--PAGE_BREAK--От як про це говорить сам Жадан: «Це не відмова від спілкування з світом, швидше, відмова від комунікації з тим, що нам здається миром і реальністю, якщо я зрозуміло виражаюся. Самі поняття оптимізму або фаталізму навантажені такою кількістю соціокультурних ремінісценцій, що просто втрачають який-небудь сенс. Тому я, звичайно, не можу відверто і свідомо заявляти — оптиміст я або не оптиміст. Це навіть не такий стан, коли все одно. Точніше, стан, коли розумієш, що все однаково нереально і недійсно, тому і говорити про нього не має сенсу. А що стосується літератури, то любов до неї, мені здається, і слід пов'язувати із згаданою некрофільською позицією. Література — це велике кладовище домашніх тварин. Ти дуже швидко можеш втратити відчуття дистанції до неї, і тоді тебе просто затягне в одну з воронок літературоцентризма. І сидітимеш між гіпербол і метафор, як останній мудак. Літературу треба не любити, а читати» [20;6].
Ось що говорить про книгу Богдана Бойчук: «Жадан… має розмах і різко індивідуальний стиль. Я вважаю, що, складаючи в традиційній формі з римами, він дійсно стискає, обмежує себе. І він сам зрозумів це. Коли він написав книжку верлібрів, всі побачили, що таким чином цей поет може повніше висловити себе, і цікавіше, і може, навіть виняткове».
Передаючи своє враження про нові вірші Жадана, перекладач Ігор Сид пише: «Жадан кінця 90-х, мені здається, не був в повному розумінні слова людиною сучасного. Зомбований своїм улюбленим авангардом 20-х років, він як би наспівував нескінченну революційну пісню… Молодим чистим голосом — але інтонації здавалися мені чомусь дуже знайомими. Класична строфіка і елегійна, навіть гімнічна просодія виглядали у нього анахронізмом. Що нинішній дорослішає Жадан, навпаки — це саме втілення контемпоральності. Справа не в зовнішніх как-бы-модних, „стильних“ атрибутах — про приятелів юності він може писати рефреном „я з ними спав“, і про „твій щоденний гашиш“ — вже неодмінно, але головне інше: у нього зник прихований пафос заперечення. Жадан приймає все, але не по-постмодерністськи байдуже, а близько до серця: ностальгує по якихось детальках радянського ідіотизму, зворушливо пише про Бен Ладена (до 11 вересня), про східноєвропейських емігрантів...» [19;26].
«Ця поетична книжечка», — пише в післямові оригінального українського видання, випущеного в 2001 році в Києві видавництвом «Критика», поет Андрій Бондарь, — «примітна тим, що з неї зник Жадан що був — Жадан „Балад“, „Цитатника“, „Пепси“ і „Вері-беста“, Жадан силабо-тонічної філософічності і ”нарцисичної” вимогливості». Разом з тим з'явився «медитативний Жадан, мало схильний до суїциїдальної меланхолійності». Він став серйозним, і, заговоривши про серйозні речі, «робить це вельми переконливо». Але і вельми похмуро: «Чому, приїхавши до Європи, він не тільки не причесався, не став покірливим, а ще більше ”злівішав”? Чому його сприйняття стало нестерпне вразливим, а бачення — болісними і жорстокими? Невже нашої „юдолі печалі“, наших життєвих липких клоак йому мало, лише б впасти в його теперішній стан? У мене немає на це відповіді». І далі: «У цій книжці є тексти, про які не хочеться говорити. Просто мова віднімається. Це мої улюблені вірші — »Молодший шкільний вік" і «Жити означає померти». Про інші тексти мені завжди є що сказати, а про них хочеться помовчати. Мій понятійний апарат стикається з щонайповнішою внутрішньою німотою. Читаючи їх, я просто уявляю, що живу в тих віршах, мені там добре, як вдома… Ці речі не шокують відвертістю, а здаються наче провалами в пам'яті. Жадан — поет щогодинних дежавю. І якщо ти ототожнюєш себе з цією поезією, означає, вірші продерлися крізь твою шкіру, вгризалися в твоє єство. Ось з ким його ще ніхто не порівнював, так це з Прустом. Аналогія напрошується сама собою. Жадан завжди покладається на власну пам'ять. Він поет постійних пригадувань, збирач цінних вражень з минулого або майбутнього. Прустовськоє печення — Жаданови «м'ятні цукерочки». Мене понад усе зігрівають саме його «ретроспективні» тексти, оскільки вони про мене".
Не залишив без уваги вихід збірки віршів і популярний поет-сатирик Олександр Ірванець: «Поет Жадан також інший, чим був дотепер — книгу „Історія культури початку сторіччя“ складають виключно верлібри, тоді як дотепер шанувальники витонченої словесності знали Сергія, як неперевершеного майстра рим. Втім, його неримовані рядки не втратили тієї пружності і насиченості, яка була властива раннім віршам». І далі: "… стихи мають назви не менш незвичайні, аж до епатажності: «Продажні поети 60-х», «Сербо-хорватська», «Польська доля», «Елегія для Урсули», «Гумова душа» і т.п. Титул останнього з названих віршів апелює до відомого альбому групи «Бітлз», і вся невелика Жаданова книга наскрізь пройнята Європою: Віднем і Берліном, Варшавою і Будапештом, а також всякими нестоличними Лінцамі, Фрайбургамі, Катовіцамі і т.п. Збірку цей автор писав минулого року, коли знаходився на річній стипендії фонду Тепфера в австрійській столиці. Це підкреслюють також і ілюстрації — фотознімки Владислава Гетмана, українського лікаря-хірурга, який вже декілька років стажується в одній з престижних віденських клінік. На знімках — великі і менші фрагменти того, що прийнятий називати «західним життям» — автомобілі, двори, ворота, переходи, мусорки, незвичайні і незвичні ракурси і так не дуже знайомого українському читачу миру" [1;255].
Часом здається, що Жаданові пасувало би звання поета-вундеркінда, адже у двадцять років він володів уже майже сформованим поетичним світом. Однак, згадавши Рембо та багатьох інших поетів, чия літературна зрілість випередила вікову, розумієш, що нічого дивовижного («вундер») немає, і що Сергій Жадан — просто поет.
Його тексти урбаністичні, народжені містом і присвячені містові. Але було би помилкою бачити в них лише урбанізм. У своїй творчості Жадан часто повторює мотив співіснування техногенного і природного в їхній синкретичній взаємодії. Уривок із поезії «Богдан-Ігор», на мою думку, акумулює в собі основні риси Жаданового поетичного мислення:
Сльота перекладає прес
турбот на голови містечок,
на вигини дбайливі течій.
Без попереджень і адрес
стікас приміських небес
солодкий кетчуп.
Тендітні злами забуття,
невидимі для ока межі.
Примхлива змога стати межи
усіх світич, чия кутя
ляга на радіомережі
без вороття.
Втинаючись в глибоке тло
дитячих видив, переміщень,
з усього плетива приміщень,
з усього світла, що текло
Мові очі постає стебло,
пробивши днище.
Метафори С. Жадана часто сполучають природне з індустріальним – так, як у першій строфі: прес (механізм) сльоти (природного явища) Епітет «приміські» засвідчує інтерес поета до маргіналій світу цього. Безмежні небеса теж бувають міські й приміські. Самим відшукуванням межі і усвідомленням її значущості захоплюється поет: «невидимі для ока межі», «стати межі усіх світил». Кутя світил на радіомережах — ще одне поєднання, на перший погляд, ворожих сфер: сакрально-космічної з технічною. Жадан «ловить» ці сфери в один образ. І врешті-решт «постає стебло, пробивши днище». Дієприкметник «втинаючись» створює враження утрудненого руху, проривання крізь товщу чогось. Це Антоничеве стебло проростає у текстах Жадана, але приходить воно вже в складніші умови іржавого днища кінця століття [1;256].
До натуральної сфери у Жадана належить незатишна хистка погода, як-от хвороба, яку природа переборює: «Набряклі залози весни над стінами районних центрів»; або: «теплі циклони, мов слід поцілунку, гоять природи розхитаний нерв». Людина є часткою цих процесів: «З травневих верлібрів, дощів і полюцій ми завжди виходимо якось миршаво». Весна -це теж межовий стан, це важкий початок росту:
«Якось таки виріс в цій шпарці поміж держав,
притулків, монархів, анархів, жидівських громад, республік,
стримуючи зубами язик, щоби не так дрижав...»
Саме крізь такі маргінальні шпарки в урбаністичних нагромадженнях пробивається на поверхню органіка: «Ми відкривались, творили шпарки». Периферія самого міста для Жадана важливіша, ніж його центр, точніше вона і є центром. Індустріальні комплекси тут живуть своїм повноцінним життям: «Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї Любові...» В основі цієї дещо брутальної метафори лежить майстерна аналогія між людським фалосом і заводською трубою, котра, оргазмуючи, вивергає дим. Заводи і фабрики мають право на оргазм, але й ризикують стати носіями зарази: "...із небес висівається мерхлий озон/ на угіддя фабричних триперних зон." Сергій Жадан небанально змальовує плоть індустрії. Клітини міста — будинки — ростуть, як рослини, формуючи «плантації шиферних білих дахів». Його поетичний індастріел (напрям у сучасній некомерційпій музиці) — це, можливо, ще й новий паросток українського футуризму, але паросток, забарвлений великою іронією щодо власного грунту (як і належить дереву, що виросло на іржавій покрівлі) [1;256].
Одним із мотивів, які по-новому звучать у поезії харків'янина, є мотив урбаністичної смерті. Аура сучасного великого міста посякнута її духом. "І тихий Господь вимикає, виходячи, світло і точеним шприцом із тебе витягує душу." Бачимо в цій картині суто жаданівське поєднання сфер: Бог забирає душу з допомогою шприца, Бог користується медичними інструментами. Текст автора у такі моменти балансує на межі святотатства. На межі святотатства збудована вся нинішня міська цивілізація:
Смерть обманить тебе шамотінням води,
дозуваннями брому, тяжінням біди,
/телефонами, бритвою по щоці,
комунарською пайкою у руці.
Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж —
риштування домів, жарівки параш...
Так виглядає смерть із мілітарним присмаком. Перелік побутових об'єктів, які її оточують, а може, і складають її, робить саму смерть банально-нестерпною. Зрештою, вона, здається, облишила ліричного героя. Чи то просто прийшла і пішла…
Окремої уваги заслуговує релігійне і техногенне начало, часто сполучуване на рівні тропів. «Волога і різка, мов контури дерев, в повітрі застряє Господня арматура...» Якась залізобетонна структура як вияв Божого. Вживання епітета «Господня» до «арматури» може здатися надто цинічним, але слід пам'ятати, що це "індастріел", погляд на світ крізь призму техніки.
«Де лежить розіп'ята на хрестах стовпів Месія Ранку, Пані Електрика» — це вже індустріальна релігія, запозичена з прогресистського технодискурсу. Замість вірити в Бога, правильний «технар» вірив у науково-технічний прогрес, що в його свідомості уподібнювався приходові Месії. Текст Жадана у такому контексті звучить дуже іронічно, проте це постчорнобильська іронія.
Своєрідно у творах С. Жадана виявляється категорія досвіду. Вона приходить через прийом перелічення. Згадуваний перелік побутових утілень смерті належить до таких. Задовгі ланцюги одноріднихчленів у манері С. Жадана не виглядають штучними:
Кожен домішок світла в глибинах кімнат,
господарського мила м'який рафінад, переїзди, веранди, газетні рядки-
все перейде крізь тебе за довгі роки.
Кадри пам'яті утримують характерні для С. Жадана несумісні зображення: епос і промисловість, анатомія, совість і висота. Поетичне бачення молодого харків'янина дискретне, воно схоплює буття й небуття у їхніх фрагментарних проявах. Певно, фрагментарність є головною ознакою техногенної цивізації — світу нецілісного, негармонійного, такого, що має внутрішні нахили до самознищення. "Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві, мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники." Однорідні члени речення у Жадана зовсім неоднорідні, і цим твориться певна образна какофонія, що нагадує вічний хаос міста («з безладдям подій і речей»). Майстром міської какофонії був також Б.-І.Антонич. Його «Ротації» блискуче це підтверджують. Однак є велика різниця між урбаністичним досвідом Б.-І. Аптонича і С. Жадана. Місто першого — істота, яка побачила одну війну і тільки-но стала на межі нової великої катастрофи. Збірка «Ротації» насичена модерним духом назрівання. Місто другого існує вже після пережитої катастрофи, в постмодерному світі. Відчуття отруєності простору зумовлює танатичний настрій довкілля: " Всяка річ, здираючи емаль, формувалась, ніби пластилін,//щоб сягнути цих жахних проваль, щоб пізнати цей високий тлін".
Рослині, що так буйно рвалася до сонця, як і в Б.-І. Антонича, залишається тепер маргінес індустріальної шпарки, в якій вона приречена на рятівну іронію, «врісши у світ, що сльозивсь на очах». Т.Антипович (викл. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка) сказав:«Росте Б.-І. Антонич, як росте трава. Росте С.Жадан, як дерево на даху» [1;256].
Саме тому стиль та літературний напрямок творчості цього представника ававгардизму та постмодерну дуже імпонує сучасній літературі та не залишає байдужими більшість критиків та письменників.
Розділ ІІ.Сергій Жадан у прогнозованому дискурсі шкільної програми з української літератури
Як відомо, всьому у нашому світі притоманна можливість, а радше особливість – здатність до еволюціонування. Усе навколо нас і ми також перебуваємо у постійніому процесі змінювання (зростання, формування, навчання, удосконалення тощо). Найбільш здатна до цього людська особистість, суспільні відносини, канони та цінності. До цієї групи ми відносимо і освітню систему, адже вона повинна повністю відобюражати настрої та потреби людей.
Переглянувши декілька шкільних програм з української літератури, ми можемо зі стовідсотковою впевненністю стверджувати, що представники сучасних літературних напрямків у деяких варіантах зовсім не згадуються, а у деяких (зокрема у Програмі для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням мовами національних меншин і терміном навчання у 12 років) їм відводиться аж 4 години. Звісно, така ситуація потребує на радикальні коретиви, бо більшість дітей починає втрачати зв’язок з сьогоденням. Ми розуміємо, що школа повинна виховати у школярів знання певних канонів та загальноприйнятих правил, але роблячи акцент на одному, не слід забувати і про інше, адже у такому випадку шальки терезів не тільки не вирівняються, але і зірвуться з гачка. Виправити ж подідну ситуацію буде дуже непросто.
Безумовно, не можна відразу, з одного підходу змінити більшість письменників, які вивчаються, подібні реформи потрібно проводити поступово та обережно, і бажано – вчасно.Тому ми пропоннуємо почати з найбільш яскравих представників літературного бомонду, до числа яких, безумовно, можна віднести Сергія Жадана [11;40].
У попередньому розділі нашого дослідження ми більш детально розглянули його як літературного діяча, вказали на основні напрями діяльності та риси його творчої особистості, а зараз ми пропонуємо ті шляхи, які допоможуть його творам більш фундаментально потрапити до шкільної програми.
Почати вивчення творчості С. Жадана можна з факультативів та шкільних стінних газет. Все це має бути розраховано на учнів 10-12 класів. Проводити факультативи можна на такі теми: ”Сучасна українська література та її представники”, ”С.Жадан – дитя міста”, ” Новий подих української літератури” тощо. Випускати стінну газету під назвою ”Сучасна Україна та її література” один раз на тиждень з певною інформацією про сучасних авторів, публікувати вірші, уривки поем та прозових творів.
Наприклад надрукувати вірш С.Жадана як його візитівку:
СВЯТИЙ ГЕОРГІЙ
Час починати відлік цій боротьбі.
До міста вбігають діти і підіймають галас.
За містом у небі кружляє змій,
грає на світлій трубі,
і дивиться з-поза хмар
на крикливий фортечний гамуз.
Випливши на глибини, ставши посеред неба,
він б'є в шкіряний барабан,
вибиває пальцями жаль,
і крила йому нагріває гаряча спека липнева,
і крутиться він біля міста —
високо, мов дирижабль.
продолжение
--PAGE_BREAK--