Міністерствоосвіти і науки УкраїниНаціональний технічнийуніверситет України“Київськийполітехнічний інститут”
Видавничо-поліграфічний інститутКафедра видавничоїсправи та редагуванняКУРСОВА РОБОТА
зсучасної української літературної мови
натему«Діалектизми у творі Марії Матіос
»СолодкаДаруся"
Виконав:Науковий керівник:
студентгрупи СР-42 Фіголь Н. М.
МоскаленкоЄ. М.Київ2006
Зміст
Вступ
РозділІ. Вивчення діалектизмів на сучасному етапі та в історичномурозрізі
1.1 Походження діалектів та розвиток українськоїмови
1.2. Діалектизми як лексика обмеженого функціонування
РозділІІ. Аналіз використання діалектизмів у творі МаріїМатіос«Солодка Даруся
1.1 Лексичні діалектизми
1.2 Граматичні діалектизми
1.3 Фонетичні діалектизми
1.4 Словотвірні діалектизми
Висновки
Список використаноїлітератури
Вступ
Народ безперервнотворить свою мову. Залежно від його історії мова народна може мати більш абоменш виявлені місцеві відміни. Мова народу з розвитком його культури набуваєособливого вияву — літературної мови. Виникнувши на основі народної мови,літературна мова весь час живиться джерелами народних говорів. Ось чому глибокезнання народної мови,— хоча б одного з її діалектів,— має виняткове значення ідля творчого володіння літературною мовою.
Яквідомо, діалектизми — це характерні для територіальних діалектів мовні особливості,що кваліфікуються як відхилення від літературної норми. Діалектизми виділяютьсяна всіх рівнях мови — акцентуаційному, фонетичному, словотвірному,фразеологічному, лексичному та граматичному [12].
Діалект, абоговір, існує як загальне — вияв мови народу, а разом з тим і як часткове,окреме,— вияв місцевих, специфічних рис. Перші риси завжди абсолютнопереважають, другі можуть виявлятися кількісно дуже невиразно. Між загальнимирисами і суто місцевими (міфічними) в говірці чи діалекті є свій певнийзв'язок, який носіями діалекту, як правило, не помічається.
Залежно по відформування та історичного розвитку діалектне дроблення мови народу може бутидуже різноманітним. Найменш дрібною одиницею в діалектних виявах мови є говірки— мова окремого населеного пункту чи навіть окремої місцевості. Спільнідіалектні риси говірок певної місцевості становлять діалект, або говір.Діалекти певної місцевості, що мають спільні специфічні риси і свої особливостіформування, являють собою теж своєрідний діалектний вияв мови народу йназиваються діалектною групою, або наріччям.
Мова народу не єзастиглим утвором, вона постійно перебуває в процесі розвитку, являючись однимз важливих виявів його історичного буття і розвитку. Перейнята від попередніхетнічних формувань, мова змінюється разом з утворенням і розвитком народу,стаючи вже іншою, обслужуючи наступні покоління. Отже, мова невідривна віднароду і його культури.
На протязіісторії народу змінюються не тільки окремі риси мови, а, навіть, і її будова,іншими стають і форми її виявлення. Так, на початкових етапах розвитку мовивиявляється більша її діалектна роздрібненість [14]. З розвитком суспільства,особливо ж за доби капіталізму, коли формуються нації, коли утворюютьсянаціональні літературні мови, мова народу стає складнішою у своїх виявах. Крімрозмовної мови, що може бути як більш загальною, так і окремою, місцевою, сутодіалектною, існує ще літературна мова в її писемній і розмовній формі.
Літературна мовазавжди виростає на основі розмовної певних центрів чи місцевостей, вбираючи всебе елементи й інших діалектів (зокрема лексичні). Найбільше ж вбирає в себедіалектні елементи мова художньої літератури. Літературна мова, якого б ступенявона не досягала, весь час живиться розмовною мовою переважно одного якогосьцентру (чи центрів) або певної місцевості. В цьому виявляється її сила іновизна.
Діалекти живутьне тільки як вияв сьогоднішньої мови народу, тобто як розмовна мова певноїмісцевості, але і в тому, що вини виступають живильною силою для літературноїмови протягом всього її історичного буття. За багато десятиліть або й навітьстоліть діалектні сили в літературній мові настільки змінюються, що тількинауковий аналіз може відкрити їх сліди [11]. Проте ці діалектні сили живуть улітературній мові. Про це свідчать і попередні періоди розвитку літературноїмови, що виявляється, наприклад, у різних діалектних основах, у джерелахживлення мови окремих письменників чи навіть течій та напрямів.
Словадіалектного вжитку, що позначають поняття, для передачі яких у загальнонародніймові вживаються назви, утворені від іншої непохідної основи, називаютьсялексичними діалектизмами. Критерієм для виділення цієї найчисленнішої групилексики є її семантична спільність у межах означуваних понять зі словамизагальнонародної мови і відмінність від них у матеріальній оболонці. Серед нихвиділяють власне лексичні діалектизми (це своєрідні дублети до загальновживанихслів: трускавки (полуниці), маржина (худоба) тощо) та етнографічні діалектизми(назви місцевих реалій і понять, що невідомі або не використовуються позамежами певного говору чи групи споріднених говорів). З цієї причиниетнографічні діалектизми звичайно не мають відповідників у загальнонародніймові, а означувані ними реалії й поняття або передаються описово, абопозначаються тими самими словами, що й у говорах: плачинда (вид печива), гачі (видштанів) тощо.
Процесвзаємодії літературної мови і територіальних діалектів у сфері лексики єскладним і тривалим. На думку дослідників [11],у наш час народні говори ще активно функціонують, але суспільно-економічними ікультурними умовами життя вже не стимулюються, а навпаки, поволі нівелюються,певною мірою непомітно деформуються і поступово наближаються до літературноїмови. Цей складний і тривалий процес зумовлений сучасними формами виробництва,наявністю в селах і містечках великої кількості інтелігенції, впливом школи,преси, художньої літератури, радіо, телебачення тощо [9]. Водночас народніговори ще активно функціонують й істотно впливають на літературну мову. Поряд зіншими джерелами, територіальні діалектизми і тепер залишаються одним із джерелзбагачення лексичної системи літературної мови [12]. Так, наприклад,повертаються до літературного вжитку слова блават (волошка), линва (мотузка,канат), філіжанка (чашка), карафа (графин), вивірка (білка), вивільга (іволга),зимний (холодний) та ін. [10]. Цей список можна продовжити ще більшою кількістюяскравих діалектних лексем, які, на наше глибоке переконання, тільки збагатилиб лексичний запас літературної української мови. Тому цілком погоджуємося здумкою А. Матвієнка, що „усталення вживання слів і словоформ якдіалектизмів, їх відповідне опрацювання у нормативних словниках і граматиках (звідповідними кваліфікаціями) є передумовою поступового переходу цих діалектизмівдо нормативних, збагачення за їхній рахунок структури і виражальних можливостейлітературної мови“ [10].
Темою цього дослідження євикористання діалектизмів у творі сучасної української письменниці Марії Матіос»Солодка Даруся".Ця тема є недослідженою, оскількироман щойно побачив світ, отож вона є дуже актуальною. За опрацюваннямовознавчої літератури про діалектизми головну увагу звернено на взаємодіюдіалектної та літературної мови і застосування діалектизмів у сучаснійлітературній мові. Серед головних мовознавчих джерел дослідження слід згадатипраці Жилка Ф. Т., Бевзенка С. П., Жовтобрюха М. А., Кобилянського Б. В., Дзендзелівського Й. О. та ін.
Мета роботи – провести дослідженнязастосування діалектизмів у сучасній українській літературній мові (на прикладіокремого твору).
Об’єктомдослідження єроман Марії Матіос «Солодка Даруся».
Предметдослідження –діалектичний склад твору письменниці сучасної української літератури МаріїМатіос «Солодка Даруся».
РозділІ.Вивчення діалектизмівна сучасному етапі та в історичному розрізі
1.1 Походження діалектів та розвиток українськоїмови
Українська мованалежить до групи слов'янських мов у системі індоєвропейських. Слов'янинаселяли здавна значну територію Середньої і Східної Європи. Численні пам'яткиїх матеріальної культури засвідчені з II тисячоліття до нашої ери. Протягомдуже довгого часу тривала етнічна й мовна спільність слов'ян, хоч вони й малипевні діалектно-племінні відмінності в мові [10]. На початку І тисячоліттянашої ери внаслідок особливостей історичного розвитку спочатку виділяютьсясхідні й західні слов'яни, а пізніше південні. Порушується і колишня мовна їхспільність, але певні і досить важливі зміни в мові слов'ян продовжували бутище спільними.
Східні слов'яни,чи, принаймні, частина їх, за свідченням візантійських, римських та іншихджерел, були відомі в VI ст. нашої ери під назвою анти, які тоді займали значнутериторію Східної Європи від Карпат до Сіверського Дінця і від пониззя Дунаю доАзовського моря. В VII ст. загальна назва анти для східних слов'ян зникає, незнаходимо її і в історичних джерелах тих часів. Натомість пізніше, вже в IXст., поширюється нова назва рос, роси, русь, яка з місцевої, племінної, стаєзагальною для східних слов'ян.
Склад і територіясхіднослов'янських племен наукою достатньо ще не досліджені [4]. Частина східнослов'янських племен,що згадуються в давньоруському літописі «Повісті временних літ», простежуються,за археологічними даними, з IV—V ст. нашої ери і навіть ще раніше. Племенасхідних слов'ян, як це можна судити з археологічних даних, були досить міцнимий історично тривалими об'єднаннями населення, мали свою територію, стійкітрадиції родоплемінних зв'язків, свої особливості культури і певні діалектнівідмінності в мові, що становили окремі, хоч і дуже близькі, племінні мови.
За доби розкладупервіснообщинного ладу і поступового переходу до феодалізму племена східних.слов'ян зазнають значних змін і виступають уже переважно яктериторіально-політичні об'єднання напівфеодального характеру. Складанняфеодальних відносин у східних слов'ян — тривалий процес, який закінчуєтьсяутворенням у IX ст. великої феодальної держави Київської Русі. Колишні племіннісоюзи поступаються територіальним формуванням — окремим племінним князівствам і«землям» (областям).
За доби КиївськоїРусі склалась і літературна мова східних слов'ян — давньоруська (староруська)літературна мова, яка витворилась під впливом старослов'янської(церковнослов'янської) літературної мови, що в свою чергу виникла на основістароболгарської мови [6].
Лексичні, аособливо стилістичні засоби, різні риси будови старослов'янської мовипозначилися на всіх жанрах і стилях давньоруської літературної мови, зокрема нарозвитку її культових, філософських і риторично-оповідних стилів, які власнемали старослов'янську основу.
Старослов'янськалітературна мова через давньоруську, а потім і давні літературні мови окремихсхіднослов'янських народів вплинули на місцеві східнослов'янські діалекти (наговори окремих східнослов'янських мов) [4]. Наприклад, в українській мові (і їїговорах) з багатьох лексичних старослов'янізмів (церковнослов'янізмів) можнавідмітити хоча б такі: буква, враг, глава, глас, суєта, прах, юний, храм та ін.
З XI ст. почаласяфеодальна роздробленість Київської Русі. Поряд з державним розчленуваннямКиївської Русі на ряд «напівдержав», що особливо посилилось у зв'язку зтатарською навалою в XIII ст., відбувається роз'єднання окремих частин східнихслов'ян. Різні території Київської Русі опинилися в досить відмінних історичнихумовах — виникають нові економічні й політичні центри, посилюєтьсявзаємозв'язок між окремими землями, викликаний розвитком економічних ікультурних зносин. За цих умов територіальної відокремленості, місцевихвзаємозв'язків і виникнення нових політичних та економічних центрів діалектнігрупи та смуги східних слов'ян остаточно визначаються як нові мовні формування— три східнослов'янські мови: російська — на північному сході й на півночіземель Київської Русі, білоруська — на заході і українська — на півдні йпівденному заході [5].
Наукою щеостаточно не розв'язане питання утворення трьох східнослов'янських народів і їхмов. Цей процес був довготривалий, почався він за доби Київської Русі, аособливо інтенсивно відбувався, очевидно, під час феодальної роздробленості, колинайбільше виявився розрив зв'язків між руськими землями і виникли нові центриполітичні, а також економічні й культурні.
Українська мовавиникла внаслідок трансформації територіальних діалектів південних іпівденно-західних земель Київської Русі. Процес витворення особливостейукраїнської мови виявлявся хронологічно не паралельним у фонетиці, морфології,синтаксису й лексиці. Українська мова утворилась на основі територіальнихдіалектів півдня і південного заходу Київської Русі, тобто на тій території, деколись були такі східнослов'янські племена: поляни, деревляни, дуліби(волиняни, бужани), тиверці, уличі, хорвати (білі) і більшість сіверян [5].Одночасно з виникненням української мови відбувалось і формування українськогонароду. Проте територія формованого українського народу була захоплена Литвою,Польщею та іншими державами. Український народ з самого початку свогоформування вже був політично й економічно розчленований, що призвело й дозначної діалектної роздрібненості його мови.
Мова народу в їїдіалектних виявах історично мінлива. Мова народності — це сукупність близькоспоріднених діалектів. Ці діалекти в їх єдності і становлять мову народності,яка має більше спільностей, ніж відмінностей між діалектами окремих земель [11]. Ця мовна спільність все більше виявляється з розвитком народності.
Треба відзначити,що особливу вагу в поширенні загальнонародних рис мають міста. Як відомо, рольГалича в середині XIV ст. занепадає, українська народність була на той часрозчленована, більшість земель знаходилась під владою Литви, а інші землівходили до складу Польщі, Угорщини, Молдавії. Ця обставина сприяла виникненнюна Україні кількох політичних, економічних і культурних центрів, що мали сутомісцеве значення. Зрозуміло, що це мало вплив на розвиток місцевих діалектнихрис в добу формування нашого народу і до певної міри обумовило діалектнурозпорошеність української мови.
Давня українськалітературна мова виникла під впливом південно-західних діалектів українськоїмови, де були галицька, львівська, перемиська канцелярії. Проте давняукраїнська літературна мова не мала в своїй основі однієї певної діалектноїсистеми [4]. Саме останнє обумовлює літературніймові стійкість та силу.
Неоднорідною булаця давня літературна мова залежно від жанрів. Найбільше місцева народна мовапросочувалася в різні жанри актової мови [11].
Наскільки можнасудити з просочування діалектної мови в давню українську літературну мову, вXIII—XIV ст. виразно вже виявляються південно-західні говори, а в XV ст. іокремі їхні масиви.
Північні говориукраїнської мови відбиваються в пам'ятках з XV ст., а південно-східні— власнеїх центральне ядро — говірки Середньої Наддніпрянщини — тільки її кінця XV і вXVI ст. (бо раніших документів з цієї місцевості не збереглося) [4].
Давня українська літературнамова не могла нормально розвиватись і перетворюватися під впливом народної, якце було з давньою російською літературною мовою, що являла собою теж своєріднийваріант давньоруської літературної мови. Одною з важливих причин подібногозастою в розвитку давньої української літературної мови було те, що вона немогла нормально виконувати функції літературної мови в умовах національногогноблення і розчленованості території нашого народу. Після входження СхідноїУкраїни до складу Росії (з XVII ст.) давня українська літературна мова щеякийсь час існує, а потім у зв'язку з ліквідацією російським царизмом рештківукраїнської державності вона остаточно занепадає в Східній Україні, замінюючисьв офіціальних установах і навіть у приватному листуванні російськоюлітературною мовою.
У ЗахіднійУкраїні давня українська літературна мова продовжує існувати в XIX ст. і навітьу XX ст., перетворюючись в окремий, вияв цієї літературної мови. Окрема їїформа була і на Закарпатті.
Отже, українськийнарод на час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиноїлітературної мови. Як відомо, доба нації в історичному бутті народу позначенаутворенням літературної мови на основі народної. Перетворення українськогонароду в націю відбувалося дуже повільно і нерівномірно (це особливо требапідкреслити!) в зв'язку з розчленованістю нашого народу між різними державами,що позначилось на особливостях виникнення нової української літературної мови[4]. У зв'язку з тим, що була припинена традиція давньої української літературноїмови для значної частини нашого народу (вся Східна Україна в складі царськоїРосії), то нова українська літературна мова виникає не шляхом перетвореннядавньої літературної мови, а на новій діалектній основі. Розчленованість інерівномірність розвитку окремих територій українського народу обумовили те, щонова українська літературна мова виникає у вигляді кількох потоків(східноукраїнський, західноукраїнський, або галицький, закарпатський), наоснові різних діалектів. З самого початку серед цих потоків виникнення новоїукраїнської літературної мови один із них визначається головним — на основісередньонаддніпрянських говірок, що пізніше, в другій половині XIX і на початкуXX ст., стає загальнонаціональною літературною мовою [5].
Міста на Україні,особливо з часу перетворення українського народу в націю, в умовахнаціонального гніту, при розчленованості території між сусідніми державами,підпали русифікації на сході і півночі, полонізації, мадьяризації і частковорумунізації на заході й південному заході. Саме тому нова українськалітературна мова виникає не на базі розмовної мови міст, а на основі місцевихговорів.
Ось чому в новуукраїнську літературну мову так інтенсивно просочуються місцеві говірки тадіалекти. Можна сказати, що діалекти української мови за умов кількох потоківстановлення нової української літературної мови набувають особливо сильноговиявлення в літературній мові (щоправда, переважно в жанрах художньоїлітератури).
Отже, новаукраїнська літературна мова виникла на основі середньонаддніпрянських говірок,а всі інші її потоки стали другорядними; в XX ст., після революції, зокремапісля возз'єднання всього українського народу в кінці 30-х і середини 40-хроків, український народ має єдину літературну мову.
Ця новаУкраїнська літературна мова, основана на розмовній мові середньоїНаддніпрянщини, має окремі елементи з інших українських діалектів, особливо жпівденно-західних (найбільше в лексиці, частково в синтаксисі). Останнєпояснюється тим, що серед потоків становлення нової української літературноїмови досить сильним був той, що основувався на наддністрянських говірках –галицький.
1.2. Діалектизми як лексика обмеженогофункціонування
Слова, активнекористування якими обмежується певним середовищем, належать до лексики обмеженогофункціонування. Насамперед це діалектизми. Діалектизм (від грец.διάλεκτος — наріччя, говір) —позанормативний елемент літературної мови, що має виражену діалектну віднесеність.Діалектизми віддзеркалюють процес адаптації літературною мовою територіальноздиференційованих елементів діалектної мови чи регіональних варіантівлітературної мови. Використання діалектизмів становить відступ від чинних напевному етапі розвитку норм літературної мови з певною стилістичною настановою(мовна характеристика персонажів, відтворення локального колориту описуванихподій та ін.). Функціонування діалектизмів в усному мовленні може зумовлюватисяяк цільовою стилістичною настановою мовця, так і недостататнім володіннямлітературною мовою. Основними шляхами проникнення діалектизмів у літературнумову є мова художньої літературири, публіцистики, наукової літератури, уснемовлення, лексикографічні праці (діалектні та змішаного типу). Діалектизми —поняття історично мінливе, яке формується разом з виробленням і усталенням нормлітературної мови. Зміна норм відбивається на оцінці конкретних мовних одиниць,їх віднесенні до діалектних чи нормативних; при цьому критерієм оцінок служатьнормативні описи граматичної структури літературної мови, різноманітнісловники, в т. ч. наголосів, керування тощо. На початковому етапі розвиткунової української літературної мови використання діалектних одиниць не булочітко регламентоване, зумовлювалося мовним досвідом письменника, нерідко малориси мовного натуралізму; тому оцінка діалектизмів у писемних творах 18 — 19ст. можлива лише у контексті конкретних тогочасних норм літературної мови. Відвласне діалектизмів відрізняються ті одиниці мови, які були чи є нормативнимидля регіональних варіантів літературної мови (як у різний час наддніпрянський,галицький, закарпатський, буковинський, пряшівський), але не стали нормативнимидля загальноукраїнської літературної мови; використання таких одиниць мови непов’язане із стилістичними настановами мовців і не свідчить про незнання нормлітературної мови.
Розрізняютьдіалектизми акцентуаційні, фонетичні, словотвірні, граматичні, лексичні,семантичні, фразеологічні.
Акцентуаційні діалектизми широкопредставлені в усному літературному мовленні; у художній літературі наявніпереважно у поетичних текстах з фіксованою ритміко-акцентною структурою («Хочне зверхý, то в серці ще Він носить». І. Франко). До часто фіксованих фонетичнихдіалектизмів належать словоформи з відмінними від літературної мовичергуваннями о, е, з і, о з нулем звука, е з о (война, крів’ю, хтіти, меї, свеї),е на місці а після м’яких приголосних (житє, дєкувати), збереження о у словах богатий,горячий, заміна ф на x, хв (рихметика ‘арифметика’, шкахва ‘шафа’), наявність pзамість р’ (горувати ‘горювати’), а також використання словоформ злексикалізованою звуковою структурою (матюнка ‘матінка’, кождий ‘кожний’).Зрідка у художніх творах використовуються словотвірні діалектизми, відмінністьяких від нормативних для літературної мови дериватів полягає в іншій комбінаціїафіксів з твірними основами (оспалий ‘заспаний’, поранок ‘ранок’, дружитися ‘одружуватися’).Серед граматичних діалектизмів найпоширенішими є такі, які відрізняються віднормативних для літературної мови віднесеністю до інших граматичних підкласів,парадигм (баче, просе замість бачить, просить; їсиш, дасиш замість їси, даси;межою замість межею), збереженням давніх типів відмінювання форм (любови,радости; сей, сього, сего ‘цей, цього’) та синтаксичних конструкцій: зприйменниками к, ік [берегу] ‘до берега’, о, об [світі] ‘про світ’, об [дорогу]замість ‘до дороги’, меж, межи ‘між’, сполучниками котрий ‘який’, кóби,гéйби ‘якби’, а також відбиттям наслідків аналогійних змін (напр., його,род. в. > до його; їх, род. в. > до їх). Лексичні діалектизми —найчисельніша група діалектизмів; серед них розрізняють власне лексичнідіалектизми і етнографізми. Лексичні діалектизми становлять дублети долітературних відповідників (лéґінь — парубок, тáйстра — торба,пéрун — грім, фудýльний, бýтний — гордий, мéва —чайка) або синоніми часто з виразним експресивним забарвленням (баскали́читися‘посміхатися’, голíнний ‘охочий до чого-небудь’, єретувáтися ‘сердитися’,наобíсити ‘набриднути’). Діалектизми, які називають місцеві реалії й поняття, невідоміпоза межами певного наріччя, говору, називають етнографічними. Вони не мають відповідників у літературній мові.Це, наприклад:
а) назви одягу:гуня (свита з домашнього нефарбованого сукна), кошуля (вишита сорочка) — упівнічних говорах кобеняк (довга свита з відлогою на негоду), керсет (верхній жіночийодяг без рукавів у талію), дерга (груба без оздоблення запаска), каптур(головний убір), витяжки (чоботи із суцільної шкіри) — у південно-східнихговорах; крисаня (вид капелюха), кептар (кожушок без рукавів з оздобленням),гані (вовняні чи полотняні штани), сардак (верхній зимовий одяг), черес(широкий шкіряний пояс) — у південно-західних говорах;
б) назви страв:жур (їжа з вівсяного борошна), ґалаґани (вид печива), чулаки (довгасті пампушкиз гречаного або пшеничного борошна), гуґоль (їжа з курятини, приправленаквасолею й цибулею) — у північних говорах; балабухи (спечені або зварені зтіста шишки), бекмес (мед із бурякового соку або кавунів), кваша (солодкастрава з житнього борошна) — у південно-східних говорах; бануш (кукурудзянийкуліш на овечому лої), гуслянка (ряжанка з овечого молока), плачинда (видпечива) — у південно-західних говорах;
в) назвипредметів побуту: ванькир (спальня), овинь (примішення для просушуванняснопів), оденок (дерев'яний настил під копицею, стіжком) — у північних говорах;ковганка (дерев'яна посудина для затовкування сала), сапетка (велика корзина),підкат (навіс для зберігання сільськогосподарського реманенту) — упівденно-східних говорах; оборіг (споруда з рухомим дахом), кошниця (високийстоячий кіш, виплетений із ліщини з дахом, для зберігання кукурудзи в качанах),колиба (чабанська або лісорубська хатина з конусоподібним верхом) — Упівденно-західних говорах;
г) назви,пов'язані з місцевими природними та кліматичними умовами: заплеск (смуга піску,змочуваного хвилями), бабана (піщаний острівець на мілині), припай (смугапіщаного берега моря під кручею), верховна (вітер із суші), низовка (вітер ізморя), побережник (вітер уздовж берега), камка (морська трава) — на узбережжіЧорного моря; плай (гірська стежка), полонина (пасовище в горах), кичера (лисагора), ізвор (джерело), бескид (круча, ущелина), грунь (верхів'я гори уКарпатах).
Семантичні діалектизми відрізняютьсявід нормативно вживаних у літературній мові слів лише своїм значенням (чýдно‘незручно’, тісний ‘сутужний’, ризи ‘дерев’яні лотоки для спускання зрубанихколод з гір’). Фразеологічні діалектизми у своїй структурі відбиваютьфонетичні, граматичні, лексичні особливості різних діалектів, тому влітературних джерелах виступають як варіантні (’не розумітися з ким’: ні в кут,ні в двері — ні в ліс, ні в поле — ні горі, ні долів — ні берегом — ні водов).Широке вживання окремих лексичних діалектизмів зумовлює перетворення їх у такзвані поетизми — характерну стилетворчу ознаку мови поезії (лексема вáтра‘вогнище, полум’я, багаття’, яка локалізована в говорах карпатської зони, в 50— 60-і рр. активно вживалася у творах багатьох східноукраїнських поетів).Усталення вживання слів і словоформ як діалектизмів, їх відповідне опрацюванняу нормативних словниках і граматиках (з відповідними кваліфікаціями діал., обл.)є передумовою поступового переходу цих діалектів до нормативних, збагачення заїхній рахунок структури і виражальних можливостей літературної мови.
Українськадіалектична мова являє собою складну ієрархію діалектних одиниць, кожна з якихфункціонує на певній обмеженій території і характеризується певнимиспецифічними ознаками (рисами) різних структурних рівнів, якими вирізняєтьсяз-посеред інших. Однак уся різноманітність діалектних одиниць нашої мови зводитьсязрештою до трьох основних діалектичних угруповань, що об’єднують однотипнідіалекти з рядом спільних фонетичних, граматичних і лексичних ознак, якими воний розрізняються між собою.
У сучаснійукраїнській діалектології розрізняють три наріччя, або діалектні групи: 1)поліську, або північноукраїнську, 2) південно-західну, 3) південно-східну. Цякласифікація підтверджується даними численних монографічних, а такожлінгвогеографічних досліджень.
При розглядіфонетичної системи, граматичної будови й лексики української діалектної мовиможна побачити в загальних рисах взаємовідносини між основними діалектнимиугрупованнями української діалектної мови на різних структурних рівнях. Так, нарівні фонетики більше спільного мають південно-східні і південно-західні діалекти,в той час як для поліських діалектів властива дуже своєрідна фонетична система.На рівні граматики (морфології і синтаксису), а також на рівні словотворення ілексики чітко окреслюються з-поміж інших південно-західні діалекти, хоч накожному із структурних мовних рівнів кожне з основних діалектних угрупованьукраїнської мови характеризується більшою чи меншою кількістю специфічнихознак, якими вони протиставляються одне одному і літературній українській мові.
Найбільшадіалектна розчленованість властива південно-західним діалектам; відчутнорозчленовані також поліські діалекти. Найбільшою діалектною однорідністюхарактеризуються південно-східні діалекти, що охоплюють і найбільшу територію,на якій проживає більша частина українського населення.
Говори середньоїНаддніпрянщини, що становлять основний масив південно-східної діалектної групиі належать до говорів старшої формації, будучи найодноріднішими з-поміжукраїнських діалектів, лягли в основу української національної літературноїмови. Проте південно-східні діалекти, хоч і найближчі до літературної мови,своєю фонетичною системою, граматичною будовою й лексичним складом, на кожномуіз структурних рівнів мають характерні особливості, якими вони відрізняютьсявід літературної української мови і протиставляються іншим діалектним групам.
Галицько-буковинськагрупа говорів. Уцій групі виділяються: 1) наддністрянські, 2) покутсько-буковинські, 3) східнокарпатські,чи гуцульські, говірки. Крім того, до цієї групи відносять і надсянськіговірки, які, проте, рядом ознак прилягають до карпатської групи говорів.
Поширені згаданіговори на території історичної Галичини та північної Буковини. Об’єднуютьсявони в одну групу рядом ознак, якими протиставляються, з одного боку,волинсько-подільським, а з другого ― карпатським говором.
Покутсько-буковинські,або надпрутські говірки. Поширені вони на Покутті і північній Буковині, тобто впівденно-східних районах Івано-Франківської області, де побутують власнепокутські говірки (перехідні до наддністрянських), і в Чернівецькій області, завинятком західних її гірських районів. На півночі межа цих говірок проходить поДністру, де вони стикаються з подільськими і наддністрянськими говірками, далійде по правій притоці Дністра річці Бистриці, збігаючись з межею також наддністрянськихговірок, на заході покутсько-буковинські говірки сусідять ізсхідно-карпатськими, чи гуцульськими, розмежувальна лінія яких (доситьнеокреслена) проходить через такі населені пункти з північного заходу напівдень: Надвірна, Коломия, Кути (Івано-Франківська область), Вижниця,Берегомет і далі на південь по верхів’ю річки Сирету (Чернівецька область), ана півдні ― з румунською та молдавською мовами.
Покутсько-буковинськіговірки досить неоднорідні. Поряд із власне покутськими і власне буковинськимивиділяються ще північно-бессарабські говірки, які рядом ознак зближуються ізсусідніми подільськими. Специфічні ознаки цих говірок такі:
Фонетичні ознаки:а) виразно виявлене ствердіння [с], [ц] в кінці слів (дес, хтос, сес, абис, таінш., конец, горнец, отец та інші), а також часто і в інших позиціях (вівца,к’ерниці, на лавищу та інші); б) шиплячі [ш], [ж], [ч] звичайно пом’якшуються (душ’е,лош’е, ж’еба, ч’ого, ч’ес, плач’, ш’о, ш’ч’о та інші); в) нерідко [р]пом’якшується (зокрема у власне у буковинських і північно-бессарабськихговірках) (зор’а, ватр’е пор’идок, віуч’ер’, писар’, верх’, мор’е, тепер’ таінші); г) послідовний перехід [т] у [к], а [д] у [г] (к’іло, к’істо, г’іло,г’іти, жик’е, смік’е, ниг’іл’е, девік’ -дев’ять, шіск’ох — шістьох та інші); д)поширеність звукосполук [ги], [ки], [хи] (воуки, пастухи, воук’и пастух’и таінші).
Морфологічніознаки: а) розрізнення, хоч і непослідовне, твердої і м’якої груп іменників Іта ІІ відміни (конем, каменем, коневи, товаришеви, землеу, долонеу, та інші);б) у дієслівних формах І особи однини теперішнього часу [д], [т], [з], [с]нерідко зберігаються, не переходячи у відповідні шиплячі (ход’у, лет’у, воз’у,нос’у та інші), хоч поряд можливі й форми типу вожу, ношу та інші; в) у частиніговірок, зокрема північно-бессарабських, можливі форми 3-ої особи однинидієслів ІІ відміни типу ходе, носе тощо; г) у дієсловах ІІ відміни в 3-ій особімножини звичайно виступають форми з опущеним кінцевим [т] особового закінчення(вони ход’е, нос’е, робл’е, мус’е тощо); д) вживаються паралельні складеніформи майбутнього часу типу меш ходити ― будеш ходити, ме робити ―буде робити та інші; е) атематичні дієслова в 2-ій особі однини мають форми јіш’,даш’ та інші.
Розділ ІІ.Аналіз використаннядіалектизмів у творі Марії Матіос «Солодка Даруся»
Мова твору сучасної письменниці МаріїМатіос «Солодка Даруся» належить до південно-західного наріччя, або діалектної групи, а саме догалицько-буковинської групи говорів. Покутсько-буковинські, або надпрутські говірки, поширені на Покутті і північнійБуковині, стали основою для лексичної тканини твору.
Діалектизми, використані утворі «Солодка Даруся» можнарозділити на чотири групи:
1. словотвірні;
2. граматичні;
3. лексичні;
4. фонетичні.
2.1 Лексичні діалектизми
Серед діалектизмів,використаних у творі «СолодкаДаруся» найбільше лексичних :
" — Чито(георгіни) в руки які недобрі дала, чи Варвара вночі вимикала, не мені вам,Марійо, казати, що то за відьма." (с. 10)
(вимикати — виривати )
"Ґаздикуґречний, я знав, що ви ґазда, але ніколи би не подумав, що ви так фальшиводитину свою вчите!" (с. 23)
(ґазда — господар)
"… ВуйкоВасиль — материн брат у третьому — дивився на Михайла і співчутливо, і сердитоводночас: він добре розумів, яка біда наздогнала його свояка, але не розумів,якої помочі просить у старого ґазди, що тримає в Бозні полонину." (с. 164)
(вуйко — материн брат)
«Дехто, аособливо маєтні ґазди, усміхалися у вус і відмовляли — і тоді, Михайло не мігби сказати, як таке трафилося, але він перечікував у травах чи під стаями доти,доки не можна було вкрасти з видного місця бодай кулачок масла чи ґарчиксметани, і далі сідав на коня.» (с. 165)
(ґарчик — горнець, кухоль, глечик)
«Зверху навовняну кацавейку накинула половинку тертого-перетертого, давно вицвілого ліжника.»(с. 25)
(ліжник — кустарний килим, коц)
«Тато взявтоді свого бука, припрятаного на всяк випадок у хоромах, і дав Дарусі такогошміру по сраці, що вона півдня відсиджувалася у барабулинні поза стайнею.»(с. 20)
(барабулиння — картоплиння)
«Хай татокраще питає, чого її так довго не було, ніж має кривитися, що донька ходить, якфіра без дишла.» (с. 27)
(фіра — віз, підвода)
«Тебе твоягодує таким самим чіром, як пса, а Даруся мені грибочки у борщик кидає.»(с. 59)
(чір — собача їжа, каша)
" — Надобре, ґаздиньки, бо скілько того життя? Кавальчик! " (с. 83)
(кавалок — шматок)
«Аби язик поселу не пускала, та не мольфарила — а решта… най буде.» (с. 87)
(мольфарити — чаклувати)
«В селідекотрі ґаздівські дівки не годні приховати від людських очей, що зайшли впередчасну тяж, хоч затискалися поясами і широкі спідниці з фалдами носили, апорядна шлюбна жінка, та ще така дрібна, що й не знати, де тота дитина в нійвмістилася, мало не до Покрови город обходила, щонеділі рівненько шпрунькала доцеркви; і черевики сама собі до послідніх днів шнурувала.» (с. 89)
(фалди — складки)
«Веремінністьдля ґаздині, що має вінчаного ґазду, — це не встид.»
(с. 91)
(Веремінність — вагітність)
"Ґосподаркибуло не стільки, щоб дуже, але вже трохи було: корова, свиня, кури, троє товарудробу." (с. 92)
(дробу — овець)
«Розбудженізі сну сусіди знизували плечима: увесь день Матронка
чипіла в городі...» (с. 93)
(чипіти — бути нахиленим)
"… а я ще,видите, Марійо, тут, а ви вже й дитину вслонили, і корову здоїли, та й пішла зтим до себе, а відтоді Марія її не виділа, бо й сама затяглася до хатиззагоді..." (с. 94)
(вслонили — приспали)
"Іншим разомкурка розгребе грядку в сусідськім городі — а на другому краю села ґаздині вже вадятьсяпро цю дурничку." (с. 95)
(вадяться — сваряться, сперечаються)
«Чи топеревізники були у змові зі стражами кордону, чи для заробітку подеколиневиправдано ризикували, чи тамтешні закони були трохи такі, як дишло… а може,те, що Черемошне тулилося у дідька за пазухою, то й дишло туди розверталосяповоліше, ніж де-інде, але зрідка із шпаровитими гешефтарями траплялося саметак.» (с.100)
(шпаровитий — винахідливий, метикуватий)
"… а зцього боку — поділяться ганічери сушеними сливами в міщуликові, зачепленім доверху довгої і гнучкої ліски чи жердки..." (с. 101)
(міщулик — мішечок)
"Іпритулились Михайло з Матронкою одне до одного так близько, що навіть черезгрубі їхні сардаки було чути прискорене биття сердець… " (с.102)
(сардаки — верхній вовняний гуцульськийодяг (етнографізм))
" — А що,газдику, йдетесьоговечір до кобіти? " (с.103)
(кобіта — жінка, любка (полонізм))
«Михайлотого не розуміє, бо то газдівства не стосується, а його інтересує лиш робота ігосподарка, але, Боже прости, Курик у селі такий був каламітний, що ще трохи — і тут тюрму був би собі заробив.» (с.104)
(каламітний — заводій)
"І як томожна було тікати від своєї крові, а все на крішечку такої маленької жінки, якКуричка, звалити?" (с. 105)
(крішечку — дрібку)
"І чує вінякусь неясну тривогу, так, нібито зараз його має украсти оцей половик, щомертво висить над карком, як над мершею, ніби справді цілиться в саметім’я." (с. 105)
(половик — яструб)
"І чує вінякусь неясну тривогу, так, нібито зараз його має украсти оцей половик, щомертво висить над карком, як над мершею, ніби справді цілиться в саметім’я." (с. 105)
(мершею — мертвечиною)
«ВікноМихайло ще два тижні тому відтраджував мельникові, а крупи забрати невстигнув.» (с. 107)
(відтраджувати — нести, переміщати)
" — Флинькаю,Міську любий, бо, як надумаю, що нас усіх тут чекає, то й камінь бизаплакав." (с. 110)
(флинькати — плакати, схлипувати)
«А напролюдень маєш телячі вироб’єки.» (с. 110)
(вироб’єки — взуття, святкові постоли зтелячої шкіри)
«Чоловіче,чи ти видів їх колись коло людей як будь, із латками, помняцканими, ніби їх пситягали?» (с. 110)
(помняцканий — зімнутий, непрасований)
" — Ви би,Михайлику срібний, якось заглагоїли дитину." (с. 112)
(глагоїти — заспокоювати)
«Та й якоїдідьчої мами було п’їланитися на дамбу, коли корови пасуться ближче доскалистого берега, на лузі...» (с. 114)
(п’їланитися — лізти, дертися)
«Не виглядна- і фертик. » (с. 115)
(фертик — повсьому)
«Груди спрутиловід надлишку довго незціджуваного молока, потім вдарила гарячка і трималасятиждень...» (с. 115)
(спрутити — напнути)
«Щедивіться, через таку любу згине чоловік.» (с. 116)
(люба — кохання)
«Дивися,навіть кані не вступаються від Михайлової ґосподарки...» (с. 126)
(каня — яструб)
2.2 Граматичні діалектизми
Граматичні діалектизми представленізначно меншим числом:
" — Хрестіться, дітво, рано і увечір хрестіться, та просіть Бога, аби вас обминулатака тяжка судьба." (с. 168)
(дітво — (зб.) діти)
«Тобі непошкодить ні начиння в хату, ні вберя.» (с. 121)
(вберя — вбрання, одяг)
«Станьтеотутки та розкажіть до прикладу, що си робить, що ви такі, якби вам чіп у однемісце забив.» (с. 121)
(що си робить — що вам зробилося)
"… казали оногдестарі люде: не можна так дуже любитися, як ці двоє любилися, — на людей незважали..." (с. 116)
(люде — люди)
" І можетому таке ся причинило..." (с. 115)
(ся причинило — сталося )
" — … Нехочу грішити, кумко-любко, але здаєми’ся, що з тою Матронкою щось нечистезамішано..." (с. 115)
(здаєми’ся — здається мені)
2.3 Фонетичні діалектизми
Фонетичні діалектизми надають мовітвору неповторного колориту:
"… Приставбув до солодкої Дарусі жити Іван Цвичок — чудний та дурнуватий, як вважали вселі, чоловік-зайда." (с. 38)
(Цвичок — цвях)
" А більше — не пам’ятаю ніц." (с. 136)
(ніц — нічого)
" Хоч тимені трохи й свояк, але якась ви така фамілія, чоловіче, що ліпше її не мати, вибачєймені на слові." (с. 165)
(вибачєй — вибачай)
" Ци тидумаєш, що инчі будуть раді, що їх молока загриміли до ґаліцейськихшугаїв?" (с. 165)
(ци — чи)
(инчі — інші)
«Ви то недуже у цему розумієтеся, бо баба-челядина не від войни і у воєннім ділі нерозуміє ні дві — ні три.» (с. 127)
(цему — цьому)
(войни — війни)
«ВІД МИНУЛОЇОСЕНІ, коли на Галіцію прийшли совіти...» (с.104)
(Галіція — Галичина)
«Як новавлада, Міську, приходить людям голову каламотити, то вона має бути степенна, сопокійна,аби втихомирити народ...» (с. 111)
(каламотити — крутити, колотити)
(сопокійна — спокійна)
" — Пане-домнуле, а ви бих поміняли свою любку на мою?" (с. 103)
(бих — б)
"… казали оногдестарі люде: не можна так дуже любитися, як ці двоє любилися, — на людей незважали..." (с. 116)
(оногде — іноді)
«Абих такздорова була, але даю вам голову на відтин, що вона не відьма.» (с. 115)
(абих — аби)
2.4 Словотвірні діалектизми
Зустрічається утворі і словотвірний діалектизм:
«А коли вже повеликій правді, то, як на те пішло, нічого ці двоє не хотіли… хіба що хотілибути окремішними від усього.»(с. 117)
(окремішний — те саме, що окремий)
Висновки
Проведене в роботі дослідження застосування діалектизмів ухудожніх творах дозволяє зробити наступні висновки.
Як відомо, діалектизми — це характерні для територіальнихдіалектів мовні особливості, що кваліфікуються як відхилення від літературноїнорми. Діалектизми виділяються на всіх рівнях мови — акцентуаційному,фонетичному, словотвірному, фразеологічному, лексичному та граматичному.
Український народна час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиноїлітературної мови. Перетворення українського народу в націю відбувалося дужеповільно і нерівномірно в зв'язку з розчленованістю нашого народу між різнимидержавами, що позначилось на особливостях виникнення нової українськоїлітературної мови. Розчленованість і нерівномірність розвитку окремих територійукраїнського народу обумовили те, що нова українська літературна мова виникає увигляді кількох потоків (східноукраїнський, західноукраїнський, або галицький,закарпатський) на основі різних діалектів. З самого початку серед цих потоківвиникнення нової української літературної мови один із них визначаєтьсяголовним — на основі середньонаддніпрянських говірок, що пізніше, в другійполовині XIX і на початку XX ст., стає загальнонаціональною літературною мовою.
Ця новаУкраїнська літературна мова, основана на розмовній мові середньоїНаддніпрянщини, має окремі елементи з інших українських діалектів, особливо жпівденно-західних (найбільше в лексиці, частково в синтаксисі). Останнєпояснюється тим, що серед потоків становлення нової української літературноїмови досить сильним був той, що основувався на наддністрянських говірках –галицький.
На основі багатьох фактичних даних, зокрема ілінгвіністичного картографування, що проводилося 60-х роках 20-го століття,можна визначити такі три діалектні групи (наріччя) української мови: 1)північну, 2) південно-західну, 3) південно-східну. Ці діалектні групи маютьсвої говіркові масиви.
В художніх творах в основному діалектизми вживаються налексичному рівні, значно рідше на всіх інших рівнях.
Місцеві відмінності, а також і лексичні особливості певнихдіалектних груп бувають такі:
1. Слова, що означають предмети, поняття, яких немає влітературній мові.
2. Слова, що означають поняття (реалії), які є в багатьохінших говорах, а також у літературній мові, але вони відмінні відзагальновідомих.
Своєрідну синонімію в межах певної мови створюють слова, що подіалектах мають відмінне значення.
Діалектна мова вживається в художніх творах з певноюстилістичною метою (для відтворення місцевого колориту, для індивідуалізаціїмови персонажів тощо).
Відмінності між письменниками, які широко використовували всвоїй мові діалектизми полягає в основному в повноті застосування діалектизмів:від майже повного протоколювання говорів, до вживання окремих діалектизмів зметою підкреслення місцевого колориту.
В цілому процес взаємодії літературної мови і територіальнихдіалектів є складним і тривалим. Народні говори повноцінно використовувалисянаселенням до 19-го — початку 20-го століття, проте і у наш час народні говорище активно функціонують, але суспільно-економічними і культурними умовами життявже не стимулюються, а навпаки, поволі нівелюються, певною мірою непомітнодеформуються і поступово наближаються до літературної мови. Цьому сприяютьсучасні форми виробництва, наявність в селах і містечках великої кількостіінтелігенції, вплив школи, преси, художньої літератури, радіо, телебаченнятощо. Проте діалектизми, хоч і більш широко використовувалися в художніх творахбагатьох письменників у 19 столітті, використовуються і у більш пізніх художніхтворах. Зокрема, творці сучасної української літератури досить вдало використовуютьлексику говорів. Таким прикладом природнього й доцільного вживленнядіалектизмів у тканину літературного твору є роман Марії Матіос «СолодкаДаруся», де широко представлені лексичні (найбільша група), граматичні,фонетичні та словотвірні діалектизми.
Відомо, щоперенасичення мови художнього твору будь-якими діалектизмами веде до зниженняйого художньо-естетичної вартості, до порушення контакту з читачем. Діалектизмив художньому тексті будуть виправданими, тільки коли вони, по-перше, необхіднідля кращої характеристики зображуваних осіб, сцен, подій; по-друге, коли вони зконтексту зрозумілі для читацьких мас, — тобто нічим не затемнюють зміст твору;по-третє, якщо вони вживаються з почуттям міри. Отже, кількісно і якісно непорушують художньо-естетичних вимог твору. Свого часу неперевершений знавецьукраїнської мови М. Т. Рильський висловлював думку про доцільне використаннядіалектних слів, форм і зворотів, заперечуючи повне вилучення їх ізлітературної мови.
Список літератури
1. Марія Матіос.Солодка Даруся. — Львів.ЛА «ПІРАМІДА», 2004. — 176с.
2. Жилко Ф.Т.Говори Української мови. – К.: Радянська школа., 1958. – 171 с.
3. Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980; АУМ, т. 1-2. К.,1984-88.
4. Жилко Ф. Т. Ареальные единицы укр. языка. В кн.: ОЛА МИ. 1970.М., 1972;
5. Жовтобрюх М. А. Проблеми взаємодії українськоїлітературної мови і територіальних діалектів // Мовознавство. — 1973. — № 1. — С.3-15.
6. КобилянськийБ. В. Діалект і літературна мова. — К.: Радянська школа,1960. – 243 с.
7. Ковбасюк А. Семантичні діалектизми української мови (на матеріалімарамороських та буковинських говірок) // Науковий вісник Чернівецького університету.– Вип. 83. – Слов’янська філологія. Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, 2000.– С. 151–166
8. Коваль А. П. Практична стилістика сучасної української мови. —К.:Вища школа,1987. — 345 с.
9. Культураукраїнської мови: Довідник / За ред. В. М. Русанівського. — К.: Либідь, 1990. —302с.
10. МатвієнкоА. Рідне слово. — К.: Либідь,1994. — 160 с.
11. МатвіясІ. Г. Засади української діалектології // Мовознавство. — 2000. — № 1. — С. 3-9.
12. ПономарівО. Д. Стилістика сучасної української мови. — К: Знання,1993. — 248 с.
13. РильськийМ. Т. Ясна зброя. — К., 1971.
14. Сучаснаукраїнська літературна мова. Лексика і фразеологія / За ред. акад. І. К. Білодіда.— К., 1973.
15. Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українськаенциклопедія, 2000. — 750с.
16. Дзендзелівський Й. О. Практичний словниксемант. діалектизмів Закарпаття. Ужгород, 1958