МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ

КИЇВСЬКИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСА ТА ТЕХНОЛОГІЙ

КУРСОВА РОБОТА

з предмету "Фінанси та кредит"

на тему: "МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ"

Роботу виконав Работу прийняв

студент гр. 96-1(3) викладач

Власов М.Б.

ПЛАН

1. МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ

2. ФОРМИ І ВИДИ МІЖНАРОДНИХ КРЕДИТІВ

3. МЕХАНІЗМ ЗДІЙСНЕННЯ МІЖНАРОДНИХ КРЕДИТНИХ ОПЕРАЦІЙ

4. УМОВИ КРЕДИТУ

Міжнародний кредит — це економічні відносини, які виникають між державами, іноземними комерційними банками та фірмами з метою передавання валютних, кредитних або товарних ресурсів на умовах повернення їх у визначені строки з винагородою (відсотками).

Отже, суб'єктами міжнародного кредиту виступають приват­ні фірми, акціонерні комерційні банки, інколи брокери, посередни­ки, уряди, регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фі­нансові інститути. Залежно від суб'єктів кредитних відносин роз­різняють такі види міжнародного кредиту: міжнародний кредит між фірмами різних країн як різновид комерційного кредиту, бан­ківський кредит у міжнародній торгівлі, брокерський кредит як проміжна форма між фірмовими та банківськими кредитами, між­державні (міжурядові) кредити, включаючи змішані (надання до­помоги у вигляді урядових субсидій), кредити регіональних банків розвитку, кредити міжнародних кредитних та валютно-фінансових організацій.

Основною сутнісною ознакою міжнародного кредиту є те, що він являє собою форму руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Рух цієї форми капіталу пов'язаний з надан­ням суб'єктам світового ринку валютних та кредитних ресурсів на умовах повернення, визначення строків, на які кредити надані, та ви­плати відповідної винагороди за позичку у формі відсотка.

На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнарод­ні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних, міжна­родних за своїм характером (наприклад, нью-йоркський, лондон­ський та ін.), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних роз­мірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют та єврокапіталів. Ключову роль на цьому ринку як суб'єкти міжнародних кредитних відносин відіграють міжнародні банківські консорціуми.

Операції на світовому ринку капіталів за своїм характером поді­ляються на комерційні — ті, що пов'язані із зовнішньою торгівлею, та фінансові (вивіз капіталу, погашення заборгованості та ін.).

За строками операцій розрізняють міжнародний грошовий ринок та міжнародний ринок капіталу, на якому здійснюються середньо-строкові та довгострокові операції.

Виникнення міжнародного ринку капіталів зумовлене тим, що бурхливий процес інтернаціоналізації та інтеграції господарських відносин, розвиток світогосподарських зв'язків в умовах науково-технічної революції, зростання числа та економічної ролі трансна­ціональних корпорацій (ТНК) викликали потребу формування адек­ватних грошових та кредитних ринків, якими й виявилися ринок євровалют та євроринок.

Оскільки найпоширенішими інструментами розрахунків та пла­тежів на ринку євровалют є активи в доларах США, що депоновані в банках поза межами цієї країни, то й міжнародні фінансові ринки дістали назву «ринки євродоларів».

2. ФОРМИ І ВИДИ МІЖНАРОДНИХ КРЕДИТІВ

Різноманітність форм та видів міжнародного кредиту в найбільш загальних рисах можна класифікувати за кількома головни­ми ознаками, які характеризують окремі сторони кредитних відносин.

За джерелами розрізняють внутрішнє та зовнішнє кредитування та фінансування зовнішньої торгівлі. Ці види кредиту тісно пов'язані між собою та обслуговують усі стадії руху товарів від експортера до імпортера: заготівлю або виробництво експортного товару, перебу­вання його в дорозі та на складі, в тому числі й за кордоном, а також використання товару імпортером у процесі виробництва та спожи­вання, Чим ближчий товар до реалізації, тим сприятливіші для борж­ника умови кредитування.

За призначенням кредит поділяється на:

комерційний — безпосередньо пов'язаний з зовнішньою торгів­лею та послугами;

фінансовий, який використовується на будь-які інші цілі (прямі капіталовкладення, будівництво інвестиційних об'єктів, придбання цінних паперів, погашення зовнішньої заборгованості, валютну ін­тервенцію тощо);

«проміжний» — призначений для обслуговування змішаних форм вивозу капіталу, товарів та послуг, наприклад у вигляді підряд­них робіт (інжиніринг).

За видами кредит поділяється на:

товарний, котрий основні експортери надають своїм покупцям;

валютний, який банки надають у грошовій формі (У деяких ви­падках валютний кредит виступає однією з умов коопераційної угоди з постачання устаткування та використовується для кредитування міс­цевих витрат на будівництво об'єкта на базі імпортного устаткування.)

За валютою позики розрізняють міжнародні кредити, які надаються:

у валюті країни-позичальника;

у валюті країни-кредитора;

у валюті третьої країни або в міжнародній розрахунковій одиниці (наприклад СДР та ЕКЮ).

Останнім часом можна спостерігати зростання обсягів активних операцій за довгостроковим та середньостроковим еврокредитуванням з використанням міжнародних розрахункових одиниць. Необ­хідно підкреслити, що надання кредиту у будь-якій розрахунковій одиниці є, по суті, прихованим страхуванням наданого кредиту від можливих втрат капіталу та доходу у випадку різких коливань ва­лютних курсів. За термінами міжнародні кредити поділяються на:

короткострокові — до 1 року (та найкороткостроковіші — до З місяців, тижневі, одноденні);

середньострокові —від 1 року до 5 років;

довгострокові — більше ніж 5 років.

Довгостроковий міжнародний кредит, призначений, як правило, для інвестування в основні засоби виробництва, обслуговує близько 80% експорту машин та комплектного устаткування, нові форми міжнародного торгово-економічного співробітництва (масштабні проекти, науково-дослідні роботи, впровадження нових технологій). Цей тип кредитування застосовується також у практиці надання по­зик міжнародними фінансовими інститутами, урядами країн.

З точки зору кредитного забезпечення розрізняють забезпечені та бланкові кредити. Забезпеченням цих кредитів можуть слугувати товари, товаросупровідні та інші комерційні документи, цінні папе­ри, векселі, нерухомість та інші цінності.

Застава товару для одержання кредиту здійснюється у трьох формах:

тверда застава (певна товарна маса закладається на користь банку);

застава товару в обігу (враховується залишок товару відповідного асортименту на певну суму);

застава товару в переробці (із заставного товару можна виробля­ти вироби, не передаючи їх до застави в банк).

Застава є засобом забезпечення зобов'язань за кредитною угодою, тому кредитор має право у разі невиконання боржником зобов'язань отримати компенсацію, розмір якої дорівнює вартості застави. Бланковий кредит видається боржнику під його зобов'язання погасити кредит у відповідний строк. Як правило, документом при цьому слугує соло-вексель з одним підписом боржника. Різновида­ми бланкових кредитів є контокорент та овердрафт. Контокорент — одна з найстаріших форм банківських операцій. Вона є особли­вою формою кредитної угоди, згідно з якою кредитна операція передбачає відстрочку платежу, який мав би бути здійсненим за відсутності контокорентної угоди. Це здійснюється з метою збереження у клієнтів певних коштів, які вони повинні сплачувати для вирішення інших проблем, що дає змогу прискорити обіг коштів, розширити операції. Викладені вище критерії класифікації кредиту ілюструє рис.1.

Рис.1. Критерії класифікації і форми кредиту

В англо-саксонських країнах застосовується інша форма коротко­строкового кредитування, яка має певні спільні риси з контокорентом, — овердрафт. При наданні овердрафту банк здійснює списання кош­тів з рахунку клієнта у розмірах, більших ніж залишки на його рахунку, відкриваючи таким чином кредит. Принципова різниця між конто­корентом та овердрафтом полягає в тому, що угода про овердрафт кож­ного разу укладається знову і означає тільки одну домовленість про на­дання кредиту, тоді як за контокорентом передбачається автоматичне продовження кредитування протягом усього контокорентного періоду.

Наведена схема (рис.2) відображає кредитування, що надається фірмами та банками.

Рис. 2. Банківське та фірмове кредитування

З точки зору техніки надання розрізняють фінансові, акцептні та консорціальні кредити, депозитні сертифікати та ін. Фінансові («го­тівкові») кредити зараховуються на рахунок боржника та надхо­дять в його розпорядження. Акцептні кредити застосовуються у формі акцептатратти імпортером або банком.

Залежно від того, хто є кредитором, розрізняють кредити при­ватні, що надаються фірмами (комерційне кредитування); кредити, які надаються банками, часом посередниками (брокерами); урядові;

кредити змішані, в яких беруть участь приватні підприємства та держава; кредити міжнародних нерегіональних валютно-кредит­них та фінансових організацій.

Фірмовий кредит є однією з найстаріших форм зовнішньоторго­вельного кредиту. Він є позичкою, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої у вигляді відстрочки платежу, або, іншими словами, це не що інше, як комерційний кредит у зовнішній торгівлі.

Фірмовий кредит, строки якого коливаються в межах від 1 до 7 років, має кілька різновидів: вексельний кредит, аванс покупця; кре­дит за відкритим рахунком.

Фірмові кредити найчастіше реалізують з допомогою векселя або за відкритим рахунком.

Вексельний кредит передбачає, що експортер укладає договір про продаж товару, а потім виставляє перевідний вексель на імпор­тера. Останній, одержавши комерційні документи, акцентує його, тобто дає згоду на оплату в строк, який на ньому вказано.

Кредит за відкритим рахунком проводять через відповідні ра­хунки банків імпортера та експортера. Зокрема, згідно з борговою угодою експортер записує на рахунок імпортера його борг у сумі, еквівалентній загальній вартості відвантажених товарів із заліком відсотків, що нараховуються. Імпортер, у свою чергу, зобов'язується в термін, який вказано в угоді, погасити суму кредиту та сплатити відсотки.

За фірмового кредиту імпортер часто сплачує так званий аванс покупця експортеру у розмірі найчастіше 10 — 20% вартості постав­ки у кредит. У такий спосіб аванс покупця виступає як свого роду зо­бов'язання останнього прийняти товари, які поставляються у кредит.

Зв'язок фірмового кредиту з банківським полягає в тому, що хо­ча фірмовий кредит і відображає відносини між постачальником та покупцем, він все ж таки передбачає участь банківських коштів. При продажу машин, устаткування фірмовий кредит надається на більш довгі строки (до 7 років), що відволікає на тривалий час значні кош­ти експортера та примушує його звернутися до банківського креди­ту або рефінансувати свій кредит у банку.

До початку 60-х років нашого століття фірмові кредити були пе­реважною формою зовнішньоторговельного кредиту. Вони за своїм вартісним обсягом більше ніж у 2 рази переважали банківський екс­портний кредит. Але швидкий розвиток міжнародної торгівлі, необ­хідність імпорту взаємопов'язаної продукції одночасно у декількох постачальників, збільшення термінів кредиту виявили недоліки фір­мового кредиту. Серед них, з точки зору імпортера, найсуттєвішими є: обмежені строки кредиту, порівняно невеликі обсяги кредитуван­ня, прив'язаність імпортера до продукції фірми постачальника тощо. Тому із зростанням масштабів міжнародної торговій та її диверсифі­кацією частка фірмових кредитів у загальній сумі зовнішньоторго­вельного кредиту почала поступово зменшуватися. Зрештою, фірмо­ві кредити поступилися місцем банківському зовнішньоторговельно­му кредитуванню.

Банківський зовнішньоторговельний кредит має для імпортера певні переваги перед фірмовим кредитом. Зокрема вони полягають у тому, що цей вид кредитування надає більше можливостей для маневрування при виборі постачальника певної продукції, а окрім того, забезпечує довші терміни кредиту, більші обсяги поставок за кредитом, порівняно нижчою є і вартість кредиту.

Банківський кредит надається банками, банкірськими домами, іншими кредитними установами. Для координації операцій з креди­тування зовнішньої торгівлі, мобілізації значних кредитних ресурсів та рівномірного розподілу ризиків банки здійснюють кредитування на основі створення консорціумів. Банки надають експортні та фі­нансові кредити.

Експортний кредит полягає у тому, що він надається банком країни-експортера банку країни-імпортера (чи безпосередньо імпортеру) для кредитування поставок машин, устаткування і т. п. Ці кре­дити надаються в грошовій формі та мають «зв'язаний» характер. Це означає, що боржник зобов'язаний використовувати кредит тільки дня купівлі товарів у країні кредитора.

Фінансовий кредит дає змогу здійснювати купівлю товарів на будь-якому ринку, і таким чином виникають умови для вибору варі­антів комерційних угод. Досить часто фінансовий кредит не пов'яза­ний з товарними поставками, і він може бути призначений, наприк­лад, для погашення зовнішньої заборгованості, підтримання валютного курсу, поповнення авуарів (рахунків) в іноземній валюті тощо. Основними споживачами фінансових кредитів виступають ТНК та ТНБ, які часто використовують їх і для різного роду спекуляцій та фінансових маніпуляцій. Фінансові кредити можуть брати також центральні банки промислове розвинутих країн, які використовують їх для погашення дефіциту платіжного балансу та здійснення валют­них інтервенцій.

Основним джерелом міжнародних приватних фінансових кредитів та позик є міжбанківські депозити та вклади під євродоларові депозитні сер­тифікати. Оскільки більшість цих депозитів має короткостроковий харак­тер, актуальною проблемою для банків є їх пролонгація.

Історія формування євроринку свідчить про те, що виникнення між­народного приватного фінансового кредиту зумовлене інтернаціоналіза­цією та інтеграцією виробництва та діяльністю ТНК. Однією з причин формування та швидкого зростання міжнародного фінансового кредиту була фінансова допомога США країнам Західної Європи за «планом Маршалла» з метою відбудови зруйнованого другою світовою війною народ­ного господарства. Єдиною кредитоспроможною державою у той час бу­ли США, і країни-позичальниці отримували кредити від них для оплати імпорту необхідних товарів. Поступово ця щораз більша маса доларових коштів почала використовуватися для оплати товарних поставок з інших країн, що зумовило концентрацію доларів на рахунках банків європей­ських країн. Це і призвело до виникнення ринку євродоларів та його трансформації у євроринок.

3. МЕХАНІЗМ ЗДІЙСНЕННЯ МІЖНАРОДНИХ КРЕДИТНИХ ОПЕРАЦІЙ

Одним з важливих інструментів кредитування та засо­бом мінімізації ризику при здійсненні зовнішньоторговельних опера­цій виступає товарний акредитив. Товарний акредитив — це зобов'я­зання банку за дорученням та за рахунок клієнта впродовж встанов­леного терміну видати певному одержувачу обумовлену суму в пев­ній валюті за умови подання ним необхідних документів. Надання ак­редитиву може бути пов'язаним з виставленням клієнтом векселя.

В основі акредитива лежить бажання постачальника мати більшу впевненість у тому, що покупець оплатить поставки. Згідно з укладе­ним договором покупець повинен до поставки товарів здійснити пе­реказ певної суми до вказаного експортером банку. Після своєчасного та документально підтвердженого відправлення товарів продавець може одержати кошти, які перебувають у банку згідно з акредитивом.

Відповідно до вимог, які були прийняті Міжнародною торговель­ною палатою до товарного акредитива, існують дві основні форми акредитива: відзивний та безвідзивний. Форма акредитива встанов­люється при укладенні договору. Будь-який акредитив, якщо його не визначено як безвідзивний, є відзивним акредитивом. Відзивний ак­редитив не створює ніяких правових зобов'язань між банком, який його відкриває, та бенефіціаром (тим, хто отримує платіж), тому в останнього немає повної впевненості щодо одержання коштів. На­самперед це зумовлюється тим, що такий акредитив може в будь-який час бути відізваний чи замінений банком або тим, хто його ви­ставив. Згідно з правилами відзив акредитива дозволяється без пові­домлення бенефіціара. Внаслідок того, що інтереси експортера при цьому можуть бути ущемлені, більшого поширення набув безвідзив­ний акредитив. Цей акредитив є твердим зобов'язанням банку перед бенефіціаром.

Нижче наводиться схема здійснення акредитива (рис. 3):

Рис.3. Здійснення акредитива

У практиці набуває дедалі більшого поширення також викорис­тання підтвердженого акредитива, особливо якщо не відома платоспроможність імпортера та його банку. Він забезпечує експортеру безвідзивне зобов'язання платежу з боку його банку, тому що банк на підставі цього підтвердження зобов'язаний здійснити оплату з наданням відповідних документів у будь-якому випадку. Платіж здійс­нюється навіть тоді, коли імпортер або його банк не можуть або не бажають платити. Це означає, що ризик такого неплатежу перехо­дить до банку експортера, а експортер отримує повну гарантію пла­тежу. Але це вимагає збільшення витрат — угода про виставлення підтвердженого безвідзивного акредитива передбачає сплату відпо­відної комісії (плати) за підтвердження. Комісійні витрати у кінцево­му підсумку сплачує імпортер.

Значні за розмірами банки надають акцептний кредит або кредит у формі акцепту тратт. Суть цього виду кредиту полягає у домовле­ності експортера з імпортером, що платіж за товар буде здійснено че­рез банк шляхом акцепту останнім виставлених експортером тратт.

Поширення кредиту у формі акцепту тратт зумовлене обмежен­нями комерційного кредитування. Експортер дуже часто не знає пла­тоспроможності та надійності імпортера з іншої країни. Під час про­дажу товару в кредит такому покупцеві у експортера виникають сум­ніви щодо сплати векселя, який акцептований імпортером. Тому він у деяких випадках скоріше утримається від кредитування під акцепт невідомого йому імпортера. Навіть у випадку, коли в експортера не виникає сумнівів щодо платоспроможності імпортера та в оплаті ак­цептованої ним тратти, кредитування імпортера під вексель може бу­ти утрудненим для експортера, насамперед тому, що останньому бу­де важко облікувати у будь-якому банку тратту, яка акцептована не­відомим або маловідомим у цій країні імпортером з іншої країни. Все це і зумовило розвиток банківського кредитування імпортера у фор­мі акцептних кредитів. Замість імпортерів тратту експортерів акцеп­тує банк імпортера, на який вона вже безпосередньо виставляється експортером. Місце невідомого імпортера займає банк, більш пла­тоспроможний та більш відомий в країні експортера, ніж фірма імпортер. Банки беруть за свій акцепт винагороду з імпортерів і убез­печують себе від ризику на випадок непогашенім імпортером нада­ного йому кредиту. Акцептні операції банків розширюють для екс­портерів можливості збуту товарів у кредит, а для імпортерів полег­шують їх оплату.

Основні риси акцептної операції полягають в тому, що експортер під час продажу товарів у кредит ставить перед імпортером вимогу оп­лачувати товари з допомогою акцепту тратт експортером, банку імпор­тера (або будь-яким іншим банком за домовленістю з імпортером). Ім­портер робить запит у свого банку (або в іншого) про можливість на­дання йому акцептного кредиту. Після отримання згоди банку імпор­тер повідомляє експортера про свою згоду на запропоновану форму розрахунку за товари банківськими акцептами, й сторони укладають угоду.

Відповідно до умов контракту експортер відвантажує товар, оформляє товарні документи та одночасно виписує тратту на банк імпортера. Вказані товарні документи, що одночасно виписані також і на ім'я банку-імпортера, разом із траттою експортер передає своєму банку для переси­лання документів банку імпортера.

Банк імпортера після отримання товарних документів разом з тра­ттою, повідомляє імпортера про його зобов'язання внести банку суму тратти до настання терміну її оплати й видає імпортеру товарні докумен­ти, звичайно під зберігальну записку, яка гарантує належність товару бан­ку. Після цього банк імпортера акцептує виставлену на нього експорте­ром тратту та відсилає її банку експортера.

За певний проміжок часу до оплати тратти імпортер вносить до бан­ку її суму, за рахунок якої банк і оплачує й в день, коли настає термін оп­лати. При цих операціях банк не вкладає ресурсів у кредитування імпор­тера. По суті своїм акцептом банк тільки гарантує експортеру оплату то­вару імпортером. Зважаючи на банківський акцепт, імпортер дістає мож­ливість користуватися банківським кредитом на термін від акцепту тра­тти до внеску грошей на й оплату. Таким чином, у цій операції банк ім­портера стосовно експортера виступає боржником, а імпортера — креди­тором. У випадку невиконання імпортером своїх зобов'язань перед бан­ком за акцептним кредитом банк за рахунок своїх коштів оплачує тратту, яка акцептована ним, і таким чином змушений нести збитки.

Акцептно-рамбурсний кредит є певним ускладненням акцепт­ного кредиту. Місце банку імпортера посідає міжнародний першо­класний банк. Звичайно це пов'язано з вимогами експортера отрима­ти тратту, яка акцептована великим банком і може бути легше врахо­ваною, ніж тратта, яка акцептована банком імпортера, котрий є недо­статньо відомим у країні експортера.

Хід акцептно-рамбурсної операції в основному повторює акцепт­ну операцію. На прохання імпортера його банк забезпечує йому одержання акцепту великого міжнародного банку. Якщо банк імпор­тера вважає можливим надати кредит імпортеру, він звертається з проханням про акцепт тратт, що виставлені експортером до міжна­родного банку. Міжнародний банк дає згоду банку імпортера, якщо не має сумніву щодо його платоспроможності. Після цього за кілька днів до терміну акцепту тратт вищеназваним міжнародним банком банк імпортера надсилає міжнародному банку своє зобов'язання здійснити переказ йому грошових коштів дах їх оплати. Таке зобов'я­зання банку про переказ (рамбурсирування) сум для оплати акцепто­ваних тратт називається рамбурсним зобов'язанням. Відповідно до цього одержала назву і форма кредитування імпортерів.

Схема операцій за акцептно-рамбурсним кредитом передбачає такі дії:

прохання імпортера банку про відкриття кредиту;

прохання про відкриття акцептного кредиту та рамбурсне зобов'язан­ня, яке надсилається банком у країні імпортера банку на міжнародному фінансовому ринку;

відкриття акцептного кредиту банком на міжнародному фінансовому ринку на користь експортера у банку-кореспондента в країні експортера;

повідомлення експортеру з боку банку в країні експортера;

відправлення товару експортером та передання товарних документів та тратти в банк в країні експортера;

пересилання банком у країні експортера банку на міжнародному рин­ку одного примірника тратти на акцепт у супроводі товарних документів;

урахування на грошовому ринку другого примірника тратти;

пересилання банком на міжнародному фінансовому ринку документів про відвантаження банку в країні імпортера та видача їх імпортеру під збе­рігальну розписку,

передання складу товару під заставне свідоцтво;

передавання банку в країні імпортера заставного свідоцтва в обмін на зберігальну записку;

продаж імпортером на внутрішньому ринку товару та викуп ним у банку заставного свідоцтва;

перерахування банком у країні імпортера частини виручки за товар, який є необхідним для погашення тратти, на рахунок банку-акцептанта і» видача залишків виручки імпортеру;

пред'явлення тратти банку-акцептанту в строк та її оплата.

На практиці надання акцептно-рамбурсного кредиту нерідко пов'язане з одночасним відкриттям імпортером аккредитива. У цьому випадку останній виступає як гарантія виконання зобов'язань.

Брокерські кредити є різновидом комерційного кредитування торговельними посередниками експортерів та імпортерів. Брокери нерідко видають гарантії за кредитами, які отримують експортери та імпортери, за особливу винагороду, яка має назву делькредере.

Свої основні економічні функції — фінансування на інтернаціональному рівні світового процесу виробництва та міжнародного пла­тіжного обороту — міжнародний кредит може здійснювати лише при забезпеченні позичальників довгостроковими та середньо-строковими фінансовими ресурсами.

Експортери під час надання середньо- та довгострокових креди­тів насамперед застосовують такий інструмент, як вексель. У зв'язку З наявністю значного ризику, пов'язаного з оплатою тратт імпорте­ром, труднощами обліку тратт, які акцептовані імпортером, подаль­ший розвиток фірмового кредиту супроводжувався створенням сис­теми страхування експортних кредитів спеціалізованими банками. Спочатку банки вийшли у сферу зовнішньої торгівлі як кредитори фірм експортерів. Такі кредити називаються кредитами поста­чальнику (рис. 4).

Рис. 4. Механізм здійснення кредиту постачальнику

Але з часом національні банки країни фірми-експортера почали здійснювати більш гнучку політику зовнішньоторговельного кре­дитування. Вони почали надавати кредити безпосередньо імпорте­ру. Це дало йому можливість розплачуватися за поставки експорте­ра коштами, одержаними від банку. Такий метод банківського кре­дитування зовнішньої торгівлі називається кредитом покупцю. Кредити покупцю найбільш вигідні саме імпортеру — в нього з'яв­ляється можливість вибору фірми-постачальника, хоча і тільки в окремій країні. Одночасно термін кредиту подовжується, а вартість деякою мірою знижується. При цьому фірми-постачальники, які усунені від безпосередньої участі у кредитуванні експорту, не мають можливості підвищити ціни кредиту. Останнє досить часто відбувається при застосуванні фірмового кредиту і навіть кредиту постачальнику.

Вартість банківського кредиту покупцю фіксується на декілька років на рівні, нижчому за вартість позичкових коштів на ринку ка­піталів, що сприяє підвищенню їх конкурентоспроможності. Строк кредиту покупцю перевищує строк кредиту постачальнику (переваж­но це середньо- та довгострокові позики). Банки при цьому можуть відкривати кредитні лінії для іноземних позичальників на оплату то­варів, які були придбані. У цих механізмах банки виступають парт­нерами підприємницької діяльності клієнтів. Вони беруть участь у переговорах про торговельно-виробниче співробітництво, виступа­ють центрами економічної інформації та вивільняють експортерів від різного роду фінансових та комерційних ризиків. Механізм здійс­нення кредиту покупцеві показано на рис. 5.

Останнім часом ринок єврокредитів перетворився на важливе джерело позичкових коштів для світової економіки. Специфічними інструментами надання середньострокових та довгострокових бан­ківських кредитів на ринку єврокредитів є роловерні та консорціальні кредити.

Рис. 5. Механізм здійснення кредиту покупцю

Найменування роловерних кредитів, ставка за якими періодично переглядається, походить із факту рефінансування банками позичок 3 — 6-місячними депозитами. Це означає постійне повторювання відновлення потреб у рефінансуванні. Іншими словами, кредит має періодично «перекредитовуватися». Відповідно кожні 3 — б місяців позичальники переглядають також ставки відсотка. До основних форм роловерного кредиту відносять: роловерні європозики, віднов­лювані роловерні кредити та роловер-стенд-бай єврокредити (роловерний кредит підтримки).

Роловерні європозики на початку свого використання мали фік­совані ставки відсотка. Внаслідок краху Бреттон-Вудської системи при їх наданні почали використовувати «плаваючі» ставки відсотка.

Відновлювані роловерні кредити не мають встановленого загаль­ного розміру суми кредиту. При його одержанні обговорюється ли­ше дата зміни «піни» та обсягу кредиту в межах терміну надання, що, як правило, збігається з часом зміни ставки відсотка. Базою для їх виникнення слугували національні револьверні, або контокорент­ні, кредити, в яких практикують використання овердрафту.

Роловер стенд-бай єврокредит (роловерний кредит підтримки) має характер підстрахувального. При укладенні договору на його от­римання позика фактично не надається. Банк лише бере на себе зо­бов'язання надати впродовж дії договору єврокредит за першою ви­могою позичальника.

При цьому базою для регулювання ціни кредиту виступає ставка, яка застосовується в операціях провідних банків у Лондоні — ЛІБОР (London Interbank Offered Rate). Ця ставка пропонується на лондон­ському міжбанківському ринку. Дана ринкова ставка за короткостро­ковими кредитами зазнає значних коливань, особливо поза межами встановлених строків. Унаслідок цього процентні ризики, які беруть на себе позичальники відповідно до угод, дуже високі — значно вищі за інші ризики. На практиці ставка за роловерними кредитами розраховується з допомогою додавання різниці до ставки ЛІБОР. Ця різниця називається маржею, або спредом, та фіксується у кредит­ній угоді. Спред слугує компенсацією банку-кредитору за виконання ним відповідної роботи, ризик і за користування його капіталом. То­му розмір спреду розподіляється відповідно до терміну кредиту та класу або положення позичальника. Тим самим враховуються ризи­ки країни та кредиту, мають вплив також ринкові умови.

Якщо кредит не вибирається повністю зразу ж після його надання, за невикористану частину кредиту спланується комісія за зобов'язання. На додаток до цього позичальник повинен оплатити витрати на консультації та ін.

Терміни за роловерними кредитами значною мірою коливаються залежно від положення позичальника та ринкової кон'юнктури. Як правило, термін такого кредиту становить від 3 до 10 років. Кошти передаються позичальнику до закінчення терміну, але в разі достро­кового погашення береться комісія. Час від часу позичальник має право на користування кредитом на «револьверній» (відновлювальній) основі, маючи можливість погасиш та отримати його протягом одного й того ж терміну кредиту.

Розміри роловерних кредитів варіюють у дуже широких межах. Кредити розміром 100 — 300 млн дол. — не явище, а рекордний за розміром кредит становив 2,5 млрд дол. і був наданий Великобританії.

Роловерна система кредитування виконує важливу функцію транс­формування короткострокових коштів у більш тривалі Справа в тому, що використання короткострокових коштів для кредитів довгостроко­вого терміну призводить до втрату банківській ліквідності. Крім цього, існування єврокредитних ринків, де є можливість отримати значні за розмірами позики, вимагало, щоб такого роду можливості використову­валися не тільки для задоволення цьогочасних потреб, а й для інвесту­вання та довгострокових державних програм. Необхідність розв'язання цих завдань вимагала розробки специфічного механізму кредитування. Ним і стала банківська кредитна діяльність на основі пасивних операцій з сертифікатами на депозит та активних операцій з відновлюваними роловерними кредитами. Останні слугують основою і для пасивних опе­рацій, коли банки мають можливість за рахунок роловерних позик ко­роткого терміну надавати кредити на більш тривалі строки;

Але надання кредитів на більші терміни за рахунок коштів мен­шого строку навіть з допомогою такого механізму не ліквідує ризи­ку втрати ліквідності, особливо коли йдеться про значні кошти, ти­пові для міжнародного ринку. Деякою мірою рішення було знайдено з допомогою застосування принципу розподілення ризику.

Намагання зменшити ризик при наданні позичок примусило бан­ки вдосконалювати механізм кредитування, використовуючи, зокре­ма, випуск пінних паперів під роловерні єврокредити. Після укладен­ня контракту позичальник видає кредитору зобов'язання (promissory notes) про своєчасне погашення позички, відсотка та комісій. Таке зобов'язання надає додаткові гарантії кредитору і є, по суті, ліквідним папером, який можна переоблікувати. При наданні кредиту та­кож застосовується емісія сертифікатів, які підтверджують участь у єврокредиті. Такі сертифікати теж можуть як перепродаватися ін­шим фінансовим установам, так і обліковуватися.

Середньострокові та довгострокові кредити на значну суму нада­ються, як привило, банківськими консорціумами (синдикатами) і мають назву синдиційованих. Техніка надання таких кредитів передбачає, що один банк, який має назву управляючого та підтримується банко-менеджерами, проводить переговори з позичальником про умови кредиту. Члени управляючої банківської групи підписуються на певні частини спільного кредиту, тобто вони стають банками-андерайтерами. Як правило, вони роздрібнюють частки своєї участі й передають їх іншим кредиторам. При організації консорціального кредиту на додаток до базової відсоткової ставки та маржі сплачу­ються комісії за управління, участь, посередництво (агентська), а та­кож витрати на консультації тощо.

Банківські синдикати внаслідок розпорошення ризику кредитних операцій серед багатьох банків мають більше можливостей транс­формації короткострокових пасивів у довгострокові активи, ніж будь-який інший, навіть великий за розмірами банк. По суті середньострокові банківські кредити надають позичальнику кошти на ко­роткі строки (3 — 6 місяців), але з систематичним подовженням до закінчення терміну кредиту.

Синдиційовані кредити порівняно з національним банківським кредитом мають як недоліки, так і переваги. Їх недоліки пов'язані з тим, що, будучи за своїми параметрами середньостроковими, вони надаються в цілому на коротші терміни. Крім того, ставка відсотка за еврокредитами частіше вища за ставки банківського кредиту, який підтримується державою. Переваги ж їх полягають у тому, що кре­дити можуть бути надані в будь-якій вільноконвертованій валюті, й це надає позичальнику можливість використовувати ці кошти на свій розсуд, не обмежуючи свої господарські рішення. Довгострокове кредитування (строком на 10—15 і більше років) добуло розвитку насамперед у практиці кредитування урядів країн, які стикаються з проблемами заборгованості. Розрізняють такі фор­ма довгострокових кредитів: міждержавні кредити за рахунок асигнування бюджетних фондів; двосторонні державні; міжнародних та регіональних валютно-кредитних і фінансових організацій; по лінії надання допомоги, яка разом з технічною допомогою, безвідплатни­ми дарами, субсидіями включає позики на пільгових умовах.

Наприклад, МВФ у межах фідуційного фонду надає кредити найбіднішим країнам, що розвиваються, строком на 10 років, якщо вони мають труднощі з платіжним балансом. На строк 15 років надає кре­дити і Фонд структурної адаптації країнам, які відповідають вимогам Міжнародної Асоціації Розвитку (МАР).

Досить часто здійснюється змішаний вид міжнародного кредиту. Наприклад, звичайні форми кредитування експорту поєднуються з наданням фінансової допомоги або «м'яких» кредитів.

Новою формою кредитування, яка найчастіше використовується при наданні кредитів країнам, що розвиваються, є спільне фінансування кількома кредитними установами значних за розмірами проек­тів, переважно в галузях інфраструктури. Ініціаторами спільного фінансування виступають Світовий Банк, МВФ, ЄБРР, які залучають до цих операцій комерційні банки. Необхідно зауважити, що останні частіше кредитують на пільгових умовах (за ставкою, меншою від ринкової) найбільш привабливу частину проекту.

Практикують дві форми спільного кредитування:

паралельне фінансування, за якого проект поділяється на дві частини, що кредитуються різними кредиторами в межах установленої квоти;

співфінансування, за якого всі кредитори надають кредити впро­довж реалізації проекту.

Спільне фінансування надає певні переваги позичальнику, ос­кільки відкриває йому доступ до пільгових кредитів. Але більш ви­гідним воно є для кредиторів. За такого фінансування вони отриму­ють додаткові гарантії своєчасного погашення позички боржником. Має місце і посилення фінансової залежності країни-боржника від кредитора.

Синдикати комерційних банків часто надають кредит за умови от­римання країною-позичальницею кредитів МВФ або МБРР. Це має на меті регулювання доступу позичальників на світовий ринок позичко­вого капіталу, виходячи з політичних та економічних міркувань.

Однією з особливостей сучасної зустрічної торгівлі є складний фінансовий механізм її забезпечення та велика роль банків у ньому. Сторони повинні мати механізм взаємного кредитування, функці­онування якого забезпечується через традиційний розрахунково-фі­нансовий механізм банку. Водночас набула розвитку практика, згід­но з якою банки надають середньо- та довгострокові кредити при здійсненні компенсаційних угод найбільш складного характеру з точки зору економічних зв'язків між сторонами (компенсаційних проектів, які включають елементи виробничої кооперації).

Перші угоди про зустрічну торгівлю, в яких брали активну та значну за масштабами участь банки, були бартерними, за яких одна сторона кредитує іншу на значні суми порівняно тривалий час. До 80-х років банківська участь у зустрічній торгівлі сформувалась у трьох видах:

у вигляді спеціалізованих банків, найчастіше невеликих, але дію­чих під керівництвом провідних банків;

відділів зустрічної торгівлі в більшості великих ТНБ;

дочірніх спеціалізованих торговельних компаній, які належать банкам.

У межах кредитування зустрічної торгівлі традиційна функція банків деякою мірою трансформується: вже не колишні показники платоспроможності розглядаються банком під час оцінки надійності позички, а ймовірність ефективного здійснення проекту в цілому та зустрічних поставок, які повинні забезпечити його прибутковість та кошти на погашення позички. Певний чином на таку переорієнтацію при аналізі показників вплинула так звана «криза заборгованості», коли чимало країн стали неплатоспроможними або опинилися на грані банкрутства. Зустрічні поставки, що виступають певною мірою альтернативною гарантією платоспроможності, надають банкам можливість продовжувати надавати послуги з фінансування експортних операцій своїх клієнтів.

Банки надають довгострокові кредити за компенсаційними уго­дами. Ці кредити грунтуються на механізмах взаємного постачання товарів на однакову вартість. Такі кредити завжди мають цільовий характер: отримуючи у кредит (приміром на 10 років) машини, ус­таткування для створення та реконструкції підприємств, освоєння природних ресурсів, позичальник на погашення кредиту здійснює зустрічне постачання продукції побудованих або реконструйованих підприємств. Характерна риса компенсаційних угод — значні мас­штаби та довгостроковий характер, взаємна зумовленість експортної та імпортної угод. Кредит за компенсаційними угодами слугує для імпортера засобом ув'язки платежів за придбані машини та устатку­вання, виручки від зустрічних поставок товарів та експорт як ком­пенсацію відповідних витрат.

При кредитуванні компенсаційних угод використання фірмових кредитів має обмежений характер, переважають довгострокові консорціальні кредити, що надаються банківськими консорціумами. Це зумовлено тим, що національне законодавство досить часто встанов­лює для окремих банків ліміт кредитування одного позичальника, а також тим, що банки прагнуть обмежити ступінь ризику при надан­ні кредитів.

Частиною довгострокового міжнародного кредитування є міжна­родні позики — міжнародні кредити, які надаються у валюті, залу­чення державними або приватними корпораціями позичкових коштів на національному та світовому ринках позичкових капіталів шляхом випуску своїх боргових зобов'язань, тобто емісії пінних паперів (середньострокових нот, довгострокових облігацій та ін.). Найбільш по­ширені емісії облігацій, які можуть бути поділені на два сектори: іно­земні облігаційні позики та власне міжнародні облігаційні позики, або європозики. Іноземні облігаційні позики (міжнародні кредити, які надаються у валюті) — це емісія облігацій іноземними емітен­тами з метою мобілізації капіталу насамперед національних кре­диторів певної країни. Такі емісії були найбільш поширені в перші десятиліття XX ст., потім їхнє значення зменшилося, але з 60-х років вони знову набули певного поширення. У сучасних умовах більшість випусків іноземних облігацій практично зосереджені на фінансових ринках чотирьох країн. Це — міжнародні кредити, які надаються у валюті США, ФРН, Швейцарії та Японії і підпорядковуються регламентаціям щодо цінних паперів країни емісії, але на практиці їх обіг здійснюється згідно з більшістю принципів євроринків, насамперед тому, що вони виступають безпосередніми конкурентами власне єврооблігацій. У сфері стягнення податків, методів емісії та функціонування вторинного ривку правила дуже близькі до правил євроринку. Головні відмінності обумовлюються країнами-емітентами — Швейцарією та Японією.

Швейцарія, яка монополізувала 2/3 емісій іноземних облігацій в 1986 та 1987 рр. та практично половину міжнародних кредитів, які надаються у валюті, намагається уникнути розвитку ринку швейцарського єврофранка для того, щоб не розширювати міжнародну роль своєї валюти. Тому вона й перешкоджає розміщенню швейцарськими банками єврооблігацій у швейцарських франках. Унаслідок цього бажаючі зроби­ти емісію у цій валюті можуть використовувати єдину можливість — міжнародні кре­дити, які надаються в іноземній валюті. Тієї ж тактики дотримувалась і Японія, Що стосується США, які виступають третьою провідною країною іноземних емісій, то їхнє положення відповідає традиції американського ринку, який не зник, але має не­значну вагу.

Залежно від країни емісії ці облігації мають спеціальні назви:

Yanke Bonds в США, Samourai Bonds в Японії, Bulldog Bonds в Ве­ликобританії та Chocolate Bonds в Швейцарії.

Ринок іноземних облігацій розвивається не так динамічно порів­няно з ринком власне облігацій. Але ця тенденція може змінитися насамперед під впливом: зміни відповідних обмежень на національ­них та міжнародних ринках капіталів.

З початку свого виникнення позики у формі вільного випуску об­лігацій на зовнішньому ринку позичкових капіталів базувалися на принципах єдності місця, валюти та біржового котирування. Наприк­лад, облігації французької позики на англійському ринку капіталів були випущені у фунтах стерлінгів і купувалися англійськими інвес­торами на основі лондонського котирування.

Після другої світової війни виникли перепони для розміщення облігаційних позик, особливо у Західній Європі. Це було пов'язано з недостачею довгострокових джерел позичкового капіталу та не­достатнім розвитком інституційних інвесторів, нестійкістю валют та платіжних балансів, жорстким контролем за допуском іноземних позичальників на національні ринки позичкового капіталу. Тому набули розвитку міжнародні облігаційні позики, які випускаються банками одночасно на декількох провідних ринках позичкового ка­піталу у валюті третьої країни. Ці власне міжнародні облігаційні позики, які мають назву єврооблігаційних або європозик, вперше почали випускатися з 1963 р. і поступово почали слугувати ваго­мим джерелом залучення фінансових ресурсів державами, містами, корпораціями.

Згідно з існуючою практикою до емісії допускаються відомі емі­тенти, які мають намір залучите значні кошти. Впродовж тривалого часу позичальниками були майже виключно підприємства та органі­зації промислове розвинутих країн та міжнародні інститути, а також держави. За останні роки зросла частка банків та фінансових інсти­тутів.

Ринкова ставка відсотка залежить від валюти позики та фік­сується на весь термін. Ціна пінних паперів коливається залежно від рівня ринкової ставки відсотка, регулювання якої відповідно до ринкових умов відбувається раз на півроку. Біржове котирування здійснюється, як правило, на ринках Люксембурга, Лондона, Франкфурта-на-Майні. Позичальником сплачуються комісії. Купони цін­них паперів, що емітуються публічно або підлягають приватному розміщенню консорціумами міжнародних банків, звільняються від податку.

Використовуються різноманітні фінансові інструмента: звичайні облігації з фіксованою або плаваючою ставкою, облігації, що кон­вертуються в акції або супроводжуються правом на придбання акцій, інші види облігацій. Цей ринок пропонує також короткострокові цін­ні папери з плаваючою ставкою, які є сертифікатами, що передають­ся на пред'явника строком до п'ята років та підлягають одноразово­му відшкодуванню.

Банки організували вторинні ринки єврооблігацій у Люксем­бурзі, Лондоні, Франкфурті та ін. Банк Morgan Guaranty створив у 1968 р. клірингову палату в Брюсселі, в капіталі якої беруть участь 120 банків: Euroclear. Друга клірингова палата була створена на початку 70-х років європейськими банками (Центр постачання єврооблігацій: CEDEL), яка налічує 94 банківських акціонери.

Основна різниця між двома видами облігацій (іноземними та власне єврооблігаціями) полягає в тому, що перші продаються на певній біржі, тоді як другі не обов'язково котируються в певному географічному місці Щодо обсягів, то ці дві категорії облігацій ма­ли однакову вагу в 70-ті роки та на початку 80-х років, але потім си­туація дещо змінилася. Починаючи з 1982 р. євроемісії почали в 2 ра­зи перевищувати емісії іноземних облігацій, у 1987 р. вони були в 4 рази більшими.

Майже до середини 80-х років більша частина європозик здій­снювалася у євродоларах, але в наш час поширення набули інші євровалюти.

Необхідно також зауважити, що ринок єврооблігацій практич­но закритий для позичальників, які мають репутацію ненадійних боржників.

Організація публічних емісій та приватного розміщення на євроринках облігаційних позичок здійснюється спеціально створеними для цього міжнародними синдикатами (консорціумами) або пулами. Звичайно вони мають триярусну структуру, яка включає групу управління, групу розміщення та групу продажу.

Упродовж останніх років банки дедалі більше орієнтуються на діяльність на ринках капіталів, насамперед на євроринках. Дана тен­денція називається сек'юритизацією. Нові електронні інформаційні технології в банківській справі дають змогу отримати моментальну інформацію про стан справ в усіх провідних фінансових центрах та надзвичайно швидко обробити її. Це створює можливості отримання прибутків на основі проведення арбітражу між різними фінансовими центрами, посилює взаємозв'язок між ринками прямих банківських кредитів та ринками облігацій.

Розвиток євроемісій з фіксованою ставкою відбувається залежно від різниці у реальному доході єврооблігацій, з одного боку, та гро­шових вкладів на строк три місяці, з іншого. Коли ця різниця зрос­тає, обсяг євроемісій збільшується. Ринок розширюється тим більше, чим більша ця різниця в період падіння ставок відсотка. Відбу­вається певна консолідація грошових авуарів.

У нестабільному міжнародному середовищі, що постійно змі­нюється, внаслідок зміни ставок відсотка та валютних курсів, інвесто­рам та позичальникам необхідно в будь-який момент пристосовувати­ся до обставин. Водночас, вони намагаються максимально скористати­ся з переваг або недоліків податкового законодавства. Фінансові інно­вації, що масовано виникли й поширилися впродовж 70 — 80-х років, задовольняють саме пі потреби. Необхідно насамперед підкреслити те, що саме міжнародні ринки найкраще пристосовані для впровад­ження інновацій, бо вони менше регламентовані, ніж національні

До цього часу євроринки пропонували позичальникам такі три основні види позик:

а) короткострокові кредити у євровалютах, які давали змогу фі­нансувати потреби в грошових коштах безпосередньо на зразок гро­шових кредитів, що пропонуються банками у більшості провідних промислове розвинутих країн;

б) середньо- та довгострокові єврокредити (терміном більше як 18 місяців, але менше від 15 років), які надаються банківським пулом;

в) єврооблігації на міжнародних ринках.

З допомогою застосування спеціальних видів цінних паперів фі­нансові інновації дають можливість забезпечиш будь-яку тривалість позики — від 24 год. до безмежності.

Однією з перших інновацій були послуги гарантованих емісій, які мали замінити єврокредити в умовах нестабільності фінансових ринків. Вони мали на меті запропонувати цінні папери, які користу­ються довірою як у позичальника, що прагне забезпечити собі певні обсяги середньострокового фінансування за найбільш сприятливими ставками, так і в кредитора, який надає перевагу короткостроковому інвестуванню коштів.

Серед таких фінансових інновацій необхідно насамперед зазна­чити євроноти RUF,NIF і МОFF.

Інструменти відновлення підписки (revolving underwriting Facilities — RUF) — це середньострокові (від 5 до 7 років) кредитні програми, які дають змогу позичальнику періодично випускати на євроринок короткострокові (від 1 до 12 місяців) євроноти при посеред­ництві інвестиційного банку. По суті пі послуги з відновлення підпис­ки на цінні папери є середньостроковим кредитом, який передбачає продаж короткострокових цінних паперів. У разі неможливості реалі­зації цінних паперів унаслідок ринкової кризи ліквідності, позичаль­ник має впевненість щодо викупу цих паперів комерційними банками, об'єднаними в гарантійний синдикат, за ціною, обумовленою раніше. Ставки реалізації визначаються шляхом індексації за ЛІБОР заздале­гідь. Завдяки цьому позичальник отримує гарантію середньостроково­го фінансування, що, безумовно, є вигідним для нього.

Гарантійні інструменти (Notes Insurance Facilities — NIF) — по­слуги з випуску боргових зобов'зань з наступним продовженням на тих же умовах були створені за ініціативою комерційних банків, яких не зовсім задовольняли властивості RUF. Насамперед тому, що вони перекладали всі ризики ліквідності тільки на комерційні банки, тоді як ділові банки, не маючи ніякого ризику, отримували теж знач­ні доходи. У паперах типу NIF дії з реалізації та гарантії більше не розділяють — банки, які бажають брати участь у реалізації євронот, об'єднуються в синдикат, який робить заяву про придбання цінних паперів, котрі бажає випустити позичальник. Якщо позичальник не-вдоволений заявою, він може скористатися єврокредитом, який буде наданий цим синдикатом на умовах, погоджених заздалегідь.

В операціях на євроринку використовуються різні модифікації RUF та NIF які утворені відповідно до потреб як позичальника, так і банків.

Фондові інструменти з багатоваріантним вибором (Multi Options Funding Facilities — МОFF) — це зобов'язання синдикату банків надавати кредит за першою вимогою та в зручній для клієнта формі. Банки за таку послугу отримують відповідну вина­городу. Такі кредити дають змогу позичальнику здійснювати ви­пуск кількох інструментів фінансування, крім короткострокових цінних паперів. Завдяки цьому існує можливість робити вибір між кількома валютами та способами розрахунку ставок відсотка. У та­ких формах кредитування заінтересовані передусім невеликі та се­редні фірми, тому що вони підвищують стабільність взаємовідно­син кредиторів та позичальників.

У другій половині 80-х років набули розвитку негарантовані пін­ні комерційні папери, які випускаються переважно першокласними позичальниками. Ці папери надають більші пільги, ніж гарантовані, і можуть мати термін до 10 років.

Значні коливання ставок відсотка на міжнародних та національних ринках грошей останніми роками стимулювали появу та попу­лярність на євроринку короткострокових зобов'язань зі змінним від­сотком (ставки, що плавають). Ставки відсотка за цим новим видом зобов'язань з термінами від 5 до 15 років індексуються за ЛІБОР і періодично переглядаються з метою адаптування до ринкової кон'юнк­тури (як правило, кожні б місяців).

Поряд зі ставками, що плавають, з'явилося багато видів інших, які дають змогу задовольнити вимоги різноманітних інвесторів. Це — прогресивні та регресивні ставки; ставки, які підлягають перегля­ду; ставки, які регулюються; ставки, що плавають, які перетворю­ються у фіксовані за умови їх зниження нижче від певного рівня;

ставки, що плавають між мінімумом і максимумом; облігації з нульо­вим купоном, за яким доход передплатника забезпечується прирос­том вартості між піною емісій, яка значно нижча за номінал, та ціною погашення, яку визначають за номіналом.

Існують також облігації, що мають додаткову перевагу порів­няно з відсотковою ставкою. Це дає змогу емітенту пропонувати ставки відсотка нижчі, ніж за звичайними облігаціями. Це — облі­гації, що конвертуються, та облігації з варантами. Облігації, що конвертуються, можуть обертатися у нові облігації, завдяки чому передплатники отримують певні переваги, насамперед при змінах відсотка. Облігації з варантами дають можливість придбати облі­гації або акції емітента за певною ціною, більш вигідною для пе­редплатника.

Намагання зменшити ризики, пов'язані зі змінністю ставок від­сотка та валютних курсів, призвело до поширення таких фінансових інструментів, як свопи. Саме з ними зараз пов'язані більшість обліга­ційних позик. Свопи — це повний або частковий обмін заборгова­ністю. Механізм здійснення свопу передбачає, що дві сторони бе­руть на себе зобов'язання обміну валюти або обслуговування боргу (платежі відсотка за двома зобов'язаннями на одну й ту ж суму) на заздалегідь установлених умовах упродовж періоду, який може досягати 10 років.

У свопах використовується насамперед різниця в ставках відсот­ка, яка існує на різних сегментах міжнародного ринку капіталів, на різних національних ринках. Це дає змогу позичальнику отримати доступ до кредитних ресурсів на більш вигідних умовах. Використо­вують свопи найчастіше корпорації-позичальники, а посередниками-організаторами є банки, деякі з них беруть на себе роль біржі свопів (зводять не двох партнерів, а зразу широку позицію з багатьма клієнтами). По суті, операції своп утворюють самостійний середньо- та довгостроковий ринок з певним складом учасників та професіо­нальною асоціацією/банків, які спеціалізуються на цих операціях, стандартною технікою та вторинним ринком.

Набули поширення також свопи активів, до яких вдаються кре­дитори, що потребують реструктуризації балансу або одержання будь-яких інших переваг.

У зв'язку з виникненням кризи неплатоспроможності країн, що розвиваються, з'явилися «боргові свопи». Вони передбачають обмін боргових зобов'язань країн, які зазнають труднощів з обслуговуванням зовнішнього боргу між банками та інвесторами (по суті це теж свопи активів). Обмін борговими зобов'язаннями країн, які розвива­ються, дав змогу відрегулювати профіль кредитного ризику країни, знизити його шляхом диверсифікації.

У практиці міжнародного банківського кредитування у зовніш­ній торгівлі використовуються такі форми, як лізинг, факторинг, форфейтинг. Вони характерні тим, що в них кредитні відносини ви­ступають лише частиною більш складної сукупності відносин.

Лізинг (від англ. leasing — довгострокова оренда) означає на­дання або прийняття у тимчасове використання, оренду майна. Учас­никами операції виступають лізингонадавач — сторона, яка володіє майном, що надається в оренду, лізингоотримувач — сторона, яка отримує у користування це майно (рис. 6). Економічна суть лізингу полягає у придбанні лізингонадавачем на прохання лізингоотримувача майна у виробника на умовах купівлі-продажу і в отриманні йо­го лізингоотримувачем від лізингонадавача у виключне використан­ня за певний термін. У відповідній угоді вказується сума орендних платежів, які включають споживчу вартість, послуги лізингонадава­ча та частину додаткової вартості. При цьому майно залишається власністю лізингонадавача. Після закінчення терміну дії угоди лізин­гу користувач (лізингоотримувач) може придбати устаткування у власність, поновити угоду на пільгових умовах або припинити дого­вірні відносини.

Лізинг, таким чином, передбачає відносини купівлі-продажу та оренди, але основою відносин є кредитна операція — лізингова компанія надає орендатору фінансову послугу. Лізингонадавач ку­пує устаткування у свою власність за повну вартість, але не для власного користування, а для користувача, який отримує та вико­ристовує це устаткування. Останній сплачує кошти не одноразово, а поступово — періодичними внесками. Таким чином, лізинг мож­на розглядати як передачу майна у тимчасове користування на умо­вах повернення, терміновості, платності і кваліфікувати як кредит на придбання основного капіталу. З економічної точки зору лізинг є специфічним кредитом, який надається у формі майна, яке пере­дається у користування.

Основними видами лізингу є фінансовий та операційний лізинг. У даному випадку критеріями для розмежування є: обсяг обов'язків лізингонадавача на термін використання устаткування.

Здійснення фінансового лізингу передбачає, що лізингонадавач купує устаткування для користувача, чим фінансує майбутнє вико­ристання ним устаткування, повертаючи собі його вартість з періо­дичних платежів. В інших випадках лізингонадавач теж здійснює фі­нансування — купує устаткування, але водночас має певні зобов'я­зання щодо устаткування (наприклад, здійснює технічне обслугову­вання), чого немає за фінансового лізингу.

Фінансовий лізинг — один з найбільш поширених видів — характеризується насамперед, тим, що термін, на який устаткування пе­редається у тимчасове користування, наближається за тривалістю до терміну його служби. Лізингонадавачем виступає лізингова компа­нія, яка отримує устаткування у власність безпосередньо у фірми-ви­робника.

Рис. 6. Схема здійснення лізингу

Лізингова компанія з придбанням нового устаткування дістає податкову знижку на інвестиції й право на прискорену аморти­зацію. Це надає можливість зменшувати розмір періодичних платежів.

Різновидом фінансового лізингу є зворотний лізинг. У цьому ви­падку власник устаткування продає його лізинговій компанії та од­ночасно укладає з нею договір лізингу на це устаткування як корис­тувач. Таким чином, первісний власник отримує від лізингової ком­панії вартість устаткування, зберігає за собою право володіння та ли­ше сплачує періодичні платежі за користування устаткуванням.

Інший не менш поширений вид лізингу — операційний лізинг. Крім обсягу обов'язків лізингонадавача, він відрізняється від фінан­сового і за терміном: при операційному лізингу устаткування вико­ристовується протягом терміну, який є меншим за строк економічної служби устаткування. Для того щоб відшкодувати вартість устатку­вання, лізингова компанія надає його у тимчасове користування де­кілька разів, як правило, різним користувачам. Техобслуговування, ремонт, страхування тощо при операційному лізингу покладаються на лізингову компанію. Предметом операційного лізингу звичайно є устаткування з високими темпами морального старіння.

Одним з найбільш складних видів лізингу є спільний лізинг (leverage leasing), суть якого полягає в об'єднанні кількох фінансових установ для фінансування значної операції за лізингом, яка не може бути здійсненою окремою установою. Складність відносин за цього виду лізингу насамперед пов'язана зі значною кількістю його учасників. Основна відмінність цього виду лізингу від фінансового полягає у тому, що лізингова компанія, купуючи устаткування, оплачує сво­їми коштами не всю його вартість, а лише частину, наприклад 20%. Решту вона бере у кредит в одного або кількох позичкодавців (бан­ків, страхових компаній та ін.). При цьому лізингова компанія корис­тується усіма податковими пільгами, що розраховуються, за повну вартість устаткування, а не частини.

Об'єктами угод спільного лізингу найчастіше є устаткування для підприємств з комунального обслуговування, парки вантажних ма­шин, вантажний залізничний парк, судна та ін. Поряд з наявністю у багатьох країнах податкових пільг ще однією особливістю цього ви­ду лізингу є те, що лізингонадавач отримує позику у позикодавців на умовах «без права зворотної вимоги». Це означає, що він не несе від­повідальності перед позиконадавачем за виплату позики, вона має погашатися з сум періодичних платежів користувача.

Міжнародний лізинг з'явився пізніше, ніж внутрішній, приблиз­но на десятиліття. Операція набуває міжнародного характеру, якщо лізингова компанія та орендатор знаходяться у різних країнах. Уго­да, за якою лізингова компанія купує устаткування у національної компанії-виробника, а потім надає його в оренду за кордон іноземно­му орендатору, називається експортним лізингом. Лізинг зберігає міжнародний характер і в тому випадку, коли спеціалізована компа­нія знаходиться в тій самій країні, що й орендатор. У цьому випадку орендатор використовує іноземне обладнання, придбане за кордо­ном. Нарешті, в умовах міжнародного лізингу всі три учасники уго­ди можуть знаходитися в різних країнах.

Для країни-орендонадавача міжнародний лізинг становить пев­ний інтерес, насамперед як засіб отримання доходу в іноземній валю­ті. Орендатор же вбачає основну перевагу міжнародного лізингу у ви­користанні більш досконалого іноземного устаткування, одержання валютних, фінансових та податкових пільг. Наприклад, згідно з пра­вилами МВФ зобов'язання, пов'язані з одержанням в оренду інозем­них машин та устаткування, не збільшують зовнішню заборгованість.

У сучасних умовах розвитку міжнародного лізингу сприяє уніфі­кація правил оренди іноземних машин та устаткування. Свого часу різниця режимів оподаткування, національних законодавств обме­жувала поширення міжнародного лізингу.

Факторинг (від англійського factor — агент, посередник) — це придбання банком або спеціалізованою .факторинговою ком­панією грошових вимог постачальника до покупця та їх інкаса­ція за певну винагороду.

Механізм здійснення факторингових операцій передбачає такі дії:

придбання факторинговою компанією (фактор-фірмою) платіж­них вимог до покупців у своїх клієнтів на умовах негайної оплати клієнту 80 — 90% вартості відфактурованих поставок;

оплату в строго визначений термін іншої частини вартості з відрахуванням комісійних та відсотків за кредит, незалежно від надходження виручки від покупців. Платіж, який надходить потім від покупця, повністю зараховується на рахунок фактор-компанії.

В умовах міжнародних відносин кредитний ризик постачаль­ника особливо зростає при постачанні товарів на експорт, що пов'язано з більшими труднощами оцінки платоспроможності іно­земних клієнтів, тривалішими строками документу та товарообі­гу, факторами політичної нестабільності в країнах-учасницях цих відносин.

Специфіка міжнародного факторингу полягає у тому, що при ро­боті з експортером факторингова компанія, як правило, укладає уго­ду з факторинговою компанією країни імпортера та передає їй части­ну своїх функцій. У свою чергу, вона виконує роботу, пов'язану з до­рученнями іноземної факторингової компанії. Такий зустрічний фак­торинг має назву взаємного або двофакторного. Його переваги зу­мовлені тим, що для кожної з компаній, які обслуговують імпортерів, боргові вимоги є внутрішніми, а не зовнішніми. Це значно спрощує процедури визначення кредитоспроможності імпортера, страхування ризиків, інкасування бонових вимог та ін.

Якщо факторинг зручніший для фінансування експорту товарів споживання з терміном кредитування від 90 до 180 днів, то такий вид кредитування, як форфейтування, використовується при фінансуван­ні експорту товарів виробничого призначення з терміном кредиту­вання до кількох років. Водночас факторинг, як правило, не покри­ває політичних та перевідних ризиків, тоді як форфейтер при форфеейтуванні будь-якої вимоги за пі ризики несе відповідальність. У багатьох країнах прийшли до висновку, що форфейтування може бу­ти відносно недорогим, альтернативним іншим формам експортного фінансування, що застосовуються зараз.

Форфейтинг (він французського «а forfait» — відмова від прав) — це кредитування експортера шляхом придбання вексе­лів або інших боргових вимог. По суті, міжнародні кредити, які на­даються у валюті, де форма трансформації комерційного кредиту у банківський, внаслідок якої експортер отримує ряд переваг. Насам­перед прискорюється одержання ним коштів за товар, що експорто­вано, а значить і обіг усього капіталу. Експортер звільняється від ри­зику неплатежу та валютного ризику, а також ризику, пов'язаного з коливанням ставок відсотка. Спрощується баланс підприємства за рахунок часткового звільнення від дебіторської заборгованості. Форфейтинг — це одна із нових форм кредитування зовнішньої торгівлі. Її поява зумовлена швидким зростанням експорту дорогого устатку­вання з тривалим терміном виробництва, посиленням конкурентної боротьби на світових ринках та зростанням ролі кредиту у розвитку світової торгівлі.

Форфейтування з'явилося у відповідь на постійно зростаючий попит на міжнародні кредити, який не задовольнявся. На початку 60-х років, ко­ли почав формуватися механізм форфейтингу, ринок продавців товарів ви­робничого призначення поступово перетворювався на ринок покупців цих товарів. Значний розвиток міжнародної торгівлі супроводжувався поси­ленням тенденції зростання вимог імпортерів подовжити термін традицій­ного 90 — 180-денного кредиту. Відродження торговельних відносин між країнами Західної та Східної Європи та зростаюча значущість у світовій торгівлі країн Азії, Африки та Латинської Америки створили багато фінан­сових перешкод для західних експортерів. Виникнення цих нових ринків припало на час, коли обтяжуючі інвестиційні зобов'язання фірм, що екс­портують, перешкоджали фінансуванню ними середньострокових креди­тів постачальника за рахунок власних коштів. Банки, що існували тоді, бу­ли не в змозі запропонувати послуги, яких потребували експортери.

Швейцарія, яка традиційно виступала значним банківським центром та мала багаторічний досвід у фінансуванні міжнародної торгівлі, стала одним з перших центрів та ринків форфейтування.

З часом стало очевидним, що цей механізм потребує створення в ме­жах традиційної функціональної структури банку спеціального підрозді­лу — філії, згодом почали створюватися і спеціалізовані компанії, які здійснюють виключно форфейтування.

Механізм здійснення операцій форфейгингу передбачає, що екс­портер виконав свої зобов'язання за контрастом і прагне інкасувати розрахункові документи імпортера шляхом їх продажу з метою отри­мання готівкових коштів (рис. 7). Покупцями (форфейтерами) стають банк або спеціалізована фірма. Вони беруть на себе комерцій­ний ризик, пов'язаний з неплатоспроможністю імпортерів, без права регресу (обернення) документів на експортера.

Рис. 7. Схема здійснення операцій форфейтування

Якщо імпортер не виступає першокласним позичальником, який має бездоганну репутацію, форфейтер вимагає в банку країни. імпортера гарантію у формі авалю або безумовну та безвідзивну гарантію за борговими зобов'язаннями, які він хоче придбати. Виконання цієї умови має особливе значення з огляду на необоротність угоди, тому що в разі неплатежу боржником форфейтер як на свою єдину гарантію може покластися тільки на цю форму банківської гарантії. Форфейтер при покупці боргових вимог відраховує від­сотки за весь термін, на який вони виписані (дисконтує векселі) та перетворює тим самим експортну угоду на готівкову. У цьому ви­падку експортер відповідає тільки за задовільне виготовлення та постачання товару та правильне оформлення документів за зобов’язаннями. Ця остання обставина разом з наявністю фіксованої став­ки відсотка, яка стягується з початку операції, робить форфейтинг досить привабливим видом фінансування. Форфейтер може збері­гати придбані документи (витрачені ним кошти будуть розглядати­ся в цьому випадку як капіталовкладення) або може продати їх ін­шому форфейтеру теж на безоборотній основі. Із настанням термі­ну платежу кінцевий власник документів пред'являє їх у банк для оплати.

Джерелом коштів для банків, які беруть участь в операціях форфейтингу, слугує ринок євровалют. Внаслідок цього облікова ставка за форфейтингом тісно пов'язана з рівнем процента за середньостроковими кредитами на цьому ринку.

4. УМОВИ КРЕДИТУ

Умови отримання кредиту — це складний комплекс різних показників. На них суттєвий вплив мають напрями викорис­тання кредитних ресурсів; характер суб'єктів кредитних відносин;

рівень інтернаціоналізації кредитних ринків та їх підпорядкованість національному кредитному контролю. Основними показниками се­ред умов міжнародного кредиту є вартість, строк та валюта кредиту.

Вартість кредиту (витрати позичальника на кредит) складається із ставки відсотка, комісійних та інших одночасних зборів, винаго­род неявного характеру.

При обчисленні вартості кредиту користуються формулою:

S= Lim x R x Tcp

100

де S — загальна вартість кредиту; Lim — сума (ліміт) кредиту; R — загальна ставка процента (основна ставка за кредитом + комісійні та інші виграти, пов'язані з отриманням кредиту, наприклад, страхові внески, оплата юридичних та будь-яких інших послуг). Тcp — серед­ній термін кредиту.

Серед елементів вартості кредиту (рис. 8) розрізняють договірні та приховані елементи. Договірні виграти, обумовлені укладеними угодами, поділяються на основні та додаткові. До основних відно­сять суми, які позичальник безпосередньо сплачує кредитору: від­сотки, витрати на оформлення, установи, комісії. До додаткових — суми, що сплачуються позичальником третім особам (наприклад за гарантію, яка ними надана). Крім основного відсотка, сплачується спеціальна (залежно від суми та строку кредиту) та одноразова (не­залежно від терміну та строку позики) банківська комісія. При середньо- та довгостроковому кредитуванні сплачується комісія за зо­бов'язання надати позичку та за резервування коштів. При проведе­нні кредитних операцій банківським консорціумом позичальник сплачує одноразову комісію за управління банку-менеджеру, за пе­реговори, а також банкам-коменеджерам за участь.

До прихованих елементів вартості кредиту відносять інші витрати, які пов'язані з отриманням кредиту та не зафіксовані в угоді. Це — за­вищені ціни товарів за фірмовими кредитами; примусові депозит в певних розмірах відносно до позики; вимоги страхування кредиту страховій компанії, яка пов'язана з банком; завищення банком комісії за інкасацією документів та ін. Деякі елемента вартості кредиту навіть не можна оціниш в грошах, хоча їх значущість вагома (наприклад у разі отримання контролю над фірмою або позичальником). Загальне уявлення про елементи, що формують вартість кредиту, дає рис. 8.

Головним елементом вартості кредиту є ставка відсотка. Хоча міжнародний кредит певною мірою і є незалежним від внутрішніх процесів національних економік, та відсоткові ставки по ньому не формуються безпосередньо на базі відсотків за внутрішнім креди­том, в кінцевому підсумку вартість міжнародного кредиту базується на відсоткових ставках країн, які є провідними кредиторами. Та вна­слідок того, що на величину «ціни» кредиту впливає ще багато фак­торів, має місце розрив у рівнях ставок. В основі цього — певні еко­номічні причини. Більшість економістів серед них виділяють такі, як обмеження у переливі капіталу; різниця у податкових режимах для міжнародних та внутрішніх операцій; резервні вимоги до банків на внутрішньому ринку; різниця в операційних витратах за аналогічни­ми операціями; наявність витрат при переході від валюти до валюти; неповна відповідність фінансових інструментів на міжнародному та національному ринках.

Сучасний ринок характеризується зв'язаністю всіх його складо­вих, тому всі ставки відсотка перебувають між собою у зв'язку та в сукупності створюють структуру ставок. В основі структури ставок відсотка на міжнародному ринку, як і на національному, перебува­ють короткострокові ставки грошового ринку. Внаслідок того, що основна частина грошового ринку представлена міжбанківськими депозитами, широко використовуються ставки за 3 — 6-місячними депозитами.

Рис.8. Елементи, що формують вартість кредиту

Базою для середньострокових кредитів та облігацій з плаваючою ставкою на міжнародному ринку слугують ставки лондонського між-банківського депозитного ринку. Це пояснюється рівнем розвитку та масштабами цього ринку (одна третина євроринку), наявністю міні­муму обмежень доступу до нього.

Найбільш широке застосування має ставка ЛІБОР, яка утво­рюється як середня ставка відсотка, за якою банки в Лондоні нада­ють один одному короткострокові незабезпечені позики (від 1 міся­ця до 1 року). Як ставка пропонування (розміщення) грошових кош­тів вона, як правило, перевищує на 1/8% лондонської міжбанківської ставки залучення коштів.

Внаслідок того, що офіційні органи не фіксують ставки ЛIБОР, в кож­ній кредитній угоді обумовлюється, які саме ставки використовуються. В Лондоні існує традиція, згідно з якою найбільші банки об 11 год. кожно­го дня фіксують власні ставки ЛІБОР. За рухом цієї ставки можна спосте­рігати за щоденними публікаціями «Financial Times» ставок за 3 — 6-місячними міжбанківськими доларовими депозитами, які є середнім ариф­метичним (округленим до найближчих 1/16%) ставок на 11 год. банків National Westminster Bank, Bank of Токуо, Дойчебанк, Банк насьональ де Парі й Morgan Garanty Trast со. of New York. Ставки ЛIБОР найширше за­стосовуються як базисні при наданні середньострокових банківських кре­дитів та випуску облігацій на умовах плаваючої ставки. Встановлюється відповідна маржа, яка залишається незмінною на весь термін кредиту, то­ді як сама ставка коливається. При корекції ставки на відповідний період застосовується обумовлена в контракті ставка, яка зафіксована за два дні до початку нового процентного періоду.

Вирівнювання національних ставок відсотка відбувається не тіль­ки внаслідок руху між країнами короткострокових капіталів, а й за­лежно від динаміки валютних курсів. Чим вищий валютний курс, тим нижчий відсоток за вкладами у євровалюті. За сврокредитами практи­кують міжнародні відсоткові ставки, які включають як змінну ЛІБОР. За аналогією в інших світових фінансових центрах визначають такі ставки: в Парижі міжнародні кредити, які надаються у валюті ПІБОР, у Люксембурзі — міжнародні кредити, які надаються у валюті ЛЮК-СИБОР, у Кувейті міжнародні кредити, які надаються у валюті КЗБОР, в Бахрейні міжнародні кредити, які надаються у валюті БІБОР, Сингапурі міжнародні кредити, які надаються у валюті СІБОР, Франкфурті-иа-Майні міжнародні кредити, які надаються у валюті ФІБОР. Рівні цих ставок за кожною із валют мають тенденцію вирівнюватися завдя­ки тісному зв'язку між регіональними центрами євроринку.

Для міжнародного кредиту важливо, яка валюта опосередковує відносини, бо її нестійкість може призвести до втрат для кредитора. Внаслідок цього вибір валюти зумовлений такими факторами, як рі­вень відсоткової ставки, практика міжнародних розрахунків, рівень інфляції.

Суттєвими показниками при наданні кредиту виступають сума (ліміт) кредиту, який надано валюті, частика позичкового капіталу, яку надано в товарній або грошовій формі. Сума та вартість фірмо­вого кредиту фіксується в комерційному контракті, який укладено. Сума банківського кредиту (кредитна лінія) визначається кредитною угодою або шляхом обміну телексами (в разі короткострокової по­зички). Кредит може надаватись у вигляді одного або декількох траншів (частин).

Термін міжнародного кредиту зумовлений низкою факторів: ме­тою та масштабом кредиту, аналогічною практикою в наданні попе­редніх кредитів на ці ж цілі, традиціями, національним законодав­ством, міждержавними угодами. Для визначення ефективності кре­диту розраховуються його повний та середній строки.

Повний термін фірмового та банківського кредиту поділяється на такі три періоди: термін використання кредиту, пільговий (гра­ційний) період, упродовж якого надається відстрочка, тобто не відбувається погашення кредиту, термін погашення, упродовж якого і відбувається сплачення заборгованості за кредитом. Таким чином, повний термін кредиту може бути обчисленим за такою формулою:

Т = В + Г + П,

де Т — повний термін кредиту; В — період його використання; Г — пільговий період;
П — період погашення.

На відміну від банківського кредиту період використання фірмо­вого кредиту по суті збігається зі строком постачання товару за кон­трактом. При цьому початком повного терміну слугує дата акцепту покупцем тратт, які виставлені експортером після поставки остан­ньої партії товару.

Пільговий період особливо важливий при комерційних угодах, постачанні комплектного устаткування, тому що в цьому випадку початок його погашення по можливості наближується до моменту введення в експлуатацію устаткування, яке було закуплене. В та­кий спосіб виникає можливість скоротити строки відшкодування інвестицій імпортера, тому що погашення відбувається за рахунок виручки від експорту частини продукції, яку виробляє підприємство, створеною за рахунок коштів, отриманих у кредит. У цей період інколи утримується більш помірна ставка, ніж в інші періоди кредиту. Пільговий період часом встановлюється і в між­народних довгострокових банківських кредитах, які гарантуються державою, в консорціальних єврокредитах при постачанні у знач­них масштабах машин, устаткування, промислових комплексів, при реалізації за рубежем інвестиційних проектів. При цьому піль­говий період може охоплювати декілька років після завершення постачання та будівництва.

Водночас повний термін не дає змоги визначити, впродовж яко­го періоду позичальник розпоряджався усією сумою кредиту. Для порівняння ефективності кредитів з різними умовами використову­ють показник середнього терміну. Середній термін вказує, впродовж якого часу вся сума кредиту була у розпорядженні боржника. Серед­ній строк приблизно визначається як половина терміну використан­ня плюс увесь пільговий період і плюс половина терміну погашення кредиту. Для обчислення середнього терміну використовують формулу:

1) при рівномірному використанні та погашенні:

Тср = 1/2 В + Г + 1/2 П,

де Тср — середній термін кредиту; В — період використання; Г — пільговий період; П — період погашення.

За умовами повернення кредити поділяються на:

кредити з рівномірним погашенням однаковими частинами впро­довж певного погодженого терміну;

кредити з нерівномірним погашенням залежно від зафіксованого в угоді графіка (наприклад невеликі внески в початковий період по­гашення з поступовим збільшенням частини внесків до кінця термі­ну кредиту);

кредити з одночасним погашенням усієї суми кредиту та нарахо­ваних відсотків;

ануїтетні кредити (здійснення внесків на погашення основного боргу одночасно з виплатою відсотків).

Відповідно до практики, яка існує, при розрахунку початку погашення кредиту приймається дата завершення виконання експортером (підрядчиком) відповідних зобов'язань згідно з під­писаним комерційним контрактом. При цьому більшість таких дат безпосередньо фіксується в контракті.

При отриманні кредиту і кредитор, і боржник заінтересовані в то­му, щоб валюта позики характеризувалася високою мірою устале­ності. Тому кредити надаються у вільноконвертованих валютах, хо­ча погашення кредиту може відбуватися іншою валютою.

Валютою кредиту можуть бути національні валюти, євровалюти та міжнародні розрахункові одиниці.

Якщо простежити історію міжнародних кредитних засобів, то можна побачити, що національні грошові одиниці використовували­ся у міжнародних кредитах з давніх давен. З розвитком міжнародних розрахунково-кредитних зв'язків виразною стала тенденція до поси­лення ролі національних грошей. Водночас у зв'язку з інтернаціона­лізацією світогосподарських процесів виникла і протилежна тенден­ція — надання міжнародних кредитів у валюті.

Використання тієї чи іншої національної грошової одиниці в практиці міжнародного кредитування зумовлене такими факторами, як місце країни у міжнародній торгівлі, наявність широких експорт­них можливостей, сталого грошового обігу та розвиненої мережі кредитних інститутів, а також довір'я основної маси позичальників на міжнародному ринку, насамперед першокласних позичальників.

При наданні кредитів у національній валюті кредитором повинен виступати суб'єкт, який перебуває під юрисдикцією країни-кредитора.

Якщо кредит наданий будь-якою міжнародною організацією або банком-нерезидентом, то він уже вважається кредитом у євровалюті.

Використання євровалют як валюти позики було зумовлене тими перевагами, які воно надавало. Це насамперед значні розміри, полег­шений доступ, короткі строки мобілізації, менша вартість. Останнє пояснюється відсутністю різного роду національних кредитних об­межень. Функціонування євровалют як валют позики сприяло утво­ренню кредитного механізму більшої ефективності та місткості. Водночас має місце певна уразливість їх як засобу здійснення міжна­родного кредитування. Це пояснюється передусім їхньою прив'яза­ністю до національних валют та імовірністю знецінення внаслідок інфляції, наявністю суперечностей між різними формами євровалют.

У результаті цього набувають поширення міжнародні розрахун­кові одиниці, які мають більш широку функціональну основу, ос­кільки спираються одночасно на декілька національних валют. Крім того, потреби подолання обмеженості національних грошових оди­ниць в обслуговуванні міжнародних кредитних відносин об'єктивно зумовили застосування принципово нових грошових засобів — СДР, ЕКЮ та ін.

Кредитна заборгованість може бути погашеною в іншій валюті, тобто валюта кредиту та валюта платежу можуть і не збігатися. Цей принцип застосовується у практиці надання так званих м'яких креди­тів, які набули поширення у кредитних відносинах розвинутих країн з країнами, що розвиваються, коли погашення боргу відбувається в національній валюті країни-боржника.