Стародавнє індійське, китайське, античне арабське і давньоруськемовознавство
1. Початкові уявлення про мову
Мовознавство, як майже й кожна наука, має своютривалу і повчальну історію. Уже в стародавніх переказах, легендах, міфахвідбивається інтерес людини до мовних явищ, ставиться питання про те, що такеслово, як воно виникло і чому говорять різними мовами.
За одним давньогрецьким переказом, люди у давнічаси жили в злагоді, не мали ні міст, ні законів, говорили всі однією мовою ікерувалися наказами Зевса, і тільки згодом Гермес упровадив різні наріччя іподілив людство на окремі народи. За висловом давніх римлян — Цезар може датилюдині державний устрій, але неспроможний дати слова.
За біблією — цією збіркою релігійних легендрізних часів і народів,— бог сам дає великим природним явищам їх назви або жнадає Адамові здатності і можливості назвати всі живі істоти. Із біблії відомийміф і про те, як люди намагалися збудувати у Вавілоні вежу, що сягала б неба.Розгніваний таким зухвальством, бог «змішав» мови будівників, вони пересталирозуміти один одного, і будівництво невдовзі було припинено.
Даром богів або винаходом видатних людей устародавніх переказах, легендах, міфах є й письмо. Так, давні єгиптяни винахідписьма приписували богові Тоту, вавілоняни — богові Набу; в стародавніхіндійських легендах розповідається, що письмо людям дав бог Брахма, вкитайських — мудрий Цань Чін, що мав обличчя дракона і четверо очей, знайшовшизразки для письма у зірках, у слідах птахів та ящірок.
Та, однак, перекази, легенди, міфи — це ще ненаука. Вони самі вимагають наукових пояснень. Перші паростки наукових знань промову формуються саме в боротьбі з міфологічними і магічними уявленнями прослово, про мову, формуються шляхом безпосереднього спостереження та реєстраціїфактів, шляхом старанного аналізу мовного матеріалу, як про це хоч іпосередньо, але недвозначно говорять найдавніші форми письма, передусім, устародавньому Єгипті та Месопотамії. Словесно-складові системидавньоєгипетського письма, шумерського письма, з якого розвинувся клинопис,еламського письма, протоіндійського письма, критського, або мінойського письма,китайського письма дають змогу майже беззастережно твердити, що розпочинавсяаналіз мови з визначення змісту слів, побудови їх піктографічних таідеографічних зображень, членування слів на склади і тільки потім уже й назвуки.
На жаль, у нас немає поки що писаних пам'яток,які б своїм змістом засвідчували величезну мовознавчу працю невідомихдослідників над створенням словесно-складових систем письма, над укладаннямассірійцями-вавілонянами словника шумерської мови, над створенням клинописногописьма, але їхня видатна роль в історії науки про мову незаперечна.
2. Мовознавство встародавній Індії
Найдавнішою пам'яткою староіндійськоїлітератури були веди. Складаються веди з чотирьох збірок: Рігведа —книга гімнів, Самаведа — книга пісень, Яджурведа — книга молитов і жертовнихцеремоній і Атхарведа — книга заклинань. Найважливішою і частково найдавнішою єРігведа, написана словесно-складовим письмом деванагарі іукладена десь приблизно 1500 р. до н. е. До вед, мова яких називається ведійською,долучається згодом величезна література, написана санскритською мовою.Санскритська мова, або санскрит — це літературна мова стародавньої ісередньовічної Індії, що є дальшим розвитком мови вед, але на відміну від неїхарактеризується чіткішими нормами вимови, граматичної будови, словотворення таслововживання.
Веди — ця збірка релігійно-поетичних гімнів іритуалів — користувалися у стародавній Індії величезною повагою, пошаною. А тимчасом мова вед, мова санскритської літератури XV—X ст. до н. е. була вже далекавід живої розмовної мови, від так званих пракритів. Виникла настійна потреба зберегтинедоторканою мову священних гімнів, точність їх вимови, виголошування,забезпечити розуміння їх, унеможливити вплив пракритів на санскритську мову,нормалізувати, стандартизувати її, бо саме санскритська мова була не тількимовою ведійської релігії, а й основою шкільної освіти. Санскритською мовою буланаписана майже вся давньоіндійська література. Ці чинники й спричинилися доформування, до створення мовознавства у стародавній Індії.
Питання мови трактуються у ведах — ведантах. Водній з ведант розповідається про фонетику та орфоепію, у другій витлумачуютьсяметрика та віршування, у третій викладається граматика, а в четвертій. —етимологія і лексика. Ці чотири веданти визначили основні об'єктидавньоіндійського мовознавства, надавши йому емпіричного й описовогоспрямування.
Багато мовознавців стародавньої Індії працювалонад укладанням списків виявлених у ведах незрозумілих слів, над укладаннямрізноманітних коментарів до вед, над вивченням фонетики, граматики, словотвору,етимології санскритської мови, але найвидатнішим серед них був Паніні, що живдесь приблизно у IV ст. до нашої ери. Використавши позитивні надбання усіхсвоїх попередників, Паніні створив свою славнозвісну працю під назвою «Аштадг'яї», тобто «складену з восьми частин».«Аштадг'яї» справді складається з восьми книг і містить у собі 3996 короткихвіршованих правил, або сутр, розрахованих на легке запам'ятовування й уснепередавання. Сутри охоплюють фонетику, морфологію, словотвір, етимологію ісинтаксис класичного санскриту, хоч і без узвичаєного для нас поділу всьогомовного матеріалу на відповідні підрозділи. Основа викладу — індукція, аналіз,але сам виклад здійснюється дедуктивно, синтетично. «Аштадг'яї» Паніні — ценапрочуд стислий, точний і старанний аналіз морфологічного ладу, словотвірноїбудови і фонетичої системи санскриту, зрідка Паніні звертає увагу і наговіркові риси Східної Індії, на своєрідності усного мовлення, вказує наособливості ведійської мови. Невеличка, здавалося б, праця Паніні майже дватисячоліття була незаперечним зразком опису класичного санскриту і навіть унаші дні глибоко шанована на своїй батьківщині і далеко за її межами.
Великий вплив мала праця Паніні і на його коментаторів,послідовників — Вараручі Катьяна, якому належала також перша граматикапракритів — «Пракрита-пракаша», Патанджолі —дослідника теоретичних питань мовиі Бхатріхарі, що аналізував категорії граматики з філософських поглядів.Поважне місце в історії мовознавства посідають також лексикограф Амарусіпх,дослідник пізніших середньовічних індійських усних мов — Хемачандра, укладачцінної нової граматики санскриту — Вопадева та ін.
Основною одиницею мови староіндійськімовознавці вважали речення, бо тільки воно спроможне виражати думку. Слово немає цієї властивості і поза реченням не існує. Для низки синтаксичних явищ,як-от, наприклад, ужшапня форм відмінків в імен або форм часу і способу дієслівподаються певні правила, але вони аналізуються лише принагідно, у зв'язку заналізом морфологічних явищ. Найвищі досягнення стародавнього індійськогомовознавства пов'язані з аналізом морфологічних, словотвірних та фонетичнихявищ.
Стародавньо-індійські граматики звичайновиділяють чотири розряди, класи слів або частини мови: ім'я, дієслово,прийменник і частку. Ім'я і закінчення.
Давньоіндійські мовознавці були переконані, щовсі слова утворені від дієслівних, далі неподільних коренів-основ. Панінінаводить у своїй праці списки таких коренів-основ: прості, або первісні корені;б) корені —твірні елементи і в) корені похідні, разом із приналежними їмсуфіксами: каузативні, багатократні, деномінативні, дезидеративні.
У зв'язку з цим багато уваги приділялося тимзасобам, способам, з допомогою яких здійснювалося в санскриті словотворення:суфіксам — первинним, якщо вони використовувалися для творення іменбезпосередньо від дієслівних коренів, і вторинним, якщо імена утворювалися відімен, редуплікації, звуковим змінам у коренях слів, фонетичним змінам припоєднанні частин слів тощо. Особливо цікавими є спостереження надрізноманітними типами складення, як-от, наприклад, бахуврихи, татпуруша та ін.
Подаючи точні визначення, коли може бутивикористаний той чи той спосіб словотворення, давньоіндійські мовознавціподають водночас і точні правила для всіх видів зміни звуків, для всіх випадківнаголошування і т. д. Так, розглядаючи процеси формотворення і словотворення,стародавні індійські мовознавці встановлюють і чергування і — е — аі.
Розглядаючи процеси формотворення і словотворення,давньоіндійські мовознавці подають і винятково точні описи звуків,звукосполучень, фонетичних явищ. Власне, основну увагу зосереджено на вивченнісполучень звуків у мовленні та їх взаємовплив. Так, описуючи творення мовнихзвуків, вони розрізняють активний орган, або артикулятор, і місце артикуляції.3артикуляторів називають корінь язика, середину язика і кінчик язика, а середмісць утворення — м'яке піднебіння, піднебіння, зуби або альвеоли. Нижня губа —артикулятор, верхня — місце артикуляції.
Так, давньоіндійські мовознавці впершевиділяють голосні і приголосні. Коли визначають голосні, говорять про зближеннямовних органів, про складотворчий характер звуків, а коли приголосні — прозімкнення мовних органів і неспроможність приголосних самостійно утворюватисклади. Серед голосних уже розрізняють довгі й короткі, а серед приголосних —проривні і фрикативні.
Лінгвофілософські погляди давньоіндійськихграматистів
Концепція мови як вищого божества неодноразововідображається вже в «Рігведі»; один з прикладів становить гімн, де говориться:та-hadevo martyam a vivesa — «великийбог спустився у світ смертних». Деякі основні положення давньоіндійськоїграматичної школи визнавав її найбільший теоретик Бхартріхарі утворі«Вак'япадія». Так Брахман, тобто вища реальність, що не має початку і кінця, єМовлення або Слово, з якого розгортається увесь всесвіт з його безконечноюрозмаїтістю предметів і явищ. Брахман є Єдине, яке реалізує себе в різнихемпіричних формах як суб'єкт, об'єкт і сам досвід. Природно, що Бхарт-ріхарі якграматиста цікавили категорії «виражаючого» і «вираженого». Він підкреслював,що Брахман породжує всі предмети і явища в формі слова і що думка і все знання зсамого початку тісно переплетені із словом. Бхартріхарі вчить, що Слово-сутністьдо своєї реалізації у природній мові проходить три стадії розвитку, якітрадиційно співвідносяться з трьома «прихованими кроками» Мовлення у відомомувірші «Рігведи». Перша стадія «провидческая» абсолютно позбавлена будь-якоїдиференціації або часової послідовності. Друга стадія Слова — «проміжна» — єчисто ментальна і несприймальна іншими. Третя стадія —становить артикульованемовлення.
Давньоіндійська лінгвістична традиція малавеликий вплив на мовознавчу науку сусідніх народів. З поширеннямбуддизму граматичні ідеї індійців проникали насамперед у Китай. Давньоіндійськемовознавство було відоме давньогрецьким філософам-лінгвістам. Наприкінці XVIIIст. після знайомства із санскритом одночасно починається впливдавньоіндійського мовознавства на європейську науку про мову. Французькийлінгвіст Корду в 1767 р. висловив ідею пропоходження грецької і латинської мовта санскриту з єдиного мовного джерела. Англійський сходознавець В. Джоунс в 1787 р. вказавна спорідненість індоєвропейських мов.
Уже й наведені відомості свідчать про доситьвисокий рівень розвитку мовознавчої науки в стародавній Індії. З цього приводу слушно зауважував В. Томсен:«… високий ступінь, осягнений давньоіндійським мовознавством, цілкомвинятковий; до такої висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж доXIX ст., і то багато навчившись в індійців».
3. Мовознавство устародавньому Китаї
Китайське мовознавство має понад двотисячирічнуісторію. Аж до кінця XIX ст. воно розвивалося зовсім самостійно при незначномувпливі індійського мовознавства.
Стародавнє китайське класичне мовознавствоявляє собою одну з трьох або й чотирьох незалежних мовознавчих традицій,відомих історії світового мовознавства, разом з давньогрецько-римською,давньоіндійською та арабською. Китайське мовознавство мало сильний вплив паяпонське та й на мовознавство інших народів, проте, воно майже нічого не далосучасній європейській науці про мову. У давньому і середньовічному Китаїіснували три галузі філології, пов'язані з вивченням мови.
Перша з них найдавніша, називається сюньгу; цянаука тлумачила давні слова шляхом пояснювання їх значень, або шляхомперекладу, або шляхом опису предметів і явищ, що існували в давнину. Другагалузь філології була відведена вивченню писемності, з'ясуванню структури іетимології ієрогліфів. Третя — фонетика, або точніше фонологія, що вивчалавідмінності між звуками. Граматична наука в Китаї почала поступово виділятисяіз схоластики лише в XVIII—XIX ст.
В історії розвитку китайського мовознавства ВанЛі виділяє три основні періоди: у першому з них розвивалася майже тількисхоластика; у другому — основним напрямом стає фонетика, в третьому розвиваютьсяпаралельно всі три напрями.
В історії розвитку фонетики виділяються триетапи: перший починається з появою фонетичних словників, другий — фонетичнихтаблиць; третій збігається за часом з третім періодом історії китайськогомовознавства у Ван Лі і характеризується дослідженнями в галузі історичноїфонетики, тобто працями, метою яких була реконструкція елементів фонетичноїсистеми китайської мови минулих епох,.
З російських праць про китайське мовознавствослід указати на граматику китайської мови П. Шмідта «Опытмандаринской грамматики с текстами для упражнений».
Звертаючись до словника «Шовень», як до праці,де відображена лінгвістична думка давніх китайців, М.І. Конрад виявляє в ньомутакі основні думки: 1. Кожне слово мислилось як певна єдність ряду елементівйого складників— єдність, відмінна від інших подібних єдностей. Свідченнямтакого уявлення є сувора індивідуалізація графічного символа слова — йогографічного знака, індивідуалізація не тільки форми, що входить у певний знакелементів, а й їх число і розташування. 2. Основним елементом слова вважаєтьсязначення, що потверджується змістом словникової статті. При всіх своїх модифікаціяхсловникові статті мають одну мету: розкриття значення слова. 3. Другимелементом слова вважається звучання. Про наявність уявлення про звукову сторонуслова свідчить уведення в певних випадках у склад граматичного знака словаспеціального фонетичного визначника — окремого графічного елемента,призначенням якого було тільки вказувати на звучання слова, позначеного певнимграфічним символом. 4. Існувало уявлення про лексичну омонімію. Це можнавбачати* по-перше, у застосуванні одного й того самого ж фонетичного визначникадля вказання на звучання різних за значенням слів. Наявність уявлення пролексичну омонімію виявляється, по-друге, і в випадках застосування цілогознака, створеного спеціальні для певного слова 8 метою позначити слова з іншим значенням, але з тим самим звучанням… Уцьому випадку омонімічність поєднується з омографічністю. 5. Існувала думка проспіввіднесеність значення слова з поняттям, яке в свою чергу розглядалось якщось похідне від уявлень. Наявність ідеї про таку співвіднесеність можнавбачати в тому, що графічним символом слова в одних випадках служив рисунок —зображення предмета, позначеного певним словом: такий рисунок був графічнимсимволом поняття, яке ґрунтувалося на наочному уявленні предмета.
6. Існувало уявлення про групу слів, про щосвідчить розподіл у словнику «Шовень» за певними групами, причому основою длявіднесення декількох слів до однієї групи служить одна властивість з комплексувластивостей, що утворюють значення слова. 7. Існувало уявлення смисловогодеривата. Це можна вбачати в тому, що будь-який знак, наприклад, знак слова«старість», входив у склад знаків різних слів, вихідним моментом значення якихбуло саме поняття старості.
До цього М.Й. Конрад в кінці додає, що вже удавнину в Китаї виникло уявлення про звукову сторону мови.
1. Фонетичною одиницеювважається комплекс, що відповідає слову. Окремі елементи відзначено у складітакого комплексу — «звуки» і «голос» сприймаються як компоненти цілого.
2. «Звуки», тобто якіснікомпоненти звукової сторони слова, розглядалися не тільки як елементи, щостановлять вимовне ціле — слово, а й як елементи, що породжують це ціле.
3. Такі назви відображаютьуявлення про те, що початкові й кінцеві к' чюненти вимовного цілого словапротилежні і за своїми функціями в утворенні цілого, і за своєю фонетичноюприродою. Оскільки початковими компонентами були приголосні, кінцевими —голосні, остільки протилежними за фонетичною природою мислилися приголосні іголосні.
4. Про те, що початковимикомпонентами були приголосні, свідчить наявна у першій половині X ст.класифікація їх на губні, язикові, нижньозубні, верхньозубні, гортанні,напівзубні, напів'язикові.
5. Протилежнимипочатковими вважалися кінцеві, які за своєю фонетичною природою були голосними,що можна бачити з класифікації цих звуків на класи: «внутрішні», «зовнішні»,«відкриті», «вільні» тощо.
6. У фонетичнухарактеристику голосних входив і так званий голос, тобто голосова мелодія,підвищення і пониження її висоти, або удержування її на одній висоті, наявністьпротяжності вимовного цілого та наявність особливого явища, яке сприймається як«повільність» та поривність. Вчення про звукову сторону китайського словарозвивалося внаслідок таких причин: 1) необхідність подавати у словнику вимовуслова, позначеного певним ієрогліфом; 2) поява римованої поезії; 3)необхідність транскрибування іншомовних власних імен.
Наступною частиною національної традиціїкитайського мовознавства М.Й. Конрад вважає вчення про «повні», «пусті» та«службові» слова.
У період розквіту китайської класичноїфілософії спеціальних теоретичних праць в галузі вивчення мови не існувало.Теорія мови, однак, цікавила давньокитайських філософів, які сперечалися впитанні відношення назви до позначеної дійсності. Конфуцій та його послідовникивчили, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним і повинна йому відповідати.Коли Конфуція спитали, з чого б він почав, якщо б йому доручили управліннядержавою, він відповів: «Найнеобхідніше — це виправлення імен! Людина, щозаймає певне соціальне становище, повинна поводитись відповідно до цьогостановища». У порушенні цієї вимоги конфуціанці вбачали причину всіх непорядківу суспільстві. Цю теорію «виправляння імен» визнавали і представники іншоїфілософської школи — легісти. Навпаки, філософи даоїстського напряму вважали,що зв'язок між словом і річчю — довільний.
Синтез цих двох поглядів у III ст. дав СюньКуан, який вважав, що назви «встановлюються погодженням і закріплюютьсязвичаєм». Немає первісного зв'язку між назвою і реальністю, назву дають люди задомовленістю; але коли назва стає звичною, її вживання вважається правильним
Китайська мовознавча думка органічно пов'язаназ розвитком китайської ієрогліфічної писемності. Становлення сучасної структурикитайської писемності відбувалося у І і II ст. н. е., коли пройшла остаточнанормалізація китайської ієрогліфіки. Тоді були створені основні стилікитайського письма, ієрогліфічного письма: уставне письмо, напівуставне письмо іскоропис. Цей потрібний поділ китайського рукописного письма і є остаточнимстановленням графічної системи китайської рукописної мови.
Систему китайського письма створили самікитайці, про це свідчать знайдені під час археологічних розкопок так званіворожильні кості, що являли собою кості тварин, на яких гострим стилетом булинадряпані писемні знаки. Прочитання текстів цих численних ворожильних костей тай інших надписів іншого змісту дало підстави думати про багатовіковий процесстановлення стародавньої китайської писемності.
У VIII ст. до н. е. за імператора Сюань Ваня булопроведено першу писемну реформу, завданням якої було створення стандартниходнотипних знаків.
У III ст. до н. е. в результаті утворенняєдиної китайської держави було створено єдину державну обов'язкову системукитайської графіки, в якій кожний знак мав тверду і незмінну форму написання.Поряд з державним стандартом чжуань китайці вживали ще у ділових документахстворене в'язнем Чен Мао письмо лішу, в якому наявні спеціальні скорочення іспрощення у написанні букв.
У результаті цих реформ створено багатознаковукитайську ієрогліфічну писемність, у якій діє принцип: один ієрогліф однозначновідповідає одній морфемі.
Перевагою китайського письма е те, що багатоморфем-омонімів позначаються на письмі різними ієрогліфами, а одні й ті саміморфеми ще по-різному звучать у діалектах, об'єднані одним і тим самимієрогліфом. Хибою китайської писемності є багато писемних знаків.
Вивчення граматики китайської мови почалося задинастії Хань, тобто з часу остаточного становлення китайської ієрогліфічноїписемності. Результатом граматичних досліджень були праці «Ер'я», «Фан'янь»,«Шовень цзецзи» та «Шимін».
«Ер'я» являє собою сукупний орфографічний,енциклопедичний та ідеологічний норматив знань стародавніх китайців у виглядісловника, в якому подано 19 тематичних розділів. Кожний розділ — це тлумаченняоднієї категорії світу: найменування,. тлумачення, споріднення, небо, земля іт. ін.
«Ер*я» дає філософську картину світу такількісний склад тематичних угрупувань, відображає порядок розгортання такзваних містичних чисел.
У частині, де йдеться про твірне слово,синонімні слова, організовані у певній послідовності. Так, перший слнонімнийряд містить слова-найменування із значенням «початок», наприклад, чу«зачинати», шоу «голова» тощо.
Текст «Ер'я» в його сучасній редакції складенов III—І ст. до н. е. як книгу, що допомагала читати і тлумачити змістканонічних творів. Пізніше на зразок книги «Ер'я» було укладено словник«Гуанья».
На рубежі нашої ери Ян Сюн створив працю«Фаньянь», яку вважають початком китайської діалектології. У ній витлумаченонародні слова в літературній мові з вказівкою на місце походження певногослова.
Найважливішою давньокитайською писемноюпам'яткою вважаєть-ться словник Сю Шеня «Шовень цзецзи», закінчений в 100 р. н.е., який нагадує словник, побудований за алфавітом. Сю Шень встановив, що 9353ієрогліфи, які він подав у словнику, укладені в результаті різних комбінацій540 елементів, або «частин» знаків,— «бу». Словник «Шовень цзецзи» е першоюпрацею, де описано китайську мову як предмет власне граматичного мистецтва. СюШень створив і розвинув теорію шести категорій ієрогліфів: зображальну,вказівну, ідеографічну, фонографічну, видозмінну і категорію запозиченихієрогліфів.
Ієрогліфи розподіляються па прості і складні,утворені з простих. Прості ієрогліфи у межах складних ієрогліфів і вієрогліфічній писемності взагалі інтерпретуються як ключі, радикали або корені.
Справжні складні ієрогліфи становлять двікатегорії — меншу ідеографічну і більшу — фонетичну. Всі шість категорійієрогліфів відмінні у структурио-фупкціональиому відношенні.
Наступною важливою працею давньокитайськоїфілології є «Шимін». Це етимологічний словник, який уклав Лю Си у II ст. н. е.У цьому словнику дано етимологію кожного імені.
Усі чотири стародавні китайські писемні«пам'ятки: «Ер'я», «Фань-янь», «Шовень цзецзи» та «Шимін» становлятьоснову головних напрямів китайської філології.
Давньокитайські лінгвісти приділяли особливуувагу вивчанню синхронічної та історичної фонетики, дослідженню питаньтекстології, ієрогліфіки та діалектології, а також проводили відповідніграматичні студії на матеріалах давньоіндійських писемних пам'яток
4. Мовознавство в давнійГреції
Інакше, ніж у стародавній Індії, формуваласянаука про мову в давній Греції. Протягом кількох століть мовознавство було тутскладовою частиною грецької філософії. Філософія давніх греків — це не окрема,віддиференційована галузь людських знань. Філософські погляди греків тіснопереплітаються з їхніми природничо-науковими і політичними поглядами. Грекизнали тільки одну, всеохоплюючу, нерозчленовану науку, складовою частиною якоїбули й мовознавчі уявлення, погляди. Перші кроки розвитку давньої грецькоїфілософії були водночас і першими кроками розвитку античної науки.
Уже в ранній період свого розвитку давнягрецька філософія намагалася розв'язати цілу низку, складних теоретичнихпроблем, у тому числі й питання про взаємовідношення між мовою, мисленням ібуттям, про походження та сутність мови. Інтерес до мовних проблем викликав удавній Греції філософські дискусії навколо одного з основних питаньмовознавства, питання про «правильність імен», про те, чи одержують речі своїслова-назви за сутністю речей, їхньою природою, тобто«правильно», чи зв'язок між словом і річчю виникає за законом, за звичаєм, задоговором, за встановленням людей, тобтодовільно, свідомо і, отже, «неправильно».
Дискусія про співвідношення між речами таїхніми іменами, почалася в Елладі в VI—V ст. до н. е. і тривала кілька століть.Відстоюючи різні позиції, у ній брали активну участь Геракліт, Демокріт, Протагор,Епікур та багато інших.
Геракліт вважав, що кожне ім'я нерозривнопов'язане з тією річчю, назвою якої воно є, що в іменах розкривається сутністьречей, що ім'я відбиває природу позначуваної речі, подібно до тіней речей,відбитків дерев і гір у річці, нашого власного відображення у дзеркалі.Демокріт учив, що речі позначуються не відповідно до природи самих речей, а зазвичаєм, за законом, встановленим людьми, бо ж багато слів має по кільказначень, багато понять має по кілька назв, одне слово може замінюватися іншимсловом, а деякі поняття й зовсім не мають словесних позначень.
Цій дискусії присвячено діалог Платона підназвою «Кратіл». У творі виступають Кратіл — прихильник «physei», Гермоген —прихильник «thesei» і Сократ, до якого звертаються Кратіл іГермоген із проханням сказати, чий погляд відповідає дійсності. Устами СократаПлатон висміює обидва погляди і доходить висновку, що «правильна за природою»мова може існувати тільки в ідеї. Але Сократ, бесідуючи з Гермогеном, підводитьйого до висновку, що «імена притаманні речам від природи», а потім, розмовляючиз Кра-тілом, показує, що найменування пов'язане з «установленням», що словопов'язане з річчю через уживання його поколіннями. Такого ж погляду внайсуттєвішому дотримувався у своїх висловлюваннях про мову й Арістотель.
Філософська школа епікурейців обстоювала тезупро встановлення назв речей за їхньою природою, хоч окремі епікурейціприпускали, що різні народи кладуть на мову своє відбиття за звичаєм/Стоїки рішучевисловлювалися за походження назв із природи речей; їм заперечували у цьомускептики і засновник їхньої школи Піррон, посилаючись на звичай, закон, боінакше всі люди повинні були б мати єдину мову. Але якщо між-словами івідповідними їм речами, діями, явищами немає ніякого «природного» зв'язку, якщослова — не витвір природи, а людське встановлення, то немає потреби й думати, нібитомову дав людям бог. Так виформовуються й основні античні теорії походження мови— договірна, звуконаслідувальна і вигукова, що були пізніше витісненібіблійними легендами і відроджені лише через півтори тисячі років. Більше того,деякі давньогрецькі мислителі намагалися пов'язати питання про походження мовиз питанням про походження самої людини.
Так, з переказу грецького історика І ст. до н.е. Діодора Сіцілійського можна довідатися, що Демокріт пояснював походженнялюдських громад необхідністю спільного захисту від тварин. Потреба вспілкуванні привела до поступового розвитку людського «голосу», первіснонечленороздільного і «позбавленого змісту», в напрямі до членороздільності і довстановлення символів для позначення речей. А з огляду на те, що людськігромади виникли в різних місцях незалежно одна від одної, люди по-різномуутворювали слова. Так, за Діодоровим переказом вчення Демокріта, утворилисярізні племена і різні мови.
Історію старогрецького мовознавства звичайноподіляють на два періоди — «філософський» і «олександрійський». У перший періодмовознавчі проблеми розв'язували філософи, у другий — олександрійськіграматисти. А тим часом нова дискусія, що спалахнула між аналогістами йаномалістами, мала теж філософський характер, але вже не про взаємовідношенняміж мовою і буттям, а про аналогію та аномалію у мові, про наявність чивідсутність закономірностей у самій мові, і розпочали цю дискусію давньогрецькіфілософи-стоїки, що підкреслювали, як наприклад, Xрісіпп, «аномалії» — випадкивідсутності єдності, факти невідповідності між словом, думкою і предметом.
Аналогісти, очолювані видатним давньогрецькимграматистом
Арїстархом, твердили, що мова відповідає системіпонять, адекватно відбиває мислення, що в мові панує аналогія, закономірності.І якщо, наприклад, у грецькій і латинській мовах є три роди, то це тому, щопредмети можуть бути чоловічої і жіночої статі або ж не належати до жодної зних.
Аномалісти на чолі із стоїком, пергамськимграматистом Кратесом, твердили, що в мові раз у раз доводиться натрапляти нарізноманітні відхилення від закономірностей — на аномалії. Адже такі слова, як клен, липа, дерево, річка, озеро, не мають ніякого відношення до статевих відмінностей,і все ж їм притаманна граматична категорія роду.
І ця абстрактна дискусія кінець-кінцем далапрактичні наслідки: виявлені в дискусії мовні факти перетворилися на матеріалидля побудови систематичної граматики, де поряд з регулярними граматичнимиправилами знайшли своє місце і різного характеру винятки з них. Та сталося цевже тоді, коли із всеосяжної, нерозчленованої первісно давньогрецької філософіївиформувалося давньогрецьке мовознавство.
Питаннями мови в давній Греції цікавилисязвичайно не тільки філософи. Вчителі грамоти, навчаючи своїх учнів читати йписати, звертали увагу на окремі букви, на часокількість голосних, робили першікроки у фонетичних спостереженнях. Багато зробили в галузі фонетики вчителімузики, які вивчали фонетичну сторону мови в тісному контакті з теорією музики.
Певні спостереження в галузі мовознавстванакопичували й учителі літератури, витлумачуючи своїм учням, передусім,гомерівські поеми «Іліаду» та «Одіссею». Приблизно з V ст. до н. е. починаєтьсязбирання глосс, тобто архаїчних, маловживаних слів. До V ст. належать і першіписьмові згадки про розробку граматичних питань.
Мовознавчими питаннями цікавилися в цей періодголовним чином софісти, і то у зв'язку із своїми риторичними студіями.Правильне вживання і значення слів, етимологія, синоніміка, словесні повтори,побудова періодів — такі улюбленімовознавчі теми софістів.Однак софіст Протагор вперше вказував і па три граматичні роди, розрізнивчотири способи дієслова —бажальний, умовний, дійсний, наказовий.
Великі заслуги не тільки у філософії, айвантичній філології належать Демокрітові. Атомістична побудова мови має, на йогодумку, такий вигляд: буква — склад — ім'я — словосполучення — речення. Зіменами Демокріта і Платона пов'язаний перший поділ мовного матеріалу начастини мови — ім'я і дієслова. Ім'я— це слово, про яке щось говориться, а дієслова показують, що ж саме говоритьсяпро імена.
Дальший крок в аналізі будови мови належитьАрістотелю. Розглядаючи в «Поетиці» людську мову, він пише: «У кожному словесномувикладі є такі частини: елемент, склад, сполучник, ім'я, дієслово, член,відмінок, речення». Елемент — це «неподільний звук, але не всякий, а такий, зякого може виникнути розумне слово». Елементами Арістотель називає іноді ісклади, і сполучники, і артиклі, і слова, і навітьречення, зазначаючи, що ці утворення складні. У «Риториці» Арістотель говоритьпро три частини мови: ім'я, дієслово, сполучник — зв'язку.
Основними частинами мови і членами речення вАрістотеля є ім'я і дієслово. Ім'я — це складний значущий звук ізсамостійним значенням, без відтінку часу: дієслово — складний звук самостійногозначення з відтінком часу. Імена та дієслова можуть мати відмінки, під якимиАрістотель розумів усі їх непрямі форми і форми множини.
Важливо підкреслити, що частини мови і члениречення Арістотель сплутував, а іноді й ототожнював із членами судження, тобтоз категоріями логіки. Так, ім'я він ототожнював з логічним суб'єктом, дієслово— з логічним предикатом, а речення розглядав як судження. Але речення — це і для Платона судження, що постає шляхом сполучення понять. І навітьпізніше, через 200 років, олександрійський граматист Діонісій Фракієць визначаєlogos — речення як сполучення слів, що виражаєзакінчену думку. Такий був стан тодішніх знань: граматика і логіка нерозмежовувалися, і граматичні категорії підпорядковувалися категоріям логічним.
Тим більшої уваги заслуговує діяльністьстоїків, які після скромних спроб мовного аналізу в Протагора, Демокріта,Платона й Арістотеля перші взялися за ґрунтовне, систематичне досліджуваннямови. Виділення вчення про мову із всеосяжної філософії і перетворення його наокрему галузь науки — заслуга, передусім, стоїків. Уже Зенон і Клеант зналичотири частини мови; уперше в історії давньогрецької науки Зенон тлумачив їх якграматичні поняття. Стоїки Xрісіпп і Діоген Вавілонський установили п'ятьчастин мови; дієслово, сполучник, артикль і як самостійні частини мови — власніімена і загальні назви.
Стоїки виділили вже такі «привхідні»,«випадкові» ознаки відмінюваних слів, які ми називаємо граматичнимикатегоріями. Вони уточнили поняття відмінків, обмеживши їх тільки іменами,поділивши відмінки на прямі і непрямі, дали назви відмінкам. Стоїки вивчалирізні «привхідні» властивості і дієслів, які пізніше лягли в основу вчення програматичні категорії стану, часу, способу, особи, числа та ін.
Стоїки дали поштовх для вивчення речень. Завизначенням Діогена Вавілонського, «речення — це значущий звук, який виходить зрозуму, наприклад: є день». Серед підрядних речень вони розрізняли вже реченняумовні, причинові й порівняльні.
Дотримуючись ще Гераклітового погляду, за якимназви речей встановлюються з природи, і дошукуючись «істинного». значення слів,стоїки поставили перед античною наукою нове завдання — виявити істинну^сутність або природу слів, первісних елементів будови слів. Тим самим вонисприяли створенню нової мовознавчої дисципліни — етимології.
Розквіт давньогрецького мовознавства припадаєна елліністичну епоху в Олександрії і частково в Пергамі. Починаючи з III ст.до н. е., жодне місто не могло змагатися з головним містом єгипетської державиПтоломеїв — Олександрією як із культурним та науковим центром. СлавнозвіснаОлександрійська бібліотека, як на століття пізніше і бібліотека в Пер-гамі,відкривала необмежені можливості для філологічних пошуків. Уже перший керівникОлександрійської бібліотеки 3енодот та інші грецькі філологи багато працюютьнад лексичними і граматичними коментарями до творів Гомера, Есхіла. Софокла таін. Потрібно було продовжувати далі літературні традиції грецької мови,оберігати її від сторонніх впливів, нормалізувати, вдосконалювати її як єдинулітературну мову усієї Еллади. Саме ці суспільні вимоги значною міроюспричинилися до виформування в Олександрії і Пергамі в III і II ст. до н. е.так званої олександрійської школи граматики. Найвидатнішими представниками цієїшколи були Арістарх, Кратес із Малоса, учень Арістарха ДіонісійФракіець—автор першої систематичної граматики грецької мови, А'поллоній Діскол та йогосин Геродіан, які розробили основи синтаксису старогрецької мови.
Граматичні твори найдавніших олександрійськихграматистів не дійшли до наших часів. Зберігся лише підручник граматикиДіонісія Фракійця, невеличка книжечка, в якій підсумовано дослідженнядавньогрецьких філософів і граматистів над мовою. Праці інших олександрійськихфілософів і мовознавців збереглися або в невеличких уривках, або ж упереповіданнях пізніших авторів.
Найдокладніше олександрійські граматистиопрацювали вчення про частини мови і морфологію. У згоді з класифікацієюАрістарха вони розрізняли вісім частин мови: onoma — ім'я, rema — дієслово, metoche — дієприкметник, arthron — член, antonymia —займенник, prothesis — прийменник, epirrema — прислівник і syndesmos — сполучник.
Так, за визначенням Діонісія Фракційця, ім'я —це відмінкова частина мови, що означає тіло або справу і виражає як загальне,так і одиничне. Імена змінюються за відмінками та числами.
Дієслово — це безвідмінкова частина мови,здатна утворювати часи, особи і числа; виражає вона дію або страждання. ДіонісійФракієць виділяє п'ять способів: дійсний, наказовий, бажальний,підпорядковуючий і неозначений. Станів — три: активний, пасивний і середній; тричисла: однина, двоїна і множина; три особи: від кого мова, до кого мова, прокого мова; три часи: теперішній, майбутній і минулий, останній із чотирмарізновидами.
Дієприкметник — це дієслово, причетне доособливостей і дієслів, і імен. Акциденції дієприкметника тісамі, що в імені та дієслові, крімосіб і способів. ДіонісійФракієць визначає ще такі частини мови як:член, займенник, прийменник,прислівник та сполучник. Член — відмінкова частина мови, що стоїть перед і після відмінюваних імен. Акциденцій у нього три: роди, числа, відмінки.Займенник — слово, що вживається замість імені й показує певні особи.Прийменник — частина мови, що стоїть перед усіма частинами мови як у складіслова, так і в складі речення. Прислівник — ценевідмінювана частина мови, яка висловлює щось про дієслово і додається додієслова. Сполучник — це слово, яке поєднує думки в певному порядку і заповнюєпропуски у висловленні думки.
Класифікація частин мови, їх характеристика уДіонісія Фракійця побудована на кількох принципах — морфологічному,семантичному і функціональному.
Синтаксис опрацьований олександрійськимиграматиками надто фрагментарно, з опорою на логічні категорії.Аполлоній Діскол, аналізуючи синтаксичну будову, виділяє елементи мовноговисловлення — асемантичні і семантичні.
Фонетика також розроблена Олександрійцями нетак докладно, як морфологія.
Опис звуків у них орієнтується здебільшого наакустику, не завжди точно подаються фізіологічні основи вимовляння звуків.Ототожнюючи звуки і букви, олександрійські вчені поділяли всі звуки мови наголосні і приголосні. Голосні, що самі по собі утворюють повний звук, поділяються усвою чергу на довгі, короткі ітакі, що можуть бути ідовгими, і короткими. Серед приголосних, що утворюють повний звук лише в поєднанні зголосними, виділяються напівголосні і глухі, які поділяються на підгрупи —беззвучні, або легкі, середні і придихові.
Чимало питань давньогрецького мовознавствазнайшло своє відображення у працях римських філологів.
5. Мовознавство удавньому Римі
Значення античної філології. Мовознавстводавнього Риму небагате на значні й оригінальні праці. Римські вчені у багатьохвипадках ішли вже утоптаними стежками, переважно, стоїків та олександрійців. Іякраз однією з найбільших і незаперечних заслуг римських учених є те, щовони зберегли значну частину мовознавчої спадщини античної Греції, що черезїхнє посередництво наступні покоління змогли чимало відтворити з того, що мало б неодміннозагинути на тернистих шляхах історії давньогрецькогосуспільства. Вплив давньогрецької філософії, науки, класичної художньоїлітератури на римську філософію, науку й художню літературу був неминучим і.закономірним. Він виявився передусім у копіюванні, засвоєнні, переповіданніпоглядів давньогрецьких філософів та мовознавців, у пристосуванні принципівмовного аналізу стоїків та Олександрійців до аналізу мови латинської. Та неможна заперечувати при цьому й великих надбань римських учених і в уточненні,систематизації, розгортанні теоретичних засад стоїків та олександрійців наматеріалі не давньогрецької, а латинської мови, й у витворенні самобутніхпоглядів на теоретичні проблеми й практичні завдання мовознавчої науки.
Так, наприклад, теорію вигукового абоафективного походження мови пов'язують з іменем Епікура, погляди якого черезбрак фактичних матеріалів відтворені не досить чітко. І винятково важливимджерелом не тільки для розуміння філософії Епікура, а й для характеристикиримського мовознавства є поема Тіта Лукреція Кара «Про природу речей», у п'ятійкнижці якої, окреслюючи хід розвитку первісної культури, Лукрецій визнає мовуза витвір самих людей і пов'язує її початки, ідучи, очевидно, за Епікуром, зкриками тварин та інстинктивними виявленнями почуттів людини в звуках і жестах.
Вважається, що за античних часів теоріюзвуконаслідувального походження мови розгорнули ще стоїки. А погляди стоїків налатинському мовному матеріалі найповніше виклав римський учений АвгустінАврелій. Він наводить латинські приклади на схожість між звучанням слова іріччю, як-от tinnitus — дзвін, hinnitus — іржання, balatus — мекання, clangor — звучання, stridor — скрип. Стоїки були свідомі того, що не всімречам властиве звучання, яке могло б бути покладене в основу значення слова. Назвитаких беззвучних речей стоїки, за Августіном, вважали утвореними за схожістювраження: якщо, наприклад, такі речі діють на почуття м'яко або грубо, то йвідповіді назви утворюються в першому разі — з «м'яких», у другому— з'«твердих»звуків. Наприклад, говорить Августін, слово Іепе і у вимові звучить «м'яко», аслово asperitas — звучить «грубо». Такна латинському мовному матеріалі через стоїків і Августіна відбиваєтьсяГераклітова теза про виникнення назв речей за їх властивостями, природою.
Відомо, що 167 р. до н. е. аномаліст Кратес ізМалоса був посланий у Рим царем Атталом у складі пергамського посольства.Своїми лекціями він познайомив римлян із мовознавчими проблемами греків, ізстаном грецької філологічної науки. Гай Юлій Цезар під час своїх походівнаписав, за переказами, роботу «Про аналогію», назва якої безпосередньозасвідчує його прихильність до аналогістів. Та найголовнішим джереломвідомостей про те, як розуміли давні греки аналогію та аномалію в мові, є праціМарка Теренці я Варрона — автора твору «Де lingua latina, з 25 книжок якого збереглися тільки п'ята —десята та й то з пропусками. На матеріалі відмінювання імен та дієслів, а такожсловотворення в латинській мові Варрон прагнув примирити крайнощі поглядіваналогістів та аномалістів.
Від Варрона ми довідуємося, що стоїки для іменіприймали такі «привхідні ознаки» — акциденції: рід, число, відмінок,ступенювання, здрібнілість, а для дієслів 10 акциденцій: час, особа, умовнийспосіб, дійсний спосіб, бажальний спосіб, наказовий спосіб, вид дії, коренева іпохідна форми, дія і страждання, число.
Варронові наука зобов'язана відомостями пронаявність.у греко-римській граматичній традиції невідомого з інших джерелподілу слів на частини мови. Так, Варрон розповідає, що мовознавець Діон з Олександріїрозрізняв три частини мови: 1) слова, які утворюють відмінки; 2) слова, якіозначають часи; 3) слова, які не утворюють ні відмінків, ні часів, тобто слованевідмінювані. Варрон запевняє, що знає різні системи поділу слів на частинимови, але за найкращу вважає «природну систему» чотирьох частин мови: 1) слова,які мають відмінки; 2) слова, які мають часи; 3) слова, які не мають ні того,ні того; 4) слова, які мають і те й те. І це найдавніший приклад поділу слів начастини мови, побудованого на морфологічному принципі, на наявності абовідсутності флексії.
І все ж у римській граматичній науці запанувалаолександрійська граматична теорія. Перемога її пов'язана з ім'ям Квінта РемміяПалемона — автора підручника нормативної граматики латинської мови. Як іолександрійці, він виділяв вісім частин мови, але на місці артикля поставивнову частину мови — вигук. Поділ слів на вісім частин мови — ім'я, дієслово,займенник, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук — увійшов утрадицію римської граматики на всі наступні століття, хоча порядок розгляду їху підручниках граматики міг змінюватися, і не завжди розглядався вигук.Зрозуміло, що й визначення, які римські вчені дають частинам мови, майже цілкомзбігаються з відповідними визначеннями олександрійської граматики.
Дослівно було перекладено латинською мовою імайже всі граматичні та фонетичні терміни: casus rectus, dativus, vocativus, vocales, consonantes, semivocales та ін.
Римляни відкрили відсутній у грецькій мовівідмінок і назвали його ablativus. Надуживання буквального перекладу інодіпсувала справу: грецький родовий відмінок genike не зовсім точно було перекладено HKgenetivus, грецький знахідний відмінок aitiatos помилково було перекладено як accusativus.
Упорядкування латинської граматичноїтермінології належить та-кож Квінту Реммію Палемону.
Ця термінологія зберігається і в тих пізнішихглосаріях, граматиках, які укладалися з метою закріпити,, стандартизувати вуживанні норми традиційної писемної латинської мови, унеможливити вплив на неїмінливого усного мовлення. Серед цих нових навчальних посібників латинськоїмови слід назвати докладну «Ars grammatica» і скорочену «Ars тіпог» Елія Доната та найповнішу з відомих стародавніх латинськихграматик — працю «Іп-stitutiones grammaticae» Прісціана,створену десь близько 526—527 pp. н. е. Чітко і вправноукладені, легкі для засвоєння, граматики Доната і Прісціана поширилися всередньовічній Європі як зразкові граматики латинської та інших мов європейськихнародів.
А втім не слід думати, ніби римська граматикалише сліпо копіювала давньогрецьку граматику. Вчення стоїків таолександрійських граматистів римські філологи розгортали не на грецькому, а налатинському мовному матеріалі, створюючи водночас й латинську граматичнутермінологію. Поділ слів на чотири частини мови за ознакою відмінюваності чиневідмінюваності їх, за наявністю чи відсутністю флексії належить, імовірно,Марку Теренцію Варронові.
Квінт Реммій Палемон, усуваючи із складу восьмичастин мови артикль, уперше вводить новий розряд слів — вигуки. Римлянивідкривають новий відмінок — аблатив, поділяють числівники на кількісні йпорядкові. Прісціан, грунтуючись на працях Аполлонія Діскола та ДіонісіяФракійця, вводить у латинську граматику п'ять нових видів прислівників, якіозначають поступовість, відокремлення, найвищий ступінь якості, зменшування,обурення і не фіксуються ні в грецькому, ні в римському вченні про прислівники.
Один з коментаторів Діонісія Фракійця, римськийфілолог Діомед при поясненні Діотгісієвого визначення речення вказує, що воно євзаємоузгодженим сполученням слів, яке доводить думку до завершення. Римськівчені, як бачимо, вказували не тільки на те, що речення виражає закінченудумку, а й на те, що речення є узгодженим словосполученням.
На відміну від давньогрецьких риторик, риторикиримські щільніше поєднували ораторське мистецтво, стилістику з граматикою, зпитаннями фонетичних, граматичних і лексичних норм латинської мови, її чистоти,ясності, вишуканості. Марк Фабій Квінтіліан написав підручник з красномовства,у якому чимало уваги приділяється і питанням граматики. Ми, як підкреслювавМарк Туллій Ціцерон, не можемо сподіватися, щоб той, хто не володіє чистоюлатинською мовою, говорив витончено.
Такі та подібні приклади незаперечно свідчатьпро потребу дальшого досліджування античної філології і про її велике значенняв історії мовознавчої науки. За характеристикою В. Томсена, «граматична системаЄвропи аж до XIX ст. базувалася на лінгвістичному вченні греків у йогавидозміненому на римському ґрунті вигляді». І хоч у такому формулюванні, може,трохи й применшена роль римської мовознавчої спадщини, досить простим інезаперечним доказом вагомості античної філології в історії науки про мову єфонетична, граматична,, лексикологічна і стилістична термінологія сучасногомовознавства, яка бере свій початок безпосередньо або посередньо здавньогрецької та римської філологічних традицій.
Олександрійці створили граматику самостійноюдисципліною, вони нагромадили новий граматичний матеріал і встановили основніграматичні категорії імені і дієслова. При цьому греки заклали основи фонетики,морфології, синтаксису, етимології і визначили також слова та речення,встановили частини мови і т. ін., проте, при цьому вони змішували логічнікатегорії з граматичними. їх цікавили тільки грецька і латинська мови, іншімови вони вважали варварськими. Повна відсутність історизму мови.
При цьому варто нагадати, що й грецько-римськіграматисти, у свою чергу, спиралися на здобутки і культуру Передньої Азії іЄгипту; від передньоазійських писемностей вони запозичили свою графіку та йспиралися в своєму граматичному вченні на їхні філософські основи. В історіїрозвитку лінгвістичної думки грецько-римське мовознавство мало великий вплив нарозвиток мовознавчої науки всіх європейських народів.
6. Давнє арабськемовознавство
Формування і розвиток давнього арабськогомовознавства припадає на VII—XII ст. н. е., коли на території Аравії ізавойованих арабами країн від Іспанії і до Індії існувала величезна арабськадержава — халіфат. Єдиною державною мовою в халіфаті була арабська мова.Арабська мова є однією з найістотніших зовнішніх ознак і тієї культури, якабула створена в середні віки арабами та іншими народами Близького і Середнього Сходу,північної Африки та південно-західної Європи. Колискою цієї культури булаАравія, а її осередками в різні часи були Басра, Куфа, Дамаск, Багдад, Кордова,Каїр, Бухара, Хорезм. Географія, історія, математика, астрономія, медицина»хімія, філософія — такий далеко не повний перелік тих галузей людських знань, вісторії розвитку яких виблискують імена і арабських учених. Складовою частиноюарабської науки, культури було і давнє арабське мовознавство.
Причини виникнення і розвитку стародавньогоарабського мовознавства різні. Арабське письмо, що ви і порилося па ґрунтіарамейського, відоме у написах із IV ст. и. е., а однією з перших визначнихйого пам'яток був Коран, укладений десь у першій половині VII ст. Мухаммедом, або Магометом, чи кимось із членів його сім'ї, що належала до численногороду Караїш. У ко-рані викладено іслам, або мусульманство, або магометанство.Разом з арабами-завойовниками ішов в інші країни і іслам, і священна книга Коран.А тому, що Коран не можна було ні перекладати іншими мовами, ні переписуватиіншим письмом, то підкорювані народи із ісламом і Кораном змушені були прийматиі мову, і письмо своїх завойовників. У тих самих країнах, де вживалося іншеписьмо, як-от наприклад, у Єгипті, Персії або Сірії, останнє поступалося місцемперед арабським письмом.
Поширенню арабської писемності сприяла також іта обставина, що в корані на відміну від інших тогочасних рукописів, булосуворо витримано позначення голосних, а це забезпечувало, мало забезпечуватистандартність, точність вимовляння кожної форми, фрази. А тим часом живаарабська мова розпадалася на безліч наріч і говорів. Мова Корану ніби застиглау своїй непорушності, вона не може і не повинна зазнавати змін, притаманнихусному мовленню. її мають араби розуміти, засвоювати, вживати такою, якою вонає у всій своїй величі, недоторканості.
Все це вимагало від учених Арабського халіфатувиготовляти все нові й нові списки Корану, витлумачувати окремі його місця,досліджувати розмовну мову, народну поезію, створювати довідники, посібники,словники, граматики — створювати науку про арабську мову.
У здійсненні цих завдань стародавні арабськімовознавці не могли не використовувати мовознавчих надбань інших народів іпередусім наукових досягнень у вивченні мов, мовних явищ Стародавньої Греції таІндії. Філологічні надбання Греції йшли у халіфат здебільшого через Сірію,індійських філологів — через Персію. Та стародавня арабська філологіястворювалася не тільки арабами, а й підпорядкованими халіфату іншими народами,які використовували арабську мову для наукової творчості і не могли не вноситиу споруджувану науку про арабську мову позитивних надбань і своєї філологічноїнауки. Тим-то цілком природними є виразні риси впливу концепцій давньогрецькихі давньоіндійських філологів на стародавнє арабське мовознавство і в фонетиці,і в граматиці, і в лексикології та лексикографії.
І все ж стародавнє арабське мовознавство — цене копія давньогрецького мовознавства, як і не синтез давньогрецької тадавньоіндійської граматик: надто вже своєрідною є будова арабської мови упорівнянні з будовою грецької та санскритської мов, щоб можна було механічнопереносити граматичні поняття, граматичні категорії цих мов на мову арабську.Самобутність наукової творчості арабських філологів полягає у старанномувизначенні своєрідностей фонетичної системи, морфологічної будови та лексичногоскладу арабської мови, у виявленні, окресленні таких мовних явищ, які невідоміні давній індійській, ні античній філології.
Першими осередками арабського мовознавства булиБасра і Куфа. У VII—VIII ст. у цих містах утворилися мовознавчі школи, які безкінця сперечалися між собою аж до IX ст., коли Куфа втратила своє колишнєзначення, і вся наукова робота з арабської філології була зосереджена у старій Басріта новому Багдаді.
Перші представники басрської школи Іса асСагафі, Абу Амр ібн аль-Ала і його учень Юнус ібн-Хабіб призбирували івитлумачували давні пам'ятки арабської словесності. Одним з основоположниківарабського мовознавства є Халіл аль-Фарахаді — фонетист, граматист, дослідникарабської метрики, автор першого арабського словника «Книга Айна». Учнем Халілабув найвидатніший мовознавець, перс із походження, Сібавейхі — автор праці«Книга», у якій підсумовано попередні пошуки і подано у викінченому виглядісистему арабської граматики. Вивченню словникових і фразеологічних багатствживої арабської мови та арабської поезії присвятили свою діяльність аль-Асмаї ійого учень, грек із походження, Абу Абайда. Багатою на фактичний матеріал, хочі не в усьому впорядкованою, є книга «Катії» про класичну арабську мовуаль-Мубаррада. Останній видатний представник басрської школи Мохамед ібн-Дурейдпродовжував працю своїх попередників і сучасників над призбируванням ікласифікацією словникового складу арабської мови, зокрема її синоніміки.
Менше фактичних матеріалів збереглося дляхарактеристики куфської школи. Виникла вона трохи пізніше, ніж школа в Басрі.Засновником її вважають аль-Руасі, але про його наукову діяльність майже нічогоне відомо. Один із перших представників куфської школи аль-Кісаї написав«Трактат про помилки народної мови», у якому вперше наводить матеріал із різнихговіркових відхилень від класичної арабської мови, називаючи ці відхилення«помилками». Традиції аль-Кісаї продовжив Ібн ас-Сіккіт — автор твору «Прополіпшення мови», що неодноразово перевидавався, і видавецьдавньоарабських поетичних творів, з філологічними поясненнями та критичнимипримітками до них. Його учень Мохамед аль-Абмарі видав чимало розвідок зарабської лексикології, зокрема розвідку про слова з протилежним значенням.
Відмінності між басрською і куфською школамичітко не окреслені. Авторитет Сібавейхі, який очолював басрську школу,визнавали представники і куфської школи. Можна припускати лише, що куфськашкола у порівнянні з басрською приділяла більше уваги вивченню живої розмовноїмови і в деяких випадках виправдовувала відхилення у живій мові від граматичнихнорм класичної арабської мови. І коли осередком вивчення арабської мови ставБагдад, учені столиці прагнули вже об'єднати всі школи, спрямувати зусилля їх водне русло, а наслідки теоретичних пошуків зробити корисними для практики.
У межах нового, багдадського напрямку варабському мовознавстві розгорнулася наукова діяльність таких учених, як:Абдалла ібн-Котайба — дослідник усіх галузей арабської філології, авторпрактичного посібника з арабської стилістики, укладач антології доісламськоїпоезії; аль-Дінаварі, перс із походження — автор відомої розвідки.«Книгарослин», книжонл «Про мовні помилки низького народу», «Поліпшеннямови» та ін.;, Осман ібн-Джінні — дослідник теоретичних проблем граматики таетимології; Ісмаїл аль-Джаухарі, тюрк із походження — автор оригінальногопідручника з метрики і не менш оригінального словника арабської мови під назвою«Сихах»; Маухіб аль-Джаваліхі — автор граматики у віршах, книжки про мовніпомилки народу, автор першого арабського словника іншомовних слів; Абдарраханібналь-Анбарі — автор біографічних нарисів про діячів арабської філології.
Годиться, нарешті, назвати і тих учених, якістворили свої праці арабською мовою вже в той період, коли арабська класичнамова перетворювалася із живої мови Арабського халіфату на мову писемну — мовунауки і релігії. Це — таджик із походження, аз-Замахша-р і — автор великогокоментарія до корана, підручника з граматики, арабсько-персидського словника таін.; Юсуф аль -Саккіні — автор докладної праці з граматики і риторикипід назвою «Ключ наук»; Махмуд аль-Кашгарі, турок із походження — авторнаписаної в 1073— 1074 pp. багатотомної праці під назвою «Дивантюркських мов»; Мухамед ібн-Малік — автор поеми про граматику в 1000 віршів підназвою «Тисячниця»; аль-Фірузабаді, перс із походження — автор 60-томного словника,скомпонованого із праць ібн-Сіда та індійського мусульманина Сагані і значнодоповненого матеріалами південноарабської лексики; словник цей не зберігся, алена його основі Фірузабаді уклав інший, під назвою «Kamus» —«Океан». Про популярність цього словника свідчить той факт, що після Фірузабадііменем Kamus почали називати в арабській філології будь-який словник.
Не важко помітити, що арабські мовознавці,починаючи з Халіла аль-Фарахаді, завжди приділяли дуже багато уваги укладаннюсловників. Найвищі досягнення арабського мовознавства — в арабськійлексикографії. Арабські мовознавці зібрали величезний лексичний матеріал ізгрупували його у словниках найрізноманітнішого типу,. Вони всілякопідкреслювали дивовижне лексичне багатство арабської мови, подаючи, наприклад,для слова меч 500 синонімів, для слова лев 500 синонімів, для слова верблюд 1000синонімів. Така # величезна кількість синонімів, окрім наявностічисленних діалектизмів, пояснюється, за словами А. Кримського, ще й тієюобставиною, що «лексикологи арабський словник дуже захарастили головним чиномзавдяки тому прийому, що суто індивідуальні поетичні епітети предметів наводятьсяними як окремі слова; наприклад, прізвисько «пожирач», дане левові однимпоетом, «розтрощувач», дане йому іншим, і всі подібні позначення зазначені условниках як синоніми до слова «лев». Невміння розмежувати авторські поетичнінеологізми і загальновживанї слова, відсутність діалектологічної та історичноїперспективи — найістотніша вада арабських лексикографів.
Античні філологи не розрізняли літер і звуків,ототожнюючи їх* Арабські філологи чітко розмежовують літеру і звук, графічнийсимвол вимовлюваного звука і вимовлюваний звук, указують на невідповідність міжнаписанням і вимовою. Опис звуків у них ґрунтується на принципі фізіологічному,хоча береться до уваги і принцип акустичний. Арабські філологи виділяли звукиголосові і безголосові, звуки напружені і ненапружені, звуки закриті івідкриті, звуки «при-підняті» і «неприпідняті». Сібавейхі створив своєріднусистему координат для характеристики звуків, визначивши 16 місць утвореннязвуків У працях арабських філологів подано точний опис артикуляції окремихзвуків і різноманітних їх комбінаторних змін. Значного розвитку досягло варабському мовознавстві і вчення про просодію та метрику.
В аналізі частин мови араби йшли заАрістотелем, виділяючи три категорії: дієслова, імена і частки. Але знадзвичайною чіткістю арабські філологи виділяли поняття триприголосногокореня, специфічного для семітських мов, поняття афікса і внутрішньої флексії,або флексії основи. Вчення про корінь, афікси і внутрішню флексію малонеабиякий вплив на наступні граматичні теорії європейських учених. Синтаксис,як і у греків та індійців, лишався найменш опрацьованою ділянкою арабськоїграматики.
Арабські філологи опрацьовували мовознавчіпроблеми на фактичному матеріалі майже виключно арабської мови. У тих рідкіснихвипадках, коли за матеріал дослідження правили інші мови, як-от, наприклад,турецька або монгольська, вони розглядалися крізь призму будови арабської мовита її категорій, без уваги до специфічних рис досліджуваних мов, таких, якскажімо, явище сингармонізму ' в турецькій мові. Для арабської лінгвістичноїдумки ідея порівняльного або історичного вивчення мов була ще невідомою.
Тим більший подив і захоплення викликаєзагадкова постать Махмуда аль-Кашгарі, праця якого «Диван тюркських мов»написана в 1073—1074 pp. і опублікована в Стамбулі тільки в 1912—1915 pp., і «в основу якої покладена порівняльність як свідомий науковий принцип»г. Натхненний патріотичним почуттям довести рівноцінність турецькоїі арабської мов, Махмуд аль-Кашгарі створює виключну за точністю опису і багатствомсамостійно призбираного і вправно систематизованого фактичного матеріалу порівняльнуфонетику, граматику і лексикологію тюркських мов із щедрими ілюстраціями з історії,фольклору, міфології та етнографії тюркських племен.
7. Давньоруське мовознавство
Відомий російський радянський літературознавецьД. Лихачов писав: «Знання історії свого народу, знання пам'яток його культуривідкриває перед людиною цілий світ — світ, який не стільки величний сам пособі, але який дозволяв по-новому побачити і оцінити сучасність. Знанняминулого — це розуміння сучасності. Сучасність — підсумок минулого, а минуле —це ще нерозвинене майбутнє».
За свідченням відомого українського дослідникадавньорущини І.С. Свєнціцького, є можливість говорити про давньоруську писемність,починаючи з половини IX століття. Він також висвітлює питання поширенняграмотності на Давній Русі та подає статистику пам'яток літургічних книжокдавньоруської доби. На думку цього вченого, вироблена дипломатична мовадавньоруських договорів X століття мусила пройти довгий шлях розвитку, першеніж вона могла з'явитися у такому документі з такимивиразними слідами завершеної руської фонетичної передачі іноземних імен і слівта виробленої синтаксичної структури і лексичного багатства.
Коли ж додати до цього ще вироблену системумови інших давньоруських пам'яток, то створюється повна картина давньоруськоїлітературної мови.
У Київській Русі було організоване нижче і вищешкільництво» Важливою умовою розвитку шкіл було поширення на Русі писемності,утвореної на основі кирилівського алфавіту, який відомий французький лінгвістЖ. Вандріес назвав «справжнім шедевром».
Давньоруське «книжное учение» — це назва вищоїшколи, де викладали науки у тодішньому візантійському розумінні терміна, даваливищу для свого часу освіту. Програма візантійської вищої освіти була побудованана «семи вільних мистецтвах »— граматиці, діалектиці, риториці, арифметиці,геометрії, астрономії та музиці.
Дослідник історії давньоруського шкільництва Ф.І. Науменко вважає: «Задовго до хрещення на Русі виникла не тільки писемність, а й літературна мова, і з'явилось шкільненавчання рідною мовою східних слов'ян», а княгиня Анна Всеволодівна відкрилапри Андріївському монастирі в Києві жіночу школу, де «собравше младьіх девиц неколикообуча их писанню, також ремеслам, пению, швению, и иным полезным им ремеслам».
У Київській Русі князі і вище духовенство буловисоко освіченими людьми: князь Ярослав, його сини Святослав, Всеволод;Володимир Мономах; київський митрополит Іларіон, єпископ Лука Жидята, ФеодосійПечерський, літописець Нестор, Кирило Туровський; боярин Федор — вчитель дочкикнязя Михайла та ін.
Грамотними були міські ремісники і торгівці.Центром освіти була велика бібліотека при Софійському соборі. Бібліотеки мали івизначні люди. В Київській Русі високо цінили освіту. У літописних записахчитаємо: «Велика бо бьівает полза от учення книжного мудрость бо обретаем ивоздержание — от словес книжных. Подобны суть книги глубине морской, ныряя вкоторую износят дорогой бисер» і т. п.
Нижчі школи були переважно при монастирях:«многие училища бьівали, грамоте, и писати, и пети, « чести учили».
Одним із основних джерел богословських іфілософських знань в Давній Русі були твори візантійського церковногописьменника VIII ст. Іоанна Дамаскіна. Ці твори були перекладені настароболгарську мову у X ст., а в XI — вже перейшли на Русь. Так, наприклад,богослов'я Дамаскіна, під назвою «Уверне», згадується у XII ст. у вступі до«Сказання о Борисе и Глебе».
В останні десятиріччя в результаті активізації дослідженняпроблем з історії мовознавства радянська лінгвістична історіографія почала.виформовуватися в окрему самостійну наукову дисципліну. Поступовоудосконалюються методи радянської лінгвістичної історіографічної науки,водночас розширюється коло проблемних питань, які стають предметом спеціальнихлінгво-історіографічних спостережень.
Крім того, у сучасній лінгвістичній науціформується нова історіографічна галузь — лінгвістичне джерелознавство,предметом якого е вияв у закладених давніх писемних пам'ятках лінгвістичноїзмістовності і лінгвістичної інформативності. Лінгвістична змістовність — цесукупність уміщених у джерелі лінгвістичних фактів, що визначають зміст і відношення цього джерела до певного лінгвального утворення, а також —ступінь пізнання останнього. Лінгвістична інформативність є визначеним умовамиутворення джерела ступенем прямого посереднього відбиття в ньому лінгвістичногозмісту.
Поряд із висвітленням кардинальних проблемзагального мовознавства помітну увагу приділено першим початковим дослідженнямз мови і зародженню мовознавства у різних народів.
При цьому варто відзначити, що люди споконвікуцікавилися насамперед питанням походження мови, відношенням між словом і названим ним предметом, первісним значенням слів і фразем. Над питаннями,пов'язаними з мовою, людина замислювалась ще далеко до виникнення письма. Тасправжня наука про мову сформувалась щойно з появою письма, коли старовинніписемні тексти вимагали пояснення, а сучасна літературна мова потребувалавстановлення і закріплення норм.
У процесі розвитку лінгвістичної думки вКиївській Русі важливу роль відіграла лексикографія. Це переконливо показано упраці Л.С. Ковтун «Русская лексикография зпохи средневековья», в якій виявленоджерела формування текстів різних типів давніх лексиконів.
І насправді, є всі підстави думати, що вдавньоруський період реально існувало справжнє давньоруське мовознавство.Справедливо зазначає український радянський лінгвістичний історіограф В.В.Німчук: «Давньоруська лінгвістика, що знайшла своє органічне продовження внауці східнослов'янських народностей, вивчена недостатньо. Історикисхіднослов'янського мовознавства звичайно починають його відсловників-глосаріїв, що збереглися від XIII ст. Проте лінгвістична наука нашихдавньоруських предків яскраво викреслюється давнішою, багатшою,різноплановішою. Певне уявлення про інтерес до питань походження людської мовивзагалі і власної давньоруської, дає визначна оригінальна пам'ятка цієї доби«Повість временних літ». У ній, щоправда, не відбито давньоруських народнихуявлень про походження людської мови, а лише викладено біблійну легенду… Цяверсія про походження людської мови й різноманіття мов була панівною протягомусього середньовіччя».
Усі відомості з усіх областей знань подавалисятодішньому читачеві в релігійній оболонці: такий був, характер середньовічноїнауки і літератури і в Візантії і в Західній Європі. У середні віки приєднано до богослов'я іпідкорено йому всі інші форми ідеології: філософію, політику, юриспруденцію.Внаслідок цього, всякий суспільний і політичний рух змушений був приймати релігійнуформу. На службі богослов'я перебували не тільки філософія, юриспруденція, а йісторія і природознавство, і географія та інші галузі знань, в тому числі і мовознавство.Ф. Енгельс писав: «Церковна догма була вихідним пунктом і основою всякогомислення» х.
У Київській Русі зароджуються початкидавньоруської лексикографії у вигляді тлумачення малозрозумілих чи незрозумілихслів у старослов'янських текстах давньоруськими відповідниками — глосами. Ці глосибували внутрішньорядкові, міжрядкові іпокрайні. За змістом глоси поділяються наперекладні, пояснювальні, етимологічні та порівняльно-зіставні, аботекстологічні, в яких подаються лексчні відповідники різних мов до одного йтого ж місця перекладу. За кількісним складом глоси можна поділити наоднослівні й неоднослівні. Внутрішньопорядкові глоси вводилися відповіднимиввідними словами типу рекомыи, рекьше, єже іесть, іеже ієсть ськазаіємь та ін.Наведемо приклади старослов'янських перекладів із грецької мови: єнварь рєкомыпросинєць, априль рєкомьі брезєнь, май рєкомыи травень, вь келимхь рекьше. Такіглоси трапляються і в текстах давньоруських літописів: мць грудень, рекшеномбрь [1].
У перекладах давньоруських і візантійськиххронік часто поруч із грецькими словами подаються давньоруські відповідники,наприклад, историіа, рекше. образница, дьмконь, рекше слоугь і т. п..
За словами В.В. Німчука, такі тлумачення удавньоруських книжках підготували грунт для оформлення перших лексикографічнихробіт. Відповідно до напрямків праці лексикографічного характеру вдавньоруському мовознавстві оформилися головні типи словників: 1)словники-ономастикони; 2) словники-символіки і 3) слов'яноруські словники, яківиділила відома сучасна дослідниця давньоруської лексикографії Л.С. Ковтун умонографії «Русская лексикография епохи средневековья». Найпоширенішими булисловники-ономастикони: 1. «О имещьхь и глемыхь жидовьскімь ілзыїкьмь», 2. «А сеимєна жидовьскаїл. роуськьі тьлкована», 3. «Речь жидовьскаго. іазыка», якімістять у собі тлумачення біблійних топонімів й антропонімів. Ономастичнийматеріал їх ґрунтується на візантійських джерелах. Візантійське походження маютьі тлумачення символічного, переносного значення слів святого письма, зібрані влексиконі «Тлькь о) нєразмньі словесє». Проте в усіх згаданих словниках
Слов’яно-руський напрям давньоруськоїлексикографії в чистому вигляді представлений словником «Тлькованиіє нєоудобьпознаваїемомь в писаныхь речємь». Основу словника, очевидно, було зроблено вСербії як пояснення до давньоболгарського перекладу «Ліствиці» І. Сінайського,але «Тлькованиіе» остаточно оформилося тільки в Давній Русі.
В.В. Німчук на основі детального вивченнядавньоруських лексикографічних джерел доходить такого висновку: «Для свого часудав-' ньоруська лексикографія була однією з найрозвиненіших у Європі. Багатудавньоруську лексикографічну традицію успадкували братні східнослов'янськінароди: давньоруські лексикони були в активному вжитку в Росії, на Україні й уБілорусії аж до XVII ст. Надбання давньоруської лексикографії широковикористали українські, російські й білоруські вчені XVI—XVII ст.».