ВИВЧЕННЯНОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ПОНЯТТЯ“ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА”
Розвитокбудь-якої нації, народу, суспільства проходить під впливом культури, яка увібранасвідомістю та діяльністю її суб’єктів. Культура – це певна сукупністьвизначень, за допомогою яких люди формують свій досвід. Політика ж являє собоюодну із фундаментальних сфер, в яких розкриваються значення, що певним чиномпов’язані із загальнонаціональною культурою, соціокультурними,національно-історичними, релігійними, національно-психологічними традиціями,звичаями та стереотипами. Найширшим поняттям є національна культура,функціональні компоненти якої мають суттєвий вплив на формування системиполітичних переконань та політичних орієнтацій. Політичну культуру слідрозглядати як невіддільну частину загальнонаціональної культури. Вона становитьсукупність усього духовного, що пов’язане з типом владних відносин таспецифікою реалізації влади, притаманних певному народу, системі йогополітичних цінностей, почуттів, уявлень і переживань. Призначення політичноїкультури полягає в забезпеченні якісного та кількісного відтворення тавиправдання її існування засобами естетики. Разом з тим, це певна системаполітичних поглядів, ідеалів і символів, підсистема громадянського виховання,багатства національної літератури та мистецтва, яка спирається на етнічнийматеріал, традиції та звичаї нації.
Кожнійполітичній системі суспільства притаманна особлива, базова модель політичноїкультури. В більшості випадків її елементи характеризуються універсальністю івизначаються загальносвітоглядними настановами та орієнтаціями людей незалежновід їхньої національно-державної приналежності. В узагальненій формі вони складаютьсистемоутворюючі компоненти у кожній незалежній країні та проявляються успецифічних національних формах.
Впродовжостаннього десятиліття в українській державі помітно поширилися науковідослідження політичної культури. Є.Головаха, Н.Паніна, Ю.Пахомов, Н.Чуриловвважають що політична культура є сукупність поглядів, переконань, орієнтацій ізразків поведінки, які визначають ставлення людей до політичної сфери життясуспільства, рівень і спрямованість їх політичної активності.1“Політична культура, — говорить Б.Цимбалістий, — це продукт історичногорозвитку та досвіду народу”.2 В.Бебик, Н.Головатий, В.Ребкаловизначають політичну культуру як особливий різновид культури, спосібдуховно-практичної діяльності й відносин, які відображають, закріплюють і реалізуютьголовні національні цінності та інтереси, формують політичні погляди й навичкиучасті громадян у суспільно-політичному житті України.3
Отриманірезультати суттєво розширили і поглибили уявлення суспільства про природу іхарактер цього явища, особливості його існування за умов радикальних соціальнихта політичних перетворень. Проте виявилося й інше. А саме, розбіжності утрактуванні змісту і структури політичної культури, відмінності в наукових таметодологічних засадах її аналізу. Це ускладнює порівняння і узагальненнязібраного матеріалу, а тим самим і його теоретичне осмислення і практичневикористання. Тому не буде зайвим повернутися до витоків наукового вивченняполітичної культури, згадати перші концептуальні визначення, окреслитинайважливіші теоретико-методологічні засоби її дослідження.
Потрібнопідкреслити, що поняття “політична культура”, на відміну від утворюючих йогопредметне поле явищ, має порівняно коротку історію. Окремі випадки вживанняпоняття “політична культура” філософами і політичними мислителями мали місце щев ХVІІІ – ХІХ ст., зокрема,першим хто використав це поняття був німецький філософ ХVІІІст. І. Гердер4. Перші спроби надати статус наукового терміну, щоспирається на цілісну сукупність уявлень про зміст, структуру і функціїзазначеного феномену були лише в другій половині 50-х років минулого століття.Пріоритет в його використанні належить американському політологу Г.Алмонду.Спочатку у статті “Порівняльні політичні системи”, а потім в інших працях разомз С.Вербою, Г.Пауеллом, було дано визначення політичній культурі та сформованоконцепцію, яка стала базовою в дослідженнях політичної культури5.
Появаінтересу до поняття “політичної культури” та її інтерпретації, в цей період, неє випадковим й обумовлюється, принаймні, двома обставинами. В першу чергу, цепотреба пояснити суперечливий досвід політичних перетворень у країнах, якістали на шлях національного розвитку і побудови своєї політичної системи. Другаобставина полягає в зміні парадигм американської політичної науки, що створилопередумови для переходу від аналізу переважно інституціональних структур доаналізу політичної поведінки.
Яквідомо, кожне дослідження, яке претендує на статус наукового, передбачаєнаявність певної теоретико-методологічної бази. Вона і визначає відповіднумодель постановки проблем і способів їх розв’язання. Послідовний розвиток такихідей привів до усвідомлення того, що людська діяльність не визначаєтьсявинятково ситуативними стимулами, а має подвійну зумовленість. У підсумку бувзроблений висновок про наявність у структурі механізму політичної культури діїдвох видів орієнтації: мотиваційної і ціннісної, які відображають відповіднойого внутрішню і зовнішню детермінованість. Специфіка мотиваційної орієнтаціївиявляється у здатності суб’єкта вирізняти в оточенні, як фізичному, так ісоціальному, окремі об’єкти, ідентифікувати їх з точки зору задоволення йогопотреб, здійснювати їх порівняльну оцінку і вибір. Наведені дії визначалисьвідповідно як когнітивна, оцінювальна орієнтація і розглядалися в якостівзаємодоповнюючих елементів мотиваційної орієнтації. Ціннісні орієнтаціївиступають у формі орієнтації суб’єкта на реакцію інших людей. На противагумотиваційній, що спирається на потреби індивіда, вона була поставлена взалежність від цінностей, норм і зразків поведінки, тобто “зовнішніх символів”,адже вони задаються соціальною системою і поділяються учасниками дії.
Зв’язокданих видів регуляції дії, з одного боку, індивідуальний, а з другого –соціальний характер, здійснюється через оцінювальний компонент мотиваційноїорієнтації. Останній реалізується в формі оцінки, що передбачає наявністьвідповідних критеріїв. Роль таких і виконують “зовнішні символи” у виглядіціннісної орієнтації. У підсумку досягається інтеграція мотиваційної і ціннісноїорієнтації у загальну орієнтацію суб’єкта на соціальну дію.
Викладеніположення загальної теорії дії і були використані Г.Алмондом при опрацюванніпроблематики політичної культури. Вони знайшли теоретико-методологічну базу,яка не тільки забезпечила передумови різнобічного аналізу політичної культури,а й надала йому концептуального характеру. Про це свідчить інтерпретаціяполітичної культури. “Політична культура – це зразок індивідуальних позицій іорієнтацій стосовно політики, притаманних членам політичної системи. Вона єсуб’єктивною сферою, що лежить в основі політичних дій і надає їм значення.Такі індивідуальні орієнтації об’єднують кілька елементів: а) пізнавальнуорієнтацію – істинне чи хибне знання про політичні об’єкти та ідеї; б) емоційнуорієнтацію відчуття зв’язку, включення, протидії щодо політичних об’єктів; в)оцінювальну орієнтацію – оцінки політичних об’єктів і думки про них, щопередбачають застосування оцінювальних стандартів до політичних об’єктів іподій.”6
Унаведеному визначенні, що вважається основним у західній політології, політичнакультура трактується відповідно концепції механізму організації соціальної дії,у зв’язку з чим її трактування також набуває концептуального характеру. Такийпідхід цілком правомірний, бо, якщо політична ідея є різновидом соціальної і,отже, має спільні з нею риси, то логічно припустити, що в такому відношенніперебувають і механізми її регуляції, тобто орієнтації, у першому випадку – насоціальну дію, а в другому – на політичну.
Даючианаліз визначенню політичної культури, перш за все звернемо увагу наінтерпретацію як утворення суб’єктивного порядку, тобто такого, що належить досфери свідомості. Вибір цього трактування із множини інших не є випадковим. Вінобумовлений “поведінковою” або, по іншому, “дієвою” спрямованістю досліджень,яка і задала відповідний аспект аналізу-інтерпретації політичної культури, асаме – функціональний. Оскільки ж функція культури – служити організаціїдосвіду і регулюванню поведінки суб’єкта – передбачає інтернаціоналізацію культуриабо її убудованість в систему особи, то ж і способи її реалізації набуваютьособистісного, психологічного характеру.
Знанняі уявлення про політичну систему або окремі її елементи, так само, як і почуттящодо них, не завжди можуть тлумачитись як характеристики політичної культури.Тільки будучи пов’язаними з готовністю до політичної дії, тобто в якостікомпонента соціальної установки, вони набувають ознак політичної культури. Віншому випадку ці знання та емоції можуть бути віднесені до політичної свідомості,але не до політичної культури. Політична свідомість трактується “як усясукупність психічного відображення політики, як її суб’єктивний компонент, щовиявляє себе на різних рівнях, в будь-яких ситуаціях”7. Щостосується політичної культури, то вона є лише частиною політичної свідомості,охоплюючи її диспозиційну підструктуру – політичні орієнтації, або соціальніустановки щодо політичних об’єктів. Нерозуміння цих розбіжностей призводить доототожнення названих понять, а отже, і до втрати політичною культурою своєїспецифіки.
Тлумаченняполітичної культури полягає у віднесенні до її змісту, окрім явищ політичноїсвідомості, також явищ що належать до політичної поведінки. На відміну відполітичної свідомості, яка є психічним відображенням політичної реальності йвиконує функцію орієнтації людини в сфері політики, політична поведінка являєсобою взаємодію індивіда з політичним середовищем і має на меті адаптацію доцього середовища або його зміну. Відмінність між політичною свідомістю, чи їїдиспозиційним компонентом, і поведінкою полягає ще й у тому, що остання щодосвідомості має вторинний, похідний характер, оскільки виступає засобомреалізації політичних орієнтацій, їх втілення у відповідних акціях і вчинках.Але наявність такого зв’язку не слід абсолютизувати. Справа в тім, що політичнаповедінка інколи носить імпульсивний характер, відбувається без регулятивноговпливу політичних орієнтацій. Водночас політичні орієнтації, зафіксовані підчас опитувань, можуть не знаходити свого втілення в поведінці через відсутністьнеобхідних для цього умов. Отже взаємозв’язок очевидний, але при наявностіпевної автономності і незалежності.
Такожфеномен “політичної культури” можна інтерпретувати оперуючи такою категорією,як ідентичність. Ця категорія є з багатьох причин необхідною і доречною врізноманітних і дослідницьких контекстах “політкультурного аналізу”. Перш завсе, політичну культуру можна розглядати як у вертикальному — “рівневому”зрізі, так і в горизонтальному – як “невід’ємну складову загальнонаціональноїкультури”. З іншої сторони, політична культура може тлумачитись не лише якрівень компетентності суб’єкта політики, але й як специфіка його політичноїповедінки, котра визначається етнонаціональною та культурно-історичноюприналежністю.
Витлумаченняполітичної культури як складової культури загальнонаціональної базується наприпущенні, що специфіка політичного досвіду об’єктивно зумовлює політичнусвідомість і поведінку окремої особи. Якщо розглядати політичну ефективність,раціональність як максимальне досягнення визначених політичних цілей змінімальними витратами, то національна специфіка для раціональної політичноїдіяльності виявляється моментом ірраціональним, а від так – зайвим.
Раціоналізаціялогічно пов’язує різноманітні фактори, що відіграють помітну роль у досягненніцілей. Вона тим самим наче прирівнює усі ці фактори в площині цілі, приводитьїх до спільного знаменника, а відтак відкриває можливості їх порівняння йоцінки за їхньою питомою вагою в досягненні цілей. Раціоналізація дозволяє врахуватиуві фактори, що впливають на рух домети, а тому відкривається можливістьокреслити ту єдину траєкторію, котра найкоротшим шляхом приведе нас до мети ікотра стає масштабом для кількісної оцінки усіх інших траєкторій.8
Умежах такої логіки специфіка політичного досвіду суб’єкта спричиняє певнівикривлення в тій найкоротшій траєкторії політичних дій, що спрямовані надосягнення відповідної мети. Політичний суб’єкт виявляється обумовленим у своїйцілереалізації чимось зовнішнім щодо внутрішньої політичної логіки. І цезовнішнє не є чимось політично зумовленим.
Така,ніби ірраціональн, ситуація свідчить про те, що існування людських спільнотвкорінене у більш фундаментальні сфери, ніж політична у сучасному розумінні. Дотаких сфер належить макрогрупова ідентичність. У такому сенсі ідентичність єраціональною, але на більш фундаментальному, стратегічному рівні, на рівнізбереження і відтворення спільноти як єдиного цілого.
Зогляду на викладене вище, практику застосування поняття “політична культура” увітчизняній науці можна характеризувати як досить різноманітну. Не претендуючина цілковитість її аналізу, зауважимо лише деякі найпоширеніші випадкиінтерпретації цього явища. До таких, перш за все, слід віднести трактуванняполітичної культури як сукупності поглядів, переконань, орієнтацій, щовизначають ставлення людей до політичної системи та її елементів. Саме натакому розумінні політичної культури ґрунтується переважна більшістьдосліджень, спрямованих на з’ясування політичних уподобань респондентів, їхніхоцінок політичних інститутів, готовності певним чином реагувати на різніполітичні події та факти. Досить частими є дослідження, в яких за ціліснимвиміром політичної культури проглядається спроба з’ясувати її пізнавальніемоційні, або поведінкові виміри, що, безумовно, збільшує можливості якінтерпретації політичної культури, так і прогнозування політичної поведінки, щовизначається нею.
Політичнакультура – структурне утворення. Її дослідження передбачають: вияв елементівструктури; зв’язок між елементами та їх ієрархія; визначення простору, в межахякого має вестись пошук цих елементів і зв’язків.
Визначаючиполітичну культуру, яка, в більшості випадків, є узагальненням отриманихрезультатів, дослідник обов’язково “зашифровує” своє бачення предмета і йогоструктуру. Наприклад, коли ми розглядаємо політичну культуру як розповсюдженняобразів орієнтацій на політичні об’єкти серед представників нації, абополітичні орієнтації як норми по відношенню до політичної системи і різних їїскладових і норми по відношенню до своєї ролі в системі, то ми бачимо, що вякості елементів політичної культури беруться “орієнтації” в конкретномувираженні до кожного окремого об’єкта. Відповідно, коли С.Верба, розкриваючи іуточняючи вище наведені визначення, характеризує політичну культуру як системуемпіричних переконань, символів і цінностей, він одночасно розкриває і уточняєструктурні елементи політичної культури5.
Ймовірно,що елементи політичної культури, а саме політичні орієнтації, мають неоднаковустепінь стабільності та функціональну значимість і знаходяться в певномупідпорядкуванні. Беручи до уваги цю обставину, деякі дослідники, зокремаУ.Розенбаум, пропонують виділяти “компоненти ядра” політичної культури, тобто“компоненти” які відіграють основну роль у формуванні політичного аспектунації. До цих орієнтацій слід віднести; орієнтації відносно урядових структур;орієнтації стосовно інших політичних структур; орієнтації стосовно власноїполітичної діяльності.9
Відповіднодо характеру об’єктів визначаються домінуючі форми їх сприйняття і змістовніособливості орієнтацій.
Першагрупа охоплює “орієнтації стосовно режиму”, вони формуються на підставі оцінокіндивідом основних урядових інститутів, посадових осіб та їхньої діяльності.
Другагрупа включає три різновиди орієнтацій, що відображають різне за якістю тазмістом ставлення до політичних об’єктів і набувають форми: політичноїідентифікації щодо причетності індивідів до нації, держави, міста, району чигрупи; політичної довіри до тих, з ким доводиться взаємодіяти в політичномужитті; ставлення до “правил гри”, тобто уявлення індивіда про те, яким правиламвін має слідувати у громадянському житті і чи завжди вони мають узгоджуватисьіз законом.
Дотретьої групи належать орієнтації індивіда щодо власної політичної діяльності.Вони сповіщають про його “політичну компетентність”, яка залежить від характеруполітичної участі й використання засобів, що її забезпечують, і “політичнуефективність”, що означає відчуття можливості впливати на політичний процес.
Результатидосліджень, проведених вітчизняними вченими, показують, що політичні орієнтаціїгромадян України групуються за чотирма основними (з точки зору репрезентаціїсуттєвих рис політичних ідеологій) векторами.10 Так, за ставленнямдо змін суспільних відносин погляди респондентів можна інтерпретувати якконсервативні чи реформаторські; за ставленням до влади та способів їїформування і функціонування – як авторитарні чи демократичні; за ставленням долюдини та регламентації суспільних форм її життєдіяльності – як ліберальні читоталітарні; за ставленням до політичного й ідеологічного плюралізму – якконформістські чи нонконформістські.
Розглянутівище положення стосовно змісту, структури, форми прояву, мотиваційної іціннісної зумовленості політичної культури, безумовно, не вичерпують усіхможливих теоретико-методологічних засобів її дослідження, проте, як намздається, є достатнім, аби забезпечити висвітлення її суттєвих характеристик.
Назавершення можна сказати, що політична культура сучасної України, безперечно, єкультурою маргінального суспільства, що намагається розбудитися відтоталітаризму й розбудувати правову, демократичну державу. Це відображається наідеологічній, політичній, психологічній та інших сферах, на формах державногоустрою й ступені розвиненості політичних інституцій. Як і будь-яка культура,творчо переплавила й успадкувала елементи сусідніх політичних культур,скориставшись із свого розташування між Сходом та Заходом,11водночас залишившись по суті культурою західного типу з досить вагомим східнимкомпонентом.
Отже,дослідження сучасних історичних процесів щодо сутності і структури політичноїкультури в Україні дає можливість через призму теоретичних і методологічнихзасад з іншої сторони вивчати новітню історію України. Завдяки даному аналізусутності політичної культури можна говорити про дослідження історичних процесівв Україні через політичну участь громадян держави.
ДЖЕРЕЛАТА ЛІТЕРАТУРА
1. Политическаякультура населения Украины / Отв. Ред. Ю.П.Пахомов и Е.И.Головаха. – К., 1993.– С. 13;
2. Цимбалістий Б.Політична культура українців // Сучасність. – 1994. — № 4. – С. 78;
3. Бебик В.М.,Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді. – К., 1996. –112с;
4. Гердер И. Идеи офилософии истории человечества. – М., 1959. – С. 403;
5. Алмонд Г., Верба С.Гражданская культура и стабильность демократии//Политические исследования. –1992. — № 4. – С. 87-90;
6. AlmondG. PowellG. ComparativePolitics. – P.50.;
7. Политическоесознание // Политология. Энцеклопедический словарь. – М., 1993. – С. 303;
8. Пружинин Б.И.Рациональность и единство знания // Рациональность как предмет философскогоисследования. – М., 1995. – С. 121-142;
9. RosenbaumW.A.Political Culture.– N.Y.,1975. – P. 37-57;
10. Головаха Е.И.,Бекешкина И.Э., Небоженко В.С. Демократизация общества и развитие личности. Оттоталитаризма к демократии. – К., 1992; Політичний портрет України. – К., 1994.- №8; Політичний портрет України. – К., 1995. — №11; Политическая культуранаселения Украины. – К., 1993;
11. Вишняк О.І.Електоральна активність киян зростає // Збірник інформаційно-аналітичнихматеріалів., — “Вибори – 94”. – К., 1994. — №5. – С. 25-28.