--PAGE_BREAK--Процес (порядок) створення суб'єктів господарювання різних видів різний, причому ступінь врегулювання даних відносин, складність правових конструкцій значною мірою залежать від їхньої значимості для стабільного функціонування економіки, організаційної складності суб'єкта.[8]
Відмінності в порядку виникнення юридичних осіб обумовлені, по-перше, існуванням різних видів суб'єктів; по-друге, наявністю різних способів створення колективних суб'єктів господарювання; по-третє, розходженнями, характерними для окремих організаційно-правових форм комерційних організацій (закриті і відкриті акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повні товариства й ін.); по-четверте, додатковими вимогами до суб'єктів окремих областей господарювання (банківська, страхова, інвестиційна діяльність і ін.).
З огляду на види юридичних осіб, можна говорити про виникнення:
— колективного суб'єкта господарювання;
— структурних підрозділів юридичних осіб.
Юридичної особи можуть створюватися:
— шляхом установи нової особи;.
— шляхом реорганізації вже існуючої юридичної особи.
Законодавчими актами визначаються лише загальні правила створення юридичних осіб. Вони містяться в нормах Цивільного кодексу УРСР, що визначають створення юридичних осіб незалежно від їхнього виду. При цьому відсутній єдиний порядок створення для різних видів колективних утворень. Для окремих видів некомерційних організацій він установлюється, як правило, спеціальними нормами нормативних актів, що визначають їхній правовий статус. Порядок створення комерційних організацій більш уніфікований. Він закріплюється нормами Закону України «Про підприємства в Україні». Більш докладний чи відмінний порядок створення окремих суб'єктів господарювання визначається спеціальними нормативними актами, зокрема законами України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р., «Про страхування» від 7 березня 1996 р. і ін.
Законодавство України, на відміну від законодавства інших країн з розвинутою ринковою інфраструктурою, не містить детального загального порядку створення основних учасників комерційного обороту — комерційних організацій і обов'язкові етапи цього процесу. Об'єднавши ряд послідовних дії уповноважених осіб, можна виділити наступні етапи процесу установи комерційної організації:
перший етап — ухвалення рішення про створення і розробка установчих документів;
другий етап — організація і формування майнової бази створюваного учасника комерційного обороту;
третій етап — організація і проведення установчих зборів;
четвертий етап — державна реєстрація створеного суб'єкта.
Варто помітити, що при створенні акціонерного товариства, як найбільш складної організаційної форми колективного господарювання, зміст окремих етапів і охоплюваних ними дій значно ускладнюється.
Розглянемо особливості виділених етапів.
На першому етапі створення суб'єкта господарювання необхідно визначити коло майбутніх засновників і укласти установчий договір; визначити організаційно-правову форму створюваної особи, від його мети, предмет і напрямки діяльності; розробити статут, якщо він необхідний для даного виду й організаційно-правової форми юридичної особи.
Можна виділити кілька проблем, що дозволяються на даному етапі. По-перше, визначення осіб, що вправі виступати засновниками, по-друге, у якій формі повинне оформлятися їхнє рішення про створення суб'єкта даної організаційної форми.
Засновники. Чинне законодавство України лише загалом визначає коло осіб, що мають право засновувати комерційні організації. У ст. 6 Закону України «Про власність» від 7 лютого 1991 р., ст. 5 Закону України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. мова йде тільки про власника майна. Більш широкий перелік засновників господарських товариств представлений у ст. 3 Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р.: підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавством. Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні організації можуть бути засновниками й учасниками господарських товариств нарівні з громадянами і юридичними особами України, за винятком випадків, установлених законодавчими актами України.
Даний перелік можливих засновників господарських товариств представляється необґрунтовано широким і вимагає додаткової визначеності. З цією метою був прийнятий Декрет Кабінету Міністрів України «Про упорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» від 31 грудня 1992 р., що заборонив державним підприємствам бути учасниками і засновниками господарських товариств.
Заборона засновництва для державних підприємств представляється виправданою, по-перше, тому що вони не є власниками майна; по-друге, тому що змінюється цільове використання закріпленого за ними майна, що передавалося для досягнення господарських задач, визначених статутом.
У законодавстві України має місце задоволене безсистемне вживання термінів при позначенні осіб, що беруть участь у створенні і діяльності підприємства: «засновник», «учасник», «власник», «власник акції», «особа, що підписалася на акції» (статті 3, 10, 13, 26 і 28 Закони України «Про господарські товариства»), «акціонер» (статті 33 і 44 і ін. Закону). У науковій літературі уже вказувалося на необхідність розмежовувати ці поняття[9].
Зміст зазначених понять можна було б розмежувати, з огляду на властиві їм особливості. В усіх колективних утвореннях можна виділити його засновників. Засновниками представляється доцільним визнати осіб, що споконвічно засновували колективний суб'єкт господарювання і підписали установчий договір до державної реєстрації. Учасниками є особи, що стали суб'єктами внутрішнього правовідносини організації після її державної реєстрації. В акціонерних товариствах, на наш погляд, доцільно розрізняти акціонерів-засновників, осіб, що підписалися на акції, і акціонерів.
При установі організації від кількості засновників залежить вибір її організаційно-правової форми, тому що, на відміну від законодавства інших країн (РФ, Німеччини й ін.), Закон України «Про господарські товариства» не вказує на можливість створення господарського товариства однієї особи. Разом з тим вона передбачена указами Президента України «Про структурну перебудову вугільної промисловості» від 7 лютого 1996 р. і «Про структурну перебудову в електроенергетичному комплексі України» від 4 квітня 1995 р., що зобов'язали створити на базі державних підприємств державні відкриті акціонерні товариства і державні акціонерні компанії.
Відсутня у юридичній літературі і єдність суджень щодо юридичної природи статуту й установчого договору. Одні автори думають, що установчий договір є видом договору про спільну діяльність[10], інші — що це самостійне договірне зобов'язання[11]. Саме відмінності мети, форми власності на майно, порядку участі в керуванні й обсязі відповідальності дають підставу думати, що установчий договір є самостійним договірним зобов'язанням.
У загальному виді установчий договір можна визначити як організаційно-правовий договір, по якому учасники зобов'язуються спільно діяти з метою установи суб'єкта права, об'єднати майно для створення його економічної бази, що дає їм право брати участь у керуванні й одержувати дивіденди.
Статут і установчий договір є установчими документами, на основі яких створюються і діють засновані організації. Вид (види) установчих документів залежить від виду суб'єкта господарювання, його організаційно-правової форми: установчий договір і статут — для товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю, тільки статут — для приватного підприємства, консорціуму, концерну, некомерційної організації, установчий договір — для повного і командитного товариства.
Називаючи статут і установчий договір установчими документами, законодавець не визначає їх і не розмежовує їхній зміст (ч. 2 ст. 4 Закону України «Про господарські товариства»). У юридичній літературі, присвяченої дослідженню сутності установчого договору і статуту, висловлені різні судження щодо природи статуту й установчого договору. Висловлення багатьох авторів зводяться до того, що статут і установчий договір є самостійними документами, що мають різне призначення. У той же час висловлене судження про юридичну однозначність статуту й установчого договору, де статут визнається лише додатком до установчого договору[12].
Наслідком невизначеності юридичної природи статуту й установчого договору є і відсутність розмежування їхнього змісту. Тому на практиці вони дуже часто й у досить великому обсязі дублюють один одного, що навряд чи доцільно. Представляється можливим провести розмежування їхнього змісту по меті розробки і правовому призначенню. Установчий договір покликаний врегулювати внутрішні відносини між засновниками (учасниками) і тому представляється логічним відображати в ньому права й обов'язки учасників, що забезпечують створення і функціонування підприємства.
Статут — локальний акт. Він затверджується власником (власниками) майна, і на його підставі підприємство діє (ст. 9 Закону України «Про підприємства в Україні»). Тому, думаємо, він повинний містити норми, що представляють інтерес у зовнішніх відносинах — для третіх осіб. Така роль статуту повинна визначати і пріоритетність його норм у порівнянні з положеннями установчого договору при дозволі ситуацій, зв'язаних із протиріччями між положеннями установчого договору і статуту.
Спірним представляється положення, установлене ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» про те, що акціонерне товариство створюється і діє на підставі статуту й установчого договору. На практиці це обертається серйозними проблемами при державній реєстрації змін статуту. Виходячи з того, що рішення про зміну статуту й установчого договору приймається й оформляється по-різному, необхідно було б внести зміни в дану норму, указавши, що акціонерне товариство створюється на підставі статуту й установчого договору, а діє на підставі статуту. Установчий договір акціонерного товариства не є установчим документом.
На другому етапі створення колективного суб'єкта господарювання закладається майнова база, що є необхідною передумовою виникнення його правосуб'єктності.
При установі комерційної організації засновники зобов'язані об'єднати своє майно шляхом передачі обговорених в установчому договорі внесків для формування статутного фонду засновуваної особи. За рахунок переданих засновниками внесків формується статутний фонд організації. При цьому не самі внески складають статутний фонд, а їхній грошовий еквівалент, їхня вартість (грошова оцінка), сума зобов'язальних прав, що здобуваються засновниками.
Розмір статутного фонду встановлюється засновниками самостійно, але він повинний бути не менш: 1250 мінімальних заробітних плат — для АТ, 100 мінімальних заробітних плат — для ТОВ і товариства з додатковою відповідальністю (статті 24 і 52 Закону України «Про господарські товариства»). Для суб'єктів інших організаційно-правових форм не встановлений мінімальний статутний фонд, однак навряд чи можна погодитися з думками, що окремі види підприємств можуть не формувати статутний фонд[13]. Подібні судження не враховують, по-перше, необхідність економічної обґрунтованості виникнення прав засновника стосовно заснованої організації; по-друге, обов'язковість відокремлення майна юридичної особи як головної ознаки, що визначає його можливість самостійно брати участь у комерційному обороті.
Статутний фонд варто відрізняти не тільки від внесків засновників, але і від майна організації, що по розмірі може бути більше статутного фонду (а в Україні — навіть менше). Він майном, як і частиною майна, не є, якщо під майном мати на увазі речі і права вимоги. Його можна вважати частиною майна підприємства тільки в тому випадку, якщо майно розуміти в широкому змісті, як сукупність усіх його прав і обов'язків, тому що статутний фонд є борговим зобов'язанням перед учасниками-кредиторами особливого роду.
Під статутним фондом розуміється зареєстрований у встановленому законом порядку і закріплений в установчих документах грошовий еквівалент майна, що повинне бути передано підприємству у власність (повне господарське ведення, оперативне керування) у виді внесків для забезпечення його господарської діяльності і як оплата його учасниками (засновниками) майнових прав, що здобуваються ними.
Чинне законодавство установлює визначений порядок формування статутного фонду. Він укладається в передачі учасниками внесків для формування статутного фонду в обсязі й у терміни, встановлені установчим договором. Терміни і розміри переданих внесків для наповнення статутного фонду розрізняють у залежності від організаційно-правової форми і сфери підприємницької діяльності створюваного суб'єкта.
Особливості формування статутних фондів колективних суб'єктів підприємництва, установлені нормами права, дають підставу виділити загальний і спеціальний (особливий) порядок формування статутних фондів комерційних організацій. Спеціальний (особливий) порядок формування статутних фондів поширюється на комерційні організації, що володіють, як правило, винятковою правосуб'єктністю. Нині спеціальний порядок формування статутних фондів закріплений у відношенні: банків — ст. 24 Закону України «Про банки і банківську діяльність»; страхових компаній — статті 2 і 29 Закони України «Про страхування» від 7 березня 1996 р.; торговців цінними паперами — статті 26 і 27 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.; інвестиційних фондів і компаній — п. 7 Положення про інвестиційних фондах і інвестиційних компаніях від 19 лютого 1994 р. і ін.
Загальний порядок визначає два етапи формування статутного фонду організації:
— внесення первісного внеску;
— повна оплата придбаних майнових прав.
В даний час первісні внески повинні бути передані кожним учасником: до скликання установчих зборів і складати для ОАО не менш 30 відсотків; для ЗАТ — не менш 50 відсотків номінальної вартості акцій (статті 30 і 31 Закону України «Про господарські товариства»); до державної реєстрації — для ТОВ і товариств із додатковою відповідальністю не менш 30 відсотків внеску (ст. 52 зазначеного Закону).
Оплата придбаних майнових прав у повному обсязі, тобто остаточне наповнення статутного фонду в розмірі оголошеного, повинна бути зроблена у встановлені установчими документами терміни в межах року. Порушення зазначеного обов'язку дозволяє стягнути з засновника 10 відсотків невнесеної суми. Однак варто помітити, що в підприємницькому середовищі фактично відсутні приклади застосування зазначеної міри майнової відповідальності. Частіше подібне порушення є підставою для виключення зі складу учасників.
Третій етап процесу створення підприємства — організація і проведення зборів засновників (установчих зборів). Він містить у собі наступні дії: вироблення порядку денного зборів, повідомлення у встановленому порядку про час і місце його проведення; рішення про порядок проведення реєстрації; підготовка проектів рішень зборів про твердження статуту, оцінка не грошових внесків, обрання виконавчих і контрольних органів засновуваної організації; проведення зборів і рішення поряд із зазначеними інших питань, включених до порядку денного.
Скликання і порядок проведення установчих зборів передбачені тільки для акціонерних товариств. Його повноваження визначені ст. 36 цього Закону. Проводити установчі збори випливають не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції. Вони вважається правомочними, якщо в них беруть участь особи, що підписалися більш ніж на 60 відсотків акцій, на які проведена підписка.
Закріплений нині порядок голосування на установчих зборах АТ не вимагає одноголосного рішення по жодному питанню порядку денного. Однак законом не захищені інтереси осіб, що підписалися на акції, але не згодні з прийнятим рішенням (наприклад, про твердження оцінки не грошових внесків) [14].
Рішення зборів оформляється протоколом установчих зборів (ст. 8 Закону України «Про підприємництво»). Разом з тим у правових нормах відсутні вимоги до його оформлення, зокрема, хто повинний підписувати протокол установчих зборів. На практиці його підписують голова і секретар збори.
При відсутності кворуму повторні установчі збори АТ скликаються протягом двох тижнів, при цьому вимоги до кворуму не знижуються. Якщо він не буде забезпечений при повторному скликанні установчих зборів, акціонерне товариство вважається що не відбулося.
Особи, що підписалися на акції, вправі жадати від засновників повернення сплаченої ними частки вартості акцій у випадку пропуску 2-місячного терміну з моменту завершення підписки якщо установа АТ не відбулася. Такі тимчасові обмеження дозволяють знизити імовірність зловживань з боку засновників. Внесені особами, що підписалися на акції, суми підлягають поверненню не пізніше чим через 30 днів. У той же час законодавство не визначає, як бути з внесеними не в повному обсязі сумами — чи належні вони підлягати поверненню передплатникам акцій чи ні. У Німеччині, наприклад, при несплаті у встановлений повторний термін, акціонери, що не сплатили необхідну суму, оголошуються втратившими свої акції і зроблені платежі на користь товариство (ч. 3 § 64 Акціонерні закони від 6 вересня 1965 р.)[15].
продолжение
--PAGE_BREAK--