Міністерствоосвіти і науки України
Європейськийуніверситет
Юридичнийфакультет
Контрольнаробота з
Сучасної кримінально-правової кваліфікації злочинів
Варіант 2
Київ 2008
Зміст
Вступ. 3
1 Підстави і принципи кваліфікації злочинів. 4
2 Кваліфікація незаконного заволодіння транспортним засобом. 9
Загальні висновки. 16
Використана література. 18
/>/>/>/>/>/>/>Вступ
У кримінальному правікваліфікацією називається юридична оцінка злочину і встановлення (застосування)тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує ознаки цьогозлочину. Кваліфікувати злочин означає встановити повну відповідність його ознакознакам норми, яка передбачає відповідальність за вчинення саме цього злочину.Термін «кваліфікація» походить від латинського qualis — який, якої якості. Кваліфікація взагалі — віднесенняпевного явища, речі за їхніми властивостями (якістю) до певного класу чикатегорії. Правова кваліфікація — це пошук, вибір і застосування до певноїподії, випадку конкретної правової норми.
У кримінальному правікваліфікація злочину — це реалізація кримінального закону, застосування довчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або підведення певногозлочину під ознаки конкретної норми.
Для кваліфікації діянняважливо встановити і застосувати саме ту норму, що містить певний, конкретнийсклад злочину. Глибинною сутністю кваліфікації злочинів є встановлення всіхознак певних злочинів і додатково ще однієї ознаки цього певного, конкретногодіяння і складу злочину, що його передбачає.
Практичне значеннякваліфікація злочинного діяння має тому, що вона визначає: юридичну оцінкувчиненого діяння, його суспільну сутність і небезпечність (тяжкість); мірувідповідальності і міру покарання; обтяжуючі обставини, що суттєво посилюютькримінальну відповідальність за вчинення наступних злочинів; підставизвільнення особи від кримінальної відповідальності; правові наслідки кримінальноївідповідальності.
Для правильноїкваліфікації злочину необхідно вибрати і застосувати ту норму, яка найповнішеописує ознаки вчиненого діяння. У цьому і полягає юридична сутністькваліфікації злочинів. Визначити з багатьох подібних найнеобхіднішу норму буваєскладно, що призводить до помилок.
Все це показую важливістьдослідження питань, пов’язаних з кваліфікацією злочинів.
1 Підставиі принципи кваліфікації злочинів
Кваліфікація злочинів — визначенняконкретної суті, якості певного суспільне небезпечного діяння, його фактичнихоб’єктивних і суб’єктивних ознак, встановлення їх тотожності юридичним об’єктивнимта суб’єктивним ознакам певного складу злочину[1].
Оскільки будь-який складзлочину містить обов’язкові елементи (об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивнусторону), то кваліфікація саме і полягає у встановленні таких факт, ознак, якіб точно відповідали цим елементам конкретного злочину. Кваліфікація злочинівможе розглядатися як процес і як результат цього процесу.
Як процес кваліфікаціязлочинів є логічною послідовністю діяльності правозастосовчих органів, логічнимпроцесом пізнання, що характеризується такими основними етапами:
¾ виявлення фактичних об’єктивних та суб’єктивнихознак вчиненого суспільне небезпечного діяння як конкретного соціального явища,аналіз їх змісту;
¾ вибір конкретної кримінально-правової норми, якапередбачає таке діяння, усвідомлення і правильне тлумачення закріплених узаконі юридичних об’єктивних і суб’єктивних ознак;
¾ встановлення тотожності факт, діянь юридичним:встановлення точної відповідності об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта, суб’єктивноїсторони вчиненого діяння ознакам об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта, суб’єктивноїсторони конкретного складу злочину, який передбачається в Особливій частиніКримінального кодексу України.
Кваліфікація злочинів якрезультат цього процесу відображається у правильному виборі конкретної статті(частини статті) Особливої частини КК, а в деяких випадках (наприклад, принезакінченому злочині, при співучасті) — і статті (частини статті) Загальноїчастини. Саме на цьому етапі дається офіційна оцінка вчиненого діяння якпевного складу злочину (легальна кваліфікація).
Кваліфікація злочинів,визначаючи юридичну характеристику злочину, одночасно розкриває характер іступінь його суспільної небезпечності, місце в класифікації злочинів, ступіньсуперечності його інтересам суспільства, правам та інтересам конкретних осіб,встановлюючи таким чином правові наслідки конкретного злочину — підстави і межікримінальної відповідальності особи, яка його вчинила.
Принципи кваліфікаціїзлочинів мають важливе теоретичне і практичне значення, оскільки є основними положеннямидля правозастосовника в питаннях кваліфікації злочинів. Проте вітчизняноюнаукою кримінального права це питання практично не розглядається, і лише деякіавтори у своїх роботах, присвячених кваліфікації злочинів, торкаються цієїтеми. Але і серед учених, що говорять про спеціальні принципи кваліфікаціїзлочинів, немає єдності думок щодо їхнього змісту і кількості[2],хоча усі вони відзначають, що кваліфікація кримінально-правових діяньґрунтується на закріплених у кримінальному законодавстві принципах кримінальноївідповідальності: законності, рівності громадян перед законом, провини,справедливості і гуманізму.
Правовий принцип — цеобумовлена закономірностями суспільства і закріплена в праві керівна ідея, щообумовлює спрямованість, характер і обсяг правового регулювання суспільнихвідносин[3]. Принципи кваліфікаціїкримінально-правових діянь можна визначити як основні, самі загальні положення,якими керується правозастосовник при встановленні точної відповідностіфактичних ознак зробленого діяння й ознак складу злочину, у результаті чоговизначається, яке злочин зроблений і яка стаття КК для нього передбачена. Ціпринципи чи закріплені в кримінальному законі, чи прямо не сформульовані вньому, але випливають зі змісту норм Конституції РФ, кримінального ікримінально-процесуального права. Ці принципи можна розглядати як підставу дляпобудови принципів кваліфікації кримінально-правових діянь.
Особливе значення длякваліфікації злочинів мають принцип законності і принцип рівності громадянперед законом.
Принцип законності першза все означає, що всі положення, які лежать в основі притягнення особи докримінальної відповідальності за скоєне, призначення покарання, звільнення віднього чи настання інших правових наслідків скоєння злочину, повинні бути сформульованівиключно в законі, зміст якого повинен тлумачитися у точній відповідності зйого текстом. Закріплення і послідовне здійснення цього принципу в кримінальномуправі має також важливе значення для громадян, посадових осіб, державнихорганів і громадських організацій, підвищення рівня правової культури населення.
Правове закріпленнярівності громадян у всіх сферах суспільного життя має важливе значення іутворює фундамент правового статусу громадян у правовій державі. Назагальноправововому рівні цей статус закріплений у ст. 24 конституції України:“громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними передзаконом.” У сфері кримінального права даний принцип можна сформувати наступнимчином: особи, що скоїли злочин, рівні перед законом і підлягаютьвідповідальності незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних таінших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану,місця проживання та іншими ознаками.
Що стосується спеціальнихпринципів кваліфікації злочинів, то, на наш погляд, представляєтьсяобґрунтованим виділяти наступні:
1) принцип точності;
2) принцип повноти;
3) принцип суб’єктивногозобов’язання;
4) принципнеприпустимості подвійного зобов’язання;
5) принцип тлумаченнявсіх сумнівів на користь особі, діяння якої кваліфікується.
Принцип точності,заснований на принципі законності, установлює, що при визначенні будь-якогоокремого конкретного складу злочину і кваліфікації злочинів у слідчій і судовійпрактиці обов’язковий облік всіх ознак складу злочину, передбачених у статтяхОсобливої і Загальної частин КК України, а також інших законах інормативно-правових актах, на яких зроблені посилання в бланкетних диспозиціяхстатей Особливої частини КК.
Обов’язковою умовоюреалізації принципу точності кваліфікації злочинів є дотриманнякримінально-правових норм КК про чинність кримінального закону в часі іпросторі і зворотній силі кримінального закону. Злочин повинний кваліфікуватисявідповідно до кримінального закону, що діяли під час його здійснення. Часомздійснення злочину визнається час здійснення суспільно небезпечного діяннянезалежно від часу настання наслідків. Кримінальний закон, що усуваєзлочинність діяння, що зм’якшує покарання чи іншим способом поліпшує положення особи,що зробила злочин, має зворотну силу, тобто поширюється також на діяння,зроблені до вступу його в дію. Кримінальний закон, що встановлює злочинність діяннячи іншим способом погіршує положення особи, зворотної сили не має.
Принцип точностікваліфікації злочину також припускає, що офіційна кваліфікація злочину,здійснюваний особами, спеціально уповноваженими на це державою, що є в основіобвинувачення, повинна базуватися на точно встановлених фактичних даних, доказанихвідповідно до норм кримінально-процесуального законодавства.
Принцип повнотикваліфікації визначає, по-перше, те, що кримінально-правовій оцінці підлягають всізроблені особою діяння; по-друге, ці діяння повинні бути кваліфіковані по всіхстаттях КК, якими вони передбачені; по-третє, кваліфікації підлягають дії всіх осіб,причетних до здійснення злочину виконавцем (організатора, підбурювача, посібника).Відповідно до кримінально-процесуального закону, неповнота кваліфікаціївчиненого служить підставою повернення справи слідчому, дізнавателю чипрокурору.
Принцип повнотикваліфікації також вимагає повного і всебічного дослідження й оцінки обставин,що мають значення для кваліфікації суспільно небезпечного діяння. Призастосуванні правової норми компетентним органом кожний з ознак складу злочинуповинний бути вичерпно досліджений, щоб юридична характеристика конкретногоправопорушення цілком збігалася з законодавчим його описом. Ця вимога маєособливу важливість для кримінального закону, оскільки найменший відступ відпринципу законності може спричинити тяжку, а часом і непереборну шкоду,серйозно підірвати престиж права і породити недовіру до нього.
Принцип суб’єктивногозобов’язання обумовлений і тісно взаємозалежний із принципом провини. Принциппровини означає, що особа підлягає кримінальної відповідальності тільки за тісуспільно небезпечні дії (бездіяльність) і небезпечні наслідки, що наступилисуспільно, у відношенні яких установлена її провина. Кваліфікація суспільнонебезпечних діянь залежить від форми провини. Однак при кваліфікації вчиненоговраховується вся суб’єктивна сторона злочину, що, крім провини, включає такожмотив, мету та емоційний стан суб’єкта. Крім провини, при кваліфікації діянняварто встановлювати, чи усвідомлював суб’єкт всі об’єктивні ознаки складузлочину. Принцип суб’єктивного зобов’язання, як справедливо указує В.А. Якушін,являє собою основний початок, відповідно до якого кваліфікація діяння ізастосування правових заходів впливу ґрунтуються на тім, що маючи кримінально-правовезначення обставини охоплювалися свідомістю особи, що його вчинили[4].
Суб’єктивне зобов’язанняозначає, що при кваліфікації діяння необхідно встановлювати психічне відношеннясуб’єкта не тільки до дії (бездіяльності) і її наслідкам, але і до об’єкта іпредмета злочину, що потерпіли від нього, що кваліфікують обставинам і іншим об’єктивнимознакам злочину. Якщо особа не усвідомлює який-небудь з об’єктивних ознакнавмисного злочину, то вчинене підпадає під статті про навмисний злочин беззазначеної ознаки.
Принцип неприпустимостіподвійного зобов’язання забороняє двічі (і більш) ставити за провину здійсненняодного злочину, інакше кажучи, подвійну кваліфікацію встановлених у справіфактичних обставин справи. З цього принципу виходять наступні правилакваліфікації злочинів: при конкуренції норм за об’єктом зазіханнязастосовується та стаття кримінального закону, що більш повно охоплює об’єктзлочину; якщо в результаті здійснення діяння наступили наслідки, передбаченірізними частинами однієї і тієї ж статті, це діяння кваліфікується тільки за тієючастиною статті КК, що установлює відповідальність за заподіяння більш тяжкогонаслідку.
При кваліфікації злочинівварто також керуватися положенням, яке визначає, що при недостатності,спірності фактичних даних, що лежать в основі обвинувачення, усі сумніви впроцесі кримінально-правової оцінки діяння повинні тлумачитися на користь особи,що його здійснила. Цей принцип базується на конституційній нормі, відповідно доякої непереборні сумніви у винності підсудного тлумачаться на його користь.
Названі принципикваліфікації злочинів визначають загальні вимоги, пропоновані до правоприменителюз метою забезпечення правильної кваліфікації злочинів. Дотримання цих принципівдозволить точно кваліфікувати суспільно небезпечні діяння й в такий спосібзабезпечити реалізацію кримінальної політики української держави, вираженої ізакріпленої в кримінальному законодавстві України.2 Кваліфікаціянезаконного заволодіння транспортним засобом
Кримінальнавідповідальність за незаконне заволодіння чужим транспортним засобом,передбачена законодавством, за останні кілька років зазнала суттєвих змін.
Кримінальним кодексомУкраїни 1960 р. встановлювалася відповідальність за угон транспортного засобу іокремо за його викрадення. Частина 1 ст. 215-3 передбачала відповідальність за«угон автомобілів усіх видів, тракторів або інших самохідних машин без мети їхкрадіжки...». Вчинення такого діяння з метою заволодіти чужим транспортнимзасобом назавжди чи з метою викрадення деталей, вузлів, агрегатівкваліфікувалося як злочин проти власності[5].
Угоном називалосянезаконне, умисне, відкрите або таємне, без мети викрадення, заволодіння чужимтранспортним засобом та поїздка на ньому. Безпосереднім об’єктом угонувизнавалася безпека дорожнього руху, а додатковим — здоров’я та життя йогоучасників[6]. Таке визначення об’єктаугону було незадовільним, оскільки це діяння мало формальний склад злочину і непередбачало настання суспільне небезпечної шкоди, тобто ознакою даного злочинуне було заподіяння шкоди здоров’ю учасників дорожнього руху. Крім того, кримінальнавідповідальність не виключалась і у разі угону чужого транспортного засобутверезим водієм-професіоналом, який не створював загрози безпеці дорожньогоруху.
Розвиток автомобільноготранспорту призвів до збільшення кількості угонів і викрадань чужихтранспортних засобів. У 1993 р. Верховна Рада України змінила редакцію ст. 2153КК і суттєво посилила покарання за вчинення цього діяння[7].Але кількість угонів і викрадань чужих транспортних засобів з кожним рокомзростала. Лише у м. Києві за 2000 р. викрадено 576 автомобілів, а знайдено іповернуто власникам 353 (61%). За 1998 р. в Україні було угнано 4 216автомобілів[8].
Таким чином, головноюсуспільне небезпечною шкодою даного злочину є позбавлення власникатранспортного засобу можливості володіти, користуватись і розпоряджатися ним,тобто безпосереднім об’єктом злочинного посягання при цьому є економічнівідносини власності. Але оскільки ст. 289 КК віднесена до Розділу XI Особливоїчастини «Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту», то головнимбезпосереднім об’єктом незаконного заволодіння транспортним засобом є безпекадорожнього руху, а економічні відносини власності — додатковим і обов’язковимоб’єктом вказаного посягання[9].
Під незаконним заволодіннямтранспортним засобом у ст. 289 КК розуміється „вчинене умисно, з будь-якоюметою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власникачи користувача всупереч їх волі”.
За ст. 289 ККкваліфікується незаконне заволодіння автомобілями усіх видів, мотоциклом,трактором або іншими самохідними машинами. Найчастіше предметом цьогозлочинного посягання є механічні транспортні засоби, зазначені у примітці дост. 286 КК. Відповідальність за угон залізничного рухомого складу, повітряного,морського чи річкового судна передбачена ст. 278 КК.
За ст. 289 КК незаконнезаволодіння транспортним засобом кваліфікується, вчинене різними способами,тобто таємно, відкрито, із застосуванням обману або зловживання довір’ям, беззастосування насильства чи з насильством.
Незаконність як ознаказаволодіння чужим транспортним засобом означає, що особа, яка вчинює цепосягання, не має ні дійсного, ні уявного права щодо захопленого транспортногозасобу.
Злочин є закінченим змоменту заволодіння транспортним засобом та початку його руху будь-якимспособом. Спосіб та дистанція переміщення транспортного засобу і строккористування ним на кваліфікацію не впливають. Але треба зазначити, що у теоріїі на практиці трапляються інші визначення моменту, коли таке діяння вважаєтьсязакінченим злочином. Так, існує точка зору, що поняття незаконного заволодіннятранспортним засобом не включає в себе пересування механічного транспортногозасобу за допомогою фізичної сили людини. Пропонується у відповідних випадкахза наявністю умислу на подальше використання транспортного засобу за допомогоюйого двигуна кваліфікувати такі дії як замах на вчинення цього злочину[10].
Відповідальність занезаконне заволодіння чужим транспортним засобом не залежить і не може залежативід величини відстані, на яку транспортний засіб було відігнано, перетягнуто,відбуксовано тощо.
Незаконне заволодіннячужим транспортним засобом є формальним складом злочину у тому розумінні, щодля визнання його закінченим не потрібне настання якихось наслідків.
За ст. 289 ККкваліфікуються дії фізичної осудної особи, яка на момент вчинення злочинудосягла 16-річного віку. При кримінально-правовому аналізі дій, пов’язаних ізсамовільним використанням транспорту, слід враховувати деякі особливості, щостосуються відношення конкретної особи до транспортного засобу.
Не визнається злочиномсамовільне використання транспортних засобів за власним розсудом робітникамидержавних, колективних та інших підприємств або установ, якщо такі особи малидоступ до транспортних засобів за службою. Це, як правило, водії такихпідприємств незалежно від форм їх власності. За подібні дії вони несутьвідповідальність згідно з чинним законодавством про працю.
Як свідчить судовапрактика, не визнаються злочинними аналогічні дії посадових або інших осіб, якіу зв’язку зі своїми посадовими обов’язками мають відношення до транспортнихзасобів. До них належать керівники транспортних організацій, їх заступники,завідуючі гаражами автоколон та ін.
Аналогічний підхід існуєще до однієї досить великої групи осіб, яку становлять механіки, диспетчери,електрики, слюсарі, випробувачі, працівники охорони та інші особи, якісамовільно використали транспортний засіб, маючи до нього доступ у зв’язку зроботою. Найчастіше такі дії мають місце при технічному обслуговуваннітранспортних засобів: огляді, заправці паливно-мастильними матеріалами, ремонтітощо. Іншими словами, за таких обставин не можна визнати, що зазначені особизаволодівають чужими транспортними засобами.
Така ж оцінка вчиненогопоширюється на випадки використання транспортних засобів членами родинивласників автомототранспорту або їх знайомими. Вони самовільно використовуютьтранспортні засоби, спираючись на різні підстави, які, на їх погляд, даютьдійсне або уявне право на такі дії (власник раніше дозволяв керуватиавтомобілем або навчав керуванню тощо).
За ст. 289 ККкваліфікуються захоплення чужого транспортного засобу і самовільне йоговикористання з будь-якою метою (доїхати, перевезти, покататися).
Якщо під час незаконногозаволодіння транспортним засобом умисел був спрямований на використаннятранспортного засобу для вчинення крадіжки, грабежу, розбійного нападу, то діївинних мають кваліфікуватись за сукупністю злочинів — ст. 289 КК та заготування до зазначених злочинів.
У випадках, колинезаконне заволодіння транспортним засобом було способом викрадення деталей,вузлів, агрегатів, речей потерпілого або заволодіння ними вчиненням грабежу чирозбою, дії винної особи слід кваліфікувати за статтями 185-187 КК івідповідною частиною ст. 289 КК. Якщо умисел на викрадення вузлів, деталей,агрегатів чи речей потерпілого виник після незаконно заволодіння транспортнимзасобом, дії винної особи кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбаченихвідповідними частинами статей 185 і 289 КК.
Незаконне заволодіннятранспортним засобом, поєднане з порушенням правил безпеки руху та експлуатаціїтранспорту, якщо сталися наслідки, зазначені у ст. 286 КК, кваліфікуються зацією статтею і додатково за ст. 289 КК.
Згідно з пунктом 2примітки до ст. 289 КК повторне має місце тоді, коли особа раніше вчинила такийзлочин або замах на незаконне заволодіння транспортним засобом, незалежно відтого, чи була вона засуджена за нього, якщо судимість за попередній злочин небула знята або погашена, а також якщо до моменту вчинення повторного злочину неминули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Неодноразова спробареалізації умислу на вчинення злочину (наприклад, спроба запуску двигунакількох транспортних засобів з метою викрадення одного з них) не утворюєповторності, або злочинів, передбачених статтями 185-187, 189-191, 262 КК.
Незаконне заволодіннятранспортним засобом за попередньою змовою групою осіб має місце, тоді, коли вньому брали участь принаймні дві особи, які заздалегідь домовились про спільнейого вчинення. Відповідальність за незаконне заволодіння транспортним засобомпри цьому настає для всіх співучасників, незважаючи на те, що транспортнимзасобом керував один з них. Щоб не допустити помилок при кваліфікації діяння зацією ознакою, треба уважно аналізувати об’єктивні та суб’єктивні ознакиспівучасті.
Незаконне заволодіннятранспортним засобом із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життячи здоров’я потерпілого, або погрози застосувати таке насильство також єкваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 289 КК. Під таким насильством слід розумітинанесення ударів, побоїв, легких тілесних ушкоджень без короткочасного розладуздоров’я або втрати працездатності, а також інші насильницькі дії, пов’язані зобмеженням або позбавленням волі, зв’язування тощо.
За частиною 3 ст. 289 ККкваліфікується дії, передбачені ч. 1 або ч. 2 цієї статті, поєднані знасильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозоюзастосувати таке насильство. Судова практика розглядає як такі заподіяннялегких тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров’я або короткочасноювтратою працездатності, заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження, мордування,тортури, використання небезпечних для здоров’я чи життя потерпілого засобів(вогню, струму, наркотичних або інших сильнодіючих речовин), викидання зтранспортного засобу під час руху тощо.
Нанесення при вчиненнінезаконного заволодіння транспортним засобом побоїв або будь-якого видутілесних ушкоджень додаткової кваліфікації не потребує, за винятком умисноготяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК).
Дії винного, спрямованіна незаконне заволодіння транспортним засобом, поєднані з позбавленням життяпотерпілого, кваліфікуються залежно від спрямованості умислу. Якщо при цьомуставилася корислива мета — заволодіти транспортним засобом, такі дії належитькваліфікувати за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК та ч. 4 ст. 187 КК. Вбивство з метоюполегшити незаконне заволодіння транспортним засобом кваліфікуються за п. 9 ч.2 ст. 115 КК і ч. З ст. 289 КК.
Використання без дозволучужого транспортного засобу за обставин крайньої необхідності (наприклад,до-ставлення до лікримінальні хворого, який перебуває в небезпечному для життястані, переслідування небезпечного злочинця) не утворює даного складу злочину іне тягне за собою кримінальну відповідальність.
Згідно з частиною 4 ст.289 КК звільняється від кримінальної відповідальності судом особа, яка впершевчинила дії, передбачені цією статтею (за винятком випадків незаконногозаволодіння транспортним засобом з застосуванням будь-якого насильства допотерпілого чи погрозою застосування такого насильства), але добровільнозаявила про це правоохоронним органам, повернула транспортний засіб власнику іповністю відшкодувала завдані збитки.
Загальнівисновки
1. Кваліфікація злочинів— визначення конкретної суті, якості певного суспільне небезпечного діяння,його фактичних об’єктивних і суб’єктивних ознак, встановлення їх тотожностіюридичним об’єктивним та суб’єктивним ознакам певного складу злочину.
Кваліфікація злочинів,визначаючи юридичну характеристику злочину, одночасно розкриває характер іступінь його суспільної небезпечності, місце в класифікації злочинів, ступіньсуперечності його інтересам суспільства, правам та інтересам конкретних осіб,встановлюючи таким чином правові наслідки конкретного злочину — підстави і межікримінальної відповідальності особи, яка його вчинила.
Кваліфікація кримінально-правовихдіянь ґрунтується на закріплених у кримінальному законодавстві принципахкримінальної відповідальності: законності, рівності громадян перед законом,провини, справедливості і гуманізму.
Особливе значення длякваліфікації злочинів мають принцип законності і принцип рівності громадянперед законом. Крім того, виділяються спеціальні принципи кваліфікаціїзлочинів:
1) принцип точності;
2) принцип повноти;
3) принцип суб’єктивногозобов’язання;
4) принципнеприпустимості подвійного зобов’язання;
5) принцип тлумаченнявсіх сумнівів на користь особі, діяння якої кваліфікується.
2. Під незаконнимзаволодінням транспортним засобом у ст. 289 КК розуміється „вчинене умисно, збудь-якою метою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу увласника чи користувача всупереч їх волі”.
За ст. 289 ККкваліфікується незаконне заволодіння автомобілями усіх видів, мотоциклом,трактором або іншими самохідними машинами. Найчастіше предметом цьогозлочинного посягання є механічні транспортні засоби, зазначені у примітці дост. 286 КК. Відповідальність за угон залізничного рухомого складу, повітряного,морського чи річкового судна передбачена ст. 278 КК.
За ст. 289 КК незаконнезаволодіння транспортним засобом кваліфікується, вчинене різними способами,тобто таємно, відкрито, із застосуванням обману або зловживання довір’ям, беззастосування насильства чи з насильством.
Незаконне заволодіннячужим транспортним засобом є формальним складом злочину у тому розумінні, щодля визнання його закінченим не потрібне настання якихось наслідків.
Не визнається злочиномсамовільне використання транспортних засобів за власним розсудом робітникамидержавних, колективних та інших підприємств або установ, якщо такі особи малидоступ до транспортних засобів за службою. Це, як правило, водії такихпідприємств незалежно від форм їх власності. За подібні дії вони несутьвідповідальність згідно з чинним законодавством про працю.
Використаналітература
1. КонституціяУкраїни / Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, Ст. 141.
2. Кримінальнийкодекс України (ред. від 01.10.2007) // Відомості Верховної Ради України. 2001.№ 25 – 26.
3. Кримінально-процесуальнийкодекс України // Веpховна Рада Укpаїни. — К., Паpламентське видавництво, 2003.— 287 c.
4. КасинюкВ.И., Корчева 3.Г. Вопросы квалификацин транспортных преступлений: Учеб. пособие. — К., 1988.
5. КоржанськийМ.Й. Кваліфікація злочинів: Навч. посібник. — К.: Атака, 2002. — 640 с.
6. КравченкоЮ.Ф. Міліція України. — К.: 1999.
7. КригерГ.А. Место принципов советского уголовного права в системе принципов права //Советское государство и право, 1981, № 2. С. 102.
8. Кримінальнеправо України: Загальна частина / За ред. М.О. Бажанова та ін. — К., ЮрінкомІнтер, 2005. — 480 с.
9. НавроцкийВ.О. Теоретические проблемы уголовно-правовой квалификации. – К: 1999.
10. Науково-практичнийкоментар Кримінального кодексу України / За ред. M.I. Мельника, M.I. Хавронюка.— К., Атака, 2004.
11. Науково-практичнийкоментар Кримінального кодексу України. — К.: 1997.
12. НікулінС.І., Г.В.Чеботарьова. Кримінальне право. Заг. част. — К., 2004. — 594 с.
13. СабитовР.А. Теория и практика квалификации уголовно-правовых деяний. – М.: Изд-во МГУ,2003.
14. Уголовноеправо. Особенная часть (конспект лекций) / Сост. М.Смирнов, А.Толмачев – М.,1999.
15. Фріс П.Л.Кримінальне право України: Підр. Загальна частина. — К., Атіка, 2004. — 488 с.
16. ЩупаківськийР. Визначення об’єкта і предмета незаконного заволодіння чужим транспортнимзасобом // Право України, 2003, №4.
17. ЯкушинВ.А. Субъективное вменение и его значение в уголовном праве. – Тольятти, 1998.