Юридична природа джерел Конституційного права
План
Вступ
1. Загальна характеристика джерел права
1.1 Поняття та ознаки джерел права
1.2 Види джерел права в різних правових системах
2. Особливості джерел конституційного права
2.1 Поняття та зміст джерел конституційного права в різнихправових системах
2.2 Види джерел Конституційного праваУкраїни
3. Джерела конституційного права в Україні
3.1 Конституція УНР 1918 р. — перший документ Конституційногоправа України
3.2 Динаміка джерел Конституційного права України
3.3 Конституційні закони як джерелаконституційного права
Висновки
Списоквикористаної літератури
Вступ
Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участюгромадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням(санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражаєтьсяу формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.
Головне призначення правотворчості — встановлення нових правовихнорм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак,вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.
Законотворчість — важлива складова частина правотворчості, яказакінчується прийняттям законів. Результат правотворчості — всі нормативно-правовіакти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складноїдіяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державноїадміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.
У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий органдержави — Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію, тобто виключнеправо на прийняття законів і коло повноважень щодо їх прийняття, передбачені Конституцієюта іншими законами, її законотворчість — провідна частина правотворчості і основноїконституційно-правової форми прийняття законів державою.
З огляду на важливість і місце такої галузі праваяк конституційне право в загальній системі права країни, необхідно зазначити, щоправотворчість саме в цій галузі багато в чому визначає основні інституційні таорганізаційні механізми держави в цілому.
Метою роботи є визначення юридичної природи джерел конституційного права та їх значення в системі права України.
Виходячи з мети роби були поставлені наступні завдання:
‒ визначити сутність та ознаки джерел права;
‒ проаналізувати особливості джерел конституційногоправа;
‒ проаналізувати особливості появи джерел конституційногоправа в різних праових системах;
‒ визначити види джерел конституційного права України;
‒ проаналізувати процес становлення джерел конституційногоправа України.
Об’єктом дослідження є система джерел конституційногоправа.
Предметом дослідження виступає процес появи тамеханізм правового регулювання джерел конституційного права.
/>1. Загальнахарактеристика джерел права/>1.1 Поняття та ознаки джерелправа
Розглядаючи об'єктивне право, необхідно одним з перших розглянутипитання про джерела права. Походження самого цього терміну пов'язують із творчістюТита Лівія, який, вказуючи у своїй історії Риму на закони XII таблиць, сказав, щоці закони становлять джерело всього публічного і приватного права.
Найчастіше під джерелами права вчені-правники розуміють ті форми,в яких закріплюються загальнообов'язкові правила поведінки, тобто правові норми,які, власне, складають об'єктивне юридичне право. Тобто, під джерелами права слідрозуміти форми об'єктивізації правових норм, які служать ознаками їхньої обов'язковостів даному суспільстві і в даний час.
Не слід плутати поняття джерела права, як ознаки загальнообов'язковостіправової норми, з поняттям джерела, як засобу пізнання права, з поняттям історичногопам'ятника, в цьому розумінні вказаний термін вживається в історичних та історико-правовихнауках. Ці поняття можуть збігатися, але цей збіг випадковий і не випливає з їхньоїсуті. Так, якщо взяти текст якогось нормативного акту, то цей нормативно-правовийакт є, одночасно, джерелом права у суто юридичному розумінні і джерелом нашого пізнанняпро право. Але, якщо ми не маємо тексту нормативно-правового акту, а дізнаємосяпро його зміст з інших джерел, то цей акт все-таки буде джерелом права, але вжене джерелом нашого пізнання про право. Так само, не слід розрізняти поняття джерелаправа, як ознаки його загальнообов'язковості, з поняттям про те, звідки беретьсяі чим визначається саме поняття та зміст правової норми. Так, не можна визнаватизакон силою, яка творить право, оскільки закон чи інший нормативно-правовий актце тільки форма, в якій право, що твориться різними елементами суспільної свідомостіта суспільного буття, знаходить свій зовнішній вираз. Законодавець не свавільнотворить право, він не може встановлювати норми, які не відповідають реально існуючимсуспільним відносинам, не обумовлені всім ходом суспільного розвитку. Закон, якиймістить такі положення, залишається тільки декларацією, яка позбавлена практичногозначення. Тому, законодавець не є джерелом права в розумінні сили, що його створює.Питання про джерела права, в цьому розумінні, є питання не про загальнообов'язковістьправових норм, а про фактори, які беруть участь у творенні права. Розуміючи джерелаправа в цьому значенні, слід зазначити, що загальне джерело права є суб'єктивнасвідомість. Всі інші фактори впливають на правотворчість, тільки опосередковуючисьчерез людську свідомість. Природа речей, вимоги розуму, міркування доцільності,міркування моральності — все це може обумовити створення правових норм тільки, колибуде сприйняте людською свідомістю. Але джерелом права у суто юридичному (або технічному)розумінні вона не може бути визнана, тому що суб'єктивна свідомість певної нормине є ознака її загальнообов'язковості, не є форма її об'єктивування [11].
Якщо дотримуватися цього розуміння, то джерелами права слід визнатизвичай, судову практику (або судовий прецедент), закон (або нормативно-правовийакт), нормативно-правовий договір, релігійні канонічні тексти та міжнародно-правовіакти. Не можна, наприклад, визнати джерелом права природу речей, вже хоча б тому,що природа ця різними людьми розуміється по різному, і питання про те, яке з цихрізноманітних розумінь є загальнообов'язковим, може бути вирішене тільки у порівнянніз якимось із вказаних джерел права. Саме те розуміння, яке виразилося у цих формах,є загальнообов'язковим. На цих же підставах не слід вважати джерелами права поняттясправедливості чи науку права.
Правовий звичай — це одне з джерел права, звичаєве право — цеокремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве правоє первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аждо появи писемності і появи нового виду права — закону, або писаного права. Проте,тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права. Тільки теоретики такзваної “історичної школи права”, яка існувала в XIX столітті, переконливо довеливажливість і значення правового звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головнувідмінність звичаєвого права і закону. Творцем першого є не держава, а саме суспільство,його основою є правова свідомість широких народних мас. Отже, характерними ознакамизвичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права, або правовізвичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєвеправо є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвогоправа можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації,не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воновизнається правом у масовій свідомості і масово виконується. Проблема звичаєвогоправа є однією з найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві. Звичаєвеправо не приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правовихзвичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування поміж правовим звичаєм тазвичаєм побутовим, немає також одностайності і щодо самого походження та характернихрис звичаєвого права. В цілому ж, можна дата таке визначення правового звичаю — це норма позитивного права, що виникла самостійно, без державно-владної волі чисанкції з боку держави, з правосвідомості всього народу або певних суспільних групта набула юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як обов'язкової[11].
Договір як джерело права також має тривалу історію і певне використанняі поширення у сучасному правовому житті. Значна правотворча роль належить договоруще з часів родового ладу і процесу становлення держави. Саме тоді взаємовідносиниміж окремими групами людей, які складали певні роди чи племена, базувалися або творилисяна договірних засадах, коли шляхом договірних відносин погоджувалися і встановлювалисяпевні правила мирного співжиття. Ще римські юристи вважали, що виникнення законута звичаю обумовлене саме договором-погодженням громадян, який у випадку законупроявлявся у голосуванні, а у випадку правового звичаю — у мовчазній згоді. І вдавні часи, і на сучасному етапі правотворча роль договорів найяскравіше проявляєтьсяв галузі міжнародного права, тобто права, яке регулює взаємовідносини між незалежнимиодна від одної державами. Володіючи суверенітетом, держави не мають над собою якоїсьвищої влади, вони не мають ані спільного державного апарату, ані єдиного законодавчогооргану, який би мав право видавати обов'язкові для держав правові норми, ані суду,який би з власного права та без попередньої їхньої згоди розв'язував спори і конфліктиміж ними. Проте, все це не виключає впорядкованості міжнародних, або, власне, міждержавнихвідносин й існування міжнародного ладу, який є доволі стабільним. Отже, виходить,що відсутність в міжнародному житті законодавчої влади не виключає можливості твореннята фактичного панування правових норм у відносинах міжнародного характеру. Джереламиміжнародного права вважаються міжнародний правовий звичай та спільне рішення, тобтоміжнародний договір. Для виникнення і чинності цього права найважливіше значеннямає той факт, що держави самі визнають його необхідність та вважають своїм обов'язкомпідпорядковуватися і виконувати норми міжнародного права. Міжнародні договори, особливодвосторонні, за винятком суто політичних та договорів, які регулюють державні кордони,мають нормативний характер, тобто встановлюють правила поведінки. Тобто, у сучаснихміжнародних відносинах договори мають значення законів. Ними встановлюються точніоб'єктивні норми права, які кожен з учасників договору зобов'язується виконувати,здебільшого на своїй території, стосовно другої сторони — держави — та, у відповіднихвипадках, стосовно громадян цієї держави. При цьому, також слід зазначити, що міжнароднеправо регулює найрізноманітніші проблеми, що стосуються різних галузей права — цивільного,кримінального, торгового тощо. На нинішньому етапі можна стверджувати чітку тенденціюрозвитку міжнародного права, визначальним джерелом якого є договір; роль міжнародногоправового звичаю, як такого, якому бракує точності змісту та юридичної оформленості,постійно зменшується. Але договір на сучасному етапі розвитку суспільства має значенняне тільки в міжнародному житті. Важливу роль в регулюванні трудових відносин відіграєдоговір між власником підприємства або уповноваженим ним органом та трудовим колективом,тобто всіма робітниками та службовцями даного підприємства, тобто колективний договір.В цілому, договори базуються на диспозитивних нормах права, тобто на нормах, якінадають можливість учасникам правовідносин самим домовитися про взаємні права іобов'язки. У правовому житті є два види договорів: договори-угоди та нормативнідоговори, останні є джерелом права. Судовий, або адміністративний прецедент — церішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний органдержави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ умайбутньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалиниу правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин,а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційногоформулювання правових норм. Судовий прецедент як джерело права притаманний англосаксонськійправовій системі [14].
Релігійно-канонічні тексти — це норми певних релігій, які закріплюютьсяу відповідних канонічних текстах та книгах, які регулюють правові відносини суб'єктівправовідносин, незалежно від їхньої приналежності чи неприналежності до даної релігійноїконфесії. Це джерело права притаманне для релігійно-общинної правової системи абодля релігійних систем права, найбільш поширеним видом яких є система ісламськогоправа. В Україні це джерело права практично не застосовується.
Міжнародно-правові акти — це норми міжнародного співтовариства,які поширюються на територію держави після відповідної ратифікації цих актів відповіднимидержавними органами. Це ввесь корпус документів з прав людини тощо. 1.2 Види джерел права в різних правових системах
Можна виділити два шляхи формування права: — через норми, щовиходять від держави;
через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальнихгруп, наприклад, купців, релігійних об'єднань, церкви тощо) і підтримувані державою.
Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правовізвичаї, які записувалися, об'єднувалися в особливі списки. У результаті цього з'явилосязвичаєве право — система норм, що грунтується на звичаї, регулює суспільні відносинив державі, у певній місцевості або етнічній чи соціальній групі.
У різних народів світу позначилися різні провідні елементи соціально-юридичногозмісту права: прецедент, релігійна норма, норма-звичай, закон, котрі у ході подальшогорозвитку народів і держав призвели до формування відрізнених одна від одної національнихправових систем та 'їхніх типів. Типами (сім'ями) правових систем почали називатиправові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні елементи,у тому числі спільне джерело (форма), права: закон (нормативно-правовий акт), судовийпрецедент, релігійна норма, норма-звичай.
Перші письмові пам'ятки права давнини (Закони Ману, Закони XIIтаблиць, Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя («Салічна правда»,«Російська правда» та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судовихпрецедентів і прямих законодавчих положень.
У первісному суспільстві позначилися контури правосудної діяльності,при якій регулювання здійснювалося за схемою: норма (звичай) плюс індивідуальнерішення (рішення родових зборів, старійшин, «судів»). Так поступово формуютьсясудові прецеденти — рішення у конкретних справах, які у процесі повторення ситуаційнабували значення зразків, моделей, ставали загальною нормою. Вони стали провісникамипрецедентного права — в Англії, СІЛА, Канаді, Австралійському Союзі (англо-аме-риканськийтип правової системи).
У країнах континентальної Європи з розвитком писемності порядзі звичаєвим правом виникають норми права, встановлені актами короля, князя, їхчиновників, які йменуються законами (законодавче право) — у Франції, Іспанії, Австрії,ФРН (романо-германський тип правових систем).
У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) важливу роль уформуванні права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер відіграють норми релігіїв релігійно-доктринальній інтерпретації (релігійно-традиційні правові системи)[11].
У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася напідґрунті норм-звичаїв і традицій общинного побуту (традиційно-общинне право) — традиційно-общинні правові системи.
Нині розрізняють два класичних типи правових систем. Один — романо-германський,або континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.) — у якому переважає нормативно-правовийакт. Тут право виступає переважно у формі закону. Другий — англо-американський,або загальне право (Англія, СІНА та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту,тобто судовому рішенню, присвяченому конкретній справі, яке стає зразком, прикладомдля схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють змішаний (скандинавські талатиноамериканські групи правових систем) і традиційно-релігійний типи правовихсистем. Останній тип поділяється на підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи- китайська, японська), релігійно-общинний (мусульманські, індуські, іудейські,християнська групи), звичаєво-общинний (африканська група).
джерело право конституційне україна
Корені українського права просліджуються у романо-герман-ськомутипі правової системи (див. розділ V «Основні типи правових систем світу (Загальнепорівняльне правознавство»).
/>2. Особливостіджерел конституційного права/>2.1 Поняття та зміст джерелконституційного права в різних правових системах
Конституційне право в кожній зарубіжній країні — це основоположна,фундаментальна галузь усієї національної системи права. Як і будь-яка Інша галузьправа, вона становить сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють економічну,політичну й соціальну основи держави; права та обов'язки громадян (підданих); формиправління, державного устрою; політичний режим; організацію, компетенцію і порядокдіяльності вищих і місцевих органів державної влади й управління; виборче правоі виборчу систему. Ці норми встановлюються органами вищої державної влади і виражаютьволю панівних соціальних верств суспільства. Такі правові норми закріплюються всистемі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.
Визначаючи предмет державного права як галузі в системі національногоправа, слід звернути увагу на те, що всю сукупність норм державного права поділенона окремі групи норм — певні правові інститути зі стійкою сукупністю одноріднихнорм, які регулюють конкретний вид суспільних відносин. Це зумовлює структуру державногоправа як галузі відповідної національної системи права [3].
Конституційно-правові відносини, їх предмет і склад. Конституційнеправо, як і будь-яка галузь національного права, має свій окремий об'єкт регулювання.Це усталена сукупність різноманітних суспільних відносин, які складаються у процесіздійснення державної влади, її формування та взаємодії між законодавчою, виконавчоюта судовою гілками влади. Ці відносини набувають правового характеру і перетворюютьсяна конституційно-правові, оскільки вони врегульовані нормами конституційного права.
Суб'єктами конституційних правовідносин вважають таких учасниківсоціальних зв'язків у сфері здійснення державної влади, які мають конституційнуправосуб'єктність і відповідний правовий статус. Традиційно — це глава держави(президент, монарх, президія представницького органу влади); парламент, його палати,голови палат, депутати; уряд, прем'єр-міністр, міністерства, центральні відомства,міністри; органи конституційного нагляду, конституційний суд; місцеві органи владита управління, муніципалітети; федеральні органи державної влади; громадяни (піддані).
Значна кількість конституційних правовідносин існує у федеративнихдержавах між союзом в особі його органів державної влади та окремими суб'єктамифедерації, між окремими членами федерації тощо. Між центральними органами державноївлади та муніципалітетами конституційні правовідносини складаються через здійснення«адміністративної опіки», внаслідок розпуску муніципалітетів, усуненнявід посади мерів, при вирішенні муніципальних спорів тощо [4].
Чільне місце посідають конституційні правовідносини між громадянами(підданими), з одного боку, та центральними органами державної влади — з іншого,які виникають під час виборів, проведення референдуму чи плебісциту, при запровадженніу життя народної ініціативи. Не менш важливе значення мають конституційні правовідносини,що складаються між громадянами та муніципалітетами на виборах до органів місцевогосамоврядування, при відкликанні членів муніципальних рад тощо. Об'єкт конституційнихправовідносин — це різного роду обставини, або фактичні умови, що потребують юридичногоопосередкування. В юридичній науці під об'єктом правовідносин розуміють два йогорівні (аспекти): безпосередній і зовнішній. Об'єктом конституційних правовідносинє те, на що спрямований правовий вплив у конкретному соціальному зв'язку. Такимиоб'єктами є воля і свідомість суб'єктів — учасників правовідносин. До об'єктів конституційнихправовідносин належать законодавча, установча, контрольна діяльність представницькихорганів влади, правотворча діяльність уряду, вибори представницьких органів держави,референдум, порядок здійснення прав і свобод громадян, нагляд і контроль за місцевимиорганами влади та управління.
Розкриваючи сутність і зміст конституційних правовідносин, необхіднозвернути увагу на те, що вони, на відміну від інших, завжди мають політичний характер,оскільки всебічно пов'язані з різноманітною діяльністю держави.
Отже, конституційні правовідносини, що складаються у порядкуздійснення державними органами своїх повноважень, однозначно мають політичний характер.Саме така властивість конституційних правовідносин визначає їх фундаментальну природуй особливе місце в системі правовідносин.
Джерела конституційного права. Джерелами конституційного правав зарубіжних країнах є нормативні акти, що містять норми, які регулюють конституційно-правовівідносини. Головним джерелом цієї галузі права в переважній більшості країн (винятокстановлять деякі мусульманські держави) — є конституція — Основний закон. Зумовленоце не тільки верховенством цього нормативно-правового акта в загальній системі правовихджерел. Це Пов'язано також і з тим, що саме в конституції зафіксовано основні праваі свободи, принципи суспільного і державного устрою. У конституції дістають відбитокі закріплення ті цінності й ціннісні орієнтири, що визначають (або мають визначати)суспільний і державний розвиток. Конституція фіксує, таким чином, принципи, якихзобов'язані дотримуватися у своїй повсякденній практичній діяльності всі суб'єктиконституційного права, починаючи від індивіда і закінчуючи державою (або навпаки- починаючи з держави і закінчуючи індивідом). Конституційні принципи лежать в основіпобудови всієї системи права і багато в чому визначають характер галузей, що їїутворюють. До інших джерел належать:
1) конституційні закони (вносять зміни до конституції або доповнюютьїї);
2) органічні законі (приймаються на основі бланкетних, тобтовідсилочних, норм конституції, зазвичай регулюють будь-який інститут конституційногоправа в цілому). Ці два види законів приймаються в ускладненому порядку;
3) звичайні закони (регулюють окремі питання, наприклад, законпро вибори президента);
4) надзвичайні закони (відповідно до самої конституції, ці закони можуть відхилятися від ҐІ положень, але приймаються тільки на короткий термін,зазвичай на кілька місяців, хоча і з правом парламенту продовжити цей термін);
5) внутрішньодержавні публічно-правові договори;
6) регламенти парламентів і їх палат, що встановлюють внутрішнюорганізацію і процедуру роботи цих органів. Вони приймаються або у формі постановкожною палатою для себе і не вимагають схвалення іншої палати (Німеччина), або уформі закону при однопалатному парламенті (Китай);
7) акти глави держави і виконавчої влади (укази монархів, декретипрезидентів, постанови уряду, акти міністрів деяких відомств, наприклад, постановицентральної виборчої комісії про порядок складання списків виборців). Особлива рольсеред актів виконавчої влади належить актам, що мають силу закону (вони видаютьсяна основі делегування повноважень парламентом, як, наприк лад, у Великобританії),або на основі регламентарної влади, яка за конституцією належить уряду (Італія),або відповідно до над звичайних повноважень президента (Франція);
8) акти органів конституційного контролю (конституційних судів,конституційних рад та ін.), які дають офіційні тлумачення Конституції, визначають,чи відповідають конституції ті або Інші закони;
9) судові прецеденти (особливо в англосаксонському праві) — рішеннясудів вищих інстанцій, які публікуються ними і стають основою для прийняття іншимисудами аналогічних рішень у подібних справах;
10) конституційний звичай — створене в практиці єдиноподібноїдіяльності органів держави правило, яке має усний характер, спирається на консенсус(згода) учасників відносин і не користується судовим захистом у разі його порушення[15];
11) релігійні джерела, особливо в монархічних державах з феодальнимиі родовими пережитками, зокрема з питань про престолонаступництво. В деяких мусульманськихкраїнах конституцію замінює Коран — священна книга, що містить, як вважають, записпроповідей пророка Мухаммеда, в інших країнах Ко ран вважають актом, вищим за конституцію;
12) правова доктрина (рідко і лише в окремих країнах суди грунтуютьсвої рішення з конституційних питань не тільки на правових актах, а й на працяхвидатних юристів, фахівців конституційного права);
13) міжнародно-правові акти, наприклад, Європейська конвенціяпро права людини 1950 року, Договір ФРН і НДР про процедуру об'єднання Німеччиниі про проведення виборів у парламент 1990 року, Маастрихтський договір 1992 рокупро створення Європейського Союзу. Ратифікації цього договору передували переглядиконституцій цілої низки держав (Франції, ФРН, Ірландії та інших членів ЄС);
14) на локальному рівні — в суб'єктах федерації, автономних утворенняхдіють свої джерела конституційного права (наприклад, конституції штатів США, конституціїкантонів Швейцарії, конституції автономних республік Росії). В містах зазвичай єсвої міські статути, хартії міст, що регулюють місцеве самоврядування;
15) у державах із тоталітарними режимами найважливіше конституційне(і навіть надконституційне) значення мають акти (партійні документи) правлячих(єдиних) партій.
Конституція є стрижнем правової системи будь-якої демократичноїдержави. Прогресивні ідеї конституціоналізму як політичної системи, що спираєтьсяна конституцію, зародилися за умов феодалізму і були альтернативою необмеженомуправлінню монархів. Появу перших конституцій спричинили буржуазні революції і поваленняфеодалізму. Вони були покликані юридично оформити перемогу буржуазії і закріпитиоснови нової соціально-економічної та політичної організації суспільства з часівприйняття перших конституцій і донині зарубіжні конституції еволюціонували в бікдемократизації конституційного матеріалу і ускладнення обсягу конституційного регулювання[5].
Нині у зарубіжних країнах діють конституції, які були прийнятіза самих різних часів: Конституція США 1787 р" Конституція Французької Республіки1958 р., Конституція Куби 1976 р., Конституція КНР1982 р., Конституція РеспублікиБолгарія 1991 р., Конституція Російської Федерації 1993 р. тощо. Конституція СШАє найдавнішою з нині діючих конституцій у світі, і її недаремно називають юридичноюбіблією. Закономірно постає питання, як за сучасних умов в обстановці, що постійнозмінюється і в кожній країні, й у світі в цілому, можуть діяти співзвучні конституційніположення, прийняті у ХУШ-ХІХ ст. і наприкінці XX ст.? Це досягається завдяки внесеннюпоправок, доповнень і змін, а також тлумаченню конституційних положень органамиконституційного контролю (нагляду).
Конституцію можна розглядати і у матеріальному, і у формальномузначеннях. Під конституцією у матеріальному значенні розуміють писаний акт, сукупністьтаких актів або конституційних звичаїв, які закріплюють права та свободи людиний громадянина, основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою,організацію влади й управління на місцях, державну символіку та столицю. Конституціяу формальному значенні — це закон або кілька законів, які мають найвищу юридичнусилу щодо решти за* — конів даної країни. У цьому полягає юридична сутність конституції.
Для зміни конституції чи доповнення н, на відміну від звичайнихзаконів, встановлено особливий ускладнений порядок. Як правило, він закріпленийу тексті конституції (див., наприклад, ст. V Конституції США, ст.89 КонституціїФранцузької Республіки, ст.5 Конституції Республіки Болгарія, ст, 64 КонституціїКНР). Особливий порядок зміни конституції зумовлений тим, що вона закріплює основоположнізасади життєдіяльності людини і суспільства. Можна сказати, що кожна конституціятримається на «трьох китах»: а) правах і свободах людини; б) формах власності- наріжному камені суспільного ладу, в) організації верховної влади. Характер ірівень у сіх інших блоків суспільних відносин, що регулюються як самою конституцією,так і нормами інших галузей права, залежать від того, що являють собою ці три основоположніконституційні засади. Отже, не випадково у багатьох країнах конституцію називаютьосновним законом, законом законів, найвищим авторитетом усього законодавства. АкадемікС.С. Алексєєв порівнює (цілко м слу шно, як на нашу думку) конституцію з камертоном,за допомогою якого має бути налагоджено все правове й політико-державне життя країни[3].
У підготовці та прийнятті конституцій беруть участь найрізноманітнішісоціально-класові, політичні, національні, релігійні та інші спільності й групи.Тому в кожній конституції знаходить відображення узгодження соціальних, економічних,політичних, національних та інших інтересів різних верств суспільства. Поряд з тим,аналізуючи соціально-політичний аспект зарубіжних конституцій, не можна не враховуватиі той факт, що на певних історичних етапах розвитку будь-якої країни якісь політичнісили домінують, а інші залишаються в тіні (у стадії становлення, розмежування тощо).Отже, конституція на момент її прийняття — це не тільки підсумок узгодження інтересівусіх верств суспільства, а й відображення співвідношення політичних сил у країні.У цьому полягає соціально-політична сутність будь-якої конституції. Ще в серединіXIX ст. таку думку першим у науці висловив німецький вчений-соціаліст ФердінандЛассаль. Він наголосив, що «конституція тоді лише міцна і має значення, колиє точним відбиттям реальних співвідношень суспільних сил».
Із розвитком суспільства і через мінливе співвідношення політичнихсил у ньому деякі конституційні положення можуть застарівати, а інші взагалі стаютьнеможливими для реалізації. Таким чином, частина конституційних норм є фіктивною.Це становище характерне для держав з авторитарним політичним режимом, але інколитрапляється і в демократичному суспільстві. Наприклад, ст.38 Основного Закону ФРН1949 р. поряд з іншими принципами виборчого права проголошує принцип рівності, а«Закон про федеральні вибори в бундестаг» 1956 р. за редакцією 1993 р.дозволяє відхилення у чисельності населення виборчого округу до 33%, що є серйознимпорушенням принципу рівності [4].
У демократичних державах більшість норм конституцій є нормамибезпосередньої дії. Дана теза означає, що конституційні норми для своєї реалізаціїне потребують будь-якої конкретизації з допомогою спеціального закону чи урядовогонормативного акта, вони застосовуються безпосередньо. Так, ст.22 Конституції ІталійськоїРеспубліки говорить: «Ніхто не може бути позбавлений своєї праводієздатності,свого громадянства, імені за політичними мотивами. У разі порушення приписів даноїстатті стосовно конкретного громадянина він може звернутися до суду, посилаючисьна ст.22 Конституції Італії.
Трапляються в зарубіжних конституціях і бланкетні норми (норми-посилання),але їх значно менше. Наприклад, ст.63 Конституції Французької Республіки 1958 р.встановлює: „Органічний закон визначає порядок організації та діяльності Конституційноїради, процедуру, якої дотримуються в ній, і, зокрема, термін подання до неї протестів“.Отже, дана норма французької конституції має суто посилальний характер.
Істотною характеристикою джерел конституційного права є їхняюридична природа, елементами якої виступають:
нормативність актів;
юридична сила;
форма і структура;
дія актів у часі, просторі та за колом осіб;
засоби забезпечення реалізації актів.
Найбільш істотним елементом юридичної природи джерел конституційногоправа є їхня нормативність. Існують формальш ознаки визначення нормативності, головнимиз яких є неперсоніфікованість (безособовість, тобто невизначене коло осіб) і багаторазовадія актів (незалежно від того, були вони застосовані до конкретних життєвих ситуаційчи ні). Цим нормативні акти відрізняються від актів застосування права, які стосуютьсяконкретно вказаних фізичних чи юридичних осіб [3].
Одним із важливих елементів юридичної природи джерел конституційногоправа є їх юридична сила, під якою розуміють, звичайно, співвідношення правовихактів, їх місце в ієрархії конституційно-правових актів. Іншими словами: чим вищемісце акта в такій ієрархії, тим вища його юридична сила. Природно, найвищу юридичнусилу має Конституція України, яка стоїть на найвищому щаблі ієрархічної системиактів. Таким чином, визначити юридичну силу акта — значить встановити його місцев системі джерел конституційного права, його співвідношення з актами вище — і нижчестоячихорганів. Інколи безпідставно вважають, що юридична сила — це міра (ступінь) обов'язковостіправового акта, тобто чим вище його місце в системі актів, тим він обов'язковіший.Однак таке уявлення хибне, юридично некоректне: всі правові акти, незалежно відїх „рангу“, однаково обов'язкові.
Акти конституційного права діють в певних, встановлених законодавствоммежах. Ці межі окреслені в часі, просторі і за колом осіб, що має неабияке теоретичнеі практичне значення. Тут важливими є такі питання, як надання актам юридичної сили,визначення кола суб'єктів, на які поширюються їх дії, встановлення територіально-часовихмеж їх впливу, надання зворотньої сили, призупинення, скасування, обгрунтованістьі законність. До речі, останні питання вирішені законодавцем не досить чітко й повно,хоч про це йдеться і в Конституції, і в інших документах. Основне правило щодо законностітаке: органи держави, її посадові особи приймають акти в межах своїх повноважень.Вихід за ці повноваження є порушенням закону, що призводить до необхідності скасуватичи призупинити дефектний акт. 2.2 Види джерел Конституційного права України
У своїй сукупності джерела конституційного права утворюють складнуяк за структурою, так і за змістом ди-намічну систему, елементами якої є акти, щомістять кон-ституційно-правові норми. Множинність конституційних відносин та різноманітністьїх об'єктів обумовлюють різні види правових приписів, а відтак — різноманітністьвидів джерел конституційного права. Це зобов'язує законодав-ця дбати про форми вираженняі способи інституціоналі-зації суспільних відносин, тобто про-опосередкування цихвідносин відповідними конституційно-правовими нормами. Ось чому у більшості випадківвибір законодавця визначе-ний наперед. В законі гранично чітко вказана форма актів,які приймає той чи інший орган, а започатковує цей пере-лік найважливіший політико-правовийдокумент — Кон-ституція України.
Так, у відповідності зі ст.91 Конституції, Верховна Рада Україниприймає закони України, постанови та інші акти. Така організована визначеність формправо-творчості й правозастосування має принципове значення: Верховна Рада зобов'язанаприймати саме такі акти. Кожен із видів актів Верховної Ради має своє функціональнепризначення, закріплює (регулює) певний вид суспільних відносин. Найважливіші ізцих відносин регламентуються за допомогою законів, тобто актів нормативного характеру.Правозастосувальна діяльність знаходить своє опосередкування в актах-постановах,деклараціях, зверненнях, заявах. Практика знає випадки, коли Верховна Рада Україниприймала акти, яких немає у вка-заному переліку. Так, 12 грудня 1991 р. ВерховнаРада України прийняла застереження до Угоди про створення Співдружності НезалежнихДержав, підписаної від імені України 8 грудня 1991 р. в Мінську, в якому вона визначиласвоє ставлення до цієї організації.
В Конституції України у ст.106 є вказівка на те, що ПрезидентУкраїни на основі і на визнання Конституції і законів України видає укази й розпорядження,які є обов'язковими до виконання на території України. Кабінет Міністрів Українивидає постанови і розпорядження. Ст.144 Конституції надає право органам місцевогосамоврядування приймати рішення в межах повноважень, визначених законом.
Говорячи про згадані акти, треба мати на увазі, що не всі з нихє джерелами конституційного права. Такими є ті з них, які містять норми конституційногоправа [14].
Перше місце в цій ієрархії законів посідає конституція — основнийзакон держави, акт вищої юридичної сили, головне джерело конституційного права.
Конституційний закон — нормативно-правовий акт, який вноситьзміни і доповнення в конституцію, приймається в особливому, ускладненому порядку,має таку ж юридичну силу, що й конституція.
Теоретичною основою виділення конституційних законів в особливукатегорію є доктрина про установчу і законодавчу влади. В порядку здійснення першої- приймається конституція і поправки до неї, в порядку здійснення другої — всі іншізакони.
Органічний закон — це нормативно-правовий акт, який приймаєтьсяза прямим приписом конституції в порядку, який відрізняється від порядку прийняттяяк конституційних, так і звичайних законів.
Такі закони приймаються з питань, передбачених конституцією(закони про громадянство, про конституційний суд тощо). Як правило, конституційнізакони приймаються кваліфіковано більшістю голосів депутатів.
Звичайні закони — є джерелами конституційного права, вони приймаютьсяв порядку тієї ж законодавчої процедури, що й інші акти. Вони регулюють різноманітнівиди суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права.
Закони України, як вже зазначалось, можуть бути прийняті народнимголосуванням (всеукраїнським референдумом). Референдум — це безпосереднє волевиявленнянароду, спрямоване на встановлення, зміну чи скасування правових норм. Відповіднодо ст. І Закону України „Про всеукраїнський та місцеві референдуми“, референдум- це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішеньз важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Референдум — особливийвид правотворчості, коли верховним законодавцем* творцем права виступає сам народ,минаючи представницькі та інші органи влади.
Санкціонуючи найважливіші загальнообов'язкові правові норми,народ підтверджує свою виняткову правомочність, вирішуючи безпосередньо будь-якепитання життєдіяльності країни. Це — вираз державної волі народу, належності владив державі саме народу. Народ — носій влади, державного, народного і національногосуверенітету. Референдум, нарешті, — це свідчення зрілості суспільства, його громадян,показник демократизму ін-ститутів суспільства й держави [7].
Юридична природа актів референдуму досить багата і різноманітна.Вони можуть бути нормативно-правовими чи індивідуально-правовими, тобто міститинорми права або бути актами застосування права. Рішення, прийняті в порядку референдуму,мають найвищу юридичну силу, оскільки безпосереднє волевиявлення народу має виключатив майбутньому можливість зміни чи будь-якого коригування його державними органамиабо посадовими особами. Про це прямо говорить закон: закони, прийняті референдумом,не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути ска-сованіреферендумом, а також рішенням Верховної Ради України, прийнятим більшістю не меншяк дві третини від загальної кількості народних депутатів з на-ступним його затвердженнямна референдумі.
Іншими словами, акти референдуму володіють іму-нітетом, статусом»недоторканності": їх можна змінити чи скасувати лише референдумом. Законабо інше рішення, прийняті референдумом, вступають в силу з моменту їх опублікування,якщо в самому законі або рішенні не зазначений інший строк. Акти, прийняті референдумом,мають багато спільного з іншими акта-ми і в той же час їм притаманні особливі ознаки,що відрізняють їх один від одного та від інших конститу-ційно-правових актів.
Предметом референдуму може бути й скасування пе-вного законуабо окремих його положень. Законодавець також закріпив випадки, коли рішення можутьприйма-тись виключно референдумом. Це так званий імперативний (обов'язковий) референдум.Предметом такого референдуму є, відповідно до ст.73 Конституції України, питанняпро зміну території України.
Конституційний Суд України — важлива ланка механізму правовоїохорони Основного Закону республіки. Конституційний Суд має досить широкі повноваження.Деякі його акти можуть містити конституційно-правові норми. Йдеться про ті рішенняКонституційного Суду, які приймаються з питань невідповідності нормативно-правовихактів, що містять норми конституційного права, Конституції і законам України. Такірішення приймаються більшістю від загального складу суддів і є остаточними. Вонипороджують певні юридичні наслідки: втрачають силу (стають нечинними) нормативно-правовіакти (окремі їх положення) в разі їх невідповідності Кон-ституції і законам [8].
Рішенням Конституційного Суду властива особлива юридична сила,оскільки вони стосуються конкретних нормативно-правових актів чи окремих їх положень.У зв'язку з цим виникає ряд питань щодо юридичної сили актів Конституційного Суду,тривалості їх дії, нормативності та інших елементів їх юридичної природи.
Кількість актів Кабінету Міністрів, які є джерелом конституційногоправа, досить незначна. Це й зрозуміло: переважна більшість постанов і розпорядженьКабінету Міністрів стосується його виконавчої діяльності, Що регламентується переважнонормами адміністративного права. В той же час трапляються акти, які містять нормиконституційного права. Таким, наприклад, є «Положення про порядок легалізаціїоб'єднань громадян», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від26 лютого 1993 р. № 140.
Переважна більшість указів Президента є індивідуально-правовими,тобто такими, які не містять правових норм. В той же час практика знає немало указівПрезидента нормативно-правового характеру, що цілком узгоджується з його конституційнимстатусом. Типовими в цьому відношенні є Указ Президента — «Про порядок розглядупитань, пов'язаних з громадянством України» від 31 березня 1992 р. їх нормативно-правовийхарактер не викликає сумніву: вони неперсоніфіковані, розраховані на неодноразовезастосування, мають універсальний характер дії.
/>3. Джерелаконституційного права в Україні/>3.1 Конституція УНР 1918 р. — перший документ Конституційного права України
Насамперед слід зазначити, що вже сама структураКонституції УНР 1918 p. відповідала тим конституційним стандартам,які нині визнані міжнарод-ною юридичною спільнотою, її перший розділ містив принциповізагальні настанови: суверенітет держави; на-родний суверенітет як основне джерелодержавної влади; неподільність території України; розвиток місцевого са-моврядуванняна рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкуваннясвоїх культурних прав у національних межах.
Другий розділ Конституції також відповідав нинішнім конституційнимстандартам. Він торкався питань, пов'я-заних із правами громадян України. Виключаласьможли-вість подвійного громадянства, урівнювались у правах та обов'язках чоловікиі жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за якимпередба-чалось створення Всенародних Зборів (законодавча влада), Ради Народних Міністрів(виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювала порядок їх організаціїта діяль-ності.
Варто докладніше зупинитися, зважаючи на її унікаль-ність, насьомій главі Конституції УНР 1918 p. щодо орга-нізації національних союзів, якіоб'єднували б пред-ставників тієї або іншої національності. Органи кожного національногосоюзу розглядалися як державні. Найвищим представницьким органом були НаціональніЗбори. Націо-нальні союзи, у межах своєї компетенції, мали право видавати закони,які поширювалися на кожного з їх чле-нів. Усі суперечки щодо компетенції між національнимсоюзом, з одного боку, і державними органами та орга-нами місцевого самоврядування,з другого, повинні були вирішуватися адміністративними судами.
Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська націїмали право на організацію своїх на-ціональних союзів. Що ж до білоруської, чеської,мол-давської, німецької, татарської, грецької та болгарської націй, то їх представникиповинні були подавати до Гене-рального Суду заяву про таке об'єднання, підписануне менш як 10 тис. громадян УНР відповідної національ-ності [14].
Прийняття Конституції УНР 1918 p. завершило чер-говий етап розвиткуконституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичнийвплив на розвиток державності. 3.2 Динаміка джерел Конституційного права України
Історичні передумови розвитку конституційного процесув Україні сягають часів Київської Русі і біля його витоків лежить збірка стародавньогоукраїнського права «Руська Правда», а також відомі науковому світові пізнішіісторичні пам'ятки правової культури України — «Литовські статути», актиперіоду козацької держави Богдана Хмельницького«Березневі статті» (іншіназви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті БогданаХмельницького», «Статті війська Запорізького»).
Початком історії українських конституцій вважається 5 квітня1710 року, коли в м. Бендерах (теперішня територія республіки Молдова) було затверджено«Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», гетьманомВійська Запорозького Пилипом Орликом.
Друга половини XIX та початок ХХ століття представлена конституційнимипроектами та науково-публіцистичних працями. У 1846-1847 роках, Григорій Андрузький,член Кирило-Мефодіївського братства, студент юридичного факультету Київського університетупредставив «Начерки Конституції Республіки», де передбачалося що Україна- суверенне державне утворення у конфедерації слов'янських народів. У 1884 роціукраїнський вчений та політичний діяч М. Драгоманов представив фундаментальну роботу«Вольный Союз — Вільна Спілка», де пропонував реорганізувати царську Росіюу федеративну республіку, в якій громадянам були б забезпечені особисті і політичніправа. У травні 1905 року М. Грушевським опубліковано статтю «Конституційнепитання і українство в Росії», де розвинуті основи, закладені М. Драгомановим,децентралізації Російської імперії та конституційного-правового будівництва в Україні.
Реальний конституційний процес в Україні почався у 1917 роцііз поваленням самодержавства у Росії.
17 березня 1917 року представниками українських партій, суспільних,культурних організацій створюється Центральна Рада — всеукраїнська громадська організаціяй координаційний центр. Її головою вибирається Михайло Грушевський. Центральна Радаорганізовує скликання Всеукраїнського Національного Конгресу, який проходить 17-21квітня 1917 року в Києві за участю 900 делегатів від політичних, культурних і професійнихорганізацій.
27 червня створюється Генеральний Секретаріат Центральної Ради- виконавчий орган (уряд) у складі восьми генеральних секретарів і генеральногосекретаря, яким стає Володимир Винниченко (УСДРП — Українська Социал — ДемократичнаРобоча Партія), з розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства)щодо управління відповідними галузями народного господарства. Центральна Рада стаєзаконодавчим органом, а Генеральний Секретаріат — органом центральної виконавчоївлади [7].
3 липня Центральною Радою ухвалюється II-й «Універсал УкраїнськоїЦентральної Ради», про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядомде зазначалося, що «прямуючи до автономного ладу в Україні, Центральна Радав згоді з національними меншостями України підготовлятиме проект законів про автономнийустрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання» на основіякого представники Генерального Секретаріату здійснюють спробу знайти компромісіз Тимчасовим урядом Росії. Але Росія знову відхиляє всі вимоги України.
20 листопада Центральна Рада ухвалює III-й «Універсал УкраїнськоїЦентральної Ради», яким проголошується утворення Української Народної Республіки- УНР та побудову стосунків із Росією на федеративних засадах. До УНР ввійшли Київщина,Чернігівщина, Волинь, Поділля, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщинай Таврія.
9 січня 1918 року Центральна Рада ухвалює IV-й «УніверсалУкраїнської Центральної Ради», який проголошує Українську Народну Республіку- самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українськогонароду. Генеральний Секретаріат перетворюється у Раду Народних Міністрів. Його головоюстає Всеволод Голубович.
29 квітня відбувається сесія Центральної Ради, на якій приймаєтьсяконституція УНР і вибирається президент УНР — Михайло Грушевський.
Створення в Харкові більшовиками українського радянського урядута падіння Деректорії 1919 році засвідчило початок в Україні нового етапу розвиткуконституційного процессу [8].
На початку січня 1919 року виходить Маніфесті Тимчасового робітничо-селянськогоуряду України.
В березні 1919 року на основі Маніфесту ВУЦВК приймає КонституціюУкраїни, яка повторює Конституцію Російської Федерації 1918 року. Закладений основнийпринцип якої диктатура пролетаріату та заява " про свою повну солідарністьз існуючими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтіснішеполітичне об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції".
З створенням у 1922 році Союзу радянських республік і прийняттяу 1924 році Конституції СРСР до Конституції УСРР 1919 року вносяться зміни, пов'язанііз розподілом компетенції.
Новітній конституційний процес в Україні нерозривно пов'язанийз відновленням української державності. Він почався з настанням «горбачовськоїперебудови».
16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР приймає Деклараціюпро державний суверенітет України, в якій «проголошує державний суверенітетУкраїни як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республікив межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах»
З початком путчу, Державним комітетом по надзвичайному станув СРСР Президія Верховною Радою Української РСР 20 серпня 1991 року приймає постановуПро Заяву Президії Верховної Ради Української РСР в якій не визнає Державний комітетпо надзвичайному стану в СРСР, а 22 серпня Указом Президії Верховної Ради УкраїнськоїРСР Про скликання позачергової сесії Верховної Ради Української РСР скликаєтьсяпозачергова сесія.
Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня розглянуланадзвичайно важливі для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіцій заходи, які необхідно вжити.
Та приймає історичний документ — Акт проголошення незалежностіУкраїни, яким «постановляє: проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежноюдемократичною державою [6].
З моменту проголошення незалежності чинними на території Україниє тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки.
1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердженняакта проголошення незалежності.
У червні 1996-го депутати Верховної Ради ухвалили Конституцію.Це сталося на п'ятий рік після проголошення незалежності. Народні обранці працювалиусю ніч з 27 на 28 червня — загалом безперервно 23 години. Під час голосування»ЗА" висловилися 315 парламентарів.
Для подолання гострої кризи 8 грудня 2004 року Верховна Радаухвалила закон про внесення змін до Конституції та (в пакеті до нього) про внесеннязмін до закону про вибори Президента (останні дозволили провести переголосування2-го туру виборів Президента). Того ж дня Президент України Леонід Кучма підписавці документи [14].
Закон на основі проекту Симоненка-Медведчука про зміни до Конституції(про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентськоїформи правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження термінуповноважень Верховної Ради до 5 років. Згідно з прикінцевими та перехідними положеннямизакону, він мав набрати чинності з 1 вересня 2005 року в разі, якби на той час булиухвалені зміни до Конституції стосовно реформування системи місцевого самоврядування(законопроект 3207-1). Позаяк до 1 січня 2006 року ці зміни не були ухвалені, то(згідно з прикінцевими та перехідними положеннями) закон набув чинності самостійноз 1 січня 2006 року.
Після приходу до влади Віктора Януковича і Партії Регіонів 1жовтня 2010 року Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає КонституціїУкраїни, Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня2004 року №2222-IV у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття.Згідно з рішенням КС, відповідний закон №2222 втрачає чинність з дня ухвалення КонституційнимСудом цього рішення. Конституційний Суд України поновив чинність Конституції 1996року та звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українськезаконодавство у відповідність до Основного Закону в редакції від 28 червня 1996року.
1 жовтня 2010 року Конституційний суд відмінив дію конституційнихреформ, що були прийняті в 2004 році. З цієї дати знов діє Конституція 1996 року.
/>3.3 Конституційні законияк джерела конституційного права
Закон у широкому розумінні — це встановлені державою загальнообов’язковіправила. У власне юридичному значенні закон — це нормативно-правовий акт, прийнятийпредставницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявленнянароду (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищуюридичну силу в системі законодавства України.
Конституційні закони — особливі нормативно-правові акти в системіукраїнського законодавства, які за своїм політико-правовим змістом, предметом правовогорегулювання та юридичною силою займають після Конституції особливе місце, органічнорозвивають, продовжують її [2].
Таким законам належить надзвичайно важлива роль у забезпеченніконституційного регулювання суспільних відносин. Вони є своєрідними супутникамиКонституції і входять в систему конституційного законодавства. Їх спорідненістьз Основним Законом полягає насамперед у тому, що в Конституції є безпосередня вказівкана необхідність видати той чи інший закон, який має розвивати ту чи іншу статтю.Таких законів досить багато.
До конституційних, або органічних законів відносяться також законипро органи державної влади — законодавчої, виконавчої і судової про статус ПрезидентаУкраїни; про політичні партії; територіальний устрій України; про місцеве самоврядування;власність; міжнародні договори; зовнішньоекономічну діяльність [5].
Закони України, як вже зазначалось, можуть бути прийняті народнимголосуванням (всеукраїнським референдумом). Референдум — це безпосереднє волевиявленнянароду, спрямоване на встановлення, зміну чи скасування правових норм. Відповіднодо ст. І Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, референдум- це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішеньз важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Референдум — особливийвид правотворчості, коли верховним законодавцем, творцем права виступає сам народ,минаючи представницькі та інші органи влади.
Закон передбачає певний комплекс організаційних процедур, якіпередують безпосередньому голосуванню. Це — утворення дільниць для голосування,комісій з референдуму, складання списків виборців, ознайомлення з ними виборців,висвітлення в засобах маосовї інформації ходу підготовки референдуму тощо. Післяцього настає третя стадія — прийняття закону референдумом, коли народна воля матеріалізуєтьсяв конкретних актах всенародного голосування. Закон чітко регламентує цю процедуру,яка здійснюється у відповідності з установленими принципами. Ст.41 Закону передбачає,що проект закону вважається ухваленим громадянами, якщо за нього було подано більшістьголосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі. На практиці це означає,що закон може бути прийнятий за умови, якщо за нього проголосувало більше 25 відсотківвсіх громадян, що мали право брати участь у референдумі [14].
Таким чином, найбільш істотним елементом юридичної природи джерелконституційного права є їхня нормативність.
Одним із важливих елементів юридичної природи джерел конституційногоправа є їх юридична сила, під якою розуміють, звичайно, співвідношення правовихактів, їх місце в ієрархії конституційно-правових актів. Іншими словами: чим вищемісце акта в такій ієрархії, тим вища його юридична сила. Природно, найвищу юридичнусилу має Конституція України, яка стоїть на найвищому щаблі ієрархічної системиактів. Таким чином, визначити юридичну силу акта — значить встановити його місцев системі джерел конституційного права, його співвідношення з актами вище — і нижчестоящихорганів.
/>Висновки
Основними видами джерел конституційного права всвіті є нормативно-правові акти, судові прецеденти, правові звичаї, а інколи міжнародніі внутрішньодержавні договори. У свою чергу, нормативно-правові акти конституційногоправа поділяються на закони, нормативні акти виконавчої влади, нормативні акти органівконституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти органівмісцевого самоврядування.
Форми, в яких виражені норми конституційного права є джереламидержавного права України. Вимоги, які пред'являються до джерел конституційногоправа, зводяться до того, що останні повинні мати: визначеність, тобто вимогу чіткоформулювати права та обов'язки суб'єктів правовідносин, вказувати на умови, якітягнуть за собою юридичні наслідки; загальнообов'язковість, згідно з якою, нормиконституційного права мають бути обов'язкові для всіх; загальновідомість — вониповинні бути відомими всім, до кого адресовані. Джерела конституційного праваУкраїни як частина єдиної правової системи держави, повинні також відповідати такимзагальним для всієї системи властивостям, як: системність, тобто чітко визначенупогодженість єдиної системи правових норм, яка складається не лише з норм КонституціїУкраїни, а й з ряду нормативно-правових актів конституційного характеру; нормативність,за допомогою якої визначається характер установ конституційного законодавства; надійнудержавну забезпеченість, тобто охорону джерел конституційного права сукупністю певнихгарантій, встановлених Конституцією України.
Система правових актів, які є джерелами конституційного праваУкраїни, досить широка. Це Конституція України, Конституція Автономної РеспублікиКрим, закони, постанови Верховної Ради України, акти Верховної РадиАвтономної Республіки Крим, декларації (насамперед Декларація про державний суверенітетУкраїни), Акт проголошення незалежності України, постанови Кабінету Міністрів України,Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти місцевих державних адміністрацій,органів місцевого самоврядування, регламенти тощо.
Особливе місце серед джерел конституційного праваУкраїни належить Конституції України, в якій закріплюються найбільш принципові державно-правовінорми загального характеру. Вони мають установчий характер та найвищу юридичну силу,стосуються всіх сфер життя суспільства: політичної, економічної, соціальної, духовної.Таким діапазоном змісту своїх норм Конституція України суттєво відрізняється відінших джерел конституційного права. Важливо й те, що в ній визначається багато іншихвидів джерел цієї галузі національної правової системи. Норми Конституції Українистосуються коленого громадянина, усіх суб'єктів суспільних відносин.
Джерелом конституційного права є закони — виданіу встановленому порядку акт законодавчої влади держави, що містить правові норми,які регулюють найважливіші суспільні відносини і мають найвищу юридичну силу.У конституційному праві їх поділяють на 3 види: конституційні, органічні і звичайні(іноді застосовується і такий термін, як «ординарні»). Окремі конституційно-правовінорми можуть міститися у деяких постановах Кабінету Міністрів України. Джереломконституційного права України є міжнародні договори. Конституція України (ст.9)встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВерховноюРадою України, є частиною національного законодавства України.
Список використаної літератури
1. Енгибарян Р.В., Тадевосян Э.В. Конституционное право:Учебник. — М., 2000. — 492с.
2. Закон: создание и толкование / Под ред.А.С. Пиголкина.- М.: Спарк, 2008. — 283 с.
3. Конституции зарубежных государств: Учебное пособие /Сост. проф.В. В. Маклаков — 2-е изд., исправ. и доп. — М.: Издательство БЕК. 1999.- 584 с.
4. Конституционное право государств Европы Д.А. Ковачев,Москва, 2005
5. Конституционное право зарубежных стран: Учебник дляК65 вузов / Под общ. ред. чл. — корр. РАН, проф. М.В. Баглая, д. ю. н., проф. Ю.И.Лейбо и д. ю. н., проф.Л.М. Энтина. — М.: Норма, 2004. — 832 с.
6. Конституційне право України / За ред.В.Я. Тація, В.Ф.Погорілка, Ю.М. Тодики. — К.: Український центр правничих студії 2007. — 376 с.
7. Конституційне право України: Підручник для студентіввищих навчальних закладів / За ред. академіка АПрН України, доктора юридичних наук,професора Ю.М. Тодики, доктора юридичних і політичних наук, професора В.С. Журавського.- К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2009. — 544 с.
8. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальнийпосібник. — Вид.3-тє, виправл. та доповн. — К.: Атіка, 2009 — 512 с.
9. Куколевська Ж.Д. Правові основи місцевого самоврядування:Навч. — метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2004. — 87 с.
10. Селіванов А.О. Верховенство права в Конституційномуправосудді: Аналіз конституційної юрисдикції. — К.; Х.: Акад. прав. наук України,2006. — 400 с.
11. Скакун О.Ф. Теория государства и права. — Х.: Консум,2008. — 604 с.
12. Тихомиров Ю.А. Конституция, закон, подзаконный акт.- М.: Юрид. лит., 2000. — 136 с.
13. Тодыка Ю.Н., Супрунюк Е.В. Конституция Украины — основастабильности конституционного строя и реформирования общества. /Отв. ред. Цвик М.В.- Симферополь: Таврия, 1997. — 312 с.
14. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник.- К: Юрінком Інтер, 2008. — 536 с.
15. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран.М.1997. — 568с.