Вступ
19липня 1941р. останні військові частини Червоної Армії залишили Вінницю, а докінця місяця фашисти окупували територію області. Невдовзі Вінниччину булоштучно розчленовано на дві великі територіально-адміністративні частини.Південні і південно — західні райони по лінії Могилів-Подільський — Жмеринка — Бершадь відійшли під протекторат Румунії до так званої „Трансністрії", арешта районів відійшли до „Рейхскомісаріату Україна" з включенням доЖитомирського генерального округу(генералбецірка).У свою чергу генералбеціркбув поділений на ряд адміністративних одиниць — генерал-комісаріати (області).Так, на карті Вінниччини виникли «області» Вінницька, Гайсинська,Іллінецька, Калинівська, Немирівська, Монастирищенська1.
Сусідствоз „Вервольфом" для більшості невинних людей стало нестерпним. Заешелованими кільцями військової охорони — Бар, Немирів, Гайсин, усепідпорядкувалось інтересам та таємницям „Вервольфу". З Лубен сюдипереїхала спеціальна група таємної польової поліції „Ост", якапідпорядковувалась Гансу Раттенхуберу — шефу охорони. Проводились масові„зачистки" ближніх територій. Передбачалось створення восьми окремихрайонів, заселених виключно німцями. Зокрема, такий переселенський район, щоотримав назву „Хачевальд", було утворено у південній частині Житомирщини — на півночі Вінниччини. Інший аналогічний район „Ферстенштадт" німцірозмістили північніше „Вервольфа" — неподалік Калинівки. Чистокровні німцімали поселитися в 60 населених пунктах „Хачевальда", семи„Ферстенштадта".
Всьогона Вінниччині трагічної долі білоруської Хатині зазнали 16 населених пунктів. Узв'язку з наказом державного міністра Розенберга керівника міністерства усправах окупованих територій, а також державного сили ввівся лікарнянийогляд українців у віці 21-23 роки з метою встановлення працездатності. Щобвідправити ешелоном до Німеччини. Незважаючи на те, що деякі з українців, нечинили опору, бо зрозуміли цей наказ, а він був перекладений на українськумову, все таки збір української молоді проходив дуже погано. З боку цивільногоуправлянні, саме з боку служб по набору робітників обласного управління, до українців,які не бажали з'явитись до місць збору, були вжиті примусові заходи. Страхукраїнців поїхати до чужої країни і розлучитися із своїми рідними та Вітчизноюбув дуже великий. Ця обставина була використана комуністичним підпіллям тапроводом ОУН — УПА. Ці дві ворожі німцям організації закликали населеннявзятися за зброю і перейти до них, але ні в якому разі не їхати до Німеччини.
Виходитьтак, що Гітлер і його канцелярія бачила у слов'янах лише сильних і витривалихрабів, яких правда згодом планували знищити. А усякого хто буде проти, чекаєсуворе покарання — концтабір. Немає в Україні жодної сім'ї, в якій війна незабрала б хоч одну близьку людину. Разом з тим на службу до німців пішла групарадянських офіцерів, з яких була створена таємна організація, яку розмістили ушколі с Коло — Михайлівка. В її завдання входив збір інформації про військовутехніку Радянської Армії. З колишніх військовополонених було укомплектованозагін німецької польової жандармерії, який розквартирувався у будівлях Коло — Михайлівськоголісництва.1
Дляпідвищення безпеки польової ставки Гітлера в Вінниці та навколишніх пунктахпочали діяти близько десятка шкіл німецьких спецорганів. У Вороновицінаприклад, в будинку Можайського розмістився відділ Абверу на чолі з відомимрозвідником Геленом. Повсюди була розгорнута активна боротьба по створеннюрозгалуженої агентної мережі, в тому числі й з місцевих жителів. Відомий,наприклад, факт завербування в якості агента одного з секретарів Вінницькогорайкому партії Ткаченка, який згодом „вивів" гестапівців на ряд підпільнихгруп, в тому числі і Бевза. До речі цей Гелен в майбутньому стане шефомзахідно-німецької розвідки. Ткаченко після війни був засуджений до розстрілу.
ПідВінницею Гітлер підписав дуже важливі директиви про подальший наступ насхідному фронті. Директива № 44 від 21 липня 1942 р. орієнтувала війська, щовоювали на крайній Півночі на захоплення Мурманської залізниці в районіКандалакші. Цим ударом фашисти мали намір перерізати постачання радянськихвійськ, що надходило від союзників через Баренцове море.
23липня Гітлер підписав ще важливішу директиву № 45 — про оволодінняЧорноморським узбережжям Кавказу і Сталінградом та подальший наступ на Баку.Правда, це рішення викликало різку критику багатьох генералів. Тому дана проблемазавжди цікавила різних дослідників. Чимало науковців по проблемі„Вервольфу" публікували невеликі статті у газетах і журналах, зокрема:Шафранський Є., Бранько Я., Пархомчук Т., Білей Н., та багато інших. Арозбираючи проблему окупаційного режиму на території Вінниччини неможливо незгадати Гальчака С.Д. і його „Книгу скорботи України".
Самепо усім цим — вище викладеним фактам я вирішив більш детально з'ясувати подіїтого часу. А саме, по-перше встановлення — „нового порядку" на Вінниччиніі як це було пов'язано з об'єктом „Вервольф". По-друге дослідити місцевецивільне управлянні і те яким було становище жителів окупованої території,по-третє з'ясувати, які загони і як діяли на даній території, який був їхвнесок у боротьбі з німецько-фашистськими окупантами. Намагатись з'ясувати, якіз різноманітних газетних, журнальних і книжкових статей і оповідей є міфами, аякі реальністю. На мою думку, ця проблема особливо актуальна в наш час.
РозділІ. Встановлення «нового порядку» і об'єкт «Вервольф» під Вінницею
Щобзрозуміти суть нового порядку і особливості окупації на Вінниччині потрібнозбагнути те, якою важливою була Вінниця ~ це невелике місто на німецькихвійськових картах. Тому що тут була одна з багатьох ставок Гітлера, але мало вякій з них він перебував таку значну кількість часу. Пояснення цьому є події,які тягнулись ще з 1938р. — Аншлюс Австрії, розчленування Чехословаччини.Київський і Білоруський військові округи зводяться в ранг особливих, стягуються40 стрілецьких і кавалерійських дивізій, найпотужніший танковий кулак, 12авіаційних бригад. Англійський дослідник цього періоду Леонард Меслі пише:«Протягом літа 1938р. росіяни будували аеродром під Вінницею. На початкувересня 20 бомбардувальників пролетіли над Румунією — „баком з німецьким пальним»,до Чехословаччини. Тоді Гітлер вперше почув назву Вінниця і зрозумів майбутнюкористь з цього аеродрому для себе, а коли в липні 1941р. начальник німецькогогенштабу генерал — полковник Франц Гальдер запропонував направити першу танковугрупу на Умань, щоб оточити якомога більше сили Червоної армії й створити умовидля взяття Києва з заходу. То Гітлер зажадав щоб головні сили були направленівід Бердичева на Вінницю для збереження аеродрому. З цього випливає те що план- задум щодо „Вервольфу" був давно. Тому-що для німецьких спецслужб ще з20-х років не було секретом, що саме тут, на тодішньому західному кордоні СРСРрозташована потужна військово-повітряна база, яка органічно вписувалася воборонний комплекс, іменований лінією Сталіна. Цілком очевидно, що приреконструкції цієї унікальної бази саме влітку 1938 р. проводилося не лишерозширення злітних смуг і ангарів, був потрібен особливий командний центр.
А урадянських фортифікаторів, окрім московського метро, було на рахунку вже чималобагатокілометрових підземних споруд, у тому числі й у кам'янистих товщах.1
Дляпідвищення безпеки „вовчого лігва" у Вінниці та в навколишніх населенихпунктах одне по одній почали діяти близько десятка шкіл німецьких спецорганів.У Вороновиці, наприклад, в будинку Можайського розмістився відділ Абверу(армійська розвідка) на чолі з відомим розвідником Геленом. Повсюди буларозгорнута активна робота по створенню розгалуженої агентурної мережі, в томучислі й з місцевих жителів. Відомий, наприклад, факт завербування в якостіагента одного із секретарів Вінницького райкому партії Ткаченка, який згодом„вивів" гестапівців на ряд підпільних груп, в т.ч. і Бевза2.Ясна річ, вони були знищені, хоча й самого зрадника наздогнала після війнисправедлива кара -він був засуджений до розстрілу. Поки тривало будівництвоставки, у Вінниці й оточуючих її районах проводилась „зачистка" територіїі ретельна фільтрація населення. Одна по одній здійснювались єврейські облави.Починаючи з вересня 1941 року, у м. Вінниці було схоплено й розстріляно вП'ятничанському лісі близько 10 тисяч чоловік. Чергова облава 16 квітня 1942року закінчилась кривавою бійнею, в якій поклали голови вже 15 тисяч подолян.Аналогічні розстріли здійснювались у Хмільницькому, Літинському та іншихрайонах області. Так, шеф будівельної групи, кримінальний радник Шмідт в січні1942 року доповів в центр, що в сусідньому з об'єктом селі Стрижавка проживає227 євреїв. На його думку, вони становлять велику небезпеку для будівництва,тому підлягають знищенню і 10 січня цього ж року всі вони були розстріляні.
Трагічнадоля спіткала майже дві тисячі психічно хворих, яких не встигли евакуювати зпсихоневрологічної лікарні №4 ім. Ющенка, згідно людиноненависницької програмиГітлера „Евтаназія" (позбавлення життя в разі невиліковногозахворювання) нещасних поволі отруювали, морили голодом, і в кінці-кінціввбивали. Для забезпечення охоронних заходів навколо Вінниці було створенодекілька концентраційних таборів, де також займались" фільтрацією"населення. Фашистам здались підозрілими й небезпечними для нормальногофункціонування ставки цілі села. Невдовзі вони були повністю відселені. Такадоля спіткала села Майдан, Бобрик та Брусленів, розташовані у 20 км від Вінниці1.У рапорті на ім'я Раттенхубера Даннер детально описує, хто і в який спосібвиселяв ні в чому не винних людей з їх домівок. Завдання виконували СС — батарея Гофмана з Бердичева, дві роти солдат із авіації, одна рота зполіції',40 чоловік із штабу Геншеля і 6 чоловік з СД Вінниці. У зазначені селавирушили о 23 годині 23 жовтня 1941 року з Калинівки. О першій ночі розпочалиевакуацію, о третій вже закінчили. Людям дозволили взяти тільки найнеобхіднішіречі, які вони могли нести в руках. їх загнали на закриті вантажівки і вивезлив сторону Бердичева. Тим часом 15 виділених солдат нишпорили по хлівах ізабирали худобу. Тих хто спробував чинити опір розстрілювали на місці, тому щоїх вважали помічниками партизан. „Жорстокість проти населення необхідна принімецький окупації"" — підкреслювалось в згаданому вище рапорті. Наранок села були спустошені. Тепер вони підлягали заселенню переселенцями,зокрема „фольксдойчами" з інших областей.
Хочаокупанти жорстоко знущались над мирним населенням, це не завадило їм успішновикористати його як для розширення власної агентури, так і для виправданнявласної загарбницької політики. Вони провели акцію розкопок у Вінниці на місцяхмасових поховань жертв сталінських репресій. Поставлена мета була досягнута.Реакція населення на побачене не забарилась. Люди, які упізнали в розкопаних могилахсвоїх арештованих і розстріляних родичів добровільно приходили в німецькікаральні установи і видавали «гуманістам» радянських активістів,членів партії, працівників правоохоронних органів, більшість яких булизалишені на окупованій території для підпільної роботи.
Осьякі враження залишив про вінницьку філію ставки Гітлера Манштейн: «Вінниця- курортне місто, розташоване на мальовничих берегах Південного Бугу». Дезнаходилась ставка Гітлера «Вервольф», на будівництво якої витраченобагато коштів. Вона мала власне водозабезпечення та силову установку. Службовій житлові приміщення були в дерев'яних будинках, обладнанні й мебльованіпросто, але зі смаком. Нас вразила система виритих в землі й добре замаскованихбліндажів для вартових, яка охоплювала всю територію навколо лісовогомасиву".2
Напівдорозі від Немирова до Вінниці, у с. Вороновиця, під склепіннямстародавнього палацу Можайського розміщався аналітико розвідувальний відділгенштабу сухопутних військ „Іноземні армії сходу", яким із весни 1942р. почавкомандувати Рейнхард Гелен. По сусідстві знаходилися абверівці з трьох штабів„Валлі", тут же причаїлася і підпорядкована Гейдріху, а пізніше Шеленбергусекретна спецгрупа на чолі з Отто Скорцені. Весь цей необмежений контингент„лицарів плаща і кинджалу" розгорнув бурхливу діяльність з перевербування,навчання та закидання агентів. Безпосередньо у Вінниці розмістилося головнекомандування вермахту (ОКВ), сухопутних сил (ОКХ), а також генеральний штаб начолі з генерал-полковником Францем Гальдером. А безпосередньою охороною„Вервольфа" керував групенфюрер СС генерал-лейтенант поліції, начальникособистої охорони фюрера Раттенхуберг, а відповідати за організацію службиунтерштурмфюрер СС Даннер і військовий комендант підполковник Штруве.
Жорстокістюі терором окупанти намагалися залякати людей, зламати "їх опір іперетворити у покірних рабів фашистської Німеччини. Населення області методичновинищувалося. Гітлерівці стріляли, вішали, катували, закопували живцем уземлю. Повсюди, проти цивільного населення було розв'язано масовий терор,котрий досить швидко переріс у відвертий геноцид.
Вістрятерору насамперед спрямовувалося проти комуністів, комсомольців, активістівпідпільної боротьби і тих хто їм співчував. Це підтверджують численнідокументи. В перші ж дні німці звозили підозрілих для них людей машинами.Людолови — фашисти в кашкетах з гербами смерті їздили розправлялись зактивістами. З с.Уладівки Літинського району 22 чоловік стояло в черзі дорозстрілу. Тут же копали ями, в які мали лягти невинні жертви.
17липня 1941 року, коли німці вступили до с. Носківці Станіславського районуВінницької області, мешканець села Манілко Сидір Артемович 1903 рокународження, безпартійний, зустрів пораненого червоноармійця Дехтярука і надавйому допомогу. Німці, дізнавшись про це, негайно арештували Манілка С. А. іпочали по-звірячому бити. Після цього вивели на город громадянина с. НосковецьДехтярука заставили викопати для себе могилу. Коли могила була готова, німцірозстріляли його й закопали.1
Терорпродовжувався протягом усього періоду окупації. Так у грудні 1942р. гітлерівцізігнали в один будинок 300 мешканців м. Іллінці і живцем спалили їх. 2 квітня1943 року в с Тернівці колишнього Джулинського району есесівці знищили 2400селян. 14 лютого 1944 року в Гайсинських Хуторах нацисти кинули в криницю 24особи. Всі вони загинули. В числі їх завгосп санітарної станції Терлецький С.А.Робітник Чернов з дружиною і з дочкою Манею 4-х років, сином Анатолієм 2-хроків і дочкою Люсею 6-ти років. 6-річна Люся була зґвалтована, а потім кинутав криницю. Разом із сім'єю, дружиною Марією, 15-річною дочкою Надею, синомГеоргієм 5-й років та дочкою Галею 3-х місяців у криницю був кинутий ЯківЮркевич. У числі кинутих в криницю і гайсинський лікар Фанер Георгій Львович з дружиноюта дочкою. Із 24-х чоловік, кинутих у криницю живими залишились шестеро дітей1.
Зособливою жорстокістю і безпощадністю гітлерівці ставилися до євреїв. Зарасовою теорією вони були ворогами рейху, з чого випливало одне — ліквідація.Так званий голокост — тобто масове знищення людей єврейської національності — проводився окупантами після захоплення будь-якої території України. Масовомузнищенню як „соціально небезпечні елементи", підлягали й цигани.
Кривавадрама розігралася 14 серпня 1941 р. у м. Хмільнику. Тоді о 8 годинні ранкунімці почали зганяти у двір місцевої райспоживспілки людей єврейськоїнаціональності. Глумлячись над ними, обрізали бороди в людей похилого віку,заставляли молодих під ударами палиць їсти це волосся, після чого ставили всіхна бите скло біля кам'яної стіни, де почалось систематичне побиття: вдаряючиголовами об стіну. На знак наведення „нового порядку" тут-таки повісилидвох ні в чому не винних мирних громадян. Решту побитих і закривавлених — повезли розстрілювати до завчасно підготовленої ями. Тих, що втратилисвідомість, і зовсім знесилених від побоїв, заставили в мішках нести до могили,де їх розстріляли.
9січня 1942 р. було розстріляно 6600 мирних жителів — чоловіків, жінок і дітей.О четвертій годинні ранку, м.Хмільник було оточено каральним загономЛітинського гебіткомісаріату. Вриваючись у будинки німці, ще з постелі забирализ собою мирних жителів, а не здатних рухатися і старих вбивали на місці. Прицьому грабували всі цінні речі, які були в квартирах2.
Частиназабраного населення була вбита на вулицях міста, трупи вбитих прив'язувалишнурами до хвостів коней і з метою глуму волочили по вулиці. Цілий деньпроходив розгул фашистських катів: до ями довжиною 150 метрів приводили групамижінок з грудними дітьми на руках, батьків сімейств, старих жінок тачоловіків. На тріскучому морозі роздягали їх наголо і заставляли годинамистояти в черзі — дорослих вбивати, а дітей кидали живими в яму. Крики нещаснихбатьків, які прощалися зі своїми дітьми, далеко лунали від місця убивства1.Вагітні жінки родили на дорозі і біля ями, їх також разом з новонародженимикидали в яму.
Жахливарозправа над мирними громадянами Хмільницького району тривала і далі в наступнідні. Випадково вцілілих від бойні розшукували і збирали в підвал при будинкурайонної поліції. Більше 1500 людей в страшній тісняві без їжі, водипіддавались побиттям, їх тримали 7 днів. Багато людей в підвалі втрачали розум,вони не витримували нелюдських мук. 16 січня 1942 року були теж розстріляні.
Зачас свого панування фашисти розстріляли, зарили живцем, повішали, спалили навогнищі і замучили в Гайсинському районі більше 10 тис. чоловіків, жінок,старих і дітей, а в місті Гайсині знищили понад 6 тис. чоловік.2 16вересня 1941 року німці під приводом переселення наказали громадянам містаГайсин — чоловікам, жінкам, дітям зібратись захопивши з собою цінності. Усіххто зібрався оточили озброєні загони гестапо і погнали за місто, в районс.Белединка і групами по 60-75 чоловік заводили в приміщення стрілецького тиру,де відбирали в них документи, цінності і роздягали догола. Потім приречених насмерть громадян тягнули до ями і розстрілювали з автоматів, а дітей живимикидали в яму. В цей день було розстріляно 3 тис. чоловіків, жінок і дітей.Розстріляних закопали в шести ямах.3
17вересня 1942 року в с.Беделинка таким же чином було розстріляно тисячу чоловік.Громадянина Клянуса живим закопали разом з убитим конем. Громадянки Котляр іВолгіна вранці народили, а на другий день породіллі разом з новонародженимибули розстріляні. Старих і хворих, які не могли йти, фашистські звірі напідводах приводили на місце страти і убивали. Так був убитий 80-річнийстарий Гройсман з дружиною,4-місячного Борю Діхтярьова німці штиком викинуличерез вікно на вулицю. А в одного п'ятирічного хлопчика розстріляли батька іматір. Хлопчик дуже кричав і просив: „Дядю, не вбивай мене, не вбиваймене..." і намагався втекти. Німецький кат схопив його ногу, кинув в яму іхлопчика закопали живим1.
Масовірозстріли єврейського населення були проведені в Немирові, Літині, Дашеві,Комсомольському, Гнівані, інших населених пунктах.
Таособливо багато безневинної крові було пролито у Вінниці. 13 вересня 1941 рокугітлерівці спільно з поліцаями провели першу пробну акцію. Цього дня за наказомначальника фельдкомендатури Маркуля вони зібрали 1200 чоловік, прогнали черезвсе місто і за селом Шеремета розстріляли.2
19вересня 1941 року були по звірячому замучені в П'ятничанському лісі 15000 чол.із населення Вінниці. Того ж дня 3 тис. чол. розстріляли в районі Тяжилова. Позвірячому були знищені жінки з новонародженими дітьми, яких гітлерівці забрализ пологового будинку, також люди похилого віку із Стрижавського будинку дляпристарілих.
16квітня 1942 року за розпорядженням штатскомісара Марінфельда на Вінницькомустадіоні було зібрано 10000 населення і загнано в П'ятничанський ліс, де старі,жінки, діти були розстріляні, а працездатне населення в кількості 1000 чол.заточене в тюрми. Пізніше їх теж стратили.
Таквирішувалося „єврейське питання". З метою ізоляції та подальшого знищенняосіб єврейської національності окупанти утворили на території Вінниччини 126гетто, своєрідних концтаборів для тимчасового примусового їх утримання.Найбільша кількість гетто існувала в Копайгородському, Бершадському,Шаргородському, Могилів-Подільському, Тростянецькому, Барському,Крижопільському, Ободівському районах. їх в'язнями були десятки тисяч людей, якмісцеві євреї, так і насильно пригнані з Бессарабії і Буковини. Відомі випадки,коли в гетто утримувалися й українці в основному ті, котрі мали змішаний шлюб.1
Надзвичайноважкими були соціально-побутові умови життя людей на окупованій території. Вбагатьох випадках люди змушені були, як в голодні роки, додавати в борошноконюшину, липовий цвіт, жолуді. Значно погіршились побутово-житлові умови. Доситьрідко в селянській хаті горіла гасова лампа. Як і в старі часи, для освітленнявикористовували скіпку. В ряді сіл області окупанти заборонили жителям ходити вліс по дрова. Особливо важкими були побутові умови жителів спалених подільськихсіл. В роки окупації сім'ї, які позбулись хати, використовувались для спільногопроживання клуби, лазні, сараї, конюшні. Проте найбільш поширеним типом житла узруйнованих і напівзруйнованих фашистами подільських селах стала землянка абонапівземлянка. Уявлення про неї дають матеріали вибіркових обстежень 594землянок в різних районах нашої області проведені одразу після визволення краю.Як правило, середня площа складала 14-15м.це були темні, сирі приміщення,зовсім непридатні для житла. Селяни і міські жителі в роки окупації були посуті позбавлені медичного обслуговування. А в уцілілих медичних закладахвстановлювалася висока плата за лікування. Жахливі побутові умови життя людей — серйозне обвинувачення німецько-фашистському окупаційному режиму. Щоб керуватинімецьким наступом на Кавказі та операцією „Блау" під Сталінградом, Гітлерприймає рішення в середині липня 1942 року переїхати до вінницької філії своєїголовної польової ставки. З документальною точністю відомо, що фюрер знаходивсяу „Вервольфі" тричі.
Впершез 16 липня по 1 листопада 1942 року — 100 днів (перебування було перерванепоїздкою до Берліну з 24 вересня по 4 жовтня); вдруге — з 17 лютого по 10березня 1943 року — 18 днів (за винятком 22-25 лютого); втретє — з 27 серпня по15 вересня 1943 року — 20 днів. Як свідчать записи біографів Гітлера, в жоднійіншій зі своїх багато чисельних ставок він не провів так багато часу.
16липня 1942 року фюрер вилетів з аеродрому Вільгельмсдорфу (, Зольфшанце") о8 год. 15 хв. на своєму знаменитому чотиридвигунному літаку „Кондор — 260". Як завжди його супроводжувало 15 винищувачів „Ю — 52" і „ME-11", пілотованих кращими німецькими асами. До речі, літаки цієї марки булитільки в авіазагоні Гітлера і в загонах кур'єрського зв'язку. В ставці, Зервольф"Гітлера вже очікували Борман, Геринг і Кейтель. В зв'язку з „новосіллям"були в декілька разів посилені заходи безпеки. Керівник особистої охоронифюрера Раттенхутер розробив особливий режим пропуску до шефа. Було визначенеколо осіб, яким дозволено перебувати у ставці. Найретельнішому контролюпіддавалась пошта, адресована фюреру, продукти харчування і медикаменти длянього. Посилений режим охорони діяв і на транспортних засобах, якимикористувався Гітлер. В його розпоряджені був особистий літак, спецпотяг таброньований автомобіль марки „Мерседес-Бенц".1
Літак„Кондор-260" розвивав крейсерську швидкість близько 340 км/год і мігзнаходитись в повітрі без дозаправки до 4 годин. Це була справжня літаючафортеця, оснащена двома автоматичними гарматами, спеціальним пристроєм катапультуваннясидіння для фюрера. Навіть якщо фюрер відправлявся в дорогу літаком, відразу жвирушав до нового місця призначення і його персональний спецпотяг, а такожпоїзд Геринга. Бронепоїзд Гітлера був сформований з 12 вагонів. В одному буврозміщений вузол зв'язку, в другому — охорона, ретельно підібрана з вояків„Великої Німеччини". Решта вагонів призначали для обслуговування фюрера,осіб що його супроводжували, та гостей. Охорону спецпотягу забезпечувалискорострільні зенітні установки, встановлені на двох платформах.
У„Вервольфі", фюрер спільно із своїми заступниками обговорювали проблемирасового обжиття всієї післявоєнної Європи. В цьому контексті розглядався івідомий план „Схід". Згідно нього, наприклад, планувалось створити длянащадків німців окрему марку (область), до якої увійшли б Крим і Херсонськаобласть.1 А щоб не збільшувалось місцеве населення, більшістьакушерок, що залишились на окупованих територіях мали перевчати на„спеціалісток по абортах". Власне саме для цього Борман вирішив більшдетально познайомитись з ретельною ситуацією в селах Вінниччини, з життям їхмешканців, тобто своїми очима подивитись на „нелюдів". Щоправда, присвятиввін цьому лише один день. 22 липня 1942 року разом з двома супроводжуючими йогочиновниками, він побував у Липовецькому районі, їздив від села до села, відколгоспу до колгоспу. Німецькі комісари по сільському господарству з гордістюдемонстрували високим гостям великі простори пшеничних ланів. До слова Геленвже після війни стверджував, що Борман під час цієї поїздки зустрічався зрадянським розвідником і передав йому інформацію державної ваги. Повернувшисьдо ставки, Борман ввечері рапортував Гітлеру про те, що „побачив за останнідванадцять годин багато дітей". На його думку, з часом це могло статисерйозною загрозою, „оскільки вони відносились до раси, яка мешкає в значносуворіших умовах, ніж німецька". Ось деякі його зауваження: „Ніхто іздітей не має потреби носити окуляри, практично у всіх — відмінні зуби; принормальному харчуванні ці люди зберігають гарне здоров'я до похилого віку, хочай п'ють неочищену воду, від якої ми обов'язково мали б захворіти". Ці „такзвані українці" (для Бормана всі вони були слов'янами), „ймовірно, малиімунітет від всяких лихоманок, оскільки не схильні до них, хоч на них достатньовошей. Більшість колгоспників — блакитноокі блондини, але обличчя плоскі, згрубими рисами — не арійського типу. При добрій німецькій організації вони станутьшвидко розмножуватись, що уже небажано, оскільки в кінцевому рахунку на ційземлі повинна залишитись тільки німецька раса".
Але уГітлера був власний погляд на цю проблему. Доповідь, а ще більше позиціяБормана, його тільки, розлютили: „Нам потрібна робоча сила! Можливо, настанетакий день, коли ми заборонимо місцевому населенню користуватиськонцетрацептивами, а порушення буде каратись розстрілом. А ось ізрозповсюдженням єврейської зарази ми будемо боротися весь час! Але стараннязберегти здорову робочу силу повинні відповідати розумним межам: наприклад,проводити загальну вакцинацію населення ні до чого".
Такимчином можна з упевненістю сказати, що у німців були свої плани щодо України іукраїнців. Які ще можливо були продумані до початку війни, і в цих планахспокійного і мирного життя для слов'ян не передбачалось. А на Вінниччині актижорстокості були особливо кривавими, так як тут знаходився німецький військовийоб'єкт — „Вервольф". Хоч про це і не знало населення, але це їх неврятувало, смерть від рук фашистів прийняла дуже велика кількість кращих синіві дочок Вітчизни.
РозділII. Місцеве цивільне управління
Назагарбаній території гітлерівці встановили жорстокий окупаційний режим. Вониліквідували наукові, культурні, освітні та медичні заклади, закрили інститути,технікуми, школи, театри, музеї, бібліотеки, а натомість їх приміщенняперетворювали в казарми та поліцейські дільниці. Промислові підприємстваруйнувалися або використовувалися для обслуговування гітлерівської армії.Знищувалися колгоспи і радгоспи, а на їх базі створювалися так звані „общиннігосподарства" або „загальні двори" і „державні маєтки", головнимзавданням яких було постачання хліба, інших сільськогосподарських продуктів дляфашистської армії та вивезення до Німеччини. Праця на цих „дворах" і„маєтках" носила рабсько-кріпосницький характер. Люди працювали від зорідо зорі майже нічого не одержуючи за свою працю.1
Незадовольняючись пограбуванням общинних господарств, окупанти оподаткували селянчисленними грошовими та натуральними податками. Селянин, незалежно від того чимав чи не мав корову, мусив здавати 600-700літрів молока (або заплатитиподаток). Вводилася подушна подать — 120 карбованців за чоловіка, 100карбованців за жінку. Стягували податки за будинок, садибу, худобу і задомашніх тварин (собак, кішок). Заборонялося продавати на базарах усі видисільськогосподарських продуктів. Це боляче відбивалося на становищі міськогонаселення.2
Активнийучасник Проскурівського підпілля К.К.Кошарський так це описав у своємущоденнику: «Важко писати про те, що відбувається у житті людей. Створеніполіцейські і шпигунські загони в місті і селі майже щодня розстрілюютькомандирів, міліціонерів, комуністів. Відкрито грабують на базарі, відбираютьмасло, яйця, цибулю, олію, борошно, картоплю. Грабують цивілізованим методомЗахідної Європи, б'ють в морду. На жіночу стать дивляться по-звірячому,розводять будинки розпусти. Сотнями голів знищують на м'ясокомбінаті худобу,вивозять сільськогосподарські запаси, про права особи і роботу навіть незгадують». Військово-поліцейський апарат проводив організованепограбування радянських людей, створював для них нестерпні умови, прирікав наголодне вимирання.1 На основі закону про трудову повинністьзакликається тепер на комісію українська молодь 1926 року народження. Прийнятамолодь цього заклику направлятиметься виключно до Рейху. „Тому зовсімнедоцільно подавати будь-які заяви через керівників підприємств про звільнення,~ розпоряджався козятинський оберфюрер СС і поліції, — комісія по прийомумолоді 1926 року народження працюватиме в приміщенні по Київській вул., № 65 втакі дні: 1 і 2 округи міста — п'ятниця, ЗО цього липня від 8 до 16 години. З і4 округи міста -субота, 31 цього липня від 8 до 16 години. 5, 6 і 7 округиміста — понеділок, 2 серпня 1943 р. від 8 до 16 години. Хто уникатиме явки накомісію, той разом з своїми родичами буде суворо покараний. В майбутньому напідприємствах й установах працюватиме тільки та підлегла трудовій повинностімолодь, що матиме на руках свідоцтва про звільнення від трудовоїповинності". Згідно параграфу 1 закону „Про обмеження змін місця праці",від 4.03.42 р. на роботу осіб народження 1920-1926 pp. Можливий лише зписьмового дозволу обласного комісара. На підставі розпорядження панарейхсміністра для зайнятих східних земель все міське населення народження1923-1924-1925 років зобов'язане до відбуття 2-річної трудової повинності вНімеччині.
„Дляогляду повинні бути приставлені всі особи, що підлягають цьому призову, термінуогляду треба точно притримуватися. Причини, зв'язані з працею, яку виконує данаособа, за станом здоров'я або сімейними обставинами, які потребують відстрочкивід виїзду до Німеччини, будуть перевірені під час огляду. Приналежні виїхавшидо Німеччини, згідно розпорядження Рейхскомісара України від 19.11.1942р.,будуть одержувати допомогу. Хто не зголоситься на огляд, буде важко покараний, таксамо, як той, хто обманом спробує уникнути від цього призову. — Гебітскомісар."1 При цьому зважмо на термін перебування„завербованих" у Німеччині, що вказується в останніх оголошеннях, — 2роки. Коли німці починали вербувати, тоді йшлося про шість місяців і дехто зподолян, щоб не накликати на себе і рідних репресій, погоджувався відбути цейстрок. Та досить швидко про нього забули. Тепер же час перебування в Німеччиніобумовлювався 24-ма місяцями, хоч він офіційно не встановлювався -„остарбайтер"повинен був працювати на чужині до повного фізичного виснаження. Окупанти,очевидно пішли на цей крок, щоб у певній мірі зняти серед населення гнітючупсихологічну напругу невизначеності строку відірваності від рідної домівки.Проте це було більше дешевим пропагандистським трюком, аніж бодай якоюсьреальною турботою про людей. Тим більше, що згадувані розпорядження„підкріплювались" іншими ще більш промовистими документами, свавіллям,жорстокими репресіями.
І з 1квітня 1943 року жителі сіл Вінниччини при одержанні повідомлень про відправкуна каторжні роботи в Німеччину змушені були давати розписку, в якій йшлось:зголоситися на працю до Німеччини, щоб цим самим приймати участь в знищенібільшовизму.
„Більшачастина здорових жінок і дівчат 16-23 років народження знаходяться в Німеччині.Решта з цих років поїдуть до Німеччини наступним транспортом. Від всіх жінок тадівчат цих років народження вимагається, щоб вони якнайшвидше з'явилися догебітскомісара у відділ праці. В сучасний момент, коли кожна розсудна людинапримикає до замкнутого фронту проти більшовизму — Українська жінка не повиннавідставати. А для цього ще раз закликаю: Зголошуйтеся до праці до Німеччини уВашого гебітскомісара „Відділ Праці".—Гебітскомісар Еггерс"
Надокучаючиподолянам зі сторінок газет, нацистські „благодійники" не забули навітьпро „класову робітничо-селянську єдність": „Німецький селянин іробітник закликають Вас до співпраці в Рейху. Ви матимете в Рейху краще життя,ніж тут".1
Алеюнацтво не надавало „переваги праці в мирних обставинах", прекраснорозуміючи, що то за праця і, які її умови. Жінки та дівчата, як і чи не всіподоляни, теж всіма можливими засобами прагнули не потрапляти на очі та в руки„вербувальників". Зрозуміло, серед заручників найбільше розстріляноукраїнців, оскільки вони складали основну масу населення, що жило на Вінниччиніу передвоєнний період та під час окупації. Так, 42-х заручників українськоїнаціональності було розстріляно гітлерівцями у с Трибухах Літинського району.Серед них —Мартинюк Марія, Марчук Ганна, Харусь Параска, Савчук Микола,Дарнобит Василь, Мельник Іван, Ящук Текля, Марчук Ірина та інші. 19 заручниківукраїнської національності, серед яких колишній секретар сільської Радидепутатів трудящих, розстріляно у с Сеферівці Барського району, 9-чол. вМайдані Курилівському, 5 чол. у с Михайлівці Гайсинського району. Власне, малоне в кожному населеному пункті області не обійшлося без страт заручників.
Щеоднією трагедією стала насильницька депортація дітей на каторжні роботи. Всьогоіз Вінниччини на німецьку каторгу було вивезено 1470 дітей (віком до 16 років).Найбільше з Піщанського (354 дитини), Хмільницького (299 дітей), Літинського(252 дитини), Жмеринського (239 дітей), Жулинського (ІбОдітей) районів.
Безперервнийнабір робочої сили обернувся, врешті, катастрофічним її дефіцитом на самихокупованих територіях. Уже з липня 1943 р. відмічалася гостра нестача робочихрук для місцевих потреб. Незважаючи на те, що обстановка на фронтах складаласьне на користь Вермахту, все ще вірячи у благополучне завершення війни, багатонімецьких керівників намагалися вводити в дію підприємства в Україні і саміпотребували робочої сили.
Даргель,заступник Коха, змушений був попередити їх, наголосивши, що кількість робочоїсили в рейхскомісаріаті не безмежна і що відкриття підприємств не повинно втакому разі зашкодити відправленню робітників до Німеччини.1
Особливопотребувало працівників сільське господарство у деяких державнихсільськогосподарських підприємствах на 100 га. земель припадало лише 9-13робітників. Тому зовсім невипадково є поява цього і аналогічних документів.
„Старості с. Губники (Гайсинський район). Завтра 29-го червня на 7годин ранкупредставити рай.с.г. коменданту п.Герману список людей, яких необхідно залишитив селі, що не підлягають мобілізації в Німеччину. У список зазначити такихосіб: агрономів, агротехніків, зоотехніків, бухгалтерів, ветробітників,трактористів, які пройшли курс в цьому році, комбайнерів, спеціалістівгромадського господарства, ковалів, стельмахів, теслярів і інших спеціалістів,які необхідні для сільського господарства.
Протенезважаючи ні на що „полювання за черепами" продовжувалося. РейхскомісарУкраїни Е.Кох гнівно погрожував:" Я вижену з цієї країни всіх до останньоїлюдини!"
1943рік став особливо важким для подолян. Саме в цей період війни найповнішепроявилась на подільській землі жахлива сутність нацизму. Розв'язанігітлерівцями та їх прислужниками — колабораціоністами терор і насильствопереросли у відвертий геноцид проти місцевого населення. Однією із його формбула примусова депортація населення у першу чергу молоді на каторжні роботи вНімеччину. Крім здійснення стратегічної мети, нацистської грабіжницькоїдержави, насильницьке вивезення робочої сили з Поділля, зумовлялось ще однієюсуттєвою обставиною — нищівними поразками гітлерівців на фронті, який вимагаввсе нового „гарматного м'яса", а військова промисловість рейху — робочихрук.3
Здійснювананацистськими окупантами депортація подолян у кінцевому підсумку означаластерилізацію краю від продуктивних сил, його обезлюднення, підготовкаПоділля для наступного заселення німецькими колонізаторами.
Незважаючина виявлені нацистами та їх прислужниками злочинні крайнощі в проведенні„вербувальної"" компанії, 1943 рік щодо кількості відправлених зПоділля в рейх робочих рук не став таким успішним для гітлерівських окупантів,як попередній 1942 рік.
Покифронт просувався далі на схід окупанти часу не гаяли. Вони, як могли грабувалиматеріальні й культурні цінності Поділля. У цей період, зокрема, із Вінницібуло вивезено найбільш цінне майно медичного інституту та муззакладів,апаратуру і медикаменти аптек та аптекоуправління, унікальні експонати музеїв ібібліотек. Інтенсивно вивозилися в Німеччину насильно забрані в общиннихгосподарствах та в індивідуальних власників худоба, птиця, зерно, борошно,різноманітний реманент, сільськогосподарська техніка, промислово-технічнеустаткування.
Неприпинялося й „полювання за черепами". Війна застала студентів Вінниччинив розпал літньої екзаменаційної сесії. Згодом значна частина студентів івикладачів були мобілізовані на фронт, а навчальні заклади тимчасово припинилисвою роботу. З липня 1941 року до березня 1944 року Вінниччина перебувала підокупацією німецько-фашистських військ. Міністр новостворених „Східних територій"Розенберг поділяючи основні гітлерівські постулати щодо слов'янства, зокремаукраїнців, прагнучі привернути місцеве населення на бік Німеччини, пропонуваввідносно ліберальну політику на захоплених територіях СРСР. Щодо України вінпланував створення маріонеткового уряду залежного від Німеччини, певніпослаблення щодо культурних запитів українців.2
Цепідштовхувало націоналістичні сили хоч якось згуртувати творчих працівників набазі української націоналістичної ідеї і налагодити культурне життя, передусім навчанняв школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах. Ініціативаоб'єднання таких сил походила від похідних груп ОУН (мельниківців). Саме вонипрагнули пожвавити національне громадсько-політичне життя в місті під своєюегідою. Так, один з керівників ОУН на Вінниччині Валерій Коцюбинський декількараз приїздив у село Гавришівку Вінницького району і говорив про те, що школанового зразку повинна виховувати дітей у дусі українського націоналізму.1
Усередині вересня 1941 року з ініціативи професора літератури Бєлінського Д.М.та начальника обласного відділу освіти проф. Серафімовича В.О. був відкритийВінницький Педагогічний інститут. Він знаходився на вулиці Івана Богуна (довійни Володарського). Для студентів були складені нові навчальні плани тапрограми на зразок німецької та чеської системи вищої школи. 1 жовтня 1941 рокудирекція інституту оголосили про початок роботи заочного відділення у складітрьох факультетів: мовно-літературного, історичного та фізико-математичного.Всі студенти заочники м. Вінниці повинні були зареєструватися в інституті, щобпродовжити навчання.
Одночаснопроводився набір на 1 курс згаданих факультетів. Абітурієнти для вступу повиннібули подати заяву про вступ, довідку про освіту та 2 фотокартки. Після чоговони складали іспити. На мовно-літературний факультет — з німецької мови,української мови та літератури, на фізико-математичний — з фізики таматематики, на історичний — з української мови ті літератури і історії.
На 11січня 1942 року в інституті навчалося 525 студентів: на мовно-літературномуфакультеті — 200 студентів, на історичному — 85 осіб, на фізико-математичному — 40, на старші курси було зараховано 200 осіб. В інституті функціонували курсипо підготовці викладачів німецької мови для середньої школи, на яких навчалися300 осіб. Для студентів працювали книгосховище та бібліотека. Під часпідготовки до зимової навчально-залікової сесії викладачі вінницького інститутунадавали консультації для студентів з історії України (проф. Кондратенко),німецької мови (проф. Пржебишівська), укр. мови (проф. Олександрович), укр…літератури (проф. Мудрик), теорії літератури (проф. Зелінський), світовоїлітератури (проф. Лукашевич), історії (проф. Жук), психології і педагогіки(проф. Гаслий), елементарної математики та економічної геометрії (проф.Мельник), фізики та вищої математики (проф. Фелікс).1
Улютому 1942 року з дозволу Генерального комісара України Е.Коха відбулосявідкриття Вінницького медичного інституту. На церемонії відкриття вузу булиприсутні: керівник відділу охорони здоров'я генеральної округи, та державнийрадник, та комісар м. Вінниці Маргенфельд. Очолив інститут проф. Зам'ятій.Навчання в інституті розпочиналось з 15 лютого 1942 року, правда, лише на 5курсі, на якому навчалося 86 студентів.
Такаувага окупантів до медичного інститут була не випадковою. Справа в тому, що врегіоні на той час поширювалася епідемія висипного тифу, яким нерідко хворілинімецькі солдати.
Влипні 1942 року дирекція інституту повідомляла, що в 1942-1943 навчальному роцірозпочнеться навчання студентів І і IV курсів. Вступники складали іспити зхімії, фізики, української та німецької мови. 21 вересня 1942 року відбувсявипуск студентів 5-го курсу, які закінчили навчання і склали державні іспити.Закінчило інститут 84 студенти. Випускники отримали диплом нового зразку, якийбув надрукований трьома мовами: українською, російською, німецькою. Натитульній сторінці диплому вказувалося, що даній особі надається кваліфікаціялікаря. Диплом, стверджувався підписами та печаткою німецького зразка. Назвороті диплому перераховувалися всі прослухані теоретичні курси і виконанніпрактичні заняття за час навчання в медичному інституті.
Вінституті навчалися не тільки студенти Вінницької області. Два студенти були зм. Воронежа, по одному з Нової-Ушиці, Кам'янець-Подільської області,Володар-Волинського та Бердичівського р-нів Житомирської області.1
У1942 року на базі медичного інституту був відкритий медичний технікум у складітрьох відділів: фельдшерського, акушерського та зуболікарського з терміномнавчання три роки. На фельдшерський та акушерський відділи приймали особи, щомали освіту не менше 7 класів, а на зуболікарський відділ не менше 9 класівсередньої школи. Перший семестр навчання закінчився іспитами, які проходили з20 грудня до 30 січня 1943 року успішність студентів була досить високою.Незадовільні оцінки мали всього 2,5% студентів від загальної кількості.Студенти зубної терапії допускались до практики тільки тоді, коли середній балбув не менше чотирьох. В листопаді 1942 року обговорювалось питання пропереведення у Вінницю і об'єднання з зуболікарським відділом медичноготехнікуму зуболікарської школи з м.Житомира, але ця ідея не була втілена ужиття.
Загаломна кінець 1942року у технікумах Вінниччини навчалося 943 студенти: в фармацевтичному- 244, медичному — 350, енергетичному — 195, будівельному — 154. Всі навчальнізаклади були забезпечені приміщеннями, мали достатньо устатковані кабінети тазабезпечені паливом.2
Навчанняв освітніх закладах було платним. Так заочники педагогічного інституту малисплатити 30 марок (300 крб.) на рік. Під час реєстрації або вступові — 3 марки(30 крб.), решта 27 марок (270 крб.) — до 1 березня 1942 року можливо булотакож вносити плату по місяцях — по З марки (ЗО крб.). Студенти денноговідділення медичного технікуму платили за навчання по 30 марок (300 крб.), або15 марок (150 крб.) за один семестр, оплата по місяцях заборонялася.Найдорожчим навчання було у медичному інституті, тут студенти відразу післявідкриття інституту платили по 30 марок за семестр, а з вересня 1942 року по 35марок, до того ж гроші вносилися одразу. Були випадки, коли студентам сиротам,напівсиротам чи відмінникам зменшували плату за навчання на 50% або переводилина безкоштовне навчання. Такими питаннями займалися відділи опіки навчальнихзакладів. Тільки в одному медтехнікумі було переведено на пільгове навчання 22студенти, 8 на безкоштовне і 15 на половину оплати.
Длявикладачів технікумів були встановлені тимчасові норми тарифних ставок.Заробітна плата викладача сягала від 500 до 1100 крб в залежності від освіти тавикладацького стажу.
Поразканімецьких військ під Москвою та перспектива подальшої затяжної війни зРадянським Союзом вимагала здолання серйозних ускладнень у військовому тапромисловому господарстві Німеччини, внаслідок чого проблема налагодженнядіяльності освітніх закладів відійшла на другий план. Міністр східних територійРозенберг у таємній інструкції Є. Коху у листопаді 1942 року наголошував, щоуправління повинно насамперед відмовитися від відбудови в Україні центральнихвищих учбових закладів. Згодом приміщення педагогічного інститутувикористовувалося для утримання мобілізованих на роботи до Німеччини.Навчальний процес проходив з перервами. З 1943 року в зв'язку з трудовоюмобілізацією молоді, припиняли тимчасово свою діяльність медичний, педагогічнийінститути та технікуми. У вересні 1943 року інспектор шкіл Вінниччини Мудрикписав, що після належної підготовчої роботи знову були відкриті медичний,енергетичний та будівельний технікуми, але через обставини часу заняття в нихне проводилися.2
Інформаціюпро розгортання жіночого руху в Галичині, де заходами українського крайовогокомітету була створена „Жіноча Служба України", яка на кінець 1941 рокунараховувала 40 відділів із значною кількістю гуртків, курсів, дитсадків,гуртожитків та їдалень. Ідея створення жіночого об'єднання у Вінниці булазапропонована вихідцями із Західної України.
Організуватижіноче товариство на зразок тих, що вже існували на Галичині, завідуючийвідділом освіти обласної управи П. Серафимович доручив інструктору позашкільноїосвіти Євгенії Плахотній, яка в радянські часи працювала вчителькою в м.Вінниці.
„³нницьких вістях" повідомлялося, що в неділю 28 вересня 1941 року булипроведені перші установчі збори нової організації, яка отримала назву ЖіночаСлужба України (ЖСУ). В приміщені колишнього будинку вчителя зібралось близько50 осіб. З доповідями виступили Євгенія Плахотна та Євгенія Петерзіль. Булообрано управу, яка складалася з голови (нею обрано Євгенію Плахотну) заступникаголови (галичанка Євгенія Петерзіль), начальника соціального забезпеченняміської управи, секретаря (Скорик Ольги, яка до призначення не працювала) тачленів: Гуверської (вчительки), Ольшевської Ганни Михайлівни (завідуючоюзагальною канцелярією відділу освіти обласної управи), Яросевич Марії(завідуючої дитячим будинком на дачі „майка"), Бартковської з редакції„Вінницьких вістей", Озерянської Лідії (вчительки 4-ї середньої школи).Управа поділялась на 4 секції: культурно-освітню, господарську, санітарно-гігієнічнуі секцію юнацтва. Було призначено членський внесок у розмірі 1 крб. при вступіі 50 коп. щомісячно.
Зборизатвердили так званий „правильник", в якому були визначені такі завданняЖіночої Служби України:
1) поширювати серед жіноцтва свідомість високого завданняматеринства, ознайомити з фізичним національно-моральним вихованням дитини,опікуватися дитиною яка внаслідок осиротіння чи негативних суспільних умов тієїопіки потребує;
2) виховувати дівчат здоровими, національно-свідомими і чеснимижінками-громадянками;
3) ознайомити з гігієною жінки, дитини, кухні, з технікоюкуховарства, шиття, вишивки, городництва та інших умінь, потрібних длякультурного ведення господарства;
4) йти з допомогою жіноцтву, як моральною, так і матеріальною, спрямовуючипотребуючих для відповідної їх силі і фаховій спроможності праці;
5) боротися із залишками більшовицько-комуністичного світогляду,лікувати рани завданні більшовицьким терором і війною;
6) плекати дитину і різьбити її душу;
7) такі самі організації закладати й по районах.
23листопада 1941 року відбулося урочисте посвячення домівки Жіночої СлужбиУкраїни — одноповерхового будинку при вході до парку культури по вул. Полуботка(колишня вулиця Карла Лібнехта), хоча пізніше будується вже вул… Хлібна.(сучасна назва). На посвяченні були присутні представники німецької влади,виступив голова обласної управи інженер Бернард, який привітав жінок зпрекрасним починанням. Заступник голови міста П.Махулько — Горбацевич у промовінакреслив шлях в історії, панотець Словачевський відправив молебень, а такожбуло виконано гімн, співали народні пісні виголошували застільні, вітальніпромови. У статті зазначено, що з цього дня товариство Жіночої Служби Українизайняло гідне місце серед інших товариств, які ставлять за мету відбудовубатьківщини.1
Окремов часописі і друкувалися запрошення на загальні збори українок. 19 жовтня 1941року о 2 годині в приміщенні редакції по вул. Князя Данила, 11 (колишня вул.Чкалова), 7 грудня та 14 грудня 1941 року о З годині в будинку товариства.Звичайно, збиралися щонеділі, а 22 лютого 1942 року призначено загальні збори,на яких була прочитана звітна доповідь і обрана нова управа. Ще в січні ЄвгеніяПлахотна виявила бажання залишити посаду голови. Як вважають свідки, це було викликаносуперечностями між прибічниками Серафімовича та колишнього генерала армії УНРОмеляновича-Павленка, який очолював поліцію. Його дружина донесла в політичнийвідділ штадткомісаріату про окремі висловлювання Плахотної, після чого їївикликали для бесіди. Головою Жіночої Служби України стала робітницяОмеляновича-Павленка галичанка Пекарчук, заступником — Гончар Олена, членомуправи залишилась Євгенія Плахотна, також були обрані Ількова Олександра звідділу соціального забезпечення вінницької райуправи, Килимник, Правдюк,Лукашевич Єлизавета (інспектор бібліотек), Гуверська, Петраковська.
Відповіднодо завдань, поставлених товариством було засновано цілий ряд закладів. Так угрудні 1941 року створено їдальню, яка була забезпечена грошовими внесками,продуктами і паливом завдяки обласній управі та відділу постачання і торгівліміста. її послугами мали змогу користуватися всі жителі міста, які вважали їжудосить смачною і порівняно дешевою.1
Заадресою пров. Весняний, 10 працювала їдальня, яка обслуговувала населенняміста, а з березня 1943 року приймала замовлення від цивільних та військовихустанов. Жіноча Служба України мала також підсобне господарство (7 га. городу,свині, корови, птиця), в забезпеченні посівним матеріалом, якого допомагаларайонна земельна управа. Тому їдальня Жіночої Служби України мала власніпродукти харчування. 31 лютого почала працювати школа, а з травня 1942 року імайстерня крою та шиття. Термін навчання складав 7 місяців. Навчалося понад 100осіб. Хоча спочатку мали всього 15 швейних машинок, через 4 місяці 15 найкращихучениць вже виконували замовлення. Другий набір курсів почав навчання з 22вересня 1942 року. У № 36 (181) від 6 травня 1943 року вже інформувалося пророботу ательє мод, яке приймало замовлення за адресою Український проспект, 7(колишня вул. Леніна).2
Зацією ж адресою було створено майстерню та курси художньої вишивки для дівчат16-18 років з чотиримісячним терміном навчання з 1 травня 1942 року з 16 до 18годин щоденно. На курсах навчалося 70 осіб, хоч існували певні перешкоди. Накурсах читалися лекції з історії України, української літератури, вихованнядитини, гігієни, ведення домашнього господарства, куховарства, а також провидатних героїнь та письменниць (Леся Українка, Марко Вовчок). Тричі на тижденьзбирався співочий дівочий гурток, планувалося відкрити курси українськоїмузики, пісні, а також бібліотеку.1
Вперіодичній пресі та архівних матеріалах містяться відомості про прагненняорганізувати філію по селах Вінницького та Турбівського районів, а також свідченняпро заснування жіночої організації в А.Прилуки директором школи П.Макушевською,в м.Хмільнику, в Козятині та по утворенню Жіночої Служби України в Немирові 21грудня 1941 року одночасно з „Просвітою".
Членамиорганізації були проведені заходи по відзначенню пам'яті видатних жінокукраїнок. 1 листопада 1941 року о 4 годинні в приміщенні клубу іменіРуданського відбулась пам'ятна академія по Людмилі Старицькій — Черняхівській.Дочка письменника, діячка періоду визвольних змагань, яка у 1917-1920 pp. утворилав місті Вінниці та Кам'янець-Подільському „Союз українок", буларепресована у процесі „СВУ" і загинула у віці 70 років у Києві 1941 році.
Такимчином, у першій період війни німецька окупаційна влада не заважалапредставникам української інтелігенції відновити діяльність навчальних закладівВінниччини. І навіть підтримувала патріотично-націоналістичні ідеї в колахінтелігенції, так як думала переманити їх на свою сторону. Та сподівання на те,що німці опікуватимуться освітніми, як і взагалі будь-якими інтересамиукраїнців, виявилися марними. Коли справи на фронтах йшли добре то відпідтримки націоналістичних ідей німці травня 1942 року з 16 до 18 годинщоденно. На курсах навчалося 70 осіб, хоч існували певні перешкоди. На курсахчиталися лекції з історії України, української літератури, виховання дитини,гігієни, ведення домашнього господарства, куховарства, а також про видатнихгероїнь та письменниць (Леся Українка, Марко Вовчок). Тричі на тиждень збиравсяспівочий дівочий гурток, планувалося відкрити курси української музики, пісні,а також бібліотеку.1
Вперіодичній пресі та архівних матеріалах містяться відомості про прагненняорганізувати філію по селах Вінницького та Турбівського районів, а такожсвідчення про заснування жіночої організації в А.Прилуки директором школиП.Макушевською, в м.Хмільнику, в Козятині та по утворенню Жіночої СлужбиУкраїни в Немирові 21 грудня 1941 року одночасно з „Просвітою".
Членамиорганізації були проведені заходи по відзначенню пам'яті видатних жінокукраїнок. 1 листопада 1941 року о 4 годинні в приміщенні клубу іменіРуданського відбулась пам'ятна академія по Людмилі Старицькій — Черняхівській.Дочка письменника, діячка періоду визвольних змагань, яка у 1917-1920 pp.утворила в місті Вінниці та Кам'янець-Подільському „Союз українок", буларепресована у процесі „СВУ" і загинула у віці 70 років у Києві 1941 році.
Такимчином, у першій період війни німецька окупаційна влада не заважалапредставникам української інтелігенції відновити діяльність навчальних закладівВінниччини. І навіть підтримувала патріотично-націоналістичні ідеї в колахінтелігенції, так як думала переманити їх на свою сторону. Та сподівання на те,що німці опікуватимуться освітніми, як і взагалі будь-якими інтересамиукраїнців, виявилися марними. Коли справи на фронтах йшли добре то відпідтримки націоналістичних ідей німці відмовились так як це вже їм сталонепотрібним. І ті освітні і культурні заходи які німецька влада ранішезаохочувала вона ж і почала знищувати. Але подих свободи вже було не спинити. Іті свідомі українці які намагались мирно відновити державу змушені булипереходити до більш жорстких методів.
РозділIII. Рух Опору 1941 — 1944 pp. радянський і націоналістичний
Чистала Вінниця тим бажаним „тихим місцем" для німців? Ні, вони не знайшлитут спокійного життя. У нашому краї розгорнувся рух Опору. Були створеніпідпільні партизанські групи та загони, працювали підпільні друкарні. Воничасто не мали зв'язку між собою, ні з вищими штабами, гинули, але боролись зокупантами. Часто ці роз'єднані загони об'єднувались в сильні партизанськіз'єднання: Мельника, Наумова, Медведева, Шушпанова. Наприклад, з'єднанняМельника включало загони „Червоний", „Смерть фашизму", „ЗаВітчизну", „Котовського", та ще інших загальною численністю на 15січня 1943 року 1777 чоловік.1 З'єднання Наумова об'єднувало 7загонів загальною чисельністю 701 чоловік, з'єднання Шушпанова 481 чоловік,воно об'єднувало 4 загони. Але озброєння цих загонів і з'єднань бажало кращого.З'єднання Наумова мало 32 кулемета, 180 автоматів, 10 мінометів, 6 ПТР, а рештабула озброєна лише старими гвинтівками. З'єднання Шушпанова одна 45 мм.гармата, 1 ст. кулемет, 13 ручних кулемета, 122 автомати, 6 мінометів, рештамала на озброєнні гвинтівки. Ці з'єднання досить сильно дошкуляли фашистськимокупантам.
Завесь період діяльності з 25 жовтня 1942 р. по 27 березня 1944 р. вінницькимипартизанськими з'єднаннями було проведено 114 боїв, з них 14 в повномуоточенні, знищено 12458 німецьких солдат та офіцерів, пущено під укіс 85ешелонів, 3 бронепаравози, 8 бронеплощадок, 928 вагонів і платформ, 308автомашин, 16 танків і бронемашин, 6 мотоциклів, 5 літаків, 31 трактор, 10залізничних і 102 шосейних мости, 6 електростанцій, З залізничних станцій, 14заводів місцевої промисловості, 17 складів, 2 радіостанцій, 10 вузлів зв'язку,50 км. т.т. ліній зв'язку, затоплений 1 катер. За час своїх рейдів вони пройшлипонад 6500 км. І форсували 38 рік, випущено 77750 листівок і газет за закликомдо боротьби.1
Прорух Опору в районі „Вервольфу" писалось багато. Підтвердження цього можназнайти в періодичних донесеннях унтерштурмфюрера Даннера, одного з керівниківгрупи „Ост" оберфюреру СС Ратенхуберу.
Впункті 7 підсумкової доповіді від 25 вересня 1943 року про розформування служби„Ост" Даннер пише:" 3 1941 року було зареєстровано 1360 актівопору". Протоколи допитів в копіях, або оригіналах надіслані командуваннюдержавної служби безпеки. Арештовано 722 чоловіки прізвища яких є в списках.2І ці цифри стосуються лише діяльності групи „Ост", сюди не включені тисячілюдей, заарештованих іншими німецькими каральними службами. І саме в цейнайтривожніший час, восени 1941 року коли геббелівська пропаганда твердила, щосолдати вермахту зайняли Москву, а найменше порушення будь-якого розпорядженняокупантів каралось смертю, тисячі подолян зробили свої перші кроки в боротьбіпроти німецьких загарбників.
Західнонімецькийісторик Г.Зегерс в праці, присвяченій діям гітлерівців проти партизанськогоруху, був змушений визнати:" Першою битвою, яку програв німецький вермахту другій світовій війні, була битва проти радянських партизанів взимку1941-1942 роках. Потім відбувались постійні поразки в цій боротьбі… Восновному вони характеризувалися, тим, що з самого початку ініціатива належалапартизанам і вони не випускали її до кінця війни".
Наприкінці1941 року в містах і селах Вінницької області діяло 96 підпільних груп іорганізацій в яких налічувалося понад 1680 чоловік. А всього на територіїобласті за роки німецько-фашистської окупації в складі підпільних організаційпартизанських загонів, диверсійних груп боролися з ворогом понад 17 тис.чоловік.1 Вони вели значну пропагандистку роботу серед населення,викриваючи злочини нацистів, розповідали про становище на фронтах, саботувалирозпорядження окупантів, рятували молодь, яку фашисти намагалися вивезти накаторжні роботи до Німеччини.
Народнімесники завдавали ударів по комунікаціях ворога, а в час наступу радянськихвійськ допомагали визволяти територію області. Вони знищили десятки тисячгітлерівців та їх найманців, захопили велику кількість зброї. До речіпартизанські загони створювали і очолювали не менш професійні військові. Частоце були люди цивільні. Так, в Чорному лісі — 40 км. Пн.-Зх. Вінниці групапідпільників очолив студент Вінницького педагогічного інститут Кугай П… Вонипочали 7 лютого 1943 р. відкриту партизанську боротьбу. Згодом ця група сталапартизанським загоном ім.Леніна чисельність якого на 10 квітня 1943 рокускладала 25 чоловік, а на день свого розформування 1 квітня 1944 року була 1378чоловік. За час своєї діяльності цим загоном було вбито 7271 німецьких солдатіві офіцерів, знищено 61 ешелон, 22 танки, 686 автомашин, 6 заводів, 6 ж.д.станцій. Було видано 150000 листівок із закликом до боротьби. Після того, якданий партизанський загін 23 листопада 1943 року став з'єднанням партизанськихзагонів під проводом Мічковського І.С. він пройшов 33 адміністративні райониВінницької області, це 1000 км. Форсували річки Ров, Лядова, Мурафа, ПівденнийБуг.2
Чималовтрат зазнавали за німецькими даними і подоляни. Так 12 лютого 1942 року вдонесенні начальнику особливої охорони Гітлера Ратенгуберу повідомлялося: „…Були перевірені садиби села Стрижавка… Перевірено 476 садиб. Під часперевірки виявлено 14 колишніх комуністичних діячів та активістів. Серед нихбув один, що належав до ГПУ. Цих осіб, що являють собою велику небезпеку дляспоруд у розумінні шпіонажу та саботажу, було заарештовано й направлено вполіцію та СД для ліквідації.1 До речі, були навіть ідеї вбивстваГітлера на території „Вервольфу". Наприкінці 1941 року Сталін поставивзавдання перед керівництвом НКВС СРСР — в будь-який спосіб знищити Гітлера натериторії Німеччини чи поза нею. Спецслужба взялася до роботи. Відпрацьовуваливідразу кілька варіантів. Першим передбачалось, здійснити замах на Гітлеравлітку 1942 року під час його перебування у Вінницькій філії головної польовоїставки фюрера. Для цього готували бойову операцію за участю партизанськогозагону під командуванням Медведєва. У зв'язку з цим всі партизанські загони,які діяли на Україні, повинні були збирати будь-яку інформацію про„Вервольф". Але Абверу від своїх агентів стала відома інформація пронаміри партизан. Тому негайно були втричі посилені заходи безпеки. Партизанитак і не змогли вчасно отримати точних даних про внутрішній розпорядок роботиставки. Значно пізніше його повідомив один полонений німецький пілот, алеоперацію перенесли. Коли на початку 1943 року Гітлер вдруге приїхав до„Вервольфу", оперативній групі партизанського загону так і не вдалосьпроникнути до Вінниці. З цим завданням вона справилась лише восени того ж року,але фюрера у ставці на той час вже давно не було.3
Проце писали навіть німці. Так, наприклад, ЗО липня 1942 року Раттенхубер одержаввід Мюллера ще тривожніше повідомлення: «У Вінниці дислокується центральнийбільшовицький партизанський штаб України. На чолі цього штабу — більшовицькиймайор. Цей більшовицький партизанський штаб готує замах на фюрера іфельдмаршала Кейтеля. Більшовицький майор забезпечений самими бездоганниминімецькими армійськими документами й 12 липня 1942 року виїхав у напрямкуКурська для того, щоб оповістити більшовицькому центральному штабу планмісцевості й точного розміщення німецької ставки. Вищевказаний майор маєзв'язки з австрійськими комуністами німецького гарнізону. Більшовицькі бомбардувальникиодержализавдання несподіваними нічними нальотами знищити ставку. На випадок невдачібільшовицький штаб передбачає висадити динамітом всю місцевість, де знаходитьсяставка. Більшовицький штаб планує використати паніку в німецькій армії,викликану успішним замахом, для здійснення загального повстання проти німців наУкраїні. Замах має стати сигналом для повстання. І цілком не виключено, щоМюллер мав рацію, бо навіть офіцерство у вигляді графа Клауса фон Штауфенберга- майору організаційного відділу генштабу сухопутних військ, готувало замах насвого фюрера, але цей замах був невдалий.1
Алеякщо ці замахи на конкретну особу фюрера не увінчавшись успіхом, то цілкомконкретні дії проти фашистських окупантів приносили чималу користь. Так в червні1943 року бойовий загін ім… Сталіна під командуванням Слісаренка і Марченкаперейшли до активних в лісах Вінниччини. Діяли вони в Пн.-Сх. районахВінницької області, проводили бойові дії та агітаційно — масову роботу середмирного населення. Численність групи була 100 чоловік, а в кінці листопада 1943року організовано загін увійшов до партизанського з'єднання ім… Леніна — командирМичковський (потім Владіміров). За весь період бойової діяльності з червня 1943року по 17 березня 1944 року — вони вбили і поранили німецько-румунськихсолдат, офіцерів і поліцаїв — 2365 чоловік, знищили 464 автомашини, 170 тоннпального, 5 мінометів, 15870 метрів ліній зв'язку. Захопили 12 кулеметів, 8гармат, 404 гвинтівки, 24 мотоцикли. Роздали населенню 4000 тонн, хліба, 2008голів рогатої худоби. Було звільнено 1250 чол. військово — полонених іцивільних громадян від вивезення на примусові роботи до Німеччини.
Ще напочатку липня 1941 року, коли фашистські загарбники підійшли майже до самоїВінниці директором обласної бібліотеки був комуніст Іван Васильович Бевз. Йомуобком партії запропонував залишитися у місті для організації підпільноїборотьби з ворогом. Уже в серпні 1941 року він почав підбирати надійних людей,створювати явочні квартири. Активними помічниками Івана Васильовича стали СеменСтепанович Левенець, Олександр Леонтійович Парамонов, Ігор Войцехівський, ВаляЛюбимова, Наталя Медвідь, Ляля Ратушна. Бібліотека ім. Н.К. Крупської з кінця1941 року перетворюється на штаб-квартиру першої підпільної організації уВінниці, а пізніше підпільно-партійного центру до складу якого ввійшли І.В.Бевз (керівник), С.С. Левенець, О.П. Парамонов, Т.О. Тетерівський, Г.Азарашвілі. За ініціативою партійного центру було створено 18 підпільних групна ряді підприємств міста, зокрема на м'ясокомбінаті, а також на залізничномутранспорті.1
Розправившисьз підпільним партійним центром, гітлерівці сподівались, що остаточно покінчилиз антифашистським рухом у місті. Але це були марні сподівання. Підпілля жило,набирало сил, розгортало активну боротьбу з ворогом. В його подальшу історіювписали героїчні сторінки підпільні організації О.І.Побережця, П.І.Старика,І.Я.Бяллєра, С.П.Бєлканія, комсомольсько-молодіжна організація П.П.Мельника таінші. Всього в роки окупації у Вінниці діяло 46 підпільних організації і груп.Друкарня „Україна» працювала в Вінниці з серпня 1942 року до березня 1944року.
Спочаткудля виготовлення використовували друкарську машину, потім з кінця 1942 року — шрифт. Який підпільниця Ляля Ратушна винесла з міської друкарні. За час своєїдіяльності друкарня „Україна" випустила близько 70 тисяч примірниківлистівок, звернень, зведень „Радінформбюро". Відважна патріотка ЛяляРатушна загинула 18 березня 1944 року, за два дні до визволення Вінниці віднімецько — фашистських загарбників.
Жмеринка- важливий залізничний вузол. В роки Великої Вітчизняної Війни тут діялапідпільна організація „Радянські патріоти".
Зародиласьвона на початку листопада 1942 року. Тоді ж, було створено підпільний комітет ускладі К.С.Гришина, В.В.Кіняєва, Г.Г.Навроцького та інших. Ядро організаціїскладали воїни-комуністи, які вирвалися з фашистського табору смерті,розташованого під Жмеринкою, та місцеві жителі: робітники депо, електростанції.Підпільники випускали рукописну газету „Красный партизан". Виходила вонарегулярно, кожні 3-4 дні. Організація готувалась також розпочати бойовіоперації. Але цим планам не судилось здійснитись. В серпні 1943 році німціарештували їх і 2 грудня 1943 року розстріляли.
Немалозусиль доклали ОУН(б) по створенню підпільних націоналістичних осередків, що впевний мірі вдавалося. При їх створенні ставку було зроблено на осіб, незадоволених радянською владою, зокрема, колишніх розкуркулених, що повернулисядо рідних місць, членів їх сімей та родичів, місцеву інтелігенцію, молодь.
Найголовнішимже своїм завданням націоналісти вважали підготовку до збройного виступу засамостійну Соборну Україну. Як згадує колишній окружний провідник військовийреферент обласного Проводу ОУН на терені Вінниччини Попівський Є.А., ще у першійполовині 1942 року, ми почали підготовку, щоб створити південно-західний фронт;осередком його головного командування мала бути Вінниця. Ми робили облік усіхматеріалів і резервів, потрібних для мілітарної справи.1 Вивчалитакож обставини, враховували завдання військової Округи р. Бога і південногоПодністров'я. А завдання наше на випадок повстання було таке:
1. роззброїти війська окупантів, у потребі навіть збройною силою тазвільнити від них наш терен дії;
2. перешкодити активній дії будь-яких „автономістів" чи„федералістів", себто малоросів, під таким чи іншим прапором;
3. обставити своїми збройними силами всі важливі об'єкти, щобзберегти їх незнищенними для потреб української держави;
4. у воєнно — визвольний час поставити все життя нашого краю підконтроль військової національно — революційної української адміністрації, призбереженні та активізації органів місцевого українського самоврядування;
5. діяти між р. Богом і південним Дунаєм на теренах, що замешканіпереважно українським населенням.
Удругій половині 1942 року, починаючи з місяця липня, ми розпочали такіпідготовчі роботи:
„В м.Вінниці, а також в ряді районів, — говориться в іншому документі, — існувалиоунівські організації бандерівського спрямування, закладені прибулими іззахідних областей України емісарами головного Проводу ОУН. Характерним єіснування молодіжної організації у М. Вінниці з числа студентів медичного іпедагогічного інститутів, „Спілка українського націоналістичногостудентства" (СУНС). Існуюче націоналістичне підпілля у Вінницькійобласті, зокрема серед молоді, що навчається, мало свій вплив на молодь районівКам'янець — Подільської області".1
Керівникомнаціоналістів у Калиновському районі був прибулий із Західної України освітянинЛиповий, котрий працював заступником інспектора райвно (розстріляний в 1942року в м. Вінниці німцями), керівниками націоналістичних осередків: у с СтарийПиків — зубний технік П.Гребінь (розстріляний партизанами), в с Байківці — місцевий староста З.Пиндик, у с Жигалівці — фельдшер Дорогневич, у с.Хомутинцях -прибулий із Західної України піп Мороз створювалися такі осередкитакож в „Трансністрії":
„Інспекторамвідділення Трансністрії. Відділення жандармерії Молигева 31 15 листопада 1942р. Службова записка № 1604
Врезультаті інформації, зібраної персоналом бюро безпеки, цього регіону,констатую, що в с Попівці Копайгородського району Могилівського повіту єзародок організації групи українського національного руху. Враховуючи, що данамісцевість знаходиться на малій відстані від кордону на півночі Трансністрії,деякі із зацікавлених переходять кордон нелегально на територію України дородичів чи знайомих і приносять звідти різноманітні дані, що стосуютьсянаціональної боротьби та організації української армії. Через ці відомості вонипробуджують національні почуття тих, хто їх слухає, що призводить доорганізації мас.1
Доцього часу встановлено, що до цієї категорії відносяться такі: Батковский М.,Левитський І., Мельник В., (8 чол., всі з с Попівці)… Був виданий наказ попосту жандармерії, щоб встановити стеження вздовж кордону і спробувати спійматиїх під час нелегального переходу кордону і віддати під суд...
Командирвіділення жандармерії
Могилева."
Крім того,в Липовецькому, Турбівському, Гайсинському і Немирівському районах існували бойовіоунівські групи.
Очевидно,це були так звані групи самооборони, які почали з'являтися навесні 1942 року наВолині та Поділлі. Однак вістря їх боротьби спрямовувалося не протигітлерівських загарбників. І не тому, що ці групи були нечисленними і моглилегко зазнати поразки від ворога у відкритому бою. Така поведінка оунівціввизначалась інструкцією їх керівництва, в якій вказувалось як себе вестистосовно тієї чи іншої сили: „… До німців
б) невдаватися в бої з більшими німецькими силами; До більшовицького підпілля
а) невходити з ними в жодні приязні стосунки, якнайбільше перед ними конспіруватися;
б) вестиз ними безпощадну політичну і збройну боротьбу, як з грабіжницькими бандами;
в) нищитифізично більшовицький актив, червоні партизанські загони і всіх їх прихвоснів;
а) невести жодних засадних бойових акцій;
б) примірнокарати за виступ проти народу;
в) входитив порозуміння з метою здобуття зброї і других боєприпасів".
Проте, що ця настанова ретельно виконувалася, свідчать спогади гітлерівського фельдмаршалаЕ.Манштейна:
Щостосується зброї, для її здобування використовувався і такий спосіб, якпошук… на місцях боїв, розкопування військових поховань з 1941 року., їїкрадіжки на залізничному транспорті".2
Іншимисловами, спершу націоналісти ставили за мету не фізичне винищування окупантів,а їх залякування, чим підштовхнувши до коригування політичної лінії щодоУкраїни. Більш коректно поведінку бандерівців відкориговано на II конференції уквітні 1942 р. на якій провід ОУН(б) виробив лінію, спрямовану на тривалупідготовку власних політичних та військових сил за українську державність.Головною вважалася теза про недопустимість стихійних виступів мас, щоб«енергія народу не вилилась у партизанському, але оформилась у всенароднийрух». Учасники конференції висловилися за критичне ставлення до німців тавідсіч будь-яким спробом комуністичного Опору опанувати ситуацією і поширюватисвій вплив на населення.3
І щеодній інструкції говорилось, що німецьке панування знищило вояку надію нанезалежність, відтепер українці повинні ставити на шлях організованої революціїпід проводом Бандери С. Німеччина буде змушена напружити свої останні сили вборотьбі з Англією ось чому зростають шанси ОУН. Українцям не требаприєднуватись до радянських партизанів оскільки їхні жертви і їхня боротьбавигідні тільки Москві. Навпаки, українці мають об'єднати власні сили і чекатичасу нападу, який буде вказаний головним Проводом ОУН. Ці інструктивнінастанови ретельно втілюватися в життя і Створеними дещо пізніше в Західній Українібільш крупними рейдуючими збройними загонами, структурно приналежними досформованої на базі ОУН(б) Української Повстанської Армії (один із них, яквідмічають німецькі джерела, спостерігався у липні 1942 року в районіКам'янця-Подільського). Тому, проводячи агітаційну роботу серед населення(«7 серпня 1942 року:… У Вінниці знову виявили листівку українськогоруху опору. Про авторів дізнатися не вдалось нічого...»), зазнаючи арештів(«31 липня 1942 року:… У ході розгрому банди в Чемерівцях було арештовано15 осіб, серед них заступник мера, відповідальний за школу і освіту, директоршколи і деякі вчителі...»; «25 вересня 1942 року:… У Гайсині булоарештовано сім осіб за письмову пропаганду на користь Бандери. При обшукубудинків вдалося вилучити важливі пропагандистські матеріали»), бандерівціпопри це, особливу увагу проявляли до більшовицько -комсомольського підпілля,партизанів.1
їхруками був задушений керівник Павлівської підпільної організації Калинівськогорайону та Кіровської підпільної групи Турбівського району В.М. Мессарош, живцемзамурований член Ободівської підпільної групи А.Квашенко, убиті керівникКалинівської підпільної організації М.П. Архипович, член партизанського загонуім. Сталіна комсомолець С.К. Поворзнюк, зв'язків партизанської кавалерійськоїбригади імені Леніна В.В. Вовк, члени Літинсьої підпільної антифашистськоїорганізації Т. Главадчук та Г.В. Ткачук підпільник із с Пеньківки латинськогорайону С.Є.Кулик та інші. Однак великих сутичок між націоналістами ікомуністичними вінницькими партизанами не було. Але чималий вклад у боротьбу зокупантами зробили і українські патріоти групи УПА — „Південь" на чолі зполковником „Батько" — Омелян Грабець. Ця група була сформована рішеннямОУН, яке було видано крайовому проводу ОСУЗ, вона знаходилась на терені такихобластей: Кам'янець-Подільська, Житомирська, Вінницька і Південна частинаКиївської. І мала три воєнні округи: «Холодний Яр», «Умань»і «Вінниця».1
Зачас свого існування група військ УПА «Південь» у червні 1943 рокузнищили німецьку поліцейську школу біля Житомира. Яка нараховувала 260 осіб. 26липня 1943 року біля села Устинівка, Потиївського району в бою вбили понад 100німців. А 9 січня 1944 року Куріня «Бистрий» розбила німецькийпідрозділ біля села Лисогірки, здобувши значні трофеї: З автомашини, 7кулеметів, 2 міномети, 10 рушниць, та понад 30000 набоїв, 500 гранат.2
Томуможна сказати, що населення нашого краю боролось з фашистськими-окупантаминавіть ціною власного життя. Мирні жителі намагались в усьому допомагати партизанам.Вигнання окупантів з рідного краю стало спільною метою як комуністичнихпартизан, так і українських патріотів ОУН-УПА. Але їхнім слабким місцем булоте, що вони не змогли знайти спільну мову між собою і виробити спільного планудій, це суттєво підривало їх боєздатність. Крім того постійні конфлікти міжкомуністичними і націоналістичними партизанами були на руку лише німцям. Протезагалом партизанські загони і з'єднання відіграли велику роль у визволеннірідної землі від загарбників.
Висновки
Отже,можна з упевненістю сказати, що наслідки, які були спричинені Вінниччині підчас Великої Вітчизняної Війни були величезними. Автори різних праць висловлюютьсвої погляди і думки щодо збитків та людських втрат під час окупації*. Алеоднозначно можна сказати, що вони були непомірно важкими для долі нашого краю.Щоб це пояснити автор у своїй праці наводив статистику з різних джерел. Аленавіть і це не може дати усієї вичерпної картини втрат, яку ми отримали післяцієї страшної війни. Тому що коли ми пояснюємо втрати то констатуємо лише сухустатистику. Але хіба вона може пояснити біль і відчай в якому були ті хтозалишився в живих. І при цьому втратив своїх рідних, близьких друзів — тих зким ще кілька років назад чи навіть тижнів будував плани на майбутнє, спілкувавсята просто мріяв. Звичайно, важкими і просто нелюдськими силами усього народу втому числі і жителів нашого краю, ворог був подоланий. Але що ми отримали післяцієї перемоги: руїни міст, сіл, залишки заводів, згарища від будинків ізруйновані та покалічені людські життя.
В ційпраці автор наводив різні цифри людських втрат, але яка різниця скільки людейзагинуло десять чи сто тисяч — це лише цифра. А за цією цифрою людина. Навітьякби ця війна забрала життя лише однієї людини то її можна було б назватижорсткою і безцільною, тому що неможливо визначити ціну людського життя, воно єбезцінним даром, яке дається лише раз і втратити його можна також раз. Миможемо пояснювати доцільність чи недоцільність цих втрат на різнихконференціях, практикумах, політичних рішеннях, але як пояснити батькам, що їхдіти загинули в ім'я якоїсь абстрактної ідеї.
Так,місто лежало в руїнах, людські втрати були незчисленними, здавалось що життя вкраї назавжди втрачене. Але в людей залишалось те, чого неможливо знищити, зламати,чи викрасти — це віра і надія в майбутнє. Ця віра була передусім в серцяхжінок, дітей та старих людей. Вони відчували що вони зовсім не непотрібні. Вонизнали і вірили в те, що рідна земля потребує їхньої праці, і вони вертали дожиття міста і села не чекаючи своїх чоловіків, які невідомо чи взагалі ще булиживі. В кінці грудня 1943 року радянські війська почали звільнення Вінниччини.Але ворогові, що зосередив тут великі сили, вдалося 11-12 січня 1944 рокузупинити наступ, наших частин і навіть перейти у контрнаступ. Ряд ужезвільнених районів області знову опинився в руках фашистів. У березні почавсяновий наступ радянських військ на Правобережній Україні.
Зароки тимчасової окупації німецько-фашистські загарбники і їх румунські сателітизавдали господарству Вінниччини великих збитків. Із 549 великих підприємств 376були зруйновані цілком. Серед них Вінницький суперфосфатний завод, швейнафабрика ім. Володарського, ряд цукрових заводів. Величезних матеріальнихзбитків було завдано колгоспам, радгоспам, МТС. В селах гітлерівці зруйнували44230 будинків, в тому числі 4868 будинків виробничого призначення. Значноїшкоди завдали вони культурно — освітнім закладам. На території області булозруйновано і спалено 433 школи, 29 приміщень лікарень, 22 технікуми, а вВінниці — приміщення двох вузів, драмтеатру, обласної і дитячої бібліотек,готель «Савой» і та ін. Гітлерівці спалили 27 сіл, 16 тисячвиробничих приміщень у колгоспах, вивезли до Німеччини 176 тисяч голів готовоїхудоби, близько 150 тисяч коней, 235 тисяч свиней, 158 тисяч овець і кіз, 687тисяч голів домашньої птиці. Населення області зменшилось більше ніж на 30процентів його довоєнної чисельності. Збитки, завдання окупантами народному господарствуобласті становили понад 18 мільярдів 571 мільйон карбованців у довоєнних цінах.1
Дужеважко було читати ті архівні документи в яких писалось про зраду нашихспіввітчизників і перехід їх на сторону фашистів у вигляді поліцаїв ідонощиків. Можна сказати що ці «перевертні» поводились із своїмиспіввітчизниками ще гірше ніж фашисти. Усе це підтверджує що з перепису 1945року кількість населення м. Вінниці зменшилось в 3 рази порівняно з 1939 роком.Винищували дітей, старих людей, жінок, хворих. Окупанти не знали жалю, каральніоперації тривали майже безперервно. Але не дивлячись на це партизанський рухопору наносив сильні удари по фашистам, у цьому народних месників широкопідтримувало мирне населення — це їжа, одяг, переховування і лікування хворих.Гітлерівці ж на це відповідали масовим вивезенням української молоді доНімеччини. Окрім того намагались зробити з слов'ян темне і неосвідчене бидло,якому навіть забороняли, мати дітей тому ми були приречені на знищення. І привсьому цьому німецькі хроністи і журналісти весь час згадують про маленькекозеня яке годував Гітлер і дуже полюбив тваринку. Хоча дуже важко сказати, хтоз них був твариною і в якій мірі.
Намою думку нам слід би пишатися тим, що наші батьки і діди не здалися і не сталина коліна перед ворогом, і віддавали перевагу смерті за Вітчизну перед зрадництвом.
Списоквикористаних джерел і літератури
Монографії таброшури:
1. Бабій К.ГПартизанськими стежками Вінниччини. — Одеса. — 1975р.
2. Баженов П.Р.Нариси історії Поділля. На допомогу вчителю. — Хмельницький. — 1990р.
3. БезкоровайнийА.Л. Без вісти не пропали. — Вінниця. — 2005р.
4. Безуглий В.П.Облава на озброєного вовка. — Київ. — 1986р.
5. Безуглий В.П.Таємниці, Вервольфа". — Вінниця. — 1962р.
6. Білозерова. Л.А.„Вервольф" — рокова таємниця Гітлера. — Вінниця. -1996р.
7. Бурченко Т.Д.Рейд до Південного Бугу. — Київ. — 1988р.
8. Владіміров Д.В.Вогненна зона. — Київ. — 1982р.
9. Вінниця обласнаредакційна колегія Книги Пам'яті України „Вінницька область". — Том 1. — 2001р.
9. Гальчак С.Д.Визволення Вінниччини від нацистських загарбників. — Вінниця. — 2004р.
10. Гальчак С.Д.„Східні робітники" с Поділля у третьому рейху:
депортація, нацистськакаторга, опір поневолювачам. — Вінниця. — 2004р.
11. Гучва П.І. Зісторії ОУН на Вінниччині. — Вінниця. — 1999р.
12. Загородній І.М.Руїни „Вервольфу" свідчать. — Вінниця. — 2002р.
13. Олійник П.Д.Вінниччина в роки Великої Вітчизняної Війни 1941-1945рр… — Одеса. — 1971р.
14. Птущенко О.В.Вінниччина в період Великої Вітчизняної Війни 1941-1945рр… — Київ. — 1965р.
15. Поділля у ВеликійВітчизняній Війні 1941-1945рр… Збірник документів і матеріалів. — Львів. — 1960р.
16. Судин Ю.П.Командир групи УПА „Південь" полковник „Батько". — Коломия. — 2001р. П.СмолійІ.Д. Сторінки воєнної історій України. — Київ. — 2002р.
18. Кугай П.П. Білявовчого лігва. Документальна повість. — Київ. -1974р. Журнали та періодичнівидання:
1. Білей Н.К.„Вервольф" правда і вигадки. // Панорама. — 2001р. — 10 липня
2. Бранько Я.В. Невсі таємниці розкрив, Вервольф". // Хочу все знати. -1994р. — 2 лютого.
3. Будьона Л.П. Зісторії руху Опору на Вінниччині // Вінницька газета. -2005р. — 12 квітня. — №44-45
4. Верховлюк В.Д.Фашистський смерч пронісся над Вінниччиною //Вінницька газета. — 1998. — 9травня. — №49-50
5. Гальчак С.Д. Навівтар перемоги. Боротьба партизанів та підпільників під час звільненняВінниччини. // Вінницький край. -2004р. -№1
6. Гальчак С.Д. Силинаціонально-визвольного спрямування на теренах Поділля в період нацистськоїокупації краю // ВДПУ ім. Коцюбинського: наукові записки серія історія. — Вінниця.- 2002р. — Випуск 4
7. Гальчак С.Д.Нацистський геноцид на Вінниччині // Сторінки воєнної історії України. Збірникнаукових статей. — Київ. — 2002р. — Випуск 4.
8. Гальчак. С.Д.Боротьба подолян за державне відродження України під час нацистської окупації.// Поділля у контексті української історії. Матеріали Всеукраїнської науковоїконференції 29-30 листопада 2001року. — Вінниця. — 2001р.
9. Гудожник П.В.Наші земляки кували перемогу в тилу ворога // Вінницька газета. — 2002р. — 30травня.
10. Завальнюк Л.Н.Другий зимовий похід і Поділля. // Панорама. -2001р. — 24 листопада.
11. Іванюк О.Є. Щеодин погляд на „Вервольф". // В ДНУ ім. Коцюбинського: Вісникстудентського наукового товариства історичного факультету. — Вінниця. — 2004р.- Випуск 5
12. Малигін А.П.Повстанський рух на Вінниччині в 1942-1944рр… // Тези доповідей і повідомленьВінницької обласної історично-краєзнавчої конференції 18 лютого 1999року. — Вінниця. — 1999р.
13. Малишевський І.Т.Привид Коломихайлівського лісу. // Вітчизна. -2001р. — 29 червня.
14. Мельничук І.П.Німецько-фашистський окупаційний режим у Вінниці. // В ДНУ ім. Коцюбинського:наукові записки серія історія. — Вінниця. — 2000р. — Випуск 2.
15. Пархомчук Т.А.Зона W // Дзеркало тижня. — 2002р. — 14 грудня
16. Птущенко М.П. Взоні ставки „Вервольф". — Вінниця. — 1996
16. Петрова О.С.Становище на Поділлі в роки німецької окупації 1941-1944рр… // В ДНУ ім.Коцюбинського: наукові записки серії історія. -Вінниця. — 2005р. — Випуск 9
17. Шафранський Є.Г.Вісім таємниць — вісім поверхів „Вервольфа". // Хочу все знати. — 2003р. — 9 липня
18. Чорна Н.Ф.Єврейське гетто на Вінниччині 1941-1944рр… // В ДНУ ім. Коцюбинського: Вісникстудентського наукового товариства історичного факультету. — Вінниця. — 2004р.- Випуск 5
Архівніматеріали:
1. Державний АрхівВінницької області Ф.П. 425. — Опис 1. — Справа 503
2. Державний АрхівВінницької області Ф.П. 425. — Опис 1. — Справа 513
3. Державний АрхівВінницької області Ф.П. 425. — Опис 1. — Справа 552