Реферат на тему:
ВІЙСЬКО КНЯЖИХ ЧАСІВ/>.Слов'янита варяги
План:
Княжа доба
Словяни
Слов’янськевійсько
Городи
Варяги
Варязьке військо
Значіння варягівдля України
Княжа доба
Предки наші, слов'яни,ввійшли в історію як плем'я вояків-завойовників. Зі своєї прабатьківщини, ізбезмежних пущ східної Європи, вони порозходилися на всі сторони, попромощувалидороги серед нетрів та дряговиння, опанували великі ріки, ввірвалися у степи.Протягом століть поусували зі свого шляху чужі народи, перебилися до Чорногоморя й дійшли до недоступних Карпат. Немов та нестримна повінь, вони йшли всевперед, займали все нові простори, відбивали напади азійських орд, колонізувалидикі поля. У змаганнях з іншими племенами вони перемагали своєю свіжою буйністюта стихійним розгоном. Але військова організація їх була не вироблена, зброя примітивна.Не знали солідарності! й дисципліни, неохоче злучалися у тривкі союзи. Підталановитими полководцями творили великі маси, здібні до одчайдушних походів ізавзятої боротьби, дивували всіх своєю живучістю й невгамовною силою. Але таксамо скоро попадали в незгоду і братовбивчу війну, їх великі військарозбивалися на малі племена та слабосильні, недисципліновані ватаги. Слов'янськівоїни — це був військовий матеріал першої якості, та не було це свідоме,дисципліноване військо.
З цієї пливкої, маси першусправжню армію витворили київські князі-завойовники. Аскольд і Дір, Олег, Ігор,Святослав — це ті могутні постаті, що нашу історію з тісних закутин вивели вширокий світ, пустили українські кораблі на Чорне море, повели свої полки на Кавказі Каспій, дотягли до Дунаю й балканських гір. Ядром їх війська булискандинавські варяги, лицарі заковані в залізо, з обсіченими мечами, зв'язанівоєнним братерством, відважні й на все готові. Вони дали нам перший зразоквійська, що знало сувору дисципліну, — найважливішу з військових чеснот. За їхприкладом почала творитись наша дружина, лицарське прибічне військо князів. Цядоба дала воєнним походам реальні цілі; воєнна сила мала служити потребамгромадянства, боронити торгівлю, протидіяти експансії сусідів; армія служиладержаві.
Коли ж українська держава вжесконсолідувалася, — в часах Володимира Великого, Ярослава Мудрого й їхнаступників — коли були вже границі тривкі й усе державне життя стало насильних підвалинах, наше військо на пару століть прийняло постійніорганізаційні форми. Вже лише в подробицях відбулося поліпшення, потрохимінялася зброя, творилися другорядні формації, розвивалася тактика, але основивійська були вже утривалені. У боротьбі зі степовими ордами розвивалосялицарство, ті воїни «під трубами повиті, під шоломами колихані, кінцем коня годовані», виідеалізувалисявоєнні звичаї, повстало свідоме національне військо.
Пізніше Східноукраїнська державасеред домашніх чварів і непосильної боротьби зі степом почала занепадати. Підударами татарських таранів упав старий Київ. Тоді огнища життя попереносилисяна захід, на Волинь і в Галичину
Данило й іншігалицько-володимирські князі користувалися військовим досвідом західних країн,досліджували незрівняну тактику монголів і поставили свою армію на новихосновах. Галицькі «оружники» повнили сторожу на найдальшому західному бастіоні наших земель,стояли непорушно як та залізна стіна, »блищали щитами і зброєю — на сонцесхожі...«
Така коротка історія нашоговійська у княжу добу: від примітивних слов’янських воїнів через варязьку школуі степові походи дійшли ми до світлих київських та західноукраїнських полків. Цейрозвиток розглянемо докладно.
Слов’яни
Воєннаорганізація слов’ян спиралася на роди й племена.
Рід це була велика родина, щоскладалася з кількох десятків людей, посвоячених між собою. Жили вони в однійоселі, мали спільне майно — землі, ліси, ловища, худобу та підлягали владі найстаршогов роді. Члени роду взаємно собі помагали. Коли хто одного з них покривдив, усімали за покривдженого заступатися. Коли кого вбито, свояки мали обов’язок помститисяза його смерть. Але найважніше завдання роду було — оборонити своїх людей відворожого нападу. Слов’яни ставили свої оселі в недоступних місцях, у густомулісі або серед непрохідних боліт. Укріплювали їх валом і частоколами. Рід дбавпро зброю та всякі воєнні засоби, приготовлював оборону оселі, держав сторожу,,щоб устерегтися перед несподіваним нападом ворогів. Рід, це була основна воєннаформація, що репрезентувала водночас групу посвоячених людей, оселю,господарську організацію й відділ війська. Хоч була це одиниця невелика, але жвизначалася великою суцільністю й моральною силою. Члени роду йшли в бій,боронячи свою рідну оселю, своїх жінок і дітей, своє майно й увесь свій добуток;боролися завзято, бо боротьба рішала про те, чи жити їм, чи пропадати. Провіднад військом роду мав найстарший у роді, або той, кому члени роду доручили цей обов’язок.Здається, звався він староста.
Вищою організацією було плем’я.До племені належали роди з традицією давнього посвоячення або такі, щозамешкували одну околицю. Плем’я єднали спільні обичаї, вірування, спосібжиття, одяг, говір. В часі небезпеки поблизькі оселі умовлялися, як виступитина ворога, закладали спільні укріплення, приготовляли місця, де все населення моглосховатися. На чолі племені стояли князі, а старшини родів творили раду, віче.
Найдавнішим наш літопис подаєімена племен, що жили на українських землях: над Дніпром біля Києва — поляни,над Десною й Сулою — сіверяни, на Поліссі — деревляни, над Бугом — дуліби абоволиняни, над Дністром — уличі й тиверці, десь на заході — хорвати. Такихплемен було певно більше, але пам’ять про них не збереглася. Тільки давнігородища вказують на місця, де скупчувалася давня воєнна організація.
Деякі племена мали більшівоєнні сили, поширяли свою владу на широкі простори й основували тривкідержави. Найдавніші традиції мала держава київська. її основник Кий, запереказом, відбував мандрівку зі своїм родом, зайшов аж над Дунай і там хотівпоселитися. Але остаточно осів із братами над Дніпром і тут виставив городКиїв. Коли брати повмирали, »рід їх почав держати князювання над полянами«.Досить сильну державу мали деревляни, — їх столицею був город Іскоростень(тепер Коростень). Згадували вони з пошаною своїх «добрих князів, що збагатилибули Деревлянську землю». За князювання Ольги жив останній деревлянський князьМал. Про могутню державу волинян переказав нам відомосте один арабськийписьменник, Масуді: »3поміж цих народів один попереду, за давніх часів, маввладу над іншими; князь його звався Маджак, а сам народ звався валинана. Цьомународові за давніх часів корилися всі інші слов’янські народи, бо влада булайого та інші королі його слухалися«. На крайньому заході нашої території повсталиславні червенські городи, ряд могутніх твердинь між Бугом та Сяном, із головнимгородом Червнем посередині. Хто заснував ці укріплення, про це літописці непереказали нам нічого. Але могутні городища, що залишилися досі, свідчать просилу тієї давньої воєнної організації.
Розвиток тодішньої держави залежавзовсім від особистих прикмет князя-основника. Коли володар був талановитий,умів створити воєнні збройні сили й своїм авторитетом тримав у єдності різніплемена, то держава існувала й розвивалася успішно. Коли ж верховна владаослабла,- коли не стало сильної руки, що тримала цілість, відразу проявлялися змагання.Відживали окремішні племена, дрібні князьки підіймали голову, збунтувалися ціліоколиці, поставали нові осередки, — держава розпадалася. Не раз приходило доповної анархії, боротьби всіх проти всіх, як про це
оповідає літопис: «повстав рід на Слов’янське військо. рід, були міжними чвари й самі почали воювати один одного...» Треба було чекати довгий час,доки знову не появилася сильна одиниця й не перевела нової військової й політичноїорганізації та не створила нової держави.
Слов’янськевійсько
Про сам устрій слов’янськоговійська знаємо небагато. Назва війська була тоді — в о ї, рідше вживалося цеслово в однині — воїн. Старшини над військом звалися воєводами. Не було міжними ніяких ранг, ні ступенів. Всі важніші справи вирішували на вічу, особливо,коли доводилося вести війну або складати мир. »У слов’ян і антів«, писавгрецький Історик Прокопій у VI. віці, »панує не одна людина, але давно вониживуть так, що всім порядкує громада, — всі справи, щасливі, чи погані, йдутьдо громади«. Але в бою провід мав один верховний воєвода. На чолі слов’янськихантів у боротьбі з готами коло 370—380 рр. стояв князь Боз із синами й 70старшин.
До бою слов’яни йшли спершуневпорядкованою громадою. «Вони не знають бойового ладу, ні не вміють вестиборотьби впорядкованими лавами«, оповідає грек Маврикій у VII. в. Пізніше,мабуть, за прикладом краще зорганізованих сусідів, слов’янські племена припиликращий устрій. Може бути, що слов’яни знали вже десятковий поділ на сотні йтисячі: в Києві вже в дуже давніх часах стрічаємо округи з назвою тисячі, підпроводом тисяцького.
Чужосторонні письменникизмальовують слов’ян як військо слабо озброєне. «Виступаючи в бій, вони йдуть наворогів, здебільше, піші, в руках їх невеликі щити та списи, панцирів вони ненадягають. Деякі не мають ні сорочки, ні плаща, а тільки в коротких штанях ідутьбитися з ворогами», переказує Прокопій. Сам він був полководець, знав добревоєнну справу й його голос має тут велику вагу.
Інші письменники потверджуютьі де в чому доповнюють цей опис. Згаданий вище Маврикій каже, що слов’яни малипо два списи, луки з отруйними стрілами її дуже тяжкі щити. Михайло Сирськийоповідає, що слов’яни несли до бою по два-три списи, іншої зброї не вживали. ПавлоДякон згадує, що слов’яни боролись списами та сокирами та що рукою кидаликаміння. Арабський географ Ібн-Росте й перський письменник Кардезі описують, щослов’яни мали коня, списи та щити. Ще один араб ізгадує сокири.
Як з цих описів видко, слов’янивживали до нападу найбільше списів, кожний воїн мав їх по два або по три. Цебула зброя, яку найлегше було виробити, — всі примітивні народи йшли у бій зісписами. В давній словенській мові були аж три різні назви на спис — коп’я, сулиця, оскеп, видко існувалирізні роди списів. Сокира це теж стародавня зброя. Пізніше її поліпшили, й такповстав топір (назва іранського походження). Лук був відомий слов’янам здавна,але не розвинувся як бойовий снаряд так усебічно, як розвинувся він у степовихнародів. Пізніше луки приходили до нас від печенігів та половців. До киданнякаміння слов’яни вживали пращі.
Замітна річ, що у слов’ян удавніх часах не був іще відомий м е ч. До боротьби зблизька служив тількикороткий н і ж. Мечі слов’яни перейняли, мабуть, від Германських готів. До охорони тілавживали щита, — старої зброї індоєвропейських народів.
Не можемо подати докладнішогоопису зброї давніх слов’ян. — З тих часів не дійшло до нас ніяких картин, щозображували б озброєння слов'янина. З археологічних розкопів знаємо різні родизброї, але дуже важко сказати, чи ця або та зброя слов’янського походження, чиналежить до інших племен. Вже в тих часах був живий обмін зброєю і, щопоявилося в одного народу, те незабаром переймали інші. Так зброя слов’ян небула все однакова, а змінялася й уліпшувалась.
Слов’яни не дорівнювали своєюорганізацією сильнішим сусідам. Не могли вони й мірятися з Візантією, що маланайкраще військо в тодішньому світі, славну кінноту й недоступні твердині. І устрічах з германами виявлялися значно слабшими. В IV. віці підбили їх Готи. Грізнимпротивником слов’ян були теж монголи. Дикі гуни своєму поході через Європурозгромили слов’янські племена, отім слов’яни підлягали аварам. Але й уборотьбі зі сильнішими народами слов’яни виявлялися добрим військовимматеріалом. Знавець східної Європи, арабський письменник Ібрагім Ібн-Якуб кинувтакі слова: «Слов’яни люди сміливі, здатні до боротьби, коли б не незгоди середїх численних і порозкиданих племен, то з їх силами не міг би зрівнятися ні одиннарод світу«. Треба було тільки сильної руки, що з'єднала б слов’ян та дала їмсильну політичну й військову організацію.
Городи
Коли слов’яни не дорівнювалиіншим народам зброєю й організацією, то перевищали їх способом будови городів.Північні землі й досі вкриті великим числом городищ, валів та окопів, щозалишилися по давніх городах. На Київщині є. їх до 450, в Чернігівщині 150, наВолині 350, на Поділлі 250, в Галичині понад 100. Коли дочислити ще інші землі,то Україна має до півтора тисячі городищ. Недаремне скандинавці називалиУкраїну «землею городів». Частина цих городищ походить із доісторичнихчасів, але переважливе число — з V.-VIII. століття, з часів, коли розвиваласявоєнна організація слов’ян. Слов’янські племена не мали сили перемогти ворогіву чистому полі, то й боронилися так, що ставили скрізь укріплені городи. І вцій справі дійшли вони до великого мистецтва.
Слов’янські городи малирізнорідне положення. Найчастіше вони стояли на високих, стрімких горбах, середнедоступних лісів, — це були потайні захисти, де населення ховалося тоді, колине мала надії встояти перед ворогом. Інші городи були при людних шляхах, надберегами великих рік; вони служили для охорони торгівлі Ті забезпекикомунікаційних доріг. Ще інші стояли на недоступних островах серед рік та озер,або на підвищених місцях між болотами й багнами. Тут сама природа боронилалюдину, доступ до такого місця йшов тільки потайними переходами, по кладках тамостах, що їх посторонньому ніяк було відшукати. Деколи навіть город ставилисеред боліт, на палях, повбиваних у землю.
Розмір городищ бував різний,залежно від терену та призначення города. Деякі городища такі невеликі, щомогли помістити ледве одну господарську садибу з будинками. Інші були дужеширокі, займали простір цілого морга, а то й більше. Городи на рівній площинімали звичайно форму кола або еліпси — таке укріплення було найзручніше дооборони. Городища, положені на горбах, мають вид не такий правильний, їх планзалежав від положення й укладу узгір’я.
Укріплення городів складалисяголовно з валів і ровів. Вал: бував кілька метрів заввишки. Там, де доступ бувлегший, сипали вали вищі й сильніші. У більших городах вали йшли двома і трьомарядами. Вал будували з землі, яка була на місці, найрідше з глини, бо її можнабуло добре втовкти. По надвірній стороні города залишали рів і, як буланедалеко річка, пускали до фоси воду. Вал скріпляли часом дерев’яними палями,частоколом. Вхід до городі вів через оборонні ворота. Як виглядав слов’янськийгород усередині, чи були в ньому ще які укріплення, який вигляд мали внутрішнібудови — про те не знаємо нічого певного. В пізніших часах городи частоперебудовували і зміняли так, що найдавніші укріплення попропадали без сліду.
Городи давали слов’янамбезпечний захист від ворога. Втих часах мало хто міг зважитися добувати недоступний город. Небуло ніяких машин до облоги й укріплення можна було добути тільки приступом.Положення оборонців було легше, ніж дозувальників. Оборонці ховалися за вали йчастоколи, з безпечного місця кидали на ворога каміння, стріляли з луків,метали списами. — до них доступити було важко. Коли укріплення були сильні, йзалога мала доволі харчів та води, город міг боронитися довго.
Городи це найсильніша сторонавоєнної організації слов’ян; вони забезпечили наші племена перед знищенням іпоневоленням та дозволили їм творити своє незалежне життя.
Варяги
На розвиток нашого війська внайдавніших часах особливий вплив мали варяги. Були це збройні ватагискандинавові,, що приплили до нас від Балтійського моря. Назва варяги означалазаприсяжену дружину. На заході називали їх іще й норманами, тобто людьмипівночі, або вікінґами — войовниками. Зо своєї холодної, мало родючої батьківщинивони пускалися в море й здобули собі славу одчайдушних мандрівників та добичників.Вони нападали раз-у-раз на побережжя сусідніх країн, поем лилися у Франції, вАнглії, дібралися до Ісландії та Ґренландії добилися на Середземне море, заснувалидержаву на Сициліі — пливали аж до Азії й Африки. Збройні ватаги цих скандинавськихдобичників перепливали зчаста й Балтійське море й річними шляхами входили вкраїни Східноі Європи. Мета їх походів була — добич. Нападали на слабшіплемена, грабували все, що тільки мало яку вартість, добуте майно вивозили таперепродували в інших країнах. У слов’янських землях вони спершу спинялисятільки короткий час, для грабежі й торгівлі. Але пізніше позакладали свої оселісеред слов’ян, попідбивали різні племена й почали жити з данин, що платили їмпереможені.
Варяги відіграли велику рольпри заснуванні найдавнішої нашої держави. Літописець оповідає, що варягиопанували спершу північні землі, потім два добичники, Аскольд і Дир., приїхаличовнами до Києва, зайняли тутешній город і почали княжити над плем’ям полян.Пізніше з Новгорода прийшов із військом Олег, воєвода князя Рюрика, й зайнявКиїв в імені малого Рюрикового сина Ігоря — так на Україні почала княжитинорманська династія. Чи літописець правдиво змалював початки київської держави,це справа не цілком ясна, різні історики різно це пояснюють, — але що варягимали велике значіння для організації нашого війська, це річ безсумнівна.
За перших князів варягитворили найвартіснішу частину княжого війська, особливо ж увесь провід був у їхруках. Це видко із договорів князів із греками; в них згадується саміскандинавські прізвища. 907. р. Олег під Царгородом вислав до грецького царяпослів Карла, Фарла, Вельмуда, Рулава, Стемида. 912. р. в посольстві виступаютьті самі висланники, та, поруч них, Інегелд, Карн, Фрелав, Руал, Труан і ін. В,умові Ігоря з 945. р. Згадані знов імена: Вуєфаст, Акун, Істр, Шибрид, Алдан,Адулб, Ігелд, Турберн і багато інших. Головним воєводою Ігоря був Свенельд. ЗаСвятослава воєводами були — Ікмор і Сфенкел.
Пізніше до війська почалодопливати що раз більше місцевого населення. Але ж як треба було* доброго йпевного війська, князі спроваджували варягів. Так князь Володимир Великий 980.р. їздив »за море«, тобто до Швеції, та привів собі варягів; — вони допомоглийому добути Київ. Ярослав Мудрий аж тричі покликував собі варягів: уперше 1015.р., коли хотів забезпечити для себе Новгород, удруге 1017. р. проти польськогокнязя Болеслава, утретє 1024. р. проти брата Мстислава. У вирішних бояхраз-у-раз виступали сили варягів.
Яке велике було варязькевійсько на Україні, про те не маємо докладних відомостей; літописці рідко колиподають докладні числа. Арабський письменник Ібн-Фадлан к. 922. р. писав таке:»У руського короля є звичай, що з ним на дворі його живе чотириста відважнихтоваришів і вірних людей, які разом із ним умирають і дають себе на смерть занього. Цих чотириста людей сидить під його престолом, а престол його — великий,дорогим камінням оздоблений«. Це, ймовірно, тільки прибічна сторожа князя, неціле військо. Сто років пізніше, 1015. р. наш літописець оповідає, що ЯрославМудрий до походу на Святослава зібрав був у Новгороді тисячу варягів. Та цебуло саме після того, коли новгородці значну частину варягів вирізали за їхнасильства, — перше було варязького війська більше. У Візантії згадуєтьсянайбільший відділ варягів — шість тисяч, імовірно, й на Україні варязьківійська не мали більш, ніж кілька або кільканацять тисяч людей.
Варязькевійсько
Варязькі частини складалися зпрофесіональних вояків, що воєнне діло вважали за своє постійне заняття, звійни добували прожиток і майно. Старшина над військом звався князь(по-скандинавському «конунг»). Спершу це не був титул володаря, а тільки назваватажка. Князь сам організував свої частини. Ядром війська була дружина. До неїналежав рід князя й його близькі товариші, та інші певні й вибрані люди. Цебула прибічна Гвардія князя, підпора його влади й основа сили. Члени дружинискладали князеві присягу на вірність і між собою вважалися за побратимів.Дружина йшла з князем у похід і при його боці і зустрічала ворога. Дружинникитворили княжу раду, без них він нічого не рішав. Дружина користувалася частиноюприбутків князя, що йшли з данин підбитих племен, з торгівлі, воєнної добичі йін. З-поміж визначних членів дружини князь назначав старшин для різних частинвійська, посадників для городів і волостей та всяких своїх урядовців. Нижчучастину дружини творили вояки різного роду й походження, що повнили службу якрядовики.
Крім власної дружини, князькористувався дружинами інших ватажків, що наймалися до нього на службу. Такийватажок складав із князем умову щодо часу служби та плати. Коли реченецькінчався, він мав право князя залишити й шукати собі місця де-інше. Платанайманим ватагам звалася — скот (із скандинавського »скат«. — гроші, скарб).Один норвезький переказ оповідає, що конунг Еймунд діставав від нашого князяЯрослава по унції срібла на рядового вояка на рік та по півтора унції длястаршого на човні; пізніше жадав по унції золота для рядовиків та по пів гривнідля керманича. (Гривня — це фунт срібла, унція — 1/6 гривні). Військо діставалоплату й хутрами або шкірками дорогих звірів чи іншими вартісними речами.Ватажки й вояки, що довший час служили князеві, ставали членами його власноїдружини й користувалися всіма її правами.
На які частини поділялосяварязьке військо, про те докладних відомостей нема. Найменшою військовоюодиницею була, мабуть, залога човна, 40-60 людей. Варяги відбували раз-у-разпоходи морем та ріками, тим то люди, що належали до одного човна, жили міжсобою близько й спільно стрічали всякі небезпеки. В Скандинавії такі«корабельні дружини« були широко відомі. Так само було воно й серед варягів наУкраїні. У першій умові Олега з греками воєнну контрибуцію означували по І2гривень на »ключ«, тобто керму корабля. Керманич човна у війську Еймунда бравбільшу плату, ніж всі інші вояки, отже вважався старшим над залогою човна. Убою військо поділялося на якісь більші частини, що ставали на »чолі« та покрилах, але ми не знаємо, які великі були ці відділи та як вони звалися. Незнаємо теж назв та ранг старшини. В походах Святослава на Болгарію згадуєтьсяполки під проводом визначних старшин, як Ікмор, »що після Святослава мав першемісце«, і Сфенкел, »що вважався третім по Святославів.
Озброєння варягів дужевідрізнялося від слов’янської зброї. Варязький вояк мав на тілі панцир, що внас звався броня, на голові шолом, на лівій руці держав довгий щит. До нападуслужив йому меч, топір і коп'я. У порівнянні зі слов’янами варяги були озброєнікуди краще — панцирі й шоломи забезпечували тіло від ударів ворога, меч дававперевагу в боротьбі зблизька. Завдяки своїй сильнішій зброї варяги легко перемагаливатаги слов’ян.
Значінняварягів для України
Варяги мали в цілій Європіславу першорядного війська. Самою своєю появою вони викликали захоплення йстрах. Араб ібн-Фалдан оповідає: «Я бачив русів (варязькі полки) — не видав ялюдей більших тілом, як вони — мов ті дерева пальмові. Вони руді, не одягаютькаптанів, ні свит а чоловік одягає плащ, і окутує ним один бік і одну рукувиставляє з-під нього. Всяк має завжди при собі меч, ніж і сокиру. Мечі в нихширокі, хвилясті, франконського виробу». Візантійський письменник Псел 1057. р.описує відділ варягів у грецькій службі; вони, мовляв, »страшні на вигляд іпоставою«, мають ясно-блакитні очі, не голять бороди, на вдачу повільні, непоспішають, та не шкодують своєї крови й не звертають уваги на рани. Озброєнівони довгими коп’ями й топорами, з одного бокузагостреними. Грек Лев Діякон, що описав докладно похід Святослава • наБолгарію, з признанням висловлюється про українські полки, що йдуть до боюрівною лавою, мов та стіна, озброєні коп’ями і щитами. Він описує різні хвилинибою, славить завзяття й хоробрість войовників півночі та їх погорду до смерті.«Про тавроскигів (так він зве військо Святослава) розказують таке, що вони, хочі переможені, не віддаються в руки ворогів. Коли не мають уже надіївирятуватися, устромлюють собі в груди мечі й так себе вбивають. А роблять цетому, що мають такувіру: кажуть, що вбиті ворогами в війні, після смерті, як душа вийде з тіла,служить на тому світі своїм убийникам. Тавроскити бояться такої неволі, й самісебе вбивають, щоб не служити своїм переможцям».
Варяги служили в українськомувійську до половини XI. віку. Головну роль відігравали вони в походах Олега йІгоря на Чорне море, в далеких боях на Каспію й Закавказзі, в славнійболгарській кампанії Святослава, також у війнах Володимира Великого та ЯрославаМудрого. Варяги дали нашому війську дуже багато. Вони поширили в нас свою зброютак, що змінився спосіб воювання. Під впливом варяг прийнялася нова військоватактика. Військо йшло в бій упорядковане, одною лавою, не так безладно, як цебуло в давніх слов’ян. Вони привчили військо до ладу, послуху й дисципліни, давализразок солідарності, єдності й товариського життя. їх завзяття, рухливість, відчайдушність,витривалість — ці дорогоцінні прикмети доброго вояка — ввійшли в кров нашогонароду. Варяги вивели наші воєнні сили з далеких пущ і кинули їх на широкі степовіпростори, на далекі моря й у чужі країни. Що в давнього нашого військарозвинувся дух ініціативи, саможертви, лицарства — це у значній мірі заслугацих скандинавських завойовників.
Але пізніше наша держава йармія знайшла опору у власного населення й почала формуватися на власнихосновах. Тоді варяги вже не мали що робити на Україні. Це було дороге військо,мало великі вимоги й не раз дошкулювало місцевому населенню. Так 980. р. коливаряги добули Київ для Володимира, зажадали для себе викупу: «Це город наш, мийого добули, хочемо взяти викуп — по дві гривні від чоловіка». Володимир нехотів нищити мешканців і наказав варягам чекати, аж зберуть гроші. Варягичекали місяць, але побачили, що князь їх перехитрив, і що вони нічого від ньогоне дістануть. Тоді почали проситися, щоб пустив їх до Візантії. Володимирзгодився на це, вибрав з-поміж них людей «добрих, розумних і хоробрих», роздавїм городи, а решту пустив зі служби. Та до грецького царя він подав вістку: «Цейдуть до тебе варяги, не тримай їх у городі, бо нароблять тобі лиха так, як ітут накоїли, але порозводь їх у різні місця, та назад не пускай ні одного». —Так само 1015. р. в Новгороді Ярославові варяги «насилля творили новгородцям іжінкам їх — новгородці повстали на них і їх винищили.»
Останній раз варяг згадуєлітопис під 1036. р. Тоді Ярослав Мудрий привів їх з Новгорода обороняти Київвід печенігів. Пізніш уже ніяких звісток про них не стрічаємо. Частина їхперейшла до Візантії, решта поперемішувалася з місцевим населенням.