Характеристика Конституції 1919 р

Міністерство освіти і науки України
Донецька державна академія управління
Кафедра правознавства
ДИПЛОМНА РОБОТА
з дисципліни: «Історія держави і права»
на тему: « Характеристика Конституція 1919»
виконала: студентка 5 курсу
групи П-03-1
перевірила: к.ю.н., доцент
Мізіліна Л.Ю.
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА ЗАРОДЖЕННЯ ПРАВА УСРР, ЯК ПЕРЕДУМОВА СТВОРЕННЯ ПЕРШОЇ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
1.1 Радянське державне будівництво в Україні в умовах громадянської війни та воєнної інтервенції (весна 1918 — кінець 1920 роки)
1.2 Етапи становлення та розвитку радянського права (весна 1918 — кінець 1920 роки)
РОЗДІЛ 2. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1919 РОКУ: ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ
2.1 Всеукраїнський з’їзд рад 1919 року та його наслідки
2.2Прийняття Конституції України 1919 року та її основні положення
РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ 1919 РОКУ НА ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
3.1 Суспільно-політичні та правові зміни в Україні після прийняття та затвердження Конституції 1919 року
3.2 Вплив Конституції 1919 року на розвиток конституціоналізму в Україні в 20-ті – 30-ті роки ХХ століття
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні витоки. Вони сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися договори між князем і народом, князем і дружиною що відображено, в різних редакціях «Руської Правди».
Пізніше особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 р. В силу історичних причин вона не розглядала Україну як цілковито самостійну державу, однак, запровадила низку демократичних на той час державних інституцій.
Конституції відображають стан і долю держави та передують практиці її становлення і розвитку, хоча й не завжди успішно. Процес конституційного будівництва в Україні супроводжується становленням і розвитком вітчизняної наукової конституційної думки.
Мета цієї роботи полягає в тому, щоб на основі історичного та правового аналізу документів виявити закономірності створення та зміст Конституції УРСР 1919 рр. та її вплив на становлення Радянської України.
Ця мета насамперед пов'язана з необхідністю вирішення комплексу практичних і теоретичних проблем подальшого розвитку української державності на основі порівняння виявлених аналогічних практичних проблем конституційного розвитку того часу із сьогоденням.
З урахуванням цього об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникали у сфері законодавчого забезпечення життя громадян УРСР з урахуванням їх практичного застосування.
Предметом дослідження обрано відповідні юридичні норми, що закріплювали права держави та громадян УРСР у період з 1919 на національному та союзному рівнях.
РОЗДІЛ 1. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА ЗАРОДЖЕННЯ ПРАВА УСРР, ЯК ПЕРЕДУМОВА СТВОРЕННЯ ПЕРШОЇ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
1.1 Радянське державне будівництво в Україні в умовах громадянської війни та воєнної інтервенції (весна 1918 — кінець 1920 роки)
Боротьба за відновлення радянської влади. Під час громадянсь­кої війни Україна була окупована австро-німецькими військами. Аналіз подій весни 1918 р., а також попереднього періоду дозволяє, як це не прикро, зробити висновок, що громадянська війна розпочалася насамперед як війна сил, керованих соціалістичними парті­ями. Найбільш жорстку позицію, що виключали політичний плю­ралізм, займали більшовики. Логіка боротьби призвела до виходу «на поле бою» праворадикальних сил, аж до «білого руху». До цієї боротьби підключилися також іноземні інтервенти. Більшовики опинилися у внутріполітичній, а невдовзі — і в зовнішньополітич­ній ізоляції, що, можливо, і стало одним з основних чинників, які підштовхнули їх на згубний шлях. Більшовики й у теоретичному плані розглядали громадянську війну як виправданий у певних умовах метод утвердження соціалізму. Отже, війну було розпочато відповідно до фатального лозунга Леніна про перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Ленін проголошував, що більшовики — єдина партія, яка не боїться такої війни.
«Наша партія за громадянську війну», — повторював за ним Троцький.
Народ не розпочинав війни. Вибір був у руках політичних партій, перш за все їх лідерів. Коди б вони виявили більше державної мудрості, терпимості, то шанс на мирний характер перетворень у країні, можливо, не був би втрачений. Події жовтня 1917 р. могли бути не переворотом, а процесом радикальних реформ, більш або менш мирно здійснюваних демократичною владою, підтриманою широкими верствами суспільства.
Були потрібні подальші драматичні події, щоб окремі, поки що розрізнені вибухи громадянської війни перетворилися на війну повномасштабну. Однією з таких подій був Брест, наслідки якого виявилися трагічними. Сам Ленін називав Брест «нещасним ми­ром». Він уразив патріотичні почуття народу. Це був той «фунда­мент», на якому розгорнувся антибільшовицький рух в різних регіонах країни. Україна теж не була винятком.
Суворі «военно-економічні» заходи в містах, продрозкладка, комнезами, селянські заколоти стали наслідками «нещасного ми­ру». Він також був каталізатором дальшого розвитку воєнної інтер­венції.
У цілому події 1918—1920 рр. в Україні розгорталися в загаль­ному контексті громадянської війни на території дореволюційної Росії. Разом із тим вони мали свою специфіку і визначалися особливим драматизмом, який виявився у надзвичайній запеклості боротьби за владу, в більш складному, ніж у інших регіонах колишньої імперії, комбінуванні найрізноманітніших політичних сил, їх шви­дкій змінюваності біля керма влади, у поєднанні гасла соціального визволення з гаслом національно-державного суверенітету та ін.
Про українські національно-державні структури, які протис­тояли радянській владі, періоду, що вивчається (Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія), вже йшлося у розділі другому.
Австро-німецькі війська, які у лютому вступили в Україну, вже у середині квітня 1918 р. окупували всю її територію. Радянська влада в Україні була проголошена поза законом. Влада в Україні у перший час після окупації знаходилася ще у Центральної Ради, згодом — у гетьмана, а фактично —в австро-німецького командування. Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні експедиції окупантів викликали бурхливу реакцію у біль­шості українського народу.
Розгорнулася широка повстансько-пар­тизанська боротьба проти загарбників.
Керівництво цією боротьбою здійснювалося представниками кількох політичних партій.1
Повстанські загони очолювали україн­ські есери, ліві есери, анархісти, більшовики, деякі інші партії.
Під час збройної боротьби на політичну арену вийшли різноманітні отамани, діяльність яких стала однією з характерних рис громадя­нської війни в Україні. Серед них були такі суперечливі фігури, як Махно, Зелений, Григор'єв.
Більшовики, спираючись на допомогу радянської Росії, докла­дали чимало зусиль, щоб відновити в Україні радянську владу. Боротьба за відновлення органів радянської влади розпочалась ще на початку окупації України австро-німецькими військами. 18 кві­тня 1918 р. у Таганрозі, куди евакуювалися ЦВК і Народний Секретаріат, відбулася сесія ЦВК Рад України, де було створено Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу окупантів (Повстанбюро) у складі 9 чоловік. Найбільш значну групу в Повстанбюро складали більшовики, його головою був М.Скрипник. --PAGE_BREAK--
До складу Повстанбюро входили також ліві есери та ліві українські соціал-демократи.
Постійнодіючі вищі органи влади республіки згорнули свою діяльність. Засідання ЦВК Рад України до III Всеукраїнського з'їзду Рад більше не скликалися. Повстанбюро здійснило певну роботу по мобілізації українського населення на боротьбу проти австро-німецьких окупантів, а також Центральної Ради, а згодом — гетьманщини. Повстанбюро розповсюдило на території України маніфест ЦВК від 19 квітня 1918 р. із закликом до робітників і селян підняти повстання, керувало створенням на місцях військо­во-революційних комітетів і формуванням українських військових сил у «нейтральній зоні». Проте Повстанбюро не виконало повніс­тю завдань, які доручили йому більшовики. Цим значною мірою пояснюється його розпуск у липні 1918 р. І з'їздом КП(б)У. На прийнятті цього рішення настоювала частина делегатів партійного з'їзду, щоб у такий спосіб виключити зі складу радянських органів України лівих есерів.
Подальшу роботу по відновленню радянської влади в Україні очолила партія більшовиків, яка сформувала спеціальний орган — Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК). Члени ЦВРК призначалися і відкликалися ЦК КП(б)У. Головою ЦВРК був О.Бубнов. До складу ЦВРК входили В.Затонський, Ю.Коцюби­нський та декілька військових. ЦВРК і підпільні більшовицькі організації, виконуючи рішення І з'їзду КП(б)У, створювали місцеві ревкоми. Вони створювалися спочатку як органи підпільної боротьби і підготовки повстання. У майбутньому ревкоми мали стати — до виборів Рад — органами місцевої влади.
Завдання вигнання окупантів ставало особливо актуальним в зв'язку з демократичною революцією, яка розпочалася у Німеччині в листопаді 1918 р. У такій ситуації ЦК РКП(б) визнав повстання в Україні назрілим. Одночасно було визнано за доцільне утворити групу військ Курського напрямку на чолі з Реввійськрадою у складі В.Антонова-Овсієнка, Й.Сталіна і В.Затонського. 19 листопада Реввійськрада Українського фронту прибула до Курська і розпочала організацію наступу сформованих у нейтральній зоні українських радянських дивізій та військ, що їх виділила Реввійськрада РСФРР для допомоги більшовикам України. Тоді ж розпочалася робота по створенню Тимчасового робітничо-селянського уряду України. До Курська разом з членами Реввійськради прибули з Орла члени ЦВК Рад України. Цей процес наштовхнувся на опір деяких великодержавне настроєних діячів у РСФРР. Так, Й.Сталін заявив голові ВУЦВК В.Затонському: «Достатньо грали в уряд і республіку, зда­ється досить, час кидати гру».
І все ж 28 листопада 1918 р. у Курську відбулося перше засідання Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Були прийняті декрет «Про організацію Військової Ради Української Радянської армії», «Тимчасове положення про організацію влади на місцях», «Звернення до нового уряду Німеччини» та інші акти. 29 листопада був оприлюднений маніфест Тимчасового робітничоселянського уряду до робітників та селян України. У маніфесті повідомлялося про скинення гетьмана П.Скоропадського, відміну всіх його законів та розпоряджень, перехід усієї повноти влади до Рад.
Починаючи з 29 січня 1919 р. уряд радянської України став іменуватися Радою Народних Комісарів УСРР, а керівники центральних відомств — народними комісарами.
Програма діяльності уряду в розгорненій формі містилася у «Декларації Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України», оприлюдненій 28 січня 1919 р. Український радянський уряд в період до III Всеукраїнського з'їзду Рад зосередив свою діяльність на організації вигнання інтервентів і розгрому збройних сил внутрішньої опозиції.
Була здійснена робота по організації виборів до місцевих Рад, проведення губернських і повітових з'їздів Рад і підготовки III Всеукраїнського з'їзду Рад. У цей час спостерігається поступове перетворення з'їздів місцевих Рад у з'їзди місцевих адміністраторів.
Наприкінці листопада 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянсь­кими уряд видав декрет «Про організацію влади на місцях». У ньому зазначалося, що радянська влада в Україні відновлюватиметься з урахуванням досвіду державного будівництва в РСФРР. Декрет вимагав негайної організації у містах та селищах України рухомих війсь­ково-революційних комітетів, а в селах — комітетів бідноти. Ревкоми та комбіди мали створюватися місцевими організаціями КП(б)У. Знову утворювалися надзвичайні органи влади. Радянська влада набувала форми воєнно-пролетарської диктатури.
Більшовики розглядали Ради як найбільш прийнятну для них постійну форму диктатури пролетаріату. 8 лютого 1919 р. Раднарком України видав постанову «Про організацію місцевих органів Радя­нської влади та порядок управління», де ставилося питання про повсюдну передачу влади Радам. Право обирати та бути обраним до них мали особи, що проживають на території України, незалежно від віросповідання, національності та осілості, які досягли 18 років, займаються суспільно-корисною працею, а також військовослужбовці Червоної армії та флоту. Були позбавлені виборчих прав особи, які живуть на нетрудові доходи або використовують найману працю, колишні службовці та агенти поліції, жандармерії, «державної варти» і охоронних відділень, служителі релігійних культів, члени царської сім'ї. Так закріплялися правові обмеження політичних і цивільних прав за класовою ознакою та мотивами соціального походження. У практиці виборів траплялося багато випадків грубих порушень закону, сваволі влади, тиску на виборців. Вирішальну роль відігравали відкритий характер голосування, погрози репресіями в адресу противників радянського режиму.
З'їзди Рад скликалися за багатоступінчастою виборчою систе­мою. Губернські з'їзди Рад складалися з представників міських Рад і волосних з'їздів Рад. На догоду диктатурі пролетаріату в умовах країни з величезною більшістю селянського населення були підвищені норми представництва для робітників.
III Всеукраїнський з'їзд Рад. Конституція УСРР 1919 р. До початку весни 1919 р. на значній частині території України були відновлені Ради. Радянське будівництво в УСРР вступило у нову фазу. На початку березня 1919 р. відбувся III з'їзд КП(б)У. Для участі у його роботі ЦК РКП(б) направив Свердлова — найближчого соратника Леніна. III з'їзд КП(б)У, розглянувши проект Конституції УСРР, підкреслив, що вона має закріпити диктатуру проле­таріату у формі Республіки Рад. Враховуючи досвід державного будівництва в радянській Росії, III з'їзд КП(б)У визнав за необхідне для УСРР прийняти Конституцію РСФРР, з деякими змінами залежно від місцевих умов.2
6 березня 1919 р. у Харкові відкрився III Всеукраїнський з'їзд Рад, на який прибули 1887 делегатів, з яких 1435 були комуністами. На з'їзді виступив Свердлов, який від імені ЦК РКП(б) указав на необхідність зміцнення радянського ладу. Був заслуханий звіт Тимчасового робітничо-селянського уряду (Раднаркому) України, роз­глянуті військове, продовольче та земельне питання.
10 березня проект Конституції УСРР був поданий на розгляд і затвердження з'їзду Рад. З доповіддю про проект Конституції виступив член ЦК КП(б)У, нарком юстиції О.Хмельницький.
Проти проекту Конституції виступили ліві есери, які піддали критиці положення, що УСРР є республікою диктатури пролетаріату. III Всеукраїнський з'їзд Рад відкинув це заперечення і затвердив запропонований проект Конституції.
Але про яку диктатуру пролетаріату можна було вести мову, коли імперіалістична та громадянська війни, розруха, голод призвели до того, що на території колишньої Російської імперії наприкінці періоду, що вивчається, чисельність промислових робітників не пе­ревищувала 800 тис. чоловік.
Безумовно, вони не могли відігравати вирішальну роль у житті країни. Проголошена більшовиками диктатура пролетаріату була чистою фікцією. Насправді владу прибрала на той час більшовицька партія, лідери якої здебільшого переслідували честолюбні цілі, понад усе прагнули влади і слави. 3
Для утримання влади необхідно було мати могутню силу. Розрахунок Леніна на те, що «народ придушити експлуататорів може і при дуже простій „машині“, майже без „машини“, без особливого апарату, простою організацією озброєних мас», не виправдався. «Озброєна маса» скла­далася майже повністю з селян і солдатів, які підтримували більшо­виків, коли ті пообіцяли їм землю і мир, але відразу ж відійшли від них, як тільки був проголошений «воєнний комунізм». Тільки неп врятував більшовицьку диктатуру від загибелі.
У Конституції УСРР 1919 р., як і в Конституції РСФРР, у першому розділі «Загальні положення» визначалися основні завдан­ня диктатури пролетаріату — здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення революційних перетворень і придушення контрреволюційних намірів з боку заможних класів, УСРР проголошувалася державою «трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства». Влада трудящих здійснювалася
Радами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.
Визначалися структура і компетенція органів вищої державної влади, якими був з'їзд Рад, а в період між з'їздами — ВУЦВК, який утворювався з'їздом і відповідав перед ним. В організації та діяльності Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК і Раднаркому не було поділу на гілки влади. Навіть Раднаркому було надано право вида­вати закони.
Починаючи з травня 1919 р. у законодавчій діяльності стала брати участь і Президія ВУЦВК. На початку 1920 р. ВУЦВК перей­шов до сесійного порядку роботи. Між сесіями ВУЦВК його функції стала виконувати Президія. Вона керувала сесіями, готувала до них матеріали, в першу чергу проекти декретів, здійснювала нагляд за виконанням постанов ВУЦВК, інструктувала державні органи як в центрі, так і на місцях. Між сесіями ВУЦВК Президія мала право затверджувати постанови Раднаркому УСРР і припиняти їх дію, переносячи питання на вирішення найближчої сесії ВУЦВК. Пре­зидія також розглядала клопотання про помилування та вирішувала інші питання в порядку управління.
Завідування окремими галузями управління покладалося на наркомати.
Конституція визначила також структуру, компетенцію та по­рядок утворення місцевих органів влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з'їзди Рад та їх виконкоми.
На III Всеукраїнському з'їзді Рад був обраний ВУЦВК у складі 99 членів, з них 89 більшовиків та 10 українських есерів (боротьби­стів). ВУЦВК обрав свою Президію і затвердив склад Раднаркому.
Головою ВУЦВК був обраний Г.Петровський. До складу Раднарко­му увійшли більшовики О.Бубнов, К.Ворошилов, В.Затонський, Е.Квірінг, М.Скрипник, О.Шпіхтер та ін.    продолжение
--PAGE_BREAK--
ЦК КП(б)У і уряд УСРР після прийняття Конституції вжили заходів до повсюдного переходу влади на території України до Рад. В усіх ланках державного апарату створювалися комуністичні осередки, які очолювали процес радянського будівництва. Досить ак­тивно відбувалося інтегрування більшовицької партії у владні структури. Виборам до Рад передували зміни у адміністративно-терито­ріальному поділі. Україну було поділено на 11 губерній: Київську, Подільську, Херсонську, Одеську, Таврійську, Донецьку, Харківсь­ку, Катеринославську, Полтавську, Чернігівську, Волинську. Фактично ж було створено 10 губерній, оскільки Одеська об'єдналася з Таврійською.4
У квітні — травні 1919 р. влада в УСРР, як центральна, так і місцева, в основному була організована відповідно до Конституції. Виняток становили прифронтові райони, а також такі, де особливо сильним був опір опозиції. Тут влада залишалася у ревкомів. Всього до червня — липня 1919 р. було обрано 10 губернських, 95 повіто­вих, 1816 волосних та 14143 сільських виконкомів.
Перебудова органів влади та управління у зв'язку з денікінським наступом. Починаючи з середини 1919 р. радянське будівництво було серйозно ускладнене наступом військ Денікіна.
Серед заходів, що були здійснені партією більшовиків і радянською владою по перетворенню країни у озброєний табір, значне місце зайняла перебудова державних органів відповідно до воєнних умов. ЗО квіт­ня 1919 р. за прикладом Ради оборони РСФРР була створена Рада оборони УСРР. Через Раду робітничої та селянської оборони кому­ністична партія і радянська влада здійснювали безпосередню мобі­лізацію усіх сил та засобів країни в інтересах її оборони. До Ради оборони УСРР входили секретар ЦК КП(б)У, два представники ВУЦВК, голова Раднаркому, наркоми у військових справах, продо­вольства, шляхів сполучень, соціалістичної інспекції, командуючий військами Українського фронту та один з членів Реввійськради, голова надзвичайної комісії по постачанню Червоної армії.
Просування військ білогвардійців, інтервентів та внутрішньої опозиції вимагало від більшовиків утворення надзвичайних органів влади на місцях. У деяких містах і районах України був проголоше­ний воєнний та облоговий стан. Майже в усіх губернських центрах були сформовані комітети оборони. Радянська влада знову виріши­ла посилити роль комбідів — органів пролетарської диктатури на селі. Комбіди, згідно з декретом ВУЦВК від 14 травня 1919р., стали тут єдиними та надзвичайними органами влади. Роль Ради оборони у державному житті УСРР ще більш зросла в серпні, її компетенція значно розширилася. 28 вересня відбулося останнє засідання
Президії Ради оборони, на якому було ухвалено рішення про евакуацію ЗО вересня 1919 р.
Відновлення радянських органів влади та управління. Наприкін­ці 1919 р. білогвардійці, війська інтервентів і сили внутрішньої опозиції зазнали поразки. Розпочалося відновлення в Україні диктатури пролетаріату. Пленум РКП(б), який відбувся 29 листопада 1919 р., прийняв резолюцію «Про Радянську владу на Україні», в якій були накреслені завдання диктатури пролетаріату в республіці. Розуміючи небезпечність революційного екстремізму, ЦК партії дав вказівки щодо організації державного апарату, підкресливши необ­хідність посилення зв'язку радянських установ з трудящими масами. Перед представниками центральної влади ставився обов'язок широко залучати бідне та середнє селянство до справи управління країною. Для керівництва партійною та радянською роботою в Україні пленум ЦК РКП(б) запропонував сформувати Тимчасове бюро у складі С.Косіора, Г.Петровського, В.Затонського і Д.Мануїльського.
Відновлення радянської влади наприкінці 1919 — на початку1920 р. здійснювалося у формі ревкомів як у центрі, так і на місцях.
11 грудня 1919 р., в день визволення Харкова і Полтави, в Москві відбулося об'єднане засідання
Президії ВУЦВК та Раднаркому України, на якому було прийнято постанову про створення республіканського органу військово-революційної влади — Всеукра­їнського революційного комітету, який зосередив в своїх руках вищу законодавчу і виконавчу малу. Його головою став
Г.Петровський. До складу Всеукрревкому тоді були допущені представники партії боротьбистів, зокрема Г.Гринько. Всеукрревкому доручалося організувати всебічну допомогу Червоній армії для розгрому білогвардійців, оста­точно ліквідувати поміщицьке землеволодіння, встановити жорсткий, революційний порядок і після утвердження на більшій частині території України Рад скликати їх IV Всеукраїнський з'їзд.
Основні напрямки діяльності Всеукрревкому були сформульовані в його деклараціях «До робітників та селян України» та «Про воєнну політику на Україні».
22 грудня 1919 р. Всеукрревком затвердив «Тимчасове поло­ження про організацію Радянської влади на Україні», згідно з яким губернські ревкоми призначалися Всеукрревкомом за узгодженням з губернськими комітетами КП(б)У і командуванням Червоної армії. Повітові ревкоми призначалися губернськими ревкомами також за узгодженням з місцевими більшовицькими парторганізаціями та військовою владою.
У другій половині лютого 1920 р. Всеукрревком склав свої повноваження, оскільки виконав покладені на нього завдання. Було прийнято рішення про відновлення ВУЦВК та Раднаркому. 5
Радянське будівництво в УСРР у 1920 р. 25 лютого Президія ВУЦВК ухвалила рішення «Про призначення повсюдних виборів до Рад та про порядок обрання на IV Всеукраїнський з'їзд Рад».
У лютому—квітні відбулися вибори до місцевих Рад. Був ство­рений досить широкий розгалужений низовий апарат радянської влади — понад 1500 волосних виконкомів і майже 10850 сільських Рад. Відбулися губернські та інші місцеві з'їзди Рад. У виборчій кампанії більшовики забезпечили собі перемогу.
IV Всеукраїнський з'їзд Рад відбувався у непростий час. У квітні 1920 р. був організований новий похід проти радянської влади. На цей раз головною ударною силою були польські війська, а також залишки денікінських військ, очолювані бароном Врангелем, які укрилися на Кримському півострові.
З'їзд Рад, який відкрився 16 травня у Харкові, затвердив такий порядок денний: 1) доповідь уряду і співдоповіді: про взаємовідно­сини між РСФРР та УСРР, про продовольче питання, про освіту;
2) війна з шляхетською Польщею. З'їзд прийняв звернення до робітників, селян та солдатів Польщі, в якому вказав на загарбни­цький характер агресії. Він також звернувся з маніфестом до селян, робітників і солдатів України, в якому закликав їх помножити свої зусилля для розгрому противника. З'їзд Рад доручив ВУЦВК і Раднаркому здійснити мілітаризацію установ та вжити заходів до тимчасового скорочення тих установ, існування яких не було необхідним для оборони країни.
На заключному засіданні IV Всеукраїнського з'їзду Рад був обраний ВУЦВК у кількості 82 членів і 44 кандидатів. Серед членів ВУЦВК було 74 комуністів, 2 укапісти, 3 лівих есери (боротьбисти), З безпартійних.
ВУЦВК і Раднарком, керуючись рішенням IV конференції КП(б)У «Про роботу на селі», ЗО квітня ухвалили постанову про організацію комітетів незаможних селян. Комнезами відрізнялися від комбідів. Якщо останні створювалися у більшості випадків за відсутністю сільських Рад або замість них і тому вважалися органа­ми влади, то комнезами були утворені поряд з місцевими Радами і працювали під їх керівництвом. Масова організація комнезамів розпочалася в червні — липні 1920 р. Була створена 800-тисячна організація незаможників, яка відіграла помітну роль у зміцненні радянської влади, в проведенні продовольчої політики.
В умовах боротьби з польськими інтервентами та Врангелем радянська влада пішла на створення надзвичайних органів безпосе­редньо у прифронтовій зоні. На більшій же частині УСРР створювалися і діяли Ради. В республіканському масштабі на цей раз були збережені органи влади і управління, передбачені Конституцією 1919р.
Наступ Червоної армії викликав революційний сплеск в Захі­дній Україні. У Тернополі 8 липня 1920 р. був створений тимчасовий радянський уряд Східної Галичини — Галицький революційний комітет на чолі з В.Затонським, а на місцях — повітові, міські та сільські ревкоми. Було проголошено створення
Галицької радянсь­кої соціалістичної республіки. Галицький ревком видав декрети про встановлення радянської влади у Східній Галичині, про скасування усіх законів австро-угорської монархії та Польщі, про конфіскацію поміщицьких та церковних земель, про націоналізацію банків і промисловості та ряд інших. Проте в 1920 р. більшовикам не вдалося утвердити радянську владу в Західній Україні та домогтися її возз'єднання з УСРР.6
У листопаді 1920 р. в Харкові відбулася V конференція КП(б)У, яка накреслила основні завдання у зв'язку з переходом до мирної праці. У сфері державного будівництва на перший план висувалося таке завдання, як повсюдний перехід влади від надзви­чайних органів до Рад. Було прийняте рішення про повсюдні перевибори Рад. В основу виборчої кампанії було покладено принцип скликання широких робітничих конференцій, загальних зборів, мітингів. У жовтні — грудні 1920 р. в багатьох промислових центрах були обрані міські Ради, і всюди в них були забезпечені пролетарська більшість та комуністичне партійне керівництво.
Розвиток федеративних зв'язків УСРР з РСФРР та іншими радянськими республіками Федеративні зв'язки радянських республік до укладення воєнно-політичного союзу.
Наприкінці 1918 — на початку 1919 рр. отримали розвиток такі форми зв'язків між радянськими республіками, які утворилися ще наприкінці 1917 — на початку 1918 рр. Ці форми державних зв'язків визначалися такими принципами: тотожність суспільно-економічного і політичного ладу, керівна роль ЦК кому­ністичної партії на території радянських республік, що забезпечило у будівництві федерації особливе становище РСФРР.
Керуючись вказівками ЦК РКП(б), Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР в декларації від 26 січня 1919 р. заявив, що міцний зв'язок з усіма радянськими республіками є умовою торжества радянської влади в Україні. 28 січня Тимчасовий робітничо-се­лянський уряд УСРР за ініціативою     продолжение
--PAGE_BREAK--
ЦК РКП(б) звернувся безпосе­редньо до радянських урядів Росії, Латвії, Білорусі, Естляндії та Литви з пропозицією укласти тісний оборонний союз. Головним виразником тенденції до об'єднання, провідною силою цього процесу виступали більшовики, які привносили у пролетарські маси дух класової інтернаціональної солідарності, який згуртовував їх на загальній політичній платформі радянської влади і боротьби за соціалізм. На цьому етапі такі лозунги ще позитивно сприймалися значною частиною пролетарів.
Більшовикам необхідно було передусім забезпечити єдність командування Червоною армією України і збройними силами РСФРР. З цією метою Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР вирішив направити постійного представника командування української Червоної армії до Ставки головнокомандуючого зброй­ними силами РСФРР. 11 лютого 1919 р. нарком військових справ7
України М.Подвойський видав наказ, згідно з яким військове законодавство РСФРР, а також накази та розпорядження Реввійськради і Наркомату військових справ РСФРР поширювалися на територію України. Встановлювалися також тісні зв'язки між окремими вій­ськовими установами і органами радянських республік, утворюва­лися деякі об'єднані допоміжні органи, діяльність яких була пов'язана з армією.
Велика увага приділялася встановленню єдності в управлінні транспортом. Наприкінці січня 1919 р. уряд УСРР прийняв поста­нову «Про підпорядкування відділу шляхів сполучення Тимчасового робітничо-селянського уряду України Народному комісаріату шляхів сполучення РСФРР».
Значні кроки були зроблені в напрямку об'єднання фінансів. В Україні відкрилися відділення народного банку радянської Росії. Єдиною була грошова система республік, основана на радянському карбованці.
На початку 1919 р. склалася і така ознака тогочасного «феде­ративного характеру» відносин між радянськими республіками, як спільність громадянства.
Раднарком РСФРР для зв'язку і найбільш оперативної коор­динації політики радянських республік призначив при їх урядах своїх уповноважених. У свою чергу, Україна на початку 1919 р. надіслала своїх уповноважених до Раднаркому РСФРР.
Практичні кроки урядів республік по зміцненню державних зв'язків були спрямовані на здійснення більшовицьких ідей націо­нально-державного будівництва, які були закріплені у програмі партії, прийнятій VIII з'їздом РКП(б). Програма партії передбачала федеративне об'єднання радянських
республік як одну з перехідних форм на шляху до повної державної єдності.
У розвитку більшовицької інтеграції в Україні велику роль відіграв III з'їзд КП(б)У. Його постанови знайшли законодавче втілення в рішеннях III Всеукраїнського з'їзду Рад. З'їзд Рад схвалив заходи
Тимчасового робітничо-селянського уряду, спрямовані на здійснення військового співробітництва, зближення з радянсь­кою Росією та іншими радянськими республіками. У першій Конституції УСРР, прийнятій з'їздом, проголошувалося: «Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про повну свою солі­дарність з нині існуючими вже Радянськими республіками та про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об'єднання». Український радянський уряд, зокрема, обговорив пропозицію Вищої ради народного господарства Росії про об'єднання ВРНГ та Ради народного господарства України. Наприкінці березня 1919 р. було укладено угоду між ВРНГ та РНГ України про проведення єдиної економічної політики.
Встановлювалися й розвивалися контакти і співробітництво також між іншими відомствами радянської Росії та України. Особ­ливо тісною була єдність а галузі зовнішньої політики.
В УСРР та інших радянських республіках на підставі директив більшовицької партії широко враховувався законодавчий досвід РСФРР. Декларація Тимчасового робітничо-селянського уряду УСРР від 26 січня 1919 р. поширила на Україну дію всіх законо­давчих актів РСФРР в галузі охорони праці та соціального страху­вання. Застосовувався й законодавчий матеріал РСФРР, яким регулювалися інші галузі державного життя.
Слід мати на увазі, що при такому федеративному будівництві часто ігнорувалися особливості національного розвитку, прагнення народів до самобутності, розвитку національної культури. 8
Таким чином, ще до укладення угоди від 1 червня 1919 р. між РСФРР, УСРР та іншими радянськими республіками складалися характерні форми державного зв'язку, які знайшли розвиток і юридичне оформлення в наступних договорах, укладених між ними.
1.2 Етапи становлення та розвитку радянського права (весна 1918 — кінець 1920 роки)
Формування нового права почалося з виданням перших декретів II Всеросійського з'їзду Рад, які сформували основні його принципи. Декрет про суд № 1 відміняв дію старих законів, якщо вони суперечили «революційного правосвідомості». Останнє і стало головним джерелом права за відсутності нових норм. У місцевих судах як основного джерела продовжували діяти норми звичаєвого права. Поступово складається нова судова практика. Революційний правотворчість здійснювалося самими судовими органами, вищими органами влади (з'їздом, ВЦВК, РНК), керівними органами політичних партій і навіть місцевими радами.
Однією з перших сфер, в якій було здійснено законодавче унормування, були шлюбно-сімейні від носіння. У грудні 1917 р. ВЦВК і РНК взяли декрети, скасовувати будь обмеження, що узаконює тільки цивільну форму шлюбу, що встановлювали свободу розлучення. У вересні 1918 р. ВЦВК прийняла Кодекс законний «Про акти цивільного стану, шлюбному, сімейне і опікунській право». У кодексі підкреслювалося, що церковний шлюб не породжує жодних юридичних наслідків переїзд одного з подружжя не тягне обов'язки іншого слідувати за ним; скасовувався принцип спільності майна подружжя. Виховання дітей розглядалося як громадська обов'язок батьків, а не як їх приватна справа. Проголошувався принцип роздільність майна батьків і дітей, заборонялося усиновлення.
У грудні 1917 р. ВЦВК прийняв постанову «Про страхування на випадок безробіття» та декрет «Про страхування на випадок хвороби». Ці заходи соціального захисту забезпечувалися з фондів підприємств. Навесні 1918 р. була сформована нова інспекція праці, обрана профспілковими організаціями. 9
У грудні 1918 р. був прийнятий перший Кодекс законів про працю РРФСР (КЗпП), узагальнюючий все що передує Радянське законодавство про працю. Дія кодексу поширювалося на всіх осіб, що працюють за наймом в усіх секторах господарства. У кодексі закріплювалися норми праці та відпочинку, встановлювалися пільги для підлітків та жінок. Велика роль у вирішенні питань про працю і відпочинок відводилася профспілкам і інспекціям Наркомату праці. КЗпП замінив систему соціального страхування (виплат із фондів підприємств і установ) системою соціального забезпечення (виплат з централізованих фондів держави), що було пов'язано зі структурними змінами в економіці — суцільний націоналізацією виробництва і централізацією управління і фінансування. КЗпП вводив також трудову повинність для осіб від 16 до 58 років.
Сфера нового цивільного права формувалася в ході процесів націоналізації, яка охопила як об'єкти промисловості, транспорту та фінансів, так і сферу житла. ВЦВК у квітні 1918 р. прийняв декрет «Про скасування наслідування», за яким усі види спадкування (за законом і за заповітом) скасовувалися, спадкова маса обмежувалась сумою в 10 тис. рублів (все інше майно переходило у власність держави) і поступала родичам померлого у вигляді «заходи соціального забезпечення» на праві управління та розпорядження.
Відбулося різке скорочення торговельного обороту, з якого були вилучені націоналізоване майно, цінні папери.
Державна монополія на хліб, текстиль, нафту, сірники і т.п. гранично скоротила товарообіг. Система главкізма виключала товарно-грошові відносини між підприємствами, монополія зовнішньої торгівлі — із сфери експортно-імпортних відносин приватних осіб і приватний капітал. Натуральний продуктообмін витіснив грошові відносини, на правовому рівні відбувалося відповідні витіснення цивільно-правових норм адміністративно-правовим регулюванням. Нормативне заборона приватної торгівлі призвело до того, що областю торгових відносин став зберігся підпільний «чорний ринок», де ці відносини були деформовані і перекручені.
У грудні 1919 р. Наркомюст прийняв Керівні начала з кримінального права РРФСР, стали першою спробою узагальнення практики судів та трибуналів. Згідно отримала широке поширення в цей період теорії «соціальних функцій права», нове кримінальне право повинно було грунтуватися на принципі доцільності, який протиставлявся принципу законності.
На цій ідеї базувалася структура Керівних начал. Вони складалися з введення, розділів про сутність кримінального права, про кримінальному правосудді, про злочин і покарання, про стадії вчинення злочину, про співучасть, про умовне засудження. Законодавець відмовлявся від вичерпного і повного нормування всіх відносин, покладаючись на «соціальне чуття пролетарського суду». Кодекс розумів під правом систему суспільних відносин. Форми вини, необхідна оборона, крайня необхідність не розглядалися в кодексі. Недостатня увага до трактування суб'єктивної сторони злочину призводило до посилення принципу об'єктивного впливу, коли ступінь покарання пов'язувалась з результатом злочину, але не з його мотивами. На міру покарання впливали соціальна приналежність злочинця і соціальна спрямованість діяння. До пом'якшувальною обставиною ставилися приналежність до «незаможним класів», стан голоду, нужди, невігластво і несвідомість.     продолжение
--PAGE_BREAK--
Практика судового правотворчості отримала в Керівних засадах підтримку у вигляді принципу аналогії при відсутності конкретної норми в законі, що дозволяє конкретний казус, до нього могли застосувати аналогічну норму і вирішити його за аналогією з іншим казусом, урегульованих цією нормою. Свобода тлумачення на практиці вела до сваволі.
Система покарань, передбачених кодексом, включала: навіювання, громадський осуд, бойкот, виключення з колективу, відшкодування шкоди, конфіскацію майна. позбавлення політичних прав, позбавлення волі, розстріл і ін Вільний вибір покарань надавався Ревтрибуналом постановою Наркомюста у червні 1918 р.
У лютому 1919 р. ВЦВК видав положення «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». Вся земля визначалася як єдиного державного фонду. Створюються радгоспи, комуни, суспільства по спільній обробці землі. Всі форми одноосібного землекористування розглядаються як відживаючим.
Декрети Другого з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів були першими актами конституційного характеру. У них вирішувалися не тільки поточні, а й фундаментальні проблеми зовнішньої політики, економічних перетворень, влади. Тому факт прийняття цих документів можна розглядати як перший етап конституційного будівництва. Заключним етапом конституційного будівництва стала Конституція 1918 Конституційна комісія була створена на засіданні ВЦВК 1 квітня цього ж року. До її складу увійшли представники від партійних фракцій і від ряду народних комісаріатів. Головою комісії став М. Ч. Свердлов.
Робота над проектом Конституції зайняла чотири місяці. В її ході розгорнулася жвава полеміка між представниками різних фракцій. Обговорювалися наступні питання:
Про федеративний устрій держави. Ліві есери пропонували ввести адміністративно-територіальний принцип державного устрою. Пропонувалося надавати кожному суб'єкту федерації найширші права по самовизначення своїй території.
Про систему Рад. Ліві есери пропонували, ліквідувавши нижні ланки цієї системи (у дрібних селах і селах), замінити їх традиційними сільськими сходами. В цілому по країні місцеві Ради передбачалося перетворити на муніципальні органи, позбавивши їх політичних функцій.
Про Раду Народних Комісарів. Опозиція наполягала на перетворенні цього органу і злиття його з Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом, мотивуючи це ідеєю про нероздільності влади та їх об'єднання в одному органі. Кілька більш помірним була пропозиція про вилучення у РНК законодавчих повноважень і передачі їх З'їзду і ВЦВК.
Про соціально-економічних перетвореннях. Радикали наполягали на тотальній спеціалізації власності, на максимальному впровадженні трудової повинності і т.п.
Всі пропозиції опозиції були відкинуті створеної в липні 1918 р. спеціальною комісією на чолі з В.І. Леніним. У проект в якості складової частини увійшла Декларація прав трудящого і експлуатованого народу.
10 липня 1918 на П'ятому з'їзді Рад була прийнята перша Радянська Конституція і обрано новий склад ВЦВК в основному більшовицький. Основні принципи Конституції були сформульовані в її шести розділах: 1. Декларація прав трудящого і експлуатованого народу. 2. Загальне положення Конституції РРФСР. 3. Конституція Coветской влади. 4. Активне та пасивне виборче право. 5. Бюджетне право. 6. Про герб і прапор РРФСР. 10
У Декларації визначалася соціальна основа нової державності — диктатура пролетаріату і її політична основа — система Рад робітничих, селян солдатських депутатів. Державний устрій РРФСР носило федеративний характер, суб'єктами федерації були національні республіки. Вищим органом влади Конституція проголошувала Всеросійський з'їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Органами влади на місцях були обласні, губернські, в й волосні з'їзди Рад, які формували свої виконавчі комітети. Компетенція центральних органів влади визначалася наступним чином. Всеросійський з'їзд Рад і ВЦВК стверджували: зміни до Конституції; прийняття до складу РРФСР; оголошення війни і укладення миру; загальне керівництво зовнішньою, внутрішньої та економічною політикою; встановлювали загальнодержавні податки і повинності і т.д. Всеросійський з'їзд Рад мав винятковим правом змінювати Конституцію і ратифікувати мирні договори.
Характерно, що законодавчу владу в РРФСР здійснювали відразу три вищі органи: Всеросійський з'їзд Рад, ВЦВК і РНК.
Виборча система, закріплена Конституцією, відбивала що склалася соціально-політичну ситуацію в країні. До виборів допускалися лише представники окремих соціальних груп, щодо яких не застосовувалися обмеження за ознакою статі, національності, осілості, освіти і віросповідання. Значна частина населення була позбавлена виборчих прав: особи, які використовують найману працю з метою одержання прибутку; що живуть на «нетрудові доходи»; приватні торговці і посередники; представники духовенства; службовці жандармерії, поліції і охоронного відділення.
Комплекс проголошених конституційних прав громадян ставилося в найтісніший зв'язок з їх обов'язками і оголошувався конкретно гарантованим, а не тільки проголошеним. 11
Історичне значення Конституції 1918 полягало у створенні правової бази для подальшого законотворчості. Однак більш істотним було її вплив на всю сферу соціальних і політичних перетворень в країні: вона піддала перегляду всю стару систему суспільних відносин, декларував нові принципи і соціальні цінності. Разом з тим вона закріпила реальні механізми влади та формування її структур, поло-підстави нову ідеологію.
Що стосується створення та розвиток системи правоохоронних і репресивних органів, злам старої судової системи почався за ініціативою місцевих Рад. Стихійно виникали судові органи носили досить різноманітний характер: революційні суди, народні суди, мирові суди, адміністративні суди і т.д. У своїх рішеннях ці суди керувалися «революційним правосвідомістю», «революційної совістю» і звичаями.
Першим державним актом, що поклав початок формуванню єдиної судової системи, став листопадовий 1917 декрет РНК РРФСР — Декрет про суд № 1. Він 1 скасував усі дореволюційні судові органи, створені ще судовою реформою 1864 Ліквідовувалися прокуратура і адвокатура, інститут судових слідчих. Натомість їх створювались місцеві колегіальні суди, що складалися з постійного судді і двох чергових народних засідателів. Склад суду обирався місцевими Радами.
Обвинувачами, захисниками і повіреними в суді могли бути будь-які особи, що користуються громадянськими правами за Конституцією. Попереднє слідство здійснювали судді одноосібно.
Касаційними інстанціями, які розглядали не набрали законної сили вироки і рішення нижчих місцевих судів, були повітові і столичні з'їзди місцевих суддів. Касаційне оскарження могло вести до скасування вироку або рішення нижчестоящого суду, коли вищестоящий суд встановлював неповноту або неправильність проведеного попереднього слідства, процесуальних, кримінальних норм, несправедливість вироку чи відсутність складу злочину в діянні засудженого. Справа міг бути повернуто на новий розгляд, а вирок скасовано або змінено в бік пом'якшення покарання.
У своїй діяльності суди повинні були керуватися декретами ВЦВК, РНК, положеннями політичних програм, «революційним правосвідомістю» і «законами повалених урядів», якщо вони не суперечили перерахованим вище норм і принципів. Проте вже в листопаді 1918 р. посилання на старі закони були зовсім заборонені. 12
У лютому 1918 р. ВЦВК прийняв Декрет про суд № 2, який розширив підсудність місцевих судів. Нової інстанцією стали окружні суди, що складалися з трьох постійних членів і чотирьох народних засідателів (у цивільних справах) і дванадцяти засідателів під головуванням постійного члена суду (у кримінальних справах). Засідателі приймали рішення не тільки про факт злочину, як це було в суді присяжних, але і про міру покарання. Декрет відтворював слідчі комісії при окружних судах, що обираються місцевими Радами. Створювалися колегії правозаступніков, члени яких підтримували обвинувачення і здійснювали захист у суді. У силу політичних обставин (боротьба з лівими есерами, що мали серйозний вплив у судовій сфері, і недовіра до старих юристам) восени 1918 р. були ліквідовані окружні суди.     продолжение
--PAGE_BREAK--
У липні 1918 р. РНК прийняв Декрет про суд № 3, далі розширюватися компетенцію місцевих судів. Слідчі комісії перепідпорядковувати місцевим Радам. Касаційні скарги розглядали Поради місцевих народних суддів, сформовані з постійних суддів нижчих судів. Створювався в Москві Касаційний суд для розгляду скарг на рішення та вироки окружних судів.
У кінці листопада 1918 р. ВЦВК затвердив Положення про народному суді РРФСР, яке уніфіковано судову систему січня Республіки. Засновувалася єдина форма суду — народний суд, що складався з одного народного судді і декількох (двох або шести) засідателів. Вибори суддів здійснювалися місцевими Радами, засідателі затверджувалися виконавчими комітетами місцевих Рад. Кандидати повинні були користуватися виборчими вдачами і мати досвід політичної роботи. У своїй діяльності суди повинні були керуватися декретами світської влади і «соціалістичною правосвідомістю».
Захист і звинувачення здійснювали колегії при повітових та губернських виконкомах, що обираються їх Радами. Члени колегій були посадовими особами. Попереднє слідство проводили слідчі комісії, міліція або самі суди.
Принципами нового судового права стали: колегіальність у прийнятті судових рішень, зменшення ролі судового професіоналізму, розширення судового правотворчества, вторгнення в судочинство соціальних і політичних мотивів, зближення судової і владно-управлінської діяльності (рад). Разом з тим в 1918 р. існують часткові спроби повернутися до деяких інститутів і принципам старого судового права.
Декрет про суд № 1 засновував паралельно з місцевими судами особливі суди «для боротьби проти контрреволюційних сил» — революційні трибунали. До їхньої компетенції входила боротьба з контрреволюцією, мародерством, саботажем та іншими «зловживаннями торговців, промисловців, чиновників». До їх складу входили голова і шість засідателів, які обираються губернськими і міськими Радами. Попереднє слідство здійснювали особливі слідчі комісії. Система ревтрибуналів почала формуватися вже в січні 1918 р., коли були створені спеціальні революційні трибунали друку.
З березня по травень 1918 Наркомат юстиції розробляв проект декрету «Про революційні трибунали», який був прийнятий РНК в травні 1918 р. Наказувалося збереження ревтрибуналів тільки у великих центрах та їх скасування в інших місцях. Поділ трибуналів за напрямами діяльності також скасовувалося. Була зроблена спроба укрупнити і централізувати діяльність цих органів. Одночасно вживалися заходи до розділення юрисдикції трибуналів та місцевих судів. Разом з тим Ревтрибуналом була залишена повна свобода у виборі заходів «боротьби з контрреволюцією».
У період громадянської війни система ревтрибуналів була піддана істотних змін. У лютому 1919 р. ВЦВК своєю постановою підтвердив, що Ревтрибуналом зберігаються тільки в губернських центрах і великих містах.
До їх складу входять три члени, що обираються виконкомами Рад. Трибунали перевіряли слідчі дії ЧК, які поряд зі слідчими комісіями здійснювали попереднє слідство. Судовий розгляд у трибуналах мало починатися не пізніше сорока восьми годин з моменту закінчення слідства.
Положення про Ревтрибуналом (1919 р.) закріпило кілька галузевих видів цих органів: військово-польові суди, залізничні трибунали, транспортні суди, що мали статус революційних трибуналів.
У березні 1920 р. нове «Положення про Ревтрибуналом», прийняте ВЦВК, скасовували спеціальні слідчі комісії, поклавши їх функції на органи ВЧК і особливі відділи, до складу трибуналів стали входити представники губернської ЧК. 13
Особливості судового процесу, характерні для ревтрибуналів, пояснювалися умовами громадянської війни. Прискорене судочинство, застосування вищої міри покарання, свобода у виборі заходів кримінальної репресії, використання в якості захисників і обвинувачів тільки штатних членів колегії при Радах, яскраво виражені геніальні критерії при призначенні покарань — все це надавало характер надзвичайності цим судовим органам. Тому при переході до непу (1921-1923 рр.). Система ревтрибуналів була істотно реорганізовано і велика частина ревтрибуналів скасована.
Збереглися військові трибунали вищої ланки, військово-Транспортні трибунали у ряді великих міст. В якості органів надзвичайної юстиції збереглися також особливі трудові сесії народних судів, земельні та арбітражні комісії, які випадали із загальної судової системи. До органів надзвичайної юстиції ставилися також позасудові органи репресії.
З березня 1918 починається формування місцевих надзвичайних комісій, підпорядкованих ВЧК. Їм надають виключні права на арешти, обшуки, реквізиції і конфіскації. Місцеві ЧК створювалися в губерніях і повітах і до липня 1918 існували повсюдно.
У червні 1918 р. пройшла Перша Всеросійська конференція ЧК, що розробила загальні принципи організації та діяльності ЧК і підготувала «Положення про місцеві Ч К. з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою», затверджене У ЦВК у жовтні 1918 р. ВЧК була органом РНК, працювала в тісному контакті з Наркоматом юстиції та Наркоматом внутрішніх справ. Місцеві органи ВЧК утворювалися місцевими Радами на правах їх відділів. По вертикалі місцеві ЧК підпорядковувалися ВЧК.
Система надзвичайних органів включала спеціалізовані органи: влітку 1918 р. були створені прикордонні ЧК, в листопаді 1920 р. на особливий відділ ВЧК була покладена функція з охорони кордонів, йому були передані прикордонні військові частини. В армії і на флоті в кінці 1918 р. створювалися особливі відділи ВЧК, в лютому 1919 р. ВЦВК прийняв Положення про особливі відділах ВЧК.
При наявності розгалуженої мережі місцевих органів ВЧК перетворювалася на потужний апарат політичних репресій. Після закінчення слідства ЧК передавали справи в трибунали, а самі розглядали їх по суті і визначали міри покарання, «суспільно небезпечні елементи» могли піддаватися тюремного ув'язнення в адміністративному, позасудовому порядку. Настільки широкі повноваження ВЧК і місцеві ЧК отримали в період з вересня 1918 до лютого 1919 р., відомий як період «червоного терору». У лютому 1919 р. ВЦВК приймає Положення про ВЧК, у якому право виносити вироки у справах, що проводяться ЧК, надавалося Ревтрибуналом, на них же покладався обов'язок перевіряти слідчі дії ЧК. Однак в особливих випадках органи ВЧК, як і раніше могли застосовувати позасудових розправ.
Для боротьби з розкраданнями, спекуляцією, підробки, зловживаннями з посади в господарських і розподільних органах в жовтні 1919 р. ВЧК створюється Особливий Революційний Трибунал, який складався з голови і двох призначених ВЧК членів.
У березні 1920 р. ВЦВК своїм декретом зовсім скасовує право ЧК застосовувати позасудові репресії, зобов'язуючи їх передавати справи на розгляд ревтрибуналів. Проте вже у травні 1920 р., у зв'язку з загострилася військової і політичної ситуацією, ВЦВК знову розширює права органів ВЧК на застосування особливих репресивних заходів.
Наприкінці 1921 Дев'ятий Всеросійський з'їзд Рад прийняв рішення про скасування ВЧК. У нових соціально-економічних умовах надзвичайний орган «боротьби з контрреволюцією» трансформувався в Головне політичне управління (ГПУ) при НКВД.
Робоча міліція виникла в ході проведення збройного повстання у Петрограді і формувалася на основі принципу добровільності. Цей принцип і був закріплений і жовтневому декреті 1917, який підкорив міліцію радам. Через рік, у жовтні 1918 р., НКВС та Наркомюст прийняли спільну інструкцію «Про організацію робітничо-селянської міліції». Систему міліції очолювало Головне управління робітничо-селянської міліції НКВС РРФСР. На місцях створювалися місцеві управління міліції, що знаходилася в подвійному підпорядкуванні: НКВС і місцевих виконкомів Рад. При головному управлінні міліції створювалося Центральне управління карного розшуку, при місцевих управліннях — відділи карного розшуку.
На роботу в міліцію приймалися тільки особи, які мають робоче або селянське соціальне походження. У квітні 1919 р. РНК своїм декретом затвердив порядок використання загонів міліції в бойових діях на фронтах громадянської війни. 14
Остаточно система міліцейських органів склалася до середини 1920 р. У червні ВЦВК затвердив Положення про робітничо-селянської міліції, покладає на її органи функції з охорони громадського порядку, боротьбі зі злочинністю, проведення слідчих дій і дізнань по кримінальних справах.
Рекомендована література
Таким чином, В Україні, як і в Росії, утвердилась воєнно-більшовицька партійна диктатура, яка заклала підвалини жорстокого тоталітарно-репресивного режиму. З повною силою цей режим проявив себе в роки воєнного комунізму. Але то була тільки репетиція. Політичний бенефіс тоталітаризму відбудеться в 30-тіроки, де в театрі людського абсурду змагатиметься сталінський соціалізм і гітлерівський фашизм. Але то буде потім. А в період з кінця 1917року та до кінця 1920року за допомогою багнетів Червоної Армії радянська влада була встановлена в Україні. І той факт, що ця влада в усіх своїх проявах була точною копією влади більшовицької Росії, говорило про Тіанти-народність, антинаціональну спрямованість, імперську сутність.     продолжение
--PAGE_BREAK--
Копіювалося все: вищі та місцеві органи влади й управління, судова система, Конституція, нормативні акти. Змінювалася тільки приналежність: замість “РСФРР” ставили “УСРР”, а іноді і цього не робили. І хоча пояснювали це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю професійних кадрів у братерській Україні тощо — сутність від цього не змінювалася — так робила завжди і всюди тільки окупаційна влада.



РОЗДІЛ 2. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1919 РОКУ: ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ
2.1 Всеукраїнський з’їзд рад 1919 року та його наслідки
Політична історія України ХХ ст. нерозривно пов'язана з діяльністю таких органів місцевого самоврядування, якими були ради, — спочатку робітничо-селянських і солдатських депутатів, потім депутатів трудящих, нарешті — народних депутатів. Хоча здебільшого їх діяльність до 1991 р. була спрямована Комуністичною партією України, не варто забувати, що І Всеукраїнський з'їзд Рад, який відкрився 3 грудня 1917 р. (принаймні його київський етап) вирізнявся перевагою українських соціалістичних національно-демократичних сил, що і змусило більшовиків разом з лівими російськими есерами, лівими українськими соціал-демократами та меншовиками-інтернаціоналістами перенести його до Харкова. До V з'їзду Рад (1921) склад делегатів і обраних ними керівних органів (Всеукраїнського центрального виконавчого комітету та Президії ВУЦВК) не був монопартійним. Достатньо назвати прізвища першого голови ЦВК України Ю. Медведева, лівого українського соціал-демократа (грудень 1917), членів Президії ВУЦВК українських есерів Г. Михайличенка та М. Шумського (1919), В. Винниченка як представника закордонної групи УКП (1920), борбиста Є. Терлецького та ін.
Інститут Всеукраїнських з'їздів Рад як найвищого органу державної влади у радянській Україні склався наприкінці 1917 р. і діяв до січня 1937 р., коли був ліквідований відповідно до схваленою останнім, XIV надзвичайним Всеукраїнським з'їздом Рад, Конституцією УРСР. Таким чином, перші 20 років існування України як формально незалежної (згодом напівсуверенної у складі СРСР) держави ХХ ст. безпосередньо пов'язані з діяльністю Всеукраїнських з'їздів Рад.15
Вибори делегатів з'їздів, склад обраних делегатів, склад керівних органів (ВУЦВК та Президії ВУЦВК), їхні рішення, резолюції і відозви, навіть строки скликання з'їздів рад об'єктивно відбивали політичне й економічне становище країни. Зокрема, віддзеркалений поступовий перехід від контрольованої й обмеженої («радянської») демократії 1920-х рр. до жорсткої бюрократизації сталінського періоду, коли скликання навіть декоративних органів широкого народного представництва стало вже непотрібним партійно-державній номенклатурі. Достатньо промовистим є такий факт: за Конституцією УСРР 1919 р. з'їзди мали відбуватися не рідше двох разів на рік, а фактично скликалися щорічно; за Конституцією 1929 р. вони мали проходити що два роки, проте до 1937 р. відбулося всього три з'їзди (у 1931, 1935 та 1937 рр.).
Якщо на перших Всеукраїнських з'їздах (1917-1922) відбувалася дискусія щодо пошуку шляхів політичного та економічного розвитку України, серед депутатів були представлені не лише комуністи та співчуваючі їм, але й інші політичні партії радянського спрямування, а резолюції об'єктивно відбивали стан політичного розвитку суспільства, то поступово функції вирішення політичних проблем перейшли до компартійних комітетів. Найвищий (за Конституціями УСРР 1919 та 1929 рр.) орган влади в республіці лише підтримував запропоновані партійно-державною номенклатурою заходи, якими визначалися норми подальшого життя суспільства. Одним з таких заходів стало схвалення Конституції УРСР 1937 р. та ліквідація інституту Всеукраїнських з'їздів Рад.
Всеукраїнські з'їзди Рад були безпосередньо причетними до всіх доленосних рішень першої половини ХХ ст.: розгортанні радянського будівництва, перехід від політики «військового комунізму» до НЕПу, післявоєнної відбудови промисловості, проведення політики індустріалізації, масової колективізації сільського господарства та культурної революції, здійсненні адміністративних реформ та внесення змін до Конституції, встановленні союзних відносин з іншими республіками СРСР, насамперед з Росією. Резолюції з'їздів відбивають такі значущі події, як перебіг і завершення громадянської війни, голод 1921-1922 рр., перенесення столиці України до Києва тощо.
Розкриттю складних питань історії Всеукраїнських з'їздів Рад присвячена експозиція документів і друкованих матеріалів з фондів центральних державних архівів та науково-довідкової бібліотеки ЦДАУ. Крізь призму мандатів, списків делегатів та їхніх облич, резолюцій та порядків денних ми намагалися представити бурхливі події 1917-1937 рр., і показати особливості функціонування інституту з'їздів в цих умовах
До початку весни 1919 р. на значній частині території України були відновлені Ради. Радянське будівництво в УСРР вступило у нову фазу. На початку березня 1919 р. відбувся III з'їзд КП(б)У. Для участі у його роботі ЦК РКП(б) направив Свердлова — найближчого соратника Леніна. III з'їзд КП(б)У, розглянувши проект Конституції УСРР, підкреслив, що вона має закріпити диктатуру пролетаріату у формі Республіки Рад. Враховуючи досвід державного будівництва в радянській Росії, III з'їзд КП(б)У визнав за необхідне для УСРР прийняти Конституцію РСФРР, з деякими змінами залежно від місцевих умов.
6 березня 1919 р. у Харкові відкрився III Всеукраїнський з'їзд Рад, на який прибули 1887 делегатів, з яких 1435 були комуністами. На з'їзді виступив Свердлов, який від імені ЦК РКП(б) указав на необхідність зміцнення радянського ладу. Був заслуханий звіт Тимчасового робітничо-селянського уряду (Раднаркому) України, роз­глянуті військове, продовольче та земельне питання.
10 березня проект Конституції УСРР був поданий на розгляд і затвердження з'їзду Рад. З доповіддю про проект Конституції виступив член ЦК КП(б)У, нарком юстиції О.Хмельницький.16
Проти проекту Конституції виступили ліві есери, які піддали критиці положення, що УСРР є республікою диктатури пролетаріату. III Всеукраїнський з'їзд Рад відкинув це заперечення і затвердив запропонований проект Конституції.
Але про яку диктатуру пролетаріату можна було вести мову, коли імперіалістична та громадянська війни, розруха, голод призвели до того, що на території колишньої Російської імперії наприкінці періоду, що вивчається, чисельність промислових робітників не пе­ревищувала 800 тис. чоловік.
Безумовно, вони не могли відігравати вирішальну роль у житті країни. Проголошена більшовиками диктатура пролетаріату була чистою фікцією. Насправді владу прибрала на той час більшовицька партія, лідери якої здебільшого переслідували честолюбні цілі, понад усе прагнули влади і слави.
Для утримання влади необхідно було мати могутню силу. Розрахунок Леніна на те, що «народ придушити експлуататорів може і при дуже простій „машині“, майже без „машини“, без особливого апарату, простою організацією озброєних мас», не виправдався. «Озброєна маса» скла­далася майже повністю з селян і солдатів, які підтримували більшо­виків, коли ті пообіцяли їм землю і мир, але відразу ж відійшли від них, як тільки був проголошений «воєнний комунізм». Тільки неп врятував більшовицьку диктатуру від загибелі.
На ранковому засіданні 10 березня було розглянуто і затверджено проект першої Конституції Радянської України.
В обговоренні взяли участь представники трьох найбільших фракцій: більшовиків, боротьбистів та лівих есерів. Боротьбисти та ліві есери намагалися змінити характер Конституції в напрямку більшої демократичності: пропонували замінити статтю про диктатуру пролетаріату; статтю 21 п. а), де встановлювалося, що особи, які використовують найману працю з метою одержання прибутків, позбавляються виробничого права. Проте дані пропозиції були відхилені найбільшою на з'їзді більшовицькою фракцією.
Викликала дискусію і стаття 4, де йшлося про можливість об'єднання в Міжнародну Соціалістичну Радянську республіку. В.М.Блакитний від імені лівого крила боротьбистів запропонував доповнення, яке, на його думку, повинно було гарантувати захист національної культури за умов політичних перетворень. Тому необхідно встановити «повну рівноправність усіх націй, що живуть на Україні, відкидаючи усілякі національні привілеї, усуваючи можливість національної ворожнечі й ставлячи завданням Радянської влади сприяння трудящим недорозвинутих націй шляхом піднесення національної культури, до найкращого їхнього розвитку...»
Слід відзначити, що позиції боротьбистів та лівих есерів щодо державного будівництва в Україні принципово не відрізнялися. Акцентуючи увагу на захисті національної культури, В.Блакитний водночас пропонував доповнити ст. 4 прагненням УСРР знищити «всі державні кордони, які ділять пролетаріат різних країн і націй».
Майже всі зауваження та пропозиції були відхилені більшовиками. Саме з ініціативи бюро комуністичної фракції ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад 10 березня 1919 року прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Остаточна її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року. Цей основний закон, як і Конституція РРФСР, грунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він був більшою мірою політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, де вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Республіка Рад проголошена класовою організіцією. 17
Цікаво, що офіційний проект та остаточна редакція Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки написані російською мовою, оскільки «Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства Украины» виходило до 1920 року російською мовою. Переклади містили суттеві помилки. Так, у харківському виданні 1920 року у статті 4, де йдеться про намір УССР увійти до складу єдиної світової соціалістичної Радянської Республіки, пропущене слово «світова». Стаття 21 «Про позбавлення виборчого права і права бути обраним...» містить ряд неточностей порівняно з російським оригіналом, щодо переліку соціальних верств, які позбавляються активного виборчого права.
2.2 Прийняття Конституції України 1919 року та її основні положення
У Конституції УСРР 1919 р., як і в Конституції РСФРР, у першому розділі «Загальні положення» визначалися основні завдан­ня диктатури пролетаріату — здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення революційних перетворень і придушення контрреволюційних намірів з боку заможних класів, УСРР проголошувалася державою «трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства». Влада трудящих здійснюва­лася     продолжение
--PAGE_BREAK--
Радами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.
Визначалися структура і компетенція органів вищої державної влади, якими був з'їзд Рад, а в період між з'їздами — ВУЦВК, який утворювався з'їздом і відповідав перед ним. В організації та діяльності Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК і Раднаркому не було поділу на гілки влади. Навіть Раднаркому було надано право вида­вати закони.
Починаючи з травня 1919 р. у законодавчій діяльності стала брати участь і Президія ВУЦВК. На початку 1920 р. ВУЦВК перейшов до сесійного порядку роботи. Між сесіями ВУЦВК його функції стала виконувати Президія. Вона керувала сесіями, готувала до них матеріали, в першу чергу проекти декретів, здійснювала нагляд за виконанням постанов ВУЦВК, інструктувала державні органи як в центрі, так і на місцях. Між сесіями ВУЦВК Президія мала право затверджувати постанови Раднаркому УСРР і припиняти їх дію, переносячи питання на вирішення найближчої сесії ВУЦВК. Пре­зидія також розглядала клопотання про помилування та вирішувала інші питання в порядку управління.18
Завідування окремими галузями управління покладалося на наркомати.
Конституція визначила також структуру, компетенцію та по­рядок утворення місцевих органів влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повіто­ві та волосні з'їзди Рад та їх виконкоми.
Головою ВУЦВК був обраний Г.Петровський. До складу Раднарко­му увійшли більшовики О.Бубнов, К.Ворошилов, В.Затонський, Е.Квірінг, М.Скрипник, О.Шпіхтер та ін.
ЦК КП(б)У і уряд УСРР після прийняття Конституції вжили заходів до повсюдного переходу влади на території України до Рад. В усіх ланках державного апарату створювалися комуністичні осередки, які очолювали процес радянського будівництва. Досить активно відбувалося інтегрування більшовицької партії у владні стру­ктури. Виборам до Рад передували зміни у адміністративно-терито­ріальному поділі. Україну було поділено на 11 губерній: Київську, Подільську, Херсонську, Одеську, Таврійську, Донецьку, Харківсь­ку, Катеринославську, Полтавську, Чернігівську, Волинську. Фактично ж було створено 10 губерній, оскільки Одеська об'єдналася з Таврійською.
У квітні — травні 1919 р. влада в УСРР, як центральна, так і місцева, в основному була організована відповідно до Конституції. Виняток становили прифронтові райони, а також такі, де особливо сильним був опір опозиції. Тут влада залишалася у ревкомів. Всього до червня — липня 1919 р. було обрано 10 губернських, 95 повіто­вих, 1816 волосних та 14143 сільських виконкомів.
Перебудова органів влади та управління у зв'язку з денікінським наступом. Починаючи з середини 1919 р. радянське будівництво було серйозно ускладнене наступом військ Денікіна.
Серед заходів, що були здійснені партією більшовиків і радянською владою по перетворенню країни у озброєний табір, значне місце зайняла перебудова державних органів відповідно до воєнних умов. ЗО квіт­ня 1919 р. за прикладом Ради оборони РСФРР була створена Рада оборони УСРР. Через Раду робітничої та селянської оборони кому­ністична партія і радянська влада здійснювали безпосередню мобі­лізацію усіх сил та засобів країни в інтересах її оборони. До Ради оборони УСРР входили секретар ЦК КП(б)У, два представники ВУЦВК, голова Раднаркому, наркоми у військових справах, продо­вольства, шляхів сполучень, соціалістичної інспекції, командуючий військами Українського фронту та один з членів Реввійськради, голова надзвичайної комісії по постачанню Червоної армії.
Просування військ білогвардійців, інтервентів та внутрішньої опозиції вимагало від більшовиків утворення надзвичайних органів влади на місцях. У деяких містах і районах України був проголошений воєнний та облоговий стан. Майже в усіх губернських центрах були сформовані комітети оборони. Радянська влада знову виріши­ла посилити роль комбідів — органів пролетарської диктатури на селі. Комбіди, згідно з декретом ВУЦВК від 14 травня 1919р., стали тут єдиними та надзвичайними органами влади. Роль Ради оборони у державному житті УСРР ще більш зросла в серпні, її компетенція значно розширилася. 28 вересня відбулося останнє засідання Президії Ради оборони, на якому було ухвалено рішення про евакуацію ЗО вересня 1919 р.
Українського радянського уряду в РСФРР.
Відновлення радянських органів влади та управління. Наприкін­ці 1919 р. білогвардійці, війська інтервентів і сили внутрішньої опозиції зазнали поразки. Розпочалося відновлення в Україні диктатури пролетаріату. Пленум РКП(б), який відбувся 29 листопада 1919 р., прийняв резолюцію «Про Радянську владу на Україні», в якій були накреслені завдання диктатури пролетаріату в республіці. Розуміючи небезпечність революційного екстремізму, ЦК партії дав вказівки щодо організації державного апарату, підкресливши необ­хідність посилення зв'язку радянських установ з трудящими маса­ми. Перед представниками центральної влади ставився обов'язок широко залучати бідне та середнє селянство до справи управління країною. Для керівництва партійною та радянською роботою в Україні пленум ЦК РКП(б) запропонував сформувати Тимчасове бюро у складі С.Косіора, Г.Петровського, В.Затонського і Д.Мануїльського.19
Відновлення радянської влади наприкінці 1919 — на початку 1920 р. здійснювалося у формі ревкомів як у центрі, так і на місцях.11 грудня 1919 р., в день визволення Харкова і Полтави, в Москві відбулося об'єднане засідання
Президії ВУЦВК та Раднаркому України, на якому було прийнято постанову про створення республіканського органу військово-революційної влади — Всеукраїнського революційного комітету, який зосередив в своїх руках вищу законодавчу і виконавчу малу. Його головою став Г.Петровський. До складу Всеукрревкому тоді були допущені представники партії боро­тьбистів, зокрема Г.Гринько. Всеукрревкому доручалося організувати всебічну допомогу Червоній армії для розгрому білогвардійців, оста­точно ліквідувати поміщицьке землеволодіння, встановити жорсткий, революційний порядок і після утвердження на більшій частині території України Рад скликати їх IV Всеукраїнський з'їзд.
Основні напрямки діяльності Всеукрревкому були сформульовані в його деклараціях «До робітників та селян України» та «Про воєнну політику на Україні».22 грудня 1919 р. Всеукрревком затвердив «Тимчасове положення про організацію Радянської влади на Україні», згідно з яким губернські ревкоми призначалися Всеукрревкомом за узгодженням з губернськими комітетами КП(б)У і командуванням Червоної армії. Повітові ревкоми призначалися губернськими ревкомами також за узгодженням з місцевими більшовицькими парторганізаціями та військовою владою.
У другій половині лютого 1920 р. Всеукрревком склав свої повноваження, оскільки виконав покладені на нього завдання. Було прийнято рішення про відновлення ВУЦВК та Раднаркому. Радянське будівництво в УСРР у 1920 р. 25 лютого Президія ВУЦВК ухвалила рішення «Про призначення повсюдних виборів до Рад та про порядок обрання на IV Всеукраїнський з'їзд Рад».
У лютому—квітні відбулися вибори до місцевих Рад. Був ство­рений досить широкий розгалужений низовий апарат радянської влади — понад 1500 волосних виконкомів і майже 10850 сільських Рад. Відбулися губернські та інші місцеві з'їзди Рад. У виборчій кампанії більшовики забезпечили собі перемогу.
Що стосується основних положень Конституції 1919 року, то в ній чітко регламентовано, що Українська Соціалістична Радянська Республіка є організація диктатури трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства над їх віковими гнобителями і експлуататори — капіталістами і поміщиками. Задачі цієї диктатури є здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, шляхом проведення соціалістичних перетворень і систематичного придушення всіх контрреволюційних намірів з боку імущих класів, вслід за виконанням цих завдань, диктатура зникне, а слідом за нею, після остаточного оформлення майбутнього комуністичного ладу, зникне і держава, поступившись місцем вільним формам гуртожитку, збудованого на засадах організації загального праці на загальну користь і братерської солідарності людей.
У видах здійснення свого основного завдання Українська Соціалістична Радянська Республіка:
а) проводить у життя заходи, безпосередньо спрямовані в бік знищення існуючого економічного ладу, що виражаються у скасуванні приватної власності на землю і всі інші засоби виробництва;
б) в галузі будівництва державного життя закріплює владу за робітничим класом, встановлюючи право участі у здійсненні державної влади виключно для трудящих мас і абсолютно усуваючи панівні класи від такого участі;
в) створює для трудящих мас виключну можливість користуватися політичними правами (свободою усного і друкованого слова, зборів і спілок), усуваючи від користування цими правами пануючі класи і примикають до них по своїй політичній позиції громадські групи;
г) організує збройний захист завоювань соціалістичної революції залученням до цієї захист усіх трудових елементів країни.
Рішуче розриваючи з минулим, намагаючись знищити, разом з поділом суспільства на класи, також і національний гніт і національну ворожнечу, Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою тверду рішучість увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки, як тільки створяться умови для її виникнення; разом з часом, Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою повну солідарність з нині існуючими вже Радянськими Республіками і про своє рішення вступити з ними в тісні політичні об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції і в тісному співробітництві в області комуністичного будівництва, мислимого тільки в міжнародному масштабі. 20
Влада трудящих мас на території Української Соціалістичної Радянської Республіки здійснюється Радами Робочих, Селянських (Селянська) і червоноармійських депутатів та іншими органами влади з вибору Рад.
Організація і ведення Центральної Радянської Влади на Україні підлягали:
усі питання загальнодержавного значення, зокрема:    продолжение
--PAGE_BREAK--
а) затвердження, зміна та доповнення Конституції;
б) встановлення і зміна меж Республіки;
в) зносини з іноземними державами, зокрема, оголошення війни і укладення миру;
г) встановлення основ організації збройних сил;
д) загальне керівництво внутрішньою політикою;
е) цивільне, кримінальне та процесуальне законодавство;
ж) встановлення основ соціалістичного будівництва в області народного господарства;
з) завідування грошовою системою і організація фінансового господарства Республіки;
і) державний контроль над діяльністю Радянської Влади, зокрема, над правильністю, закономірністю і доцільністю грошових витрат.
Всі не мають загальнодержавного значення питання, які будуть
прийняті до розгляду органами Центральної Радянської Влади.
Органами Центральної Радянської Влади були:
Всеукраїнський З'їзд робітничих, селянських (Селянська) і червоноармійських депутатів.
Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад.
Рада Народних Комісарів.
З'їзд Рад скликається Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад не рідше двох разів на рік, а за розсудом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету може бути скликаємо й частіше.
Порядок обрання на З'їзд встановлювався Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад.
З'їзд Рад був вищою владою Української Соціалістичної Радянської Республіки; в період між двома з'їздами такої владою є Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад.
З числа питань виняткового відання З'їзду підлягають: питання, зазначена в п. «а», а також, з вилученням, зазначеним у примітці до ст. 13, питання про оголошення війни і укладення миру.
Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад і З'їзд давали загальний напрямок діяльності Робітничо-Селянського Уряду і всіх органів Радянської влади в країні; зокрема, виняткового відання Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету підлягають: обрання та зміщення Народних Комісарів і Голови Ради Народних Комісарів, розподіл державних доходів і зборів між центральною і місцевою владою.
Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад був відповідальний перед Всеукраїнським З'їздом Рад і обирався останнім у кількості, що визначався З'їздом на термін до наступного З'їзду; Рада Народних Комісарів був відповідальний перед Всеукраїнським З'їздом Рад і Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад.
Інші питання, пов'язані з області законодавства та загального управління країною, також дозволявся Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад з вилученням.
Питання про оголошення війни і укладення миру вирішувався Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад у випадку терміновості, при неможливості своєчасного скликання З'їзду Рад.
Завідування окремими галузями управління країною покладався на особливі відділи Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад — Народний комісаріат на чолі з зверхників, що обираються з Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад. Число, предмети відомства відділів та їх внутрішня організація встановлювався Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад. 21
Рада Народних Комісарів складалася з Голови та Народних Комісарів, до числа яких входили:
а) всі вони ті особливими відділами Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад (ст. 14),
б) інші особи, особливо обиралися Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад на його розсуд. Члени Ради Народних Комісарів на кожного часу можуть бути смещаеми владою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад.
Рада Народних Комісарів у була праві приймати до свого розгляду всі питання і справи, пов'язані з області законодавства та загального управління країною, але в праві вирішувати власною владою ті чи інші питання або справи лише по загальному або спеціальним повноваженням Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад; за відсутності такого уповноваження, рішення Ради Народних Комісарів подаються на затвердження Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад.
Звання Народного Комісара належало виключно членам Ради Народних Комісарів У.С.С.Р. і ніякими іншими представниками Радянської Влади, як у центрі, так і на місцях, присвоєно бути не може.
Органами Радянської Влади на місцях були:
а) Поради Робочих, Селянських (Селянська) і червоноармійських депутатів (міські та сільські) і обирані ними виконавчі комітети (виконкоми);
б) З'їзди Рад (губернські, повітові, волосні), а також обрані ними виконавчі комітети (виконкоми).
Термін і порядок обрання місцевих органів Радянської Влади, норма представництва та загальне положення щодо внутрішньої організації цих органів, розмежування предметів відомства і влади між ними, так само, як розмежування таких між ними та органами Центральної Радянської Влади, встановлюються Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад.
Правом обирати і бути обраними до Рад користувався незалежно від віросповідання, національності, осідлості і т. п. наступні, обох статей, громадяни У.С.С.Р., яким до дня виборів виповнилося 18 років:
а) все, що добували засоби до життя продуктивним і суспільно корисною працею, а також особи, зайняті домашнім господарством, що забезпечували для перших можливість продуктивної праці, як-то: робітники і службовці усіх видів і категорій, зайняті в промисловості, торгівлі, сільському господарстві і ін., селяни і козаки-хлібороби;
б) солдати Червоної Армії і матроси Червоного Флоту;
в) громадяни, що не входили до категорії, перераховані в п. п. «а» і «б», внаслідок втрати працездатності, належним чином засвідченої.
Іноземці, що належали до робітничого класу і трудового селянства, також користуються виборчим правом.
Не обирали і не могли бути обраними такі особи, хоча б вони і входили в одну з вищевикладених категорій:
а) особи, які вдаються до найманої праці з метою отримання прибутку;
б) особи, що живуть на нетрудовий дохід, як-то:%% з капіталу, доходи з підприємств, надходження з майна і т. п.;     продолжение
--PAGE_BREAK--
в) приватні торговці, торговельні і комерційні посередники;
г) монахи та духовні служителі церков і релігійних культів;
д) службовці і агенти колишньої поліції, особливого корпусу жандармів і охоронних відділень, а також члени царював в Росії будинку;
є) особи, визнані у встановленому порядку душевно-хворими або божевільним, а так само особи, які перебувають під опікою;
ж) особи, засуджені за корисливі або порочні злочини, на строк, встановлений законом або судовим вироком.22
РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ 1919 РОКУ НА ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
3.1 Суспільно-політичні та правові зміни в Україні після прийняття та затвердження Конституції 1919 року
29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради цей проект Конституції було ухвалено, а М. Грушевського обрано президентом України, хоча в проекті Конституції про цей інститут не згадувалося.
В Україні передбачалася демократична форма правління (без президента). Планувався поділ влади. Законодавча влада мала належати однопалатному представницькому органові — сейму; виконавча — Раді міністрів; третя гілка — незалежний суд.
Народні представники повинні були обиратися на два роки таємним голосуванням (рівним і прямим) усіх громадян, які досягли 20-річного віку. Виконавча влада — Рада міністрів — мала обиратися сеймом і звітувати перед ним.
Цікавим у цій програмі було й те, що на регіональному рівні передбачалося утворення органів самоврядування міст і повітів. Усі посади на державному й місцевому рівнях мали бути виборними.
У цій державотворчій концепції передбачалося широке забезпечення в Україні прав національних меншин: росіян, євреїв, німців та ін., установлення для них пропорційного представництва в сеймі та всіх органах місцевого самоврядування, виділення з державного бюджету коштів для культурних потреб, надання їхнім мовам державного характеру в місцях компактного їх проживання. З установленням суспільного ладу, передбачуваного програмою, планувалося запровадити панування закону, законодавче закріпити особисті й політичні права громадян, скасувати військо і замінити його народною міліцією. За змістом цей розділ програми багато в чому збігався з розглянутою вище програмою Української соціал-демократичної робітничої партії, включно з заходами щодо контролю за виконанням законів з охорони праці, серед яких установлення промислових судів, кримінальної відповідальності підприємців за порушення законів з охорони праці.23
Як видно з вищесказаного, політичні погляди, викладені в програмі Української партії соціалістів-революціонерів, більш вдалі, в ній передбачено конкретні аспекти державного устрою України у федерації незалежних демократичних республік, намічено механізм міжфедеральних відносин, який установлюється договором.
Після Жовтневого перевороту 1917 р. в Росії Українська партія соціалістів-революціонерів скоригувала свою політичну програму. Основною її ідеєю стало утворення незалежної держави України.
Але, як відомо, низка обставин не дозволила втілити цю політичну концепцію в життя, попри те, що партія входила до складу уряду Української Народної Республіки. Тут і нерозуміння політики уряду широкими верствами населення, і встановлення Гетьманату, і австро-німецька окупація, і небажання надати автономію Україні з боку більшовиків, і серйозні суперечності між керівниками партій.
Близькі до попередніх політико-правових поглядів пропагувала Українська партія соціалістів-федералістів. Вони поєднали в собі кадетські ідеї Української демократичної партії та соціалістичні ідеї Української радикальної партії. Ці партії об'єдналися наприкінці 1905 р. в Українську радикально-демократичну партію соціалістів-федералістів. її очолювали Д. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушев-ський, А. Никовський, В. Прокопович, О. Шульгин. У програмі партії, схваленій на з'їзді у вересні 1917 p., зазначалося, що вона є національною соціалістичною партією. Суспільним ідеалом, до якого вона прагнула, була соціалістична федерація рівноправних автономних національних одиниць, яка мала заступити державу, збудовану на централістичних засадах, що нехтувала національні права, пригнічувала «недержавні» народи.
Але федералізм соціалісти-федералісти уявляли ширше, ніж попередні партії; вони поділяли ідеали кирило-мефодіївців, убачали в федералізмі спосіб оновлення людського життя не тільки в межах тогочасних держав, прагнули до всесвітнього федералізму.
У програмі цієї партії зазначалося, що нова федеративна держава повинна грунтуватися на двох підвалинах: правах людини і правах нації, що орієнтовані на загальнолюдські цінності. Зміна діючої форми правління мала відбутися завдяки децентралізації влади та наданню кожній народності на своїй території автономії з правом місцевого крайового законодавства.
У демократичній федеративній республіці Україна розглядалася як окремий штат. Програмою передбачався один спосіб утворення федерації: проведення Всеросійської установчої та місцевих рад, які визначали б загальні принципи федерального єднання.
Право на самовизначення передбачалося надати не тільки націям, а й окремим краям (областям), що мали особливі географічні та економічні умови (Сибір, Туркестан, Надволзька область та ін.) й заявляли про своє бажання виокремитися в автономну одиницю.
Цікаві думки було викладено в програмі відносно державних інститутів на федеративному рівні. Тут зроблено спробу розділити й урівноважити функції законодавчої, виконавчої та судової влади. Законодавчу владу пропонувалося сконцентрувати у Все-державному парламенті, обираному на підставі загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням за пропорційної системи виборів. Вседержавний парламент мав ухвалювати основні закони кваліфікованою більшістю (2/3 голосів), а також реалізовувати загальнодержавні функції, серед яких — зносини з Іноземними державами, військові справи, загальнодержавні позички, управління митною та грошовою системами, нагляд за комунікаціями зв'язку і транспорту. Крім того, до компетенції Вседержавного парламенту мали належати окремі питання кримінального законодавства щодо злочинів проти державного та економічного устрою. Цікавою була думка і про те, що на загальнодержавному рівні передбачалася Федеральна рада, яка мала контролювати законодавчу діяльність усіх законодавчих органів федерації: Вседержавного парламенту і крайових сеймів. У разі встановлення фактів порушення конституції законодавчими актами Вседержавного парламенту або крайових сеймів (автономій) Федеральна рада могла скористатися правом вето.24
У запропонованій концепції досконаліше розглядався законотворчий процес. Правом законодавчої ініціативи наділялися Вседержавний парламент, Кабінет міністрів і кожний автономний штат.
Верховним органом виконавчої влади на федеральному рівні мала бути Висока державна рада з п'ятьох осіб, обирана Вседержавним парламентом на п'ятирічний строк за погодженням із Федеральною радою. Головували в цій раді кожен із п'яти її членів протягом одного року. Головуючий у Високій державній раді був і президентом федеративної держави. Президент і члени цієї ради здійснювали представницькі функції. Продовжував виконавчу гілку влади Кабінет міністрів, що формувався лідером парламентської більшості за дорученням Високої державної ради. Кабінет міністрів у своїй роботі був підзвітний парламентові. Заслуговувала на увагу і думка про те, що Висока державна рада наділяється правом розпуску Вседержавного парламенту.
Судову владу на загальнодержавному рівні здійснював Федеральний суд, у функції якого входило вирішення проблем, що могли б виникнути між штатами або особами, які належали до різних штатів, а також справ, що стосувалися загальнодержавної конституції та загальних прав усіх громадян держави. Усі суперечки між загальнодержавними органами автономій розв'язувалися в комісії, до якої по три члени обирали Федеральний суд і вища судова інстанція автономії. Цим було зроблено спробу розділити функції загальнодержавних органів, урівноважити їх і встановити контроль за діяльністю.
Таку ж спробу зроблено і на рівні відносин федерації та її членів — штатів. Україна, як згадувалося вище, мала увійти до федерації на правах автономного штату і в місцевих справах керуватися своїми законами.
Законодавча влада в Україні повинна була належати сейму, до якого мали обиратися громадяни, не молодші 20 років, на основі загального, рівного та безпосереднього виборчого права і таємного голосування.
У справах, дотичних до всіх громадян автономії, передбачалося проведення референдуму.
Сейм (Українська народна рада), окрім ухвалення законів, повинен був відати питаннями мита і оподаткування, бюджету, контролю за законністю в роботі адміністрації України.
Виконавчу гілку влади в Україні, за програмою соціалістів-федералістів, очолювала Рада міністрів, яка складалася за дорученням голови сейму представником парламентської більшості. Затверджувалися сім членів Ради міністрів із питань: державного скарбу, шляхів, торгівлі й промисловості, сільського господарства і хліборобства, справедливості, культурних справ, праці, охорони і порядку.
Усе майно на території України разом із транспортними комунікаціями мало становити її власність. Усі податки мали надходити до скарбниці України.
Пропорційно до кількості населення Україна мала передавати кошти для утримання органів загальнодержавної влади, на виплату державних боргів і процентів на них.
Концепцією соціалістів-федералістів передбачалося побудувати судову систему в Україні відповідно до принципу рівного, відкритого, виборного суду з широкою компетенцією суду присяжних.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Усе діловодство та освіта в Україні повинні були вестися українською мовою, а зносини з загальнодержавними установами — українською та російською мовами.
Національним меншинам гарантувалося пропорційне представництво у сеймі, право користування своєю мовою аж до заснування національних шкіл, можливість утворювати національно-культурні спілки й товариства.
Православна церква проголошувалась у межах України автокефальною.
Окрім зазначеного, програмою соціалістів-федералістів передбачалися законодавче закріплення особистих і політичних прав громадян, промислова та аграрна реформи. Визначалося, що гуртове хазяйнування повинно бути ідеалом земельної реформи. Приватне право на землю планувалося скасувати. Заводи та інші промислові об'єкти передбачалося залишити у приватній власності, але програма передбачала широкі заходи законодавчої охорони праці робітників, їх пенсійного забезпечення, охорони здоров'я та освіти.25
У розглянутій державній концепції майже детально розроблялися функції верхніх ланцюгів влади, але залишилася нерозв'язаною проблема організації управління на регіональному рівні (область, район, місто, село). До того ж програма не передбачала функцій загальнодержавного Кабінету міністрів, порядку його зносин з органами виконавчої влади у штатах; недосконалою виглядала і реформа судової системи.
За обставин, що склалися на той час у країні, державно-правові погляди цієї партії заслуговували на увагу, відповідали інтересам багатьох громадян і збігалися з ідеями побудови держави офіційної влади України. Тому й не дивно, що лідери соціалістів-федералістів входили до центральних органів влади Української Народної Республіки і ще довго дотримувалися своїх політико-правових поглядів. Вже після еміграції, 1923 р. партія повернулася до старої назви — Українська демократично-радикальна партія, відмовилася від соціалістичних ідей та ухвалила нову програму.
На базі частини Української революційної партії на чолі з М. Міхновським було створено Українську народну партію. На відміну від концепцій федеративного державного устрою, закладених у програмах соціал-демократичної робітничої партії, партії соціалістів-революціонерів і партії соціалістів-федералістів, Українська народна партія пропагувала ідею незалежної держави.
У програмі Української народної партії зазначалося, що український народ, який складається переважно з селянства, може тільки тоді використовувати природні багатства своїх земель, стати багатим і сильним та зрівнятися з іншими культурними народами світу, коли забезпечить собі незалежне державно-національне життя. Концепцією, викладеною у програмі, передбачалася побудова самостійної та суверенної України з вільним політичним та економічним розвитком. Вважалося за доцільне забезпечити автономію (самоврядування) Галичині й Кубан-щині, які знаходились в інших історичних та економічних умовах.
Державний устрій, порядок і законність мали визначатися Установчими зборами, що обиралися на основі загального, рівного, прямого й таємного голосування. Автори концепції дотримувалися принципу поділу влади. Вирізняли законодавчу — парламент, виконавчу — Раду міністрів і судову владу — Генеральний суд.
Гарантією законності й правового порядку в державі вважалася незмінність суддів. У програмі декларувалися зверхність законів, рівність перед ними всіх громадян України незалежно від національності, віри, статі й достатків. Планувалося законодавче охороняти права національних меншин, забезпечити викладання у школах їхніми мовами. Державною мовою проголошувалась українська. Для охорони державного суверенітету України програма передбачала створення самостійної армії та флоту, а економічного — національної валюти.
Одним із важливих аспектів побудови незалежної держави вважалося вдосконалення освіти, підвищення свідомості громадян. Для цього передбачалося заснувати загальноосвітні технічні та ремісничі школи, організувати дошкільні заклади і позашкільну освіту.
Основою добробуту держави вважалося середнє і дрібне хліборобське господарство, розвиткові якого потрібно сприяти, домагаючись одночасно скасування великої земельної власності.
Передбачалося розробити таку торгово-промислову політику, що сприяла б розвиткові всіх галузей національної промисловості. Для їх стимулювання вважалося за необхідне організувати державне кооперативне кредитування.
З установленням обраного суспільного ладу партія домагалася б широких соціальних гарантій для трудящих, які за змістом були такими, як і в програмах розглянутих вище партій. Але, на відміну від них, ця програма не вирішувала порядку реалізації політичних прав громадян.
У грудні 1917 р. Українська народна партія ухвалила рішення про об'єднання зі щойно утвореною Українською партією самостійників-соціалістів.26
У програмі останньої проголошувалося, що вона є партією працюючої маси українського народу, а своїм суспільним ідеалом визнає соціалізм, який здатний знищити безправ'я, капіталістичний устрій, побудований на насильстві, і задовольнити український та інші народи.
Одну з умов побудови такого суспільства самостій-ники-соціалісти вбачали в тому, щоби засоби виробництва (фабрики і заводи) належали українським робітникам, а земля (рілля) — українським хліборобам.
Не менш важливим етапом у досягненні свого суспільного ідеалу вони вважали підвищення освіченості населення, збільшення кількості національної інтелігенції, утворення безплатних національних шкіл, вищих навчальних закладів, Академії наук з українською мовою викладання. Цікаво, що за їхньою програмою вся система освіти в Україні повинна бути відокремлена від держави, як це є в Англії, Німеччині та інших країнах. З цього приводу зауважувалося, що вищі школи, а тим паче Академія наук, мають бути автономними, незалежними від уряду щодо свого внутрішнього устрою і життя.
Самостійники-соціалісти критикували прибічників ідеї федеративної держави на базі Росії, вважали помилковими ідеї партій, які до цього прагнули. Для багатонаціональних держав вони пропонували розпад на декілька незалежних національних держав із можливістю співпрацювати, об'єднуватись у спілки й федерації. За концепцією партії самостійників-соціалістів Українська народна республіка повинна стати незалежною демократичною державою. У перспективі Україна могла співпрацювати або вступати в міжнародні спілки з Румунією, Кавказом, Туреччиною та Балканськими державами: Болгарією, Грецією, Сербією, Чорногорією.
Законодавчим органом у незалежній Україні мав бути парламент (Центральна українська рада), обираний внаслідок загальних, рівних виборів із таємним голосуванням. Виборчі округи формувалися в межах національних. Представництво в парламенті пропорційне до кількості населення міст і сіл, національних меншин. Виконавчу владу очолювали президент республіки і підпорядкована йому Рада міністрів. Остання формувалася представником парламентської більшості за дорученням президента, недовіра їй з боку парламенту вела до зміни складу.
Відносно силових структур держави самостійники-соціалісти передбачали постійну їх еволюцію від захисту інтересів окремих класів до забезпечення демократії в країні. Спочатку необхідна сильна армія, яка змогла б охороняти зовнішній суверенітет держави. Вона повинна була зберігатися до роззброєння країн, що оточують Україну. Після цього необхідність в армії відпаде, і її заступить народна міліція.
Судова влада в Україні повинна бути незалежною, а головна її мета — охорона прав та інтересів народу.
У місцевостях із багатонаціональним населенням мав запроваджуватися «Суд третього» для розгляду справ, однією зі сторін яких були представники національної меншості.
У державотворчій концепції партії самостійників-соціалістів було зроблено спробу передбачити структуру органів влади та управління на регіональному рівні. Передбачалося, що областям і краям в Україні може бути надана автономія. Серед таких областей називалися Слобожанщина, Чорномор'я, Полісся, Холмщина, Запоріжжя, Правобережна Україна.27
Державною мовою проголошувалася українська, нею мало вестися все діловодство в державних установах, навчання в школах, навчальних закладах, а також відправлятися служба в церквах (які, до речі, повинні бути відокремлені від держави).
У поглядах на державу самостійників-соціалістів були й відверто слабкі ідеї, серед яких і вирішення національного питання. З одного боку, проголошувалася рівність усіх націй, які живуть в Україні, можливість їхнього культурного розвитку, а з іншого — українці піднімалися до ролі «старшого брата». Зокрема, в самому статуті партії зазначалося, що її членами можуть бути тільки українці. Адміністративні посади також могли обіймати лише вони. Не до кінця виваженими були й ідеї стосовно системи органів управління виконавчої влади, взаємовідносини президента, Ради міністрів, структур влади автономій чи областей.
Але, незважаючи на це, партія мала багато прихильників, які поділяли її погляди. Представники партії самостійників-соціалістів входили до уряду в період Директорії, а після падіння УНР вона розпалася.
Верховенство загальнолюдських цінностей над національними, прав особистості над правами нації в своїй концепції проголошувала Українська федеративно-демократична партія, що з'явилася 1918 p., але проіснувала всього декілька місяців. В. Наумен-ка, який її очолював (міністр освіти в Гетьманаті Скоропадського), 1919 р. було страчено більшовиками. У програмі партії зазначалося, що вона наслідує ідеї Кирило-Мефодіївського товариства і поділяє, зокрема, політичні та правові погляди М. Драгома-нова. Основна ідея державотворчої концепції Української федеративно-демократичної партії полягала у скасуванні унітарної форми державного устрою Росії та побудові в її межах федерації автономних областей, до складу якої увійде і Україна. Навіть більше, у програмі стверджувалося, що політичне існування України не може мислитися без Росії.
Суверенітет, за таким проектом, повинен належати федеративному цілому (Росії), а не автономним його частинам. За багатьма своїми положеннями ця державотворча концепція була подібна до проекту, запропонованого раніше М. Драгомановим.
Головним принципом внутрішньої політики федерації визнавалися загальнолюдські вимоги свободи і рівності всіх громадян у всіх сферах соціального життя, в тому числі й можливість національного самовизначення. Цей принцип повинен був лягти в основу конституції, адміністративного й цивільного законодавства, які гарантували б свободу особистості, культурно-політичні права всіх національностей як на рівні федерації, так і на рівні автономії, виключали б зверхність великоросійської нації та не допускали б насильницької українізації в автономії.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Важливим моментом побудови такої федеративної держави вважалося скасування державного та адміністративного централізму, передача законодавчих повноважень обласним представницьким органам.
Державний устрій в Україні мав виключати можливість відновлення централізму, її національно-територіальна автономія повинна була опиратися на автономію земель. Передбачалося, що Україна може бути поділена на п'ять самоврядних земель: Правобережна, Лівобережна, Степова, Слобідська і Кубанська (до останньої мали увійти Чорноморська губернія та інші території, які до неї прилягають і заселені українцями)..
У межах федерації російська мова вважалася засобом спілкування між окремими націями, мовою діловодства в центральних державних установах. В установах місцевого управління разом із російською діловодство могло вестися українською мовою. Російська мова мала викладатися на території федерації як обов'язковий предмет.
Програмою передбачалося сконцентрувати законодавчу владу на федеральному рівні у представницькому органі, який складався з двох палат: нижньої, до якої обираються представники з усієї федерації від рівної кількості жителів по виборчих дільницях, і верхньої, котра формувалася з представників, делегованих сеймами автономій. Автори концепції зробили спробу врівноважити кількість представників від національностей у верхній палаті. У ній кількість представників від Росії не повинна перевищувати однієї третини від загальної кількості.28
Усі питання в обох палатах мали вирішуватися простою більшістю, за винятком ухвалення або зміни конституційних законів.
У частинах федерації — автономіях передбачався законодавчий представницький орган — сейм, який повинен був обиратися загальними прямими виборами і таємним голосуванням. Сейм мав ухвалювати закони, які регулювали б питання, віднесені до компетенції автономії, затвердження бюджету, а також здійснювати контроль за додержанням законів. Гілку законодавчої влади продовжував представницький орган автономних земель — земські збори, які повинні були обиратися на три роки і ухвалювати місцеві закони.
Виконавча влада мала бути покладена на міністра у двох рівнях: федеральному та автономному. Окрім цього, на місцевому рівні виконавчу владу повинні були репрезентувати земські управи, що мали обиратися земельними зборами. Таку схему управління мали і менші адміністративні одиниці: волості й повіти.
Програмою передбачалась і судова гілка влади, але її систему не було детально розроблено. Заслуговує на увагу, що ця концепція передбачала наслідування принципу верховенства закону в суспільстві.
У федерації та автономіях передбачалось ухвалення Основного Закону (Конституції), а всі інші акти державної влади мали видаватися відповідно до неї, тобто бути підзаконними. Крім того, у програмі зазначалося, що всі громадяни незалежно від статі, віри й національності рівні перед законом. За порушення закону громадяни відповідатимуть тільки перед судом. Особистість і житло громадян недоторканні та повинні охоронятися законом. Ніхто в державі не міг переслідуватись та бути покараним інакше як за вироком суду. Всі особисті й політичні права громадян належало занести в Конституцію та охороняти державою. Проголошувалася свобода совісті, друку, слова, зборів. Передбачалася можливість утворювати і громадські організації без попереднього дозволу. Вважалося за необхідне дозволити вільне переміщення громадян як у межах автономій і федерації, так і за кордон. Паспортна система з огляду на це мала бути скасована.
Планувалося реалізувати організаційні та практичні заходи для досягнення високої освіченості населенням України. Необхідною умовою для цього було встановлення загальності та обов'язковості навчання, яке повинне бути безплатним.
3.2 Вплив Конституції 1919 року на розвиток конституціоналізму в Україні в 20-ті – 30-ті роки ХХ століття
Після встановлення на українських землях радянської влади, у Харкові в 1919 році було прийнято Конституцію УСРР на взірець тогочасної Конституції РРФСР 1918 р.
Головною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що вона складалася, як однорідна системі права в більшовицькій Росії. Це була рецепція в її найбільш простій формі — пристосування права однієї держави до умов іншої. При відсутності тієї чи іншої правової норми як головне джерело права використовували революційну правосвідомість.
Пріоритет революційної правосвідомості над іншими джерелами права базувався на пануванні в ті роки психологічної теорії права, яка вважала найважливішим аспектом правової дійсності не норму права і правовідносини, а правосвідомість.
Основи державного будівництва були визначені першими російськими декретами радянської влади, дію яких було поширено і на Україну. Як вищі, так і місцеві органи влади і управління будувалися за зразком більшовицької Росії. Головною ланкою державного механізму були Ради, які більшовики розглядали як найбільш прийнятну для них форму диктатури пролетаріату. 8 лютого 1919 року РН К України прийняла постанову “Про організацію місцевих органів Радянської влади та порядок управління”, де поставила питання про передачу влади Радам. Юридичне система Рад у масштабах всієї України була затверджена першою радянською Конституцією України.29
Конституцію. РНК мала право розглядати всі питання і справи, що відносились до сфери законодавства і управління країною. Найважливішим завданням місцевих Рад було проведення в життя рішень центральних органів влади і управління.
Комплекс конституційних прав громадян ставився в прямий зв’язок з їх обов’язками.
Історичне значення першої радянської Конституції УСРР 1919 року заклечалося в створенні юридичної бази для наступного законотворення. Проте більш суттєвим був її вплив на всю сферу соціальних і політичних перетворень в країні: була переглянута вся система суспільних відносин, були декларовані нові принципи і соціальні цінності. Разом з тим Конституція закріпила реальні важелі влади і порядок формування її структур, поклавши в його основу нову ідеологію «українізацією».
Зміни в державному ладі УСРР були пов’язані, перш за все, з тенденцією до об’єднання економічних, політичних, воєнних зусиль радянських республік. Слід підкреслити, що ініціатива такого об’єднання виходила з центру від апарату більшовицької партії в Москві.
Утворення Союзу РСР. Ще в середині 1919 року партія провела під вивіскою братнього союзу об’єднання життєво важливих сфер діяльності республік — оборони, економіки, праці, фінансів, транспорту, пошти і телеграфу, управління якими здійснювалося з Москви. 28 грудня 1920 року було підписано договір між РСФРР і УСРР про воєнний і господарський союз. У преамбулі договору підкреслювалася незалежність І суверенність ооох держав Але за допомогою об’єднаних наркоматів партійна влада активно втручалася у внутрішні і зовнішні справи України.30
Фактично, на початок 1921 року оформилася унітарна держава — Росія, під владним впливом якої знаходилися Україна, Білорусія і Закавказька Федерація. Більшовицька партія брала на себе основну частку державних повноважень. Отже, існувала держава з досить централізованим управлінням, яка не мала тільки одного — загальної назви. Московські партійні лідери вважали за необхідне “автономізувати” радянські республіки, тобто зрівняти їх за правовим статусом з автономними одиницями, що входили до складу Російської Федерації. Навпаки, лідери радянських республік (перш за все України і Грузії) прагнули до більшої самостійності.
Процес “автономізації” очолив нарком у справах національностей РСФРР Й. Сталін. Призначений у квітні 1922 року на нову в партії посаду генерального секретаря він мав можливість тиснути у цьому напрямі одночасно по партійній і державній лініях. У серпні 1922 року було створено комісію політбюро ЦК РКП(б) для підготовки рішення про вдосконалення відносин між республіками. Сталін усунув від роботи в комісії представників республік і фактично сам підготував проект рішення під назвою “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками”.
Ним передбачалося входження національних республік у Російську Федерацію на правах автономії. Знову ж таки, слід підкреслити, що Сталін своїм планом не вигадав чогось нового, він організаційно оформив взаємини між радянськими республіками, що склалися на той час, адже партія все зробила для того, щоб ці взаємини не перевищували рівень автономних. “Автономізація” визвала протидію в партійних організаціях радянських республік перш за все в Україні.
Негативно відреагував на неї і Ленін, який в листі до політбюро обґрунтовував нову форму об’єднання. Пропонувалося, щоб Російська і Закавказька федерації разом з Україною і Білорусією утворили рівноправний союз.
Жовтневий пленум ЦК РКП(б) прийняв ленінський план об’єднання і утворив конституційну комісію, яка висловилася за трьохступеневу систему центрального управління: єдині, об’єднані і автономні наркомати Єдині наркомати мали безроздільну владу на території всієї федерації, об’єднані — здійснювали зв’язок по лінії центр — республіка. 31
Статус автономних у республіках зберігали наркомати юстиції, внутрішніх справ, освіти, охорони здоров’я, землеробства і соціального забезпечення.
10 грудня 1922 року в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд рад, який схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ
Конституції СРСР. Делегати з’їзду звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави і запропонували скликати загальносоюзний з’їзд.
ЗО грудняІ 922 року в Москві у приміщенні Большого театру відкрився І Всесоюзний з’їзд Рад. Він ухвалив рішення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими документами чотири радянські республіки — РСФРР, УСРР, ЗСФРР і БСРР — утворили єдину союзну державу. Договір визначав структуру загальносоюзних органів влади та їх компетенцію. До системи центрального союзно-республіканські та республіканські наркомати. Було обрано Центральний Виконавчий     продолжение
--PAGE_BREAK--
Комітет Союзу РСР у складі 371 члена, 88 з яких представляли Україну. Також було обрано чотирьох голів ЦВК, від України — Г. Петровського.
Цікаво, що безпосередньо в день роботи І з’їзду СРСР В. Ленін, виведений тяжкою хворобою з політичного життя, змінив свою точку зору відносно нового об’єднання. В листі “До питання про національності, або про “автономізацію” він негативно відізвався про утворення СРСР і висловив жаль, “що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіційно називають, здається, питанням про Союз Радянських Соціалістичних Республік”. У листі він запропонував знову повернутися до проблеми утворення СРСР, з тим, щоб залишити союз тільки двох відомств — військового і дипломатичного, а в усіх інших сферах державної діяльності відновити самостійність республік. Важко зрозуміти, чому Ленін так кардинально змінив свою позицію відносно нового союзу.
Доопрацювання Договору і Декларації продовжувалося в 1923 році, коли було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР.
За Конституцією УСРР 1919року Україна була унітарною державою. В 1924 році волею більшовицької партії в її складі з’явилося автономне вкраплення.
Переслідуючи стратегічні політичні цілі, більшовицьке керівництво СРСР приймає рішення про створення молдавської державності. Але оскільки більша частина молдавської території знаходилася під владою Румунії, було вирішено розмістити цю державність на українській території.
Вищі органи влади і управління. Структуру органів влади на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919 року. До вищих органів влади і управління належали Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і РНК.
Всеукраїнський з’їзд Рад розглядав найважливіші питання розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі, фінансів, культурного будівництва тощо. Його рішення мали вищу юридичну силу. З 1926 року змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з’їздів Рад.
Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки.
Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) був вищим органом влади в період між Всеукраїнськими з’їздами Рад. Після прийняття Конституції СРСР 1924 року повноваження ВУЦВК регулювалися Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 року. Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, термін повноважень, періодичність скликання сесій (тричі на рік).32
В період між сесіями вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади УСРР була Президія ВУЦВК. її діяльність, склад регулювалися Наказом про порядок роботи Президії ВУЦВК від 1 липня 1926 року. Наказ передбачав створення Малої Президії ВУЦВК, що відігравала роль внутрішнього допоміжного органу. Вона готувала питання до засідань Президії, організовувала їх проведення.
На Україні за Конституцією 1919 року функціонувало 16 народних комісаріатів. Після прийняття
Місцеві органи влади {управління. Процес зміцнення Рад йшов зверху донизу. Партійне керівництво прийшло до висновку, що кращої системи, через яку можна ефективно здійснювати управління суспільством, існувати не може. Місцеві Ради і виконкоми визнавалися єдиними повноважними органами державної влади на місцях.
У 1922 році в Україні розпочалася адміністративно-територіальна реформа, її правові основи були закладені постановою ВУЦВК “Про упорядкування і прискорення робіт по адміністративно-територіальному поділу УСРР” від І лютого 1922 року. Одеська і Миколаївська губернії були об’єднанні в одну — Одеську, Запорозька губернія була приєднана до
Катеринославської, Кременчуцька губернія була розформована. В результаті реформи кількість губерній в Україні скоротилась з 12 до 9. 12 квітня 1923 року ВУЦВКухвалив постанову “Про новий адміністративно-територіальний поділ України”, якою затвердив новий поділ республіки на округи і райони. Реформа призвела до значного зменшення кількості адміністративно-територіальних одиниць: замість 102 повітів стало 53 округи і замість 1989 волостей — 706 районів. Кількість сільських Рад скоротилась з 15696 до 9307. Це був важливий крок на шляху централізації управління.33
Але від старого адміністративно-територіального поділу в Україні залишались ще губернії. Президія ВУЦВК постановою від 3 червня 1925 року “Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління” ліквідувала з 1 серпня 1925 року поділ республіки на губернії. Віднині територія УСРР поділялася на 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад. Також було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад, що говорило про толерантність українців по відношенню до інших національностей. Остаточний перехід на триступеневу систему управління завершився в 1929 році.
Велике значення в місцевому управлінні відігравали комітети незаможних селян (комнезами).
Часто на селі вони були єдиними органами радянської влади і підміняли своєю діяльністю сільради. 27 травня 1922 року ВУЦВК прийняв Закон про комнезами, який встановлював їх права і обов’язки в умовах нової економічної політики. Законом були розширені адміністративні повноваження комнезамів. Обов’язки комнезамів зводились до: активної участі у боротьбі з контрреволюцією; охорони порядку (боротьба з бандитизмом, контрреволюцією, п’янством і кулаками); допомоги уряду в проведенні соціалістичного землеустрою; сприянні органам радянської влади в проведенні різних державних повинностей, збору сировини, активної участі у всіх видах кооперації і прагнення оволодіти нею в інтересах незаможного селянства; сприяння господарському будівництву з проявом власної ініціативи в електрифікації села; участі в роботі робітничо-селянської інспекції і в установах Червоного Суду; участі в справі народної освіти тощо. 34
Отже, об’єднання незаможників мали перед собою два завдання: захист політичних і економічних інтересів незаможного селянства і сприяння органам радянської влади в справі державного і господарського будівництва на селі. Ці завдання здійснювалися як шляхом надання допомоги державним органам, так і безпосередньою участю незаможників в роботі державного апарату. Але з часом комнезами, які було створено як допоміжний орган по встановленню радянської влади на селі, виконали свої завдання і їх діяльність вступала в протиріччя з діяльністю сільських Рад.
Формально правову основу організації та діяльності державного механізму республіки на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919р.
Відповідно до неї найвищими органами державної влади були Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК і Рада Народних Комісарів. У 1921—1922 рр. в їхній роботі відбулися певні зміни. Так, Всеукраїнський з'їзд Рад, який за Конституцією мав скликатися ВУЦВК не рідше як двічі на рік, став збиратися лише один раз. За постановою V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про радянське будівництво» ВУЦВК повинен був розглядати всі декрети, які встановлювали загальні норми політичного та економічного життя. Президія ВУЦВК зобов'язувалася публікувати проекти декретів не пізніш ніж за два тижні до сесії ВУЦВК. Крім того, передбачалося скликати чергові сесії ВУЦВК не рідше ніж один раз на два місяці. Проте періодичність сесій невдовзі була змінена. 35
Постановою Президії ВУЦВК від 8 бе­резня 1922 р. вони мали скликатися не менше трьох разів на рік і на більш тривалі строки. Подальшого розвитку набули і конститу­ційні положення про Раду Народних Комісарів щодо посилення її ролі в усіх сферах життя країни та уточнення правового становища уряду республіки. Раднарком як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади здобував право розглядати і розв'язувати всі невідкладні загальнодержавні питання, в тому числі заходи законодавчого характеру. Все це свідчило про те, що поглибився процес посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої.
У зв'язку з переходом до мирної господарської діяльності Українську Раду трудової армії було реорганізовано в Укрекономраду, яка одержала статус економічної комісії при Раднаркомі УСРР і була виключена з числа законодавчих органів. Все це знайшло своє закріплення в Положенні про Українську Економічну Раду від 28 вересня 1921 р.
Безпосереднє управління більшістю промислових підприємств перейшло до губраднаргоспів, діяльністю яких керував Укрраднаргосп згідно з єдиним державним господарським планом.
Відбулися також зміни організаційної структури наркоматів, уточнювалися їхні завдання, компетенція.
Нові умови потребували перебудови роботи й місцевих органів влади. Законодавчим актом, спрямованим на дальше зміцнення Рад як місцевих органів державної влади, уточнення їхніх взаємин із вищими органами та посилення їхньої ролі в умовах мирної господарської діяльності, стала постанова V Всеукраїнського з'їзду Рад про радянське будівництво. Встановлювалося, що рішення місцевих з'їздів Рад можуть скасовуватися в разі необхідності лише вищими з'їздами Рад, їхніми виконкомами та ВУЦВК і його Пре­зидією. Ніякі інші органи влади та управління такого права не мали. Обмежувалося право губвиконкомів припиняти проведення в життя розпоряджень окремих наркоматів. Важливе значення мало поло­ження про те, що центральні відомства повинні були провадити всі справи через місцеві Ради та їхні відділи. Тим самим місцеві Ради й виконкоми визнавалися єдиними повноважними і повноправними органами державної влади на місцях.36
З березня 1921 р. Президія ВУЦВК видала постанову «Про регулярні перевибори Рад і про скликання в установлені строки з'їздів Рад». Згідно з нею перевибори місцевих Рад — міських, сільських і селищних, волвиконкомів, а також сільських і волостних КНС — проводяться через кожні шість місяців, а з'їзди Рад губерній і повітів скликаються не менше двох разів на рік. У березні 1922 р. ВУЦВК знову розглянув питання, пов'язані з виборами та діяльні­стю Рад. Своєю постановою він встановив, що перевибори місцевих Рад і скликання місцевих з'їздів Рад провадяться один раз на рік.
У січні 1922 р. розпочалася робота з підготовки реформи адміністративно-територіального устрою УСРР, де все ще зберігалися волості, повіти і губернії. Постановою ВУЦВК «Про адміністративно-територіальний поділ України» від 1 лютого 1922 р. закладали­ся правові основи адміністративно-територіальної реформи УСРР. ВУЦВК поставив завдання підготувати зміну адміністративно-територіального поділу республіки за єдиним планом на основі науко­вих даних і господарсько-економічних вимог.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Дійсний перехід до нової економічної політики змушував від­мовитись від методів воєнного комунізму, беззаконня, позасудової репресії тощо. Важливе значення у цьому відводилося перебудові судової системи і створенню державної прокуратури — органу з нагляду за дотриманням законності на території всієї республіки.
28 червня 1922 р. ВУЦВК затвердив Положення про прокуро­рський нагляд. Прокуратуру УСРР очолював як прокурор республі­ки народний комісар юстиції УСРР М.О.Скрипник. Місцевими органами прокуратури були призначувані прокурором УСРР прокурори губерній, які мали помічників, у тому числі в повітах, що також призначалися і звільнялися прокурором УСРР. 2 жовтня 1922 р. було прийнято Положення про адвокатуру.
Основою судової реформи стала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 р., якою затверджувалося Положення про судоустрій УСРР. Існуючі до цього судові органи (революційні трибунали, народні суди у різноманітних складах, Вищий судовий контроль наркомюсту УСРР) скасовувались, утворювалася єдина система судових установ, яка складалась з трьох ланок: народний суд (у складі або постійного нарсудді, або постійного нарсудді і двох нарзасідателів), губернський суд і Верховний суд УСРР.
Постановою ВУЦВК від 22 березня 1922 р. була скасована Українська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою. Ліквідовувалися і місцеві органи цієї комісії. При наркоматі внутрішніх справ УСРР утвори­лося Державне політичне управління для боротьби з контрреволюцінними виступами, шпигунством, контрабандою тощо.
Справи про злочини проти радянського ладу підлягали згідно із законом розгляду в судовому порядку. На жаль, на практиці досить швидко від цього відмовилися. Поновилися свавілля, позасудові репресії («трійки», особливі наради тощо). Поступово знову одержали по­ширення методи «червоного терору».37
Нова економічна політика потребувала нормативного наповнення.
Ще в 1919 році П. Стучка запропонував розпочати кодифікацію нового права. Головне місце в ній повинна була зайняти Конституція, за якою йшло “соціальне право”, яке включало в себе сімейне право і право соціального забезпечення. Далі розташовувались “майнові права”, під якими Стучка розумів норми, що скасовували або обмежували ці права (про націоналізацію). Завершували план кодифікації “правила про працю”, “залишки договірного права” і міжнародне право.
Систематизовані таким чином норми складуть “обов’язкове для всіх право”, а всі інші доповнять їх як “технічні інструкції”. Такий підхід до питання про систему права був обумовлений практичною необхідністю, пов’язаною з формуванням системи радянського законодавства.
Кодифікація розглядалась як черговий етап в розвитку революційної правосвідомості, як засіб “кращого в даних умовах досягнення мети” (П. Стучка).
Орієнтація на “революційну правосвідомість”, як на найважливіше джерело права, містилась в концепціях прибічників психологічної школи права (М. Рейснер), які ототожнювали право з революційною правосвідомістю. На протилежних позиціях стояли послідовники соціологічної інтерпретації права, які відносились до законодавства, як до планової політики (І. Іл’їнський).
У 1922—1927 роках у радянській Росії, а згодом і в Україні була проведена повна кодифікація всіх галузей права.
Такої широкої кодифікації, та ще й проведеної в такі короткі терміни, людство не знало. Були прийняті важливі законодавчі акти, які регулювали майнові, договірні, трудові, земельні відносини тощо.
Кодифікація права в Україні здійснювалась двома шляхами:
а) рецепцією законодавства РСФРР;
б) розробкою власних законодавчих актів.
Перший шлях був переважаючим, законодавство УСРР в більшості випадків було точною копією законодавства РСФРР. Радянська історико-пра-вова наука пояснювала це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю юридичних кадрів в Україні, єдністю загальних цілей двох братніх народів тощо. Але головна причина такої “рецепції” корінилася в прагненні більшовицької партії до уніфікації як державної, так і правової системи, що значно полегшувало б зусилля центральної влади по впровадженню в життя ідей соціалістичного будівництва.
Наступним етапом кодифікаційної роботи в цьому напрямку стало створення основ союзного законодавства. В жовтні 1924 року приймаються Основи судоустрою і судочинства Союзу РСР і союзних республік, Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, в грудні 1928 року — Загальні начала землекористування і землеустрою СРСР.
Загальносоюзні кодифікаційні акти відбили ще в більшій степені процеси централізації влади, управління і правового регулювання, які відбувалися в країні. Закінчувався неп. Розпочинався новий період державно-правової історії, в якому на зміну економічному лібералізму йшло жорстке планування. В правовій сфері створювалася закрита система права.
Відходить в минуле такий критерій революційного романтизму, як “революційна правосвідомість”. Командно-адміністративна система управління бере на озброєння доцільність і нормативізм.
У 1923 р. згідно з рішеннями І Всесоюзного з'їзду Рад розгортався процес дороблен­ня Договору і Декларації про утворення СРСР, а тим самим розробки союзної Конституції.
Уже перша сесія ЦВК СРСР (ЗО грудня 1922 р.) обрала Пре­зидію ЦВК СРСР і доручила їй підготувати проекти положень про ЦВК СРСР, про Раду Народних Комісарів і Раду Праці та Оборони СРСР, про наркомати СРСР. 24 лютого 1923 р. було створено спеціальну комісію ЦК РКП(б) для розробки проекту Конституції Союзу РСР. Участь у цій роботі брали і керівні партійні та радянські працівники УСРР, які намагалися захистити державний суверенітет республіки. З цією метою при ВУЦВК і Раднаркомі УСРР створи­лася конституційна комісія для участі в розробці основних питань будівництва Союзу РСР, для вироблення проектів про загальносо­юзні органи, про Верховний Суд СРСР та ін. М.Фрунзе було доручено включитися в роботу над проектом про взаємини об'єд­наних наркоматів СРСР і УСРР.38
В процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася гостра політична боротьба. Сталін та його оточення намагалися максима­льно обмежити суверенітет республік. Спроби окремих діячів республік протистояти цим акціям рішуче придушувалися, все чіткіше проявлялися риси сталінської «автономізації».
Позиція українського керівництва була викладена М.Фрунзе на лютневому (1923 р.) Пленумі ЦК РКП(б). Він вимагав відділення органів управління Союзу від існуючих органів РСФРР, розширення бюджетних прав республік та ін. Захистити суверенні права України намагався також В.Затонський, який наполягав на тому, щоб республіки були самостійними в галузі фінансів.
Якнайширшу адміністративну і господарську автономію окремих республік відстоював Х.Раковський.
Основна боротьба відбулася на XII з'їзді РКП(б) 17—25 квітня 1923 р. З доповіддю «Національні моменти в партійному й держав­ному будівництві» виступив Сталін. Представники української делегації висловили ряд критичних зауважень. Особливе значення мав виступ Х.Раковського, який вніс від української парторганізації поправку до запропонованої Сталіним резолюції стосовно норм представництва й складу другої палати ЦВК СРСР. Згідно зі сталінською резолюцією до Ради Національностей передбачалось обирати по чотири представника від союзних і автономних республік, а також по одному — від національних областей. За таким розкладом виходило, що РСФРР матиме в цій палаті 64—72 голоси, Закавка­зька федерація — 12, а УСРР та БСРР — по чотири голоси. Х.Раковський наполягав на тому, щоб до другої палати входили тільки представники союзних республік. Проте його поправку з'їзд відхилив.
Після XII з'їзду РКП(б) в Україні продовжувалась робота по доопрацюванню Союзного договору. Комісія при Раднаркомі УСРРна чолі з Х.Раковським підготувала свій проект Союзного договору, який повинен був захистити суверенні права республік
Остаточно питання про характер Союзу було вирішено на четвертій нараді ЦК РКП(б) із відповідальними працівниками на­ціональних республік і областей в червні 1923 р. Надії на серйозні зміни, на захист суверенітету України виявилися марними. Основні положення українського проекту договору зазнали тут нищівної критики з боку Сталіна, який безпідставно звинуватив авторів проекту, і в першу чергу Раковського, в бажанні «домогтися чогось середнього між конфедерацією і федерацією з перевагою на бік конфедерації».
Декларацію і Союзний договір 1922 р. не було доопрацьовано. Резолюція четвертої наради фактично спрямовувалася на утворення централізованої федерації.
Після цього розширена комісія Президії ЦВК СРСР виробила текст союзної Конституції і надіслала його до союзних республік на розгляд та ратифікацію. ВУЦВК 2 липня 1923 р., розглянувши проект Конституції СРСР, постановив: «Зазначений проект Конституції Союзу Радянських Соціалістичних Республік в цілому зат­вердити». Проект Конституції був також схвалений ЦВК РСФРР, ЗСФРР та БСРР, б липня відбулася друга сесія ЦВК СРСР, яка прийняла постанову про затвердження Основного Закону (Конституції) СРСР і негайне надання йому чинності. Схвалений текст Консти­туції було вирішено «винести на остаточне затвердження П з'їздом Рад Союзу РСР».39
Затвердження союзної Конституції потребувало розробки ці­лого ряду положень про найвищі органи влади і управління СРСР та їх взаємини з найвищими органами влади і управління союзних республік, які забезпечували практичне здійснення основних при­нципів Конституції Союзу РСР.
Участь у такій роботі брав уряд України. Так, 10 жовтня 1923 р. ВУЦВК створив свою комісію, на яку покладалося завдання розглянути основні конституційні питання, пов'язані з утворенням СРСР, і перш за все з'ясувати взаємовідносини як з законодавчими органами СРСР, так і з окремими союзними наркоматами.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Конституційна комісія підготувала проект постанови ВУЦВК «Про центральні органи Союзу СРСР», яким було схвалено поло­ження про ЦВК та Раднарком СРСР, про наркомати СРСР та про директивні наркомати. Представникам УСРР доручалося відстоювати на сесії ЦВК СРСР поправки і пропозиції стосовно прерогатив ЦВК СРСР і ЦВК союзних республік, пропозиції щодо положення про загальносоюзні наркомати, про взаємини між об'єднаними і необ'єднаними наркоматами тощо.
III сесія ЦВК СРСР 6 листопада 1923 р. затвердила положення про центральні органи влади СРСР, про Верховний Суд СРСР і тимчасове положення про місцеві фінанси. Проте в процесі будівництва єдиної союзної держави досить часто виникали непорозу­міння, наприклад у зв'язку з постановою Президії ВРНГ СРСР про вилучення трестів «Південсталь» і «Південмаштрест» з відання українського Раднаргоспу та підпорядкування їх ВРНГ СРСР. Українська економічна рада заявляла про свою незгоду з рішенням Президії ВРНГ СРСР. Серйозні зауваження викликав порядок проходження проектів загальносоюзних декретів. Показово, що проти українських зауважень першим щоразу виступав ЦК КП(б)У, нама­гаючись показати свою відданість союзному партійному центру.
Напередодні II з'їзду Рад відбулися з'їзди Рад союзних респу­блік, які схвалили Конституцію СРСР.
Зокрема, питання про сою­зну Конституцію було розглянуто 19 січня 1924 р. на VIII Всеукраїнському з'їзді Рад, який прийняв постанову про її ратифікацію. 31 січня 1924 р. Основний Закон (Конституцію) СРСР остаточно затвердив II з'їзд Рад Союзу РСР.
Утворення Союзу РСР, прийняття союзної Конституції 1924 р. диктували необхідність перебудови державного апарату УСРР. Про­цес реорганізації охопив усі основні ланки державного механізму, знайшовши своє закріплення у новому тексті Конституції УСРР 1925 р. і у подальших змінах Основного Закону.
Найвищі органи державної влади і управління УСРР. Аналіз діяльності Всеукраїнських з'їздів Рад за цей період свідчить, що з'їзд був верховним органом влади УСРР. Своїми законодавчими актами Всеукраїнський з'їзд Рад визначав основний напрям діяльності всіх органів української держави як у центрі, так і на місцях. Його рішення мали характер директив і найвищу юридичну силу. Але з утворенням СРСР він мусив керуватися постановами всесоюзних з'їздів Рад, директивами всесоюзних і республіканських з'їздів Комуністичної партії та пленумів ЦК.
Невпинне посилення партійного керівництва усіма державни­ми структурами позначалося і на роботі Всеукраїнських з'їздів Рад. Змінювався партійний склад з'їзду. Якщо на V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 р.) поряд з більшовиками засідали 13 представників інших партій (УКП, лівих есерів, бунду та ін.), то на VI з'їзді (грудень 1921 р.) їх уже було тільки двоє, а починаючи з VII з'їзду Рад (грудень 1922 р.) представницький орган України стає чисто однопартійним — більшовицьким. Плюралістична по­літична система знищується, утверджується монопольне становище РКП(б) і КП(б)У.
Всеукраїнський з'їзд Рад розглядав і розв'язував найважливіші питання відбудови промисловості, сільського господарства, транс­порту, торгівлі, фінансів, культурного будівництва тощо. Значне місце в роботі Всеукраїнських з'їздів Рад займали проблеми перебудови державного апарату УСРР у зв'язку із уведенням непу і утворенням Союзу РСР.40
Так, VIII Всеукраїнський з'їзд Рад (січень 1924 р.) накреслив шляхи дальшого розвитку народного господарства України, ратифі­кував Договір про утворення СРСР і прийняту другою сесією ЦВК СРСР Конституцію Союзу РСР, доручив ВУЦВК переглянути Ко­нституцію УСРР відповідно до союзної Конституції. Черговий IX Всеукраїнський з'їзд Рад (травень 1925 р.) розглянув широке коло питань у галузі господарського і державного будівництва, зміни в Конституції УСРР, викликані організацією у складі УСРР Молдавської АСРР. Починаючи з IX Всеукраїнського з'їзду Рад, на з'їздах стали заслуховуватися доповіді про діяльність уряду СРСР та обиратися від УСРР члени Ради Національностей ЦВК СРСР. З 1926 р. змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки.
Х Всеукраїнський з'їзд Рад (квітень 1927 р.) приділив увагу розвитку сільського господарства, необхідним змінам у Конституції УСРР, політиці пожвавлення роботи Рад та ін. І Всеукраїнська конферен­ція КП(б)У (жовтень 1926 р.), виходячи з рішень XIV з'їзду ВКП(б), накреслила ряд заходів щодо прискорення темпів індустріалізації і підвищення питомої ваги важкої промисловості в народному господарстві республіки. Х Всеукраїнський з'їзд Рад, виконуючи ці пар­тійні директиви, повинен був конкретизувати їх і надати їм держа­вно-правової форми.
XI з'їзд Рад у травні 1929 р. вже мав змогу підбити підсумки індустріалізації і затвердити перший п'ятирічний план розвитку народного господарства УСРР. На цьому ж з'їзді було прийнято нову Конституцію Української СРР.
Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) як вищий орган державної влади УСРР у період між Всеукраїнськими з'їздами Рад у цей час відігравав важливу роль.
У зв'язку з остаточним затвердженням у січні 1924 р. Консти­туції СРСР необхідно було внести відповідні зміни в компетенцію найвищих органів державної влади союзних республік. В Україні для вирішення такого завдання важливе значення мало Положення про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 р. Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, строк повноважень, періодичність скликання сесій (не менше трьох разів на рік), основні принципи організації і діяльності Президії ВУЦВК. Цей законодавчий акт вперше прямо вказував, що Президія ВУЦВК в період між сесіями ВУЦВК є
вищим законодавчим, виконавчим та розпорядчим органом влади УСРР.
Важливе місце посідав також затверджений постановою ВУЦВК у липні 1926 р. Наказ про порядок роботи Президії ВУЦВК, який визначав її склад і регламентував порядок скликання і ведення засідань тощо. Один з розділів Наказу присвячувався Малій Прези­дії ВУЦВК, що відігравала роль внутрішнього допоміжного і підго­товчого органу.
У 1926—1929 рр. ВУЦВК, як і Всеукраїнський з'їзд Рад, чима­ло уваги приділяв розвитку промисловості (курсу на індустріаліза­цію), сільському господарству, культурному будівництву. Так, 23 листопада 1926 р. ВУЦВК своєю постановою доручив уряду УСРР вжити необхідних заходів до повного здійснення загальної освіти дітей віком 8—11 років. Багато уваги ВУЦВК приділяв питанням державного будівництва, удосконаленню роботи місцевих органів влади. ВУЦВК заслуховував -на своїх сесіях звітні доповіді окружних виконкомів, райвиконкомів та окремих сільрад.
Рада Народних Комісарів і народні комісаріати УСРР. Утво­рення СРСР і «затвердження його Конституції» призвели до серйозних змін у системі органів державного управління Української СРР.
12 жовтня 1924 р. було затверджено нове Положення про Раднарком УСРР, згідно з яким він визнавався виконавчим і роз­порядчим органом державної влади України. До складу Раднаркому УСРР входили: голова РНК, його заступники, наркоми (землероб­ства, фінансів, внутрішньої торгівлі, праці, внутрішніх справ, юсти­ції та прокуратури республіки, робітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення), голова ВРНГ, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР. Визначалося коло осіб, котрі могли брати участь у роботі Раднаркому УСРР із правом дорадчого голосу. Слід зазначити, що Положення 1924 р. уперше так докладно визначило склад Раднаркому УСРР. Чітко були озна­чені і предмети відання Раднаркому УСРР.
Значно розширилась нормотворча робота Раднаркому УСРР у 1926—1929 рр. За цей період він видав велику кількість важливих постанов як самостійно, так і спільно з ВУЦВК.
Уряд України повинен був звітувати перед союзними органа­ми. Президія ЦВК СРСР мала право скасовувати рішення україн­ських установ. Траплялися випадки, коли республіка опротестовувала перед ЦВК СРСР рішення союзних органів, які порушували суверенні права УСРР. Із утворенням СРСР виникла необхідність внести зміни до системи органів галузевого управління всіх союзних республік, у тому числі і УСРР. У цей час наркомати Союзу РСР поділялися на дві групи: загальносоюзні (злиті) — єдині для всього Союзу і об'єднані (директивні), органами яких у союзних республіках були однойменні наркомати. До загальносоюзних нале­жали наркомати: закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів.
Другу групу наркоматів становили: Вища рада народного господарства, наркомати продовольства, праці, фінансів, робітничо-селянська ін­спекція (РСІ).
Республіканськими залишались наркомати земельних справ, охорони здоров'я, соціального забезпечення, освіти, внутрішніх справ, юстиції.
Виходячи з такого розподілу наркоматів, ВУЦВК у вересні 1923 р. схвалив постанову «Про перетворення центральних уста­нов». Наркомзаксправ УСРР був реорганізований в управління уповноваженого Наркомату закордонних справ СРСР в Україні. В той же час управління уповноважених наркомату фінансів РСФРР і наркомату праці РСФРР при Раднаркомі УСРР перетворювались відповідно в народні комісаріати фінансів і праці УСРР. У листопа41ді 1923 р.
Укрекономраду реорганізували в Українську економічну нараду при Раднаркомі УСРР. Розвиток торгівлі за умов непу викликав необхідність створення наркомату торгівлі УСРР. У червні 1924 р. був ліквідований наркомпрод УСРР, а його апарат переданий наркомвнуторгу УСРР. Збирання єдиного сільськогос­подарського податку покладалося на наркомат фінансів УСРР та його органи.
У серпні 1923 р. наркомат держконтролю УСРР було реорганізовано в наркомат робітничо-селянської інспекції.
Всі ці перетворення вели в кінцевому підсумку до посилення централізації в управлінні. Особлива роль в цьому належала загальносоюзним наркоматам — наркоматам з «безроздільною владою».
Надійними провідниками директив союзного центру були і дирек­тивні наркомати.
Практична робота по перебудові держапарату створила умови для вироблення Загального положення про народні комісаріати УСРР, яке було затверджено ВУЦВК 12 жовтня 1924 р.
Закріпивши систему органів галузевого державного управління, Загальне поло­ження визначало 11 народних комісаріатів, розподіляло наркомати на загальносоюзні і директивні, визначало статус уповноважених загальносоюзних наркоматів при уряді УСРР, перелічувало предме­ти відання та межі повноважень наркоматів УСРР.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Надалі РНК УСРР здійснювала великий обсяг роботи в галузі керівництва народним господарством республіки. Так, чимало ува­ги приділялося Вищій Раді Народного Господарства УСРР, під керівництвом якої перебувала вся республіканська і місцева промисловість України. З квітня 1929 р. було затверджено Положення про ВРНГ, в якому докладно визначалася її структура.
У 1927—1929 рр. було прийнято ряд положень про наркомати землеробства, фінансів, торгівлі, соціального забезпечення, юстиції тощо, де чітко визначалися права, обов'язки і структура народних комісаріатів.
13 липня 1927 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили поста­нову про розширення прав робітничо-селянської інспекції. Рішен­ня наркомату РСІ УСРР ставали тепер остаточними і обов'язковими для всіх державних установ і підприємств. 23 січня 1929 р. було прийнято Положення про народний комісаріат РСІ УСРР. Нове Положення розширило значною мірою
компетенцію РСІ, надавало широких повноважень: припиняти незаконні розпорядження та дії посадових осіб, знайомитись під час ревізії з документами і матеріа­лами державних установ і підприємств та ін.
В Україні зростав центральний апарат державного управління. Все більш вагомою в управлінні ставала роль, комуністів, які зай­мали керівні посади. Запроваджувалась практика беззаперечного підпорядкування директивам вищих органів, поступово формували­ся елементи адміністративно-командної системи.42
Таким чином, основою конституційних ідей в українській політичній та правовій думці в більшості своїй були ідеї, спрямовані на реалізацію українським народом свого невід'ємного права на самовизначення і побудову суверенної, національної, демократичної української держави.
ВИСНОВКИ
Радянська влада, що установлювалася на українських землях, хотіла юридично підтвердити свою прихильність до державної незалежності. З цією метою почалося обговорення української Конституції. Відповідно до постанов ІІІ з'їзду КП(б) У проект першої конституції Української РСР був розроблений Центральним виконавчим комітетом і Радою Народних Комісарів України та схвалений ЦК Компартії України. В основу проекту Конституції УРСР було покладено Конституцію РРФСР.
6 березня 1919 року у Харкові почав роботу ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад. На ранковому засіданні 10 березня було розглянуто і затверджено проект першої Конституції Радянської України. В обговоренні взяли участь представники трьох найбільших фракцій: більшовиків, боротьбистів та лівих есерів. Боротьбисти та ліві есери намагалися змінити характер Конституції в напрямку більшої демократичності: пропонували замінити статтю про диктатуру пролетаріату; статтю 21 п. а), де встановлювалося, що особи, які використовують найману працю з метою одержання прибутків, позбавляються виробничого права. Проте дані пропозиції були відхилені найбільшою на з'їзді більшовицькою фракцією.
Викликала дискусію і стаття 4, де йшлося про можливість об'єднання в Міжнародну Соціалістичну Радянську республіку. В. Блакитний від імені лівого крила боротьбистів запропонував доповнення, яке, на його думку, повинно було гарантувати захист національної культури за умов політичних перетворень.
Позиції боротьбистів та лівих есерів щодо державного будівництва в Україні принципово не відрізнялися. Акцентуючи увагу на захисті національної культури, В. Блакитний водночас пропонував доповнити ст. 4 прагненням УСРР знищити «всі державні кордони, які ділять пролетаріат різних країн і націй».
Майже всі зауваження та пропозиції були відхилені більшовиками. Саме з ініціативи бюро комуністичної фракції ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад 10 березня 1919 року прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Остаточна її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року. Цей основний закон, як і Конституція РРФСР, грунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він був більшою мірою політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, де вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Республіка Рад проголошена класовою організацією.
Після встановлення на українських землях радянської влади, в Харкові в 1919 році була прийнята Конституція УРСР.
Конституція 1919 р. встановлювала, що УРСР є організація диктатури трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства над їх віковим гнобителями і експлуататорами — капіталістами і поміщиками. Завдання диктатури перехід від буржуазії до соціалізму шляхом проведення соціалістичних перетворень та боротьби з контрреволюціонерами.
Після виконання цих завдань планувалося оформлення комуністичного суспільства, зникнення держ., вільні форми життя.
За цей період було, ліквідація приватної власності на землю і всі приятельства призводить влада за робочим класом, всі пільги і права робітникам, захист завоювань соціальної революції.
Конституція України 1919 року визначила принципи побудови радянської влади, її центральних органів – Всеукраїнського З'їзду Рад, Всеукраїнський Центр Виконавчого Комітету, Ради Народних Комісарів, організація влади на місцях.
У цій конституції Декларація прав і обов'язків трудящих, експлуатованого народу. Постанова про герб і прапор України.
Але, документ під кутом зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституцію досить умовно, вона були скоріше квазі-конституцієй. Така оцінка конституції радянського типу пов'язана з тим, що вони:
По-перше, встановлювала неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влади та незалежне правосуддя.
Конституювання Рад як єдиної основи всієї державної влади, які діють за принципом «працюючі корпорації», забезпечуючи поєднання законодавчої та виконавчої державної роботи, сприяло підміні представницьких органів (які через специфічні організаційні форми роботи фактично працювали 2-3 дні на рік) вузькокорпоративними президіальними або виконавчими органами.
Такий конституційний статус Рад свідчив про їх використання як своєрідних лаштунків для маскування партійної диктатури. Про це свого часу відверто говорив И. Сталін, характеризуючи комуністичну партію як ядро влади, спрямовуючу силу в механізмі держави, відводячи при цьому Радам роль приводів і важелів, які повинні забезпечувати з'єднання трудящих з партією;
По-друге, конституція України радянського періоду мала повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких посідали ідеологічні настанови щодо суспільного ладу, диктатури пролетаріату, завдань комуністичного будівництва тощо;
По-третє, радянська конституція регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних норм у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.
СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Бабій Б.М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921-1925 рр.).-К., 1961.
История государства и права Украинской ССР / Отв. ред. Б.М. Бабий,— К., 1976.
Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина.— К., 1996.— 4.2.
Історія України. Нове бачення: У 2т. — К., 1996.—Т. 2.
Образование Союза Советских Социалистических Республик.— М., 1972.
Рибалка І.К., Довгопол В.М. Історія Української РСР. Епоха соціалізму— К., 1982.
СлюсаренкоА.Г., ТоменкоМ.В. Історія української конституції. — К., 1993.
Усенко И.Б. Первая кодификация законодательства Украинской ССР— К., 1989.
Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. — К., 1996. — Т. 2.
Верк Н. История советского государства.— М., 1997.
Гурвич Г.С. История Советской Конституции.— М., 1923.
Из истории советского государства й права.— М., 1989.
Исаев И.А. История государства й права России.— М., 1996.
История государства й права Украинской ССР / Отв. ред. Б.М. Бабий.— К„ 1976.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Історія держави і права України: У 2 ч./За ред. А.Й. Рогожина.—К., 1996. -Ч. 2.
Історія України. Нове бачення: У 2т. /Зазаг. ред. В.А. Смолія.—К., 1996. — Т.2.
Кулъчицъкий B.C. Утворення Української радянської республіки.— Львів, 1957.
МалицкийАІІ. Советская Конституция. —Харьков, 1925.
Чистякова.И. Конституция РСФСР 1918 года.- М., 1984.
Винниченко В. К. Боротьба за незалежність України // Історія філософії України: Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993.
Винниченко В. Из дневников // Дружба народов. — 1989. — № 12.
Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Історія філософії України: Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993.
Драгоманов М. Вибране. — К.: Наук, думка, 1991.
Михаила Грушевского // Государство и право. — 1992. — № 4.
Костомаров М. I. Книги буття українського народу. Дві руські народності // Історія філософії України: Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993.
Литвинов В. Д. Исторические взгляды Станислава Ориховского // Человек и история в средневековой философской мысли русского, украинского и белорусского народов: Сб. науч. трудов. — К.: Наук, думка, 1987.
Литвинов В. Д. Проблема государства в трудах Ст. Ориховского // Отечественная мысль эпохи средневековья: Сб. науч. трудов. — К.: Наук, думка, 1987.
Ничик В. М. Образ идеального властителя в сочинениях Петра Могилы // Человек и история в средневековой философской мысли русского, украинского и белорусского народов: Сб. науч. трудов. — К.: Наук, думка, 1987.
Оріховський-Роксолан С. Напучення польському королю… // Історія філософії України: Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993.
Пащук А. І, Суспільний ідеал І. Вишенського // Від Вишенського до Сковороди: 36. наук, праць. — К.: Наук, думка, 1992.
Шульженко Ф. П. Держава і право в суспільно-політичній думці України: основні етапи розвитку. — К., 1995.
Стецюк Н. Конституция Украины как нормативно-правовой акт и политический документ (к характеристике свойств) / / Вестник Львовского института внутренних дел: Сборник / Гол.ред. В. Л. Регульский .- Львов: Львовский институт внутренних дел при навсего Украины, 2000 .- № 1. С.263-268
Стецюк Н. Права человека в конституционных проектах украинских ученых, общественных деятелей, политических партий и движений первой четверти ХХ века / / Вестник Львовского института внутренних дел: Сборник / Гол.ред. В. Л. Регульский .- Львов: Львовский институт внутренних дел при навсего Украины, 2000 .- № 2. С.58-64.
Таранов А. П. — Історія конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки. — Видавництво академії наук Української РСР. — Київ — 1957 р.
Українська Радянська Енциклопедія. — том. 5.-Головна редакції Української Радянської Енциклопедії. — Київ — 1980 р.
Дубина К. К. — История Украинской ССР. — том. 2. — Издательство «Наукова думка».-Киев — 1969 г.
Слюсаренко А. Г., Томенко М.В. — Історія Української Конституції. — Київ — 1993.
Політичний словник. Редакція: В. К. Врублевський, В. М. Мазур, А. В. Мяловицький. Видання друге. Головна редакція УРЕ. Київ. 1976. стор. 258.
Шаповал В. Проблеми розвитку конституційної юрисдикції в Україні // Вісник Конституційного Суду України. — 1998. — № 2. — С. 45–53.
Шаповал В. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії // Право України. — 1998. — № 5. — С. 25–29.
Шаповал В. Теоретичні проблеми реалізації норм Конституції України // Право України. — 1997. — № 6. — С. 3–7.
Шаповал В., Баранчук В. Питання форми державного устрою в українській політико-правовій думці (друга половина XIX – поч. XX ст.) // Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 6. — С. 97–104.
Швидько Г. К. Історія держави і права України (Х – початок ХІХ століття): Навчальний посібник. — Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 1998. — 176 с.
Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. — К.: Либідь, 1999. — 478 с.
Шевчук С. Основи конституційної юрисдикції. — К.: Український центр правничих студій, 2001. — 299 с.
Шемшученко Ю. Проблеми розбудови української державності // Право України. — 1997. — № 1. — С. 26–29.
Шемшученко Ю. Теоретичні засади реалізації Конституції України // Вісник Академії правових наук. — 1997. — № 4. — С. 12–21.
Шемшученко Ю. Теоретичні засади розвитку українського парламентаризму // Віче. — 1997. — № 12. — С. 23–29.
Штайнбергер Х. Структурные элементы западноевропейской конституционной юрисдикции // Современный немецкий конституционализм. — М., 1994. — С. 21–43.
Шульженко Ф. П., Наум М. Ю. Історія вчень про державу і право. Курс лекцій. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — 192 с.
Шульженко Ю. Л. Конституционный контроль в России. — М.: ИГП РАН, 1995. — 175 с.
Юридический энциклопедический словарь / Под общ. ред. В. Е. Крутских. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: ИНФРА–М, 2000. — 450 с.
Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: “Укр. енцикл.”, 1998. — Т. 1. — 672 с.
Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: “Укр. енцикл.”, 1998. — Т. 2. — 744 с.
Эбзеев Б. С. Конституция. Правовое государство. Конституционный Суд: Учебное пособие для вузов. — М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997. — 349 с.     продолжение
--PAGE_BREAK--