпорації.Багато хто з адвокатів на посольських справах наживав великий стан,удостоювалися високої шани.
Професіяадвоката, ритора і дипломата в імператорському Римі вважалася однією знайвигідніших, бо приносила великі доходи і доставляла високе суспільнеположення. Цим пояснюється прагнення римської молоді дістати вищу юридичнуосвіту і пройти обов'язкову для юриста риторську школу. Дипломатичномумистецтву в цих школах надавалася дуже велика увага. Ріторськіє школи в той жесамий час були і дипломатичними школами. Учні вправлялися у вимовленні мов нанайрізноманітніші теми дипломатичного характеру, частиною історичні, частиноювідвернуті. Давалися такі теми, як «Мир між Афінами і лакедемонянами» (445 р.до нашої ери), «Пілосській конфлікт», «Проект оборонного союзу греків протиПилипа Македонського». Інсценували диспут демосфена з Есхином на тему пропосольство в колегії амфіктионів і т.д.
Поступовосклалися певні правила (praecepta) складання дипломатичних орацій (мов) іманери їх вимовлення. Відступи від цих правил розглядалися як порушення етикетуі відсутність хорошої школи дипломатичного мистецтва. В творі Менандраприведені правила складання різних дипломатичних мов. Так, наприклад, мову,вимовну від імені міста, потерпілого від землетрусу або якої-небудь іншоїстихійної біди, рекомендувалося будувати за наступними правилами. Орацияпочиналася зі вступу, розрахованого на збудження відчуття гуманності принцепса.Постарайтеся, мовиться в названому керівництві, перш за все подіяти на високіякості принцепса, на його гуманність і доброту. Імператору треба вселити ідеюпро його богообраність. Потім слід нагадати ому про його доблесть на війні іпід час світу і відновити про його пам'ять вигляд міста, від імені якоговиголошується промова. Корисно при цьому пустити в хід риторичні контрасти,вказати, наприклад, на трагічну долю Трої: ніколи знамените місто, яке могловести війну проти всієї Європи, ліг до повної нікчемності. Це порівняння вкажеволодарю на крихкість і мінливість долі всього існуючого і всіх людей. Зариторичним введенням слідувало, нарешті, самий виклад мети посольства. Длябільшого враження легато рекомендувалося впасти перед принцепсом на коліна змолитовними гілками в руках[6].
Зразокмови про встановлення дружби між містами представляє сорокова мова ДіонаХрізостома. Її темою служить передбачуваний союз міста Прузи з Апамєєй. Ораторпочинає із зіставлення великих благ дружби і великих нещасть ворожнечі.«подумайте тільки, громадяни, скільки приємно, подорожуючи по землях своїхсусідів, зустрічати друзів замість ворогів, наскільки краще користуватисягостинністю, брати участь сумісно в релігійних святкуваннях, видовищах імолитвах, ніж обсипати один одного ганьбою і образами… Образливі слова личатьлише безсоромним людям, але вони невластиві благородним людям і мудримгромадянам».
Вкерівництві по ораторському до дипломатичного мистецтва подібно розроблялися нетільки плани мов, але і містилися також зразки стилю і визначалися розміри.Мова дипломата в середньому не повинна перевищувати, мовиться одному зподібного керівництва, ста п'ятдесяти або максимум двохсот рядків.
Висновок
На дипломатію античнихреспублік наклали відбиток особливості політичного устрою рабовласницькоїдемократії. Посли республік вибиралися на відкритих зборах повноправнихгромадян і після закінчення своєї місії віддавали їм звіт. Каедий повноправнийгромадянин, якщо він знаходив неправильними дії посла, міг вимагати залученняйого до судової відповідальності. Найбільш послідовно ці принципи булипроведені в грецьких республіках, у меншій мірі – в Римі, тут народний збірвирішував лише загальні питання у війні і мирі, постійним же керівникомзовнішньої політики був орган римської знаті – Сенат.
Одночасноримській дипломатії доводилося дозволяти задачу підтримки цілісності імперіїшляхом угод між окремими частинами римської держави. У зв'язку з централізацієюдержавної влади керівництво зовнішньою політикою імператорського Римаздійснювалося главою держави – імператором, при посередності його особистоїканцелярії.
Технікадипломатії імператорського Рима стояла на досить високому рівні, вонавідрізнялася складною і тонкою розробкою прийомів і форм. Вже з кінця IIстоліття н.е. з'являються ознаки розпаду римської імперії, пов'язаного з кризоюрабовласницького способу виробництва: його витісняють нові, напівфеодальні,способи експлуатації праці. Все це загострювало внутрішні суперечності імперії,підривало її господарську і військову силу і ускладнювало активністьвнутрішньої політики Рима. Відповідно до упадку військової і політичної силиримської держави знижувався рівень її дипломатії.
Списоклитературы
1. История дипломатии в 3-х томах. Под. ред. акад. Потемкина В.П. – М.,1941-1945.
2. Хрестоматия по истории древнего мира. Тт.1-3. М., 1951-1953 гг.
3. Маммзен Т. История Рима. Т. — 1, -3, 5. М., — 1936-1949.
4. Машкин Н.А… История Древнего Рима. – М., 1956.
5. Дипломатический словарь. В 3-х томах. Под ред. А.А. Громыко Изд. 2-е. –М., 1960-1964.