МІЖРЕГІОНАЛЬНААКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ
ПЕРСОНАЛОМ
Інститутправа
Кафедрадержавно-правових дисциплін
Сучаснаконцепція прав людини, її втілення в основних принципах конституційно-правовогостатусу людини і громадянина
Курсоваробота з дисципліни
„Конституційнеправо України”
студентаІІ курсу
групиП-12-2005-Б, МКП(4,6з)
БарабашОлександри Анатоліївни
Міжнароднекомерційне право
Науковийкерівник:
Київ2007
ЗМІСТ
Вступ
Розділ І Сучасна концепція прав та свобод людини
1.1. Становлення прав людини та основні підходи до розв’язанняпроблеми прав людини
1.2. Сучасна ліберальна концепція прав і свобод людинита її декларування в законодавстві України
Розділ ІІ Права і свободи людини та громадянина в КонституціїУкраїни
2.1. Принципи конституційно-правового статусу людини ігромадянина в українському законодавстві
2.2. Втілення ліберальної концепції прав і та свободлюдини і громадянина в Основному Законі України
2.3. Гарантії прав та свобод людини і громадянина вУкраїні
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
Тема цієї роботимною вибрана тому, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства йогоосновним завданням є створення умов для становлення правової держави.Становлення правової держави неможливе без оволодіння громадянами сучасноїконцепції прав та свобод людини, без якої вони не зможуть скористатися своїмизаконодавчо закріпленими правами і свободами і без якої годі сподіватися навтілення в життя принципу верховенства права.
Усі люди є вільніі рівні у своїй гідності та правах. Наведене положення втілюєсоціально-філософські засади рівноправності всіх людей. Воно майже дослівновідтворює зміст ст.1 Загальної декларації прав людини.
Питання прав ісвобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої тазовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сферізабезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, заяким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільств вцілому.
Громадянськесуспільство формується в процесі перетворення підданих на громадян, тобто натаких членів спільноти мешканців даної держави, які відчули почуття власноїгідності та спромоглися робити політичний вибір, спираючись на чітке розуміннятого, з чого складаються їхні природні права. Це формування розпочинаєтьсяодночасно з перетворенням етнічного союзу на суверенний народ, який усвідомлюєсебе як націю. Народ – це той, чия правосвідомість піднялася до розуміннянагальної потреби визнання і здійснення природних і невід’ємних прав людини ігромадянина, з одного боку, і підпорядкування собі державних владних органів –з другого, оскільки тільки суверенний народ є законним джерелом влади.
Епоха Відродженняпробудила в людях громадянські почуття через усвідомлення своїх природних прав.Остаточне ж становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальноїцінності пов’язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазнихреволюцій свободи людини. У Декларації незалежності США 1776р. підкреслено: “Мивважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і вони обдарованісвоїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свободаі прагнення щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, щозапозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують”. УДекларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789р.,проголошувалося: “1.Люди народжуються ізостаються вільними та рівними в правах. 2.Мету кожного державного союзустановить забезпечення природних і невідчужуваних прав людини. Таким є свобода,власність, безпека і опір пригнобленню”.
На українськихтеренах питання прав людини та їх захисту порушувались іще в Конституції ПилипаОрлика 1710р. Там зазначалося: “Подібнодо того, як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всьогоВійська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовийі простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бопідштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, дочужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого”.
Найбільшґрунтовно питанням прав людини в Україні займався М.Драгоманов. Він вважавправа людини основною складовою політичної свободи, умовою ефективного розвиткусуспільного прогресу. Він перший виразно і чітко пояснив російськомусуспільству сенс і значення конституційного порядку й особливо прав людини.
10 грудня 1948р.Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини. В інтересахзабезпечення захисту принципів справедливості 4 листопада 1950р. Рада Європи,зважаючи на проголошену Генеральною Асамблеєю ООН Загальну Декларацію правлюдини, прийняла Конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Вперше всвіті зазначена Конвенція гарантувала захист прав і основних свободЄвропейським судом з прав людини.
Проголосивши своюнезалежність, Україна стала на шлях побудови власної правової держави ігромадянського суспільства. Прийняття 28 червня 1996р. Конституції Українистало однією з найважливіших подій у новітній історії нашої держави. Вонапроголосила і гарантувала якісно новий статус особи. Правам, свободам іобов’язкам людини і громадянина присвячені ст.ст. 21-68 розділу ІІ КонституціїУкраїни. Положення Конституції України про права і свободи людини й громадянинаповністю узгоджуються з відповідними положеннями ратифікованих Україноюміжнародних правових актів, до яких належить в тому числі, Європейськаконвенція з прав людини. Примітно те, що ідея прав і свобод людини займає усепомітніше місце і у національній правосвідомості, реалізація більшостігромадянських і політичних прав поступово змінює громадянське суспільство тахарактер відносин громадянина з державою.
Вибрана мною темароботи є особливо актуальною в умовах побудови соціально-правової держави ірозвитку громадянського суспільства в Україні.
Метою роботи єрозгляд сучасної концепції прав людини та її втілення в основних принципахконституційно-правового статусу людини і громадянина, закріпленихзаконодавством України, та проблеми реалізації прав та свобод людини в Україні.
Завдання, які яставлю перед собою є: розгляд сучасного законодавства України, яке закріплюєправа та свободи людини та громадянина; способи реалізації цих прав та свобод;інтеграцію українського законодавства з питань прав та свобод людини доєвропейських стандартів.
РОЗДІЛІ. Сучасна концепція прав та свобод людини
1.1Становлення прав людини та основні підходи до розв’язання проблеми прав людини
Поняття правлюдини як окрема категорія виникло ще в епоху Просвітництва. Вже в той чассформувалася думка, що природа наділяє людину певними невід’ємними фундаментальними можливостями,що можуть бути протиставлені урядові, однак мають ним охоронятися. З того часуправа людини розглядаються як елементарні передумови гідного людськогоіснування.
Права людини взагальному вигляді – це універсальна категорія, що характеризує захищенузаконом міру можливої поведінки людей, яка спрямована на задоволення потреб таінтересів людини шляхом користування елементарними, найбільш важливими благамита умовами безпечного, вільного існування особистості у суспільстві. Правалюдини характеризують обсяг благ та умов, що забезпечують її вільний розвиток івизначаються суспільним положенням людини (положенням у системі матеріального виробництва).
Становлення правлюдини пов’язане з генезою правовихнорм, в яких формулювалися (встановленням конкретних правил поведінки)можливості людини вільно користуватися відповідними благами з метою задоволеннясвоїх різнобічних потреб.
У первісномусуспільстві подібні правила поведінки мали синкретичний характер, вонивизначалися мононормами, тобто нормами, які не можливо було диференціювати, як,скажемо, норми релігії, моралі чи звичаєвого права. У цих нормах знаходили своєвираження уявлення щодо корисного чи шкідливого для роду чи племені, які, всвою чергу, були пов’язані зі становленнямсуспільної праці. В цілому це були жорсткі приписи, спрямовані на збереженняцілісності роду, племені у вкрай складних умовах буття людини. Для мононормбуло характерне те, що вони ніколи не надавали переваг одному членові родуперед іншими, тобто, вони закріплювали первісну рівність людини.
Правові системиперших рабовласницьких держав були засновані на методах насильства, примусу, щозастосовувалися носіями верховної влади до переважної більшості населення.Рівень свободи був мінімальним та охоплював лише правлячі кола. За цих умоврозпочалося формування уявлень про права людини, письмовими свідченнями чогостали Біблія, міфи стародавніх Китаю, Індії, Греції.
Зародженнянаукових ідей про права людини відбулося в V-VІІ ст. до н.е. в полісах СтародавньоїГреції. Цей процес був пов’язаний звиникненням певного простору свободи, що створило умови для рівних політичнихправ у осіб – громадян відповідного поліса. Загалом, теоретичні концепції правлюдини у Стародавній Греції розвивались у руслі пошуків об’єктивних природноправових засадполюсу та його законів.
В історіїполітико-правової думки, юридичній практиці, звичаєвому праві різних народівсклалися чотири основних підходи до розв’язання проблеми прав людини, правовогостатусу особи:
1. Ліберальна (європейська)концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних правлюдини і обґрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які бсприяли вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вченняпро свободу як про природний стан людини та вищої соціальної цінності післясамого життя. Вперше цю концепцію було відтворено в Декларації незалежності СШАта в Декларації прав людини і громадянина (Франція). Основні положення сучасноїліберальної концепції до: всі люди народжуються вільними і ніхто не має прававідчужувати їх природні права, а охорона цих прав – головне призначеннядержави; свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкодиіншій людині. Основа свободи – рівність можливостей для всіх; межі свободиможуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що незаборонено законом; частина дозволеного визначається через права людини, якізакріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідомити свої можливостіта орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелікправ людини не може вважатися вичерпним; обмеження прав людини можливе лише увиключних випадках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту вдемократичному суспільстві.
2. Колективістські концепціїправ людини (марксистська, расистські тощо) засновані на визначеніпріоритету колективу (суспільства, класу, раси, нації тощо) стосовно до особи,а також на обґрунтуванні обмеженості прав людини суспільними інтересами.Подібні підходи є глибоко антидемократичними за суттю, оскільки колективний(суспільний) інтерес – це досить ефемерне поняття, процес його виявлення маєсуб’єктивний характер, він здійснюється окремими особами або групами осіб наоснові власних життєвих цінностей і, внаслідок цього, декларований суспільнийінтерес ніколи адекватно не відображає реальних інтересів суспільства. Втіленняположень колективістської концепції в “соціалістичних конституціях” на практиці призводило до фактичного заперечення принципу свободилюдини, градації основних прав людини (головними з яких вважалисясоціально-економічні), дискримінації окремих категорій громадян (за класовоюознакою, майновим станом тощо), а також до закріплення надмірно широкого колаосновних обов’язків громадян передсуспільством і державою.
3. Ісламська (мусульманська)концепція, або концепція рівності за шаріатом, пов’язана з традиційниммусульманським правом. Вона суттєво відрізняється від європейської концепції, аїї головна особливість полягає в тім, що іслам джерелом прав і свобод людинивизнає тільки шаріат. Основні ідеї ісламської концепції прав людини пов’язані зтим, що, по-перше, обґрунтовується різний правовий статус мусульманина і немусульманина, чоловіка і жінки; по-друге, за мусульманським правом вселенськийсуверенітет належить Аллахові, людина не вільна розпоряджатися собою і всі їїдії наперед визначені Аллахом, а це, у свою чергу, дозволяє на підставірелігійних канонів виправдати обмеження прав людини.
4. Традиціоналістськіконцепції прав людини складаються в звичаєвому праві окремих племен, а їхняособливість обумовлена особливістю звичаєвого права, яке є груповим правом:воно діє в рамках малих соціальних груп (плем’я, клан, рід, сім’я); для ньогохарактерними є колективна відповідальність за порушення звичаєво-правовихприписів, а реалізація суб’єктивних прав здійснюється колективно (в рамкахплемені чи роду).
1.2Сучасна ліберальна концепція прав і свобод людини та її декларування взаконодавстві України
Свобода людини –вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природніправа людини, тобто пов’язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, що восновному характеризують соціально-політичний статус людини ф громадянина(інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо).Звісна річ, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реальнокористуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуттяправ та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизуютьможливість діяти у межах, установлених її правовим статусом. Свободу людинивизначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не маєправа порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільствісаме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом поняття “свобода людини” повно відображає принцип, закладенийу ст.19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, завинятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людинихарактеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння іправової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі йКонституція України. Водночас свобода людини як об’єктивна реальність виходить за межі,врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують удемократичному суспільстві. З одного боку, свобода характеризує загальний станлюдини, її соціальний статус, а з іншого – конкретизується в можливості вчинятиті або ті конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливостітакого ґатунку, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб’єктивні права людини.
Сучаснеміжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню правлюдини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни.Цьому сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створенняОрганізації Об’єднаних Націй, іншихдемократичних міжнародних інституцій. Демократизацію процесу, пов’язаного зпроголошенням і захистом прав людини, значно прискорило прийняття низкиміжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розробленнямеханізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідніміжнародні документи.
Середнайважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положенняКонституції України, – Загальна декларація прав людини (1948р.), Міжнароднийдоговір про громадянські та політичні права (1966р.), Міжнародний договір проекономічні, соціальні та культурні права (1966р.), Європейська конвенція прозахист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950р.),Європейський соціальний статут (1961р.), Підсумковий акт Наради з питаньбезпеки та співробітництва в Європі (1975р.), Підсумковий документ Віденськоїзустрічі представників держав – учасниць Наради з питань безпеки таспівробітництва в Європі (1989р.), Документ Копенгагенської наради-конференціїз людського виміру НБСЄ (1990р.) та ін.
З прийняттямДекларації про державний суверенітет України 16 липня 1990р., в преамбулі якоїнаголошується на необхідності всебічного закріплення прав і свобод людини, вУкраїні починається процес переорієнтації правової системи, її поворот відколективістського підходу щодо вирішення проблеми прав людини до сучасноїліберальної концепції, визнання і гарантування прав і свобод людини ігромадянина як найвищої соціальної цінності. Своє логічне завершення цей процесотримав з прийняттям Конституції України 28 червня 1996р., яка встановила новийконституційний статус людини і громадянина на основі сучасної ліберальноїконцепції прав людини у відповідності із загальновизнаними світовимспівтовариством стандартами в галузі прав людини. Її принципова відмінність відстарих радянських підходів до визначення конституційного статусу особи полягає:по-перше, у відмові від класового підходу при закріпленні правового статусуособи; по-друге, у визнанні суб’єктомправ і свобод людини і громадянина. Людина як член громадянського суспільства єсуб’єктом прав, що випливають ізприродного права, їх обсяг однаковий для всіх людей. Права громадянина, тобтолюдини як члена політично організованого суспільства, випливають із позитивногоправа, вони закріплюються за особою в силу її належності до громадянстваУкраїни, вони також носять невід’ємний характер. Лише громадяни України володіють у повному обсязіправами, що відносяться до загально визначених прав людини та правами, якіКонституція України пов’язує з належністю до громадянства України; по-третє, увизнанні суб’єктом прав і свобод індивідуально кожну конкретну людину ігромадянина, у відмові від пріоритету інтересів колективного суб’єкта у вигляді “народу”, “трудящих”, “робітничого класу” тощо. Це не означає повногозаперечення колективного суб’єкта, алейого визнання не може призводити до ігнорування прав і свобод кожної людини, їїіндивідуальної свободи; по-четверте, у відмові від пріоритету інтересів державинад інтересами особи.
Основні положенняліберальної концепції прав людини відображені насамперед у тих нормахКонституції України, в яких закріплюються принципи правового статусу людини ігромадянина згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовимистандартами в галузі прав людини, які визначені міжнародною спільнотою увідповідних документах, що були ратифіковані Україною і стали частиною їїнаціонального законодавства (ст.9 Конституції України).
РОЗДІЛІІ. Права та свободи людини і громадянина в Конституції України
2.1Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина в українськомузаконодавстві
Конституційніправа, свободи та обов’язки разом із конституційнимипринципами й гарантіями утворюють основи правового становища громадян, абоконституційний статус особистості в Україні.
Принципиконституційно-правового статусу людини і громадянина – це вихідні засади, наоснові яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями таміжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальноюдекларацією прав людини та іншими міжнародно-правовими документами, закріплюєтакі принципи правового статусу людини і громадянина: свободи людини; рівностілюдей у своїй гідності та правах; не відчуженості й непорушності прав і свободлюдини; гарантованості прав, свобод і обов’язків людини і громадянина;невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина;рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх передзаконом; єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством.
Принципсвободи людини (ст.ст.21-23 Конституції України) відтворює стрижневу ідею сучасноїліберальної концепції прав людини про свободу як природний стан людини.Конституційний принцип свободи людини обумовлює її право на вільний розвитоксвоєї особистості, а межею індивідуальної свободи є права і свободи інших людей(ст.23 К.У.).
Принципрівності людей у свій гідності та правах означає, що, по-перше, права ісвободи визнаються за будь-якою людиною, по-друге, забороняється дискримінаціяв користуванні правами за будь-яких підстав, пов’язаних із природними особливостями особи та її соціальнимстатусом (ст.21 К.У.).
Під гідністюлюдини зазвичай розуміють визнання за людиною цінності як істоти, яка наділенарозумом, волею та почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як їїоцінюють інші [1, С.30]. Гідність особи є властивістю, притаманною “всім членамлюдської сім’ї”, визнання гідності людей, їхніх рівних і невід’ємних прав є“основою свободи, справедливості і загального миру”, про що зазначається вПреамбулі Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [2, С.28].
Принципрівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності передзаконом(ст.24 К.У.) означає, що забороняються будь-які форми обмеження прав громадянза расовою, політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною,майновою чи іншими ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України ізЗагальної декларації прав людини (ч.1 ст.2) [3, С.4].
Принципневідчужуваності і непорушності прав і свобод людини (ст.21 К.У.) стосується основних праві свобод людини, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України. Людинамає основні права від народження, а не від держави, яка згідно з етатистськими теоріямиможе “дарувати” чи “відбирати” ціправа. Тобто невідчужуваність і непорушність основних прав і свобод людиниозначає, що: людина не може бути позбавлена основних прав і свобод (жодне іззафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване державою)(ч.2 ст.22 К.У.); відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридичнонедійсною; у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони повинні бутипоновлені відповідними органами державної влади або законними діями особи,права якої було порушено; основні (конституційні) права і свободи людини ігромадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених КонституцієюУкраїни, ч.2 ст.64, якою забороняється навіть в умовах воєнного абонадзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свободгромадян, а ще такі права і свободи: право на громадянство та право змінитигромадянство; право на життя; право на повагу до його гідності; право насвободу та особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи колективніпетиції; право на житло; право на шлюб; рівність усіх дітей у своїх правах;право на судовий захист та інших, закріплених ст.ст.24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52,55-63 К.У.
Принципгарантованості прав, свобод і обов’язків людини і громадянина (ч.2 ст.22 К.У.) означає, щовони мають бути забезпечені відповідними засобами, які сприяли б повній таефективній реалізації прав, свобод і обов’язків кожною людиною і громадянином.
Принципневичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч.1 ст.22) означає, що вмайбутньому Конституція України доповнюватиметься положеннями, в якихфіксуватимуться нові права і свободи людини і громадянина. Це пов’язано з тим,що з розвитком суспільства усвідомлюються нові й нові права і свободи, іманентнопритаманні людині від народження або необхідні для повнокровної участігромадянина в суспільному та державному житті. На певному етапі виникаєнеобхідність їх фіксації в Основному Законі з метою їх гарантування,забезпечення надійного захисту з боку держави.
Принципєдності прав людини та її обов’язків знаходить відображення: по-перше, в наявності у кожногоодночасно і прав, і обов’язків; по-друге, в тім, щобагато конституційних прав несуть у собі якості обов’язку (правового або морального).
2.2Втілення ліберальної концепції прав та свобод людини і громадянина в ОсновномуЗаконі України
Конституційно-правовийстатус людини і громадянина базується на певній концепції прав людини,принципах правового статусу людини і громадянина; перелік основних прав, свободі обов’язків визначаютьсяконституцією держави відповідно до тих чи інших теоретичних положень у галузіправ людини. Конституція України 1996р. встановила конституційний статус людиниі громадянина на основі положень сучасної ліберальної концепції прав людинизгідно із загальновизнаними світовими співтовариством нормами та принципамиправового статусу особи і громадянина.
КонституціяУкраїни закріпила права й свободи людини і громадянина системно. У розділідругому Конституції України закріплюються такі групи основних прав: фізичні,політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні, особистіправа [4, С.167].
Фізичні права – це можливості людей, щохарактеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних,духовних та деяких інших потреб. Система фізичних прав людини і громадянина, заКонституцією України, складається з: невід’ємного права на життя і здоров’я (ст.27), права на повагу до гідності людини (ст.28), права на свободута особисту недоторканість (ст.29), права на недоторканість житла (ст.30),права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншоїкореспонденції (ст.31), права на невтручання в особисте і сімейне життя(ст.32), права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, прававільно залишати територію України (ст.33), права на свободу думки і слова, навільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34), права на свободусвітогляду і віросповідання (ст.35).
Політичніправа – цеможливості людини і громадянина брати участь і громадському і державному житті,вносити пропозиції щодо поліпшення роботи державних органів, їх службових осібі об’єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участьу різних об’єднаннях громадян. Політичні права і свободи пов’язані з участю всуспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та органівмісцевого самоврядування. Їхньою важливою особливістю є те, що вони адресованілише громадянам України. Реалізуючи політичні права, громадяни України,асоційовані як український народ – носій суверенітету і єдине джерело влади вУкраїні, беруть участь у здійсненні влади. Конституція України передбачає такіполітичні права і свободи: право на свободу думки і свободу слова, на вільневираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, зберігати,використовувати і поширювати інформацію (ст.34); право на свободу об’єднання у політичні партії тагромадські організації, на участь у професійних спілках (ст.36); право братиучасть в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевомуреферендумах, право обирати і бути обраними до органів державної влади таорганів місцевого самоврядування – виборче право (ст.38); право рівного доступудо державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування (ст.38);право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст.39); правопетицій, тобто право направляти індивідуальні чи колективні письмові зверненняабо особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевогосамоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст.40).
Політичні права ісвободи, як і фізичні, інколи називають негативними, маючи на увазі те, щодержава не зобов’язана вживати якихось позитивних дій для їх забезпечення, аповинна утримуватися від зазіхань на права і свободи, які входять до цих двохгруп, тобто вони розглядаються як свобода людини від держави, право людини наневтручання держави.
Економічніправа – цетакі можливості людини і громадянина, що характеризують їх участь у виробництвіматеріальних і духовних благ. Економічні права і свободи – це можливості людиниі громадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну і використанняматеріальних благ. Вони мають надзвичайне значення в житті людини. Адже самевони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної,забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. Водночас саме здійсненняцих прав дає змогу характеризувати державу як соціальну, тобто таку, яказабезпечує достатньо високий рівень життя для своїх громадян. До системиекономічних прав Конституція України відносить: право кожного володіти,користуватися, розпоряджатися своєю власністю, результатами своєїінтелектуальної, творчої діяльності (ст.41); право на підприємницьку діяльність(ст.42); право на працю (ст.43); право на страйк для захисту своїх економічнихі соціальних інтересів (ст.44); право на відпочинок (ст.45).
Соціальніправа – цеможливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя.Цим і пояснюється їх значення. До системи соціальних прав і свобод КонституціяУкраїни відносить: право на соціальний захист (ст.46); право на житло (ст.47);право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст.48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичнестрахування (ст.49); право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодуваннязавданої порушенням цього права шкоди (ст.50); свободу шлюбу та рівності прав іобов’язків у шлюбі та сім’ї (ст.51); право рівності дітей усвоїх правах (ст.52).
Екологічніправа – цеможливості людини і громадянина мати безпечне екологічне середовище. Право набезпечне для життя і здоров’ядовкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди передбаченест.50 Конституції України. Остання розуміє під таким довкіллям станнавколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобіганняпогіршенню екологічної обстановки і виникненню небезпеки для життєдіяльностінаселення. Крім того, Конституція закріпила найважливіші екологічні права:право на відшкодування шкоди, заподіяної погіршенням стану довкілля; правовільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктіві предметів побуту; право на вільне її поширення та категоричну заборону їїзасекречення.
Культурніправа – цеможливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всьоголюдства. Вони у Конституції України представлені правом на освіту (ст.53);гарантуванням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості,захистом інтелектуальної власності, авторських, моральних і матеріальних інтересівгромадян, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності(ст.54).
На відміну відфізичних і політичних прав і свобод економічні, соціальні та культурні права ісвободи є позитивними – їх забезпечення вимагає від держави певних дій.
Сімейні права – це можливості людини ігромадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. КонституціяУкраїни (ст.51) передбачає свободу шлюбу та рівність прав і обов’язків у шлюбіта сім’ї. При цьому свобода шлюбу ґрунтується на вільній згоді чоловіка і жінкищодо укладання шлюбу, а рівність прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї означає,що, по-перше, чоловік і жінка мають однакові за кількістю і змістом права таобов’язки, і, по-друге, батьки повинні утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатнихповнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, а повнолітні дітизобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім’я, дитинство, материнство ібатьківство перебувають під захистом держави.
Особисті права – це можливості людини ігромадянина щодо захисту своїх прав, свобод і законних інтересів. До нихвідносять: право на захист передбачених законом можливостей людини ігромадянина в суді, в Уповноваженого Верховної ради України з прав людини, вміжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях (ст.55); правло навідшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами,органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими особами (ст.56); правознати свої права та обов’язки (ст.57); право на правовудопомогу (ст.59); право не виконувати явно злочинні накази (ст.60); право наіндивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину (ст.61); правовідповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі діїнормативно-правового акта (ст.58); право не нести відповідальності за відмовусвідчити або давати пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло якихвизначено законом (ч.1 ст.63); право засудженого користуватися всіма правамилюдини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і встановленихвироком суду (ч.3 ст.63).
2.3Гарантії прав та свобод людини і громадянина в Україні
Гарантії прав тасвобод людини і громадянина – це умови та засоби, що забезпечують ефективнуреалізацію прав і свобод кожної людини і громадянина. Слово “гарантія”(походить від франц. garantie) – означає умову, яка забезпечує що-небудь, тобто гарантіїправ і свобод людини – це умови, які забезпечують дійсність, реальність цихправ і свобод.
Залежно відзмісту того чи іншого права, вказані умови можуть бути різними. Наприклад, длягарантування конституційних прав жінок нарівні з чоловіками держава створюєвідповідні умови: надає рівні можливості у громадсько-політичній і культурнійдіяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагородіза неї; передбачає спеціальні заходи щодо охорони праці і здоров’я жінок,встановлює пенсійні пільги; створює умови, які дають жінкам можливістьпоєднувати працю з материнством; здійснює правовий захист, матеріальну імаральну підтримку материнства і дитинства, включаючи надання оплачуванихвідпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (ст.24 Конституції України).
Найвищоюгарантією прав та свобод людини і громадянина є конституційний лад України,заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України,приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародногоправа.
Згідно зпринципом гарантованості прав і свобод людини і громадянина закріпленнянайважливіших з них у Конституції України здійснюється одночасно з фіксацієювідповідних гарантій як безпосередньо в статтях Конституції, так і в чинномузаконодавстві.
Якщо визначення вКонституції та законах змісту самих прав і свобод людини і громадянина єнадзвичайно важливим аспектом їх законодавчого регулювання, то ще більшзначимим є саме законодавче регулювання процесу реалізації закріплених закономправ і свобод, встановлення в законі гарантій цих прав і свобод.
Якщо звернутисядо загальних засад Конституції, то в ст.3 чітко записано, що права і свободи людинита їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, вонавідповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав ісвобод людини є головним обов’язкомдержави. З цього можна зробити висновок, що гарантії прав і свобод людини ігромадянина не входять у зміст поняття “права і свободи людини”, а маютьокреме самостійне значення. Це підтверджується також аналізом п.1 ст.92Конституції України, згідно з яким виключно законом визначаються права ісвободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадян.
Стаття 19Конституції України ставить існування всіх гарантій прав і свобод людини взалежність від того, чи встановлені вони законодавцем. У цьому є реальнаможливість неповноти і суперечностей при встановленні законом гарантій того чиміншого права чи свобод людини, в тому числі юридичних гарантій з боку держави.Юридичні гарантії прав і свобод людини є обов’язком держави, а інші видигарантій прав і свобод – це обов’язок тих суб’єктів, які визначені законом.Так, за ст.53 Конституції України громадянам, які належать до національнихменшин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи навивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або черезнаціональні культурні товариства. Отже, тут суб’єктами гарантії вказаного праває державні і комунальні навчальні заклади та національні культурні товариства,які мають забезпечити необхідні умови навчання громадян рідною мовою абовивчення рідної мови (мати викладачів, ввести у розклад занять відповідніуроки, забезпечити учнів потрібною літературою і т.д.). У разі незабезпеченняцих гарантій громадянин може звернутися до суду з вимогою забезпечитиреалізацію його права на навчання рідною мовою, до відповідного навчальногозакладу, та до відповідних державних органів, які не забезпечили юридичнихгарантій цього права (не здійснювали державний контроль за створенням умов длявивчення рідної мови, не надали потрібного фінансування і т.д.).
КонституціяУкраїни надає право людині (особі) самій активно захищати свої права; вонапосилює можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод (ст.55).
В своєму рішеннівід 23 травня 2001р. Конституційний Суд України, який є єдиним органомконституційної юрисдикції в України (ст.147), вказав, що держава різнимиправовими засобами забезпечує захист прав і свобод людини і громадянина в особіорганів законодавчої, виконавчої і судової влади та інших державних органів.Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянинабезпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Це конституційнеправо не може бути скасовано [5, С.390-391].
Важливоюгарантією захисту конституційних прав і свобод особи є запровадження інститутуУповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладаєтьсяздійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод(ст.101 К.У.).
Відповідно до ч.3ст.55 Конституції України кожна особа має право після використання всіхнаціональних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав ісвобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органівміжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Сучаснийміжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини охоплює міжнародніорганізації та установи, що безпосередньо розглядають питання, пов’язані зпорушенням прав і свобод людини, а саме: Центр з прав людини Економічної іСоціальної Ради ООН; Комісія з прав людини ООН; спеціальні органи ООН – Комітетз прав людини, Комітет з економічних, соціальних та культурних прав, Комітет зправ дитини, Комітет проти застосування катувань, Комітет із ліквідації расовоїдискримінації; Верховний комісар ООН із заохочення і захисту прав людини;Європейський суд із прав людини. У громадян України можливість звертатися доЄвропейського суду з’явилася після вступу України до Ради Європи і прийняття 17липня 1997р. Закону України “Проратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950р.” та протоколів до Конвенції. З метоюімплементації практики Європейського суду з прав людини в Україні 23 лютого2006р. був прийнятий Закон України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з правлюдини”. Цей Закон регулюєвідносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконувати рішенняЄвропейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністюусунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини іосновоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українськесудочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини.Згідно з цим Законом суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію тапрактику Європейського суду як джерело права. Міністерства та відомства повиннізабезпечувати систематичний контроль за додержанням у рамках відомчогопідпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції та практиціЄвропейського суду.
Гарантії прав ісвобод людини і громадянина, як і самі ці права і свободи, залежать відконкретних умов життя суспільства. В Україні у реалізації проголошених ОсновнимЗаконом прав і свобод людини і громадянина виникає чимало труднощів таперешкод, що викликає погіршення стану суспільних відносин у багатьох сферах істану правопорядку в державі. Ці труднощі проявляються у низькому рівнісоціальної захищеності громадян, коли держава не виконує своїх соціальнихзобов’язань перед пенсіонерами, малозабезпеченими, працівниками бюджетнихустанов та іншими категоріями громадян. Коли не забезпечуються конституційніправа кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, на ефективне і доступне для всіхгромадян медичне обслуговування, на безпечне довкілля, на працю, безпечні таздорові умови праці, на заробітну плату не нижчу від визначеної законом. Не можнавважати гарантованим навіть право на життя в умовах, коли зростає злочинністьта криміналізація суспільства, коли на низькому рівні діяльність правоохороннихорганів, натомість – на високому рівні корумпованість та правовий нігілізм…
Причини такого станузабезпечення прав і свобод громадян можуть бути поділені на дві групи. Однагрупа причин належить до сфери законодавчого регулювання прав і свобод людини,інша – сфери їх фактичної реалізації, практики здійснення цих прав і свобод.Причому фактична реалізація прав і свобод залежить, у першу чергу, від якостіїх законодавчого регулювання.
ВИСНОВКИ
Права людини – цешироке та комплексне поняття, що пронизує усі сфери людського буття. Сучаснаконцепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини інеобхідності конституційного визначення таких умов, які б сприяли вільномурозвитку особи. Основні положення сучасної концепції прав людини зводяться донаступних принципів: всі люди народжуються вільними і ніхто не має прававідчужувати їх природні права, а охорона цих прав – головне призначеннядержави; свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкодиіншій людині; межі свободи можуть бути визначені лише законом; частинадозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією,але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним; обмеженняправ людини можливе лише у виключних випадках. Тобто права людини – це їїсоціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінкиз метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхомкористування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчимиактами.
Основні положеннясучасної концепції прав людини відображені насамперед у тих нормах КонституціїУкраїни, в яких закріплюються принципи правового статусу людини і громадянина.Принципи правового статусу людини і громадянина – це вихідні засади, на основіяких визначаються зміст і умови реалізації, прав, свобод і обов’язків людини ігромадянина. Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями таміжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальноюдекларацією прав людини (1948р.) та іншими міжнародно-правовими документами,закріпила такі принципи правового статусу людини і громадянина: свободи людини;рівності людей у своїй гідності та правах; не відчуженості й непорушності праві свобод людини; гарантованості прав і свобод людини; невичерпностіконституційного переліку прав і свобод людини і громадянина; рівностіконституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом;єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством. Закріплені вКонституції України невід’ємні права і свободи людини і громадянина, щоналежать їм від народження чи завдяки наявності у них громадянства України,гарантуються Українською державою.
Однак у ходіреалізації проголошених Основним Законом прав і свобод людини виникає чималотруднощів. Так Українська Гельсінська спілка з прав людини провела дослідження “Регіональні особливості дотриманняправ і свобод в Україні”. Дослідження було спрямованона вироблення державної політики у сфері прав людини і насамперед переслідуваломету об’єднання країни, подолання її поділу на схід і захід. На підставіпроведених досліджень правозахисники прийшли до висновку, що в сфері прав ісвобод людини в Україні існують суттєві проблеми, які поглиблюються черезнадзвичайно сильно розвинуту клановість у системі управління на місцях.Покриваючи один одного, представники влади зазвичай цинічно і відвертопорушують права людини, а пересічні громадяни не знаходять справедливості ні всудах, ні в правоохоронних органах [20, С.5].
Найголовнішимстандартом для демократичної правової держави якраз і є вжиття заходів,спрямованих на забезпечення прав і свобод людини і громадянина. В Українізроблено не все для запровадження в життя саме цього стандарту, про що такожсвідчить надзвичайно велика кількість звернень громадян України доЄвропейського суду з прав людини, та рішень суду, в яких Україна була визнанавинною в порушеннях Конвенції про захист прав людини та основних свобод іПротоколів до неї.
Для того, щобправа людини реалізовувалися на практиці та не залишалися декларацією,недостатньо тільки їх проголошення і закріплення законом. Права і свободилюдини мають бути забезпечені державою шляхом законодавчого регулювання процесуреалізації, створення відповідних умов для реалізації прав і свобод людини ігромадянина та створення ефективного механізму захисту прав і свобод,підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів, подолання корупції,реформування судової системи, підвищення правової освіти населення країни таправосвідомості громадян.
СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Трошкин Ю.В. Права человека. Нарушения и защита прав человекаи прессы. – М., 1997
2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини (основніміжнародно-правові документи). – К., 1989
3. Юридичний Вісник України. – №48, 2005
4. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина вУкраїні. – К., 2004
5. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. – 1997-2001
6. Конституція України. – К., 2006
7. Закон України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з правлюдини” від 23.02.2006
8. Загальна Декларація прав людини. – 10.12.1948
9. Конвенція про захист прав людини та основних свобод. –04.11.1950
10. Засади державної політики України в галузі прав людини. –затверджені Постановою ВР України від 17.06.1999
11. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23.12.1997
12. Юридичний Вісник України. – №5, №31, №41, №47-48, 2005; №4,№8, №18, №40, 2006; №14, 2007
13. Урядовий кур’єр. – №157-158, 2006
14. Кравченко В.В. Конституційне право України. – К., 2006
15. Погорілко В.Ф. Проблеми реалізації Конституції України. –К., 2003
16. Погорілко В.Ф. Конституційне право України. – К., 2006
17. Погорілко В.Ф., Головченко В.В. Права та свободи людини ігромадянина в Україні. – К., 1997
18. Рабинович М.М., Федик С.Є. Особливості тлумачення юридичнихнорм щодо прав людини (за матеріалами практики Європейського суду з правлюдини). – Л., 2004
19. Годованець В.Ф. Конституційне право України. – К., 2005
20. Юридичний Вісник України. – №42, 2006