Донецькийюридичний інститут ЛДУВС ім. Є.О.ДідоренкаКафедра: “Теорії та історії держави і права”
Курс:“Теорія держави і права”КУРСОВАРОБОТА
за темою: ”Теорія розподілувлади на законодавчу, виконавчу і судову та її реалізація в Україні”
Виконав:студентка I –го курсу
на базі вищоїосвіти
УдовенкоОлександра ГеннадіївнаФакультету права, навч. група Донецьк – 2008
Зміст
Вступ />
1 Загальні положення теорії розподілу влади Дж. Локка,Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо.
1.1. Ідеї Дж. Локка про розподіл влади
1.2. Ш.Л. Монтеск’є про розподіл влади
1.3. Ж.Ж. Руссо про розподіл влади
2 Розподіл влади у зарубіжних країнах Європи.
2.1. Розподіл влади в парламентарних монархіях іреспубліках
2.2. Розподіл влади в країнах зі змішаною формоюправління. Принцип розподілу влади у практиціконституціоналізму України.
3.1. Президент України
3.2. Законодавча влада
3.3. Виконавча влада
3.4. Судова влада
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
У сучасній політичній, державно-правової теорії важливе місце займаєконцепція розподілу влади. У західній академічній і популярній літературі вонавідвіку вважається традиційною. Інтерес до даної концепції у міру розвиткусуспільства не тільки не слабшає, а, навпаки, ще більш зростає. Є всі підставивважати, що подібна тенденція збережеться і в осяжному майбутньому. Причин дляцього достатньо багато. Головні з них зводяться до наступного: незаперечноїдієвості і значущості теорії розподілу влади; життєвості багатьох їїконцептуальних положень і вимог; перспективності її як засобу запобіганняконцентрації влади в руках однієї особи або групи осіб і можливостівстановлення їх диктатури або таранення.
Кажучи про важливість і перспективність теорії розподілу влади, не слід,проте, перебільшувати її можливості, ідеалізувати і абсолютизувати її значення.Не слід забувати при цьому, як показує історичний і сучасний політичний іправовий досвід багатьох держав, що далеко не всі вони офіційно сповідали ісповідають в своїй повсякденній життєдіяльності принцип розподілу влади.
Кажучи про концепцію розподілу влади і її значення, не слід упускати звигляду, по-перше, те, що вона застосовна лише до формально-юридичного, а не дореального, фактичного рівня функціонування властей і що в цьому виявляєтьсяодин з елементів її обмеженості. А, по-друге, при розгляді концепції розподілувлади і оцінці її значення слід мати зважаючи на те, що іноді визнання її якдемократичної доктрини на словах зовсім не означає реалізації основних її вимогна ділі.
Актуальність вибраної теми пояснюється не тільки ситуацією, яка склаласявсередині і навколо Верховної Ради України і трагічними сторінками історіїпарламентаризму останніх років в Білорусії і Україні. Вона пояснюється самоюпостановкою питання — як повинна управлятися країна, що здійснює перехід відтоталітарного до демократичного ладу, які органи повинна вона утворювати, щобуправляючі імпульси, що приходять від одних органів до інших і до народу, булиб дієвими, близькими до оптимальних і приводили б до поступового усуненняпроблем, що стоять перед країною.
Кращі уми людства споконвіку шукали відповіді на ці питання. Від Сократа,Платона і Аристотеля людська думка прийшла у вісімнадцяте століття, до Гегелю,Локку, Монтеск’є і Джефферсону, до класиків ліберальної ідеї, що сформулював«якнайкраще з найгірших» на сьогоднішній день будова держави черезсистему розподілу влади.
Країнам, що входять доцивілізованих держав, для вибору якнайкращого для себе політичного устроютреба, як заглядати в глибини своєї історії, так і використовуватицивілізаційний досвід, накопичений іншими народами.
Саме так, на досвіді нечисленних тоді ще демократій, перш за все США іШвейцарії, в світі, де зовсім ще недавно панували і безупинно схльостувалисяодин з одним великі тиранічні імперії, намагалися деякі країни вийти нацивілізований шлях після першої світової війни. На жаль, в багатьох з нихбоязкі і незграбні спроби перенесення на свій ґрунт інститутів демократіїпривели до протилежного результату. Криза початку століття, що йде, криза нетільки економічна і політична, але, перш за все, ментальна підвела провіднікраїни Європи до встановлення ще жорстокіших і кривавіших тоталітарних системвлади.
Розподіл влади між політичними інститутами і механізми інтеграції політичнихрішень гілок в одне, загальнодержавне рішення, є фундаментальними питаннями, зяким стикається демократична влада на ранніх стадіях становлення.
1 Загальні положення теорії розподілу влади Дж. Локка,
Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо
1.1 Ідеї Дж.Локка про розподіл влади
Політичні теорії Локка зробили досить сильний вплив на багато державмиру. Так, до його ідей зверталися в США при створенні Американськоїконституції і Декларації про незалежність, особливо в пунктах, присвяченихрозподілу влади і відділенню церкви від держави. Британська Конституція таксамо спиралася на його ідеї. Завдяки Вольтеру, Руссо і Монтеск’є його ідеїнабули поширення і у французькому освіченому суспільстві.
Локк передбачає особливий конституційний механізм, що заважає державівиходити за рамки своїх повноважень, стаючи тим самим деспотичним. Йогонайважливіші компоненти — принципи розподілу влади і законності. Щоб недопускати концентрації влади в руках керівництва, яке дістало б тим самимможливість обернути до своєї вигоди і створення законів і втілення їх в життя,Локк пропонує не сполучати законодавчу і виконавчу владу і підпорядкуватизаконодавців дії ними ж створених законів, здійснюваних виконавчою владою.
Окрім законодавчої і виконавчої, Локк виділяє федеративну гілку влади,яка представляє державу як ціле в стосунках з іншими державами.
Законодавчій владі Локк відвів верховну, але не абсолютну владу, і накористь народу її слід обмежувати. Локк перераховує чотири головні умови, щообмежують законодавчу владу:
1.Закон повинен бути рівним для всіх, для багатих і для бідних, дляфаворита при дворі і для селянина за плугом.
2.Закон створюється не для придушення людей, а для їх блага.
3. Без згоди народу не можна збільшувати податки.
4.Законодавці нікому не можуть передовіряти свої функції.
Швидше за все, мудрий філософ набагато більше побоювався перетворення втиранення влади виконавчої, втіленої в одній людині, ніж парламенту, щоскладається з багатьох осіб.
Виконавча влада, вважає Локк, є підлеглою по відношенню до законодавчої.Главі виконавчої влади належить виконувати функцію верховного виконавця закону.Коли ж він сам порушує закон, то не може розраховувати на покору членівсуспільства, перетворюється на приватну особу без влади і без волі. Суверенітетнароду вищий і за парламент, і за короля.
1.2 Монтеск’є про розподіл влади
В обґрунтування класовогокомпромісу між ворогуючими соціальними групами з урахуванням реальногоспіввідношення їх сил і впливу у Франції у середині XVIII століття полягала істотадоктрини розподілу влади, розробленої Ш. Л. Монтеск’є.
Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей,при якому законодавчі, виконавчі і судові власті були б розділені і могливзаємно стримувати один одного. Все загинуло б, підкреслював Монтеск’є, якби водній і тій же особі або установі, складеній з сановників, з дворян або простихлюдей, були б сполучені ці троє властей.
Виходячи з цього, Монтеск’єпропонує кожному стану (класу) надати частину верховної влади. Так, законодавчувладу, на його думку, необхідно поділити між буржуазією і феодалами, утворившидвопалатний парламент, що складається із зборів представників народу і заристократичної знаті. Виконавчу владу можна зберегти у дворянства, залишившиїї королівському уряду, який, проте, повинен стати відповідальним переднародним представництвом, тобто буржуазією. Судова влада, яку Монтеск’єспеціально виділив в тріаді властей, може бути довірена не якому аби постійномуоргану, а виборним особам з народу що привертаються до відправлення правосуддяна певний час. Потрібно, щоб судді були одного суспільного положення зпідсудним, рівними йому, щоб йому не показалося, що він потрапив до рук людей,схильних гнобити його. У разі важливих звинувачень підсудному надається правовідведення суддів. Задача суду полягає в тому, щоб рішення і вироки завжди булилише точним застосуванням закону. Завдяки такій її організації судова владастає соціально і політично нейтральною і не зможе перетворитися на деспотичну.Тому, робить висновок Монтеск’є, «з трьох властей… судова у відомому значеннізовсім не є владою» і, отже, немає необхідності як в її обмеженні іншимивластями, так і у втручанні суду в законодавство і управління. Виходячи зцього, надалі Монтеск’є міркує, в основному, про розділення політичних сил іповноважень між законодавчими і виконавчими владами.
Особливе значення Монтеск’є надавав своїй ідеї рівноваги властей ісистемі «стримань і противаг». Він вважає за необхідне встановити таківзаємостосунки між виділеними їм властями, щоб вони, самостійно вирішуючидержавні задачі, кожен своїми правовими засобами, могли в той же часврівноважувати один одного, запобігаючи можливості узурпації повноваженьверховної влади якою-небудь однією установою. Так, виконавча влада, будучи, надумку Монтеск’є, підзаконної, повинна, проте, обмежувати дію законодавчихзборів, які інакше зосередять в собі деспотичну владу. Тому монарх, особа якасвященна, наділяється правом вето при затвердженні законопроектів, володієзаконодавчою ініціативою, по його указу скликається і розпускається парламент.Разом з тим законодавча влада, хоча і не має права, по термінології Монтеск’є,«зупиняти» вимагаючу швидких рішень діяльність виконавських органів, проте вонаповноважна контролювати, яким чином виконуються створені нею закони, і урядзобов'язаний давати звіт парламенту про своє управління.
Розроблена Монтеск’є складна система «стримань і противаг», тобтовзаємного урівноваження і навіть зіставлення властей, не забезпечувалаефективної співпраці між ними в рішенні державних справ і не передбачаластворення дієвого механізму для вирішення можливих колізій. Монтеск’єусвідомлював, що скомбіновані їм таким чином власті можуть виявитися в станінерухомості і бездіяльності, але сподівався усунути це утруднення тимміркуванням, що, «оскільки необхідний перебіг речей примусить їх діяти, то вонидіятимуть погоджено».
При обґрунтуванні теорії розподілу влади Монтеск’є намагався застосуватина французькому ґрунті деякі істотні риси сучасних йому європейських держав іособливо англійської конституційної монархії, в якій він бачив зразок помірноїформи правління, що є, на його думку, найкращою. Зокрема, складна побудовазаконодавчої влади в особі нижньої палати як виборного органу народнихпредставників і верхньої палати як спадкових зборів аристократичної знаті,«володіючого правом відміняти рішення народу», точно так, як і «народ можевідміняти його рішення», — було засновано у Монтеск’є на структурі англійськогопарламенту.
Доктрина розподілу влади по своїй політичній спрямованості в інтерпретаціїМонтеск’є носила помірний, компромісний характер і була ідеологічнимобгрунтуванням класового блоку буржуазії і дворянства в ході буржуазнихреволюцій XVII-XVIII ст. У цій теорії найяскравіше і зримо відобразилисясуперечності переходу від феодального суспільства і держави до буржуазного зівсіма його позитивними і негативними проявами. Отже, при оцінці теоріїрозподілу влади важливо враховувати її історичну прогресивність неминучуобмеженість.
Проте, в конституційному проекті Монтеск’є недостатньо чітко проводитьсяідея рівноваги властей. Законодавча влада явно виконує домінуючу роль,виконавчу владу Монтеск’є називає обмеженою за своєю природою, а судову — взагалі полу владою. Думається, все це було не таке актуальне за часівМонтеск’є, скільки актуально було наступне положення теорії розподілу влади:певна гілка влади повинна представляти інтереси певної соціальної групи. Судовавлада представляє інтереси народу, виконавча — монарха, верхня палатазаконодавчих зборів (передбачена конституційним проектом Монтеск’є) — аристократія, нижня палата зборів — інтереси народу.
1.3 Ж.Ж. Руссо про розподіл влади
У ідеї Монтеск’є про взаємну заборону відособлених і протиставлять одинодному властей Руссо бачив небажані крайнощі, які ведуть до їх ворожих відносин,дають силу приватним впливам або ведуть навіть до роздроблення держави.Відкидаючи ідею розподілу влади в трактуванні Монтеск’є, автор «Суспільногодоговору» разом з тим визнає необхідність розподілу державних функцій ірозмежування органів, що представляють в межах своєї компетенції державнувладу. Руссо бачить принципову відмінність між законодавчою і виконавчоювладою.
Законодавча влада у нього тісно пов'язана з суверенітетом. Це — волявсього суверенного народу і тому повинна регулювати питання загальногохарактеру, що стосуються всіх. Народ, що покорюється законам стає їх творцем.Але «як може сліпий натовп, який часто не знає, чого він хоче, бо рідко знає,що йому на користь, сам зробити таку велику і таку важку справу, як створеннясистеми законів?» Для того, щоб закони погоджували в собі волю і розум, булимудрими, потрібен «поводир», тобто законодавець, що є лише агентом волі і додаєїй закінчену юридичну силу. «Законодавець — в усіх відношеннях людинанезвичайна в державі… Це — не магістрат; це не — суверенітет… Це — посадаособлива і вища, що не має нічого спільного з владою людською. Бо якщо той, хтокерує людьми, не повинен володарювати над законами, то і той, хто володарює надзаконами, також не повинен керуватилюдьми. Інакше його закони знаряддя його пристрастей, часто лише збільшували бдосконалі їм несправедливості; він ніколи не міг би уникнути того, щоб приватніінтереси не спотворювали святості його свідомості». Руссо визнає, що той, хтоформулює закон, знає краще за всіх, як цей закон повинен виконуватися ітлумачитися. Здавалося б, тому не може бути кращого державного пристрою, ніжтой, в якому влада виконавча сполучена із законодавчою. Проте, автор робитьвисновок, що в уникнення впливу приватних інтересів на суспільні справи необхідно,щоб перетворенням закону, як загального правила, в акти індивідуальногохарактеру займалася особлива урядова (або виконавча) влада. Виконавча влада встановлюєтьсярішенням суверенного народу. Народ доручає здійснення цієї влади конкретнимуповноваженим особам, які повинні діяти в строгих рамках закону і підлягаютьневсипущому контролю з боку верховної законодавчої влади. Більш того,повноваження виконавчої влади зникають самі собою, як тільки народ на законнійпідставі зібрався як суверен для ведення своїх справ.
Звідси видно, що, проводячи відмінність між законодавчою і виконавчоювладою, Руссо у жодному випадку не допускає незалежність уряду віднароду-законодавця. Що стосується судової влади, то Руссо надає їй значно меншеуваги, але підкреслює неухильну зв'язаність її законами, в той же часпідкреслюючи її необхідну організаційну самостійність по відношенню, як дозаконодавця, так і до уряду.
Руссо виходить з того, що рівновага сфер влади в державі, їх узгодженадіяльність повинні забезпечуватися не відособленням або зіставленням їх одинодному, не за допомогою взаємних стримань і противаг, як це пропонувавМонтеск’є, а завдяки переважанню верховної законодавчої влади, що утілюєсуверенітет народу.
Будь-яка влада, будь-яка система законів повинна забезпечувати громадянаммаксимум свободи і рівноправності.Руссо також відзначав, що багаті люди завжди залишаються безкарними. Уряд, якимби він не був по своїй формі — демократичним, аристократичним абомонархічним, він повинен знаходитися під постійним і безперестанним наглядомнароду. Всякий уряд тимчасовий і може бути відмінений народом, доручення якоговін виконує. «…Охоронці виконавчої влади, — говорить Руссо, — зовсім не панинароду, а його урядовці; що він може їх призначати і зміщувати, коли це йому бажано,що для них йдеться …про те, щоб покорятися; і що, беручи на себе посадовіобов'язки, які Держава покладає на них, вони лише виконують свій обов’язок громадянина, не маючи жоднимчином права обговорювати умови.» Щоб запобігти можливості захоплення урядомверховної влади Руссо рекомендує часто скликати народні збори і ставити передними питання: чи бажає народ зберегти дану форму правління і даних осіб, щостоять на чолі держави, народ може у будь-який момент відмінити навіть самийдоговір, на якому засновано державу: «не існує в Державі ніякого основногозакону, який не може бути скасований, не виключаючи навіть і суспільної угоди.Бо якби всі громадяни зібралися, щоб розірвати цю угоду із загальної згоди, томожна не сумніватися, що вона була б цілком законним чином розірвана.
2 Розподіл влади у зарубіжних країнах Європи
2.1 Розподіл влади в парламентарних монархіях і республіках
Всі сучасні демократичні теорії держави і права визнають народ за єдиногоносія і джерело влади. Владу народ здійснює як безпосередньо (референдум,народна законодавча ініціатива), так і через своїх представників. Таким органомнародного представництва, якому довіряється рішення найважливіших державнихсправ і встановлення законів держави, є парламент.
В тріадівластей (законодавчої, виконавчої і судової) парламент — носій законодавчоївлади і найвищий представницький орган — зайняв перше місце. В Європі домінуютьдержави з парламентською формою правління. При цьому важливо мати на увазі, щодо числа країн з парламентською формою правління належать як монархічні, так іреспубліканські держави. (У Західній Європі їх взаємовідношення приблизнорівне. З 12 держав, що входили в 1994 році в європейський союз, 6 — республік і6 — монархій.)
У всіх парламентарних республіках і монархіях головними інститутами, якістворюють конституційний механізм влади, є: глава держави, парламент, уряд,найвищі судові органи. Вони представляють певну гілку влади і володіютьнеобхідною предметною компетенцією. Цілком природно, що орган законодавчої владиздійснює повноваження, пов'язані з розробкою і ухваленням законів. Урядуправляє державними справами і забезпечує виконання законів. Суд здійснює правозастосовну діяльність. На ньогопокладений захист прав і інтересів кожної людини від будь-яких злочиннихпосягань. Його головне призначення — бути вартовим особистої свободи.
На практиці реальна схема розподілу влади, механізм реалізації цьогопринципу виглядає набагато складніше. Пов'язано це з тим, що в даній групікраїн, у відмінності від президентських республік, розподіл влади проводитьсяне так жорстко. Взаємопереплетення функцій і компетенцій законодавчої івиконавчої влади іноді таке значне, що дозволяє деколи засумніватися вреальності здійснення цього принципу. Все це дає право на точку зору, що насправдірозподіл влади в парламентських країнах відсутній. Подивимося, як йде справа напрактиці.
У всіх країнах з парламентською формою правління є, як правило,одноосібний глава держави — монарх або президент. Глава держави формальнонаділений широкими повноваженнями, але на ділі не має майже ніякої влади. Йогоповноваження здійснюють інші державні органи, в основному уряд. Проте главадержави має великий авторитет. Порядок заміщення глави держави різний вмонархіях і республіках. Монарх займає свій пост довічно.
У парламентарних республіках главою держави є президент. Він вищийпосадовець держави і верховний представник країни. Він обирається на певнийтермін. (Правда відомі випадки довічного обрання президента.) На відміну відпрезидентських республік і країн із змішаною формою правління в парламентарнихкраїнах президент обирається, як правило, не населенням безпосередньо (хоча є івиключення, наприклад, Австрія, Ірландія, Португалія), а колегією вибірників,полягаючої переважно з парламентаріїв.
Конституційні акти містять звичайно вельми широкий перелік повноважень,що належать главі держави. Так, згідно Конституції Іспанії, король є ізаконодавцем, і керівником виконавчої влади, і головою адміністрації президентаі озброєних сил. Але насправді король Іспанії жодне з цих повноважень нездійснює самостійно. Монарх — політично не відповідальна особа. Його акти немають ніякої законної сили, якщо не скріпляє підписом глави уряду або, залежновід конкретного вирішуваного питання, іншого вищого посадовця. (Це так званийінститут контрассигнатури.)
Глава держави в парламентарних монархіях і республіках, дійснокористується не владою, а впливом. Проте, цей вплив деколи такий значний, щоможе впливати на процес формування провідних державних інститутів. А це в своючергу, позначається на механізмі реалізації принципу розподілу влади.
Носієм законодавчої влади в даних країнах є парламент. Його положення всистемі державних органів визначається тим, що він є найвищим представницькиморганом. Більшість парламентів має двопалатну структуру. Порядок формуванняпалат в різних країнах різний. Нижня палата складається завжди з депутатів,обраних шляхом вільного, таємного, загального, рівного виборчого права. Верхняпалата формується за іншими принципами. Так у федераціях це представникисуб'єктів федерації, а в Англії, наприклад, верхню палату представляють пери ідуховна верхівка, що є пережитком станово-представницької монархії.
У країнахз парламентарними формами правління партії виконують виключно важливу роль увсій діяльності парламенту. У деяких країнах саме лідер партії, що перемогла,стає прем'єр-міністром країни. При всіх особливостях політичної іорганізаційної структури парламенту і його палат досить виразно простежуєтьсятенденція — не допустити, щоб партія, явно домінуюча в парламенті, повністюпідпорядкувала собі керівні і допоміжні органи і саму процедуру роботи. Певнасистема противаг діє і в даному випадку. Думки і голос меншини обов'язковоповинні бути почуті. У цьому одна з характерних особливостей парламентськоїдемократії.
Особливуважливу частину повноважень парламенту складає його участь у формуванні іншихдержавних органів і контроль за діяльністю виконавчої влади. У країнах зпарламентськими формами правління представницький орган завжди має вирішальнуроль у формуванні уряду. Також уряд підзвітний перед парламентом. До числанайпоширеніших і відоміших форм парламентського контролю за діяльністювиконавчої влади відносяться усні і письмові питання депутатів, контрольні іслідчі комісії, інститут парламентської відповідальності уряду.
Парламент також має ряд повноважень у сфері зовнішньої політики іоборони. До компетенції представницького органу відносяться питання війни імиру. На основі закону здійснюється ратифікація міжнародних договорів і угод.
Носієм виконавчої влади у всіх країнах з парламентською формою правлінняє уряд. Незалежно від назви — рада міністрів, кабінет, федеральна рада,державна рада і т. і. — воно завжди залишається колегіальним органом, щоздійснює функції управління державними справами. Уряд повинен забезпечитивиконання законів, і він керує державними справами. В даний час уряд, якправило, володіє законодавчою ініціативою. За урядом або навіть за главоюзакріплюються також найважливіші повноваження, як вироблення національної політикиі її здійснення. У зв'язку з цим багато дослідників вважають за кращевикористовувати термін не «виконавча», а «урядова» влада.
Сучаснийуряд — найважливіша складова частина механізму здійснення влади. Урядзосереджує в своїх руках провідних політичних діячів, що очолюють правлячупартію або коаліцію. Уряд і особливо його глава виконують вирішальну роль врозробці, формулюванні і реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави.«Уряд — свідчить Конституція Іспанії, — керує внутрішньою і зовнішньоюполітикою, цивільною і військовою адміністрацією і оборони країни. Воноздійснює виконавчу владу відповідно до Конституції і законів».
Володіючи широкими повноваженнями, уряд завжди залишається під контролемпарламенту і завжди у всіх країнах з парламентською формою правління воно несевідповідальність перед парламентом. Як правило, парламент може відправити уряддо відставки.
Тільки добре відладжена система стримувань і противаг, без якої не можефункціонувати механізм розподілу влади, забезпечує ефективну і легітимну владу.Відшукання такого балансу інститутів і інтересів — одна з найважливіших задач,що стоять перед тими, кому довірив народ конструювання і приведення у діїскладного і багатоманітного механізму здійснення влади.
2.2 Розподіл влади в країнах зі змішаною формою правління
Франція належить до числа держав, що зіграли особливу роль в становленніконцепції і затвердженні принципу розподілу влади. Французька революція 1789року поклала шлях до перетворення декілька абстрактної і відвернутої теорії впровідний конституційно-правовий принцип, на якому покоїться сьогодні державнийлад будь-якої демократичної держави.
Оскільки у французькому праві основні права і свободи сформульовані якосновоположні принципи, то можна зробити висновок, що вони не підлягаютьперегляду або відміні законодавцем. А орган конституційного нагляду повиненстежити, щоб прокламовані принципи (включаючи і розподіл влади) не порушувалисяу поточному законодавстві.
До числа основних принципів Конституція відносить національнийсуверенітет. Він належить тільки народу і ніяка окрема особа або група неможуть привласнити собі його здійснення.
Здійснення національного суверенітету відповідно до принципу розподілувлади покладається на три гілки влади. Центральне місце в системі державнихорганів Франції відведене президенту республіки. Повноваження президентаторкаються найважливіших сторін державного життя. Він глава держави. Вінздійснює верховне представництво країни у всіх актах внутрішньополітичного іміжнародного життя. Він забезпечує дотримання Конституції і нормальнефункціонування державних органів і спадкоємність держави. Він гарантнаціональної незалежності, територіальної цілісності і дотримання міжнароднихдоговорів. Він очолює озброєні сили країни. Президент Франції не несеполітичної, тобто парламентарної відповідальності.
Специфіка положення президента у Франції полягає у тому, що через своїповноваження він як би бере участь у функціонуванні кожної з гілок влади. І втой же час жодну з них не можна ототожнювати з президентом.
З 1962 року президент обирається на загальних прямих виборах. Президентобирається строком на 7 років. Обмеження в переобранні у Франції непередбачено. У Франції відсутній пост віце-президента. У разі вакансії постаглави держави його обов'язки тимчасово виконує голова сенату — верхньої палатипарламенту. Виконуючий обов'язки декілька обмежений в своїх повноваженнях. Вінне може оголошувати референдум, достроково розпускати Національні збори абопроводити перегляд Конституції.
Президент республіки наділений розширеними повноваженнями. Частину з нихвін здійснює самостійно, частина — сумісно з іншими державними органами.
Виконавча влада у Франції, як і у всіх інших країнах зі змішаною формоюправління має подвійний характер. Вона здійснюється і президентом і урядом.Президент бере участь в здійсненні всіх найзначущих функцій, які закріплені заурядом. Президент може брати участь і в здійсненні деяких функцій судової влади. Він призначає членів Вищоїради магістрату і є його головою. Даний орган здійснює дисциплінарну владувідносно суддівських працівників. Президенту належить право помилування.Президент є гарантом судової влади.
Статус і повноваження президента Французької Республіки підтверджують, щоданий інститут не можна однозначно віднести тільки до однієї гілки влади.
У Франції, як і у всіх інших демократичних державах, забезпеченісамостійність і незалежність судової влади. Помітно складніше виглядаютьвзаємостосунки між законодавчими і виконавчими державними органами.
Носіємзаконодавчої влади в П'ятій Республіці, хоча і з деякими обмовками щодорегламентної влади, є парламент. Парламент Французької Республіки складається здвох палат. Національних зборів (нижня палата) і сенату (верхня палата). Нижняпалата є органом загальнонаціонального представництва. Вона обирається шляхомзагальних, рівних і прямих виборів при таємному голосуванні. Сенат формуєтьсяшляхом непрямих виборів. Його члени обираються по департаментах особливимиколегіями вибірників.
Двопалатну структуру виправдовують часто посиланням на необхідністьзабезпечити дії системи стримань усередині парламенту. Згідно Конституції,закон вважається прийнятим, якщо він схвалений обома палатами в ідентичнійредакції. Якщо примирлива процедура не дасть результатів і не буде згоди палатміж собою, вважається відхилюючим. Але у разі подібних розбіжностей міжпалатами уряд може просити винести Національні збори остаточне рішення. Досказаного треба додати, що саме Національним зборам належить вирішальне словопри остаточному затвердженні бюджету. Тільки Національні збори можуть прийнятирезолюцію осуду або відмовити в довірі уряду. Все це говорить, що нижня палатавиконує переважну роль при здійсненні парламентських функцій, хоча формальнорівні при здійсненні законодавчих функцій. Вважається, що перевага нижньоїпалати не суперечить ніяким демократичним принципам оскільки саме нижня палатапредставляє загальнонаціональні інтереси, що підтверджує і порядок їїформування.
Французький парламент залишається формально єдиним законодавчим органомкраїни. Це значить, що серед всіх державних органів тільки йому, відповідно доособливої процедури, встановленої Конституцією належить право приймати закониреспубліки. Разом з тим, існує два вельми істотних виключення. По-перше,президент республіки за пропозицією уряду (або сумісному положенню палат) можепередати на референдум будь-який законопроект, що стосується організаціїдержавної влади або передбачає ратифікацію міжнародного договору за умови, щовін не суперечить Конституції.
Друге, не менш істотне обмеження законодавчих повноважень парламентувстановлене ст. 34 Конституції. Ця стаття визначає питання, регульованізаконодавчими органами. Це громадянство і користування правами і свободами,право і дієздатність, кримінальне покарання і судочинство, податки і грошоваемісія, дозвіл оголошення війни, продовження на термін більше 12 днівоблогового положення, уповноваження на ратифікацію найважливіших міжнароднихдоговорів. Крім того, законом встановлюються загальні принципи організаціїоборони, місцевого самоврядування, національної освіти, режим власності іречових прав, цивільних і торгових зобов'язань, соціального забезпечення,трудових і профспілкових прав.
Законодавча ініціатива належить прем'єр-міністру і парламентаріям. Дочисла традиційних найважливіших функцій парламенту відносяться встановленнядержавних доходів і витрат, ухвалення державного бюджету і затвердження звітупро його виконання. Фінансові законопроекти готуються і вносяться в Національнізбори урядом.
Ще одна важлива функція парламенту — контроль за діяльністю уряду. У ційобласті П'ята Республіка знає цілий ряд новин. Парламентарії зберегли за собоюправо усних і письмових питань, що адресуються прем'єр-міністру або членамуряду. Проте, найважливішою і значущішою формою контролю залишається інститутпарламентської відповідальності. Саме в цій області зміни найбільш істотні.Одне з найістотніших нововведень — це можливість постановки питання про довірууряду може виходити від самого уряду.
Принцип розподілу влади в умовах змішаної республіки у Франції зазнав рядзмін в порівнянні з парламентською республікою. Загальна спрямованістьвизначається не стільки прагненням до самостійності, що граничить звідособленням, скільки прагненням до ефективності і максимальної дії. Цей жепочаток був значною мірою закладений і в організації виконавчої влади. Остання,як вже наголошувалося, носить у Франції подвійний характер. Вона поділена міжпрезидентом і урядом як колегіальним органом. Про положення і повноваженняпрезидента вже було сказано, подивимося, яким чином організован і функціонуєуряд, як діє система стримувань і противаг усередині самої влади.
Уряд Французької Республіки є колегіальним органом, який несе основнувідповідальність за здійснення виконавчої влади в країні. На нього покладенозагальне керівництво і управління справами держави. Як органзагальнополітичного керівництва уряд визначає задачі і цілі державної політики.Уряд одночасно залишається найвищим органом управління. Відповідно він намічаєі здійснює заходи, необхідні для реалізації поставлених цілей і задач. Уряд єголовним розпорядником кредитів, на нього покладається виконання державногобюджету. У розпорядженні уряду знаходяться також адміністративний апарат іозброєні сили. Своєрідність і специфіка статусу уряду у Франції полягає у тому,що він як би виступає в двох значеннях. По-перше, він є Радою міністрівреспубліки. По-друге, він виступає у формі кабінету, який об'єднує всіх членівуряду, але під керівництвом прем'єр-міністра.
Складність полягає у тому, що у ряді випадків основний закон не проводитьчіткої відмінності між двома організаційними формами, користуючись збірнимтерміном «уряд». Так, Конституція (ст.49) говорить провідповідальність уряду, явно виключаючи при цьому президента республіки. Аджевін парламентської відповідальності не несе. В той же час прем'єр-міністр можепоставити питання про довіру уряду тільки після обговорення в Раді міністрів. Ав даному випадку участь президента — необхідна умова, бо рада міністрівзбирається тільки під його головуванням.
Відповідь на ці питання дала практика функціонування державногомеханізму. Все залежить від розстановки політичних сил в країні. Так якщо іпрезидент і прем'єр-міністр представляють одні і ті ж сили, то у президента вруках знаходяться, як правило, управління всіх найважливіших питань, залишаючив руках міністрів питання оперативного характеру.
Інакше виглядає ситуація, коли Єлісейській палац (резиденція президента)і Матіньон (резиденція уряду) контролюють різні політичні сили. Тут особливоважливе значення придбає те, що рішення найістотніших питань може мати місцелише при їх обговоренні в Раді міністрів. Цілком природно, що в даних умовахповноваження президента і самі реальні можливості їх здійснення значнозвужуються, а повноваження прем'єр-міністра істотно розширяються.
Таким чином, система противаг, яка закладена в побудові виконавчої влади,дозволяє її по-різному збалансувати в різних політичних ситуаціях.
В країні з високим рівнем централізації і бюрократизації державногоапарату вже порівняно давно склалася ще одна специфічна система додатковогоконтролю за діяльністю адміністрації. Вона покликана перш за все запобігтиможливості зловживання владою з боку адміністрації і забезпечити дотриманнязаконності у разі її порушення представниками адміністрації. Йдеться про ту, щонабула широке поширення у Франції адміністративної юстиції. Адміністративнітрибунали, що є судами першої інстанції по адміністративних правопорушеннях,розглядають всі скарги на дії адміністративних властей, пов'язані іззловживанням службовим повноваженням і іншими, переважно посадовими злочинами.
Поява адміністративної юстиції найтіснішим чином пов'язана з реалізацієюпринципу розподілу влади. З 1899 року Державна рада є найвищим органомадміністративної юстиції з питань застосування адміністративного права і усправах, в яких одній із сторін виступає адміністрація. Основу адміністративноїюстиції у Франції утворюють нині регіональні адміністративні трибунали. Вонирозглядають справи за позовами про анулювання неправомірних актів адміністративнихорганів, про відшкодування шкоди у зв'язку із збитком, заподіяним діямиадміністрації. Найвищим органом адміністративної юстиції є Державна рада, якавиступає касаційною і апеляційною інстанцією у справах, які вирішуютьсяадміністративними трибуналами. У 70-і роки у Франції виник ще один інститут,покликаний підсилити контроль за діяльністю адміністрації і попередити їїпосягання на права і свободи громадян. Йдеться про так званий медіатор,встановлений по рекомендації Ради Європи для використовування всіма країнами,що входять до складу Ради.
Принципрозподілу влади в умовах змішаної форми правління реалізується абсолютноінакше, ніж в президентській республіці. Проте, він безумовно присутній.Забезпечуючи в першу чергу самостійність і ефективність виконавчої влади, віннацілює одночасно всі гілки влади на співпрацю і взаємодію. Досвід П'ятоїРеспубліки підтвердив, що ця форма правління в змозі еволюціонувати ізалишається вельми ефективною навіть при радикальній зміні політичних ситуацій.Це тим більше важливо підкреслити, оскільки деякими авторами висловлюваласядумка, що французька модель організації влади недієздатна і не може ефективносприяти подоланню кризових явищ. Досвід конструювання і функціонуванняфранцузького державного механізму не підтверджує подібні висновки.
3 Принцип розподілу влади у практиці конституціоналізму
України
3.1 Президент України
Відповідно до статті 6 державна влада в Україні здійснюється на основахїї розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчоїі судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межахі відповідно законам України, що дає можливість запобігти диктатурі будь-якої зних і разом з тим організувати їх загальну діяльність на основі взаємозалежностіі взаємодії в процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.
Реалізація єдності державної влади передбачає різні варіанти. Так,Верховна Рада України, як єдиний законодавчий орган повинна своєю законотворчоюроботою на практиці будувати єдину систему національного права, а виконавчавлада здійснює свої повноваження шляхом застосування відповідних норм права, якправило, централізований, всіма органами системи виконавчої влади.
Особливе місце в системі органів державної влади займає Президент України,який не належить безпосередньо ні до однієї з гілок влади. Проте його статус,як глави держави, наділяє його повноваженнями, відповідно до яких він є гарантомдержавного суверенітету, територіальної цілісності України, дотриманняКонституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більшменш властиві всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об'єднуючу функцію,робить безпосередній вплив на їх діяльність в процесі здійснення державноївлади.
А зараз конкретніше проаналізуємо місце і роль органів державної влади ідамо їм характеристику через призму їх основних повноважень.
Особливе місце серед повноважень Президента кожної країни займають йогоповноваження щодо парламенту, зокрема право розпуску парламенту, яке мають главидержав в парламентських і напівпрезидентських республіках (парламентсько-президентськихабо президентсько-парламентських). Це право глав держав вважається важливим важелемв системі стримань і противаг в їх відносинах з парламентом. Підставами застосуванняправа розпуску парламенту у ряді країн є порушення передбачених Конституцієюумов формування уряду, ухвалення державного бюджету і т. і.
Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України, якщовпродовж 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть початися.
Ряд повноважень Президента торкається його права впливу на законодавчу ііншу діяльність Верховної Ради. Пріоритетним серед них є право законодавчоїініціативи, тобто право вносити у Верховну Раду України законопроекти або пропозиціїщодо ухвалення законів. І додатково законопроекти, визначені Президентом як невідкладніповинні розглядатися поза чергою. Президент має право вносити законопроекти провнесення змін і доповнень у всі розділи Конституції, зокрема до розділу І«Загальні основи», розділу ІІІ «Вибори. Референдуми.» ірозділу XІІІ «Внесення змін в Конституцію України», які за умови їх ухваленняне менше ніж двома третинами конституційного складу Верховної Радизатверджується всеукраїнським референдумом, який призначається ПрезидентомУкраїни.
Президент має також значні повноваження на завершальній стадіїзаконодавчого процесу: підписання і оголошення законів. Відповідно діючійКонституції Президенту України належить право підписання законів прийнятихВерховною Радою і оголошення їх (ст. 106 п.29 КУ).
Схвалені Верховною Радою закони спочатку підписуються Головою іприсилаються Президенту. Відповідно Конституції України (ст.94) Президентвпродовж 15 днів після отримання закону підписує його і офіційно робить надбаннямгласності або повертає закон зі своїми мотивованими і сформульованими пропозиціямидо Верховної Ради України для повторного розгляду. У випадку, якщо Президент впродовжвстановленого терміну не повернув закон для повторного перегляду, законвважається схваленим Президентом і може бути підписаний і офіційно оголошений.Якщо ж під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радоюне менше ніж двома третинами від її конституційного складу, Президентзобов'язаний його підписати і зробити надбанням гласності впродовж десяти днів.
Одним з найважливіших повноважень Президента, як глави держави, є його засновницькіповноваження щодо формування органів виконавчої влади: Кабінету Міністрів України,міністерств, інших центральних органів виконавчої влади і місцевих державнихадміністрацій.
Так, відповідно статті 106 п.9, 10 Конституції:
— Президент призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України;
— припиняє повноваження Прем'єр-міністра України і ухвалює рішення про йоговідставку;
— призначає за уявленням Прем'єр-міністра України членів КабінетуМіністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, атакож глав місцевих державних адміністрацій і припиняє їх повноваження на цихпосадах.
Ряд повноважень має Президент і щодо формування органів судової влади і органів,які здійснюють контроль і нагляд. Зокрема:
— Президент призначає за згодою Верховної Ради України на посаду
Генерального прокурора України і звільняє його з посади;
— призначає третину складу Конституційного Суду України;
— утворює суди у визначеному законом порядку;
— здійснює помилування;
— здійснює перші призначення на посаду професійного судді на перші 5років. (ст.106 п.11, 22, 23, 27, 31).
3.2 Законодавча влада
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна РадаУкраїни. Він є представницьким органом, тому обирається безпосередньо народом наоснові загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємногоголосування.
Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державноївлади. Найтіснішими є відносини парламенту з Президентом. Це обумовлено їхфункціями і повноваженнями, передбаченими Конституцією і законами, системою стриманьі противаг один щодо іншого і іншими обставинами.
Початковим повноваженням Верховної Ради України у взаємостосунках зПрезидентом є право парламенту призначати вибори Президента в терміни,визначені Конституцією (ст.85). Але головним змістом взаємостосунків парламентуі Президента є сам хід здійснення ними своїх функцій і повноважень.
Зокрема, Верховна Рада України заслуховує щорічні і позачергові посланняПрезидента про внутрішнє і зовнішнє положення України (ст.85), направляє новоприйнятізакони Президенту (ст.94).
Видне місце у взаємостосунках Президента з парламентом займає питання формуванняорганів виконавчої влади. Так, парламент дає згоду на призначення ПрезидентомПрем'єр -міністра.
Крім того, Верховна Рада України ухвалює рішення про напрям запиту доПрезидента на вимогу народного депутата, групи народних депутатів або комітету ВерховноїРади, заздалегідь підтриманого не менше, як третиною конституційного складу ВерховноїРади; має право усунути Президента від поста у порядку імпічменту, встановленогоКонституцією (ст.111).
Багатофункціональними є відносини Верховної Ради України з КабінетомМіністрів України, який підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (ст.113). ВерховнаРада дає згоду на призначення Прем'єр — міністра, розглядає і ухвалює рішення щодосхвалення (не схвалення) програми діяльності Кабінету Міністрів, здійснює контрольза його діяльністю.
По пропозиції не менше ніж третини народних депутатів від їїконституційного складу Верховна Рада може розглянути питання провідповідальність Кабінету Міністрів і прийняти резолюцію недовіри йомубільшістю від конституційного складу Верховної Ради, слідством, якої євідставка Кабінету Міністрів України. Найважливішими повноваженнями ВерховноїРади щодо Кабінету Міністрів і інших органів виконавчої влади є ухвалення нею законівпро організацію і діяльність органів виконавчої влади, основи державної службиі ін.
Багатогранними є відносини Верховної Ради України і з органами судової влади.Зокрема, Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду України, обираєсуддів загальної юрисдикції, надає згодуна призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, може виказатинедовіру Генеральному прокурору, яке вабить його відставку від посади,призначає три представники до Вищої ради юстиції.
Парламент, як орган законодавчої влади визначає законами України судовийустрій, судочинство, статус суддів,основи судової експертизи, організацію і діяльність прокуратури.
Досить тісною є взаємодія парламенту з органами правосуддя в процесіздійснення парламентського контролю.
Яскравим прикладом цьому може служити стаття 81 п. 2. Незалежно відволевиявлення або згоди народного депутата його повноваження припиняютьсядостроково у разі отримання законної сили обвинувального вироку щодо нього. Прицьому, не має значення, який вид покарання визначений судом щодо депутата, атакож міри покарання. Підставою для дострокового припинення повноваженьнародного депутата України є також рішення суду про визнання його недієздатним абобезслідно відсутнім, що вступило в законну силу.
Принципово новим в Конституції є положення про те, яким чином у разіневиконання народним депутатом вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншимивидами діяльності його депутатські повноваження припиняються достроково. У відмінностівід чинного законодавства про статус народного депутата, за яким рішення про достроковеприпинення повноважень ухвалювалося Верховною Радою, по Конституції воноповинно бути прийняте судом.
3.3 Виконавча влада
Відповідно до Конституції України, Кабінет Міністрів України є вищестоящиморганом в системі органів виконавчої влади, яку складають центральні і місцевіоргани виконавчої влади. Як найвищий колегіальний орган, він здійснює владу якбезпосередньо, так і через центральні і місцеві органи виконавчої влади, направляючиі контролюючи їх діяльність.
Як вищестоящий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів очолює єдинусистему виконавчої влади в Україні; забезпечує відповідно до Конституції здійсненняфункцій і повноваження виконавчої влади на території України; направляє діяльністьміністерств і інших органів виконавчої влади; самостійно вирішує питання, яківіднесені до його ведення Конституцією України, законами Верховної Ради Україниі указами Президента України.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і всвоїй діяльності керується його актами (ст. 113 Конституції України). Одночасновін підзвітний і підконтрольний Верховній Раді України, але у межах визначенихКонституцією України.
Так, згідно ст.85 ч.4 Конституції України Верховна Рада затверджуєДержавний бюджет України і вносить зміни в нього; контролює виконанняДержавного бюджету України, ухвалює рішення щодо звіту про його виконання.Верховна Рада України, крім того, відповідно ст.85 п.13 Конституції, здійснюєконтроль за діяльністю Кабінету Міністрів України. В кінці кінців,представницький орган України по пропозиції не менше ніж однієї третининародних депутатів від її конституційного складу може розглянути питання провідповідальність Кабінету Міністрів і прийняти резолюцію недовір'я Кабінету МіністрівУкраїни більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
При цьому питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не можерозглядатися Верховною Радою України більше одного разу впродовж однієї черговоїсесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету МіністрівУкраїни (ст.87 Конституції України).
Певні складнощі виникають при організації виконавчої влади, здійснюваноїКабінетом Міністрів України. Вони відображають боротьбу між законодавчою гілкоювлади і Президентом.
Із зміною статусу Президента України, якщо він відповідно до новоїКонституції є главою держави, тобто не входить ні в одну з гілок влади, правовіоснови виконавчої влади, як окремої влади, по суті не були вирішені до кінця.Конституція України не містить в собі положень, які б визначали саме характер виконавчоївлади, оскільки розділ VІ «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчоївлади» освітлює лише питання щодо системи органів виконавчої влади, проте,хто ж визначає і формує цю систему, в цьому розділі в повному об'ємі несказано.
А в інших розділах вказано, що організацію і діяльність органів цієїгілки влади визначає Верховна Рада України, а формує її Президент (ст.92 п.12,ст.106. п.10 Конституції України). Відповідно до ст.106 гг.10, 15 Конституції УкраїниПрезидент України одноосібно призначає за уявленням Прем'єр-міністра Україничленів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органіввиконавчої влади.
Проте, відповідно до ст.92 п.12 Конституції України, виключно законодавчавлада в особі Верховної Ради законами України визначає організацію і діяльністьорганів виконавчої влади. Якщо буквально розуміти положення цього пункту ст.92 Конституції,то в практичній площині воно означатиме: законодавчий орган повинен прийнятимайже 100 законів, зокрема, про Кабінет Міністрів України, про міністерства, іпро інші центральні відомості (а їх більше 56); а також про місцеві державні адміністраціїв областях, районах, містах Києві і Севастополі. Це безумовно, приведе до порушеннябалансу законодавчої і виконавчої влади.
Разом з тим треба брати до уваги, що законодавчий орган не має права призначатиі звільняти з посади міністрів і інших керівників центральних органів виконавчоївлади, оскільки це виняткове право Президента.
Відповідно до ст.114 Конституції, до складу Кабінету Міністрів Українивходять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністра, міністри. Президент призначає за згодою Верховної Ради УкраїниПрем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України іухвалює рішення про його відставку (ст.106 п.9).
Процес призначення Прем'єр-міністра складається з таких стадій:
1) Визначення Президентом кандидатури на цю посаду;
2) Розгляд Верховною Радою України цієї кандидатури (у разі відхилення — наступне внесення і розгляд кандидатури на пропоновану посаду).
3) Призначення Прем'єр-міністра України.
Президент України не пізніше, ніж на десятий день після вступу до посади абоприпинення повноважень Кабінету Міністрів, після консультацій з ГоловоюВерховної Ради України і уповноваженими представниками депутатських груп і фракційвносить на розгляд Верховної Ради України кандидатуру Прем'єр-міністра України.Після отримання згоди Верховної Ради України Президент України в триденнийтермін видає Указ про призначення Прем'єр-міністра України.
Повноваження Кабінету Міністрів України у відносинах з Верховною РадоюУкраїни і її органами включають:
— здійснення Урядом законодавчої ініціативи у Верховній Раді України;
— участь Кабінету Міністрів в процесі розгляду питань Верховної Ради;
— повноваження у зв'язку з твердженням і контролем за виконаннямДержавного бюджету України, підготовкою, твердженням і виконанням державнихпрограм;
— звіт перед Верховною Радою України про свою діяльність.
Також Верховна Рада України може виказати недовір'я Кабінету МіністрівУкраїни: Стаття 87. Верховна Рада України по пропозиції не менше ніж однієїтретини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянутипитання про відповідальність Кабінету Міністрів України і прийняти резолюцію недовір'яКабінетних Міністрів України більшістю від конституційного складу ВерховноїРади України. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатисяВерховною Радою України більше одного разу впродовж однієї чергової сесії, а такожпротягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України.
3.4 Судова влада
Третій вид державних органів складають органи судової влади. Це — Верховний Суд України як високий судовий орган в системі судів загальноїюрисдикції. У своїй сукупності всі суди складають судову систему України. Вони здійснюютьсудову владу шляхом конституційного, цивільного, кримінального і арбітражного судочинства.Органи судової влади ухвалою законних і обов'язкових до виконання рішень абовироків, шляхом застосування чинного законодавства на основі принципу рівностівсіх перед законом і судом, стримують інші гілки влади від зловживань. При реалізаціїсвоєї компетенції органи виконавчої і законодавчої влади повинні діяти у межахзакону і наданих їм повноважень, щоб не відчути на собі дієвість судової влади.
Для органів судової влади характерним є те, що судді обираютьсябезстроково. Відособлене місце від судової системи має Конституційний Суд України- єдиний орган конституційної юрисдикції, в Україні, який відрізняється відсудів загальної юрисдикції порядком освіти (судді Конституційного Судупризначаються Верховними Рада України, Президентом і З'їздом суддів України, по-шість суддів), складом (18 суддів), специфікою судового проведення і йогопроцедурою, особливістю рішень Конституційного Суду (вони єзагальнообов'язковими, остаточними і не оскаржуються ), а також терміном призначенняна посаду суддів (дев'ять років без права бути переобраним на повторнийтермін).
Висновки
У сучасній правовій науці принцип розподілу влади прийнято відносити дооснов демократичного конституційного ладу. Це значить, що він має основоположнезначення при рішенні конкретних питань побудови державного механізму.
Призначення принципу розподілу влади — виключити можливість концентраціївсієї повноти влади в руках однієї особи або органу шляхом встановлення такоїдержавності, при якій різні гілки державної влади могли б взаємно стримуватиодна одну.
Сфери реалізації трьох гілок влади — законодавчої, виконавчоїі судової — повинні бути чітко розмежовані, вони не повинні стояти на завадіодин одному.
Розподіл влади повинен ґрунтуватися, перш за все, на їхспівпраці, яка, проте, стримувала б кожну з них, ставило б в певні рамки ібалансувало.
Незалежність і самостійність кожної з трьох гілок влади, іособливо законодавчої і виконавчої, не повинні бути перешкодою до їх взаємодії.Більше того, ефективна влада неможлива без їх співпраці.
У сучасній Україні принцип розподілу влади визнаний,конституційно закріплений і застосовується в побудові і функціонуваннідержавних інститутів.
Багато політиків і правознавців називають виконавчу владу домінуючою всистемі державних органів. Сильна виконавча влада України, безумовно, потрібна.Але не треба захоплюватися. У нашої країни достатньо гіркий досвід в цьомупитанні. Посилення виконавчої влади за відсутності адекватного контролю імеханізму стримань таїть в собі загрозу різкого розростання і посиленнябюрократичного адміністративного апарату. Чисельне зростання чиновництва,елементарне знехтування адміністрацією основних прав і свобод — подібні вадипороджуються безконтрольністю виконавчої влади і підлеглого їй апаратууправління.
Нажаль, все ще традиційно слабким місцем залишається вУкраїни судова влада. Прокламовані Конституцією принципи судового устрою ісудочинства реалізуються насилу. І в даному випадку відчувається протидія ітиск з боку інших гілок влади, що нерідко все ще роблять замах на незалежністьсуду. Явно недостатні матеріальні, а частково і правові гарантії, необхідні длятого, щоб забезпечити суду гідне місце в здійсненні влади. Цей компонентрозподілу влади неефективний. Самостійність і особливо роль суду в Україні всеще далекі від тих, які властиві суду в розвинених демократичних країнах.
Активна політика, що проводиться в даний час в України, на побудовуправової держави позитивно позначається на стані нашої «хворої» держави.Хочеться сподіватися, що дотримання правовим принципам, властивим демократичнійдержаві дозволить нашій країні вибратися з тієї прірви, в якій вона знаходитьсяостанні десятиліття. Тому необхідно підтримувати вже створений механізмрозподілу влади, механізм стримань і противаг, який дозволяє збалансувати різнігілки влади. Це — одна з важливих гарантій продовження демократичного розвиткуУкраїни.
На завершенняхотілося б зазначити, що досвід розробки, прийняття і втілення в життя положеньКонституції США 1787 року може бути корисний сьогодні при розгляді питань,пов'язаних з прийняттям нової Конституції України. Розумне поєднанняконсервативних традицій і гнучкості, можливість гілок влади впливати один на одну,не обмежуючи при цьому самостійність один одного, американський досвідфедеративного устрою держави і багато що інше може бути використано нашимизаконодавцями. Хоч самі американці далекі від ідеалізації своєї Конституції,відмічають спірність багатьох її положень, вказують на безліч нестач ікомпромісів, укладених в ній, але факт залишається фактом — по ній живе ірозвивається більше 200 років одна з найбільших країн світу. І саме цястабільність, прихильність американців створеним ними самими традиціямзаслуговує передусім нашої уваги і поваги.
При будь-якому відношеннідо американської Конституції з точки зору теорії, необхідно визнати їїнайбільше практичне значення не тільки для США, але і всієї світовоїцивілізації.
Список використаної літератури
1. Баренбойм П.Д. «3000 лет доктриныразделения властей. Суд Сьютера», М.: Белые альвы, 1995. -176с.
2. «Великие мыслители запада»/Пер. сангл. В. Федорина, М.: Крон-пресс, 1998. -800с.
3. Евзеров Р. Я. Парламентаризм иразделение властей в современной России// Общественные науки и современность.-1999.- №1.- С. 83-94.
4. Заиченко Г.А. «Философия ДжонаЛокка», М.: Знание, 1959. -32с.
5. Марченко М.Н. «Разделение властей:история и современность», М.: Юр. колледж МГУ, 1996. -425с.
6. Монтескье Ш. Л. Избранныепроизведения. М., 1995
7. Советский энциклопедическийсловарь, М.: Сов. энциклопедия. 1980. -1600с.
8. «Философия Джона Локка», под ред.профессора Асмуса В.Ф., изд-во московского университета, 1960. -64с.
9. Хропанюк В. Н.«Теория государстваи права», М.: ДТД, 1996.
10. Аверьянов В.Б. Содержание деятельностиаппарата государственного
правления и его организационные формы.//Советское государство и
право. — 1988г.- №6
11. Азаркин Н.М. Монтескье. -Г., 1988г.
12. Венгеров А.Б. Теория государстваи права. В 2-х частях. — Г., 1997г.
13. Вениславский Ф. Взаимодействие ветвейгосударственной власти как
принцип основ Конституционногопорядка Украины//Право Украины. — 1998.
— №1
14. Общая теория государства и права /Вред. В.В.Копейчикова. — К. -
1997г.
15. Комментарий к КонституцииУкраины. / В ред. В.Ф. Опришка. — К. -
1996.
16. Конституция Украины. От 28 июня1996 года. // ВВРУ. 1996. №30.
17. Хропанюк В.Н. Теория государстваи права.- Г., 1996 г.
18. Черниловский З.М. Всеобщаяистория государства и права. — Г., 1973 г.
19. Чиркин В.Э. Разделение властей: социальныеи юридические аспекты.
//Советское государство и право. — 1990г.- №8
20.Чиркин В.Э. Элементы сравнительногогосударствоведения. -Г.,
1994г.
21. Историяполитических и правовых учений, под общей редакцией В.С. Нерсесянца, М., 2002г.
22. Историяполитических и правовых учений, под общей редакцией Лейста Н.И., М., 2000 г.
23. Историядиалектики XIV – XVIII вв. под редакцией Каменского З.А., М., Мысль, 1989,355 с.
24. Асмус В.Ф.Историко-философские этюды. М., Мысль, 1991, 318 с.
25. Культурология.История мировой культуры: Учеб. пособие для вузов/ А. Н. Маркова, Л. А.Никитич, Н. С. Кривцова и др.; Под ред. проф. А. Н. Марковой. – М.: Культура испорт, ЮНИТИ, 1995. – 224 с.
26. Политология: Уч.Пособие/Под. ред. А.А.Радугина. – М.: Центр, 1996. – с.28-62.