Реферат на тему:
Наполеон.Стрімкий зліт
ЗМІСТ
Вступ
Глава 1. Початок шляху
Глава 2. Від бригадного генерала до першого консула
Висновок
Список літератури
Вступ
Зліт Наполеона був приголомшливим — він подібний Цезарю і Олександру Македонському, хоча він не був ні вихідцем з родини консулів, як перший, ні сином царя, як другий. Масштаби діяльності Наполеона, його полководницькі і державні таланти дають підставу зарахувати його в Пантеон видатних історичних діячів, які завжди привертали і будуть привертати увагу дослідників.
Література, присвячена Наполеону, величезна. У нашій країні великий і заслуженою популярністю користуються праці О.З. Манфреда («Наполеон Бонапарт») та Є. В. Тарле («Наполеон»). Це твори біографічного характеру, написані ще в роки радянської влади. В даний час з'являються монографії, написані у науково-публіцистичному стилі, з елементами детективного жанру, в яких динамічно описуєте життя і заслуги людини, який виграв 40 баталій, вивів Францію в авангард сучасності, заклав основи об'єднаної Європи: «Наполеон. Тріумф, трагедія, вбивство »Б. Вейдера,« Наполеон »Е. Людвіга,« Нове життєпис Наполеона I »В. Слоона і т.д.
Багато біографів схильні пояснювати стрімку кар'єру Наполеона його видатними особистими якостями і талантами, а все, що відбувалося в цей час у Франції і Європі приписувати його особистим заслугам. У результаті склалася ситуація, коли людина затулив собою епоху.
Глава 1. Початок шляху
Доля, яка за таємним кроки свої завжди і за всіх веде до визначеної мети, визначила, щоб у безвість куточку світу, на острові Середземного моря народилася людина, геній якого повинен був затьмарити діяння предків.
Наполеон Бонапарт уродженець міста Аяччо, що на острові Корсика, другий син дрібнопомісного дворянина Карло-Марії Буонапарте і його дружини Летиції, в дівоцтві Рамоліно, з'явився на світ 15 серпня 1769г., Три місяці по тому після завоювання Корсики французами.
Великий вплив на становлення Наполеона надала його мати Летиція. Вона була людиною твердого характеру, і спраглий любові хлопчик ніяк не міг отримати від неї ніжності. Це вплинуло на його подальший розвиток (материнський комплекс). «Ніщо мені не імпонувало, — згадував він згодом, — я був схильний до сварок і бійок, я нікого не боявся. Одного я бив, іншого дряпав, і всі мене боялися ». Він завжди вимагав беззаперечної покори, одночасно хотів бути коханим і шанованим. Надалі, незадоволені потреби в любові Наполеон компенсує помітними успіхами, по засобах яких він заслужить визнання оточуючих.
У 1779г. Наполеон надходить в Отенської коледж, а навесні того ж року 10-річний Наполеон був переведений в Бріеннское військове училище. На іспитах він отримав таку характеристику: «Замкнутий і старанний у навчанні, вважає за краще заняття будь-яким розваг і захоплюється читанням книг хороших авторів… мовчазний, любить самотність, запальний, зарозумілий, егоїстичний, небагатослівний, але завжди спритний і різкий у відповідях і зазвичай перемагає в суперечках. Надзвичайно самолюбство, а його честолюбство взагалі не має кордонів… ».
У жовтні 1784г., В 15 років, Наполеон перейшов в Паризьку військову школу, звідки вже випускалися офіцери в армію.
Наполеон багато читає. Найбільше його цікавили книжки з військової історії, математики, географії, описи подорожей. Читав він і філософію, зокрема, класиків освітньої літератури XVIII ст .- Вольтера, Руссо, Маблі. Можливо, саме тоді з'являються в ньому перші ознаки відрази до ідей і ідеологам революції. У всякому разі, 16-річний підпоручик поки ще не стільки критикував, скільки вчився. Це теж корінна риса його розуму: до всякої книзі, так само як і до всякого новій людині, він наближався в ці початкові роки свого життя з жадібною і нетерплячим бажанням скоріше і якомога повніше витягти те, чого він ще не знає і що може дати їжу його власної думки.
Після річного перебування у військовій школі він вийшов 30 жовтня 1785г. в армію з чином підпоручика. Молодому офіцерові жилося важко. Більшу частину платні він відсилав матері, залишивши собі тільки на саме мізерний прожиток.
Незважаючи на безперечний талант, завзяття і видатну працездатність, він не мав ніяких надій на швидке просування, оскільки для цього у нього не було ні аристократичного походження, ні зв'язків. Революція, що почалася у Франції 1789г., Дала йому таку можливість. 20-річному офіцеру Наполеонові не доводилося міркувати над тим, приймати чи не приймати революцію. Відбувалися зміни давали шанс дрібнопомісного провінціала з далекого острова піднятися вгору по соціальних сходах не в силу походження, а завдяки своїм особистим якостям і здібностям. Честолюбний, який мріяв про кар'єру, слави і влади Наполеон усвідомлював, що тільки революція може відкрити йому дорогу.
Як для нього вигідніше всього використовувати революцію? І де зробити це краще? Відповіді було два: 1) на Корсиці, 2) у Франції.
Але справа в тому, що навіть і в 1789г. він не міг сподіватися на те місце у Франції, що саме тепер, коли вибухнула революція, міг, при щасливих обставин, зайняти на Корсиці. Наполеон сподівався, що на Корсиці військовий успіх, нарешті, приведе його до особистої слави і політичної влади.
Наполеон, не гребуючи нічим, спробував за допомогою радикалів захопити військову і політичну владу в Аяччо. Він оголосив себе прихильником лідера корсиканських сепаратистів Паоло, але дуже скоро виявилося, що їм і зовсім не по дорозі. Паоло норовив зовсім звільнити Корсику від французького панування, а Бонапарт враховував, що французька революція відкриває нові шляхи для розвитку Корсики, а головне — для його власної кар'єри. Пробувши на Корсиці кілька місяців і не добившись ніяких результатів, Наполеон знову їде в полк.
У вересні 1791р. він знову потрапив на Корсику, але незабаром спішно повернувся до Парижа, у військове міністерство, щоб виправдатися у своєму кілька сумнівному поведінці на Корсиці.
Тепер у Франції він колишній поручик і майже дезертир, на Корсиці — колишній підполковник, переслідуваний законом, без коштів і приречений на голодне існування.
У Наполеона залишалася остання надія — радикали. Він приєднується до Робесп'єра. Незабаром після звернення до якобінської віру він придбав репутацію «Робесп'єра в сідлі», але насправді якобінці цікавили його тільки як сходинки ні шляху до багатства, влади і слави.
Приїхавши до столиці в травні 1792г., Він став свідком бурхливих революційних подій того літа. Відношення Наполеона до повалення монархії (10 серпня 1792г.) Було цілком конкретне. Бонапарт сказав з презирством, бачачи безсилля Людовіка XVI: «Який боягуз! Як можна було впустити цих каналів! Треба було змести гарматами… ».
Стоячи в натовпі і дивлячись на штурм Тюїльрі, він не міг знати, що французький трон очищається саме для нього, Бонапарта, так само як стояли навколо нього маси, захопленими криками вітали народження республіки, не могли підозрювати, що цей непомітний, загублений в натовпі, худий, маленький молодий офіцер у поношеному сюртуку задушить цю республіку і стане самодержавним імператором.
8 липня 1792г. він знову зарахований до армії. Але практика революційних мас і якобінців, які «ведуть себе як навіжений, без тіні присутності здорового людського розуму», мало сприяла тому, щоб у Бонапарта могло виникнути внутрішнє бажання піти на війну, оголошену Францією Австрійської імперії. Куди заманливіше здалося йому знову стати на боротьбу за корсиканські справу. Тому у вересні він покинув Париж, де незабаром Комітет громадського порятунку повністю взяв на себе турботу про «суспільне благо», а Революційний трибунал став відправляти всіх засуджених як класових ворогів громадян, включаючи самого короля, на гільйотину.
Однак не цілком чесне поведінка незабаром привело до того, що Наполеон втратив прихильність Паоло, а коли його брат і соратник Люсьєн доніс на народного героя і патріота Паоло як на сепаратиста і контрреволюціонера, все було скінчено — дано сигнал до початку полювання на всю сім'ю Буонапарте. Наполеон змушений був тікати з Корсики.
Потягнулася важка і убоге життя, місяці проходили, не приносячи ніякого просвіту. І раптом службова рутина закінчилася найнесподіванішим чином ...
Влітку 1793г. Французька республіка переживала критичний момент. Армії інтервентів на всіх фронтах перейшли в наступ. Бельгія була втрачена, іспанці просочувалися через гори, в Вандеї посилювалася прокоролевская коаліція. Внутрішня контрреволюція змикалася з зовнішньої. Роялісти, жирондисти об'єднувалися для повалення якобинської влади. Вся Європа згуртувалася на могутню контрреволюційну коаліцію.
Незабаром після вступу на службу Конвент Наполеону представилася можливість довести вірність якобінського справі, використовуючи свої військові знання. На півдні Франції вибухнуло контрреволюційне повстання. Роялісти Тулона в 1793г. вигнали представників революційної влади і закликали на допомогу англійський флот. Революційна армія обложила Тулон з суші.
Облога йшла мляво й неуспішно. Керував облогою якийсь Карти. Політичним керівником армії, утихомирює повстання роялістів на півдні, був знайомий Бонапарта, корсіканец Салічетті, разом з ним виступав проти Паола. Він призначив молодого капітана помічником начальника облогової артилерії.
Республіканці 17 грудня пішли штурмом на укріплення. Вирішальним у битві стало втручання Бонапарта. Місто було взято.
«У мене слів не вистачає, щоб зобразити заслугу Бонапарта: у нього знань настільки ж багато, як і розуму ...», — писав генерал Дюгомье до Парижа, у військове міністерство.
«Революційний» запал і військові заслуги Наполеона були гідно оцінені комісарами Конвенту і винагороджені.
22 грудня 1793г. Робесп'єр-молодший і Салічетті своєю владою комісарів Конвенту присвоїв Бонапарту звання бригадного генерала. Наполеону Бонапарту було двадцять чотири роки. Після п'яти років невдач в його долі настав поворот. Про нього вперше дізналися в Парижі.
Франція, тільки що перетерпіла революцію і створювала нову державу, потребувала захисту, як від внутрішніх, так і від зовнішніх ворогів. Цим імунітетом стала армія. Наполеон отримав можливість проявити тут всю свою геніальність. Його найбільші таланти розвивалися на терені полководця. Дві домінанти його характеру сприяли цьому: залізна сила волі у здійснення намічених планів і честолюбство.--PAGE_BREAK--
Революція поставила вектор стрімкому зльоту Наполеона, а прийняв революцію Бонапарт тому, що вона зробила можливим його кар'єру.
Глава 2. Від бригадного генерала до першого консула
Час, коли Бонапарт взяв Тулон, був періодом розквіту революційної диктатури. У відбувалася люту внутрішню боротьбу Наполеон не міг не бачити, що треба вибирати між республікою, яка йому все може дати, і монархією, яка у нього забере всі і не простить йому взяття Тулона.
На початку літа 1794р. Конвент готував вторгнення в П'ємонт (Північна Італія), щоб звідти загрожувати Австрії. Комітет громадського порятунку коливався відносно цього плану. Впливаючи через Огюстена Робесп'єра, Бонапарт міг сподіватися на здійснення цієї своєї мрії: взяти участь у завоюванні Італії, але планам Бонапарта не судилося здійснитися в 1794р.
З Парижа прийшла несподівана звістка про арешт в день 9 термідора (27 липня) Максиміліана і Огюстена Робесп'єра, Сеї-Жюста, Кутона, їх прихильників і нагальною страти без суду. По всій Франції почалися арешти осіб, близьких до головних діячам полеглого уряду. Генерал Бонапарт був заарештований (10 серпня 1794р.).
Наполеону пощастило, його ні в чому не звинуватили, але, вийшовши з в'язниці, він відразу переконався, що часи змінилися, і що його щасливо розпочата кар'єра призупинилася. Нові люди ставилися до нього з підозрою, та й знали його дуже мало.
25-річний генерал у відставці без жодних засобів невесело проіснував важку зиму та весну 1795г. Спочатку він безуспішно намагався знайти собі застосування в якості бригадного генерала і в травні 1795г. всерйоз обдумував перспективу служби в Туреччині в якості військового радника. А тут ще підвернулася нова неприємність. Несподівано Термідоріанський Комітет громадського порятунку наказав йому їхати в Ванде на втихомирення бунтівників, і коли генерал Бонапарт прибув до Парижа, то дізнався, що, йому дають командування піхотною бригадою, тоді як він був артилеристом і не хотів служити в піхоті. Бонапарт подав у відставку.
З приходом до влади Директорії відкрилися нові можливості для його військової кар'єри — у цей час у Парижі монархісти зробили спробу повалити нову владу. Поль Баррас був змушений закликати на допомогу бригадного генерала Наполеона Бонапарта.
Коли 5 жовтня 1795г. роялісти атакували Палац уряду в Тюїльрі, Наполеон завдав їм нищівної поразки, розстрілявши повстанців картеччю. Це дозволило припинити контрреволюцію і здобуло йому розташування поточного уряду. У нагороду молодий бригадний генерал був проведений в дивізійні, а після відставки Барраса навіть був призначений головнокомандуючим Внутрішньої армією.
1795 був одним з вирішальних поворотних років в історії Французької революції. Буржуазна революція, скинувши монархічний лад, втратила 9 термідора самого гострого своєї зброї — якобінської диктатури, і, добившись влади, ставши на шлях реакції, буржуазія блукала у пошуках нових способів і форм міцного встановлення свого панування.
У березні 1797г. Наполеон був призначений командиром армії в Італії. З тих пір і до припинення вогню, про який Бонапарт вів переговори від свого обличчя, він виграв 18 боїв в Північній Італії, вибивши австрійців з їхніх колишніх провінцій, змусивши Ломбардію підписати мир.
Бонапарт в цей момент прийшов до переконання, що він обраний долею для небувалих звершень. Усвідомлюючи безмежність своїх можливостей і сил, говорив: «У мене таке відчуття, що мене чекають звершення, про які людство не має понять».
Італійський похід приніс Наполеону славу і популярність. У Парижі його зустрічали як тріумфатора. Популярність Бонапарта в народі зростала і досягла надзвичайних розмірів.
Всі члени Директорії чудово усвідомлювали, до чого все йде, але вони занадто багатьом були зобов'язані Наполеону. Та й що вони могли зробити, якщо їх єдиною опорою був все той же Наполеон. Адже саме він надіслав у Париж війська для проведення масової чистки обох Рад 18 Фрюктідор(4 вересня) 1797г.
В цілому обстановка у Франції була неспокійною. Роялістів заарештовували сотнями. Багато генерали підозрювалися, і не без підстави, в симпатіях або до роялістам, або до якобінці.
На противагу цьому Наполеон, після свого тріумфального повернення до Парижа напустив на себе скромність і, бажаючи підкреслити відсутність будь-яких честолюбних намірів, скрізь з'являвся в непомітною цивільному одязі. Він нікого не привів у захват, швидше за викликав загальне здивування в цьому переможця не було зарозумілості, зате був надлишок рішучості і залізної незламності волі, якої можна було беззастережно підкорятися.
Вирішивши прибрати надто вже популярного і норовливого полководця з Франції, Директорія призначила його командувачем 30тисячним експедиційним корпусом для відправки до Єгипту. Захопленням Єгипту Директорія прагнула отримати стратегічний плацдарм на Сході з метою подальшого просування до англійських володінь в Індії. У свою чергу, Наполеон розраховував, що нова військова кампанія зміцнить не тільки його репутацію видатного полководця, а й політичний авторитет. У цей час його вже обтяжувала роль виконавця чужих наказів, він сам хотів володіти і розпоряджатися владою. Єгипетська експедиція Наполеона тривала до кінця літа 1799г.
У Єгипті Наполеон дізнається, що в Європі йде війна і що французькі армії всюди були розбиті. Французький головнокомандувач зрозумів, що він занадто засидівся в Єгипті.
«Наполеон зрозумів, що побачивши його у Франції все зміниться… йому буде легко стати на чолі республіки; він був сповнений рішучості, після прибуття в Париж, надати їй нову форму і задовольнити громадську думку нації»… Невідомо, яким чином він збирався «задовольнити» французьку націю, але резолюція залишити Єгипет і свою армію у Бонапарта дозріла остаточно. Це сильно схоже на бажання дезертирувати заради того, щоб в даний бурхливий час перебувати в Парижі, в центрі подій. Але, звичайно, у виправдання своїх дій Наполеон приводив самі слушним причини — він повинен був врятувати Францію.
Звичайно, Бонапарта привели в лють повідомлення з Європи, не виключено, що він у ситуації, що створилася бачив для себе можливість прийти до влади. Він шукав лише підходящий привід, щоб вибратися з Єгипту. А робив він це тому, що ще раніше зрозумів — подальше перебування в Єгипті невідворотно вело його до загибелі.
Врятувати програну кампанію було неможливо, але врятувати самого себе, втекти від приниження, хоча і з ризиком, було реально. І Бонапарт без дозволу уряду залишив свою армію.
Імперію на Сході створити не вдалося, зате з'явилися шанси в Парижі
Уряд втрачало контроль над ситуацією, і авторитет його стрімко падав. Режим Директорії зживали себе. Соціально-економічна політика, яку проводила Директорія протягом останніх років, вселяла ненависть до режиму з боку широких мас. Дорожнеча, спекуляції, корупція, зростання податків, загальний розлад торгівлі та промисловості — все це різко погіршувало становище народу, а на цьому тлі купка людей при владі потопали в розкоші і багатстві. В очах народу це був режим спекулянтів і казнокрадів, стурбованих лише власним збагаченням. У свою чергу, імущі класи також втрачали довіру до режиму, не бачачи в ньому сили для боротьби із зовнішніми і внутрішніми ворогами. Директорію звинувачували в тому, що урядові чиновники розікрали скарбницю і залишили без вмісту армію; в тому, що вона неспроможна навести лад в країні і придушити роялістський рух.
За революційні роки ситуація у Франції змінювалася стільки разів, що не було ніякої впевненості, що вона не зміниться знову. Потрібна була сильна влада, здатна захистити власність буржуазії від будь-яких посягань. Заради цього вони були готові пожертвувати і політичними правами, і демократичними свободами.
Інакше кажучи, потрібна була влада, нехай навіть диктатура, але диктатура, яка проводить політику в інтересах буржуазного розвитку. Саме такий режим встановився у Франції в результаті державного перевороту 18 брюмера 1799г.
Проекти зміни політичного режиму стали з'являтися з 1797г., Але тільки до осені 1799г., Коли авторитет Директорії остаточно впав, вони придбали реальні обриси.
Група змовників на чолі з двома членами Директорії, Сіейесом і Роже Дюко, підготували план державного перевороту. Змовники планували здійснити ці зміни законним шляхом. Головна складність полягала в тому, щоб змусити депутатів Ради п'ятисот і Ради старійшин прийняти відповідні закони. Сіейес справедливо припускав, що без застосування сили тут не обійтися. «Потрібна одна голова і одна шпага», — говорив він, маючи на увазі, що який-небудь слухняний волі змовників генерал підніме вірні полки, скине Директорію і примусить депутатів законодавчо оформити досконалий переворот.
Почалися пошуки підходящої кандидатури на роль «шпаги». Спочатку вона призначалася генералу Жубер, соратнику Наполеона за італійським походу 1796-97 рр.., Але він був убитий в битві при Нови проти Суворова. Звернулися до Моро, однак той до ¬ присадибних ділянок яких коливатиметься. І в цей момент, коли організатори змови не знали на кому зупинити свій вибір, до Франції з Єгипту повернувся Наполеон Бонапарт. Він про себе твердо вирішив, що настав вирішальний момент, коли можна домогтися влади. Наполеон прибув до Парижа 16 жовтня 1799г. і скрізь її зустрічали радісними криками і бурею оплесків. Публіка бачила в ньому героя італійського походу, здатного врятувати Францію і республіку. Змовники побачили в Бонапарті ідеальну кандидатуру на роль тієї шпаги, яку вони ніяк не могли знайти. Тому замість того, щоб віддати його під арешт за те, що він самовільно без наказу залишив свою армію, його прийняли в Парижі як національного героя і негайно посвятили в деталі змови.
Бонапарт взяв план змовників, але замість того, щоб бути слухняним знаряддям у чужих руках, перехопив ініціативу і став однією з ключових фігур у підготовці та ході перевороту.
Змова Наполеона і Сіейеса вилився в переворот 18 брюмера(9 листопада) 1799г., В результаті якого п'ять правили до цього директорів були замінені трьома консулами. У цей час Бонапарт обдумував думка про захоплення влади у свої руки за допомогою армії.
Першочерговим завданням він вважав розробку конституції, причому саме такий, яка б сприяла здійсненню його честолюбних планів.
Спритно і терпляче ведучи переговори, він домагався створення документа, який був би «формально демократичної конституційної папером для потреб цезарістской конституційної реальності».
Вже 24 грудня 1799г. консульська конституція стала законом. У ній Наполеон Бонапарт сам поклав на себе титул Першого консула. Вся повнота, давно бажаної влади зосередилася в його руках.
Французи, аплодували приходу до влади Бонапарта, були тими, хто витягнув з революції максимально можливі вигоди. Всі вони побоювалися за свою власність, а деякі й за свої життя у випадки реставрації монархії або поновлення якобінського терору.
Серед підтримали Наполеона були і ті, хто втомився від революції, від хронічної нестабільності в суспільстві. Вони вважали, що Бонапарт виявиться свого роду Монк — генералом, який реставрував монархію в Англії.
Третя впливова сила — армія, яка із захопленням сприйняла перспективу майбутніх воєн (можливість награбувати багатства і заробити чини та ордени) і якій подобалося, що нею і всією країною управляє своя людина — солдат.
Висновок
Епоха, в якій жив Наполеон Бонапарт, сприяла йогострімкому зльоту, його блискучій кар'єрі.
Наполеон, безумовно, був талановитою людиною. Поставивши перед собою ще в далекій юності мета — добитися влади, він ішов послідовно і терпляче до неї, використовуючи весь свій потенціал. Але провінційний небагатий офіцер не мав ніяких надій на швидке просування до заповітної мрії, якби не революції.
Велика французька революція, республіканські війни дозволили піднятися ряду талановитих, але не знатних полководців, в числі яких був Бонапарт.
Прізірая революцію, Наполеон її приймає по одній лише причині: тільки тут він міг піднестися на п'єдестал влади. Його видатні здібності полководця, державного діяча сприяли цьому.
Стрімкий зліт Наполеона обумовлений «концентрацією» в одній людині геніальності, амбіцій, правильного розуміння що складається навколо нього обстановки
Його багатогранність, що об'єднала в одній людині настільки ж різні, скільки і видатні якості полководця і державного діяча, навряд чи могла досягти свого повного розвитку за інших обставин.
Список літератури
Наполеон I. Спогади і військово-історичні твори. — СПб.: ГППП-3, 1994. — 702с.
Наполеон I. Максими і думки в'язня Святої Олени. — СПб.: Азбука, 2000. — 215с.
Бешанов В.В. Шістдесят битв Наполеона. — Мінськ: Харвест, 2000. — 511с.
Вейдер Б. Наполеон. Тріумф, трагедія, вбивство. — М.: Віче, 2005. — 352с.
Поверне Г. Історія Наполеона. — М.: ЗАТ «Сварог і К», 1997 — 616с.
Людвіг Е. Наполеон. — М.: Вагриус, 1998. — 590с.
Манфред О.З. Наполеон Бонапарт. — М.: Думка, 1986. — 619с.
Наймайр А. Диктатори в дзеркалі медицини. — Ростов-на-Дону: Фенікс, 1997. 480с.
Семенов С.Б. Консульство та імперія Наполеона Бонапарта. — Самара: Через під СамГПУ, 1997. — 20с.
Сьюард Д. Наполеон і Гітлер .- Смоленськ: Фірма «Русич», 1995 .- 379с.
Тарле Е.В.Наполеон.1812 рік. — М.: З-під Академії наук СРСР, 1959. — 819с.