Вступ
Актуальність цієї теми не можнапереоцінити, вона полягає в тому, що проблема здобуття незалежності – це вічнапроблема. Шлях до утворення незалежної і суверенної держави Україна був дужетернистим. Ще в далекому минулому український народ прагнув ні від кого незалежати: боровся за свою свободу, незалежність і визнання у світі.
За часів Київської Русі слов’яни мали своюдержаву, свого правителя, мову (старослов’янську), християнську віру;відбивалися від нападників і знали за що боролися і що захищали. Пізніше козакиборолися за незалежність і створення своєї держави, проти кріпацтва і неволі,проти насадження чужої віри і мови. Ще пізніше, на початку XX століття,українці, шляхом революції проголосили Українську Народну Республіку, але тодіРосія не давала повної автономії Україні.
Отже, майже протягом всієї історіїукраїнський народ прагнув до незалежності, і ось він здобув цю довгожданнунезалежність. Ось чому ця тема так актуальна.
Мета цього реферату полягає в тому, щоб дослідити той шлях, яким ішлаУкраїна до здобуття незалежності, етапи створення незалежної суверенноїдержави, посилити відчуття гордості за свою державу, відродити патріотизм вдушах українців.
Завдання реферату:
− з’ясувати причини і наслідкиздобуття Україною незалежності;
− проаналізувати етапистворення незалежної держави Україна;
− вияснити зовнішньополітичніпогляди України після становлення незалежності;
Огляд літератури:
Для написання реферату автор використовуєряд статей, в яких розповыдаэться про становлення незалежності України. Зокремав статті Левка Лук'яненка розповідається про безпосередні події 19–24 серпня1991 року – так званий путч. В статті Миколи Плав'юка розглядаєтьсяспіввідношення становища України перед і після проголошення незалежностіУкраїни. В статті з журналу «Історія України» за серпень 2001 року,розповідається про те, як відбувалося становлення незалежності України, числовиборців, які проголосували на референдумі 1 грудня 1991 року за те, щобУкраїна була незалежною та інші факти з історії України.
1. Кінецьперебудови, передумовипроголошення незалежності України
1.1 Декларація про державний суверенітетУкраїни – основа послідовного утворення її незалежності
У зв'язку з обговоренням Декларації просуверенітет України в парламенті виникла криза. Влітку 1990 р. новообраніпарламенти союзних республік один за одним проголошували декларації продержавний суверенітет. У цій ситуації М. Горбачов, обраний позачерговимз'їздом народних депутатів СРСР у березні того ж року Президентом СРСР,запропонував укласти новий союзний договір, що передбачав збереження єдиноїдержави. Народна рада вимагала рішуче декларувати намір України статинезалежною.
На той час кілька десятківдепутатів-комуністів відбули до Москви на XXVIII з'їзд КПРС, що поставило підзагрозу наявність потрібної кількості людей для прийняття постанов. На вимогуопозиції 6 липня Верховна Рада вирішила відкликати до Києва всіх народнихдепутатів, де б вони не перебували, у тому числі й В. Івашка, який був головоюредакційної комісії на з'їзді КПРС.
9 липня В. Івашко несподівано подав увідставку, заявивши, що він не бачить у Верховній Раді «надійної опори дляздійснення програми економічного, соціального і культурного відродженняУкраїни». (Незабаром він був обраний заступником Генерального секретаря ЦККПРС). Депутатська більшість залишилася без лідера. Скориставшись цим, опозиціяперейшла у наступ, і Декларація про державний суверенітет України була прийнята16 липня в редакції, на яку раніше важко було розраховувати. На позиціюукраїнських парламентарів вплинуло й те, що кількома днями раніше аналогічнийдокумент прийняла Верховна Рада РРФСР.
Декларація проголосила «державнийсуверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільністьвлади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність узовнішніх зносинах», верховенство Конституції та законів республіки на своїйтериторії, виключне право народу України на володіння, користування ірозпорядження національним багатством України. Декларація складалася з преамбулиі 10 пунктів.
Великі суперечки викликало питання промайбутню армію України. Врешті-решт було прийнято формулювання: «Українська РСРмає право на власні збройні сили». В Декларації записано, що «громадяниУкраїнської РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на територіїреспубліки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами беззгоди Верховної Ради Української РСР». Проголошувався намір У РСР стати вмайбутньому постійно нейтральною державою і дотримуватися трьох неядерних принципів:не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Щодо громадянства У РСРприйнято було компромісне формулювання: «Українська РСР має своє громадянство ігарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР». Народнійраді вдалося внести в Декларацію кілька поправок, зокрема, про самовизначенняукраїнської нації як основу суверенітету України, про призначення Генеральногопрокурора республіки українським парламентом, про визнання всього економічногоі науковотехнічного потенціалу, створеного на території України, власністю їїнароду.
За Декларацію проголосувало 355 народнихдепутатів, проти – 4. Здавалося, відкрився шлях до консолідації різних сил упарламенті. Але наступні події показали, що протистояння зберігається. Зокрема,Верховна Рада відхилила пропозицію надати Декларації силу конституційногозакону, що знову загострило стосунки між більшістю й опозицією.
Логічним продовженням Декларації продержавний суверенітет став закон «Про економічну самостійність УкраїнськоїРСР», прийнятий 2 серпня 1990 р. Головними принципами економічної політикиУкраїни було визнано:
власність народу на її національнебагатство та національний дохід;
різноманітність і рівноправність формвласності та їх державний захист; децентралізацію власності і роздержавленняекономіки; повну господарську самостійність і свободу підприємництва усіхюридичних і фізичних осіб у рамках законів України;
введення національної грошової одиниці,самостійність регулювання грошового обігу;
національну митницю, захищеність внутрішньогоринку.
Економічний суверенітет передбачав такожвзаємовигідні зв'язки з іншими республіками, вступ України у міжнародніекономічні і фінансові організації й співтовариства, право створення на власнійтериторії вільних економічних зон тощо.
Протистояння між «демократами» та«партократами» продовжилося під час виборів нового Голови Верховної Ради. На цюпосаду було висунуто 27 кандидатур. Серед них перший секретар ЦК КПУ С. Гуренкота другий секретар ЦК КПУ Л. Кравчук від більшості, І. Юхновський, Л. Лук'яненко,В. Яворівський, Л. Скорих, С. Хмара від опозиції. Тепер уже не тількиопозиція, а й депутатська більшість вирішила скористатися парламентськоютрибуною для пропаганди своїх поглядів. Напередодні голосування більшістькандидатів дружно зняла свої кандидатури. Залишилося п'ятеро претендентів.Після другого туру голосування переміг Л. Кравчук, за якого було подано239 голосів.
1.2 Спроба державного перевороту 19-21серпня 1991 року
Вранці 19 серпня 1991 року о шостій годиніранку майже в усіх містах по радіо люди дізналися про те, що в Москві створеноДержавний Комітет із надзвичайного стану. До складу комітету (незаконного, бойого створення не було передбачено тодішньою Конституцією Радянського Союзу)увійшли віце-президент СРСР Геннадій Янаєв, прем’єр-міністр СРСР ВалентинПавлов, голова КДБ СРСР Володимир Крючков, міністр оборони Дмитро Язов, міністрвнутрішніх справ Борис Пуго, заступник голови Ради оборони СРСР Олег Бакланов,президент Асоціації державних підприємств та об’єднань промисловості,транспорту та зв’язку Олександр Тізяков, голова Селянської спілки СРСР ВасильСтародубцев. Цей комітет був створений для того, щоб усунути від влади Президента СРСР М. Горбачова. Для наданнясвоїм діям видимості легітимності путчисти заявили, що Президент СРСР МихайлоГорбачов не може виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Його функціїбуло покладено на віце-президента Янаєва. До Москви було введено війська, аГорбачова заблокували на дачі в Криму. Заборонялася діяльність опозиційних КПРСгромадських об'єднань і випуск демократичної преси, відновлювалася цензура. У «Постанові №1 ДКНС» булоперераховано перелік заходів, якими буде порятовано країну:
1. По-перше, оголошувалися недійснимизакони та рішення органів влади та управління союзних республік, що суперечилизаконам СРСР. Це був сигнал Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Молдовіта Україні, котрі вже ухвалили Декларації про державний суверенітет.
2. По-друге, призупинялася діяльність політичнихпартій, громадських організацій та масових рухів, «що чинять перешкодинормалізації ситуації». Це був «привіт» народним фронтам та рухам, зокрема, й НародномуРуху України.
Керівництво Російської Федерації на чолі з ПрезидентомРРФСР Борисом Єльциним, маючи підтримку росіян, перш за все, москвичів, вчинилоопір путчистам. У зіткненнях із введеними до Москви військами загинуло 3людини. Реакція на путч у різних республіках була неоднаковою. Лідери Литви,Латвії та Естонії не визнали ДКНС не тільки тому, що він не відповідаврадянському Основному Закону, а й тому, що більше не вважали себе частиноюСРСР. У ці дні динамічно розвивалися події на Україні. Ранком19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу «Про створення тимчасовоїкомісії для запобігання надзвичайним ситуаціям», яку підписав першийвіце-прем'єр Костянтин Масик. За всіма ознаками, перші рішення українськогоуряду були пропутчистськими. У всіх виступах державних посадовців України 19–20серпня проходила турбота «про врожай». На цьому, зокрема, наголошував у виступіпо республіканському телебаченню тодішній голова Верховної Ради УРСР ЛеонідКравчук. Однозначно і негайно засудили московських заколотників політики тапартії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НРУ, УРП, Союзукраїнського студентства, «Меморіал», Товариство Лева, СНУМ. Учасників подійпідтримали донецькі шахтарі, які також постановили не визнавати розпорядженняДКНС, оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС таКПУ. Підтримали путчистів лише партійні функціонери ЦК КПУ.
20 серпня ввечері після дводобового засідання було ухваленорішення, за яким постанови ДКНС на території України не визнавалися. За ці двідоби стало зрозуміло, що ДКНС не спромігся взяти під контроль силові структурий оволодіти становищем. Тільки 23 серпня, коли путч було остаточно повалено,політбюро ЦК компартії України опублікувало заяву, в якій засуджувалася«авантюрна спроба антидержавного перевороту», але тоді ж в приміщенніЛьвівського облвиконкому КПУ були вилучені документи, які засвідчували, щопартійний апарат був обізнаний з планами перевороту.
2. Народження незалежної суверенної держави – України
2.1. Безпосередні події 24 серпня і проголошення Акту пронезалежність України
24 серпня на позачерговій сесіїВерховної Ради з доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук.Спільну доповідь зробили народні депутати О. Мороз – від більшості, та І.Юхновський – від опозиції.
У доповіді й співдоповідяхвисловлювалася єдина думка про необхідність вжиття рішучих заходів щодо захистусуверенітету України. Йшлося про структури суверенітету та механізм йогопрактичної реалізації. Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборониУкраїни та Національну Гвардію. Пропонувалось ухвалити закон про статус військ,розташованих на території України, вирішити питання про департизаціюправоохоронних органів республіки, вжити заходів щодо забезпечення економічногосуверенітету. Зокрема, уряд мав організувати перехід у власність Українипідприємств і організацій союзного підпорядкування.
У серпні ці заходи означалиутвердження незалежного статусу України. УРСР припиняла своє існування,народжувалася самостійна Україна. Щоб надати цілковитої легітимності цимдоленосним рішенням, І. Юхновський від Імені Народної ради запропонувавпроголосити акт, в якому мав бути зафіксований новий державний статус України,а потім підтвердити цей акт на Всенародному референдумі. Одночасно Народна радавиступила з вимогою заборонити діяльність комуністичної партії України.
У другій половині дня ВерховнаРада проголосила Акт незалежності України.
«Виходячи зі смертельноїнебезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку
з державним переворотом в СРСР 19серпня 1991 року, – зазначалося в цьому документі, – продовжуючи тисячолітнютрадицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення,передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна РадаУкраїнської Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошуєнезалежність України та створення самостійної Української держави – України.Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території Українимають чинність виключно Конституція і закони України».
Референдум на підтвердження Актапроголошення незалежності України мав відбутися 1 грудня 1991 р. одночасноз виборами Президента України.
КПРС як державна партія поділяласяна дві принципово різні щодо держави структури: керівну номенклатуру й рядовучленську масу – «передавальний пас» від населення до партійного керівництва.Переважна частина номенклатури в 1990 – першій половині 1991 р. – ужезрозуміла, що владу можна утримати, лише повернувшись обличчям до власногонароду. Криза влади у Москві поглиблювалась, і апаратники відверталися відзагальносоюзного центру. «Коли відбулись перші вільні вибори в республіці йпартійні діячі зазнали на них поразки, я зрозумів, – пояснював Л. Кравчукзаступникові головного редактора газети «Московские новости» Л. Теленьсвою позицію, – що система похитнулася». КПРС перестала бути потрібною цимпартапаратникам, тому що вони перейшли до радянських владних структур й незбиралися більше коритися партійним комітетам.
Прагнення центрального керівництваКПРС за всяку ціну врятувати Радянський Союз остаточно підірвали позиціїреспубліканських компартійних організацій у тих республіках, де з особливоюсилою розвивався національно-визвольний рух. Путч, у якому взяли участьсекретарі ЦК КПРС, перетворив цю партію на «п'яту колону» в очах мільйонівгромадян України. Залишатися в ній для «суверен-комуністів» було небезпечно. Івони з легким серцем пішли на заборону КПРС.
26 серпня 1991 р.президія Верховної Ради ухвалила указ про тимчасове припинення діяльностікомпартії України. 26 серпня відбувся останній пленум ЦК Компартії України, наякому було прийнято рішення «про повну самостійність Компартії України». На періодтимчасового припинення діяльності партійних структур компартії пленум доручиврепрезентувати її інтереси народним депутатам України Є. Мармазову, С. Дорогунцову,В. Петренку, В. Курашику, І. Бойку, В. Тризні, С. Камінчуку, Г. Харченку,В.Лісовенку, К. Продану. У засобах масової інформації цей пленум назвалинапівлегальним, або ж підпільним, представники низки партій звинуватиликомуністів у порушенні законів України. І це дійсно було так, якщо не брати доуваги такої деталі: Л. Кравчук сам запропонував секретареві ЦК компартіїУкраїни В.Лісовенку якнайшвидше провести пленум, повідомивши, що до цього вінутримається від підписання зазначеного указу, а зробить це по закінченніпленуму. Виходить, що жодних юридичних перепон для його проведення не було.
30 серпня президіяВерховної Ради України ухвалила указ про заборону діяльності компартії України,внаслідок чого значна група людей була виведена за межі політичної й соціальноїгри, а це призвело до зміни розстановки політичних сил у суспільстві. Розслідування,проведене правоохоронними органами, не встановило складу злочину в діях КПУ таїї керівників усіх рангів, про що свідчить постанова про відмову в порушеннікримінальної справи щодо посадових осіб ЦК компартії України, обкомів,міськкомів та райкомів партії. Повторна перевірка підтвердила цю постанову.Рішення про заборону компартії України було зустрінуто неоднозначно, зокремаюристами. Наприклад, голова комісії Верховної Ради України з питаньзаконодавства й законності О. Коцюба вніс пропозицію скасувати це, з йогопогляду, незаконне рішення. Міністр юстиції України В. Бойко заявив, щозаборона діяльності компартії України суперечить правовим нормам і створюєнебезпечний прецедент, який «дозволить надалі забороняти в такий же спосібдіяльність інших партій або громадських об'єднань». Він позбувся посади,натомість ті, хто доводив зворотне, маніпулюючи при цьому законами, зробилиблискавичні кар'єри.
Заборона компартіїУкраїни, як і заява компартійної групи депутатів Верховної Ради просаморозпуск, не означала, що комуністи зникли з політичного життя України. 26жовтня 1991 р. кілька колишніх партійних діячів і рядові члени компартіїУкраїни організували у Києві установчий з'їзд нової партії. Вона залишалася накомуністичній платформі, хоч була названа Соціалістичною партією України.Лідером СПУ став О. Мороз.
14 травня 1993 р.президія Верховної Ради України ухвалила постанову такого змісту: «Розглянувшипитання про Укази Президії Верховної Ради України від 26 і 30 серпня 1991 р.«Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», «Про заборонудіяльності Компартії України», президія постановила:
1. Громадяни України,які були членами Компартії України (КПРС), не можуть без рішення судувизнаватись причетними до державного перевороту 19–21 серпня 1991 р. ізазнавати будь-яких обмежень через свою колишню належність до КПРС.
2. Громадяни України,які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати партійні організаціївідповідно до чинного законодавства України».
Таким чином, постановане знімала заборони на діяльність компартії України. Другий її пункт взагалібув зайвим: право громадян утворювати об'єднання гарантується законом.
У березні 1993 р. в МакіївціДонецької області відбулася Всеукраїнська конференція комуністів, делегати якоївідкинули думку про створення нової компартії, а схвалили рішення пропідготовку чергового з'їзду компартії України. Хоча у формулюванні провідновлення діяльності компартії зусиллями народного депутата України О. Коцюбибуло зауважено, що відновлюють свою діяльність члени компартії України. А вже19 червня комуністи України провели свій з'їзд у Донецьку й офіційно заявили,що діяльність КПУ відновлено. Лідером комуністів з'їзд обрав колишнього другогосекретаря Донецького обкому компартії України П. Симоненка.
2.2 Референдум і президентські вибори 1 грудня 1991 року
Коли 24 серпня 1991 р.депутати Верховної Ради УРСР зібралися на надзвичайну сесію, представники відгромадськості внесли у приміщення парламенту величезний синьо-жовтий стяг яксимвол розриву з тоталітарним московським центром. А через кілька днів, 4вересня, було ухвалено постанову про підняття над будинком Верховної Радисиньо-жовтого національного прапора. Цим започатковувалася відмова держави, щонароджувалася, від радянської символіки.
Найбільшою заслугою комуністівіз числа колишніх радянських керівників УРСР було встановлення контролю надрозмішеними в Україні силовими структурами та загальносоюзними установами йвідомствами. Не вдалося лише встановити контроль над Чорноморським флотом.Внаслідок цього флот на довгі роки став болючою проблемою вукраїнсько-російських відносинах.
9 вересня 1991 р.була ухвалена постанова про запровадження з наступного року купонівбагаторазового використання. Цим започатковувався вихід України з рубльовоїзони. 8 жовтня з'явився Закон України «Про громадянство України», 7 листопада –«Про державний кордон». Отже, ще до референдуму, який затверджував «Актпроголошення незалежності» були підготовлені передумови для перетворенняУкраїни із союзної республіки на самостійну державу.
Після Актапроголошення державної незалежності все суспільно-політичне життя в республіцібуло підпорядковано Всеукраїнському референдуму, на якому 1 грудня 1991 р.виборцям належало відповісти на запитання, чи підтверджують вони Актпроголошення незалежності України. Політикам, котрі стояли на позиціях повноїнезалежності України, це було необхідно для того, щоб переклеслити результатиреферендуму 17 березня.
За підтвердження Актапроголошення незалежності України голосували 90% громадян, що брали участь уреферендумі. А брали участь 84% тих, хто мав таке право. Отже, за незалежністьУкраїни висловилися 76% усіх дієздатних її громадян. Проте несерйозно було буважати, що всі вони були переконаними її прихильниками. Ніхто не спромігся щезаперечити висновків аналітиків, що ця цифра з'явилася внаслідок унікальногозбігу обставин. Наляканий рішучими заходами російського керівництва щодозменшення впливу КПРС, українська номенклатурна верхівка спішно пвдтримала ідеюдержавної незалежності й кинула на пропаганду її всі підконтрольні засоби.Вперше дістали простір для фронтального пропагандистського наступу «демократи»
Тих, хто не підтримавнезалежність України, цілком достатньо, щоб спонукати далекоглядних політиківпридивитися до них уважніше та проаналізувати, чим їхні соціальніхарактеристики й орієнтації відрізняються від характеристик і орієнтаційприхильників незалежності. Політичне значення такого аналізу актуалізуєнерівномірність розподілу голосів, що були подані «за» та «проти» незалежностіУкраїни в різних її регіонах. У чотирьох областях – Харківській, Луганській,Донецькій та Одеській, – де проживає понад чверть населення України, Актпідтримали загалом менше двох третин від тих, хто має право голосу (62,5%), а вКриму – більше однієї третини (35,5%).
Позитивним наслідкамреферендуму сприяла передвиборча президентська кампанія, учасники якоїодностайно виступали за незалежність України, хоча побічним результатом її ставрозкол у демократичному таборі щонайменше на три течії (відповідно напослідовників Л. Лук'яненка, В. Чорновола та І. Юхновського).
Центральною виборчоюкомісією було зареєстровано 7 осіб, котрі вибороли право стати кандидатами напрезидентську посаду. Кожного з них підтримали своїми підписами понад 100 тис.виборців.
На виборах 1 грудняголоси виборців розподілилися так: за В. Гриньова – 4,17%, Л. Кравчука– 61,59, Л. Лук'яненка – 4,49, Л. Табурянського – 0,57, В. Чорновола– 25,27, І. Юхновського – 1,74%.
Отже, в результаті більш ніжпереконливої перемоги першим Президентом України став Л. Кравчук.
Але річ утім, щокандидати, як правило, свідомо кажуть неправду. Малоймовірно, що для Л. Кравчукапрезидентство стало можливим завдяки його програмі з п'яти «Д»: Державність,Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.
Відомий литовськийполітик А. Бразаускас вважає, що «тут нічого дивного немає. Люди голосуютьне за колишнього комуніста чи антикомуніста, а за нинішню особистість, живулюдину. Зважають, як він поводиться, як діє, як відповідає опонентові… Чому вінтак упевнено переміг на виборах? А тому, що народ України не побачив йомуальтернативи. Альтернативи його досвіду,
знанням, виваженості,політичній мудрості. Адже робота в ЦК – це велика школа. А коли ще політичнийдіяч є патріотом, вміє аналізувати, враховувати реалії, робити правильнівисновки – успіх йому забезпечено. Сьогодні люди вже не вірять ні затяганимгаслам комуністів, ні істеричним закликам націонал-радикалів. Вони йдуть затими, хто зрозумів, що часи ідеології, політичної балаканини давно минули… і я,і Кравчук давно вже переступили через комуністичні догми. Ми – політики-реалісти,політики-прагматики».
5 грудня 1991 р.на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягуПрезидента України, висловив програмні орієнтири своєї політики в новій якості.«Президент, – наголосив він, – одержавши владу від народу, має служити йому ізабезпечити його достаток, права і свободи кожної людини».
Відразу ж післяприсяги Президент приголомшив народних депутатів пропозицією обрати ГоловуВерховної Ради, а заодно запропонував, щоб ним став І. Плющ. Цей блискавичнийнатиск забезпечив бажаний для нього результат: практично без обговорення І. Плющпіднявся на вищий щабель у парламенті, здобувши 261 голос «за».
2.3 Самоствердження України, як незалежної держави.Утворення СНД
Проголошення України, як незалежної держави увінчало всюпопередню історію українського народу. Розтягнуті на довгі роки визвольнізмагання за вільне життя на власній землі нарешті переможно справдилися.
Вихід України наісторичну авансцену як незалежної держави поставив її керівництво переднеобхідністю розв'язання складних проблем із багатьма невідомими. Перша й чи ненайголовніша з них – ставлення до Союзу. Попри наполягання М. Горбачова,25 листопада1991 р. попереднього підписання Союзного договору не відбулося.Лідери республік відмовилися це зробити, погодившись лише відправити документдо парламентів для обговорення, Української делегації при цьому не було,республіка готувалася до референдуму. Після нього Л. Кравчук отримавпідстави, щоб заявити: Україна не піде в Союз, позаяк грудневий референдумперекреслює березневий. У розмові з кореспондентом «Аргументов и фактов» вінвисловився так: «До Біловезької пущі я привіз мандат, за яким 92% мешканцівреспубліки проголосували за незалежну суверенну Україну і я діяв відповідно доволі свого народу».
Завісу над тим, щовідбулось у Біловезькій пущі, дещо підняв Л. Кравчук в інтерв'юкореспонденту французького журналу «Парі матч». Його було опубліковано узбірнику промов і виступів Л. Кравчука «Є така держава – Україна», якийпобачив світ у Києві 1992 р. На відміну від французького журналу, інтерв'юпублікувалося в Україні з купюрами. У статті О. Карпичева «Грудневийповорот», надрукованій московською «Правдою» 25 січня 1992 р. наводитьсявідповідь Президента України на запитання: «Коли було прийнято рішення пронеобхідність їсторичної зустрічі 7–8 грудня, яка поклала кінець існуваннюСРСР?» Вона була такою: «Приблизно 15 листопада. Мінськ запропонувала Україна.Це найменша з трьох столиць і місто, в якому таємниця нашої зустрічі маланайбільше шансів бути збереженою».
Суть відповіді пояснюєпричини купюр в українському варіанті публікації. Президенти Росії та України йГолова Верховної Ради Білорусії ще боялися загальносоюзного центру, хоч той ужеагонізував. У їхніх діях явно простежується елемент змови. Цей факт невписувався в ту історію, про яку пишуть у ювілейних виданнях, але він доситьпромовистий. Радянський Союз розпадався за силовим сценарієм, так само, як він утворювався,
Унікальний збігобставин: союзником України в діях, спрямованих на звільнення від павутиннязагальносоюзного центру, стала Росія. Ці протиприродні з погляду традиційнихнаціональних Інтересів Росії дії проводив Б.Єльцин. Керувався він, звісно,абсолютно егоїстичними мотивами, борючись за утвердження особистої влади.
Справедливість вимагаєзазначити. що Б.Єльцин і Л. Кравчук турбувалися про зміцнення влади, якадісталася їм абсолютно легітимно, в результаті всенародного волевиявлення.Агонізуючи, імперська Росія наприкінці XX ст. зробила крок у напрямкудемократичних перетворень західного зразка. Мабуть, у цьому полягав головнийнаціональний інтерес для її народу. На жаль, навіть тепер серед населеннясусідньої країни чимало таких, хто поділяє погляди радикальних політиків типуБаркашова та Жириновського.
Тут слід згадати, щонапередодні організованого М. Горбачовим референдуму на підтримку Союзу 17березня 1991 р. керівники Росії, України, Білорусії та Казахстанувідправили своїх представників на зустріч (до речі – також у Мінську), щоб розглянутита обговорити пропозиції щодо створення об'єднання, яке виключало б існуваннязагальносоюзного центру. Зустріч відбулася в лютому 1991 р. Уже післяцього референдуму розгорнулися конкретні дії в цьому напрямку. Ініціаторомвиступав Г. Бурбуліс, довірена особа Б.Єльцина. «1991 року, в квітні, – згадуваввін, – ми приступили до вироблення чотиристороннього договору в межах старогоСоюзу: Росія, Україна, Білорусія, Казахстан. Горбачов уживав усіх заходів, щобвін не відбувся. Груднева угода у Біловезькій пущі була певною міроюповторенням цієї спроби».
Цікаву думку висловивпісля всіх подій (1993 р. під час візиту до Києва) президент Литви А. Бразаускас.В інтерв'ю газеті «Киевские ведомости» (1993, 24 липня) він заявив:«Ініціатором СНД безпосередньо був М. Горбачов, адже саме він ще у 89-муроці дав певний поштовх – потрібна федерація з новим змістом. А що таке «новийзміст»? При цьому поняття «конфедерація» було ледь не лайливим і обговоренню непідлягало». О 10-й годині ранку 8 грудня президенти та прем'єр-міністри трьохкраїн сіли за стіл переговорів і самі склали остаточний текст Угоди простворення Співдружності Незалежних Держав. Сторони заявили, що РадянськогоСоюзу, як держави, більше не існує, внаслідок чого діяльність його органів натериторії трьох держав припиняється. Сфери спільної діяльності в рамках СНДмали реалізуватися на рівноправній основі через відповідні координуючіінститути. До сфер спільної діяльності були віднесені такі:
- координаціязовнішньополітичної діяльності;
- співробітництво у формуванній розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського таєвразійського ринків, у галузі митної політики;
- співробітництво у розвиткусистем транспорту та зв'язку;
- співробітництво у галузіохорони навколишнього середовища, участьу створенні всеохопноїміжнародної системи екологічної безпеки;
- боротьба з організованоюзлочинністю.
Кожна зі сторінзалишала за собою право припинити дію Угоди або окремих її статей, заздалегідьповідомивши про це інших учасників Угоди. Сторони заявляли, що гарантуютьвиконання міжнародних зобов'язань, які випливали для них із договорів і угодколишнього СРСР. Угода про утворення СНД оголошувалася відкритою для приєднаннявсіх держав – членів колишнього СРСР, а також інших держав, які поділяли ціліта принципи цієї Угоди.
Після того як Угодабула підписана, Б.Єльцин зателефонував до Вашингтона президентові США Дж. Бушу,а С. Шушкевич – М. Горбачову. Обох попередили, що Радянського Союзубільше не існує.
21 грудня 1991 р.керівники 11 з 15 колишніх союзних республік підписали в Алма-Аті Протокол доУгоди, в якому фіксувалось утворення на рівноправних засадах СпівдружностіНезалежних Держав. Вони також ухвалили Декларацію, яка не лише підтверджувалаголовні цілі та принципи СНД, а й внесла низку істотних уточнень. По суті, назустрічі 21 грудня 1991 р. в казахстанській столиці відбулося повторнеутвердження Співдружності в розширеному складі.
Час, що минув відтоді,показав: регулярні зустрічі лідерів пострадянських республік поперемінно врізних столицях не забезпечили стійкої життєздатності СНД.
Рано чи пізно будепідраховано й подано суспільству вірогідний баланс досягнень та втрат,пов'язаних із державною незалежністю, точніше – з тими варіантами, за якимивона утверджувалася. Проте очевидним є те, що за роки, які минули після розпадуРадянського Союзу, ситуація в Україні погіршувалася швидше, ніж у Росії.
Висновки
Я з’ясувала, що головною причиною здобуттяУкраїною незалежності було прагнення до повноцінного життя на своїй землі, усвоїй країні, а наслідками цього стало погіршення економічного стану,збільшення проблем країни, а в наш час Україна переживає економічну кризу.
Незалежність України встановлювалась не заодин день. Незалежність створювалася протягом століть. Та я в своїй роботі описалаце поетапно: спочатку прийняття декларації про державний суверенітет, потімдержавний переворот, тоді поступово Україна наблизилася до проголошеннянезалежності.
Ставшинезалежною державою, Україна опинилася перед необхiднiстю визначити своїгеополiтичнi прiоритети. Перед нею постала альтернатива: або залишитисябезпосереднім впливом Росiї, або ж заявити про свою захiдну орiєнтацiю. Першийварiант означав, що Україна приречена, як i ранiше, лишатися об’єктомгеополiтики, другий вiдкривав можливiсть входження до свiтового спiвтовариствав якостi суб’єкта геополiтики. Як показує практика прiоритетним став другийварiант.
Список використаної літератури та джерел
1. Плав’юк М. Перед і після проголошення незалежності України //Пам’ять століть. – 2002. – №3. – С. 3–17.
2. Лук’яненко Л. Акт про незалежність України: події 19 – 24серпня 1991 року // Кур’єр Кривбасу. – 1998. – №1. – С. 3–11.
3. Литвин В. Проголошення незалежності України/ Декларація продержавний суверенітет України. Союзний договір. Путч 19 – 21 серпня 1991 року.Акт проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991 року. УтворенняСНД // Історія України. – 2001. – №31–32. – С. 2–6.
4. Кульчицький С. Утвердження незалежної України: перше десятиліття(1) //Український історичний журнал. – К., «Наукова думка», – 2001. – №2. – С. 3–22.
5. Литвин В. Самоствердження України: нелегкий поступ //Український історичний журнал. – К. «Наукова думка», – 2003. – №1. – С. 3–22.