Форми української держави.
ПЛАН
Вступ… 3
Розділ 1 Сутність поняття „форма держави”… 5
1.1 Форми державного правління… 5
1.2 Форми державного устрою… 11
Розділ 2. Особливості форми української державності… 16
2.1 Основні етапи розвитку української державності… 16
2.2 Концепція української державності у вітчизнянійполітичній думці… 21
Висновок… 27
Список використаної літератури… 28
Вступ
Для збагненнятакого складного соціального інституту, як держава у вітчизняній теорії державиі права особливе місце виділяється вивченню форми держави.
Для вивченняформи держави, розкриття її ролі в політичних процесах надзвичайно важливогозначення набуває підхід до форми як до організації змісту. Поняття“організація” припускає з'ясування своєрідності внутрішніх аспектів форми зпогляду принципів об'єднання взаємодіючих елементів цілого в системі, а такожзовнішнього вираження цих принципів у діяльності як елементів системи, так івсієї системи в цілому (стосовно інших систем). За допомогою такого підходу взагальній теорії держави і права відкривається можливість не тільки вирішеннянових проблем, але що не менш важливо, також і можливість нового підходу дотрадиційних, “старих“ питань науки. Для розгляду форми держави варто звернутиувагу на наступні аспекти.
По-перше, форма взв'язку із сутністю держави як суспільного явища. У даному аспекті під формоюдержави розуміється специфічний спосіб вираження сутності, система органів,“машина”, за допомогою якої здійснюється класове панування на противагунекласовим, неполітичним, недержавним способам. Існування державної владизнаходить своє відображення в її органах, армії, адміністрації, суддях і іншихустановах, що складають специфічну і постійну форму буття держави.
По-друге, форма вїї безпосередньому зв'язку з явищем (як виявлення сутності прояв її зовні ). Успіввідношенні “форма-явище” виступає зовнішня форма держави, тобто прояв зовнівизначеної його організації (пристрою). Розрізняють організацію верховнихорганів влади (монархію, республіку), взаємовідносини органів класової влади знаселенням, територіальну структуру державної влади .
Форма держави — складне суспільне явище, що містить у собі такі взаємозалежні елементи як формуправління та форму державного устрою.
У різних країнахдержавні форми мають свої особливості, характерні ознаки, що у міру суспільногорозвитку наповняються новим змістом, збагачуючись у взаємозв'язку і взаємодії.Разом з тим форма існуючих держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, щодозволяє дати визначення кожному елементу форми держави.
Основна метаданої курсової роботи полягає у дослідженні особливостей форм українськоїдержави на всьому етапі становлення української державності.
Поставлена метаобумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:
· дослідитисутність поняття „форма держави”;
· розглянутиформи та державного правління та державного устрою;
· вивчитиособливості форм української держави.
Предметом курсової роботи євідносини з приводу становлення форми державного правління.
Об’єктом курсової роботивиступають форми української держави.
Курсова робота складаєтьсяіз двох частин, в яких послідовно розглянута поставлена проблема.
Розділ 1 Сутність поняття„форма держави”1.1 Форми державногоправління
Форма правлінняявляє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їхнього утворенняі розподіл компетенції між ними. Форма державного правління дає можливістьусвідомити:
· якстворюються вищі органи держави і яка їхня будівля;
· якбудуються взаємини між вищими й іншими державними органами;
· якбудуються взаємини між верховною державною владою і населенням країни;
· якоюмірою організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати права і волігромадянина.
По зазначенихознаках форми державного правління поділяються на :
· монархічні(одноособові, спадкоємні)
· республіканські(колегіальні, виборні)
Монархія. Монархія — це така формаправління, при якій верховна влада одноособова і переходить, як правило, успадщину.
Основнимиознаками класичної монархічної форми управління є:
· існуванняодноособового глави держави, що користується своєю владою довічно ( цар,король, імператор, шах );
· спадкоємнийпорядок наступності верховної влади;
· представництводержави монарха за своїм розсудом;
· юридичнабезвідповідальність монарха.
Монархія виниклав умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основноюформою державного правління. У буржуазному ж суспільстві збереглися лишетрадиційні, в основному формальні риси монархічного управління.
У свою чергумонархія поділяється на :
· абсолютну
· обмежену( парламентську )
· дуалістичну
· теократичну
· парламентську
Абсолютнамонархія — така форма правління, при якій верховна державна влада за закономцілком належить одній особі.
Основною ознакоюабсолютної монархії є відсутність будь-яких державних органів, що обмежуютькомпетенцію монарха. Виникнення абсолютизму зв'язане з процесом зародженнябуржуазних відносин. До найбільш істотних рис абсолютної монархії відносятьсячи ліквідація, чи повний занепад станових представницьких установ, юридичнонеобмежена влада монарха, наявність у його безпосереднім підпорядкуванні ірозпорядженні постійної армії, поліції і розвитого бюрократичного апарата.
Влада в центрі іна місцях належить не великим феодалам, а чиновникам, що можуть призначатися ізвільнятися монархом. Державне втручання в приватне життя в епоху абсолютизмуздобуває більш цивілізовані форми, одержує юридичне закріплення, хоча по — колишньому має примусову спрямованість. В історії такими країнами були РосіяXVII — XVIII століття і Франція до революції 1789 року.
Конституційнамонархія являє собою таку форму правління, при якій влада монарха значнообмежена представницьким органом. Звичайно це обмеження визначаєтьсяконституцією, затверджуваної парламентом. Монарх же не в праві змінитиконституцію.
Як формаправління, конституційна монархія виникає в період становлення буржуазногосуспільства. Формально вона не втратила свого значення в ряді країн Європи йАзії і сьогодні ( Англія, Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція й ін.).
Конституційнамонархія характеризується наступними основними ознаками:
· урядформується з представників визначеної партії ( чи партій), що одержалибільшість голосів на виборах у парламент;
· лідерпартії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає главою держави;
· узаконодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха фактично відсутня, вонає символічною;
· законодавчіакти приймаються парламентом і формально підписуються монархом;
· урядвідповідно до конституції несе відповідальність не перед монархом, а передпарламентом.
Прикладами такоїмонархії можна вважати — Великобританію, Бельгію, Данію.
При дуалістичніймонархії державна влада носить двоїстий характер. Юридично і фактично владарозділена між урядом, сформованим монархом, і парламентом. Уряд у дуалістичнихмонархіях формується незалежно від партійного складу в парламенті і невідповідальний перед ним. Монарх при цьому виражає переважно інтереси феодалів,а парламент представляє буржуазію й інші шари населення. Подібна форма правлінняіснувала в кайзерівській Німеччині (1871 — 1918 р. ), зараз у Марокко. У деякихдержавах монарх очолює не тільки світське, але і релігійне управління країною.Такі монархи звуться теократичні (Саудівська Аравія ).
Така короткахарактеристика основних різновидів монархічної форми державного правління .
Республіка. Республіка — це така формаправління, при якій верховна влада здійснюється виборними органами, що обираютьсянаселенням на певний строк.
Загальнимиознаками республіканської форми правління є:
· існуванняодноособового і колегіального глави держави;
· виборністьна певний строк глави держави й інших верховних органів державної влади;
· здійсненнядержавної влади не по своєму велінню, а з доручення народу;
· юридичнавідповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;
· обов'язковістьрішень верховної державної влади.
Республіканськаформа правління в остаточному виді сформувалася в Афінській державі. В мірурозвитку громадського життя вона видозмінювалася, здобувала нові риси, усе більшенаповнялася демократичним змістом .
Нараховуєтьсякілька основних різновидів республіканського правління. У свою чергу вониподіляються за формою державного устрою на :
· парламентарні;
· президентські.
Парламентськареспубліка — різновид сучасної форми державного правління, при якій верховнавлада в організації державного життя належить парламенту .
У такійреспубліці уряд формується парламентським шляхом з числа депутатів, що належатьдо тих партіям, що мають у своєму розпорядженні більшість голосів у парламенті.Уряд несе відповідальність перед парламентом у своїй діяльності. У випадкувтрати довіри більшості членів парламенту, уряд або іде у відставку, або черезглаву держави домагається розпуску парламенту і призначення достроковихпарламентських виборів.
Як правило, главадержави в подібних республіках обирається парламентом або спеціально утвореноюпарламентською колегією. Призначення парламентом глави держави є головним видомпарламентського контролю над виконавчою владою. Процедура обрання глави державив сучасних парламентарних республіках неоднакова. В Італії, наприклад,президент республіки обирається членами обох палат на їхньому спільномузасіданні, але при цьому у виборах беруть участь по три депутата з кожноїобласті, обраних обласною радою. У федеративних державах участь парламенту вобранні глави держави, також розділяється з представниками членів федерації.Так у Німеччині президент обирається федеральними зборами, що складаються зчленів бундестагу, і такого ж числа обличчя, обираних ландтагами земель назасадах пропорційного представництва. Вибори глави держави в парламентарнійреспубліці можуть здійснюватися і на основі загального виборчого права, щохарактерно для Австрії, де президент обирається терміном на шість років.
Глава держави впарламентарній республіці має повноваження: обнародує закони, видає декрети,призначає главу уряду, є верховним головнокомандуючим збройними силами та ін.
Глава уряду (прем'єр — міністр, голова ради міністрів, канцлер) призначається, як правило,президентом. Він формує очолюваний ним уряд, що здійснює верховну виконавчувладу і відповідає за свою діяльність перед парламентом. Найбільш істотноюрисою парламентарної республіки є те, що уряд лише тоді правомочний здійснюватиуправління державою, коли він користується довірою парламенту.
Головною функцієюпарламенту є законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою. Парламентволодіє важливими фінансовими повноваженнями, оскільки він розробляє і приймаєдержавний бюджет, визначає перспективи розвитку соціально-економічного розвиткукраїни, вирішує основні питання зовнішньої, у тому числі оборонної політики.Парламентарна форма республіканського правління являє собою таку структурувищих органів державної влади, що реально забезпечує демократизм громадськогожиття, свободу особи, створює справедливі умови людського “гуртожитку”,засновані на засадах правової законності. До парламентарних республік можнавіднести ФРН, Італію ( по конституції 1947 р. ), Австрію, Швейцарію, Ісландію,Індію й ін.
Президентськареспубліка — один з різновидів сучасної форми державного правління, що поряд зпарламентаризмом з'єднує в руках президента повноваження глави держави і главиуряду .
Найбільшхарактерні риси президентської республіки:
· позапарламентськийметод обрання президента і формування уряду;
· відповідальністьуряду перед президентом, а не перед парламентом;
· більшширокі, ніж у парламентській республіці, повноваження глави держави.
Класичноюпрезидентською республікою є Сполучені Штати Америки. Відповідно до конституціїСША, в основі якої лежить принцип поділу влади, чітко визначено, що законодавчавлада належить парламенту, виконавча -президенту, судова — Верховному суду.Президент США обирається населенням країни шляхом непрямого голосування (виборів ) — через колегію вибірників. Кількість вибірників повинна відповідатичислу представників кожного штату в парламенті ( конгресі ). Уряд формуєтьсяперемігшим на виборах президентом, з облич приналежних до його партії.
Президентськаформа правління в різних країнах має свої особливості. В Франції президентобирається загальним голосуванням. Обраним вважається кандидат, що одержавабсолютну кількість голосів. Такий же порядок обрання президента встановлений уРосії в 1991 р.
Характерним длявсіх президентських республік, незважаючи на їхню розмаїтість, є те, щопрезидент сполучає повноваження глави держави і глави уряду і бере участь уформуванні кабінету ради міністрів (Франція, Індія). Президент наділяється йіншими важливими повноваженнями: як, правило, він має право розпускупарламенту, є верховним головнокомандуючим, повідомляє надзвичайний стан,затверджує закони шляхом їхнього підписання, призначає членів Верховного Суду.
У цивілізованихкраїнах президентську республіку відрізняє сильна виконавча влада, нарівні зяким за принципом поділу влади нормально функціонує законодавча і судова влада.Ефективно діючий механізм витрат і противаг, що існують у сучаснихпрезидентських республіках, сприяє можливості гармонічного функціонуваннявлади, дозволяє уникнути сваволі з боку виконавчої влади.
Українська формаправління характеризується як мішано президенсько–парламенська республіка. Цепідтверджується тим що:
Президент обирається громадянамиУкраїни на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом голосуваннястроком на п'ять років. Він є главою держави і виступає від його імені.
Єдиним законодавчим органом в Українівизначається її парламент – Верховна Рада України. Конституційний складВерховної Ради України – 450 народних депутатів України, які обираються наоснові загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємногоголосування.
При формуванніуряду компетенція Верховної Ради і президента України поділяються і маютьхарактер противаг, що утруднює узурпацію влади в одних руках.
Верховна РадаУкраїни має право усунути Президента України з поста в порядку особливоїпроцедури в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину, а ПрезидентУкраїни — якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засіданняне можуть розпочатися, або парламент не може сформувати більшість – право наприйняття заходів щодо Верховної Ради України.
Парламент маєправо розглядати й затверджувати програму дії уряду та прийняття резолюціїнедовіри урядові, що є наслідком його відставки.1.2Форми державного устрою
Форма державногоустрою — це національна й адміністративно-територіальна будівля держави, щорозкриває характер взаємин між його складовими частинами, між центральнимимісцевими органами державного управління, влади.
У відмінності відформ правління організація держави розглядається з погляду розподілу державноївлади і державного суверенітету в центрі і на місцях, їхній поділ міжскладовими частинами держави.
Форма державногоустрою показує:
· з якихчастин складається внутрішня структура держави;
· якеправове положення цих частин і які взаємини цих органів;
· якбудуються відносини між центральними і місцевими державними органами;
· у якійдержавній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території.
За формоюдержавного устрою всі держави можна розділити на три основних групи :
· унітарна;
· федеративна;
· конфедеративна.
Унітарнадержава. Унітарнадержава — це єдине цільне державне утворення, що складається задміністративно-територіальних одиниць, що підкоряються центральним органамвлади й ознаками державної незалежності не володіють.
Унітарна державахарактеризується наступними ознаками:
· унітарнийустрій припускає єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі,представницькі і судові органи, що здійснюють верховне керівництво відповіднимиорганами;
· натериторії унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства,одне громадянство;
· складовічастини унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства)державним суверенітетом не володіють;
· унітарнадержава, на території якої проживають невеликі по чисельності національності,широко допускає національну і законодавчу автономію;
· усізовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офіційнопредставляють країну на міжнародній арені;
· має єдинізбройні сили, керівництво якими здійснюються центральними органами державноївлади .
Розходження вступені і формах контролю центральної влади над місцевими органами управліннядозволяють говорити про централізовану і децентралізовану унітарну держави, алеці розходження стосуються вузької сфери управління.
До унітарнихдержав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія,Україна.
Федерація. Федерація — являє собоюдобровільне об'єднання раніше самостійних державних утворень в одну союзнудержаву .
Федеративнийдержавний устрій неоднорідний. У різних країнах він має свої унікальніособливості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федераціїі насамперед національним складом населення країни, своєрідністю побуту ікультури народів, що входять у союзну державу.
Разом з тим можнавиділити найбільш загальні риси, що характерні для більшості федеративнихдержав:
1. Територія федераціїскладається з територій її окремих суб'єктів: штатів, кантів, земель, республікта ін.
2. У союзній державі верховнавиконавча, законодавча і судова влада належить федеральним державним органам.
3. Суб'єкти федерації маютьправо прийняття власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі ісудові органи.
4. У більшості федерацій існуютьсоюзне громадянство і громадянство федеральних одиниць.
5. При федеральному державномуустрої в парламенті мається палата, що представляє інтереси членів федерації.
6. Основну загальнодержавну зовнішньополітичнудіяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційнопредставляють федерацію в міждержавних відносинах ( США, Бразилія, Індія, ФРН іін.).
Федераціїбудуються по територіальній і національній ознаці, що значною мірою визначаєхарактер, зміст, структуру державного устрою.
Територіальнафедерація характеризується значним обмеженням державного суверенітету суб'єктівфедерації. Національні федерації характеризуються більш складним державнимустроєм. Основне розходження між територіальною і національною федерацієюскладається в різному ступені суверенності їхніх суб'єктів. Центральна влада втериторіальних федераціях має верховенство стосовно вищих державних органівчленів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національнихдержавних утворень. Право виходу із складу федерації за їх суб'єктами втеперішніх конституціях не визнається. Наприклад: Спроба південних штатів ізскладу США привела до громадянської війни 1861- 65 рр. і до утвердженняпринципу неподільності федерації, який отримав підтвердження у рішенніВерховного Суду, що Сполучені Штати є неподільний союз який складається знеподільних штатів.
Конфедерація. Конфедерація — цетимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення загальнихінтересів.
Приконфедеративному пристрої держави — члени конфедерації зберігають своїсуверенні права, як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах.
У відмінності відфедеративного пристрою конфедерація характеризується наступними рисами:
· конфедераціяне має своїх загальних законодавчих, виконавчих і судових органів, увідмінності від федерації;
· конфедеративнийпристрій не має єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державногобюджету;
· зберігаєгромадянство тих держав, що знаходяться в тимчасовому союзі ;
· державиможуть домовитися про єдину грошову систему, про єдині митні правила, проміждержавну кредитну політику на час існування союзу.
Як правилоконфедеративні держави не довговічні, або вони розпадаються, або перетворюютьсяу федерацію: Німецький союз (1815 — 1867), Швейцарський союз ( 1815 — 1848) іСША, коли в 1781 році була законодавчо затверджена конфедерація.
А тепер короткахарактеристика форми державного устрою України. Принцип унітарності нашоїдержави означає її єдність, соборність в політичному, економічному,соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим елементомєдності держави є її територіальна єдність. У Конституції щодо цьоговизначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою(ст. 2). Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і немає політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці маютьадміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим)або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ таСевастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення формидержавного устрою України як унітарної держави.
Тривалий час вході підготовки нової Конституції перед Україною стояла проблема вибору формидержави за характером державного устрою. Пропозиції щодо федералізації України,поділу на землі за рахунок об'єднання ряду областей були відкинуті. Цезакономірно. Адже в умовах, коли наша держава і суспільство, економіка йкультура переживають кризу, вкрай необхідне об'єднання на загальнодержавномурівні всіх ресурсів і зусиль.
Розділ 2. Особливостіформи української державності2.1 Основні етапирозвитку української державності
Рабовласницькідержави Північного Причорномор'я. Археологічні розкопки, окремі письмові (насамперед — грецькі) джерела свідчать, що серед народів, які колись населяли українськуземлю, першими на шлях державотворення у середині І тисячоліття до н. е.вступили кочові племена Північного Причорномор'я — кімерійці, скіфи, сармати таін. Завдяки сприятливим природним умовам та іншим об'єктивним обставинам у нихзначно раніше, ніж у слов'ян, військова демократія (остання стадія докласовоголаду) переросла у ранню класову державу.
Зародженнядержавності у східних слов'ян. Політичний лад наших предків характеризувався відноснимдемократизмом. Візантійський історик Прокопій Кесарійський свідчив, що«народами склавінами і антами не править один муж, але з давніх часівживуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі,йдуть до громади».
Давньоруськадержава — Київська Русь. Київська Русь — умовна назва першої давньоруської держави,яка у IX-XII ст. об'єднувала всіх східних слов'ян і охоплювала територію відКарпат до Волги, від Ладозького озера до Чорного моря. В літописах здебільшоговживалася назва Руська земля.
Давньоруськадержава утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу розкладупервіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян.Не знайшли підтвердження гіпотези про її заснування варязькими князями(норманська теорія) або хазарськими та іншими тюркськими правителями(пантюркістська теорія). Ці теорії мають під собою певну фактичну основу(варязьке походження багатьох перших руських князів тощо), але ігнорують туобставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічного іполітичного розвитку, її не можна принести ззовні.
На думкубільшості дослідників, Київська Русь виникла раніше, ніж завершився процесетнічної консолідації російського, українського і білоруського народів, тому цюдержаву можна вважати їхнім спільним історичним надбанням. Але деякі вчені,слідом за М.С. Грушевським, вважають, що вже антів і полян можна назватиукраїнцями, а тому й Київська Русь — це держава суто українська. В сучаснійукраїнській історіографії здебільшого не відкидається право росіян і білорусівна давньоруську спадщину, але наголошується дещо більша етнічна близькістьукраїнців з полянами, які зробили найбільший внесок у заснування Давньоруськоїдержави.
Внаслідок збігубагатьох історичних обставин (особливостей розвитку продуктивних сил, природнихумов тощо) Давня Русь прийшла до феодалізму, «перескочивши» черезстадію рабовласницького ладу, хоча окремі елементи патріархального рабства(холопство) були і в слов'ян. Тому Київська Русь характеризується якранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів і залежне від нихнаселення (смердів, рядовичів, закупів тощо).
Галицько-Волинськекнязівство. Феодальнароздрібленість була закономірним етапом у розвитку феодального виробництва іфеодальних відносин, свідченням певної зрілості цієї суспільно-економічноїформації. Зростання економічної могутності місцевих феодалів спричинювало їхпрагнення до збільшення власної ролі в управлінні державою, стало передумовоюстворення численних незалежних удільних князівств. У середині XII ст. на місціколишньої Давньоруської держави було 15 князівств, на початку XIII ст. (передБатиєвою навалою) — близько 50, а у XIV ст. — близько 250.
Розпад КиївськоїРусі відбувся не одномоментно, тому якийсь час зберігалася певна політичнаєдність руських князівств. Окремі дослідники вважають, що єдинасхіднослов'янська держава з центром у Києві проіснувала аж домонголо-татарської навали. При цьому одноосібна влада київських князівзмінилася на колективне управління державою всіма представниками династіїРюриковичів.
Наприкінці XII — на початку XIII ст. визначилися нові політичні центри, навколо яких почалиоб'єднуватися розрізнені руські землі і князівства. На територіїПівденно-Західної Русі (сучасної України) таким центром сталоГалицько-Волинське князівство, яке утворилося після об'єднання Галичини іВолині під владою князя Романа Мстиславовича у 1199 р.
Найбільшої могутностіце князівство досягло в останні роки правління Данила Романовича (Галицького).
Литовсько-Руськадержава і Річ Посполита. Після занепаду Галицько-Волинського князівства політичнероздріблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини,поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського. Здійснювалося цене шляхом відкритої війни та прямого загарбання, а здебільшого за допомогою«тихої експансії»: дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків,успадкування і купівлі прадавніх руських земель тощо. Значна частина населенняРусі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі зЗолотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому,що українські землі звільнилися від ira вже на початку XV ст., тобто напівстоліття раніше, ніж російські землі.
Литовські феодаливиявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевогонаселення. Поступово вони самі підкорилися руському культурному впливу і почаливважати себе нащадками князів Київської Русі, прийняли Руську Правду як власнеджерело права, засвоїли давньоруську писемність.
Запорозька Січ. Однією з форм протесту протисоціального і національного гноблення стала масова втеча українського населенняв козаки. (Слово «козак» тюркського походження й означає «легкоозброєний воїн», «сторожа», «вільна людина» тощо.) УXV ст. українське козацтво вже відособилося в окрему соціальну групу. А всередині XVI ст. за Дніпровими порогами склалася особливавійськово-територіальна політична організація українського козацтва-ЗапорозькаСіч. Вона не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразнихознак державності, що її не раз називали «козацькою республікою».
Українськадержавність у роки визвольної війни 1648-1654 рр. Боротьба українського народу зазвільнення з-під влади Речі Посполитої мала одним із своїх наслідків формуванняв ході бойових дій початків власної української державності.
Для виконаннядержавних функцій була пристосована наявна військово-адміністративна організація українського козацтва. Зборівський (серпень 1649 р.) іБілоцерківський (вересень 1651 р.) договори України («гетьмана Б.Хмельницького і всього Війська Запорозького») з Піччю Посполитоюзакріпили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваженнядержавної влади.
Отже, в періодвизвольної війни склалося політичне утворення, яке мало багато ознакдержавності: територію, військо, свої органи влади і правові норми, певнеміжнародне визнання і навіть зачатки власних податкової і грошової систем. Улітературі цю політичну організацію нині прийнято називати Українськоюкозацькою державою.
За умовамидоговору з російським царем Україна зберегла власний судоустрій. На їїтериторії були чинні Литовський Статут, магдебурзьке право та інші «давніправа». Неодноразово робилися спроби підготувати спеціальну збірку«малоросійських прав», але вони так і не увінчалися успіхом.
Державотворчіпошуки 1917-1920 рр. Після жовтневих подій у Петрограді III УніверсаломЦентральної Ради було проголошено створення Української Народної Республіки(УНР) у складі майбутньої федеративної Росії. Одночасно започатковувалисядемократичні реформи в дусі поміркованої соціалістичної платформи. Остаточновсі питання подальшого державного устрою УНР мали вирішити Українські іВсеросійські установчі збори. Проте провести Українські установчі збори невдалося, а Всеросійські установчі збори було розігнано Радянською владою.
Центральна Радавступила в затяжний конфлікт з Радянською Росією. Влади УНР не визнавала значначастина українського народу, яка пішла за створеними у грудні 1917 р. в Харковіорганами Радянської України. За цих умов напередодні вступу до Києва радянськихвійськ IV Універсалом Центральної Ради було проголошено, що УНР стаєсамостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українськогонароду.
Проте втілити вжиття проголошений намір не вдалося. Недооцінка Центральною Радою соціальнихпроблем, внутрішні суперечності та інші причини привели до того, що українськийнарод у боротьбі між Центральною Радою і більшовиками все більше схилявся набік останніх. А закликавши до України німецько-австрійських окупантів,Центральна Рада остаточно втратила свій авторитет у населення.
За таких обставинокупаційне командування наприкінці квітня 1918 р. ініціювало розгін ЦентральноїРади і прихід до влади гетьмана П.П.Скоропадського. Маріонетковий гетьманськийрежим перейменував УНР в Українську Державу, скасував усі соціалістичні зазмістом реформи Центральної Ради та здійснив низку інших антидемократичнихакцій.
РадянськаУкраїна. Угрудні 1917 p. І Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив Радянську владу наУкраїні. Остання в цей період державницьких змагань виявилася найбільшжиттєздатною і в процесі громадянської війни перемогла всіх своїх політичнихпротивників.
Проголошеннянезалежної держави – Україна. Під час глибоких соціальних і — політичних зрушень останнього; десятиріччя посилився потяг усіх народів колишньогоСоюзу PCP до незалежності і розбудови власної держави. Втіленням державотворчихпошуків українського народу стало прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною РадоюУРСР Акта проголошення незалежності України і наступне його підтвердженнявсеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. На політичній карті світу з'явиласянова суверенна держава — Україна. 2.2 Концепція українськоїдержавності у вітчизняній політичній думці
Останніми рокамидо наукового обігу в Україні було повернено багато призабутих імен та ідей.Правда, переважно це стосувалось діячів та подій минулого, XX сторіччя. В нихвчені і політики, інші громадяни, намагались знайти відповіді на питання прокорені та причини багатьох сьогоднішній проблем. Одночасно формувалась думкапро те, що саме XX сторіччя стало періодом концептуального оформлення ідеїукраїнської державності. Однак ідеї українських мислителів ігромадсько-політичних діячів останніх ста років не виникли на порожньому місці.Вони успадкували і розвинули надбання попередників, пристосували їх, із різнимступенем успіху, до реалій свого часу.
Проаналізувавширозвиток концепцій української державності від витоків до початку XX сторіччяможна стверджувати, що для вітчизняної політичної думки саме ідея державностібула визначальною. Теоретичне вирішенні питання про можливість, необхідність,мету існування української держави, форми організації, шляхів та засобів їїпобудови корелювалось із парадигмальною позицією мислителів, що формуваливідповідні концепції.
Основнимипарадигмами, що визначали зміст тієї чи іншої концепції державності булисоціально-класова та національно-державницька. Як правило, соціально-класовийпідхід відносив питання державності «на другий план» і навпаки, задеякими винятками, коли мислителям вдавалось гармонійно поєднувати національнеі соціальне.
Концепціїукраїнської державності пройшли разом з усією вітчизняною політичною думкоютривалий процес становлення і розвитку, в якому можна виділити чітко означеніетапи.
Першим з них бувперіод існування Київської Русі, від якого до нас дійшли перші писемніпам’ятки. Його початок — «Слово про закон і благодать» митрополитаІларіона, в якому Київська Русь представлена як потужна держава, щосперечається могутністю та міццю з Візантією, найбільшою імперією тогочасногохристиянського світу. Ця держава заснована на імперській ідеї, в центрі якоїстоїть київський князь як самодержець і намісник Бога на землі, що зосереджує усвоїх руках всю повноту влади. «Повість врем’яних літ» дає зовсімінше бачення державності — федеративний союз князівств, що з’єднані владою родуРюриковичів, влада яких освячена церквою. Києвопечерські книжники, що малистосунок до написання цього літопису, сформували концепцію держави, що єспадковою власністю роду Рюриковичів, які є «братами» і слухаютьВеликого князя київського як «брата старшого». Ця держава не єунітарною. Вона — своєрідна «родова федерація правлячого сімейства, яку вцілісності тримає митрополича кафедра Києва, що єдина може зробити князів»богоугодними монархами".
Надмірнаприхильність ідеї виняткового права Рюриковичів на володіння Київською Руссюзіграла з ними злий жарт в часи, що настали після татаро-монгольської навали.Населення, що відчувало відчуженість влади від власних інтересів, без особливихдокорів сумління переорієнтовувалось на більш удачливих загарбників за умови,якщо вони обіцяли полегшення соціального становища мас.
Включенняукраїнських земель до складу Польщі та Великого князівства Литовського, а,пізніше, і до держави, що утворилась в наслідок їх союзу, супроводжувалосьпосиленням розколу в українському суспільстві. Нащадки князівсько-боярськихродів шукаючи захисту своїх станових привілеїв переходили в польськегромадянство і приєднували до соціального гніту українських мас ще й гнітнаціональний та релігійний.
Одночасноприлучення частини української еліти до католицького світу відкривало для неїдвері провідних університетів Західної Європи. Завдяки цьому українськеполітичне мислення розвивалось безпосередньо в межах тогочасногозагальноєвропейського наукового дискурсу. Гуманістичні ідеї проникали вукраїнське суспільство, а його провідні мислителі розробляли концепції державивиходячи із «протоідей» природного права, договірної держави,розподілу влади, поваги до індивіда як самоцінності, що має невід’ємне право насвободу і вільний розвиток. Ці ідеї лягали в основу ідеології козацтва, щоприйняло на себе роль національної еліти після трагічних подій кінця XVI ст. —Берестейської унії та повстання на чолі з С. Наливайком, які ознаменувалиглибокий соціальний та конфесійних розкол українського суспільства.
Ідеї українськихгуманістів, письменників-полемістів, діячів церкви та козацьких ідеологіввтілились у державі, яка виникла внаслідок повстання на чолі з Б. Хмельницьким.Виникнувши як «неподлегле козацьке панство», вона, однак, не зумілавтримати цього статусу і почала шукати союзників, які прагнули скористатисьситуацією у своїх власних інтересах. Козацтво, у першу чергу старшина, нескористались ситуацією і прагнучи затвердження власних станових привілеїв, булоготовим іти на компроміси в питанні незалежності держави. Наслідком цього сталавтрата держави і нове соціальне закабалення селянської маси.
Ідея козацькоїдержави, виникнувши у XVI ст., еволюціонувала від «ягелонськоголегітимізму», ідеї Великого князівства Руського та «не подлеглогокозацького панства» до кінця XVIII ст. звелась до відстоювання автономнихправ Гетьманщини та прохань до російських імператорів про повернення старихпривілеїв старшині. Але й ці прохання біли виявом великої мужності незначноїчастини старшини. Більшість же цілком комфортно почувала себе прилучившись допанівного класу імперії. «Козацька Україна полишила своїм нащадкам яснийнаціонально-політичний ідеал, що хитався між державною самостійністю іавтономією в рамках сусідніх держав, чи в федеративній сполуці з ними».Найвищими виявами державницької думки цього періоду були Гадяцький трактат 1658та Конституція 1711 рр.
У першій половиніXIX ст. ідея української державності відродилась на основі переосмисленняуроків існування козацької держави та перенесення на національний грунттогочасних європейських теорій. Величезну роль в цьому процесі відіграла ідеяісторичної місії українського народу. Як відзначав В. Старосольський, месіанізм«Се є переконаннє про окрему, виїмкову ролю, про спеціяльну історичну»місію", яка припадає на долю власної нації і робить її«вибраним» поміж иншими народом.… На сьому тлі виросла великафільософічна концепція Гегеля і Карл Маркс не був вільний від впливу сьогонімецького месіянізму. Польський рівнож як і московський месіянізм XIX століттяє загально відомими явищами. Український, крім численних уступів у Шевченка,найшов класичний вислів у Костомарова «Книгах битія Українськогонароду»".
Ідея історичноїмісії України базувалась на переконанні про те, що український народ, внаслідокособливостей свого тривалого бездержавного існування та національного характерує безелітною нацією. Його звільнення має одночасно і національний, і соціальнийхарактер. Концепція ж власної держави виходила з ідеї автономії та федералізму,оскільки вважалось, що українців, звільняючись від соціального та національногогніту повинні прагнути не просто бути господарями у власній землі, а йспонукати власним прикладом всі інші народи до ліквідації всіх форм насильствата утворення всесвітнього союзу вільних народів.
Цей підхід довирішення питання національно-державного буття був провідним в українськійполітичній думці XIX ст. Він ліг в основу теорії «громадівськогосоціалізму», діяльності більшості українських політичних партій початку XXст. Лише поодинокі діячі українського руху в XIX ст., подібно до П. Куліша,ставили питання про необхідність виховання повноцінної політичної еліти нації,як передумови побудови власної держави. Їх «безполітичне українство»набувало, з точки зору історичної перспективи нації, програмової концептуальноїзасади українського руху.
Одночасно врамках концепції «громадівського соціалізму» соратники М. ДрагомановаС. Подолинський та О. Терлецький трансформували ідею федералізму та автономіїіз «зовнішнього» аспекту, тобто входження України на тих чи іншихзасадах як самоуправної політичної одиниці до міжнародних державних союзів, у«внутрішню» — створення незалежної української держави як федераціїземель та громад.
І все ж концепціяукраїнської держави як автономії у складі майбутньої демократичної Росіїзалишалась провідною в українській політичній думці. Як підкреслює М.Кармазіна, «Теоретично виаргументувавши українство як історичну,культурну, географічну самодостатню цілість, що здатна до саморозвитку,політична думка поставила питання про політичне самовизначення українців уформі власної державності. Федералістична концепція, відповідно до якої Українамала постати як рівноправний суб’єкт того чи іншого федеративного об’єднання,мала більше прихильників, ніж самостійницький ідеал, виплеканий під впливоммодерних наукових аргументів з врахуванням особливостей політичного життяЄвропи...».
Небагатьом,подібно до І. Франка, вдалося до революції 1917-1920 рр. пройти еволюціюпоглядів від захоплення соціалістичними, а для України — бездержавницькими,ідеалами, до усвідомлення загрози для майбутнього нації спроб відмовитись відвласної державності на користь «всесвітніх ідеалів». Але і І. Франкозавдання створення незалежної української держави відносив «за межуможливого» для своїх сучасників.
До революції 1917року українська нація підійшла непідготовленою. Непідготовленою, перш за все,свідомістю своєї еліти. Її провідники залишались, у своїй переважній більшості,в полоні соціалістичних ідей та вірності ілюзорним загальнолюдським, інтернаціональнимінтересам. Саме тому лідері Центральної Ради УНР не змогли реалізуватиісторичний шанс, вирішити і національне і соціальне питання в інтересахукраїнського народу.
І все ж досвідіснування УНР став великим уроком для нації. Після неї питання про необхідністьвласної держави в українському суспільстві не виникала. Дискусії велись лишепро її форму, про входження до тих чи інших блоків, про наповнення формизмістом.
УкраїнськаРадянська Соціалістична Республіка, що стала реальною наступницею УНР, виробилау широких мас населення звичку до національних державних інститутів, державноїсимволіки, наповнювала патріотизм не лише етнічним, але й державницькимзмістом. І її роль у прийнятті нацією в грудні 1991 р. рішення про самостійнедержавне існування є не меншою ніж кров мільйонів, що була пролита за Українупротягом минулого століття.
Висновок
В якості висновку резюмуємоосновні положення курсової роботи. Державний устрій – це система відносини, щовиникають на основі норм, закріплених у конституції і конституційних законах ідіяльності органів, що складаються в процесі формування і, держави,регіонального і місцевого самоврядування. Організація державного устроюзаснована на принципах поділу державної влади на законодавчого, виконавчого ісудову, розмежування компетенції між центральною владою, місцевими радами й ін.органами самоврядування на основі верховенства Конституції і законів України.Конституційні основи державного устрою являють собою систему передбачених і закріпленихКонституцією основних принципів організації і діяльності держави і йогоосновних інститутів: форм держави, основних елементів (атрибутів) її механізму,основних функцій держави і гарантій державного устрою. Основними принципамидержавного устрою України відповідно до його Конституції є принциписуверенітету і незалежності держави, демократизму держави, соціального іправового характеру держави, унітарності (єдності) держави. Ст.ст. 1, 2Конституції. Форма держави – це державний устрій, тобто це його територіальнаорганізація, форма державних зв‘язків між державою в цілому і його частинах,їхнє правове положення. Територіальний устрій України побудовано на принципахєдності, неподільності, недоторканності і цілісності державних території. Прирішенні питань територіального устрою враховуються державні інтереси, думкигромадян, що проживають на відповідній території, потребі розвиткурегіонального і місцевого самоврядування. Україна — це унітарна держава.Територія України поділяється на області, райони, міста, райони в містах, селаі селища. До складу України входить Автономна Республіка Крим.
Список використаноїлітератури
1. Конституція України. — К.,1996.
2. Рогожин А.Й… Історія державиі права України. Частина 2. К.:Ін Юре – 1996 р. — 578с.
3. Тацій В. Й., Грошевий Ю. М.Правові заходи охорони Конституції // Вісн. Академії правових наук України. — 2005.— № 3. — С. 41—42.
4. Загальна теорія держави іправа. / За ред. В.В.Копейчинкова, К: Юрінком Інтер-1999 р., С.- 76.
5. Коментар до КонституціїУкраїни, Iнститут законодавства Верховної Ради України, Київ 1996.
6. Конституційне право України(за редакцією В.Ф. Погорілка), Наукова думка, Київ 1999.
7. Мала ЕнциклопедіяЕтно-державознавства, Національна Академія Наук України, Iнститут держави іправа ім. В.М.Корецького, Видавництво «Генеза» та «Довіра»,Київ 2003.
8. Петров B.C. Сущность,содержание и формы государства. — Л., 1999.
9. Політична система сучасноїУкраїни: Особливості становлення, тенденції розвитку, Парламентськевидавництво, Київ 2003.
10. ШаповалВ. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. — К., 2004.
11. ШаповалВ.М. Президент у механізмі здійснення державної влади // Національний інститутстратегічних досліджень. Наукові доповіді. — Вип. 36. — 2004.