--PAGE_BREAK--Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва.
Кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її існування домінуючий об'єкт власності, який найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продуктивності суспільної праці, особливості привласнення засобів і результатів виробництва.
Для доцивілізаційного етапу розвитку людства таким об'єктом було природне середовище — земля, тваринний І рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх привласнення — первісною людиною.
Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відокремлений засіб її виробничої діяльності [5, 2].
Утворювані форми власності реалізують себе не в чистому вигляді. Кожна з них неодмінно несе в собі риси нового й старого у процесі економічного розвитку.
Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише у визначених межах. Коли дія факторів, які зумовили її виникнення, припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-яка консервація форм власності неодмінно призводить до застійних явищ, затримання розвитку продуктивних сил. Це стосується всіх без винятку форм власності, у тому числі й приватної.
Слід звернути увагу на часто декларований принцип рівності форм власності в ринкових умовах. Про економічну рівність форм власності говорити не можна. Вони характеризуються різними кількісними і якісними параметрами, сферами функціонування і цільовою спрямованістю. Йдеться про законодавчу рівність форм власності, а це означає, що діяльність суб'єктів відбувається в однаковій системі прав, обов'язків і відповідальності. Однак на практиці цей принцип також не завжди реалізується. Наприклад, держава системою пільг сприяє розвитку форм малого бізнесу і обмежує за певних умов діяльність монополістичної власності,
Власність в дії — це процес її реалізації в економічній і соціальній сферах, в життєдіяльності суспільства в цілому. Процес реалізації відносин власності включає два взаємопов'язані і взаємообумовлені аспекти: результативність руху власності та постійне відтворення умов і факторів її розвитку.
Результативність власності залежить від реалізації прав власності. Економічна теорія прав власності є однією з найбільш відомих теорій сучасного напряму економічного аналізу — неоінституціоналізму.
Право власності — це зовнішня форма, що законодавче, інституціонально закріплює реальні економічні процеси.
Юридична форма, правова форма самі по собі з'явитись й існувати не можуть. Вони лише закріплюють реально існуюче чи потенційно можливе економічне явище [2, c.58].
Забезпечення гарантій прав власності і створення умов їх ефективного є фундаментом економічної політики держави. Визначення і розмежування прав власності фіксують основоположні принципи взаємовідносин господарських суб'єктів з приводу привласнення об'єктів власності. Це свого роду «правила гри» — правила коректної економічної поведінки щодо майнових відносин, котрі пронизують усі сфери економічного життя. Якщо такі правила сформульовані нечітко або неконкретне (наприклад, взаємосуперечливі чи залишають поза увагою деякі сфери майнових відносин, перешкоджають ефективному перерозподілу прав власності), то наслідками цього є ерозія господарської мотивації, а згодом і самої економічної системи.
1.2 Новітні тенденції у розвитку відносин власності Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80 — 90 відсотків загального обсягу виробництва.
Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу.
Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, — підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси — й суспільного багатства, право безстрокового успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володіння, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі — колективні — форми організації виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності [5, 2].
Серед переваг корпоративної форми власності е й такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегрувальна функція корпорації. Якщо приватна власність у ЇЇ класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами.
Розпорядження власністю є нині домінуючою реальністю. Докорінна зміна ролі цієї ланки економічних виробничих відносин послабила можливості безпосереднього власника здійснювати прямий контроль над засобами виробництва.
Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться про передавання певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам підприємств, що входять до корпорації. Так, у 1974 р. Конгрес США прийняв так званий план розвитку акціонерної власності, зміст якого зводився до здійснення широкої системи заходів щодо залучення працівників корпорацій до акціонування. У наступні роки Конгресом США було прийнято ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли розвитку цього процесу. На кінець 80-х років XX ст. подібні акти були прийняті у 19 американських штатах.
Сутність заходів, про які йдеться, полягає в тому, що за рахунок кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій І створюють акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників цієї компанії. Згідно з рішенням Конгресу, компаніям, що здійснюють таку соціалізацію корпоративної власності, надаються податкові пільги [10, c.23].
Як свідчить статистика, народних підприємств — компаній, що повністю належать трудовим колективам, у 1975 р. в США налічувалось 1601, а в 1988 р. — 19700.Зросла також кількість працюючих у них — з 248 тис. до 9,7 млн осіб. У 1990 р. таких компаній було вже 10 275, а зайнятий на них персонал становив 10,5 млн осіб (близько 10 відсотків всього зайнятого населення). За оцінками фінансової комісії Сенату США, до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і службовців могли стати власниками підприємств, де зони працюють.
Постійне вдосконалення акціонерних форм виробництва, активне сприяння цьому держави дали можливість істотно розширити коло осіб, що володіють акціями. Так, на початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн акціонерів, а сьогодні їх близько 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожний третій дорослий є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки акціонуванню.
Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до тотожності праці й власності, робітник стає працюючим власником.
Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що докорінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її сутність.
Незважаючи на винятково високу частку корпорацій у виробництві валового національного продукту, в США не тільки не зменшується, а навпаки, зростає кількість підприємств, що перебувають в індивідуальній приватній власності, їх загальна кількість за період 1970 — 1986 рр. зросла майже вдвоє і перевищила 12 млн. Звичайно, частка таких підприємств у загальному виробництві не значна — приблизно б відсотків реалізованої продукції. Проте з точки зору виявлення перспектив економічного розвитку це свідчить, що приватно-трудова власність, на якій ґрунтується діяльність зазначених підприємств, кількісно зростає.
Близькими до підприємств, заснованих на приватно-трудовій власності, за своїм економічним змістом є так звані партнерські фірми, якими володіють дві особи або більше. Діяльність їх поєднує функції виробника і власника [10, c.24-25].
В економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма власності, частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.
Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.
Принципово інші процеси відбуваються в країнах, що утворилися на місці колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності, інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенційних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з'явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об'єктивною основою процесу формоутворення власності.
У країнах, де утвердилася командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідного зв'язку зі станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах економічної системи [13, c.69].
Аналізуючи питання історизму приватно-підприємницької форми власності капіталу, яка визначає структуру та основну спрямованість розвитку всієї системи суспільно-політичних, соціальних і виробничих процесів, слід пам'ятати про складні й суперечливі процеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв'язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація — на форму багатства, домінуючий об'єкт власності. На цьому ґрунті формується духовна власність суспільства, що дає поштовх нагромадженню його інтелектуального потенціалу. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва духовна власність не може розвиватися на суто приватній основі.
Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово перетворюється на головний виробничий ресурс пост Індустріального суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об'єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару-послуги, що є об'єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Більше того, відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей — власників інформації. Для захисту Інтелектуально-інформативної власності приймаються відповідні законодавчі акти та встановлюються спеціальні правові норми.
З іншого боку, Інформація стимулює і зворотний процес — не зміцнення, а навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов'язано зі специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від звичайного товару інформація у процесі виробничого споживання не зникає. При продажу вона не відчужується від свого власника, останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Він може продати ЇЇ вдруге. Те саме може зробити І покупець.
Американський учений О. Тоффлер зазначає, що для індустріального суспільства головним натурально-речовим елементом у структурі власності була власність на землю, споруди, заводи, машини, засоби промислового виробництва, а в умовах переходу до інформаційного суспільства основою власності в США стає неречова субстанція. Це принципово нова форма власності. Проте для виробничої реалізації інформативної власності потрібні також матеріальні засоби виробництва [5, c.74].
Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приватної власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принципово іншим системоутворюючим структурам.
Однак сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування адміністративно-командної системи на шляху до соціально орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності. Світовий досвід показує, що роздержавлення — це загальноекономічний процес.
Зауважимо, що не слід ототожнювати роздержавлення власності з приватизацією. Процес роздержавлення як комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища, відбувається як у межах державної власності, так і пола ними.
Приватизація є радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної.
Зазначені процеси відбуваються суперечливо, із соціальними загостреннями, потребують значних матеріальних, фінансових, організаційних, Інтелектуальних зусиль тощо. Однак це необхідні заходи, рішучість і послідовність у проведенні яких, зрештою, приведуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціально орієнтованого суспільства.
Розділ 2. Аналіз підприємств в Україні за формами власності 2.1 Поняття, види та організаційні форми підприємств
Актуальність цієї теми обумовлено особливостями економічних i соціальних функцій підприємства в економічній системі, а саме: функцій товаровиробника, що задовольняє суспільні потреби в продукції, роботах i послугах.
До 2004 р. це питання регулювалося Законом України від 27.03.91 р. № 887-XII «Про підприємства в Україні», який визначав види i організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації та ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки.
Відповідно до Прикінцевих положень Господарського кодексу, прийнятого 16.01.2003 р., вищезазначений Закон втратив чинність з 01.01.2004 р.
На сьогодні питання щодо видів та організаційних форм підприємств регулюється Господарським та Цивільним кодексами, а саме: главою 7 Господарського кодексу та главами 7, 8 Цивільного кодексу. Правова позиція законодавця щодо визначення поняття «підприємства» за нормами Господарського кодексу майже нічим не відрізняється від позиції, викладеної законодавцями ще в 1991 р.
Так, відповідно до ст. 62 Господарського кодексу підприємство — самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
продолжение
--PAGE_BREAK--Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так i для некомерційної господарської діяльності.
Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
Із вищевикладеного випливає, що за нормами нового господарського законодавства підприємство може i не бути суб’єктом підприємницької діяльності, що спростовує практику, відповідно до якої підприємства визнавалися суб’єктами підприємництва.
Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
· приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);
· підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
· комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
· державне підприємство, що діє на основі державної власності;
· підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).
В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.
Згідно з нормами Конституції України як основного закону в Україні існують три форми власності: загальнодержавна, комунальна та приватна. Зі змісту ст. 63 Господарського кодексу випливає, що в Україні існує й колективна власність. Таке неузгодження правових норм можна назвати колізією.
Залежно від способу створення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством i формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.
Корпоративне підприємство створюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, а також на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.
Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть відноситися до малих, середніх або великих підприємств.
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Нацбанку України щодо гривні.
Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1000 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро за середньорічним курсом Нацбанку України щодо гривні.
Усі інші підприємства визнаються середніми.
У випадках існування залежності від іншого підприємства (вирішальна залежність — це встановлення між підприємствами відносин контрольного підпорядкування за рахунок участі контролюючого підприємства в статутному фонді іншого підприємства) таке підприємство буде визнаватися дочірнім.
Майже кожний вид підприємства науковці умовно поділяють на певні підвиди, а саме:
підприємства, що здійснюють діяльність на основі державної власності:
· державне унітарне — це підприємство, що створюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, i входить до сфери його управління;
· державне комерційне — це підприємство, яке є суб’єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва i несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з Господарським кодексом та іншими законами;
· казенне — це підприємство, що створюється за рішенням Кабінету Міністрів України в галузі народного господарства (наприклад, коли законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам);
підприємства, що здійснюють діяльність на основі комунальної власності:
· комунальне унітарне (комерційне, некомерційне) — це підприємство, що створюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності i входить до сфери його управління;
підприємства, що здійснюють діяльність на основі колективної власності:
· кооператив — добровільне об’єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що ґрунтується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі в його діяльності;
· підприємство споживчої кооперації — це споживче товариство — самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об’єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних i соціальних інтересів;
· підприємство об’єднань громадян та релігійних організацій — унітарне підприємство, засноване на власності об’єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань;
підприємства, що здійснюють діяльність на основі приватної власності:
· приватне підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства;
інші види підприємств:
· фермерське господарство — форма підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції;
· орендні підприємства — підприємства, створені орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності;
· підприємства з іноземними інвестиціями — підприємства будь-якої форми власності, у яких статутний фонд (іноземна інвестиція) становить не менш як 10%;
· іноземні підприємства — це організаційно-правова форма підприємства, статутний фонд якого (іноземна інвестиція) становить 10%.
Крім того, в Господарському кодексі визначено поняття «господарські товариства» — це підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна i участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.
Відповідно до ст. 80 Господарського кодексу до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
Акціонерним товариством (закритим чи відкритим) є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, i несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.
Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, i несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю внесли свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів i яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.
Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства i несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.
Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність i несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).
Для порівняння: нормами Цивільного кодексу передбачено підприємницькі (господарські товариства та виробничі кооперативи) та непідприємницькі (споживчі кооперативи, політичні партії, громадські організації тощо) товариства.
2.2 Особливості правового регулювання відносин власності в Україні Наша держава, як ми звикли це чути, ніколи не відрізнялась досконалістю і внутрішньою узгодженістю власного законодавства. Якнайяскравіше про це може свідчити правова “реформа”, що відбувається упродовж останніх пару років: парламент один за одним приймає фундаментальні законодавчі акти, які у більшості випадків багато в чому один одному суперечать.
Напевне, не буде перебільшенням твердження про те, що чи не найбільш постраждалим від постійної критики і дискусій став новий і перший в Україні Господарський кодекс, прийнятий 16 січня 2003 року і вступив в силу на початку поточного року. На сьогоднішній день існують дві головні причини такого неоднозначного сприйняття правового акту. Перша з них – груба неузгодженість кодексу з діючим законодавством. Цю причину пояснити легко, адже з моменту розробки кодексу і до його прийняття сплинуло чимало часу, за який багато нормативно-правових актів, на підставі яких і сформовано кодекс, було поправлено або змінено; водночас парламенту не вистачило зосередженості і терпіння для того, щоб паралельно вносити зміни до проекту кодексу. А, отже, його норми були “воскрешенні” з минулого і зайняли своє місце поряд з оновленими положеннями законодавства.
Друга причина породжена доктринальним сприйняттям системи правового регулювання майнових відносин. Справа в тім, що традиційно в нашій державі, як і в більшості держав континентальної правової сім’ї, зобов’язальні відносини між фізичними та юридичними особами (тобто ті, що пов’язані з різного роду зобов’язаннями, порядком укладання, виконання, зміни і розірвання договорів) регулювалися інститутами цивільного права, кодифікованими у Цивільному кодексі. Натомість дублювання цих інститутів у положеннях Господарського кодексу призвело до плутанини: яким же кодексом керуватися? (до речі це питання досі залишається дискусійним), і, як наслідок, — до негативного сприйняття документу.
Що ж пропонує нам Господарський кодекс України? У його преамбулі зазначено: “Господарський кодекс України відповідно до Конституції України встановлює правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб’єктів господарювання різних форм власності.” Мета кодексу – забезпечити зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, утвердження суспільного господарського порядку в економічній системі України…
Як планувалося, розмежувати сферу дії Цивільного і Господарського кодексу повинна окрема норма, що визначить предмет регулювання ГК України. В Розділі I “Основні засади господарської діяльності” встановлюється, що кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин в сфері господарювання.
Ключовим поняттям цього положення є термін “господарювання” та “господарська діяльність”, які розшифровуються як діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Водночас, стаття 4 Господарського кодексу зазначає, що не є предметом регулювання кодексу майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України. ЦК України в свою чергу регулює відносини, що виникають між особами, наділеними цивільно-правовою дієсуб’єктіністю, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
З інститутів ЦК України вбачається, що деякі види зобов’язальних відносин, які ним регулюються, безпосередньо пов’язані з реалізацією продукції, виконанням робіт та наданням послуг вартісного характеру – що, відповідно до ГК, є предметом регулювання Господарського кодексу. В той же час п. 2 статті 4 ГК України визначає, що навіть якщо під предмет регулювання ГК і не підпадають відносини, урегульовані ЦК України, все одно їх особливості визначаються саме ГК України. Таким чином, можемо спостерігати абсолютну плутанину – з одного боку Господарським кодексом не регулюються майнові відносини, а з іншого боку, саме цей кодекс встановлює особливості їх регулювання, відповідно норми ГК є спеціальними по відношенню до норм ЦК, що майже блокує застосування ЦК в регулюванні майнових відносин. Парадоксально, але факт.
Господарський кодекс містить положення, які закріплюють основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання. Одним з таких напрямів є антимонопольно-конкурентна політика, вихідні засади якої знайшли відображення в главі 3 ГК України, що має назву “Обмеження монополізму та захист суб’єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції”. Норми даної глави містилися в Законі України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції” від 1998 року.
На момент прийняття кодексу цей закон втратив чинність, оскільки 11 січня 2002 року його замінив закон “Про захист економічної конкуренції”, докорінно змінивши в порівнянні з попереднім законом, а, отже, і кодексом, регулювання таких правопорушень в сфері конкуренції як антиконкурентні дії органів державно влади, зловживання монопольним положенням на ринку, антиконкурентні узгоджені дії тощо. Таким чином, вбачається абсолютна неузгодженість кодексу з чинним актиконкурентним законодавством.
Кодекс поділяє господарську діяльність на комерційну – підприємництво, і некомерційну, що здійснюється суб’єктами господарювання для досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. Одним із суб’єктів господарювання відповідно до ГК є підприємство.
Господарський кодекс зберіг усю існуючу на сьогоднішній день різноманітність форм і видів підприємств, та об’єднань підприємств. Так, нормами кодексу урегульована діяльність державних та комунальних унітарних підприємств, державних комерційних та казенних підприємств, господарських товариств (до речі акціонерні товариства в кодексі так і залишаються поділеними на відкриті і закриті, на відміну від Цивільного кодексу). Врегульована діяльність виробничих і споживчих кооперативів, підприємств об’єднань громадян і релігійних організацій.
Окремої уваги заслуговує визначення приватного підприємства, яке міститься у статті 113 ГК України. Відповідно до кодексу приватним визнається підприємство, що діє не на основі приватної власності однієї фізичної особи, як це було раніше, а на основі приватної власності однієї або кількох фізичних осіб, а також приватної власності суб’єкта господарювання — юридичної особи. По суті, коло засновників ПП було розширене, що дає змогу застосовувати таку схему утворення підприємства, коли засновники зможуть обмежити свою відповідальність виключно майном підприємства, що закріплено за ним у статуті, тобто активами, і, окрім цього, не мати клопоту з розміром і порядком формування статутного фонду, що має місце при заснуванні господарського товариства.
продолжение
--PAGE_BREAK--