Стародавні держави і право на території України

Зміст
Стародавнідержави і право на території України
Виникненняі розвиток держави Київська Русь
Правовасистема Київської Русі
Галицько-Волинськадержава
Литовсько-Руськадержава (XIV-XVI ст.)
Правоі суд Литовсько-Руської держави (XIV-XVI ст.)
Українськіземлі у складі Речі Посполитої (друга половина XVІ – друга половина XVIІ ст)
Державаі право на початку Української революції ХVІІ ст. (1648-1654 рр)
Суспільно-політичнийлад козацько-гетьманської держави (друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст.)
Правокозацько-гетьманської держави (друга половина ХVІІ — ХVІІІ ст.)
Українау складі Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст.
Суд іправова система України у складі Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст.
Правовестановище українських земель у складі Австрійської імперії (1772-1918 рр)

Стародавні держави і право на території України
1 Історія держави і права України – синтетична наука.По-перше, це історична наука, оскільки вивчає державно-правові явища в їхісторичному розвитку. На відміну від загальної історії вона вивчає несуспільство взагалі, а окремі його елементи – державно-правові явища йінститути. По-друге, це юридична наука, бо вивчає правові аспекти суспільногожиття. Вона тісно пов’язана з іншими юридичними дисциплінами, зокрема, зтеорією держави і права. Ця наука також вивчає закономірності розвитку державиі права, але за допомогою логічного методу, без врахування конкретних проявівцього процесу. По-третє, це суспільно-політична наука, тому що вивчає такісуспільно-політичні явища, як держава і право. Саме ці особливості і визначаютьїї предмет.
Предметом науки “Історія держави і права України” єпізнання процесу виникнення, становлення і розвитку типів і форм держави іправа України, формування державотворчої традиції, державно-правовихінститутів, категорій, суспільно-політичних систем, правового становищанаселення, джерел права і правових систем в їх історичній конкретності тахронологічній послідовності.
Історія держави і права України має структурно-логічнийзв’язок з:
теорією держави і права, оскільки оперує однаковимипоняттями і категоріями, проте розглядає їх в історичній конкретності іхронологічній послідовності;
історією держави і права зарубіжних країн, тому щорозвиток державно-правових інститутів в Україні відбувався у тісному зв’язку зтакими ж процесами в Європі, тому і мав як спільні риси, так і певніособливості;
історією вчень про державу і право, оскільки розвитокдержавно-правових форм життя окремих народів використовується з метою вивченнязмісту і виявлення характерних рис державно-правових вчень певної історичноїдоби, методів впровадження їх у практику;
політологією, тому що обидві дисципліни вивчаютьзакономірності виникнення, функціонування та розвитку суспільної влади,держави, політики, проте аналіз цих фактів і явищ робиться під кутом зорусоціально-політичних або правових цінностей;
історією України, оскільки обидві дисципліни вивчаютьдержаву і право, проте якщо для однієї науки ці явища є складовими історичногопроцесу розвитку країни, то для іншої – предметом дослідження;
філософією, тому що філософія щодо історії держави іправа України виконує методологічну роль;
економічною теорією, оскільки ця дисципліна вивчає впливспособу виробництва на суспільну свідомість та державно-правові інститутисуспільства, проте й інститути держави і права самі виступають важливим факторому формуванні соціально-економічних відносин, які завжди набувають правовоїформи.
Єдиної загальновизнаної періодизації курсу “Історіядержави і права України” немає, тому запропонована в даному курсі періодизаціямає умовний характер з урахуванням модульної системи навчання і вимогдистанційної форми навчання. Відтак тематика інформативного блоку і модулів єдосить довільною і відрізняється від тих, що пропонуються у навчальнійлітературі. В історії держави і права окремих країн існує власна періодизація,яка в цілому відповідає загальновизнаній, проте є і своя специфіка.
Хронологічні рамки курсу – період від VII ст. до н.е.,тобто з часу виникнення перших державних утворень на Україні, і до сьогодення.
Просторові рамки – територія, яку займала Українапротягом цього історичного часу.
Основними принципами пізнання історично-правових явищ є:
1 Історизм – розкриття закономірностей і тенденційрозвитку подій чи явищ, а не фіксація їх окремих рис або сторін.
2 Об’єктивність – неупередженість, незалежність судженьвід світоглядних і суспільно-політичних уподобань дослідника, відображеннявсього спектру ціннісних орієнтацій історії держави і права.
3 Системність – розкриття цілісності об’єкта, явища, виявйого багатогранних зв’язків.
4 Принцип розвитку – врахування того, що кожне явищеперебуває в процесі розвитку, руху.
Історія держави і права України користуєтьсярізноманітними методологічними підходами. Загальновизнаної методології ходуісторії поки що немає. Існують різноманітні наукові школи, які по-різномувизначають головні фактори еволюції історії людства. Одні перебільшують рольокремих особистостей, другі – науки та техніки, треті – релігії, четверті –економіки тощо. Проте можна виділити два найбільш поширені методологічніпідходи.
Марксистська теорія розглядає історію держави і правакрізь призму боротьби класів. Згідно з нею людство у своєму розвитку пройшлодекілька етапів – так званих соціально-економічних формацій (первіснообщинна,рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична, першою фазою якої єсоціалізм). Основою кожної формації є базис, тобто виробничі відносини іпродуктивні сили. Відповідно до базису формується надбудова – політичнасистема, держава, право, мораль, ідеологія, культура тощо. Перехід від однієїформації до іншої, як правило, відбувається шляхом соціальної революції. Такийпідхід, модернізований радянськими ідеологами в першій половині ХХ ст., існуваву Радянському Союзі.
На Заході була поширена цивілізаційна концепція розвиткулюдства, згідно з якою духовна складова відігравала панівну роль в історіїлюдства. Політика, держава, право, релігія визначали суть окремих періодів.Перехід від однієї стадії розвитку до іншої відбувається поступово, шляхомнакопичення, розвитку певних елементів суспільного життя. Основоположникамицього підходу є О.Шпенглер, А.Тойнбі та інші. Представники цивілізаційногопідходу часто застосовують періодизацію із визначенням таких великих епох вісторії людства, як первісна доба, стародавній світ, середні віки, новий час,новітня доба.
На сучасному етапі розвитку вітчизняної наукиспостерігається поєднання цих двох підходів. Хоча це викликає низку зауважень ізаперечень.
При вивченні історії держави і права Українивикористовуються різноманітні методи дослідження. По-перше, філософські – принципиі закони діалектики, герменевтика, по-друге, загальнонаукові – теоретичні(аналіз, синтез, індукція, дедукція), емпіричні (спостереження, порівняння),по-третє, спеціальні. Серед них:
Порівняльно-історичний метод, який дає можливість виявитизагальні закономірності розвитку держави і права у народів, які населялитериторію України у різні епохи. Можуть порівнюватися і державно-правовіінститути країни в процесі їх еволюції. Державно-правові явища розглядаються зпозиції їх виникнення, розвитку і змінюваності, а також порівняно з іншимиявищами.
Метод правової аналогії застосовується у випадках, коливідомості про певні явища збереглися фрагментарно, епізодично. Тоді умовивідробиться шляхом зівставлення їх з іншими подібними фактами, явищами чи подіями.
Системно-структурний метод використовується придослідженні систем, що складаються із багатьох взаємодіючих між собоюелементів. Їх аналіз передбачає вивчення структури елементів, їх внутрішніх ізовнішніх зв’язків, виявлення головних елементів.
Статистичний метод застосовується при дослідженнікількісних сторін історичного процесу, коли для об’єкта пізнання характернікількісні показники. Це дає можливість виявити тривалість, поширеність і темпирозвитку процесу.
Метод екстраполяції передбачає поширення висновківдослідження однієї частини явища чи процесу на іншу його частину.
Історія держави і права України використовує також іншіметоди наукового пізнання.
Існує історіографія історії держави і права України.Серед найбільш відомих вітчизняних дослідників державно-правових явищ булиД.Багалій, М.Василенко, М.Владимирський-Буданов, М.Грушевський, К.Гуслистий,А.Дядиченко, О.Копиленко, В.Кульчицький, Р.Лащенко, О.Левицький, М.Максимейко,І.Малиновський, В.Месяц, М.Настюк, А.Пащук, Д.Похилевич, А.Рогожин, А.Ткач,І.Усенко, А.Шевченко, Ю.Шемшученко, В.Чехович, А.Яковлів та ін.
Історія Північного Причорномор’я сягає глибини віків. УІХ-VІІІ ст. до н.е. тут з’явилися залізні знаряддя праці, зброя. Це привело додругого великого розподілу праці. Ремесло відділилося від землеробства. А напівдні Східної Європи це збіглося з відділенням скотарства від землеробства.З’явилося кочове скотарство. Саме в цих умовах відбувалося завершення процесурозкладу первісного ладу і переходу до ранньокласового суспільства.
Виникнення приватної власності на засоби виробництва іподіл суспільства на класи привели до появи держави і права, які повинні булиохороняти цю власність. Проте така точка зору на виникнення держави єспрощеною. Ранні державні утворення з’являються не на базі класового панування,як раніше вважалося, а виникають спонтанно в процесі розвитку первісногосуспільства із складних надобщинних структур (військова демократія).Характерною ознакою протодержави є виникнення управлінських систем, щопоступово стають замкненими і відокремленими від суспільства, що їх породило.
Політичне життя Північного Причорномор’я розвивалосятакож під впливом рабовласницьких держав Середземномор’я – країн СтародавньогоСходу, Греції і Риму.
Перші рабовласницькі держави на території України виниклив середині І тис. до н.е. Джерел з історії держави і права народів ПівнічногоПричорномор’я небагато. По-перше, це археологічні знахідки – закони, декрети,постанови органів влади міст-держав, що були викарбувані на кам’яних стелах,по-друге, писемні джерела, що збереглися в ассірійських, грецьких, римських,візантійських документах.
Першою державою (протодержавою) на території України булаКіммерія, що займала територію Кримського і Таманського півостровів та степівПівнічного Причорномор’я від Дністра до Дону. Вперше кіммерійці згадуються в“Одісеї” Гомера та ассірійських клинописних текстах VIII-VII ст. до н.е.Вершники, об’єднані в загони, становили основу війська. У першій половині VIIст. до н.е. на чолі загонів стояли вожді – Лігдаміс та Теушпа. Це був першийнарод на території України, який мав своїх царів. Походження кіммерійців єдискусійним в історичній літературі. На початку VII ст. до н.е. кіммерійцямзавдали удару скіфи. Одну частину з них завойовники знищили, другу витіснили заДунай, третю асимілювали.
Скіфські племена освоїли територію від Дону до Дунаю.Давньогрецький історик Геродот уявляв Скіфію у формі величезного квадрата, щоохоплював практично всю територію України. Населення поділялося на такі групи:царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-орачі, скіфи-землероби. Наприкінці
VI ст. до н.е. скіфи створили могутнє державнеоб’єднання. Найбільше піднесення цієї держави пов’язують з правлінням царяАтея, який у ІV ст. до н.е. зумів об’єднати під своєю владою майже всю країну.Скіфія із союзу племен перетворилася на класичну деспотичну монархію. Але вонапроіснувала недовго і розпалася після воєн з македонським царем Філіппом(батьком О.Македонського) на 3 частини: Добруджу (Румунія), Придніпров’я іКрим. У ІІІ ст. до н.е. утворилася Друга Скіфська держава (Мала Скіфія) в Кримузі столицею Неаполь Скіфський. Найбільшої могутності Мала Скіфія досягла у ІІст. до н.е. за часів царя Скілура. Вона розпалася під навалою сарматів.Остаточний кінець Скіфії настав у 275 р., коли готи вдерлися до Криму.
Державний устрій. За формою правління Скіфія буларабовласницькою монархією на чолі з царем. Його влада була спадковою інеобмеженою. Йому належала законодавча, виконавча, військова, судова влада, аіноді цар виконував і функції жреців. Історії відомі імена чотирьох царів:Скілура, Палака, Фардоя, Інісмея.
Цар спирався на царську раду, що складалася з особистоїдружини на чолі з воєначальником та родоплемінної верхівки. Іноді важливірішення приймалися народними зборами.
Країна поділялася на адміністративні округи – номи,населені скіфами і місцевими племенами. Адміністративний апарат складавсяпереважно з родичів царя та представників аристократії. Старійшини і вождіплемен традиційно очолювали місцеві органи влади.
Суспільний устрій. Соціальна структура була складною.Рабовласницькі відносини перепліталися з пережитками первісного ладу.
Умовно населення Скіфії можна поділити на такі групи:
Панівний клас – царі та їх родичі, племінні вожді,старійшини племен, воєначальники, жреці, багаті купці. Вони володілипасовиськами, водоймами, стадами коней, вівців, рабами тощо. Привілейованийстатус мали жреці. Ймовірно, разом з царем здійснювали судочинство.
Вільні общинники – основна маса населення. Відбуваливійськову службу, сплачували данину, виконували певні повинності. Вони булисоюзниками панівного класу проти рабів.
Вільні ремісники і купці – жителі міст. У Скіфії існувалолише 4 міста. Тому це невелика група населення.
Раби – нижчий щабель суспільства. Власність, річ пана.Раба можна було продати, обміняти, передати у спадщину. Існувало колективнерабство – міські раби. Джерелами рабства були полон, купівля-продаж, народженнявід рабині. Проте частка рабів щодо усього населення була незначною.
Про майнову і соціальну диференціацію свідчать поховання.У кургані Чортомлик поховані цар, цариця, 6 воїнів, 11 коней, зброя, чисельніприкраси (золото, рідше – срібло).
Панівне місце належало царським скіфам. Вони складалиосновну масу війська під час походів у Передню Азію. Інші племена булипідлеглими, сплачували данину. Її несплата – привід до карального походу. Формазалежності від царських скіфів була різною. Для скіфів-кочівників іскіфів-землеробів – більш м’яка, для скіфів-орачів – більш жорстка. Ймовірно,це залежало від ступеня родства – етнічної спорідненості. Найбільш жорсткоскіфи ставилися до загарбаних народів – фракійців. Для ознаки рабства вони відрізалиноси або робили татуювання.
Право. Збереглося дуже мало пам’яток права.
Джерела права: звичаї, правові норми, встановлені царем,міжнародні договори (з роксоланами, Боспорським царством).
Норми права захищали в першу чергу життя, майно, привілеїцаря, його сім’ї, родоплемінної знаті. Майнові відносини регламентувалися.Кожен воїн отримував частку здобичі залежно від кількості вбитих ворогів,свідченням чого були скальпи. Норми скіфського права захищали приватнувласність на худобу, рабів, ужиткові речі. Земля належала царю. Її передавалилише у користування. Існувало зобов’язальне право. Регулювалися договори міни,купівлі-продажу, дарування. Договір скріплювався клятвою.
Сімейно-шлюбні відносини базувалися на принципахпатріархату. Родовід вівся по батьківський лінії, існувало багатоженство.Старша дружина мала привілеї щодо інших дружин. Після смерті чоловіка власністьпереходила не дружині, а молодшому сину (система мінорату). Одружені сини малиправо виходу з родини лише за життя батька. Якщо дружину померлого не ховалиразом з чоловіком, то вона переходила у спадок його старших родичів. Але жінкине були такими безправними. У похованнях скіфянок знаходять, крім прикрас, ще ізброю. Дівчині дозволялося виходити заміж лише за умови, що вона вб’є трьохворогів. Зароджується кримінальне право. Найнебезпечнішими вважалися злочинипроти царя — замах на вбивство царя, непокірність царю, фальшива присяга царю,відступ від віри батьків. Такого роду діяння каралися смертю. Тривалий час ускіфів зберігалася кровна помста.
Поява першого поселення греків на території Українидатується серединою VІІ ст. до н.е. Воно виникло на острові Березань іназивалося Борисфенідою. Згодом з’явилися Ольвія, Пантікапей (Керч), Херсонес,Феодосія, Керкінітіда (Євпаторія) та інші міста, де пануючою формоюполітичного, соціального, економічного устрою був поліс, властивий Греції.Грецькі міста-держави були однотипними за походженням, економікою,суспільно-політичним ладом, правовою системою. Розквіт міст припадає на V-ІVст. до н.е. Більшість міст-держав проіснувала до середини V ст. н.е. Об’єднавчітенденції між полісами з часом призвели до створення Боспорського царства. З ІІст., зруйноване готами і гунами, воно стало складовою Візантійської імперії.Останніми у V – середині VI ст. втратили самостійність й увійшли до складуВізантії міста Пантікапей і Херсонес.
Державний устрій був подібний до метрополії. За формоюправління – це були рабовласницькі республіки. Проте слід враховувати, щопротягом своєї тисячолітньої історії форми правління змінювалися. Наприклад,Ольвія була аристократичною, демократичною, елітарною демократією, перебувалапід скіфським і сарматським протекторатом.
Вищими органами влади були:
Народні збори (народ, агора, апела, еклесія, віче) –вищий законодавчий орган влади, який приймав закони, обирав посадових осіб,регулював морську торгівлю, укладав договори, нормував грошову систему,звільнення іноземців від сплати мита, приймав у громадянство, нагороджувавпочесними грамотами громадян тощо. Але з посиленням аристократії роль народнихзборів зменшувалась. У них брали участь повноправні громадяни у віці 25 ібільше років. Жінки, іноземці і раби такого права не мали.
Рада міста (герусія, буле) – постійно діючий законодавчийорган влади, що обирався народними зборами. Її компетенція: підготовка питаньдля народних зборів, видання декретів, законодавча ініціатива, контроль завиконавчими органами. Керував її роботою голова, якому допомагав секретар.
Виконавчі органи – колегії або магістратури. Наприклад, вОльвії діяли такі колегії: Колегія архонтів у складі 5-6 осіб на чолі з першимархонтом. Вона мала право скликати народні збори (при небезпеці війни),керувала іншими колегіями. Другий архонт опікувався справами суду, релігії,третій архонт – військового командування, всі інші брали участь у судовихсправах. Колегія номофілаків стежила за оформленням законів, поведінкоюпосадових осіб, вимагала від них дотримання законів. Колегія продиківвиконувала прокурорські і адвокатські функції. Колегія деміургів – це стражідержавної безпеки. Вони виявляли заколоти. Колегія агораномів стежила запорядком на ринках, дотриманням єдиної системи мір і ваги.
Окремі посадові особи: казначей займався фінансами,емпоріон – начальник порту, гімнасіарх – вихователь молоді, керівникнавчального закладу.
Суспільний устрій характеризувався наявністю двохпротилежних класів. Рабовласники – повноправні громадяни, які мали правообіймати різні адміністративні посади, мати власні загони, виїжджати до іншихземель. Це були чоловіки – уродженці міста. Жінки й іноземці не користувалисяполітичними правами, але були вільними людьми. Купці, судновласники, власникиремісничих майстерень, потомки місцевої родоплемінної знаті, духовенство –вільні люди, які не мали рабів. Раби – власність пана. Вони не мали жоднихправ. Джерелами рабства були полон, купівля-продаж, народження від рабині.Існували й експлуатовані групи – дрібні ремісники і торговці, вільні общинникинавколишніх поселень, які сплачували данину державі і входили до ополчення.
Важливу роль у системі влади відігравав суд (геліея),який складався з кількох відділів, що відали окремими питаннями. У судовомупроцесі брали участь судді, обвинувачі (прокурори), захисники (адвокати),свідки. Сторони в суді самі виставляли свідків, наводили докази та захищалисебе. Судді вирішували справу голосуванням: спочатку щодо наявності вини, апісля її доведення – стосовно покарання. Вирок був остаточним, системи касаційне було.
Право. В основу правової системи античних міст-державПівнічного Причорномор’я було покладено правову систему метрополій, що їхзаснували. Джерелами права були закони і декрети Народних зборів і Рад,постанови колегій, місцеві звичаї. Регулювались майнові відносини. Розрізнялисяправо власності і право володіння, існували боргові зобов’язання. Укладалисядоговори на позику, дарування, закладу. Угоди укладалися у спеціальнихустановах при свідках та у присутності державних службовців, які отримували заце від сторін винагороду.
Особисті відносини між громадянами і в родинірегулювалися нормами звичаєвого права і нормативними актами. Шлюб бувобов’язковий. Шлюбна угода – це форма купівлі-продажу нареченої. Чоловік мігкористуватися послугами рабинь. Проституція знаходилась під опікою держави.Розлучення для чоловіка було вільним.
Існувало законодавство про злочини та покарання. Тяжкимибули злочини проти держави: змова з метою повалення демократичного ладу,розголошення державної таємниці, державна зрада, посягання на приватнувласність тощо. Види покарань: штрафи, конфіскація майна, повернення у рабство(для вільновідпущених), смертна кара (за злочин проти держави).
Боспорське царство виникло у V ст. до н.е. Проіснувалоблизько тисячі років. У VІ ст. н.е. увійшло до складу Візантії. Розквітприпадає на ІV – початок ІІІ ст. до н.е. Займало територію Керченського іТаманського півостровів. Столиця – місто Пантікапей (сучасне місто Керч). Дойого складу входили і колишні міста-держави (Пантікапей, Феодосія, Фанагорія,Германасса, Тиритака та ін.), які користувалися правом на самоврядування.
Суспільний устрій. Населення Боспорського царства умовноможна поділити на такі групи:
Рабовласники – царі та їх родичі, воєначальники,землевласники, родоплемінна знать, жреці, власники ремісничих майстерень.
Вільні люди — не рабовласники.
Раби, приватні і державні (будували фортеці, громадськібудівлі). Джерела рабства – полон, боргова кабала, купівля-продаж, народженнявід рабині.
Експлуатовані верстви – селяни-общинники місцевих племен,сплачували податки державі й аристократії. Служили в ополченні.
На початку н.е. у зв’язку з формуванням феодальнихвідносин почався масовий відпуск рабів на волю.
Державний лад. За формою правління Боспорське царствобуло рабовласницькою монархією. Правили династії Археанактидів, Спартокідів (зV ст. до н.е.). На чолі держави стояв цар, влада якого була спадковою. Він мавподвійний титул – цар для місцевого населення та архонт для міст-держав. Йомуналежала законодавча, виконавча, судова, військова влади. Він був головнимвласником і розпорядником земель, міст і поселень. Призначав посадових осіб.Йому підлягали судові органи. Виконавчі функції здійснювали придворні чини:міністр двору, особистий міністр, охоронець царських скарбів, спальник,управитель сіл, начальник двору, начальник фінансів, керуючий справами культів.
Право. Джерела права – царське законодавство, місцевізвичаї, закони та декрети міст-держав, що входили до складу царства. Головнийвласник землі – цар. Інші лише користувалися землею за виконання певнихповинностей. Найбільш тяжкими злочинами були державна зрада, виступ проти царя,замах на життя царя, повстання. За ці злочини передбачалася смертна кара зконфіскацією майна. Судові вироки виконували судові виконавці.
Виникнення і розвиток держави Київська Русь
1 У ІІ-VІІ ст. відбулися докорінні зміни у слов’янськомусуспільстві. Це був період становлення військової демократії, якийхарактеризувався соціальним розшаруванням суспільства та нападами cлов’ян на Візантію.
Соціальна диференціація зумовила зародження державних(управлінських) структур, формування союзів племен і створення політичнихоб’єднань типу примітивних імперій. Першим було Антське об’єднання (ІІ-VІІст.). Йому притаманні такі елементи (ознаки) держави, як територія, поділнаселення за територіальною ознакою, публічна влада, прообраз апарату длястягнення данини, професійна дружина, віче. Очолювали союзи племен вожді, якиху джерелах називають “рекси”, “рикси”. Відомі імена вождів союзів антськихплемен – Бож, Мезамір, Маджак, Мусокія. Саме їм належала вища влада.
Розпад Антського об’єднання поклав початок формуваннюплемінних союзів – поляни, древляни, сіверяни, волиняни, білі хорвати та інші.На цей час східні слов’яни остаточно виділилися із загальної слов’янськоїспільноти.
Після розпаду Волинського об’єднання на чолі державноїконсолідації східних слов’ян стають поляни, що жили навколо Києва.
У VІІІ-ІХ ст. відбулися великі зміни усоціально-економічному і політичному розвитку слов’ян. Для цього часухарактерна тенденція до поліцентризму, утворюються широкі політичні об’єднання– своєрідні союзи союзів племен. У середньому Придніпров’ї утворилася Русь.Арабські історики називають її Куявією. Вони фіксують також об’єднання союзівплемен навколо Новгорода (Славія) та Тмутаракані (Артанія).
В цей час до Київського князівства входили землі полян,сіверян, древлян, дреговичів. На ці території поширилась єдина система збиранняданини, управління і судочинства. Правила династія Києвичів, останніми представникамиякої були Аскольд і Дір. За літописами, 882 р., коли Олег, виманивши з КиєваАскольда, вбив його, вважають датою утворення Київської Русі, тобто об’єднанняКиєва і Новгорода. Саме тоді Олег став великим київським князем, а Київ –столицею об’єднаної держави. Це була ранньофеодальна монархія.
Виникнення Давньоруської держави відбулося внаслідоквзаємодії кількох факторів:
політичних, тобто існування у Східній Європі протодержав,політичних об’єднань слов’ян, з розвитком яких посилювалася князівська влада;
соціально-економічних. Підвищення продуктивності працівнаслідок використання залізних знарядь праці призвело до появи приватноївласності, суспільного поділу праці, а згодом – до розшарування населення.Утворення територіальної общини сприяло виникненню надобщинних управлінськихструктур;
культурних. Спільність матеріальної культури і мовнихдіалектів сприяли консолідації східних слов’ян;
зовнішніх. Це загроза з боку Хозарського каганату або такзвана теорія пантюркізму. Згідно з нею династія київських князів мала тюркськепоходження, а держава утворена Хозарським каганатом. Підґрунтя норманськоїтеорії було закладене у “Повісті временних літ”, в якій є суперечливі сюжетипро “закликання” на Русь варягів Рюрика, Сінеуса, Трувора у 862 р. Ці сюжети сталиосновою для розроблення у другій половині ХVIII ст. німецькими вченими, членамиПетербурзької академії наук Г.Байєром, Г.Міллером та А.Шльоцером норманськоїтеорії, згідно з якою саме варяги (нормани, вікінги) заснували Давньоруськудержаву. З критикою цієї теорії виступив М.Ломоносов. Дослідження українських іросійських вчених ХІХ-ХХ ст. довели, що утворення Давньоруської держави булозакономірним результатом соціально-економічного і політичного розвитку східнихслов’ян. Варяги лише прискорили цей процес. Заснувавши правлячу династію, вонишвидко інтегрувалися у нове культурне середовище і втрачали свою етнічнусвоєрідність.
Створення ранньофеодальної держави у східних слов’ян вцілому відбувалося відповідно до загальноєвропейського процесу формуванняфеодальних відносин. Проте цей процес мав і свою специфіку.
На жаль, усталеною в науці є теза, що державність усхідних слов’ян виникає лише тоді, коли в їхньому середовищі встановлюєтьсякласове суспільство. Але східнослов’янське суспільство до початку ХІ ст.залишалося докласовим (пізньородоплемінним), тоді як перше державне утвореннясклалося тут ще в середині ІХ ст. – Київське князівство Аскольда. Ця державабула неконсолідованою з нерозвиненими системами правління, суду і збиранняданини.
Майже такою самою залишалася перший час і Давньоруськадержава, що утворилася у 882 р. з об’єднанням Олегом Києва і Новгорода.
Структура держави залишалася аморфною за Олега (882-912)і за Ігоря (912-944). Неодноразово окремі землі виходили з-під влади князя, алеїх знову приєднували. Стягнення данини (полюддя) було неунормованим. Суд івлада київського князя лише номінально поширювалися на підвладну територію. Начолі земель і князівств залишалися племінні вожді. Їм належала уся повнотавлади, проте вони визнавали зверхність київського князя. Таким був перший етапформування давньоруської державності (середина ІХ ст. – 944 р.).
Другий етап починається з правління (регентство прималолітньому князі Святославі) княгині Ольги (944-969). Вона здійснилаподаткову реформу, впорядкувавши систему і норми стягнення данини; організувалаопорні пункти центрального уряду на місцях; поширила адміністративну і судовувладу на підвладній території; проводила мирну зовнішню політику (944 р. –кінець Х ст.). Князь Святослав (969-972) намагався поширити всю повноту владина прилеглі території шляхом заміни місцевої верхівки на представників династіїРюриковичів.
Цей етап завершується на початку князювання ВолодимираСвятославича (978-1015), коли племінні об’єднання остаточно закріплюються ускладі держави. А це робить її більш об’єднаною, а внутрішні зв’язки – більшсталими.
Третій етап припадає на князювання Володимира і його синаЯрослава (1019-1054). Саме з них князівська влада, залишаючись спадковою, стаєще й одноосібною. У літописі зазначено: “И нача княжити Володимир в Києвеедин”. За цих двох князів завершився тривалий процес формування державності усхідних слов’ян. Тоді були встановлені єдині системи управління, збиранняданини, судочинства, з’явився перший звід законів “Руська Правда”.
На місцях замість племінних вождів від імені київськогокнязя здійснювали владу його посадники – сини великого князя або призначені нимнамісники з бояр. Крім того, прийняття християнства у 988 р., активнаміжнародна політика призвели до зміцнення князівської влади, піднесли авторитеткерівника держави.
Проте слід визнати, що єдиновладдя Володимира і Ярославатрималося на особистих талантах і авторитеті обох государів. Величезнатериторія держави в роки їх правління ще не була цілком освоєна. Можливо томупісля смерті Ярослава у 1054 р. до влади прийшов триумвірат його старших синів– Ізяслава, Святослава, Всеволода, які разом правили близько 20 років.
Через суперечки між ними у 1073 р. триумвіратперетворився на дуумвірат – правління двох князів – Святослава і Всеволода. Зтого часу і до початку ХІІ ст. на Русі майже постійно правлять дуумвірати. Іхоча у 1078-1093 рр. великим київським князем був Всеволод, проте і тоді бувдуумвірат, оскільки він залучив до управління свого сина Володимира Мономаха.Лише на початку ХІІ ст. було відновлено єдиновладдя – за часів ВолодимираМономаха (1113-1125) і його сина Мстислава (1125-1132).
На початку ХІІ ст. склалася нова соціально-економічнаситуація. Утворилося велике феодальне землеволодіння (князівське, а потім ібоярське). Зміцніли економічно і політично окремі князівства і землі. Місцевебоярство і князі перестали бути зацікавленими у загальноруських справах. Русьвступила у добу удільної, або феодальної роздробленості.
Доволі часто у літературі феодальна роздробленістьвидається як хаос, безсистемність, неорганізованість. Але настання удільноїроздробленості зовсім не означало розпаду Давньоруської держави. Змінилася лишеїї суспільно-політична організація. Політична структура Русі втратила формуранньофеодальної монархії, їй на зміну прийшла монархія феодальноїроздробленості – федеративна монархія.
Київ перетворився на сукупне володіння групи князів,членів дому Ярослава Мудрого. Вони вважали себе колективними власниками Русі івимагали собі певної частки володінь, а свої суперечки намагалися вирішувати назагальноруських снемах (з’їздах). Така система влади називається колективнимсюзеренітетом. Проте у другій половині ХІІ ст. вона співіснувала і з системоюдуумвірату.
У часи феодальної роздробленості відбувалися взаємодія ізмагання відцентрових і доцентрових сил. Сепаратизму панівної верхівкикнязівств і земель протистояли поглиблення економічних і культурних зв’язків у60-ті роки ХІІ ст. та поширення ідеї етнічної і мовної спільності усіх східнихслов’ян.
На початку ХІІІ ст. відцентрові тенденції посилилися, аледержава зберігалася. Невідомо, як би розгорталися події далі, якби немонголо-татарська навала. У період феодальної роздробленості уПівденно-Західній Русі існували Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське,Галицько-Волинське князівства.
Перш ніж розглядати державний устрій Давньоруськоїдержави, зауважимо, що ранньофеодальна монархія була побудована на принципахсюзеренітету-васалітету. Завершеного монархічного устрою вона не мала.Єдиновладдя було лише в окремі періоди. Чіткого розподілу функцій влади небуло. Ті функції, які виконував князь, мали також боярська рада і віче.
На чолі держави стояв Великий князь Київський. Вінзосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову влади, призначав іконтролював місцеву адміністрацію, виконував функції воєначальника, відавсправами міжнародної політики, міг змінювати закони.
Князь спирався на військову силу – дружину, а ідеологічнойого підтримувала церква.
На перших етапах існування Київської Русі нормизвичаєвого права регулювали відносини у сфері князівської влади, у тому числі іпередачу влади. Вона регулювалася “правом сильного”. Чіткої певної системипередачі влади не було. Слід пам’ятати, що здобуття столу було лише половиноюсправи. Адже для його заняття треба було мати згоду віча, яке, у свою чергу,виходило з власних інтересів.
Боярська рада (дума) – вищий орган влади з дорадчимифункціями. Вона мала великий вплив на життя країни, але не мала юридичногооформлення. Склад ради, її компетенція і порядок проведення засідань залежаливід волі князя. Спочатку до її складу входили дружинники, а потім і великіземлевласники (бояри). Рада разом з князем розглядала питання зовнішньоїполітики, укладання союзів, видання законів. Іноді виконувала судові функції,вирішувала фінансові, адміністративні, військові справи. За відсутності абосмерті князя тимчасово перебирала на себе його повноваження.
Віче – збори жителів міста та приміської округи. Утогочасних документах мало різні назви – віче, народ, весь град, людьє,дружина, збір, “от мала до велика”, кияни. За останніми дослідженнями, складцього органу влади був сталий – кілька сотень чоловік, що часто відповідалокількості дружинників у місті. У зборах брала участь і соціальна верхівка містачи князівства (землі).
Правове поле діяльності віча збігалося з полем діяльностікнязя. До компетенції віча належали питання обрання чи вигнання князя,скликання народного ополчення, обрання єпископа, призначення чи відкликанняпосадових осіб, видання законів, встановлення податків, визначення правилторгівлі та якості монети. Виступи вічовиків не були автономними, вонискеровувалися певними князями або коаліціями князів.
Найбільш важливі рішення, які мали значення для всієїдержави-землі, приймалися вічем політичного центру землі (стольного граду).Вони були обов’язкові для “менших” міст. На голосування виносилося попереднєрішення, яке приймалось або відхилялося вічем. Постійно діючимвиконавчо-розпорядчим органом було мале віче – рада (свєть) або “оспода” у Новгороді.Рада складалася з ремісничо-купецької верхівки і бояр. Саме рада приймалапопереднє рішення. Існували так звані “чорні віча”, коли рішення спрямовувалисяпроти правлячої верхівки. Вони відбувалися, як правило, на торговій площі наПодолі у Києві.
Віче скликалося за потребою. Право скликати віче маликнязь, митрополит або єпископ, бояри та городяни.
Князівські з’їзди (снеми) – органи державної влади, рольяких посилилася у період феодальної роздробленості. Рішення з’їздів булиобов’язковими для всіх князівств, що визнавали зверхність великого князя. Докомпетенції снемів належали питання державного устрою, внутрішньої і зовнішньоїполітики.
У Давньоруській державі склалися дві системи управління.Спочатку застосовувалася десяткова система, що випливала з військовоїорганізації (тисяцькі, соцькі, десятники). На приєднаних територіях князьзалишав військові гарнізони, очолювані тисяцькими, які спочатку виконувалифункції нагляду за діяльністю місцевої верхівки, а потім тисяцький стаєкерівником військової сили округу, здійснює поліцейську, судову і фінансовувладу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з соцьким, що також виконувалиадміністративні і судові функції.
Другою системою, що прийшла на зміну десятковій, буладвірцево-вотчинна, або двірсько-вотчинна. Усі управлінські важелізосереджувалися у дворі князя (або боярина). Функції урядовців виконували йогослуги: конюший, стольник, чашник, дворецький. На місця посилалися представникицентральної влади – посадники, волостителі та їх помічники. Вони виконувалиадміністративні і судові функції.
Найнижчою ланкою управління була верв – сільськатериторіальна община, наділена правом місцевого самоврядування. Це буласамоуправна територіальна громада, що об’єднувала жителів одного або кількохпоселень. Верві на правах спільної власності належали орні землі, борті, ліси,випаси, риболовні угіддя. Відносини між членами громади будувалися за принципомкругової поруки і спільного землекористування. Органом управління верві буливервні збори (копні збори або віче). Судові функції виконував вервний (копний)суд.
Судова система. Єдиної судової системи не існувало. Судовіфункції в центрі і на місцях виконували владці – князь, посадники, волостителі,тисяцькі, соцькі, десятники. Суд не був відділений від адміністрації. Судиподілялися на державні, вотчинні (приватні) і церковні.
Компетенція князівського суду – справи, в яких хоча боднією із сторін виступала феодальна знать (бояри). Для вирішення дрібнихцивільних справ (розподіл спадщини, майнові суперечки) князь посилав дітськихта отроків, які діяли від його імені. Періодично князь разом з тіунамиоб’їжджав провінції, здійснюючи суд на місцях – “поїзший суд”.
Пізніше виникли приватні (вотчинні) суди – судиземлевласника над залежним населенням. Це право боярам жалувалося державоюразом із землею. У справі холопа рішення суду не підлягало оскарженню. Закупміг подати скаргу до князівського суду.
Церковні суди. Їх юрисдикції підлягали справи духовних іцерковних людей щодо будь-яких справ, а мирян – стосовно справ з дотриманнярелігійних правил, про мораль, віру, сімейно-шлюбні проблеми. Суддями могливиступати єпископи, архієпископи, митрополити, архімандрити, ігумени.
Існував і общинний суд. До його юрисдикції належали:захист власності в разі порушення межі, проведення попереднього слідства, якщовбивство було скоєно на території общини (верві). Він розглядав усі категоріїсправ щодо членів общини та злочини, що були скоєні на території общини.
У судовому процесі брали участь княжі урядовці, писар(метальник), слідчі (істці), офіційні обвинувачі (ябедники), свідки – послухита видоки.
Збройні сили складалися з дружини великого князя, дружинимісцевих князів, народного ополчення (воїв) та найманих загонів. Дружинникивеликого князя поділялися на старших дружинників (з часом називалися боярами) імолодших (отроки, пасинки, дітські). Структурно військо поділялося на тисячі,сотні, десятки, а пізніше на полки.
Київська Русь була ранньофеодальною державою. А сутністьфеодалізму полягала у монопольній власності на землю соціальної еліти упоєднанні з політичною владою, особистій залежності основного виробника –селян, ієрархічності суспільства.
Соціальна структура була неоднорідною. Вона необмежувалася двома антагоністичними класами. Все населення країни умовно можнаподілити на такі категорії:
Вільні люди.
А) Князі (місцеві і великий).
В руках великого князя зосереджувалися великіземлеволодіння. Феодальна власність на землю була ієрархічною. Великий князьроздавав за службу незаймані землі дружинникам, які були його васалами. Місцевікнязі надавали землю своїм дружинникам в умовне володіння і в будь-який моментмогли її забрати.
Б) Бояри були земські (старовинного місцевого походження)і княжі мужі (верхівка княжої дружини). Найбільш привілейовані – земські бояри,члени Боярської ради, які виконували роль радників і урядовців. Верства бояр небула замкнена. Боярином міг стати і представник небоярського походження.
В) Вище духовенство (біле і чорне). Церква була великимземлевласником. Церковне землеволодіння зростало за рахунок приєднання общинних(незайманих) земель, купівлі–продажу, подарованих боярами і князями. Значнікошти надходили і від церковного суду.
Зазначені вище категорії населення мали привілеї: неплатили данини, не виконували повинності, користувалися пільгами щодо передачімайна у спадок, за вбивство княжих людей штраф був більше, ніж за вбивствопростолюдина.
Г) Міське населення. Це – заможні мешканці (великі купці,власники ремісничих майстерень), міські низи (“молодші люди”) – дрібніторговці, ремісники, об’єднані в цехи, рядове духовенство, які сплачувалиподатки або відпрацьовували на будівництві міських споруд, чернь – ті, хтонічого не мав і наймався на чорну роботу.
Д) Вільні общинники (у “Руській Правді” їх називають“люди”) – смерди. Вони жили на князівських або общинних землях, сплачувалиданину (з диму – дому), виконували натуральні повинності, будували мости,постачали князю коней, брали участь в ополченні зі своєю зброєю. У періодфеодальної роздробленості посилився тиск на них з боку феодалів. Їхні майновіправа були обмежені. Якщо смерд не мав синів, то після його смерті майнопереходило у власність феодала.
Напіввільні люди.
А) Рядовичі – колишні смерди, пов’язані з князівським абобоярським господарством договірними зобов’язаннями – рядом.
Б) Закупи – колишні смерди, які відпрацьовували угосподарстві кредитора заборговані гроші – купу.
В) Ізгої – люди, які через різні обставини вибули зоднієї категорії і не пристали до іншої. Це могли бути нещодавно звільненіраби, збанкрутілі купці, син священника, який не отримав сан духовної особи,князі, які втратили вотчину, проте залишалися вільними людьми.
Г) Задушні люди – колишні холопи, відпущені на волю зцерковним заповітом і передані до монастиря як розрахунок за молитву “братії”за спасіння душі померлого.
Д) Прощеники – церковні люди, яким були прощені гріхи.
Є) Пущеники – церковні люди, яким були відпущені гріхи.
Невільні люди.
А) Челядь – раби-невільники.
Б) Холопи – раби, які набули такого статусу внаслідокскоєння тяжкого злочину, безнадійної заборгованості, одруження на рабині безряду (договору). Холоп міг стати вільним (напіввільним) за вірну службу феодалуабо за викуп.
Юридично поділ на стани не був оформленим, хоча фактичноіснував. Особливістю соціальної структури було те, що усі верстви населення небули замкнені. Можливий був перехід з однієї групи до іншої (окрім князів).
Правова система Київської Русі
1 Процес феодалізації східнослов’янського суспільства буввиявом загальноєвропейського розвитку. Він вилився у тривалий процес зближенняі синтезу античних і варварських соціальних структур і світоглядів.
У ІХ-ХІ ст. відбуваються суттєві зміни в економіці,політиці, культурі, релігійній сфері (християнізація суспільства). Можнапогодитися із відомим англійським істориком А.Тойнбі, який звертав увагу навплив релігії і церкви на суспільні процеси. Християнство, зокрема, вплинуло наформування права.
Особливостями правової системи Давньоруської держави булоте, що, по-перше, Русь не знала розподілу права на галузі. Право малосинкретичний характер, тобто кримінальні і цивільні правопорушення невідрізнялися. В основі права лежав становий принцип, який був реалізований усвітській та церковній системах права і закріплений у законодавстві Русі.Учасники правовідносин мали різну за обсягом правоздатність, що залежало відсуспільного становища і статі. На Русі існувало світське і церковне право.Давньоруське церковне право складалося з норм, які містилися в церковнихканонах, затверджених на вселенських соборах, та норм неканонічного походження(великокнязівське і візантійське законодавства щодо церкви).
По-друге, право на Русі не було загальнообов’язковим длявсіх мешканців. Поза сферою його регламентації залишалися князь, апарат влади,військові. Їх статус, права і обов’язки та діяльність не були чітко визначені.
Право на Русі здійснювалося за принципом “що бажаносюзерену, те і є право”. Зі зміною сюзерена могло змінюватися і право.
Джерела права – це форми існування правової норми. Удавньоруський період виділяють основні і додаткові джерела права.
Основні джерела права:
Звичаєве право. Це норми, що виникають на основі звичаю,традиції, загальнообов’язковість яких забезпечувалась авторитетом суспільноїдумки (племені, громади, суспільства) або державним примусом. Правові звичаї наРусі регулювали:
міжнародні (міжплемінні) та міждержавні відносини(недоторканість представників іншої сторони під час переговорів, вірністьукладеній угоді, присяга як гарантія дотримання домовленості, право викупуполонених тощо);
владні (компетенція, структура, статус учасників віча,вервних зборів), військові, шлюбно-сімейні, договірні, трудові відносини,відносини власності, відносини у сфері суду та судочинства, відносини, якіохоплюються поняттями мораль та моральність.
Крім того, правовими звичаями, поряд з нормами права,встановленими державою, визначалися статус людини, чоловіка і жінки, іноземців,представників різних груп населення.
Виключно нормами звичаєвого права регулювалися такіінститути, як “помста” та “кровна помста”, деякі процесуальні дії (присяга,власне зізнання, свідчення, суд Божий, звід тощо), система покарань (потік ірозграбування). Чимало норм звичаєвого права збереглося у “Руській Правді”.
Міжнародні договори (з Візантією, Хозарським каганатом таіншими). У науковому обігу існує 4 тексти договорів Русі з Візантією – 907,911, 944(945), 971 рр. Вони збереглися у списках літописів.
Відомо, що 838 р. перше руське посольство з’явилося уВізантії, а 860 р. було підписано перший мирний договір, проте його текст незберігся. Русь і Візантія були різними за соціально-економічним розвиткомдержавами. На Русі переважало звичаєве право, у Візантії – римське право.
У Х ст. між державами укладалися договори у письмовійформі. Вони готувалися у двох примірниках (“на дві харатьї”). Один примірникдавньоруською мовою, скріплений печатками і підписами, передавався Візантії,інший, грецькою мовою, передавався Києву. Кожна сторона робила його переклад насвою мову.
Серед істориків тривалий час точилися суперечки щодотого, яке право переважало у цих договорах. Більшість вчених доводить, що цебуло руське звичаєве право, оскільки Візантія йшла на поступки, бо не хотілавійни, тоді як на Русі на той час основним джерелом збагачення були війна іторгівля. Поступки звичаєвому праву безумовно були.
Так, у договорі 911 р. при суперечках необхідною буланаявність доказів. Обвинувачу дозволялося доповнити показання присягою (згіднозі своєю релігією). Дозволялося здійснювати кровну помсту, але лише у разіприсутності родичів у момент скоєння злочину (вбивства). Покарання могло бутизамінено грошовим викупом. Таких норм у грецькому праві не було. Важливим у цихдоговорах було посилання на руський кодекс – “Устав і Закон Руський”, прототип“Руської Правди”, що не зберігся. У договорі 944(945) р., який був меншвигідним для Русі, також збереглися певні переваги звичаєвого права, протез’явилося і нове – слов’яни не мали бути судимими на грецькій території своїмисоплеменниками. Будь-який злочин розглядався виключно грецьким судом. Суд мігвидати вбивцю родичам загиблого. Договори з Візантією свідчать, що у Х ст. наРусі був досить високий рівень розвитку правової культури.
Договори князів з народом. Такі договори між князем івічем укладалися при запрошенні князя “на стіл”. Князь повинен бувдотримуватися умов договору (“ряду”), обумовлених народом на віче. Саме цейдоговір визначав статус князя і межі здійснення княжої влади.
Договори між князями. Відомі з ХІ ст., мали на метізапобігти чи припинити міжусобні війни, розв’язати існуючі суперечності.Зазвичай називалися “хрестовими грамотами”.
Взагалі у давнину договори позначалися різними поняттями– “мир”, “ряд”, “цілування”, “докінчання” тощо, що свідчило про поширення в тойчас договірних відносин.
Нормативні акти князів (устави, статути, уроки, грамоти).Це були князівські розпорядження, що торкалися різних сторін управління тасуду. Наприклад, “уроки” (постанови про мито, судові стягнення, судочинство),зазвичай, діяли тимчасово, а “устави” – тривалий час і врегульовували більшважливі проблеми (“Устав Володимира Мономаха”, що містив норми сімейного,спадкового, опікунського права).
Різновидом цієї категорії нормативних актів є церковніустави, що поєднували правові традиції східного християнства і потребидавньоруського суспільства. Всього було 6 таких уставів. Найважливішими є “УставВолодимира Великого” і “Устав Ярослава Мудрого”. Ними встановлювалися правовівідносини між державою і церквою, світською і церковною владою, правовий статусдуховенства, юрисдикція церкви, визначалися церковна десятина, компетенціяцерковного суду. “Устав Володимира” ґрунтувався на нормах візантійськогоцерковного права, “Устав Ярослава” мав деякі суперечності з нормамивізантійського церковного права, проте більше співвідносився з “РуськоюПравдою”.
Рішення і постанови народних зборів. Вони стосувалися питаньзакликання князя на престол або позбавлення престолу, прийняття правових актів(у Новгородській і Псковській республіках), вирішення питань війни і миру,формування народних ополчень, укладання міжнародних угод, призначення чивідкликання посадових осіб, встановлення податків, господарські справи, розглядособливо важливих судових справ.
Нормативні збірки. Це – “Закон і Устав Руський” – уснеджерело права, що формувалося і розвивалося у Давньоруській державі. “РуськаПравда” була відкрита у 1738 р. відомим російським істориком В.Татищевим. Вонає головним джерелом пізнання суспільства, державного устрою і права КиївськоїРусі, справила великий вплив на розвиток українського, російського,білоруського, литовського права. Існує близько 300 списків “Руської Правди” (улітописах і юридичних збірниках). За змістом поділяється на 3 редакції:
Коротка – найдавніша (ХІ ст.). Складається з “ПравдиЯрослава”, “Правди Ярославичів”, “Покону вірників” і “Уроку мостникам”.Відбиває розвиток суспільства ранньофеодального періоду. З обмеженнямзберігається інститут кровної помсти. Предмет захисту – життя, тілеснанедоторканість, честь дружинника, порядок оплати урядовців – вірників імостників.
Розширена. Складається з “Суду Ярослава”, “УставаВолодимира Мономаха”. Відображає період розвинутого феодалізму. Містить новінорми – про правове становище закупів, порядок нарахування пені за борги,закріплення безправ’я холопів, обмеження майнових й особистих прав різнихверств населення.
Просторова. Її поява датується ХIV-XV ст., заМ.Максимейком – XVI-XVII ст. Створена на основі розширеної редакції.
Усі три редакції виходили від князівської влади, малиофіційний характер і не зачіпали церковної юрисдикції. Містили норми різнихгалузей права, але насамперед – цивільного, кримінального, процесуального.
Релігійні норми. З прийняттям християнства дляпровадження церковної служби та організації церковного життя набуваютьпоширення збірки церковного і канонічного права: “Номоканон”, “Еклога”,“Прохірон”, “Судебник царя Константина”, “Закон судний людям” тощо. Вони буливідомі під назвою Кормчих книг.
Судові рішення (судовий прецедент).
Додатковими джерелами права були літописи і повчання.
раво Давньоруської держави захищало, насамперед, приватнувласність, в основі якої була феодальна власність на землю.
У додержавний період у слов’ян першим володільцем землібула спочатку родова, а потім територіальна (сусідська) община (верв).Руйнування родової общини, закріплення моногамної сім’ї призвели до боротьбиіндивідуального начала зі старим колективістським. Спочатку земля піддаваласьперіодичним переділам, а з часом поділялася назавжди, що означало виникненняправа довічного володіння. Лише вигони, лісові угіддя і водойми залишалися успільній власності. З виникненням держави така система зберігається, оскількитривалий час князі не вважалися власниками землі, а тільки “кормилися з неї”.
Потужним поштовхом до розвитку права власності на землюстало прийняття християнства та поширення візантійського права, які швидкосформували нову систему суспільних цінностей. Розвиток цього права відбувавсяшляхом, по-перше, “відвоювання” приватними користувачами общинних земель,по-друге, освоєння нових земель. З посиленням держави починається процесокняжіння земель і перетворення данини на феодальну ренту.
На Русі існували такі форми земельної власності:
князівський домен;
боярська вотчина;
монастирська вотчина;
особиста вотчина церковних ієрархів;
земля громади;
індивідуально-сімейна земельна ділянка;
незаселені вільні (державні) землі.
Чіткого визначення права власності у “Руській Правді”немає. Але із ст.13 і 14 Короткої редакції випливає, що право власності і правоволодіння розрізнялися. Вони передбачали повернення своєї власності, щоперебувала у володінні іншої особи. Пізніше ця норма була доповнена ст.44Розширеної редакції. Передбачалося не тільки повернення майна власнику, але ісплата компенсації за користування нею.
Якщо у “Правді Ярослава” об’єктом права власності булорухоме майно (кінь, зброя, одяг), то у “Правді Ярославичів” – нерухоме майно(земля).
Розвиток приватної власності сприяв і поширеннюзобов’язального права. Існували такі види зобов’язань:
зобов’язання за нанесення шкоди. Передбачалося повневідшкодування. Особа, яка пошкодила речі іншої особи, повинна була повністювідшкодувати вартість речі.
Зобов’язання за договором.
На Русі були відомі такі види договорів:
Договір обміну.
Договір купівлі-продажу. Укладався при свідках чимитнику. Договори щодо нерухомого майна укладалися у письмовій формі (купчі) заучастю одночасно свідків і митника.
Договір поклажі – це передача власних речей комусь длязберігання. Укладався без свідків.
Договір позики – кредитні операції з грішми, продуктами,речами. Укладався при свідках.
Договір особистого найму.
У “Руській Правді” існував цілий устав про банкрутства.Банкрутства були з вини позичальника, за якими передбачалися відстрочка сплатиборгу або продаж у рабство, а також без вини позичальника, коли боржникунадавалася відстрочка сплати боргу.
З розвитком приватної власності виникло і спадкове право.Воно забезпечувало процес накопичення майна і землі та передачу їх у спадок.Вже у договорах Русі з Візантією Х ст. розрізняли спадкування за заповітом і зазаконом. Такі норми містила і “Руська Правда”. За законом родове майно моглиспадкувати лише сини. Батьківський двір без розподілу переходив до молодшогосина. Доньки спадкоємцями не вважалися. Якщо у померлого не було синів, тодійого майно успадковували брати. Майно бояр і дружинників, які не мали синів,успадковували доньки. Пізніше це право поширювалося на біле духовенство іремісників. Згодом Розширена редакція “Руської Правди” передбачала, що майнопомерлого смерда, в якого не було синів, могло переходити у власність князя, адочки від батьківського спадку отримували невелику частку для прожиття.
До досягнення повноліття спадкоємців спадкомрозпоряджалася їхня мати. Вдова отримувала частку майна від чоловічого спадку,а також своє материнське майно, якими вона розпоряджалася на свій розсуд. Протезаповідати це майно могла лише своїм дітям. Якщо вдова одружувалася вдруге, тоз найближчих родичів призначався опікун, який користувався з прибутків з майнапідопічного. З досягненням повноліття спадкоємцями опікун мав повернути належнеїм майно.
Сімейно-шлюбні відносини регулювалися спочатку правовимизвичаями, потім виключно церквою.
Правовими звичаями на Русі регулювалися порядок укладанняшлюбу, правовий статус подружжя (після шлюбу дружина віддавалася під владучоловіка як глави сім’ї), припинення шлюбу, покарання за згвалтування жінки.
З прийняттям християнства передбачалося суворе покаранняза позашлюбні зв’язки, заборона мати кількох дружин, каралися розпуста,зґвалтування, співжиття з сестрами, братами, чорницями, куми з кумом тощо.Проте за такі порушення застосовувалися штрафи. Шлюбний вік для нареченогонаступав з 15 років, а для нареченої – з 13-літнього віку. Більше двох разіводружуватися не дозволялося.
Приводом для розлучення були “порча”, неможливість матидітей, якщо чоловік бив і калічив дружину, ставився до неї нешанобливо,нездатен був забезпечити сім’ю. Розірвати шлюб і створити нову сім’ю могла лишезаможна людина, оскільки чоловік повинен був сплатити велику матеріальнукомпенсацію і штраф церкві.
Кримінальне право. Злочин на Русі називався “обідою” –тобто діяння, наслідком якого є заподіяна шкода (вчинене “зло”). Спочатку обідаозначала будь-яке нанесення матеріальних чи моральних збитків, пізніше –будь-яке порушення закону.
Об’єкт злочину – влада князя, особа, майно, а з ХІ ст. –ще й церква, суспільний мир.
Суб’єкт злочину – всі вільні люди, незалежно відсоціального походження. За дії холопа (раба) відповідав його власник.
Суб’єктивна сторона складу злочину. Розрізнялися вбивствонавмисне чи з необережності, банкрутство з вини чи без вини позичальника.
Встановлювалося поняття неосудності за віком і станомздоров’я (діти, психічно хворі, каліки), поняття обставин, які включалипротиправність діяння. У Х ст. такими обставинами були неспроможність умайновому стані особи, стан необхідної оборони, ХІ-ХІІІ ст. додавалися станафекту, визначення межі застосування необхідної оборони. Розвивалися поняттястадії вчинення злочину (замах на злочин і закінчений злочин), співучасниківзлочину (зі складу учасників злочину виділяють пособників і підмовників).
“Руська Правда” визнавала такі види злочинів:
Злочини проти життя. Найтяжчим серед них було вбивство.
Злочини проти здоров’я. Це – нанесення ран, ушкоджень,побоїв.
Злочини проти честі. Йдеться про образу фізичною дією –удар невийнятим з піхов мечем, батогом, долонею, посягання на бороду чи вусачоловіка.
Майнові злочини. Це – крадіжка, пограбування, розбійнийнапад з метою оволодінням майном, підпал рухомого і нерухомого майна.
Злочини проти шлюбу, сім’ї і моралі. До них відносилишлюб між родичами, двоєжонство тощо.
Злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князяі церкви. Це – викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівельтощо.
Злочини проти держави. Йдеться про заколот, повстанняпроти князя.
Система покарань на Русі була досить простою і порівняном’якою. У Х ст. метою покарань були відшкодування збитків потерпілому або йогосім’ї, відплата злочинцю та попередження злочинної діяльності, в ХІ-ХІІ ст.додаються спокутування гріхів, поповнення державної скарбниці, захист правсуспільства, держави, церкви, особи і сім’ї. Проте зникає така мета покарання,як відплата злочинцю (помста).
Види покарань:
Кровна помста. Коротка редакція “Руської Правди”визнавала можливість кровної помсти. Але у разі відсутності месників абонебажання родичів потерпілого мстити встановлювалася грошова компенсація. Такийвид покарань застосовувався лише за вбивство і нанесення тяжких ран та сильнихпобоїв. За Ярославичів кровну помсту скасували.
Потік і пограбування. Це вища міра покарання, щопередбачала вигнання злочинця з общини, перетворення членів його родини нарабів і конфіскацію належного йому майна. Застосовувалася за вбивство в розбої,підпал будинку, повторне конокрадство.
Віра – грошове стягнення за вбивство у розмірі 40гривень. Розрізняли подвійну віру (80 гривень), напіввіру (20 гривень завбивство чи нанесення каліцтва жінці), дику віру (сплачувалася членами общини уразі відмови або неможливості общини видати злочинця).
Продаж – штраф, що йшов до скарбниці князя.
Урок – грошова компенсація потерпілому від злочинців.
Головщина – грошове стягнення на користь сім’ї чи родичівубитого.
Судовий процес на Русі називався “тяжба”. Сторонамивиступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бутисвідками жінки і закупи. Процесуальні сторони називалися істцями, сутяжникамичи супротивниками.
Судовий процес розпочинав потерпілий. Він самостійнодомовлявся зі своїм супротивником щодо передачі спору до суду або ж від іменіостаннього передавав виклик. В обох випадках неявка до суду тягнула за собоюзаочний вирок. За необхідності підсудного могли доставити до суду силою. Судвиконував лише роль посередника.
Судовий процес мав обвинувачувально-змагальний характер.
Способами знаходження відповідача були:
заклич (заява позивача, що оголошувалася на торжищі зописом вкраденої речі);
звід (у разі знаходження речі протягом 3 днів, виявленняїї в іншому місті або відмови звинувачуваного у недобросовісності вчинкупозивач звертався до нинішнього власника речі зі словами “іди на звід і скажиде взяв”);
гоніння сліду (пошук злочинця, не спійманого на місцізлочину, по залишених слідах).
Види судових доказів:
Власне зізнання. Незаперечний доказ, після якого розглядсправи вважався завершеним.
Речові докази. Йдеться про сліди побоїв, знайденівкрадені речі, перебування трупа на території верви.
Свідки. Це – свідчення видоків, тобто очевидців злочину,та послухів – гарантів доброї волі однієї чи іншої сторони судового процесу.
Присяга (рота або клятва). Існувала двох видів. Першийвид полягав у підкріпленні істинності певного показання призиванням імені Бога(закликання Бога у свідки). Така клятва називалася “ротою”. З прийняттямхристиянства з’явилася присяга на хресті та на Біблії чи Євангелії. Розрізнялиприсягу додаткову, яка надавалася позивачу за відсутності інших доказів або унезначних позовах, і очищувальну, що надавалася відповідачу також завідсутності інших доказів, якщо він заслуговував на довіру. Відмова від присягивела до звинувачення.
Суд Божий (суд мечем). Різновидом суду Божого бувпоєдинок або поле. Він використовувався у разі присяги обох сторін. Винуватимвважався той, хто програв бій. Іншим різновидом суду Божого були ордалії –випробування вогнем, залізом і мечем, а з появою християнства – випробуванняхрестом. За “Руською Правдою” передбачалося випробування водою і залізом у разінедостатності доказів або коли позов був наклепний.
Зовнішні ознаки доказу (синці, сліди від побоїв), а також“лицо” – знайдені у підозрюваного речові докази (звідси “факт на лицо”).
Жереб. До нього доходило тоді, коли сторони відмовлялисявід присяги або таким чином суд вирішував кому присягати.
Галицько-Волинська держава
У середині ХІІ ст. Київська Русь розпалася на півторадесятки князівств: Київське, Переяславське, Володимиро-Суздальське, Смоленське,Чернігівське та інші. Вони, у свою чергу, поділялися на менші князівства.
В одних землях утворилися феодальні республіки (Новгород,Псков), в інших — князівства з міцною князівською владою(Володимиро-Суздальське) або князівства із сильною боярською аристократією(Галицьке).
Одним з найбільш потужних князівств Київської Русі булоГалицько-Волинське князівство. Воно стало безпосереднім спадкоємцем Русі. Післязанепаду Києва саме туди переміщується центр економічного і політичного життяпівденно-західної гілки східних словян.
Його піднесенню сприяло географічне положення (далеко відкочовиків і влади Київських князів, важливі торгові шляхи), необхідністьспільної боротьби проти польських і угорських зазіхань, об’єднавча політикаРомана Мстиславича і Данила Галицького.
До завоювання Володимиром Великим Галицько-Волинськихземель їх населяли дуліби (волиняни), бужани, тиверці, білі хорвати.
Після смерті Ярослава Мудрого на Волині правили йогонащадки: Ігор, Ізяслав, Ярополк, Ярослав, потім Мономаховичі, у Галичині – йогоправнуки Ростиславичі.
З ослабленням Київської Русі у 1141 р. виникає Галицьке,а 1146 р. – Волинське князівства.
Розквіт Галицького князівства припадає на періодправління Ярослава Осмомисла (1152-1187), Волинського – Романа Мстиславича(1170-1205).
В історії Галицько-Волинського князівства можна виділититакі етапи:
1199-1205 рр., коли Роман Мстиславич об’єднав Волинь іГаличину. Природно й економічно ці землі були близькі, а політично і соціально– контрастні. Волинь була централізованою і згуртованою, бояри служили князю. АГаличина до об’єднання залишалася неконсолідованою. У князівстві панувалибояри, а не князь. Галицько-Волинське князівство в цей період трималося наавторитеті і військовій силі князя.
1205-1238 рр. Саме тоді стався тимчасовий розпадкнязівства. Втручання бояр у справи престолонаслідування (боярин Кормильчич)посилилися, відчувався тиск з боку Польщі й Угорщини. Відбувалася боротьбаДанила Галицького і його брата Василька за відновлення єдності князівства.
1238-1240 рр. Відновилася єдність князівства. ДанилоГалицький успішно відбиває напади Польщі, Угорщини, Тевтонського ордену.Встановлюється влада над Києвом (1239). Однак об’єднанню усіх цих земель підвладою Данила Галицького завадила монголо-татарська навала.
Остаточне об’єднання галицько-волинських земель сталося у1245 р.
1240-1340 рр. Розпочалася боротьба з монголо-татарами,яка поступово призвела до занепаду князівства. Одночасно велася боротьба зУгорщиною, Польщею, чинився опір Золотій Орді. Спроба Данила Галицькогостворити антиординську коаліцію у складі Галицько-Волинського князівства,Польщі, Угорщини, Папи Римського, Тевтонського ордену зазнала невдачі. У 1253р. у м.Дорогочин Данило Галицький був коронований послами папи Інокентія ІV наумовах церковної унії і матеріальної допомоги з боку Папи. Через невиконанняумов договору угода була скасована.
50-ті роки XV ст. – зеніт могутності і славиГалицько-Волинського князівства. Були налагоджені добрі стосунки з сусідами.Данило Галицький навіть почав втручатися у боротьбу за австрійський престол.Він перший серед руських князів розпочав боротьбу проти татар. Розбив Куремсу,але орди Бурундая приборкали князя. У 1264 р. Данило Галицький помер. Цепризвело до розпаду князівства. Землі були поділені між його синами і братом. Всередині ХІV ст. вони стали легкою здобиччю поляків, литовців, угорців,молдаван.
Залежність князя від Орди була м’якшою, ніж на сходіРусі. Сюди не наїжджали ханські баскаки, не проводилися подушні переписинаселення, але князі повинні були надсилати військо під час походів ординців насусідів, сплачувати татарщину (данину).
Отже, Галицько-Волинське князівство було другою формоюдержавності українського народу. У період розквіту воно об’єднувало 90%українських земель.
Князівство розвивалося під впливом державно-правовихтрадицій Київської Русі та Європи, про що свідчать значні економічні іполітичні позиції боярства. Проте саме цей чинник став чи не головним узникненні в другій половині ХІV ст. Галицько-Волинського князівства.
Усе населення князівства, як і в Київській Русі, умовноможна поділити на 3 групи.
Вільні люди.
Особливістю соціальної структури було те, що важливу рольвідіграло старе боярство – “мужі галицькі”. На відміну від Київської Русімісцеві бояри були власниками землі, що становила їх економічну і політичнунезалежність від князя. Багато з них мало і власне військо. Ця частина боярствапоповнювалася за рахунок інших верств – збіднілих князів, середніх і дрібнихбояр.
Середнє і дрібне боярство – феодали, які перебували наслужбі у князя й отримували за це землі до волі князя, до смерті власника зправом передачі у спадщину своїм нащадкам. Вони постачали князю військо (ізселян-смердів). Часто підпадали під вплив старого боярства і тому не сталиопорою князя у боротьбі за єдиновладдя.
Верхівка духовенства. Ця привілейована група мала селян,землю і не сплачувала податки.
Селяни-смерди – основна маса населення. Це – особистовільні виробники, які мали дрібне господарство і майно. Перебували у складігромади (верви). Сплачували податки, виконували повинності, у тому числівійськову (зі своєю зброєю і кіньми). Формально залишаючись вільними, вонипоступово ставали залежними від землевласника.
Міське населення. Неоднорідна маса населення. До їїскладу входили торгово-реміснича верхівка – “мужі градські” (купецькіоб’єднання, ремісничі цехи), міські низи – робітні люди, “люди менші”,підмайстри, обслуга.
Напіввільні люди – частина селян, які перебували узалежності від феодала за взяті у борг зерно, гроші, реманент, худобу. Якправило, вони відпрацьовували борг або сплачували натурою – зерном, медом,рибою тощо.
Невільні люди – холопи. Але холопство не набуло великогопоширення. Більшість холопів було посаджено на землю і згодом влилося до складуселянства.
Галицько-Волинське князівство стало одним з потужнихдержавних утворень на землях роздробленої Русі, що успадкувало їїдержавно-правові традиції. Саме західноруські землі продовжували залишатисяносіями основних рис державного устрою Давньоруської держави. Проте політичнийрозвиток князівства мав і певні особливості.
Князь – носій верховної влади. Представляли її нащадкиВолодимира Великого і Ярослава Мудрого. Проте трапилося 2 випадки, коли правилипредставники боярства: у 1210 р. – Володислав Кормильчич, 1340-1349 рр. –Дмитро Дедько. Після 1245 р. формою правління став дуумвірат. Під рукою ДанилаГалицького перебувала Галичина, Дорогочинська, Белзька та Холмська земля наВолині, а під впливом Василька знаходився Володимир разом з більшою частиноюВолині.
Компетенція і влада князя не були чітко окреслені ізалежали від авторитету князя. Однак князь ухвалював законодавчі акти, мавсудові повноваження, очолював військо, збирав податки, карбував гроші, визначавпорядок і розмір поборів, керував скарбницею, призначав єпископів, відавзовнішньою і внутрішньою політикою. Атрибутами влади були вінець (корона), герб(зображення золотого лева на синьому щиті), прапор (синє полотнище іззображенням лева), печатка.
В окремі періоди князь потрапляв у політичну залежністьвід бояр. Від їхньої волі часто залежала доля князівського столу. Могутність боярствавідобразилась і на ролі Боярської думи. Вона скликалася князем за згодоюбоярства. З часом її вплив на політичне життя князівства настільки зріс, щозакон набирав чинності лише після ухвалення його Боярською думою і підписаннякнязем. До її складу входили великі землевласники, єпископ, суддя князівськогодвору, окремі намісники і посадники.
За формою правління Галицько-Волинське князівствонагадувало феодальну монархію з яскраво вираженими олігархічними тенденціями.
Віче не відігравало великої ролі у політичному життікнязівства, не мало чітко визначеної компетенції і порядку скликання. СпробиДанила Галицького скликати його у 1231 і 1235 рр. і знайти в нього підтримкудля боротьби з боярством виявилися марними.
Князівські з’їзди (снеми). На них укладалися різні угоди,підписувалися договори про мир. Рішення снемів мали рекомендаційний характер.
У Галицько-Волинському князівстві пошириласядвірцево-вотчинна система управління. Особи, які займали посадидвірцево-вотчинних слуг у князівському домені, одночасно виконували функціїуправління в межах держави. Провідне місце займав двірський або дворецький,який завідував князівським палацом, іноді заступав князя в управлінні, війську,суді. Канцлер (печатник) – охоронець печатки, автор текстів князівських указів.Відав канцелярією, виконував дипломатичні і військові доручення князя. Стольникстежив за своєчасним надходженням доходів. Ловчий відав полюванням на звірів.Конюший обслуговував князівську кінноту.
Судові функції виконували княжі тіуни і посадники. Їмдопомагали вірники, мечники, отроки.
Місцеве управління
Територія поділялася не на уділи, а на воєводства іволості, якими керували відповідно воєвода, волоститель, що призначалися княземз місцевих бояр. Їм належала адміністративна і судова влади, підпорядковувалосявійсько в межах своїх повноважень. Місцеве управління базувалося на системі“кормлінь”.
У містах управляли тіуни і посадники, яких призначавкнязь, на селі – старости. У першій половині ХІV ст. поширюється магдебурзькеправо. Окремі міста мали власне самоуправління й окремий суд.
Військо складалося з воїв – ополчення із смердів,дружини, бояр та їхніх загонів, іноді – з найманого війська (угорці, кочовики).
У Галицько-Волинському князівстві в цілому поширюваласясистема права Київської Русі. Але відбулися і деякі зміни у законодавстві. Вонибули пов’язані з розширенням кола об’єктів феодальної власності, що охороняласязаконом; з необхідністю відтворення в праві соціального становища певних верствсуспільства; зі зміцненням основ права-привілею; посиленням у законодавствімісцевих особливостей. Окрім давньоруських джерел права, у Галицько-Волинськомукнязівстві застосовувалися й інші нормативно-правові акти.
Джерела права
Звичаєве право. Воно зберегло свою силу і післямонголо-татарської навали і регулювало такі норми, як порядок здійсненнякровної помсти, присяги, ордалії.
“Руська правда”. У Галицько-Волинському князівствіпродовжували діяти норми “Руської Правди”, які регулювали питання прававласності на землю і майно, укладання угод та договорів.
Князівське законодавство. Залишилося небагато пам’ятокправа цього періоду. Найбільш відомі 4 пам’ятки права, що збереглися.
Грамота Івана Ростиславовича Берладника (1134). Вонамістить відомості про зв’язки місцевих купців з болгарськими, чеськими, угорськимикупцями. Регламентувала правове становище (пільги) деяких іноземців під час їхперебування на землях Русі.
Рукописання (або заповіт) князя Володимира Васильовича(1287). Воно свідчило про існування права успадкування феодального володіння,порядок передачі князями права експлуатації феодально залежного населення,розкривало систему управління селами і містами. Наведено приклади такогоспособу придбання землеволодінь, як купівля землі.
Уставна грамота князя Мстислава Романовича (1289). Вонадає уявлення про розмір та форми феодальних повинностей міського населення накористь князя.
Юридичні документи ХІV ст. – грамоти, договори,доручення. Вони свідчили про впорядкування окремих інститутів права власності ізобов’язального права. У них визначалися правила дарування нерухомості (землі,садиби, млина). У князівстві були поширені договори купівлі-продажу рухомогомайна, обміну, заповіту, позики.
Окремі відомості про правову систему князівствазбереглися у літописах. Це – міжнародні договори, законодавча діяльністькнязів, норми кримінального права. З’являється і такий вид злочину, як змовапроти князівської влади. Розширюється і коло покарань. Застосовуються смертнакара для феодалів і залежних селян, конфіскація майна, вигнання з країни,тюремне ув’язнення.
Є припущення, що існував збірник постановГалицько-Волинського князівства.
Магдебурзьке право. У багатьох містах князівства завждибуло чимало іноземців, які займалися торгівлею. Поступово їм надавалисяпривілеї.
Наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. на українськихземлях запроваджується Магдебурзьке право. Воно було обмежене. Його отримувалипереважно іноземці, які не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації.Православне населення позбавлялося права брати участь у діяльності органівсамоврядування, займатися ремеслами. Тому воно чинило опір впровадженнюМагдебурзького права. Першими це право отримали такі міста, якВолодимир-Волинський (1324), Сянок (1339), Львів (1352).
Церковне законодавство. Це річні церковні постанови іустави. Ними регулювалися шлюбно-сімейні відносини, правопорушення протиморалі, неправомірні дії духовенства і церковних людей тощо.
Судочинство
Суд не був відокремлений від адміністрації. Судовіфункції виконували: князь, Боярська рада, воєводи, волостителі, церква. Правосуду над залежними селянами здобувають великі землевласники.
Отже, з розпадом Київської Русі традиції державотворенняне переривалися. Вони яскраво виявилися у Галицько-Волинському князівстві, якеоб’єднувало понад 90% української території. Воно не тільки продовжилодержавницьку традицію Давньоруської держави, але й досягло значногополітичного, економічного, культурного розвитку, вийшовши на передові позиціїсеред країн Східної Європи.
Литовсько-руська держава (XIV-XVI ст.)
Внаслідок занепаду Галицькo-Волинського князівства,зумовленого васальною залежністю від Золотої Орди, суперечками між князем ібоярами, над південно-західними землями Русі нависла загроза втручання в їхсправи з боку сусідів – Польщі, Угорщини, Литви, Молдови і Золотої Орди.
Успішні походи короля Казимира ІІІ завершилисяпідпорядкуванням в середині ХІV ст. Галичини і Холмщини, а 1387 р. їх остаточновключено до Польщі.
У 50-х роках ХІV ст. розпочалося просування литовців наВолинь і Подніпров’я. На початку 60-х років ХІV ст. до Литви були приєднаніКиївське, Чернігівське, Переяславське князівства, а після перемоги під СинімиВодами (1362) і Поділля.
З приєднанням колишніх земель Київської Русі Литовськекнязівство перетворилося на велику державу. Майже 90% населення становилиукраїнці, білоруси, росіяни; 80% території – українські, білоруські й російськіземлі.
Ці землі були приєднані мирним шляхом.
Руські землі зберегли свою автономію. Великий князьЛитовський зобов’язувався боронити землю, а удільні князі і бояри – служитивеликому князю. На чолі великих князівств стояли переважно представникилитовських князів (сини, племінники Ольгерда), у невеликих удільних князівствах– українські князі, нащадки Володимира Великого.
На місцях залишалися старі органи влади. Литовцідодержувалися правила: “Ми старину не рушимо, а новини не вводимо”.
Православ’я зберігало статус державної релігії. “РуськаПравда” тривалий час була головним джерелом права у Великому князівствіЛитовському. Прийнятий у XVI ст. Литовський статут був написаний руською мовою.
Тобто в межах литовсько-руського об’єднання українськіземлі зберігали важливі елементи державності: територію, органи управління, військо,фінанси, судову систему тощо. Були збережені місцеві порядки, культура, звичаї,традиції державного життя. До того ж литовські князі вели боротьбу протизовнішніх ворогів. Литовське князівство поступово перетворюється наЛитовсько-Руську державу з офіційною назвою Велике князівство Литовське, Руськеі Жемойтське.
В історії державного розвитку Великого князівстваЛитовського виділяють такі періоди: федеративно-князівський (до початку ХVст.), федеративно-земський (до початку ХVI ст.) та єдинодержавний (XVI ст.).
Взаємовплив литовських і руських етнічних елементівспостерігався у різних галузях життя: суспільно-політичній, урядово-адміністративній,духовній, культурно-побутовій, звичаєво-правовій тощо.
Крім того, князь Ольгерд (1345-1377) ще у другій половиніXІV ст. розпочав збирання руських земель під владою Литви, тоді як московськікнязі проголосили таку політику лише у ХV ст.
Проте в останній чверті ХIV ст. відбулися події, якісуттєво вплинули на розвиток Литовсько-Руської держави. Після Куликовськоїбитви 1380 р. послаблюється залежність Московського князівства від ЗолотоїОрди. Внаслідок загрози з боку Тевтонського ордену і Московської державирозпочався процес зближення Литви і Польщі.
Головні етапи створення польсько-литовського союзу:
Кревська унія 1385 р.
Великий князь литовський Ягайло, одружившись з польськоюкоролевою Ядвігою, став польським королем. Литва мала прийняти католицизм,віддати казну Польщі, заплатити 200 тис. форинтів австрійському королю завідмову від Ядвіги, приєднати до Польщі литовські і руські землі. Це зміцнилоПольщу. У 1387 р. Галичина остаточно була визнана територією Польськогокоролівства. Серед литовської еліти виникла опозиція до Ягайла. Її підтрималиукраїнсько-білоруські князі. Очолив опозицію Вітовт. Невдовзі унія буласкасована. Вітовт домігся відновлення самостійності князівства. Ягайлозатвердив Вітовта довічним Великим князем Литовським.
Городельська унія 1413 р.
Після поразки військ Вітовта на р.Ворскла 1399 р.,литовсько-московської війни (1406-1408 рр.), переходу частини українськихкнязів на бік Москви знов посилився процес об’єднання Литви і Польщі. За новоюунією урівнялися в правах польська і литовська шляхта. Обидві держави зберігалисвій суверенітет. Однак Литва опинилася у васальній залежності від Польщі,оскільки обрання князя литовського контролювалося і затверджувалося польськимкоролем. Але авторитет Литви і Вітовта на міжнародній арені зріс.
Саме за Вітовта розпочався процес ліквідації автономіїукраїнських земель. Протягом першої половини ХV ст. було скасовано автономнийустрій. Замість князів на місцях почали правити намісники великого князя.Волинь, Київщина і Поділля перетворилися на воєводства, що підлягалибезпосередньо великому князю. Посади воєвод і старост обіймали місцеві феодали,призначені князем.
Люблінська унія 1569 р.
Корона Польська і Велике князівство Литовське об’єдналисяв єдину державу – Річ Посполиту. Всього між Польщею і Литвою було укладеноблизько десяти уній. Але Люблінською унією завершився тривалий процесоб’єднання цих двох держав. Більш детально про Люблінську унію дивіться нижче.
У структурі суспільства можна виділити такі групи:
Князі. Представники цієї категорії обіймали вищі посадимісцевої адміністрації – воєвод, старост, каштелянів. Вони були різногопоходження. Так, князями з династії Гедиміновичів були Вишневецькі, Сангушки,Олельковичі, Острозькі, Чорторийські, Руженські та інші; Рюриковичів –Курбські, Лукомські, Кропотки, Четвертинські, Масальські, Оболенські,Сокольські, Пронські та інші; нащадки литовських удільних князів – Гольшанські,Ямонтовичі, тюркського походження – Глинські (Путивльські), Половці, Яголдаї,Темрюки, князі невстановленого походження – Капуста, Смаги, Козекі,Деревинські, Подгорські та інші.
Князям на українських землях належало близько 10%приватного земельного фонду. Головний елемент князівського права – суверенністьземлеволодіння. Князь мав право оголошувати власні розпорядження, жалуваніграмоти, надавати землі своїм підлеглим, встановлювати повинності (незалежновід держави), право суду над підданими. Він – повний сюзерен свого володіння, зяким він міг вийти зі складу держави. Так, Бельські, Одоєвські, Трубецькіперейшли до Московського князя. Це могли собі дозволити лише династичні князі,а не служилі.
Пани (магнати) – своєрідна аристократія. Слово походитьвід чеського “пан” – вищий світський або церковний феодал. Пани були двохкатегорій:
пани радні – члени великокнязівської ради;
пани хоруговні – мали своє військо і виводили його навійну під власними знаменами (¾ війська країни – це воїни панівхоруговних).
Головними ознаками панів були давність роду, отчинне(вотчинне) землеволодіння (невід’ємна власність роду, що передавалася успадок). Проте було чимало і вислуг-кормлінь.
У ХV-ХVІ ст. за етнічним складом пани Київщини іБрацлавщини поділялися так:
50% – місцевий руський елемент;
30% – тюркський (Балагура, Хлус, Шепіль, Калантай,Булгак, Кожан, Долмат, Шемет, Чечель). Вітовт осаджував (дозволяв оселятися намісцевих землях за умови визнання влади князя) татар або приєднував приграничнітериторії, які були улусами хана, визначаючи за татарами їхні права феодала.Курщина, Путивльщина – тьма Яголдая, який прийняв зверхність литовського князя;
10% – волинський;
решта – литовсько-білорусько-молдавсько-російськийелемент.
Панам належало приблизно 30% приватного земельного фондудержави. Представники цього стану обіймали нижчі урядові посади – ключників,городничих, мостовничих, хорунжих. Пани підлягали виключно юрисдикції великогокнязя.
Після земських реформ 1564-1566 рр. титул пан ставприналежністю кожного шляхтича. Головні обов’язки: участь у військовому поході(військова повинність), направа укріплень (замкова повинність), зведення мостів(мостова повинність).
Шляхта (зем’яни) – верства (приблизно 2,5% від усьогонаселення), що сиділа на землях, отриманих за військову службу. Основна масапостійного війська. Вона приводила з собою у військо своїх людей. У складішляхти були українці, білоруси (Служки, Полози), литовці (Недригайли, Пашути),молдавани (Балики, Бринзи), угорці (Волощини), росіяни (Образцови, Московіти,Позняки, Грязні, Болотовичі). Виконували військову і прикордонну службу,канцелярські функції. Користувалися привілеями: звільнялися від сплатиподатків, не підлягали місцевій адміністрації. Це не була замкнена верства. Донеї за певних обставин могли долучатися селяни, міщани, священики.
Путні бояри, або панцирні слуги, – службовці, яківиконували різні повинності – поштову, подорожну. За це отримували від урядукоролівщини (державні села). Вони служили у війську персонально і виконувалидопоміжну функцію. Між козаками, боярами, панцирними слугами на прикордоннірізниця у статусі була невелика.
Духовенство (православне і католицьке). Це – священики таїх родини. Вони підлягали суду єпископа. Духовенство поділялося на біле ічорне. Церковні посади були спадковими. Церкви та монастирі володіли селами,маєтками, містами. Їх засновували князі, пани, шляхта, міщани, селяни. Церквасправляла великий вплив на мораль, культуру, освіту місцевого населення. Запривілеєм 1387 р. католицьке духовенство звільнялося від податків, пізніше малосвоє представництво у Пани-Раді.
Козаки. Про них йтиметься у наступних лекціях.
Селянство – антипод шляхти. Чим більше шляхта здобувалаправ, тим більше втрачали селяни. Селяни поділялися на вільних (смерди),напіввільних (закупи), невільних – холопи, раби, отчичі (кріпаки). Проте усібули феодально залежними.
Вільні селяни мали земельні наділи, господарство і повнуправоздатність. За вбивство селянина передбачалося покарання, як за і вбивстводрібного шляхтича.
Селяни були об’єднані у громади, очолювані старостою(отаманом). При старості існувала рада (обиралася на 1 рік). Староста і члениради здійснювали копний (громадський) суд. Мешкали селяни “дворищами” (кількахат), які очолював голова. Дворище – одиниця оподаткування. Декілька дворищскладали село, а кілька сел – волость.
З ХVІ ст. селянську землю почали вважати державною абопанською. Селянам заборонялося продавати свої наділи. Юридично це булозакріплено у 1557 р. “Уставою на волоки”. Згідно з нею встановлювався розмірволоки (приблизно 17-21 дес. на дворище), а решта землі віддавалася шляхті, якана цих землях засновувала фільварки, обмежувалося право переходу селян, встановлюваласянизка повинностей на користь держави та шляхти (чинш, панщина), усіземлевласники одержали право суду над селянами. Лише тяжкі злочини (розбій,покалічення шляхтича тощо) залишалися у компетенції державних суддів.Втрачається роль громади. Кріпацтво у Галичині запровадили у ХV ст., Великомукнязівстві Литовському – у ХVІ ст.
Єдине, що залишилося від свободи селянина, – це те, щойого не можна було продати без землі та безкарно вбити.
За характером виконання повинностей селяни поділялися на3 категорії:
Тяглові, які відробляли панщину, спочатку 8-10 днів нарік, а потім – 2-4 дні на тиждень. Сплачували державі податок (подимщина,поголовщина, воловщина).
Чиншові, які платили чинш (податок натурою – медом,зерном, шкірою).
Ремісники і службові (путні) селяни – колісники, пекарі.Об’єднувалися у сотні. Жили біля замків й обслуговували їх.
Міське населення. Воно було організоване за німецькимзразком. Існував поділ на корпорації, в яких привілейоване становище малокупецтво, лихварі, реміснича верхівка, магістратські чиновники. Значнукількість міщан становили середні торговці, власники промислів, бюргерство(поспільство). Усі категорії міського населення об’єднувалися у цехи з власнимстатутом, судом і цехмістром на чолі. До міських низів належали дрібні торговціта ремісники, підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісники(“партачі”), декласовані елементи.
Окремі міста отримали Магдебурзьке право. Але повнуправоздатність мали тільки міщани-католики. Православних зобов’язували житилише в певних районах міста.
Міста були великокнязівські, приватновласницькі, церковніі самоврядні.
Структура державної влади багато в чому копіюваластруктуру влади Київської Русі. Проте були й певні особливості.
Великий князь (господар) стояв на чолі держави.Уособлював законодавчу, виконавчу, судову влади, був головнокомандувачемвійська, здійснював дипломатичні зносини з іншими країнами, оголошував війну йукладав мир, призначав і звільняв адміністрацію.
Але в міру укладання польсько-литовських уній становищекнязя змінювалося. Його влада поступово почала обмежуватися Пани-Радою. Досередини ХV ст. князь лише консультувався з нею, а наприкінці ХV ст. Пани-Радаподілила з князем право дипломатичних зносин, призначення урядовців на найвищіпосади, законодавчі функції.
А після Люблінської унії законодавчим органом стає сейм(поряд з князем і королем).
Певну роль у системі управління спочатку відігравалиудільні князі (Гедиміновичі, Рюриковичі, литовські, татарські). До ХV ст.удільний князь у своїй землі – найвищий суддя, адміністратор, збирач податків,командувач війська. Великий князь не мав права втручатися в йогоадміністративні дії. Удільному князю допомагала рада (служилі бояри, єпископ,урядовці).
Але з ХV ст. удільні князі стають підданими великогокнязя і втрачають свої державні права. У середині ХV ст. були ліквідованіВолинське і Київське князівства, а замість них створені воєводства.
Пани-Рада (Панів Рада) – другий орган влади. До її складуспочатку входили найближчі родичі великого князя, бояри, урядовці, а з ХV ст. –службові князі, вищі і місцеві урядовці – маршалок, канцлер, підскарбій,гетьман, воєводи, каштеляни, старости, 4 католицькі єпископи.
Правове становище Пани-Ради визначалося привілеями 1492,1506, 1529 рр. Найважливіші справи вирішувалися разом з великим князем. У разі,коли думки не збігалися, князь мав підкоритися рішенню Пани-Ради. Рішення Радибуло вирішальним при розгляді дій центральної і місцевої адміністрації. Вонатакож проводила судові засідання, оголошувала мобілізацію.
Але через велику кількість членів Ради (до 80 осіб) їїважко було скликати. Тому часто великий князь користувався послугами таємноїради (8-10 чол.).
Великий вальний сойм. З середини ХV ст. великий князьпочав ширше залучати (за прикладом Польщі) дрібну шляхту до державних справ. У1440 р. вона вперше взяла участь в обранні князя. Згодом це стало традицією.
Вперше сойм зібрався 1507 р., коли князь потребувавгрошей для війни проти Москви. Крім магнатів і урядовців, брала участь ішляхта.
ІІ Литовським статутом (1566) сойм визнавався державноюустановою із законодавчими функціями.
1564 р. визначено порядок представництва шляхти на соймі.Шляхта мала обирати на повітових сеймиках по 2 посли від кожного повіту.Виборці вручали їм писану інструкцію. В українських воєводствах нараховувалося22 повітових сеймики.
Сойм у Литві – це орган станово-представницької монархії,але на відміну від Західної Європи тут представлена була лише шляхта. Соймрозглядав питання обрання Великого князя, військової повинності, податків,воєнних союзів і державних уній, прийняття законів тощо. Він скликався зініціативи князя і складався з двох палат – Пани-Ради і шляхетства. Засіданнявідбувалися окремо по палатах. Остаточне рішення ухвалювалося на спільномузасіданні обох палат. Постанови ухвалювалися одностайно. Рішення сойму набувалочинності з моменту його підписання Великим князем Литовським.
Центральна адміністрація. Це урядовці, призначені великимкнязем і погоджені з Пани-Радою, а потім і Вальним соймом.
Маршалок земський – перша особа, яка за відсутності князяголовувала на зборах Пани-Ради. Заступник його – маршалок двірський, відавкнязівськими дворянами.
Канцлер відав державною канцелярією. Заступник його –підканцлер.
Підскарбій земський відав фінансовими справами. Заступникйого – підскарбій двірський.
Гетьман земський (великий) очолював військо, опікувавсяним. Заступник його – гетьман двірський (польний).
Місцева адміністрація. З’явилася після ліквідаціїінституту удільних князів, яких спочатку замінили волосні намісники – старости.У великих містах правили воєводи – цивільні адміністративні посадові особи. Уменших містах були державці. Воєводства поділялися на повіти або староства.
На початку ХVІ ст. була здійснена реформа. В українськихземлях запроваджено такий же адміністративно-територіальний поділ, як і вЛитві: воєводство – повіт – волость. З цього часу головна фігура місцевогоуправління – воєвода. Він очолював місцеву адміністрацію; стежив за стягненнямподатків; відав організацією війська; вирішував судові справи.
Повіт очолював староста, він мав широкі адміністративні ісудові повноваження. Центральний повіт воєводства очолював каштелян (помічниквоєводи).
У ХІV-ХV ст. окремі міста отримали Магдебурзьке право. Цебуло відображено у ІІ Литовському статуті (1566), за яким міста поділялися напривілейовані (ті, що користувалися Магдебурзьким правом) і непривілейовані(решта).
У великокнязівських містах органи управління формувавкнязь. Представниками адміністрації виступали воєводи, старости, війти. Вонисамі призначали дрібних службовців міста.
Приватновласницькими і церковними містами управляли їхвласники – магнати або церква. В окремих містах дозволялося обирати ратуші –органи самоврядування.
Мешканці міст з Магдебурзьким правом обирали магістрат –адміністративний і судовий орган самоврядування. Він складався з двох колегій:
міської ради, до складу якої обиралися радці (6-24особи). Очолював раду бурмістр;
лави – судового органу на чолі з війтом. Лава розглядалакримінальні справи міщан, претензії міщан до феодалів.
Право і суд Литовсько-Руської держави (XIV-XVI ст.)
1 У ранньофеодальний період в умовах широкої автономіїукраїнських земель (друга половина ХІV – перша половина ХV ст.) у складіВеликого князівства Литовського функціонували суди, започатковані ще вКиївській Русі:
Великокнязівський суд. З часом виникають його різновиди –суд Пани-Ради, суд маршалка.
Регіональні суди (суди намісників – воєвод і старост).
З ліквідацією автономії українських земель, посиленнямцентралістичних тенденцій та перетворенням Великого князівства Литовського установо-представницьку монархію виникають нові суди:
доменіальні (вотчинні);
Третейські;
суди для інородців.
Подальшого розвитку набувають суди у містах зМагдебурзьким правом, церковні та копні суди.
До середини ХVІ ст. суд не був відокремлений відадміністрації, розглядався владою скоріше як джерело прибутку і не відігрававзначної ролі у суспільному і державному житті.
Професійних суддів на той час не було. Суди – цеперіодично діючі установи, які розглядали справи лише у разі потреби. Спочаткувони, крім церковних судів і судів у містах з Магдебурзькии правом, керувалисяпереважно звичаєвим правом, а згодом – писаним загальнодержавним правом.
Підсудність державним судам визначалася за територіальнимпринципом, недержавним – за становим або за станово-територіальним. Державнісуди були апеляційною інстанцією для недержавних.
Судова реформа 1564-1566 рр. сприяла більш чіткійдиференціації судів та формуванню судової влади в державі. Згідно з неюстворювалися такі суди:
І Державні суди
Суд великого князя. Вища апеляційна інстанція.
Сеймовий суд. Розглядав справи щодо магнатів і великогопанства.
Земські суди. Вони створювалися у всіх повітах.Складалися із судді, підсудка і писаря. Усіх їх обирала шляхта на своїхповітових сеймиках, а затверджував (довічно) великий князь (одного з 4кандидатів на кожну посаду). Засідання проводилися тричі на рік по кількатижнів. Ці суди розглядали переважно цивільні справи шляхтичів. Апеляційноюінстанцією для них був суд великого князя.
Гродські (замкові) суди. Судочинство в них здійснювавнамісник, староста, воєвода. Розглядалися переважно кримінальні справи шляхти,міщан і селян. Апеляційною інстанцією для них виступав суд великого князя.
Підкоморські суди. У таких судах розглядали справи проземельні суперечки. Підкоморський суд був одноосібним. Він складався зпідкоморного судді, який призначався великим князем для кожного повіту з осіб,рекомендованих шляхтою, його заступника – коморника (1 або 2), який призначавсяпідкоморним суддею із місцевої шляхти. Свідками у такому суді могли бути лишехристияни.
ІІ Недержавні суди
Копні суди. Найдавніший вид суду. Копні суди розглядаликарні і цивільні справи, що були скоєні на території громади (копи). Вищою інстанцієюдля них був гродський суд.
Доменіальні суди. З поступовим зростанням прав панів, азгодом і шляхти та позбавленням прав селян створюються доменіальні суди. Їхдіяльність регулювалася кількома привілеями (короля Ягайла 1387 р.,Городельським 1413 р. та Більським 1457 р.). Усім землевласникам надавалосяправо розглядати справи кріпосних селян та інших залежних верств. Але цестосувалося переважно права стягувати судову платню. Право повного суду панівнад приватновласницькими селянами скріплювалося Судебником Казимира 1468 р.
Церковні суди. Вони поділялися на церковні доменіальні тадуховні суди. Перші розглядали справи про порушення догматів християнської вірита церковних обрядів, про розлучення, майнові спори подружжя, спадщину, другийдіяв подібно до суду феодала (пана), яким була церква, щодо залежних від церквилюдей.
Третейські, або полюбовні суди. Судочинство у таких судахбуло швидшим і дешевшим за державне. Широко застосовувалися панівною верхівкою.Спочатку третейські судді призначалися великим князем, потім обиралися самимисторонами. До них могли звертатися усі верстви населення, крімприватновласницьких селян. Суддею міг бути обраний пан, шляхтич, духовна особа.У зв’язку з появою таких судів посилився інтерес до вивчення права.
Суди в українських містах з Магдебурзьким правом. Умістах, що користувалися Магдебурзьким правом, діяли магістратські і ратушнісудді. Безпосередньо судові функції виконували війт і лава. В окремих містахправо суду зберегли збори міських громад, подібні до копних судів на селі.
Суди для інородців. Суди для вірмен, євреїв, татар. Вонивиникли переважно у ХV ст. Організовувалися на національних правових засадах,але на практиці часто зверталися до регіональних державних судів.
Козацькі суди. У запорозьких козаків судові функціївиконували представники старшини. Вищою судовою інстанцією на Січі був кошовийотаман, а основні функції щодо здійснення правосуддя покладалися на військовогосуддю.
Судовий процес. Він спочатку мав змагальний характер.Обидві сторони виступали активними учасниками процесу. Згодом процес набуваєпозовного (обвинувачувального), слідчого (інквізиційного) характеру, в томучислі із застосуванням тортур. Суд тепер сам міг розпочати справу, не чекаючискарги потерпілого.
Багато елементів судочинства походило зі звичаєвогоправа, зокрема, поволання (виклик до суду), послух (слухання свідків), звід,гоніння сліду тощо.
Процес розпочинався за заявою потерпілого. Допускалосяпредставництво. Представники сторін називалися прокураторами або речниками. Доказив суді поділялися на:
правові, а саме: власне зізнання, показання свідків,письмові документи, речові докази;
позаправові, тобто присяга, викидщина (жереб). Приїхньому пред’явленні суду вимагалося підкріплення правовими доказами.
Після судової реформи 1564-1566 рр. суд надає перевагуправовим доказам.
До винесення судового рішення учасники процесу моглидійти компромісу і вдатися до так званого єднання. Литовський статут 1566 р.заборонив єднання за тяжкими кримінальними злочинами. За цивільними справамивоно практикувалося. Якщо обидві сторони не дійшли згоди, тоді суд виносиврішення.
У Великому князівстві Литовському існували такі судовічиновники:
Діцькі (судові виконавці). Доставляли звинувачуваного досуду, стягували майнове (податок або мито). За виконання цих функцій одержувалиплатню, так званий діцьків.
Вижі – слідчі, які оглядали місце скоєння злочину,опитували свідків. Іноді їх направляли у копні та доменіальні суди дляконтролю. За виконання цих функцій вони одержували платню, так зване вижове.
Ув’язчі – вводили до маєтку нових господарів.
Дільчі – розподіляли майно.
Возні. Після судової реформи 1564-1566 рр.запроваджується єдина посада судового виконавця – возного.
Упродовж XIV-XVI ст. на українських землях Великогокнязівства Литовського тривалий час продовжували розвиватися правні традиціїпопередніх періодів, зберігалися джерела права Київської Русі. По-перше, церуське звичаєве право, яким користувалися копні суди. Литовський статут 1529 р.зобов’язував усі суди поряд з писаним правом користуватися і давніми звичаями.Чинність звичаєвого права підтверджував і Литовський статут 1588 р. Йоговикористовували і за відсутності законодавчої норми. По-друге, це “Руськаправда”. Її норми складали основу інших джерел права. Вона відчутно вплинула нарозвиток литовського і польського законодавства. По-третє, зберігали своючинність церковні статути, номоканон. Проте з кінця ХІV ст. починає розвиватисязаконодавча діяльність литовських князів. З’являються нові джерела права:
Міжнародні договори з Тевтонським і Лівонським орденами,Московським князівством, унії (Кревська, Городільська, Люблінська та інші) зПольським королівством. Вони містили норми конституційного та адміністративногоправа.
Привілеї і грамоти
Загальноземські статути (привілеї). Ними Великий князьЛитовський надавав певні пільги окремим особам, суспільним станам, містам,монастирям, встановлював норми права для всієї держави. Це – Шляхетськийпривілей Ягайла 1387 р., яким вводилися на території Литви адміністративніустанови, подібні до Польщі; Гродненський привілей 1432 р., змістом якого булоповернення політичних і майнових прав українській і білоруській аристократії вразі переходу її у католицизм; Віленський привілей 1457 р., яким урівнювалисяправа литовської, в тому числі української шляхти, у правах з польською. Міжіншим, останнім привілеєм, фактично, був започаткований процес закріпаченняселян.
Обласні привілеї (уставні грамоти), тобто привілеїокремим землям, воєводствам і повітам, наприклад, привілеї Київський землі1494, 1507, 1529 рр.; Волинській землі 1501, 1509 рр. В уставних грамотахнаявні необхідні стадії для нормотворчості у феодальній державі: спосіб(давання), оформлення (лист), примус.
Міські привілеї. Насамперед, це грамоти окремим містампро надання Магдебурзького права – грамоти Луцьку 1432 р., Житомиру 1444 р.тощо.
Збірники законів
У другій половині ХV ст. відбуваються кодифікації чиннихнорм, з’являються збірники законів, які іноді називають кодексами. По-перше, цеСудебник Казимира ІV 1468 р., який був складений урядовцями і прийнятий напровінційному соймі у Вільно. Містив 25 статей, що стосувалися порушень межземельних володінь, нападів на чужі маєтки, крадіжок майна тощо. Об’єктомзлочину були не тільки вільні люди, але й холопи. За окремі злочини передбачаласясмертна кара.
По-друге, це Литовська метрика – збірник документів іматеріалів князівської канцелярії, який містив і низку законодавчих актів,судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рішенням князя і Пани-Ради.
По-третє, це Статути (Литовські статути, або статутиВеликого князівства Литовського). Існувало три кодифікації (редакції) – 1529 р.(“старий” Статут), 1566 р. (“Волинський”), 1588 р. (“новий”). Усі три Статутимістили норми руського, римського, німецького, польського, литовського звичаєвогоправа.
І Статут не був надрукований, а переписувався, складавсяз 13 розділів і 264 артикулів (статей). Закріплював основи суспільного ідержавного ладу, правове становище населення, порядок утворення органів влади,судів. Шляхта ним не була задоволена.
ІІ Статут мав 14 розділів і 367 артикулів і теж не бувнадрукований, а переписувався. У більшій мірі захищав інтереси шляхти. Широкозастосовувався на Волині, Київщині, Брацлавщині. Регулював норми державного,кримінального, цивільного, процесуального права, судоустрою.
ІІІ Статут мав 14 розділів і 488 артикулів. Містив нормиусіх галузей права. Юридично запровадив кріпосне право. Усі три Статути булинаписані руською мовою (білорусько-український варіант).
Правова неврегульованість окремих сторін суспільногожиття вимагала від законодавця прийняття термінових заходів – видання “уставів”та “ухвал”. Так, з метою впорядкування фінансових й аграрних питаньСигізмунд-Август ухвалив “Уставу на волоки”.
Конституційне право. Усі три Литовських статути містили нормиконституційного права. Ними визначалися права і обов’язки підданих князя;компетенція органів влади (князя, великого і місцевого соймів);відповідальність громадян перед законом; відмова від заочного покарання;відношення громадян до уряду.
У статутах підкреслювалися ідеї правової держави, тобтозакону повинні підкорятись усі без винятку піддані князя.
Цивільне право. У статутах детально регламентувалисяінститут власності; договірне право; заставне право; право користування чужимиречами. Власниками землі могли бути лише вільні люди зі шляхетського стану.Землі шляхти поділялися на родові, що переходили у спадок за законом, вислуги –землі, власник яких міг лише розпоряджатися ними, а також придбані шляхомкупівлі-продажу. Земельна власність усіх видів була недоторканою. Правоволодіння підтверджувалося грамотою або давністю часу. За Литовськими статутамиземлевласник зобов’язувався відбувати військову повинність особисто, а залежновід кількості землі ще й виставляти певну кількість озброєних підданих.
Зобов’язальне право. Договори укладалися в письмовійформі при свідках, іноді реєструвалися у суді. Регламентувалися права іобов’язки учасників договору купівлі-продажу, обміну, застави, оренди, найму,дарування майна. Набуло розвитку заставне право. Застава існувала длязабезпечення виконання договору.
Заставлений маєток переходив у володіння і користуваннякредитора до повного його викупу боржником. Кредитор не міг його продати. Узаставу подавалися землі-вислуги, посади. Гарантіями виконання зобов’язань булиприсяга, застава і порука.
Спадкове право. Розрізнялося спадкування за законом і зазаповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім – онуки і правнуки. Якщотаких не було, тоді спадок переходив до братів і сестер. Мешканці міст, де недіяло Магдебурзьке право, могли передавати за заповітом лише 1/3 майна, а 2/3майна переходило дітям, а за їх відсутності – власнику міста (князю, церкві,магнату). Доньки успадковували майно нарівні з синами. Вдова отримувала довічнедержання. Після її смерті майно переходило до дітей. Часто у вдовиконцентрувалася переважна більшість або половина всіх маєтностей чоловіка. Напорубіжних з татарами, небезпечних територіях середня тривалість шлюбу складала10 років. Через смерть чоловіка часто до вдови переходила й опіка над дітьми імаєтністю небіжчика. Високий рівень смертності чоловіків і ранній шлюбний вікжінок призводили до повторних шлюбів, що ставало можливим завдяки поповненнюшлюбного ринку вихідцями з інших земель. Для прибулих вдови були чи не єдиною можливістюувійти в коло осілих (“добрих”) людей. Тому зростала у шлюбі роль жінки,розширювалася межа свободи й ініціативи у виборі партнера та її процесуальнадієздатність.
Шлюбно-сімейне право. Багато норм сімейного праваКиївської Русі перенесено у Статути. Підвищувався вік вступу до шлюбу: дляжінок – 15 років; для чоловіків – 18 років. Але за ІІІ Статутом вік жінок булознижено до 13 років. Шлюбу передувала змова (угода) батьків обох сторін.Передбачалися згода вступаючих у шлюб; внесення дружиною приданого і запис венана користь дружини з боку чоловіка. Сума вена складала подвійну вартістьприданого, але не більше 1/3 вартості всього майна чоловіка. Дружинавідповідала за борги чоловіка. Якщо дружина визнавалася винною у розірваннішлюбу, вона позбавлялася приданого і вена. Якщо шлюб визнавався недійсним, топридане залишалося у дружини, а вено поверталося чоловіку. Батьки мали правокарати дітей за непослух, віддавати їх для відробітку боргу. Найбільшпоширеними поняттями у сімейно-шлюбних відносинах були:
Виправа – спадкова частина доньки у маєтності батька. 1/4вотчини (поділялася між доньками), решту спадкували сини, (за їх відсутностіспадкували доньки). Виправа передавалася дівчині не з повноліття (15 років), аз моменту виходу заміж.
Посаг – придане. Визначав батько. Його розмір інодізбігався з розміром виправи.
Вено (віно) – майно, що виділялося дружині (нареченій)чоловіком (нареченим). Контроль за недоторканістю вена покладався на дружину таїї родичів.
Материзна – спадок дітей по матері (переважно у виглядінерухомості). Ділилася порівну між усіма дітьми, незалежно від статі, так само,як і вено матері, якщо не було особливих розпоряджень матері.
Шлюб – договір між батьками. Вибір дівчиною шлюбногопартнера був мінімальним, хоча законодавством закріплялася обов’язкова згодадівчини на шлюб.
Кримінальне право. Мало становий характер і захищало впершу чергу майно, життя, честь феодала. Злочини, вчинені феодалом, каралисям’якше. Суб’єкт злочину – вільна і напіввільна людина, яка досягла 14 років (заІІ Статутом) і 16 років (за ІІІ Статутом). Існувала різна відповідальністьпідданих князя та іноземців.
Розвивалося поняття суб’єктивної й об’єктивної сторінскладу злочину, зокрема виділялися окремі ознаки умислу; розрізнялися прямий інепрямий умисел, мета і мотив злочину, злочинна самовпевненість чи недбалість.
Розвивався інститут співучасті у вчиненні злочину.Розрізняли поняття пособництва, підмовництва, причетності до злочину, стадійвчинення злочину. Формувався інститут множинності злочинів (рецидив, сукупністьзлочинів).
Існували такі види злочинів:
Злочини проти релігії – богохульство, чаклунство,підбурювання до переходу в іншу віру тощо.
Політичні злочини (злочини проти держави) – бунт, втечадо ворога, зносини з ворогом.
Державні злочини – хабарництво, фальшування монет,підробка документів.
Злочини проти особи – вбивство, образа, тілесніушкодження.
Майнові злочини – крадіжка, пограбування, підпал,незаконне користування чужими речами, пошкодження чужого майна, псування межі.
Злочини проти сім’ї і моралі – двоєжонство, зґвалтування,викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків.
З’являються нові види злочинів.
Військові – порушення присяги, втеча з поля бою,неприбуття до військового табору.
Злочини проти правосуддя – фальшива присяга.
Злочини проти прав шляхти.
Службові злочини.
Метою покарання було відшкодування збитків потерпілому, аз часом – залякування, ізоляція злочинця, використання злочинців як робочоїсили.
Види покарань:
Смертна кара. За І Статутом передбачалася у 20 випадках,за ІІ Статутом – у 100 випадках. Застосовувалася у вигляді спалення, повішання,відрубання голови, посадження на палю, закопування живим у землю, четвертуваннятощо.
Тілесні кари – биття палицями, батогом, відрубання ніг,рук, виколювання очей, відрізання вуха. Застосовувалися переважно до селян.
Ув’язнення: наземне і підземне, терміном від 6 тижнів до1 року. За власне утримання злочинець сплачував мито.
Майнові – штрафи князеві і потерпілому. Наприклад,“шкода” – винагорода потерпілому за нанесені збитки, “наклад” – відшкодуваннясудових витрат, “головщина” – відшкодування родичам загиблого, “нав’язка” –компенсація потерпілому за образу честі, “ґвалт” – штраф потерпілому занасильницькі дії проти нього.
Спеціальні покарання – виволання (вигнання з країни),позбавлення посад, честі (тільки для шляхти), прав чи привілеїв (тимчасово чиназавжди). Позбавлений честі втрачав шляхетські права і привілеї. Узаконодавстві зазначалося, що кожен повинен нести покарання за себе, а не зародичів.
Умовне засудження. Душевнохворих засуджували не завжди;необхідна оборона визнавалася обставиною, що звільняла від покарання.
Українські землі у складі Речі Посполитої (друга половинаXVІ – друга половина XVIІ ст.)
Процес централізації Польщі розпочався на початку
XIV ст. Невдовзі Казимир ІІІ включив до своїх володіньБелзьку, Галицьку і Холмську землі. У 1387 р. приналежність цих земель доПольщі була визнана юридично сусідами. Після Люблінської унії 1569 р. Великекнязівство Литовське і Польське королівство об’єдналися в нову державу – РічПосполиту. Внаслідок цього більшість українських земель опинилася у складіКорони Польської Речі Посполитої. Основними умовами унії були:
Річ Посполита – єдина держава. Король і Великий Князь мавбути один й обиратися на спільному соймі представників Литви і Польщі. Монархприсягав на вірність обом народам. Підтверджувалися всі права і вольностішляхти й окремих осіб. Укладені до унії міжнародні договори денонсувалися, якщовони були спрямовані проти однієї із сторін. Запроваджувалися спільні монета ізовнішня політика. Узаконювалося право набувати землі польській шляхті у Литвиі литовській шляхті у Польщі.
Проте і після унії залишалися окремими державний герб,печатка, військо, адміністрація, законодавство, фінанси.
У середині XVI ст. соціальна структура зазнала суттєвихзмін. Відбулася загальна реконструкція суспільної моделі попередньої доби. Цесупроводжувалося рішучим поворотом України обличчям до Заходу у сфері духовноїкультури, особливо освіти, порушенням конфесійної рівноваги (наступ католицизму,поява уніатства). Саме тоді козацтво заявило про себе як велику політичну силу.У новій ролі воно дебютувало у повстаннях 1591-1596 рр.
Умовно все населення можна поділити на такі групи.
Панівна верства
У 60-х роках XVI ст. відбувається консолідація вищогопрошарку. Це супроводжувалося мобілізацією земельної власності. ІІ Литовськимстатутом дозволялося вільне відчуження землеволодінь усіх рангів. Розпочалисягарячкова скупівля і продаж маєтків. Ліквідація кордону між Польщею і Литвою,зняття заборон на придбання колишніх литовських земель України мешканцямиПольщі відкрили двері польському елементу – через служби на державних посадах,шлюби з представниками місцевих боярських, шляхетських і князівських родів такоролівські данини на неосвоєні землі. В середині шляхетського станувідбувається поляризація. З одного боку, існують магнати Острозькі,Вишневецькі, Кисилі, з іншого – дрібні шляхтичі. Відбувається урівнення вправах панів і шляхти. Поступово зникає політично свідома еліта. Українськіінтереси репрезентує лише дрібна шляхта. Невдовзі після унії українська шляхтадобилася законодавчого підтвердження станових, політичних, майнових таособистих прав.
Шляхта. Шляхетський стан визнавався державою безумовновищим за міщанина і селянина. Шляхетське слово прирівнювалося до юридичногодоказу. За поранення чи вбивство шляхтича покарання було суворіше, ніж завбивство представника іншого стану. Шляхтич мав право суду над своїмипідданими, необмежене володарювання над ними та їх майном. Проте його земля немогла бути передана нікому у користування. Шляхтич підлягав юрисдикції лишестанових судів. Він мав герб і печатку. Заняття ремеслом і торгівлею було несумісним зі шляхетським станом.
У політичній сфері шляхтич мав право брати участь уповітових сеймиках; обирати й обиратися депутатом на вальні сейми чи судовітрибунали; обирати чи обиратися на суддівство чи інші земські адміністративніпосади у власному повіті.
Шляхтич мав право успадковувати і вільно розпоряджатисяземлею; звільнявся від військових постоїв, різних повинностей, податків, окрімзагальнодержавного грошового побору, сплачуваного його підданими.
Особисті права шляхтича полягали у тому, що він не мігбути ув’язненим чи покараним без суду і слідства, під час слідства не підлягавтортурам, не ніс відповідальності за злочини, скоєні його родичами, мав правовільного в’їзду і виїзду з країни.
Духовенство. До цього стану належали не тільки священикиі церковні причетники, але й їх родини. Вони підлягали суду церковному. Малидля утримання землі, данини в натурі від прихожан. Існувало біле і чорнедуховенство.
Залежні верства
Міщанство. Займалося переважно ремеслом і торгівлею. Умістах жили магнатсько-шляхетська аристократія, яка контролювала міське життя,торгово-реміснича верхівка – багаті купці, ремісники, цехові майстри, лихварі,робітні люди – дрібні торговці і ремісники, підмайстри, партачі, слуги,наймити. У містах також перебували жовніри (військові) і козаки.
Селянство. Селяни були приватновласницькі і державні.Вони сплачували податки, відбували повинності. ІІІ Литовським статутом юридичнобуло оформлено кріпацтво. Тяглові селяни відбували панщину, чиншові сплачувалиданину грошима або продуктами харчування. Найбільш спроможні селяни залучалисядо війська і могли стати шляхтичами.
Козацтво. Особливий стан, нерідко непідвладний державі іурядовцям. Козаки мали рівні права на участь у самоврядуванні, користуваннягосподарськими угіддями. Козацька громада – товариство вільних власників ітоваровиробників.
З другої половини XIV ст. до середини XV ст. Польща буластаново-представницькою монархією на чолі з королем і однопалатним парламентом.З середини XV ст. існувала феодальна республіка на чолі з королем. У 1476 р. ускладі Вального сойму (сейму) поряд із Сенатом з’явилася ще одна палата –Посольська ізба (збірня). Король очолював виконавчу владу і мав деякізаконодавчі функції. Він головував на засіданнях сойму і сенату. У разі йоговідсутності на засіданнях рішення парламенту вважалися неправомірними. У 1572р. при обранні нового короля Генріха Валуа були прийняті “Артикули”, згідно зякими король відмовлявся від принципу успадкування трону (влади),зобов’язувався головні питання внутрішньої і зовнішньої політики вирішувати зурахуванням думки сенату, скликати сойм кожні 2 роки.
У Речі Посполитій король очолював виконавчу владу. Безйого затвердження жоден закон не діяв. Королями могли бути обрані особи зродової польської знаті, католики, знайомі з вітчизняним правом. Маєтностікороля оголошувалися недоторканими.
Великий вальний сойм – вищий законодавчий орган країни ускладі:
короля, який головував на засіданнях;
Сенату, до якого входили вищі урядовці країни, воєводи,каштеляни, католицькі єпископи. Сенатори в соймі не голосували. Їх кількістьстановила 140 осіб. Першим сенатором вважався голова польської католицькоїцеркви. Сенат скликався королем одночасно з Посольською ізбою, але засіданнядвох палат відбувалися окремо. До компетенції сенату належали розгляднормативних актів, ухвалених Посольською ізбою, обговорення питань зовнішньоїполітики, участь у розгляді справ у сеймових судах під головуванням короля;
Посольської ізби – найвпливовішої частина сойму. До їїскладу входило близько 170 депутатів (послів) від шляхти. Саме вониобговорювали внесені королем проекти законів, ухвалювали рішення з окремихспорів, запроваджували нові податки, визначали основні напрямки зовнішньоїполітики, приймали іноземних послів. Усі питання ухвалювалися одностайно.Рішення сейму – постанови під назвою конституції.
Центральне управління було подібним до управлінняВеликого князівства Литовського. Вищими урядовцями були маршалок коронний,канцлер, підскарбій коронний, гетьман коронний (з українських магнатів),референдарій (помічник короля у королівському суді).
Місцеве управління. Протягом XV-XVI ст. відбулися зміни вадміністративному поділі українських земель. Руське і Подільське воєводстваутворені у 1434 р., Белзьке – 1462 р., Брацлавське – 1565 р., Київське – 1566р., Чернігівське – 1635 р. Вони поділялися на повіти, а ті, у свою чергу, – наволості. Перші очолювали воєводи, другі – старости (каштеляни), треті — волостителі.
Нижчою ланкою парламентської системи і органами місцевогосамоврядування були шляхетські сеймики. Утворилися в Польщі на рубежі ХІV-ХVст., потім вкоренилися на українських землях.
Друга половина ХVІІ – початок ХVІІІ ст. – період“сеймикових правлінь”, через паралізацію роботи вального сойму сеймикиперебирають частково його компетенцію (військові і податкові справи), фактичновиконуючи функції органів влади.
Види сеймикових зібрань
Передсеймові, на яких обиралися посли на сойм, давалисяїм настанови для обговорення питань.
Післясеймові, на яких посли звітували (подавали реляції)про роботу у соймі, приймали ухвали щодо виконання соймових постанов, обираливиконавців постанов (поборці, ротмістри, комісари).
Депутатські, під час яких обирали депутатів до Коронноготрибуналу – вищої апеляційної інстанції для шляхти, слухали звіти поборців,полагоджували приватні конфлікти між окремими шляхтичами.
Елекційні (виборні). На них обирали судових земськихурядовців на вакантні земські уряди (4 кандидати) – підкоморія, підсудка іписаря та членів земського суду.
Надзвичайні (з власної ініціативи). Розглядали питанняоборони країни, податкові справи.
Конфедераційні. Відбувалися у часи безкоролів’я (останнячверть ХVІ ст.; 1632-1633 рр.). Розглядали питання громадської безпеки,судочинства, оборони, роботи сойму.
Шляхетські з’їзди (воєводські). Зібрання під час судовихсесій (шляхта сходилася за власним бажанням), переписів посполитого рушення(військові з’їзди, шляхта прибувала за розпорядженням короля, воєводи,каштеляна).
Порядок скликання сеймиків не був регламентованийзаконодавчо. Їх могли скликати король, воєводи, каштеляни, старости,підкоморії. Відкривав зібрання найстаріший за рангом з присутніх урядовціввоєводства (землі). Потім обирали маршалка – голову зібрання. Зібранняпроходили у костьолах, у замках, іноді просто неба. Брали участь усі шляхтичі,осілі у воєводстві. Безземельна шляхта перебувала на сеймиках, але активноїучасті не брала.
У містах адміністративний устрій залежав від статусуміста: королівські привілейовані і непривілейовані, приватновласницькі,церковні. У містах, що користувалися Магдебурзьким правом, органами управліннябули ратуші або магістрати (рада, лава).
Антиподом станової Речі Посполитої було утворенняукраїнського козацтва – Запорізька Січ. Їй притаманні були демократизм ісамоврядування. Існував поділ територіальний (на паланки) і військовий (накурені). Вищий орган – Військова рада, в якій брали участь усі козаки. Скликалася1 січня, 1 жовтня і на Пасху. Розглядалися найважливіші питання життя Січі,обирався уряд – військова старшина (кошовий отаман, військові суддя, писар,осавул та інші). Нижчою ланкою управління були військові чиновники (булавничий,хорунжий, пушкар, гармаш, канцеляристи). Похідні начальники – полковник, писар,осавул, сотник, курінний отаман. Повний штат січової адміністрації коливався вмежах 49-149 осіб.
У 1572 р. за рішенням короля утворилося реєстровекозацтво – частина коронного війська. Існувало 6 полків – Київський,Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський кількістюдо 8 тис. (1630 р.).
На українських землях у складі Речі Посполитої діяли такісуди:
Королівський трибунал, на якому король особисто розглядавсправи і виносив вироки. Йому були підсудні всі справи, що стосувалисяпорушення шляхетських прав і привілеїв, або будь-які справи, які король брав досвого провадження. У 1578 р. на вальному соймі у Варшаві компетенція королябула звужена, апеляційні функції перейшли до Коронного трибуналу. Одночасно навимогу української шляхти для України був створений трибунал у Луцьку – вищийсудовий орган для України. Проте у 1590 р. на вимогу польської шляхти він бувскасований. За королівським привілеєм від 19 квітня 1579 р. у Батурині булостворено ще один трибунал – Український – вищий орган гетьманського правління вУкраїні. Він поширював свою діяльність на Чернігово-Сіверщину.
Суд державного сойму. Проводився під час засідання соймупід головуванням короля. Розглядав справи про державні, посадові злочини,образу короля.
Суд королівських асесорів. Розглядав справи щодокоролівських міст.
Суд референдаріїв. Вирішував спори між збирачами податківз королівських вотчин і селянами, які жили в них.
Суд великого маршалка. Розглядав справи щодо порушенняправопорядку у столиці країни.
Комісарський суд. Суд уповноважених королем осіб,призначених для розгляду певних справ.
Судами першої інстанції були:
Земські суди. На відміну від Великого князівстваЛитовського діяли у кожному воєводстві. Склад суду обирався на повітовихсеймиках і довічно затверджувався королем. Розглядав цивільні і кримінальнісправи (в яких однією стороною виступав шляхтич), здійснюючи виїзні засідання уповітах воєводства. Суд був колегіальним.
Підкоморські суди. Були подібними до такого роду судів уВеликому князівстві Литовському.
Старостинські суди. Нагадували гродські суди у Великомукнязівстві Литовському. Це суди представників королівської адміністрації(старости, підстарости). Розглядали справи шляхти і всього вільного населення,не підсудного земським і підкоморським судам. За Вартським статутом 1423 р.розглядали виключно справи про зґвалтування, підпал, пограбування та розбійнийнапад (“наїзд”).
Магістратський суд. Діяв у містах, що користувалисяМагдебурзьким правом. Судові повноваження за цивільними справами здійснюваларада на чолі з бургомістром, за кримінальними справами – лава на чолі з війтом.У містах діяли цехові суди.
У зв’язку з поширенням доменіальних (вотчинних судів)копні суди припинили своє існування.
Крім світських, існували і церковні суди – доменіальні ідуховні. Перша інстанція для них – суд єпископа, друга – суд архієпископа,третя і вища – суд Папи Римського.
Судовий процес мав позовний характер. Він розпочинався зпозовної заяви лише повнолітніх осіб. У разі неявки до суду відповідача у ньогоконфісковували 1-2 волів. Якщо таке траплялося вдруге і втретє, то відповідачпрогравав справу. Наступний етап процесу – розгляд доказів, наданих обомасторонами. Доказами були особисте зізнання, свідчення очевидців, приватнідокументи, королівські привілеї (документи), присяга. Після заслуховування обохсторін та оцінки доказів суд ухвалював рішення. Сторона, що виграла справу,вносила на користь судді певну плату, інша сторона – сплачувала штраф. Справипро вбивство розглядалися за іншою процедурою. На початку розгляду справизаявник повинен був вказати ім’я підозрюваного і лише після цього суддяпризначав судового чиновника, який проводив розслідування злочину.
На українських землях, що входили до складу Польщі з 1387р., діяли такі джерела права:
Звичаєве право.
“Руська Правда”. Була чинною до першої половини
ХV ст.
Збірники Магдебурзького права. У середині ХІV ст. уКракові був заснований Вищий суд німецького права.
Вислицький статут 1347 р. Це перша кодифікована збірказвичаєвого права Польщі.
Вартський статут 1420-1423 рр. Ним регулювалисяшлюбно-сімейні стосунки, питання успадкування й опікунства.
Королівські закони.
Загальні й особисті привілеї.
Законодавство сеймиків.
Акти Великого вального сойму.
Судовий прецедент.
До Люблінської унії у Великому князівстві Литовськомуправова система була більш розвинутою, ніж у Польському королівстві. Томуосновою правової системи Речі Посполитої став спочатку Литовський статут 1566р., а потім — 1588 р.
Джерела права Речі Посполитої:
Литовські статути.
“Статті Магдебурзького права” 1556 р. і пізніших видань.
Церковне право – номоканон (грецьке церковне право),церковні статути Володимира і Ярослава.
Звичаєве козацьке право. Мало офіційний статус на Січі.Ним закріплювався власний військово-адміністративний устрій, регламентувавсяпорядок землекористування, укладання договорів, визначалися види злочинів іпокарань.
Галузі права
Цивільне право. Шляхта користувалася повною дієздатністю,залежне населення перебувало у безправному становищі. Правом земельноївласності користувалися король, який надавав землі у довічне або тимчасовеволодіння, магнати і католицька церква. З часом з’явилися майорати – маєтки, щовилучалися із загальної юрисдикції, правові відносини в них регулювалисяокремими статутами. Після смерті батька майно неподільно успадковував старшийсин. Право володіння супроводжувалось обов’язком для власника відбувативійськову службу.
Розвинутим було зобов’язальне право. Поширеними булидоговори купівлі-продажу, позики, підряду. Факт укладання договору фіксувався успеціальних судових книгах. Для забезпечення виконання зобов’язаньвикористовували заставу та поручительство. Термін викупу застави нерухомогомайна становив 15 років, а за рішенням суду – до 30 років, строк позовноїдавності – 5 або 10 років. Усі угоди укладалися у присутності свідків звиконанням певних символічних дій (перебивання рукостискання, “могорич”(частування). Іноді договір скріплявся присягою.
Шлюбно-сімейне право. Укладання шлюбу регламентувалосянормами католицького права. Шлюбні стосунки розпочиналися після обрядувінчання. Головні умови для укладання шлюбу – відповідний шлюбний вік і згодабатьків. Підстава для припинення шлюбу – смерть одного з подружжя. Розлученнядопускалося як виняток і здійснювалося для католиків лише духовним судом, дляправославних такі справи могли розглядатися і світським судом. Нареченаотримувала від батьків чи братів придане і приносила з собою в сім’ю особистіречі, одяг, коштовності. Наречений мав зробити дружині шлюбний подарунок, який,як правило, дорівнював вартості приданого. Діти перебували під опікою батьківдо виділення повнолітніх синів з відповідною часткою майна, доньки – доодруження.
Кримінальне право. З середини XV ст. римське право сталодомінуючим на українських землях у складі Польщі. Злочини поділялися напублічні і приватні.
Види злочинів:
Образа королівського маєстату (особи короля).
Злочини проти держави – повстання, підбурювання доповстання, видача ворогу державної таємниці, оголення меча у залі суду, вхід доприміщення суду без дозволу судді, відмова від виконання судового вироку.Покарання – штраф у розмірі 3-14 гривень.
Злочини проти релігії – чаклунство, перехід донехристиянської віри.
Злочини проти громадського порядку та спокою – розбійнийнапад.
Злочини проти особи – вбивство, тілесні ушкодження,образа честі, статеві злочини. Покарання залежали від статусу постраждалого.Передбачався штраф від 5 до 60 гривень.
Образа честі шляхтича. Покарання – штраф у розмірі 60гривень.
Майнові злочини – крадіжка (проста і кваліфікована(викрадення майна із застосуванням зброї)).
Види покарань:
Смертна кара. Була кваліфікованою – спалення,четвертування, колесування, переломлювання рук і ніг, простою – відрубанняголови, повішення, втоплення, розстріл.
Штраф.
Конфіскація майна.
Позбавлення волі.
Позбавлення честі (інфамія) й опала (банація).
Тілесні покарання (“покарання на шкірі”) – таврування,відрізання вуха.
Покарання біля ганебного стовпа.
Правова система Речі Посполитої ґрунтувалася на західнійправовій культурі, усвідомленні громадянами своїх прав та обов’язків передзаконом.
Держава і право на початку Української революції ХVІІ ст.(1648-1654 рр.)
1 Декілька століть українські землі перебували у складірізних країн – Великого князівства Литовського, Польського королівства, РечіПосполитої, Туреччини, Кримського ханства, Угорського королівства, Молдавськогокнязівства, Московського царства. Осередком державотворчих процесів булаЗапорозька Січ. Вона мала деякі ознаки державності, проте в сучасному розумінніїї не можна вважати державою. Скоріше це була проміжна ланка між професійноюгрупою і державою. Спочатку козаки були підданими Литви, потім Речі Посполитої,згодом московського царя. Не було повнокровної економіки, фінансової системи,господарської інфраструктури, власних грошей, міст, проте Запорозька Січ завесь час свого існування зберігала автономний устрій. За формою правління їїможна віднести до типу демократичної республіки. Органом прямої дії виступалакозацька рада. Їй належала законодавча та адміністративна влади. Виконавчавлада належала кошу, тобто обраним на раді посадовцям. Керівником коша іголовнокомандувачем збройними силами був кошовий отаман. Йому допомагаливійськові начальники: суддя, писар, осавул, курінні отамани та військовічиновники (довбуш, пушкар, тлумач та ін.). Існувала ще похідна і паланковастаршина. Повний штат січової адміністрації становив від 49 до 149 осіб.
Судоустрій на Січі складався з паланкового суду,курінного суду, суду військового (генерального) судді, суду кошового отамана,суду козацької ради. Судова система базувалася на принципах демократичності,безпосередності, змагальності, колегіальності. За звичаєвим козацьким правомвиділялися злочини проти життя, проти здоров’я, військові злочини, майновізлочини. Серед покарань поширеними були смертна кара, приковування злодіїв доганебного стовпа, побиття киями, конфіскація майна, переламування руки чи ноги,обмеження певних прав, наприклад, заборона обіймати виборні посади.
З початком Національної революції ХVІІ ст. (1648-1654) навизволених українських землях утворилася Українська держава, де політична владаопинилася в руках нової еліти – козацької старшини. На вершині владної пірамідистояв гетьман, який здійснював керівництво військом, очолював адміністрацію,визначав напрями внутрішньої і зовнішньої політики. Отже, перша ознака –політична влада. Вона, фактично, дублювала модель управління Запорозької Січі.
Ознака друга – територія. Б.Хмельницький визначав її умежах української етнічної території, тобто від Львова, Галича і Холма доСлобожанщини. На півдні кордон з Кримом складало Дике поле між Дністром іДніпром. За часів Б.Хмельницького територія Української держави становила майже200 тис. км².
Ознака третя – політико-адміністративний устрій. Навизволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. В основуадміністративного поділу було покладено структуру козацького війська. Замістьвоєводств і повітів створено полки і сотні, які одночасно були військовими ітериторіальними одиницями. Виникло нове правління – Військова Рада, Радагенеральної старшини, полкова і сотенна адміністрація, курінні і городовіотамани.
Ознака четверта – суд, фінансова система і податки. Булазапроваджена струнка судова система (генеральні, полкові і сотенні судді). Єсвідчення, що за часів Б.Хмельницького карбувалася власна монета (на однійстороні зображено меч, на іншій — викарбували ім’я Б.Хмельницького). Булазапроваджена посада генерального підскарбія, який відповідав за стан фінансів,збір грошових і натуральних податків. Діяла скарбова канцелярія.
Ознака п’ята – військо. Збройні сили були самостійні,тобто незалежні від урядів інших країн, часто добровільні. Мализагальностановий характер, тобто складалися з представників різних верствнаселення. Б.Хмельницький прагнув також створити мобільну, регулярну, наймануармію.
Ознака шоста – соціальна структура населення. Воназазнала значних змін. Зокрема, козацтво набуло привілейованого стану.Спостерігався перехід населення з одного стану до іншого, наприклад, селянипереходили до міщанства і козацтва.
Ознака сьома – міжнародна (зовнішня) політика. Вже напочатку революції Українська держава здобула широке міжнародне визнання.Б.Хмельницький налагодив відносини з Москвою, Кримом, Туреччиною, Молдавією,Трансільванією, Польщею. Пізніше уряд Б.Хмельницького визнали Венеція, Швеція,Валахія та інші країни. Україну розглядали як суверенну, незалежну державу.
Треба зазначити, що традиції Запорозької Січі тареєстрового козацтва у процесі створення українських органів влади не булимеханічно перенесені на новий ґрунт. Гетьман поступово відмовився від скликаннязагальновійськових рад. Ускладнилася судова система, що використовувала нетільки норми звичаєвого козацького права, але й акти Речі Посполитої, Магдебурзькеправо.
Внаслідок національно-визвольної та антикріпосницькоїборотьби у 1648-1654 рр. відбулися значні зміни у соціальній структурі,правовому становищі окремих соціальних груп.
Вони були пов’язані з тим, що на українських землях булоліквідовано магнатське землеволодіння (українське та польське), вигнанопольську шляхту, католицьких священиків. Ці землі переходили узагальновійськову власність, передавалися козацькій старшині на умовах служби,українській родовій шляхті, монастирям, окремим особам за заслуги передповстанцями.
У цілому ж населення України умовно можна поділити натакі групи:
Панівна верхівка
Козацтво. Саме у роки революції (війни) зміцнилося йогостановище як окремого стану. Козаки становили близько половини всього населенняУкраїни.
Козацтво – це привілейований стан, який мав власнуадміністрацію і суд, користувався певними привілеями, що були юридичнозакріплені Зборівським 1649 р. і Білоцерківським 1651 р. договорами,королівськими грамотами, царськими жалуваними грамотами, гетьманськимиуніверсалами.
Козацтво не було однорідним. До нього належали якзаможні, так і рядові козаки. Заможними були колишні реєстрові козаки, драгуни.
Козацька старшина. Одна її частина воювала на боцікороля, інша – на боці гетьмана. Склад старшини поповнювався представникамиукраїнської шляхти і реєстрового козацтва. Козацька старшина збагатилася зарахунок воєнної здобичі, гетьманських пожалувань землі за службу, яку вонанамагалася перетворити на спадкову. Представники цієї привілейованої верствинаселення звільнялися від сплати податків і зборів, користувалися пільгами приукладанні орендних договорів на промисли: дігтярство, виготовлення борошна,селітри тощо.
Отже, козацька старшина, крім політичної влади, володілаще й основними матеріальними благами.
Українська шляхта (переважно дрібна і середня). Їїправове становище визначалося як актами попереднього періоду (Речі Посполитої),так і гетьманськими універсалами. Шляхта не тільки зберегла власні землі, а йрозширила своє землеволодіння за рахунок гетьманських пожалувань за допомогуповсталим. Інтереси козацької старшини й української шляхти збігалися.
Верхівка православного духовенства. У ході війни праваправославної церкви були відновлені. Гетьман своїми універсалами підтвердивпривілеї і права церкви. Вона не сплачувала податків, отримувала нові землі (зарахунок колишніх католицьких монастирів), її представники підлягали становому(церковному) суду. Майнові й особисті інтереси, життя і честь духовенствазахищалися так, як і шляхти. Статус церковних і монастирських селян суттєво незмінився. Вони, як і раніше, виконували натуральні повинності, сплачувалиподатки і не могли переходити до козацького стану.
Залежні верстви
Рядові козаки – особисто вільні люди, які обслуговувалиреєстрове козацтво, мали право переходити в інші стани, змінити місцепроживання, користуватися землею, звільнялися від загальних податків іповинностей. Головний обов’язок – служба у війську, за що отримували землю,привілеї на торгівлю, могли виробляти горілку, але для власного споживання.
Селяни. Поділялися на 2 категорії:
Державні – селяни, які жили на колишніх магнатських іпольсько-шляхетських землях. Вони визнавалися вільними. Могли переселятися змісця на місце. Виконували певні повинності і виплати на користь військаЗапорозького (забезпечення провізією, транспортом, надання постою).Прирівнювалися у правах з міщанами.
Панські – селяни, які проживали на землях українськоїшляхти і церкви. Виконували більше повинностей, ніж державні селяни. Вони такожмали право переходити до козацького стану. Спочатку панщина фактично булаліквідована, але згодом селян залучали до панщини 1-2 дні на тиждень.
Селяни могли продавати і купувати землю, дарувати її,передавати у спадщину. Серед них були як багаті, що використовували найманихробітників, так і бідні.
Міщани. Усі мешканці міст визнавалися вільними, малиправо переходу до козацтва, займатися ремеслами, промислами, торгівлею.
Населення міст було неоднорідним. Тут жили козаки, щокористувалися привілеями, купці, які перебували у привілейованому становищі,ремісники і дрібні торговці, об’єднані у цехи, міська біднота, міщани, щозаймалися сільським господарством. Міщани виконували різні повинності, платилиподаток, мостові і ярмаркові збори, забезпечували військові постої, утримувалиміську адміністрацію.
Міста, які отримували Магдебурзьке право гетьманськимуніверсалом, називалися ратушними. Проте козацька (полкова) старшина намагаласявтручатися у справи міста.
За Зборівським договором влада гетьмана поширювалася наКиївське, Брацлавське і Чернігівське воєводства, Білоцерківським – лише наКиївське воєводство. У 1649 р. запроваджено новийадміністративно-територіальний устрій. Територія поділялася на полки (їхкількість коливалася від 16 до 20) та сотні (до 300), які включали усе населення,що проживало в їх межах. На момент укладання Переяславської угоди (1654 р.)територія звільненої України охоплювала Лівобережжя, Правобережжя (без Волині іСхідної Галичини) і значну частину Півдня.
Військова рада – вищий орган влади, який виконував адміністративні,законодавчі, управлінські, судові функції. До його компетенції належалинайважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики, обрання гетьмана ігенерального уряду, здійснення правосуддя, встановлення дипломатичних відносин.У раді могли брати участь усі козаки. Проте поступово роль Військової радизнижується, і, навпаки, зростає роль Ради генеральної старшини.
Центральним органом управління був Генеральний уряд –постійно діючий орган влади, що обирався Військовою радою і виконував функції вищогорозпорядчого, виконавчого і судового органу. Очолював уряд гетьман, якийобирався на довічний термін. Генеральні старшини виконували функції міністрів.
Рада генеральної старшини. До її складу входили:
гетьман – глава держави, керівник уряду, законодавець,верховний головнокомандувач; суддя;
генеральна старшина: генеральний писар, що керувавканцелярією і займався зовнішньою політикою; генеральні обозний, осавул,хорунжий відали військовими справами; генеральний суддя – вища судова йапеляційна інстанція для полкових і сотенних судів; генеральний підскарбійзаймався фінансовими справами; генеральний бунчужний охороняв військові ідержавні клейноди, виконував доручення гетьмана.
Місцевими органами влади були:
полковий уряд у складі полковника і полкової ради(полкові обозний, писар, суддя, осавул, хорунжий). Він здійснював управлінняполком. Полковнику і полковій старшині належала вся військова, судова йадміністративна влада на території полку;
сотенний уряд у складі сотника і сотенної ради (осавул,писар, суддя, хорунжий). Компетенція цього органу влади була подібною докомпетенції полкового уряду, проте лише на території сотні. Помічниками сотникабули городовий, сотенний і курінний отамани.
У великих містах управління здійснювали магістрати, уневеликих, що користувалися Магдебурзьким правом, – ратуші, звичайних містах –городові отамани, селах – сільські отамани (війти).
Військо мало струнку організацію. Полки, що нараховуваливід 5 до 20 тис. козаків, поділялися на сотні по 200-250 козаків у кожній, аті, у свою чергу, складалися із десятків або куренів по 10-30 козаків укожному.
Наявність власної правової системи можна також розглядатияк ознаку держави.
Внаслідок національно-визвольної боротьби 1648-
1654 рр. відбулися зміни у правовій системі.
Одні джерела права припинили свою дію (“Устава на волоки”1557 р., “Ординація війська Запорозького” 1638 р., королівські та сеймовіконституції), інші – залишалися чинними.
Джерела права
Звичаєве козацьке право. Це неписані “права і звичаї”Війська Запорізького, якими регулювалися порядок устрою війська, формуваннявійськово-адміністративної влади, судовий процес, визначалося правове положенняокремих станів.
Магдебурзьке право діяло у великих містах, якікористувалися ним здавна. Універсалами гетьмана таке право надавалося іншиммістам.
Литовський статут 1588 р., окрім розділів і артикулівщодо створення шляхетських судів.
Гетьманські універсали. Ними регулювалися питання пророзподіл землеволодінь; підтвердження права власності на маєтки і встановленняподатків і повинностей; призначення на посади.
Міжнародні угоди. Вони укладалися гетьманом з главамисусідніх держав. Так, Зборівським договором 1649 р. визначалися територіяпоширення влади гетьмана, кількість війська, привілеї і вольності козацтва,статус православної церкви. Такі ж питання регулювалися Білоцерківськимдоговором 1651 р. Московський договір 1654 р. між Військом Запорозьким на чоліз гетьманом Б.Хмельницьким і московським царем Олексієм Михайловичем складавсяз Березневих статей (23 пункти) Б.Хмельницького, що мали конституційнийхарактер, і 3 жалуваних грамот царя (про прийом України до складу Московськоїдержави, збереження прав за гетьманом Б.Хмельницьким і Військом Запорозьким тапередачу Чигиринського староства на гетьманську булаву).
Ці договори є свідченням того, що Україна була суб’єктомміжнародного права.
Галузі права
У цивільному праві з’явилися норми, які регулювали новіформи земельної власності – рангові землі і рангові маєтності, що надавалисякозацькій старшині за службу. Гетьманські укази визначали правовий статус цихземель.
У кримінальному праві припиняли дію норми, що стосувалисязлочинів проти короля, польської шляхти, католицької церкви. Впроваджувалисянові норми, наприклад, покарання за зраду українського народу, ненадання допомогиу битві, невиконання вимог військової адміністрації, нанесення шкоди козацькійстаршині і православному духовенству. Злочин – це порушення козацького права.Спостерігався поступовий перехід від норм звичаєвого права до норм, створенихдержавою.
В цілому, у 1648-1654 рр. правова система суттєвих змінне зазнала.
У 1648-1654 рр. була здійснена спроба розмежувати судовій адміністративні органи. Проте повного розподілу не відбулося. Були створенігенеральний, полковий, сотенний суди.
Генеральний суд, до складу якого входило 2 генеральнихсудді, був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів.
Вища судова влада належала гетьману. Він затверджуваврішення Генерального і полкових судів у важливих справах, особливо вироки щодосмертної кари. Для перевірки скарг на дії суддів гетьман надсилав на місця представниківстаршини. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада.
Полкові і сотенні суди поширювали свою юрисдикцію на всенаселення, що проживало на території полку чи сотні. Вони виконували функціїколишніх гродських судів.
Існували і шляхетські суди, що діяли згідно з пунктамиЗборівської угоди. Проте поступово їх повноваження переходили до полкових ісотенних судів.
У містах з Магдебурзьким правом діяли виборні міщанамисуди, проте в їх діяльність втручалися полкові і сотенні суди. У ратушнихмістах судочинство здійснювали виборні отамани та міські старшини. У селахсуддями виступали війти і сільські отамани.
Б.Хмельницький запровадив суди для іноземців. Так, греким.Ніжина отримали право мати власний суд.
Православна церква мала власні суди, проте вонирозглядали лише внутрішні справи духовенства.
Продовжували діяти цехові і ярмаркові суди.
Судовий процес у судах різного рівня ґрунтувався нанормах звичаєвого права. Судові рішення можна було оскаржити у вищихінстанціях. За докази в суді правили визнання сторін, показання свідків,різноманітні письмові документи тощо. Допускалося оскарження рішень і вироківдо вищих судових інстанцій. Проте якщо злочин вчинено під час воєнних дій, то винесенийвирок оскарженню не підлягав.
Отже, період 1648-1654 рр. – це початок третього етапуформування української державності. Основою української державності сталареспубліканська форма правління. Значні зміни відбулися у суспільному ладіУкраїни. Український народ здобув національну й особисту волю. Була створенасвоєрідна правова система, що ґрунтувалася переважно на звичаєвому козацькомуправі та гетьманських універсалах. Сформувалась і власна судова система. Цейперіод завершився входженням України під протекторат Московської держави. Бувукладений договір, в якому Україна фігурувала як самостійна держава.
Суспільно-політичний лад козацько-гетьманської держави (другаполовина ХVІІ – ХVІІІ cт.)
У середині ХVІІ ст. утворилася самостійна козацько-гетьманськадержава, яка 1654 р. уклала з Московською державою договір про приєднанняУкраїни до Москви на правах автономії (протекторату чи військового союзу). Неторкаючись оцінки цього договору, зазначимо, що Москва, укладаючи договір 1654р, визнавала Україну самостійною державою.
Україна у складі Московської держави отримала особливийюридичний статус, який з деякими змінами зберігався близько 150 років. Проте напротивагу періоду 1648-1654 рр., коли еволюція державності йшла по висхіднійлінії, у другій половині ХVІІ — ХVІІІ ст. національна держава існувала, протеїї розвиток мав скоріше регресивний характер. Саме тоді розпочалося поступовеобмеження, а потім і ліквідація автономії України.
Державотворчий досвід ХVІІ-ХVІІІ ст. сприяв формуваннюідеї державної незалежності України.
У цей період більшість українських земель стали складовоючастиною Росії:
Лівобережна Україна остаточно була визнана територієюРосії за Андрусівським договором 1667 р. і Вічним миром 1686 р. з РіччюПосполитою та Константинопольським договором 1710 р. з Туреччиною.
Більша частина Південної України увійшла до складу Росіїза Кючюк-Кайнарджійським договором 1774 р. (землі між Бугом і Дніпром, фортеціАзов, Керч, Єнікале, Кінбурн), а Кримське ханство стало васалом Російськоїімперії. 1783 р. російська імператриця Катерина ІІ проголосила Крим територієюРосії. За Ясським договором 1791 р. були приєднані землі між Бугом і Дністром.
Правобережна Україна опинилася у складі Російськоїімперії внаслідок поділів Польщі. 1793 р. були приєднані Київщина, Поділля,Брацлавщина, Східна Волинь, 1795 р. – Західна Волинь.
Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина перебувалиу складі Австрійської імперії.
Внаслідок Національної революції (Визвольної війни)середини XVII ст. відбулися суттєві зміни у соціальній структурі. Проте,незважаючи на зникнення одних соціальних груп і виникнення інших, в Українізберігся феодальний лад і його головний елемент – феодальна земельна власність.
За формально-юридичною ознакою населення поділялося на 5станів, в середині яких існувало соціальне розшарування. Одні групи малирізноманітні права і привілеї, інші їх не мали.
Правове становище станів визначалося Березневими статтямиБ.Хмельницького, царськими жалуваними грамотами, гетьманськими універсалами,декретами і рішеннями Ради генеральної старшини.
Існували такі соціальні групи:
Козацька старшина. Вона поділялася на такі категорії:
Знатне військове товариство, до якого належала генеральнастаршина (обозний, осавули, судді, писар, хорунжий, бунчужний, підскарбій) ібунчукові товариші (частина козацької старшини, яка не обіймалавійськово-адміністративні посади і перебувала у резерві. За субординацією вонийшли першими після полковників, підпорядковувалися гетьману і перебували підголовним знаком бунчуковим).
Значкове товариство. До його складу належали полкова ісотенна старшина та значкові товариші, які під час походів перебували під малимполковим прапором і підпорядковувалися полковникам. Значкові товариші булипроміжною ланкою між старшиною і заможними козаками.
Військове товариство. Це були ті, хто не потрапив доперших двох категорій. Вони перебували у підпорядкуванні Генеральної військовоїканцелярії.
Козацька старшина привласнила собі привілеї колишньоїпольської шляхти. Вона звільнялася від сплати податків, мита, виконанняповинностей, мала виключне право займатися промислами, оптовою торгівлею, занею закріплювалася земля. Старшина виступала за урівнення в правах з російськимдворянством.
Українська шляхта. Дрібна шляхта (Виговські, Тетері,Кричевські та інші), яка брала участь у революції, не тільки зберегла своїправа, але й домоглася нових привілеїв. З часом вона була урівнена в правах зросійським дворянством. На цьому тлі відбувалася консолідація українськоїшляхти і козацької старшини. Належність до шляхти і старшини стала спадковою.
До верхівки суспільства належало російське дворянство,яке у ХVІІІ ст. отримувало від царя землі на Лівобережній, Слобідській, а зчасом і Південній Україні. Великі земельні маєтності мали князі Меншикови,Голіцини, Шаховські, Барятинські, Кантеміри, граф Румянцев та інші.
Духовенство. За Московським договором 1654 р. царпідтвердив права та привілеї православної церкви. Як і раніше, існував поділ набіле і чорне духовенство. У правах духовенство прирівнювалося до знатноговійськового товариства. Митрополит і єпископи обиралися на козацьких радах,рядове духовенство – на сільських сходах. Їх обрання затверджував гетьман.
Спочатку Москва майже не втручалася у справи українськоїцеркви. 1686 р. за згодою Константинопольського патріарха Київська митрополіябула підпорядкована Московській патріархії зі збереженням її привілеїв. З часомвтручання у справи української церкви посилилося.
Козацтво. У ХVІІІ ст. продовжується процес розшаруваннякозацтва. В ньому можна виділити такі групи:
Заможні козаки (з 1735 р. називалися “виборнимикозаками”) мали власну землю, вели господарство, виконували військову службу.Проте все частішими були випадки заміни (найму) у війську на збіднілих козаківабо наймитів. Вікові межі служби козаків – 20-60 років.
Підпомічники – це збіднілі козаки. Вони постачаливиборним козакам провіант, зброю, коней, одяг, навіть обробляли їхню землю,були погоничами в козацькому обозі. Підпомічники виконували такі ж повинності,як і селяни, але їх розмір був удвічі меншим.
Підсусідки. Козаки, які не мали власного майна інаймалися на роботу до заможних козаків. Часто останні їх одягали і годували.
Міщани. Вони не мали таких прав, як козаки. За правовимстановищем були близькими до державних селян. Сплачували податки догетьманської скарбниці і виконували певні повинності (охорона міста, наданнявійськового постою, будівництво мостів тощо).
Міщани магістратських міст перебували у кращомустановищі. Вони мали пільги щодо занять ремеслом, промислами, торгівлею,підлягали міському суду, звільнялися від сплати багатьох податків і виконанняповинностей. Сплачували податки на ремонт доріг, утримання міськоїадміністрації, на користь церкві.
Процес розшарування торкнувся і міщан. У кращомустановищі були купці (будь-який громадянин, який мав капітал у 500 крб. ібільше). Вони об’єднувалися у гільдії. Звільнялися від податку, рекрутськоїповинності, тілесних покарань. Значну частину міщан складали ремісники –майстри, робітники. Вони об’єднувалися у цехи (з 21 року за наявності майна).Правове становище більшості міщан було нелегким.
У містах також мешкали представники шляхти, знатноготовариства, духовенства, рядових козаків.
Селяни. У 1654 р. правове становище рядових козаків іселян мало чим відрізнялося. Козаки служили державі військовою службою, селяни– працею. Можливий був перехід до інших станів. У другій половині ХVІІ ст.становище селян змінилося. З роздачею земель козацькій старшині вони повиннібули сплачувати натуральний або грошовий податок власнику землі або відроблятидводенну (на тиждень) панщину. Крім того, селяни сплачували державний податокна утримання війська – “стацію”.
Поступово зростає залежність селян від панів,збільшуються державні податки і повинності. Окремими царськими указамидозволялося віддавати селян у рекрути, відправляти на каторгу. 1783 р. КатеринаІІ заборонила селянам переходити до іншого пана, що означало повнезакріпачення, позбавлення особистої свободи і громадянських прав.
Після 1654 р. державний устрій України визначавсяБерезневими статтями Б.Хмельницького. У цілому в країні залишався тойвійськово-адміністративний устрій, який склався під час Національної революції.Але з часом система органів влади зазнала суттєвих змін.
Центральні органи влади:
Московської держави в Україні
Посольський приказ (до 1663 р.), у складі якого існувалаКанцелярія малоросійських справ.
Малоросійський приказ (з 1663 р.) у складі Посольськогоприказу (4 дяки і до 40 піддячих), який забезпечував зв’язки з гетьманом,призначав воєвод в українські міста, затверджував претендентів на гетьманство,здійснював контроль за православною церквою у Гетьманщині, відав розміщеннямвійськ, спорудженням фортець в Україні тощо. Його представники майже завждиперебували при гетьмані у столиці.
Малоросійська Колегія (Глухів, 1722-1727) у складіпрезидента (Вельямінов-Зернов), прокурора і 6 російських офіцерів. ПідлягалаСенату і головнокомандуючому російськими військами в Україні, здійснювалаконтроль за діяльністю гетьмана, Генеральної військової канцелярії, займаласяроздачею земель російським офіцерам і козацькій старшині, збором податків,розквартируванням російських військ, виступала апеляційною інстанцією дляукраїнських судів.
Правління Гетьманського уряду (Глухів, 1734-1750) ускладі 6 осіб: 3 росіян (царський резидент О.Шаховський (з
1734 р. – голова), князь А.Барятинський, полковникВ.Гур’єв (з 1737 р. – голова) та 3 українців (генеральні обозний Я.Лизогуб,підскарбій А.Маркович, осавул Ф.Лисенко). При ньому діяла канцелярія.
Друга Малоросійська колегія (Глухів, 1764-1786) у складіголови (П.Румянцев, він же генерал-губернатор Малоросії), 8 осіб (4 українці і4 росіянина), прокурора (російський офіцер), 2 секретарів (українець іросіянин) та канцеляристів. Головне завдання – ліквідація автономії України,перепис населення, ревізія маєтностей, заборона переходу селян до іншоговласника, скасування відмінностей у правовому і адміністративному устроїукраїнських земель. Формально створювалася задля захисту місцевих людей відсвавілля місцевої адміністрації. Після ліквідації української державностігетьманські клейноди були відправлені до Петербурга. 1775 р. Запорізьку Січбуло зруйновано, а її землі приєднані до Новоросійської губернії.
Гетьманщини (Козацько-гетьманської держави)
Гетьман – голова держави, який обирався Військовою радою,інколи Радою генеральної старшини. Вибори гетьмана контролювалися російськоювладою, кандидатур старшина попередньо узгоджувала з Москвою. Гетьман дававприсягу на вірність царю і Московській державі. Резиденції – Батурин, Чигирин,Гадяч, Глухів, Ніжин. Обсяг повноважень визначався гетьманськими договірнимистаттями.
Повноваження: глава держави; вища законодавча, виконавча,адміністративна, військова, фінансова влади; скликання Військової ради; вищасудова інстанція; призначення на невиборні посади в апарат військовогоуправління, а згодом і на виборні посади (полковника, сотника), проте заКоломацькими статтями не мав права звільняти з посад старшину; ведення (таємночи відкрито) зовнішньополітичної діяльності; розпорядження земельним фондом;затвердження на вищі духовні посади; встановлення податків. Гетьман приймавуніверсали – нормативні акти, що мали силу закону. Вони могли бути якзагальнообов’язковими (для всього населення), так і спеціальними (для окремихкатегорій людей).
Атрибути влади (регалії, клейноди): корогва, бунчук,булава, пірнач, печатка гербова, литаври, духові труби.
Наказний гетьман – тимчасово виконуючий обов’язкигетьмана у випадках, коли гетьман хворів, був відсутнім у резиденції, посадагетьмана була вакантною, під час проведення військових операцій. Зазвичай цебув однодумець гетьмана.
Військова (генеральна) рада. Аналогів у світі не було.Формально – це найвищий орган влади в країні (1648-1750). Повноваження: обраннягетьмана і генеральної старшини (позбавлення посад), вирішення важливихполітичних, військових, судових справ, обговорення зовнішньополітичних справ,ухвалення законів. Скликалася універсалами гетьмана. Брали участь усі козаки,іноді делегації від міщан (селян). Наприкінці ХVІІ ст. її функції переходять доРади Генеральної старшини. У 1750 р. відбулася остання Рада у Глухові, колибуло обрано гетьманом К.Розумовського.
Рада Генеральної старшини – центральнийвиконавчо-розпорядчий та судовий апарат генерального уряду, один з вищихорганів державної влади. У другій половині ХVІІ ст. мала майже рівні права згетьманом. Рада вирішувала переважно поточні адміністративно-господарськісправи, здійснювала управління і контроль за діяльністю полкових та сотеннихурядів. Існувало 4 її види: Рада гетьмана з колегією генеральної старшини,збори генеральної старшини (щодня), збори генеральної старшини з участюполковників, з’їзди старшин за участю козаків (крім рядових). У ХVІІІ ст.формувалася система двопалатного парламенту (рада генеральної старшини і збориусіх старшин), проте справжнього парламенту так і не було створено. Радавирішувала найважливіші політичні, адміністративні, військові справи,здійснювала дипломатичні переговори, відала фінансами і збором податків,ухвалювала постанови, що мали силу законів, розглядала судові справи, висувалакандидатів на гетьмана і генеральну старшину. На початку 80-х років ХVІІІ ст.була ліквідована.
Система управління:
Генеральний уряд – виконавчий орган, що обирався разом зновим гетьманом. Члени уряду складали присягу. Обіймали посаду довічно.Звільнялися за власним бажанням або за декретом. При уряді діяла канцелярія. Дойого складу входили:
Генеральний обозний – перша особа після гетьмана.Завідував артилерією, забезпеченням війська. Часто обозний одержувавповноваження наказного гетьмана, виконував дипломатичні, військові, судові таспеціальні доручення гетьмана.
Генеральний писар вів справи гетьманського уряду,очолював Генеральну військову канцелярію, приймав іноземних послів, очолювавкозацькі посольства, готував тексти міжнародних договорів, зберігав державнупечатку, проводив попереднє слідство, здійснював судочинство.
Генеральні осавули (2 особи) виконували військовіфункції, проводили попереднє слідство і дізнання, здійснювали судочинство,відповідали за скликання Військової (генеральної) ради та забезпечувалиправопорядок під час її проведення. Вони були найближчими помічниками гетьмана,часто виконували обов’язки наказного гетьмана.
Генеральні судді (2-3 чоловіки) за дорученням гетьманарозглядали будь-які цивільні і кримінальні справи та апеляції на рішення нижчихсудів. Наглядали за виконанням наказів, універсалів. Очолювали колегіюгенерального суду. Могли також виконувати обов’язки наказного гетьмана,очолювати козацькі посольства, командувати військом.
Генеральний хорунжий відповідав за охорону гетьманськогопрапора – корогви, очолював почесний ескорт (близько 100 осіб) й охоронугетьмана, виконував дипломатичні доручення гетьмана. Іноді командував військомі проводив попереднє слідство і судочинство.
Генеральний бунчужний – охоронець гетьманського клейноду– бунчука, керував відділами війська, виконував дипломатичні дорученнягетьмана.
Генеральний підскарбій відав державною скарбницею,очолював (1723-1781) генеральну скарбову канцелярію (у Глухові), що займаласязбором податків, розподілом видатків.
Генеральна військова канцелярія – виконавчо-розпорядчаустанова генерального уряду, що підпорядковувалася гетьману. Очолював їїгенеральний писар. До її складу входила вся генеральна старшина, крімгенеральних суддів, та старші і молодші канцеляристи (близько 20 осіб).Зосереджувала в своїх руках адміністративне, військове, судове, фінансовеуправління державою. До її відання належав розгляд цивільних позовів таапеляцій на рішення нижчих судів, ведення діловодства та оприлюднення універсалівгетьмана, нотаріальні функції. Через неї гетьман здійснював зносини зіноземними державами.
Існували також інші канцелярії: генерального суду,генеральна артилерійська, фінансова.
Місцеві орган влади і управління
Замість воєводств були створені полки і сотні. У XVIIIст. на Гетьманщині існувало 10 полків: Стародубський, Полтавський, Лубенський,Київський, Чернігівський, Миргородський, Ніжинський, Гадяцький, Прилуцький,Переяславський. Органи влади на місцях – полковник і полковий уряд, сотник тасотенний уряд.
На території полку і сотні функціонували відповіднополкові і сотенні ради. Військово-адміністративне управління і судові функціїздійснювала полкова (полковник, осавул, суддя, писар, хорунжий, обозний) ісотенна (сотник, осавул, хорунжий, писар) старшина.
Полковників обирала полкова козацька рада за участюпредставників гетьмана. Іноді це робила рада полкової старшини. Проте широкопрактикувалося призначення полковників гетьманом.
Сотників обирала сотенна козацька рада. Ініціаторомвибору могли бути генеральний, полковий і сотенний уряди. Вибори сотниказатверджував гетьман або полковник. Загалом виборність сотників зберегласьбільшою мірою, ніж виборність полковників. Проте поряд з обраннямпрактикувалося і призначення на сотенний уряд гетьманом чи полковником.
Виконавчо-розпорядчі органи, що відали військовими,адміністративно-господарськими, фінансовими і судовими справами, здійснювалинотаріальні функції, зосереджували діловодство полку чи сотні, були полкова ісотенна канцелярії. До складу полкової канцелярії входили регент (реєнт) –заступник писаря і канцеляристи, сотенної канцелярії – сотенний писар іканцеляристи. Поділу на відділи не було.
Важливу роль на території сотні відігравав городовийотаман. Він мав широкі адміністративні, судові і військові повноваження,зокрема, здійснював нагляд за додержанням порядку на території міста,забезпечував його охорону, проводив попереднє слідство і дізнання, разом ізсотником підписував акти сотенного уряду. Проте його функції мали більше цивільний,ніж військовий характер. Городові отамани полкових міст посідали становище,вище за сотників. Вони входили до складу полкового уряду.
У військовому відношенні сотні ділилися на курені, вадміністративно-територіальному – на села. Їх очолювали відповідно курінний ісільський отамани. Особовий склад куреня в середньому дорівнював 20-30 козакам,в окремих випадках – до 70. До сотні входило від 10 до 20 куренів. У складіполку налічувалося від 7 до 20 сотень.
1781 р. було скасовано полково-сотенний устрій і створеноКиївське і Чернігівське намісництва.
На Слобожанщині полково-сотенний устрій сформувавсявпродовж 50-60-х рр. ХVІІ ст. зі створенням Ізюмського, Острогозького,Охтирського, Сумського й Харківського полків. Вони проіснували до 1765 р., колиКатерина ІІ ліквідувала слобідське козацтво, перетворивши козацькі полки нарегулярні гусарські.
Міста, що користувалися Магдебурзьким правом доНаціональної революції, називалися магістратськими (Київ, Козелець, Мглин,Ніжин, Новгород-Сіверський, Остер, Переяслав, Погар, Полтава, Почеп, Стародуб,Чернігів). Вони зберігали всі права на самоврядування. Існували також панськіміста, що отримали право на обмежений магдебурзький устрій від землевласника.Міста, які не мали права на самоврядування, називалися ратушними. Адміністраціятаких міст обиралася, однак була залежною від місцевого козацького управління.
Функції управління у магістратських містах здійснювалибургомістри, райці, лавники на чолі з війтом, в інших містах – бургомістр,війт, городовий отаман. Зі зміцненням генеральної, полкової і сотенної старшинифункції органів міського управління обмежуються.
Право Козацько-гетьманської держави
(друга половина ХVІІ — ХVІІІ ст.)
1 Вже за “Березневими статтями” Б.Хмельницького іжалуваними грамотами царя 1654 р. та пізніше укладеними гетьманськими статтямиукраїнський народ зберіг право користуватися традиційними юридичними нормами.
У другій половині ХVII – XVIII ст. в Україні були чиннимидеякі акти Речі Посполитої, акти, прийняті під час Національної революції, танові.
Джерела права:
Звичаєве право. Держава санкціонувала норми такого праваі визнавала його за офіційне джерело права. Ним встановлювалася система органівмісцевого самоврядування; регулювалися питання правового становища, структури ідіяльності військово-адміністративних і судових установ; частково вирішувалисяземельні суперечки селян і козацтва, особисті й майнові відносини у сім’ї,дрібні кримінальні і цивільні справи; регламентувався судовий процес усільських і козацьких судах.
Існувало і церковне звичаєве право, що регулювалоповедінку мирян у церкві під час богослужіння, “послушництво” підданих умонастирях тощо.
Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр. Це кодексисередньовічного права Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Вонидетально регламентували порядок судочинства; проголошували єдність йобов’язковість права для всіх громадян; декларували обмеження влади монархазаконом; фіксували відокремлення суду від адміністрації.
Окремі норми статутів на Гетьманщині не діяли, зокрема щодошляхетських станових судів. Статути на українських землях у складі Російськоїімперії були чинними до 1842 р.
Збірники Магдебурзького права. На українських землях буливідомі “Зерцало саксонів” (1536), “Порядок прав цивільних магдебурзьких”(1559), “Право цивільне хелмське” (1584), “Артикули права магдебурзького” (1557).У 1831-
1835 рр. указом царя вони припинили чинність наГетьманщині.
Російське законодавство. Окремі його акти почалипоширюватися після поразки військ І.Мазепи у війні з Росією та звуженням узв’язку з цим української автономії. Це були грамоти, укази, маніфести,регламенти, положення, статути, установи. Всього близько 100. Так, в Українідістають поширення укази царів “Табель про ранги” (1722), “Про форму суду”(1723), “Про втікачів” (1754), “Маніфест про скасування гетьманства” (1764),“Про заміну смертної кари довічною каторгою”, “Жалувана грамота дворянству”(1775), Указ 1783 р. про закріпачення українських селян.
У другій третині ХVІІІ ст. на території колишньоїГетьманщини поширюється в повній мірі російське законодавство.
Акти міждержавного рівня (гетьманські договірні статті).Ухвалювалися українськими гетьманами з російськими царями чи польськимикоролями. Першоосновою для них були “Березневі статті” Б.Хмельницького.
Гетьманські статті визначали правове становищеГетьманщини у складі Московської держави, права і привілеї гетьмана, окремихстанів і соціальних груп, джерела права, судову організацію, фінансовівідносини між двома державами тощо. Вони ухвалювалися під час обрання новогогетьмана і називалися по місту, де проходила козацька рада або підписуваласяугода: Переяславські статті 1659 р. Ю.Хмельницького, Батуринські 1663 р., Московські1665 р., Глухівські 1669 р., Конотопські 1672 р., Переяславські 1674 р.,Коломацькі 1687 р., Решетилівські 1709 р., Рішучі пункти
1728 р. Відомі також статті, підписані гетьманами зпольськими королями, зокрема Гадяцький 1658 р. і Слободищенський
1660 р. трактати.
Вищим проявом національної правової думки є Пакти йКонституція законів та вольностей Війська Запорозького, ухвалені 5 квітня 1710р. у Бендерах (нині – місто у Молдові) під час обрання гетьманом Пилипа Орлика.Це був договір між гетьманом і запорозьким військом про державний устрій вУкраїні після визволення з-під влади Москви. Складався з преамбули і 16параграфів. У ньому йшлося про протекторат Швеції над Україною, статусукраїнської православної церкви, необхідність поширення освіти, цілісність інедоторканість кордонів країни, обмеження влади гетьмана парламентом,виборність усіх посад тощо. Документ був скріплений підписом Карла ХІІ і бувчинним на частині Правобережної України до 1714 р.
Гетьманське законодавство – основний вид поточногозаконодавства. Це були універсали, ордери, листи, декрети, грамоти, інструкції,якими регулювалися адміністративні (інструкція судам Д.Апостола 1730 р.),цивільні (універсал К.Розумовського 1760 р. про заборону переходу селян в іншімісця проживання без дозволу їх власника), земельні (універсали про наданняземель старшині “за службу” або церквам і монастирям “на молитви”) відносини,підтверджувалися права власності на землю (куплену чи успадковану). Ордери,інструкції, декрети встановлювали порядок розквартирування й утримання війська,проведення ревізій у полках, розгляду апеляційних справ у Генеральному суді(інструкція судам П.Полуботка (1722), Д.Апостола (1730), К.Розумовського(1760-1763)).
Універсали й укази Генеральної військової канцелярії булипідзаконними актами, що конкретизували гетьманське законодавство.
Церковне право. Це – номоканон, рішення вселенськихсоборів, книги святого письма, корчмі книги, церковні устави Володимира іЯрослава Мудрого, укази російського імператора і Синода щодо церкви, Духовнийрегламент 1786 р., правила, прийняті соборами Російської православної церкви,постанови російського патріарха.
Велика кількість і різноманітність джерел права, їхсуперечливість, суттєві зміни у суспільному житті викликали необхідністьуніфікації та упорядкування права. В цьому були зацікавлені як козацькастаршина, яка намагалася зберегти свої права, так і царський уряд, якийрозраховував на те, що кодифікація сприятиме зближенню українських і російськихправових норм.
У другій половині XVIII ст. з ініціативистаршинсько-шляхетської верхівки та підтримки царського уряду розпочаласякодифікація права України. У цьому процесі можна виділити декілька етапів.
1. Вперше думку про кодифікацію права висловивІ.Скоропадський. У 1721 р. він наказав перекласти українською мовою Литовськийстатут 1588 р., “Зерцало саксонське”, “Порядок прав цивільних магдебурзьких” таінші джерела права.
2. Д.Апостол звернувся до царського уряду з пропозицієюзатвердження прав і вольностей українських. У відповідь 22 серпня 1728 р. буловидано указ “Рішучі пункти гетьману Данилу Апостолу”, за яким створюваласякодифікаційна комісія у складі представників козацької старшини, духовенства,міщан. Вона мала статус державного органу.
У 1734 р. була створена друга комісія у складі 12 осіб начолі з генеральним суддею Іваном Борозним, пізніше – генеральним обозним ЯковомЛизогубом.
8 липня 1743 р. на пленумі, скликаному Генеральноювійськовою канцелярією, члени комісії підписали проект кодексу під назвою“Права, за якими судиться малоросійський народ”. Його подали Сенату на розглядгенерал-губернатору Бібікову (1744). Відповідь надійшла 1756 р. Пропонувалосядоопрацювати кодекс. До 1767 р. він кілька разів повертався Сенату, але так іне був прийнятий. Причинами цього було те, що в ньому обґрунтовувалося правоУкраїни на власну правову систему, а отже, і автономію, фіксувалася певнавідмінність від російського права, відсутні були посилання на російськіджерела.
Вперше кодекс знайшов в архівах і видав у 1879 р.О.Кістяківський. Найбільш повний текст збірника у 1970 р. знайшов й опублікувавлитовський історик Рауделюнас. Нині відомо 10 списків кодексу. Систематизованийзвід українського права складався з передмови і 30 розділів, які поділялися на531 артикул і 1716 пунктів. Він містив норми адміністративного, цивільного,кримінального, процесуального, торгового права. В ньому визначалися видизлочинів, мета і види покарань, вводилися нові поняття (замах на злочин,головний злочинець і співучасник), розрізнялося право власності на рухоме,спадкове і набуте майно, регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну,позички майна, поруки, зберігання, характеризувалася судова система тощо.
3. У 1734 р. при гетьманській резиденції було видано“Процес короткий наказний” – посібник для працівників судових іадміністративних установ. За змістом він був близьким до збірника “Права, заякими судиться малоросійський народ” і складався із вступу, 13 розділів,короткого додатка і характеристики порядку винесення вироків.
4. В середині ХVІІІ ст. були здійснені приватнікодифікації українського права. За дорученням гетьмана К.Розумовського ФедірЧуйкевич підготував збірник “Суд і розправа в правах малоросійських”, в якомуподавалася характеристика судової системи і судового процесу, обґрунтовуваласяідея поновлення шляхетських станових судів. Він складався спочатку з 6розділів, потім було додано ще 3. Його положення були враховані під час судовоїреформи 1760-1763 рр.
У 1764 р. В.Кондратьєв підготував збірник “Книга Статутта інші права малоросійські”. Він містив витяги з різних законодавчих актів,копії указів, грамот, привілеїв і коментарі до них. Це був довідник для суддів.
5. “Екстракт Малоросійських прав”, підготовлений у 1767р. О.Безбородьком, визначав основні риси державного, адміністративного,цивільного, кримінального, процесуального, фінансового права, правове становищеокремих державних установ та їх чиновників, подавав перелік усіх чинів іззазначенням звання, посади, обов’язків, прав, матеріального забезпечення. Черезцентралізаторську політику російського уряду він не був затверджений і томуйого передали до архіву Сенату.
6. З ліквідацією автономії України та введеннямгубернського адміністративно-територіального поділу чиновники малоросійськоїекспедиції Сенату розробили новий збірник – “Екстракт із указів, інструкцій іустанов” (1786), за основу якого було взято “Екстракт...” О.Безбородька,“Учреждение об управлении губерниями” (1775) та інші акти. Він містив нормиукраїнського і російського законодавств. Збірник був затверджений Сенатом ірозісланий в установи України для практичного застосування.
3 В історії судової системи можна виділити декількаетапів: формування власної судової системи (1648-1722), зміни в судочинстві підвпливом імператорського центру (1722-1760), судова реформа К.Розумовського,зміни у судовій системі внаслідок ліквідації автономії України (1764 р. –кінець XVIII ст.).
Протягом другої половини XVII – XVIII ст. на територіїГетьманщини діяли такі судові інституції:
Вищі суди
Суд гетьмана – найвищий суд держави. Мав необмеженукомпетенцію. Міг розглядати будь-яку справу нижчих судів. Вирок оскарженню непідлягав.
Генеральний військовий суд – суд І інстанції у справахгенеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів. За судовою реформою1760-1763 рр. складався з 2 генеральних суддів і 10 обраних від полківдепутатів. Розглядав земельні справи, які вирішувалися призначеними зі складусуду комісарами з виїздом на місце спору. У 1767 р. депутати були заміненіпостійними членами суду.
Генеральна військова канцелярія – з XVIII cт. апеляційнаінстанція для вироків Генерального військового суду у політичних і кримінальнихсправах. У складі суду були гетьман і призначені ним члени суду з генеральноїстаршини.
Канцелярія Правління гетьманського уряду – вищаапеляційна інстанція для нижчих судів у 1734-1750 рр.
І Малоросійська колегія – вища апеляційна інстанція длянижчих судів у 1722-1727 рр.
Місцеві суди
Полкові суди – суди І інстанції для козацької, сотенної іполкової старшини. У засіданнях брали участь полковник (голова), полковийсуддя, представники полкової старшини і значкові товариші. Розглядаликримінальні справи, за якими передбачалася смертна кара.
Сотенні суди – колегіальні суди у сотенних містах.Розглядали цивільні і тяжкі кримінальні справи, а також ті, в яких однією ізсторін виступали представники сільської старшини.
Суди сільських отаманів – суди І інстанції. Діяликолегіально на чолі з сільським отаманом. Розглядали дрібні цивільні ікримінальні справи місцевих жителів та осіб, які скоїли злочини на територіїсела.
Суди магістратські – суди у містах, що користувалисямагдебурзьким правом. Діяли колегіально у складі бурмістра, лавників, райців іприсяжних. Апеляційною інстанцією для них був Генеральний військовий суд.
Суди ратушні – суди у містах, що не користувалисямагдебурзьким правом. Апеляційною інстанцією для них був полковий суд.
Сільський суд (суд війта). Розглядав дрібні цивільні ікримінальні справи. Діяв колегіально у складі війта, виборних представниківселян, іноді священика та управляючого власника села.
Доменіальні суди – суди землевласника або йогоуправляючого над залежними селянами. Відбувалися колегіально за участюпредставників громади. Розглядали дрібні цивільні і кримінальні справи.
Церковні суди – суди з обмеженою компетенцію. Розглядалисправи про шлюб і сім’ю та щодо внутрішнього церковного життя.
Крім цього, діяли ще цехові, ярмаркові, митні ітретейські суди.
У 1760 р. було розпочато судову реформу. ТериторіюГетьманщини було поділено на 20 судових повітів. У кожному з них створювалисяземський суд для розгляду цивільних справ, гродський суд – кримінальних справ,підкоморський суд – земельних справ. Перші існували до 1831 р., другі – до 1782р., треті – до 1840 р. Вищою судовою інстанцією залишався Генеральний суд.Судовою реформою запроваджувалися суди, які існували в Україні до 1648 р. ідіяли на основі Литовського статуту.
Судовий процес базувався на демократичних засадахзмагальності, виборності суддів, гласного і відкритого судового розгляду,колегіального вирішення справ та доступності судових засобів.
Завжди брали участь дві сторони: позивач (обвинувачення)і відповідач (захист). Під впливом російського законодавства відбуваютьсязміни. Змагальний процес витісняється розшуковим (слідчим, інквізиційним).Функції розслідування кримінальних справ остаточно переходять до судовихорганів. Позивачі мали право мати представника у суді – прокурора. З початкуХVІІІ ст. він називався адвокатом або повіреним. Під час судової реформи1760-1763 рр. у складі Генерального військового суду було 4 адвокати, а з 1767р. вони вводяться до складу гродських і земських судів.
Починалася справа з подання позову. У цивільних і дрібнихкримінальних справах попереднє слідство здійснював позивач, тяжкі злочинирозслідували судові органи.
Судочинство було усним (українською мовою), алефіксувалося у протоколах, що підписувалися усіма членами суду.
Доказами у суді вважалися:
Власне зізнання однієї із сторін.
Зізнання під час тортур. Тортури застосовувалися усправах про тяжкі злочини. Звільнялися від них (биття батогом, припіканнярозпеченим залізом та інші) вагітні жінки, малолітні, священики, літні люди(понад 70 років).
Показання державних (возний) і приватних свідків. Свідкоммогла бути особа у віці 14-70 років у цивільних і 20-70 років у кримінальнихсправах. Жінки та нехристияни могли бути свідками лише у разі відсутності іншихсвідків.
Письмові документи.
Огляд місця злочину і речові докази.
Висновки експертів. Експерти (фахівці з різних галузейсуспільного життя) давали обґрунтовані відповіді на запити суду. Судово-медичнаекспертиза як окремий інститут запроваджена у 70-х роках ХVIII ст.
Присяга. Дозволялася у разі відсутності інших доказів засправою. Могла складатися у церкві на Євангелії або на суді у присутностісвященика.
По закінченні розгляду справи ухвалювалася постанова(декрет), потім вона отримала назву “мнение” (вирок з кримінальних справ), “решение”(вирок з цивільних справ).
Судовими виконавцями були возні. Вони обиралисянаселенням і складали присягу.
Цивільне право. Головний інститут цієї галузі права –право власності. Воно визначалося як право мати у володінні, використовувати,передавати, дарувати, відписувати, міняти і заставляти майно за власною волею іпотребою.
Право власності містило у собі такі правомочності:
право володіння – власник міг фактично володіти річчю,тобто річ повинна була перебувати у нього в господарстві;
право користування – власник міг користуватися якостямиречі й одержувати від цього прибуток;
право розпорядження – власник міг вирішувати долю речівсіма дозволеними способами: продавати, заповідати, відписувати тощо.
В українському праві ХVІІ-ХVІІІ ст. існувало два різновидивласності на землю:
Вотчина, тобто повне володіння, повна власність. Їїчастка у загальному приватному землеволодінні постійно зростала.
Рангові маєтності – тимчасова власність. Надавалисястаршині, війтам, бурмістрам, російським військовим на час виконання нимипевних обов’язків. З часом перетворилася на вотчину власність.
Земельна власність виступала у таких формах:
Загальнодержавна (загальновійськова). Це землі, якістояли на обліку у Генеральній військовій канцелярії. Суб’єктами власності булигетьман, полковники, сотники.
Індивідуальна (приватна). Суб’єкти власності – ті, хтоволодів правоздатністю і дієздатністю.
Общинна (колективна). Суб’єкти власності – сільські іміські громади, церкви, монастирі, навчальні заклади, державні установи, ЗапорізькаСіч.
Зобов’язальне право – підгалузь цивільного права,визначало поведінку зацікавлених осіб, регулювало майнові відносини у сферівиробництва, обміну. Зобов’язання – цивільні права і обов’язки кожного суб’єктаправовідносин. Вони виникали як з договорів, так і з правопорушень (деліктів).Норми цивільного права зобов’язували відшкодовувати матеріальні збитки зазавдану шкоду. Найбільш поширеними були договори купівлі-продажу (операції знерухомим майном укладалися при свідках, фіксувалися у спеціальних книгах,підтверджувалися універсалом гетьмана або указом царя), позики, оренди,дарування (на суму до 100 крб. укладався в усній формі, більше 100 крб. – уписьмовій формі із занесенням до реєстру в актових книгах), особистого найму.
Зобов’язання були:
Односторонні, якщо права і обов’язки виникали іприпинялися з волі однієї сторони. Кредитор мав право тільки вимагатиповернення грошей і не мав обов’язків. Боржник мав лише обов’язок повернутигроші, а прав не мав (купівля, продаж, оренда майна).
Двосторонні, коли кожна із сторін мала права і обов’язки.
Засобами забезпечення зобов’язань були:
Завдаток – гроші або цінна річ, яку боржник дававкредитору під час укладання договору.
Застава – нерухоме майно, яке боржник для забезпеченнядоговору позички віддавав кредитору у володіння.
Порука – зобов’язання певної особи (поручитель — третяособа) поручатися за борги іншої особи (боржника).
Спадкове право – підгалузь цивільного права, що містиланорми успадкування за заповітом і за законом.
Заповіт складався дієздатними особами, добровільно, безпримусу. Існували дві форми заповіту:
Звичайна, коли заповіт складався письмово у присутностімісцевих урядовців та 2-3 свідків. Він скріплювався підписами (або печаткою)заповідача і свідків.
Надзвичайна застосовувалася у надзвичайних ситуаціях –перебування заповідача за кордоном, під час військового походу або його хворобиу дорозі. За таких обставин заповіт укладався в усній формі.
За законом майно успадковували лише кровні родичі. Впершу чергу спадкували сини, в другу – онуки, якщо таких не було – доньки.Батьківську хату успадковував молодший син. Він вважався власником цьогобудинку, зобов’язувався забезпечити сестер виправою – спадковою частиною доньоку маєтності батька, що складала чверть отчизни і порівну поділялася міждоньками. Вона передавалася донькам з моменту виходу заміж. Материзна – спадокдітей по матері, що поділявся між усіма дітьми порівну, незалежно від статі.
Шлюбно-сімейне право. Сім’я починалася із шлюбу. Шлюбнийвік для нареченої становив 13 років, нареченого – 18 років. Шлюбу передуваввесільний зговір між батьками. Згода дітей була обов’язковою, мовчання – такожзгода. При зговорі можна було робити “передвесільні подарунки” (заклади чизаруки грошима), які служили для забезпечення шлюбного договору. Якщо з різнихпричин весілля не відбулося, тоді подарунки поверталися. Заборонявся шлюб міжблизькими родичами. Формою укладання шлюбу було весілля або вінчання, тобтоукладання шлюбу у церкві з участю священика. Шлюбні відносини припинялисявнаслідок розлучення або смерті одного з подружжя. Новий шлюб можна булоукласти через 6 місяців після смерті чоловіка чи дружини.
Під час шлюбного договору встановлювався розмір:
посагу – приданого, визначеного батьком нареченої. Інодівін збігався з розміром виправи;
вена – майна, що виділялося дружині чоловіком. Якправило, вено становило подвійну вартість посагу, але не більше третини майначоловіка. Контроль за його недоторканістю покладався на дружину та її родичів.Вено ділилося порівну між дітьми, незалежно від статі, якщо не було особливихрозпоряджень матері.
Українське право ХVІІІ ст. знало інститут усиновлення.
Кримінальне право. У козацько-гетьманській державікримінальні діяння поділялися на злочини, провини і проступки. Злочин –протиправна дія, якою завдано шкоди та збитків не тільки життю, здоров’ю,майну, честі особи, але й державі.
Суб’єкти злочину – особи у віці 16 і більше років.
Злочини поділялися на умисні, необережні і випадкові.
Причинами чи обставинами, що звільняли або пом’якшувалипокарання, були душевна хвороба, божевілля, безпам’ятство під час вчиненнязлочину, неповноліття (хлопці у віці до 18 років, дівчата — до 13 років) іпохилий вік (після 70 років) злочинця, вчинення протиправних дій знеобережності, обставини, які не залежали від волі особи і змусили йогопорушити закон (наприклад, голод).
Види злочинів:
Державні – зрада, перехід на бік ворога, посягання нажиття царя чи гетьмана. За такі злочини передбачалася кваліфікована смертнакара з позбавленням честі та конфіскацією майна.
Проти православної церкви – богохульство, глум надіконами, перехід в іншу віру, чаклунство. За скоєння таких злочинівпередбачалася смертна кара або тілесні покарання у поєднанні з конфіскацієюмайна і вигнанням за межі держави.
Військові – неявка на службу, мародерство, дезертирство.Покаранням за скоєння таких злочинів була смертна кара або калічення.
Проти порядку управління і суду – фальшування монет,підробка печаток, лжеприсяга, зволікання розгляду справи у суді.
Проти особи – вбивство, тілесні пошкодження.
Майнові – крадіжка, пограбування, розбійний напад.Покарання передбачало лише грошові штрафи.
Проти моралі – подружня зрада, звідництво, зґвалтування,двоєженство, кровозмішення (інцест), вбивство матір’ю дитини, викрадення чужоїдитини. Покарання – смертна кара. Відповідальності за зґвалтування можна булоуникнути, вступивши у шлюб із потерпілою.
Проти честі – образа словом, наклеп у письмовому вигляді,нанесення тілесних ушкоджень рукою, батогом, палицею. Покараннями за такізлочини були штрафи та ув’язнення до 6 тижнів.
Види покарань:
Смертна кара. Поділялася на просту – розстріл, повішення,відтинання голови, утоплення, та кваліфіковану – четвертування, колесування,повішення за ребро, закопування живцем, заливання в горло розпеченого заліза.Не застосовувалася щодо вагітних жінок, дівчат до 13 років, хлопців до 18років, людей похилого віку (понад 70 років). Кару виконували публічно длялякання.
Тілесні покарання – побиття киями, батогом; калічення –відрізання вуха, носа, язика, кінцівок.
Вигнання за межі держави або заслання у віддалені куточкидержави.
Позбавлення волі – арешт (перебування у камері, сараї)або ув’язнення (в земляній ямі). Термін – від 4 тижнів до 1 року або “допокарання”.
Позбавлення честі. Засуджений позбавлявся права обійматидержавні та виборні посади, бути свідком. Найгірший варіант – “повна політичнасмерть”, коли людина фактично перебувала поза законом.
Україна у складі Російської імперії у ХІХ – на початку ХХст.
У ХІХ – на початку ХХ ст. відбулися суттєві зміни всоціально-економічному і політичному житті України.
Перша половина ХІХ ст. характеризувалася пануваннямфеодально-кріпосницької системи. В середині ХІХ ст. вона опинилася у глибокійкризі, що спонукало царський уряд піти на скасування кріпацтва і проведеннянизки реформ – селянської, земської, міської, судової, фінансової, військової,поліцейської, шкільної та інших.
Зазначені реформи відкрили шлях для розвиткукапіталістичних відносин. Україна стала потужним регіоном товарного виробництвахліба, тютюну, цукрового буряка, конопель та інших культур.
Розвиток капіталізму на селі призвів до перерозподілуземлі. Поміщики поступово втрачали земельну власність, натомість вона зросталау селян, купців, міщан. У селянському середовищі спостерігається розшарування,зміцнюється заможне селянство і збільшується кількість малоземельних ібезземельних селян.
Значного розвитку набуло сільське господарство Українивнаслідок проведення Столипінської реформи на початку ХХ ст. Збільшилисяпосівні площі, врожайність, зріс експорт хліба. Незважаючи на позитивнірезультати реформи, вона призвела до ще більшого розшарування селян. Одна їхчастина змушена була переселитися на Далекий Схід і до Сибіру, інша знайшласобі роботу у місті, де спостерігалася велика потреба у робочій силі.
У ХІХ – на початку ХХ ст. відбувається підйомпромислового виробництва. Виділяються певні промислові регіони: на Правобережжіі північній частині Лівобережжя розвивається цукрова і харчова промисловість, утрикутнику Харків-Катеринослав-Донбас – важка промисловість, на Півдні Україні– суднобудівна і харчова промисловість.
Продовжується активне формування робітничого класу. Якщонаприкінці ХVIII ст. було лише 10 тис. найманих робітників, то у 1917 р. упромисловості працювало вже 900 тис. чоловік.
В цей період формується і масовий національно-визвольнийрух. Утворюються спочатку таємні політичні організації, а потім – політичніпартії. Особливо цей процес поширюється в роки революції 1905-1907 рр.Завершується зазначений період початком лютневої революції 1917 р.
Після ліквідації автономії суспільний устрій України бувприведений у відповідність до російської системи.
Населення України в цей період поділялося на такі стани:
Дворянство. Найпривілейованіша верства суспільства.Дворянин – це поміщик, тобто власник землі і кріпосних, головна опора царизму.Головний обов’язок – служба. За часів Петра І вона була пожиттєвою, АнниІоановни – від 20 до 45 років (одному члену дворянської сім’ї дозволялося неслужити). У 1762 р. Петро ІІІ звільнив дворян від обов’язкової служби, а 1775р. Катерина ІІ підтвердила це Жалуваною грамотою дворянству.
До стану дворянства можна було долучитися за цивільну,військову, придворну службу за чином (відповідно до Табелі про ранги) йорденом.
Дворяни були потомствені, коли дворянство надавалосядружині, дітям і наступним потомкам за чоловічою лінією (доньки при одруженнінабували становий статус чоловіка) та особисті. Останні не мали права володітикріпаками. Особисте дворянство поширювалося лише на дружину, діти отримувалистатус “обер-офіцерських дітей”. У разі 20-літньої служби їхніх батьків і дідіввони мали право порушувати клопотання про надання їм потомственого дворянства.У 1858 р. в Росії було близько 1 млн дворян, у тому числі 612 тис.потомствених.
За маніфестом 1832 р. був запроваджений новий станпочесних громадян (потомствених і особистих). Це проміжна тимчасова група міждворянами і деякими іншими верствами. До цього стану могли потрапити купці 1гільдії за 10 (20) років перебування у гільдії, художники, випускникиуніверситетів і деяких інших вищих навчальних закладів, особи з науковимступенем, діти церковнослужителів й особистих дворян.
Дворяни могли мати родові титули. Це так зване титулованедворянство:
Князі. До XVIII ст. в Росії цей дворянський титул бувспадковим. Князем міг бути лише той дворянин, чиї предки колись мали право накняжіння. За Петра І російські дворяни могли отримувати титули західних країн.Наприклад, князями Священної Римської імперії були Головіни, Меньшикови,Головкіни, Орлови, Потьомкіни, Безбородьки. Деякі графи (Кочубеї, Васильчикови)ставали князями. У ХІХ ст. в Російській імперії нараховувалося близько 250князівських родів, у тому числі 40 з них вели свій родовід від Рюрика іГедиміна. Більшу частину князів складали грузини. Наприклад, на Сумщині земельнімаєтності мав князь Кавкасідзев. Великими землевласниками у нашому регіоні буликнязі Барятинські, Волконські, Одоєвські, Голіцини, Юсупови,Голєніщеви-Кутузови та інші.
Графи. Строганови, Капністи, Толсті, Шеремєтєви,Мусіни-Пушкіни.
Барони. Предводителем дворянства Охтирського повіту бувбарон Раден.
Низкою законів як загального характеру, що стосувалисядворянства взагалі, так і спеціальними законами, що адресувалися українськимвищим верствам, уряд урівняв козацьку старшину й українську шляхту з російськимдворянством.
Це зміцнило їхнє становище як монопольних власниківземлі. Дворянам належало приблизно 70% українських земель. Законом 1827 р. їмнадавалося право створювати фабрики, заводи не тільки в селах, але і в містах.Невдовзі почали створюватися цукроварні, винокурні.
За реформою 1861 р. дворяни не тільки зберегли усі своїправа і привілеї, але й отримали нові. Спеціально створений Дворянський банккредитував їхні господарства. Дворяни втратили лише владу над особою селянина.Вони мали дворянські навчальні заклади, створювали свої політичні партії:Конституційні демократи (Партія народної свободи), “Союз 17 жовтня”, “Союзрусского народа”, “Союз Михаила Архангела”. Представники цього стану займалипанівне становище у державному апараті. Вони переважали у земських і міськихорганах, судах, Державній думі.
Духовенство. Представники цього стану звільнялися відсплати податків і виконання повинностей, до них не застосовували тілесніпокарання. Вони фактично перебували на державній службі, мали власну системурангів (санів), титулів. Духовенство поділялося на чорне і біле. І те, й іншемало 5 санів. Чорне – митрополит, архієпископ, єпископ, ігумен, архімандрит,біле – протопресвітер, протоієрей, ієрей (священик), протодиякон, диякон.
У першій половині ХІХ ст. до духовенства дозволялосявступати вихідцям з інших станів, а також виходити з духовенства. При цьомудіти колишніх священиків отримували звання спадкових почесних громадян.
В цей період відбувається наступ на уніатську ікатолицьку церкви на Правобережжі, що призводить до збільшення кількостіпривернутих до православ’я віруючих. Посилюється русифікаторська політика щодоукраїнської церкви. Забороняються проповіді і богослужіння українською мовою,будівництво церков і малювання ікон в українському стилі, запроваджуєтьсяпризначення священиків замість обрання їх селянами.
Міщани. У ХІХ ст. спостерігається збільшення кількостіміст і міського населення у 2,5 раза. Склад міського населення був строкатим:
Власне міщани – 70% від усіх мешканців міст. Вонисплачували більшу частину податків, виконували рекрутську та інші повинності.Проте поступово обмеження для міщан послаблюються. Частина міщан звільняєтьсявід сплати подушного податку та виконання окремих повинностей. А у 1832 р. вониотримали право набувати землю у містах для торгівлі і переходити до купецтва.
Купецтво. Купці мали гільдійські посвідчення. Взалежності від кількості майна чи прибутків вони належали до 1-ї, 2-ї або 3-їгільдії. З часом могли отримати статус почесних громадян. Мали право братиучасть у виборах і бути обраними на міські посади.
Цехові люди – ремісники.
Робітні люди – вільнонаймані робітники, які не маливласного житла і постійного місця проживання та жили за рахунок своєї фізичноїсили.
Селяни. Найчисленніша група населення. Указами 1800,1804, 1808, 1828 рр. завершилося закріпачення селян. Кріпаки (поміщицькіселяни) в Україні становили понад 5 млн осіб (приблизно 50% українських селян).Основний обов’язок кріпаків – відбувати панщину. Часто вона сягала 6 днів натиждень.
Другу групу складали державні селяни. В середині
ХІХ ст. їх налічувалося 5,2 млн. осіб. Вони булифеодально залежними від держави. Сплачували державні податки і виконувалигрошові або натуральні повинності. Їх становище було кращим за колишніхкріпаків. Вони були особисто вільними людьми. У 1817 р. частину державних селянперетворили на військових поселенців (селяни одночасно були й військовими).
Третю нечисленну групу складали удільні селяни. Це тіселяни, які належали царській сім’ї, а не державі.
За Селянською реформою 1861 р. селяни-кріпаки ставалиособисто вільними. Вони мали право купувати нерухомість, займатися торгівлею,підприємництвом, вступати на службу, виступати в суді окремою стороною,одружуватися без дозволу поміщика, самостійно вирішувати сімейні і майновіпроблеми.
Але право власності на землю залишалося за поміщиками.Селяни отримували лише садибу і польовий наділ, за які вони мали внести викуп.Причому 20-25% викупу селяни сплачували готівкою, а решту коштів поміщикиотримували від держави, яка протягом 49 років повертала з селян ці гроші та щей з відсотками.
До переходу на викуп селяни залишалися тимчасовозобов’язаними і виконували повинності – оброк або панщину – на користьпоміщика. З 1883 р. усі селяни переходили на викуп. Двірські селяни отрималиособисту свободу, але без землі і викупних платежів. Через 2 роки після реформивони отримали статус “сільських обивателів”.
За законом 1863 р. удільні селяни переводилися до розрядуселян-власників.
За законом 1866 р. державні селяни виходили зпідпорядкування Міністерства державного майна і підлягали загальнимгубернським, повітовим і селянським органам.
За Столипінською аграрною реформою усі селяни мали правовільного виходу із громади, заснування хуторів та переселення до Далекого Сходуі Сибіру.
Характерною рисою цього періоду була поява нових класів ігруп. Буржуазія формувалася з дворян, селян, міщан, купців, які займалисяпідприємництвом. За національним складом серед буржуа були українці, росіяни,поляки, євреї, іноземці. Розрізняють велику (банкіри, власники великихпідприємств), середню (власники невеликих підприємств, торговельних установ) тадрібну буржуазію. Буржуа об’єднувалися у політичні партії (конституційнідемократи, октябристи), мали (особливо під час війни) представницькі організації– Комітети, з’їзди, спілки. Ознаками робітничого класу були відсутністьпостійного місця проживання, наймана праця – основне джерело існування.Джерелами формування пролетаріату були збіднілі селяни, ремісники, кустарі,міщани. З 1905 р. вони мали право засновувати профспілки.
Ці два класи, які формувалися одночасно, перебували встані ворожнечі один до одного. Обидва вийшли на політичну арену зі значнимзапізненням і тривалий час мали невисокий рівень політичної організації.
Територія України, що входила до складу Російськоїімперії, поділялася на 9 губерній, що об’єднувалися у тригенерал-губернаторства: на Лівобережжі – Полтавська, Слобідсько-Українська (з1835 р. Харківська), Чернігівська (Малоросійське генерал-губернаторство); наПравобережжі – Волинська, Київська, Подільська (Київськегенерал-губернаторство); на Півдні – Катеринославська, Таврійська, Херсонська(Новоросійське генерал-губернаторство). Губернії поділялися на повіти (85 наУкраїні), а ті, у свою чергу, – на волості.
У ХІХ ст. за формою правління Росія залишалася абсолютноюмонархією. На чолі держави стояв імператор. Його влада була самодержавною інеобмеженою. Він мав виключні права у законодавстві, управлінні, суді. У 1797р. була відновлена система спадкування престолу від батька до сина, скасованаПетром І.
У 1802 р. був створений Комітет міністрів, який розглядавпитання, що відносилися до компетенції кількох міністерств, здійснювавцентральне галузеве управління. Комітет міністрів очолював імператор. Післяпроведення селянської реформи 1861 р. Комітет міністрів був реорганізований уРаду міністрів на чолі з імператором. Цей орган влади розглядав найважливішізагальнодержавні питання.
У 1810 р. була створена Державна рада – вищийзаконодавчий орган при імператорі із дорадчими функціями. На початку ХХ ст. дойого складу входили уродженці Сумщини – Редькін Петро Григорович (з 1882 р.) таколишній голова Лебединської земської управи Яків Володимирович Кучеров (з 1906р.). Члени Державної ради призначалися царем або ставали за посадою (міністри).Їх кількість коливалася від 40 до 60 осіб. На засіданнях головував імператор.Державна рада проіснувала до 1917 р.
З 1826 р. діяла Власна його імператорської величностіканцелярія, яка складалася із 6 відділів. Вона готувала законопроекти дляімператора.
Сенат – вища судова установа в країні.
Під час революції 1905-1907 рр. Росія перетворюється наобмежену монархію. Створюється Державна дума – законодавчий орган влади, щообмежував владу монарха. Вона стає другою парламентською палатою. 6 серпня 1905р. було проголошено маніфест “Про встановлення Державної думи” та прийнято“Положення про вибори до Державної думи”. Згідно з ними Державна дума –представницький орган, який обирався на 5 років на основі цензового, нерівногота непрямого виборчого права. Дума займалася попередньою підготовкою йобґрунтуванням законопроектів, обговоренням бюджету, мала право законодавчоїініціативи.
19 жовтня 1905 р. цар оголосив маніфест “Про перетворенняРади міністрів”, згідно з яким цей орган з дорадчого перетворювався на органдержавного правління. 11 грудня 1905 р. був затверджений виборчий закон, заяким створювалася ще і 4-та курія – робітнича. Врешті-решт 23 квітня 1906 р.імператор затвердив нову редакцію Основних державних законів Російської імперіїяк частини Зводу законів. В ній були підтверджені створення Державної думи іуряду (Ради міністрів), реорганізація Державної ради.
До 1917 р. діяли чотири Державні думи: перша (27 квітня –8 липня 1906 р.), друга (20 лютого – 2 червня 1907 р.), третя (1 листопада 1907р. – 9 липня 1912 р.), четверта (15 листопада 1912 р. – 19 жовтня 1917 р.). Вкожній з них було понад 100 гласних (депутатів) з України. У перших двох думахіснувала Українська думська громада (понад 40 депутатів).
Система державного управління відповідаласоціально-економічній політиці царського уряду щодо національних окраїн. Вонапередбачала нівелювання національних особливостей регіону і жорсткуцентралізацію управління.
Місцеві органи управління
Вищою ланкою на місцях були генерал-губернатори, безпосередньопідпорядковані цареві. Мали широкі і недостатньо чітко визначені повноваження.В умовах недемократичного, бюрократизованого і нерідко корумпованого державногоапарату це було позитивним чинником щодо реалізації задумів законодавця. Частоефективність діяльності генерал-губернатора залежала від суб’єктивного фактора,від його особистої позиції. В окремі періоди (після польського повстання 1863р. на Правобережжі) вони отримували додаткові повноваження (київськийгенерал-губернатор І.Васильчиков). Вели активну нормотворчу діяльність,видавали обов’язкові постанови, ініціювали прийняття спеціального законодавствадля регіону.
Серед постійно діючих місцевих органів управління основнувідповідальність несли губернатори та губернська адміністрація. Компетенціягубернатора визначалася такими актами, як “Загальний наказ цивільнимгубернаторам” 1837 р., “Тимчасові правила по перетворенню губернських правлінь”1865 р., закони 1866, 1879, 1881 рр. та указ імператора 1876 р.
Правове становище губернатора мало подвійний характер. Зодного боку, він призначався особисто імператором і підкорявся безпосередньойому, з іншого боку, губернатор знаходився майже у повному підпорядкуванніміністра внутрішніх справ. Губернатори (як і генерал-губернатори) мали право назаконодавчу ініціативу.
Після проведення селянської, земської, судової і міськоїреформ губернаторів звільнили від багатьох адміністративних обов’язків.Поступово губернатор перетворюється на орган адміністративного нагляду.
Після вбивства Олександра ІІ у 1881 р. губернаторинабувають широких повноважень у боротьбі з революційним і ліберальним рухом.Вони могли оголошувати стан посиленої охорони, надзвичайної охорони і проміжнийстан між нормальним і надзвичайним.
Середній термін перебування на посадах губернаторівдосягав приблизно 3 років. Ротація губернаторів посилювалася у кризові періоди.Спочатку на такі посади призначали військових, з 80-х років ХІХ ст. – іцивільних осіб. Середній вік досягав 56-57 років. Більшість з них булиспадковими дворянами, у тому числі й титулованими (харківські губернатори –князі Трубецькой, Оболенський, полтавські – князі Куракін, Лобанов-Ростовський,Репнін, Долгоруков, граф Строганов). Майже усі були православними, одного разухарківським губернатором був лютеранин Сіверс.
До губернського правління входили віце-губернатор (вокремі періоди були губернатори військові і цивільні), прокурор, 2 радники іканцелярія.
Їм допомагали галузеві установи:
Казенна палата. Підпорядковувалася Сенату і Міністерствуфінансів. Губернатор щодо неї мав контрольні права і не міг безпосередньовтручатися у справи цієї установи.
Палата державного майна. Губернатор мав право давати їйбезпосередні розпорядження щодо благоустрою державних селян, збору податків,виконання повинностей.
Акцизне управління підпорядковувалося Міністерствуфінансів, раніше займалося системою відкупів. Вплив на нього губернатора бувнезначний.
Контрольні палати підлягали державному контролеру. Деякийчас губернатори мали право ревізувати діяльність установ, а згодом самі палатиотримали право ревізувати роботу губернатора.
Рекрутські присутствія.
Присутствія поліції (поліцмейстер, пристави, жандармськіполковник і офіцер, гарнізон).
Місцеві органи народної освіти.
При запровадженні земської і міської реформ нагубернаторів покладався контроль за органами самоврядування (низка постановземських зібрань обов’язково затверджувалася губернатором, він мав правопризупиняти виконання будь-якої постанови, скасовувати рішення зборів,ревізувати діяльність управ).
У підпорядкуванні губернського апарату перебувалиповітові правління – земські суди на чолі з капітаном-справником, який обиравсядворянами повіту на 3 роки, а з 1862 р. призначався губернатором. Вониздійснювали керівництво місцевою поліцією, контролювали виконання законів.
У повіті також діяли галузеві установи – повітовеказначейство, контрольні палати, акцизні установи, поліцейські управи.
У результаті реформ 60-70-х років ХІХ ст. запроваджуютьсяоргани самоврядування:
Земства існували на рівні губернії і повіту (на Правобережжізасновані у 1911 р.). Це були всестанові органи самоврядування. Виборні земськіустанови – земські збори (розпорядчий орган) і земська управа (виконавчийорган), обрана земськими зборами. Земські гласні (депутати) обиралися на 3 рокивід 3 курій (землевласників, міських і сільських громад). Сфера діяльності:управління місцевим господарством, освітою й охороною здоров’я, будівництво іремонт доріг, страхування, упорядкування місцевої торгівлі, кредитуваннясільських виробників, утримання в’язниць, збір місцевих податків тощо.
У містах діяли міські виборчі збори (скликалися тількипід час проведення виборів гласних до міської думи), міська дума (розпорядчийорган), яка обирала міську управу (виконавчий орган) і міського голову. Гласніміських дум обиралися від 3 курій залежно від кількості нерухомого майна чиприбутків. Сфера діяльності міських дум була подібною до земств, тільки в межахміста. Міська управа обиралася на 4 роки.
Волосний схід, волосний старшина (староста), волоснийсуд. Компетенція сходу – вибори посадових осіб, суддів волосного суду,призначення опікунів і попечителів до сиріт та майна померлих, контроль задіяльністю посадових осіб, нагляд за училищами, торгівлею, ведення звітності зобліку запасних чинів та воїнів ополчення, відомості про військову повинність,виконання доручень урядовців. У сході брали участь волосний старшина, сільськістарости, збирачі податків, по одному представнику від 10 дворів у селах.Скликати і розпускати волосний схід мав волосний старшина. Він обирався на 3роки, оголошував закони і розпорядження уряду, стежив за правопорядком,докладав поліції про злочини, затримував злочинців, наглядав за станом доріг,мостів. Але фактично майже усі справи вирішувалися писарем. Писар для селян бувадвокатом, економістом, порадником, юрисконсультом. Волосний суд на чолі зписарем розглядав дрібні майнові справи (до 100 рублів) на підставі місцевогозвичаю, а часто на свій розсуд. Суд мав право засуджувати до примусових робіттерміном до 6 днів, арешту до 7 днів, штрафу до 3 рублів та до 20 ударівканчуками.
Сільський схід, який обирав сільську адміністрацію,розглядав сімейні суперечки, розподіляв землі і податки. Скликав і розпускавсільський схід сільський староста. Він виконував рішення сільського сходу іволосних правлінь, наглядав за станом шляхів, мостів тощо.
Для контролю за органами сільського самоврядуваннястворювалися спеціальні органи – мирові посередники, повітові з’їзди мировихпосередників, губернське присутствіє у справах селян. З 1889 р. важливе місце умісцевому апараті відводилося земським дільничним начальникам. Їх призначалигубернатори за погодженням із предводителями дворянства та затверджував міністрвнутрішніх справ. Цю посаду могли обійняти лише потомствені дворяни. Земськіначальники мали широкі повноваження – нагляд за діяльністю органів місцевогосамоврядування, ревізія їх діяльності, усунення з посад неблагонадійнихволосних і сільських писарів, затвердження суддів волосного суду тощо.
Отже, протягом ХІХ – початку ХХ ст. система державногоуправління в країні взагалі і в Україні зокрема трансформувалася відповідно дозмін, що відбулися в результаті запровадження реформ 60-70-х років ХІХ ст.Абсолютна монархія перетворилася на обмежену. Важливі зміни у системі органіввлади відбулися в роки революції 1905-1907 рр.

Суд і правова система України у складі Російської імперіїу ХІХ – на початку ХХ ст.
Протягом ХІХ – початку ХХ ст. судова система в Українізазнала суттєвих змін. У першій третині ХІХ ст. ще існували певні особливостіцієї системи по регіонах.
На Півдні і Слобідській Україні діяла загальноросійськасудова система. Судами І інстанції були станові суди:
земські суди (для дворян і вільних селян) у складіземського справника і 2-4 засідателів від дворян. Вони розглядали цивільні ікримінальні справи, проводили слідство, виконували рішення і вироки;
магістрати (для міського населення, яке користувалосямагдебурзьким правом) і ратуші (для міст, що не користувалися правом насамоврядування).
Судами ІІ інстанції були:
губернські суди, що складалися з палат кримінального іцивільного суду. До складу обох палат входили виборні засідателі від дворян,міщан і державних селян, а їхніх голів призначали. Губернські суди були такожсудами І інстанції у справах про посадові злочини, підпали, про нерухомість, щозберігалася у різних губерніях, спори про власність у містах, оформлення угодпро продаж, обмін “кріпосними” на території губернії.
У губерніях діяли і позастанові суди:
совісні суди, які розглядали справи про злочинибожевільних і неповнолітніх, майнові суперечки між родичами. Розраховували напримирення сторін;
надвірні суди, які розглядали цивільні і кримінальнісправи щодо осіб, станову приналежність яких було важко визначити, тачиновників і військових, які тимчасово перебували у місті по службових справах.Такі суди не були обов’язковою ланкою судової системи.
У 1808 р. в Одесі був створений комерційний суд у складіголови, 4 членів і юрисконсульта. Він розглядав позови міських та іногородніхкупців, купецькі договори, справи осіб інших станів, пов’язаних з комерцією.Остаточним було рішення суду у справах, сума позову яких не перевищувала 500крб. На початку 30-х років ХІХ ст. такі суди з’явилися майже в усіх містахПричорномор’я.
На Правобережній Україні продовжувала діяти стара судовасистема.
Судами І інстанції були станові суди:
повітові у складі голови, 2 підсудків, писаря і возних;
підкоморські у складі підкоморія, кількох коморників ікопачів;
магістратські (2 бурмистри і 4 ратмани) і ратушні.
Апеляційною інстанцією для них був головний суд у складідвох департаментів – цивільних і кримінальних справ. Його компетенція булаподібною до губернських судів.
На колишній території Гетьманщини (Полтавська іЧернігівська губернії) діяли повітові, підкоморські і магістратські суди. СудомІІ інстанції для них був Генеральний суд (спочатку у Глухові, потім –Чернігові), що складався з департаментів кримінальних і цивільних справ(генеральний суддя, 2 ратники (призначалися урядом) і 5 засідателів (обиралисяз дворян). Підпорядковувався Сенату.
Усі суди в Україні були підконтрольні губернаторам, авищою інстанцією для них був Сенат.
У 1831-1834 рр. зазначені особливості судової системи вУкраїні були скасовані, підкоморські і повітові суди ліквідовані. Генеральний іголовний суди перетворилися на губернські. На всій території Українискасовувалася дія місцевих законів, а у судах запроваджувалася російська мова.
Судова система першої половини ХІХ ст. мала певнісуперечності. Суд повністю залежав від адміністрації, яка втручалась в йогосправи; він мав становий характер; панувало хабарництво, тяганина, сваволя.Слідство здійснювала поліція.
Недоліки судової системи викликали невдоволення різнихверств суспільства. Виникла потреба реформувати систему. 20 листопада 1864 р.цар видав 4 судові статути, за якими і здійснювалася судова реформа:
про заснування судових установлень;
статут кримінального судочинства;
статут цивільного судочинства;
статут про покарання, що накладалися мировими суддями.
Новими принципами судоустрою і судочинства були:відокремленість суду від адміністрації, а це забезпечувалося незмінюваністюсуддів і судових слідчих; всестановий характер суду; рівність усіх перед судом;запровадження суду присяжних і адвокатури; відкритий, справедливий, незалежнийвід адміністрації суд; розмежування досудового слідства і судового; виборністьмирових суддів; запровадження прокурорського нагляду за законністю судочинства;змагальність сторін, гласність, публічність судів, апеляція і касація,презумпція невинуватості.
Незважаючи на ці позитивні моменти, певний часзберігалися станові суди для військових, духовних, інородців, а такожкомерційні суди.
За реформою 1864 р. запроваджувалися суди двох типів.
Місцеві (мирові) суди:
Дільничні (платна посада) і почесні (посада безоплатна)мирові судді. Обиралися повітовими земствами і міськими думами на 3 роки зосіб, які мали середню і вищу освіту та високий майновий ценз. Вони розглядалидрібні кримінальні справи і проступки, за які передбачалися покарання у виглядізауваження, попередження, штрафу до 300 крб., арешту до 6 місяців абоув’язнення до 1 року. З категорії цивільних розглядали справи із сумою позовуне більше 500 крб. Підставами для розгляду справи у мировому суді були скаргиприватних осіб, повідомлення поліцейських та інших адміністративних органів.Апеляції подавалися до з’їзду мирових суддів повіту, касації – до Сенату.
Загальні суди:
Окружні суди. Судовий округ створювався на декількаповітів. Наприклад, у Харківській губернії окружні суди були у Харкові і Сумах.До їх складу входили голова і члени суду, яких призначав імператор за поданнямміністра юстиції. Кандидати на ці посади повинні були мати відповідний майновийі освітній ценз та стаж роботи. Засідання відбувалися колегіально. При окружнихсудах перебували судові слідчі, прокурори, присяжні і приватні повірені(адвокати), судові пристави (виконавці).
В цих судах розглядалася основна маса цивільних ікримінальних справ. Кримінальні справи, за якими підсудним загрожувалопозбавлення або обмеження громадянських прав, розглядалися за участю присяжнихзасідателів. Вердикт в окремій кімнаті виносили засідателі, а оголошував вироксуддя. Касаційні жалоби подавалися до Сенату. Присяжні засідателі призначалисягубернатором з кандидатур, рекомендованих предводителями дворянства і суддями.Іноді присяжними могли бути і селяни – волосні або сільські старости.
Судові палати – суди ІІ інстанції зі справ, які розглядавокружний суд без участі присяжних засідателів, а також суди І інстанції здержавних, посадових, релігійних та інших злочинів. На Україні судові палатидіяли у Харкові, Одесі та Києві. Вони складалися з департаментів цивільних ікримінальних справ. Голів і членів палат призначав імператор за поданнямміністра юстиції. При судових палатах перебували слідчі, прокурори і адвокати.
Вищою судовою інстанцією залишався Сенат у складідепартаментів з цивільних, кримінальних й адміністративних справ. Він був такожкасаційною інстанцією для всіх судових органів та судом І інстанції з особливоважливих справ. З 1871 р. діяло особливе присутствіє для розгляду найважливішихсправ. Існував і Верховний суд, який розглядав справи щодо вищих цивільнихпосадовців, придворної аристократії та генералів.
Водночас з новою системою судоустрою продовжували діятистанові суди для духовенства, військових і селян.
Під час революції 1905-1907 рр. запроваджувалися (з 1906р.) військово-польові суди. Такі ж суди діяли і в роки Першої світової війни урайонах військових дій або в місцях, де оголошувався військовий стан.
Судовою реформою виписувалися права прокуратури – наглядза діяльністю судів, слідством, місцями позбавлення волі, підтримкаобвинувачення у суді.
Створювалася адвокатура, яка виконувала функції захистузвинувачуваних у суді з кримінальних справ або представляла інтереси сторін уцивільному процесі. Адвокати називалися присяжними або приватними повіреними.
Запроваджувався нотаріат. Нотаріальні контори дозволялосявідкривати у губернських і повітових центрах. Вони засвідчували документи йоформляли угоди.
У 1862 р. відбулася поліцейська реформа, за якоюстворювалися:
загальна поліція, що займалася охороною правопорядку,боротьбою зі злочинністю. В її штаті перебували поліцмейстер, дільничнийпристав, околоточний наглядач, городовий міської поліції, рядові поліцейські;
сискна поліція, яка займалася розшуковою роботою, попередженням,призупиненням і розкриттям злочинів. Вперше у вигляді експерименту булазапроваджена у Києві у 1873 р., а з 80-х років ХІХ ст. – по всій імперії. У1908 р. був прийнятий закон “Про організацію сискної частини”, за яким поімперії створювалося 89 таких частин у містах і повітах. Методи роботи:зовнішнє спостереження штатних і негласних агентів, використання чуток,доносів. Вперше впроваджувалася система реєстрації злочинів на основідактилоскопії;
зовнішня поліція;
політична поліція.
До 40-х років ХІХ ст. в Україні зберігало чинністьмісцеве право – Литовський статут 1588 р., збірники Магдебурзького права,звичаєве право. З метою приведення місцевого законодавства у відповідність дозагальноросійського здійснювалися кодифікаційні роботи.
На початку ХІХ ст. була створена кодифікаційна комісія ускладі 3 експедицій, що займалися кодифікацією права Російської імперії (голова– М.Сперанський), права окремих місцевостей та редагуванням розробленихпроектів кодексів. У складі другої експедиції працювало 2 групи.
Перша розробляла право Правобережної України. Очолювавгрупу А.Повстанський. Вона підготувала збірник “Свод местных законов губерний иобластей, присоединённых от Польши”.
Друга розробляла право Лівобережної України. Очолювавгрупу Ф.Давидович. Нею був підготовлений збірник “Собрание гражданских законов,действующих в Малороссии” (“Зібрання малоросійських прав” 1807 р.).
У 1811 р. була підготовлена нова редакція Литовськогостатуту.
Проте у 1830 р. розпочався випуск 45-томного “Повногозібрання законів Російської імперії”, 1832 р. – 15-томного “Зводу законівРосійської імперії”. У 1832 р. вийшов перший документ загальноросійськогозаконодавства – “Звід установ та статутів про тих, хто утримувався під вартою,та про засланих”. 1836 р. з’явився “Сільський судовий статут”, 1849 р. вийшло“Уложення про покарання кримінальні та виправні”.
У 1840-1842 рр. на Україну поширилося загальноросійськезаконодавство.
Реформи 60-70-х років ХІХ ст. зумовили еволюцію правабуржуазним шляхом. Періодично видавалися “Зібрання узаконень і розпорядженьУряду”. Сенат тлумачив закони.
Під час і після революції 1905-1907 рр. основним джереломправа стає закон. Закони поділялися на розпорядчі і доповнювальні; загальні,місцеві, особливі і спеціальні. Систему джерел права поповнювали постанови Радиміністрів, “мнєнія” Державної ради. Хоча вони і мали підзаконний характер,проте були обов’язковими до виконання усіма виконавчими органами. Крім того,видавалися положення (щодо структури та функцій органів влади й управління),укази (щодо реалізації конкретних правових дій), установлення, тимчасовіправила. Продовжувалися і кодифікаційні роботи. Їх координатором виступавСенат, а згодом і юридична нарада.
Набули розвитку усі галузі права.
Цивільне право. Основними джерелами були 10-й том “ЗводуЗаконів Російської імперії”, “Сільський судовий статут” 1839 р. Ними регламентувалисянорми сімейного, спадкового, зобов’язального права.
Вперше визначалися право власності – це право володіти,користуватися і розпоряджатися майном вічно та передавати його у спадок; видивласності, суб’єкти й об’єкти власності, обмеження права власності.
Після селянської реформи 1861 р. селяни стали учасникамицивільних правовідносин. У законодавстві перелічувалися їхні особисті і майновіправа. Проте до Столипінської аграрної реформи вони не могли вільнорозпоряджатися своїми наділами, а лише з дозволу громади. Основними завданнямицивільного права були охорона дворянської і буржуазної власності, спрощенняумов отримання кредиту і продажу землі дворянами, розширення прав буржуазії угалузі підприємництва.
Зобов’язальне право базувалося на принципі договірноїсвободи. Проте уряд намагався обмежувати сваволю підприємців щодо застосуванняштрафів (1882 р.), експлуатації праці дітей і підлітків (1885 р.), тривалостіробочого дня (11,5 години з 1897 р.). Способами забезпечення виконаннядоговорів були поручництво, неустойка, завдаток, застава майна. Найбільшпоширеними були договори обміну, оренди, запродажу, позики, товариства,постачання і підряду.
Успадкування здійснювалося за законом і за заповітом. Зазаконом могли спадкувати як сини, так і доньки, проте перевага надаваласяпершим. Доньки при живих братах успадковували чотирнадцяту частину нерухомогомайна та восьму частину рухомого. Материнська спадщина, як правило, ділиласяпорівну.
“Зводом законів Російської імперії” регулювалисяшлюбно-сімейні відносини. Шлюб – це постійний союз, який припинявся зі смертюодного з подружжя. Шлюбний вік для чоловіка становив 18 років, жінки – 16років. Не дозволявся шлюб між християнином і представником іншоговіросповідання, четвертий шлюб, а також новий шлюб без розірвання попереднього.Законним вважався церковний шлюб. Розлучення для православних було можливе лишез дозволу церкви на прохання одного з подружжя за умови доведеного перелюбства,нездатності до шлюбного життя, безвісної відсутності одного з подружжя, в разізамаху на життя супруга або жорстоке поводження, коли одному з подружжявинесено вирок про позбавлення усіх прав (каторга, заслання). Для католиківрозлучення взагалі заборонялося. Діти поділялися на закононароджених інароджених поза шлюбом. Другі не мали права на прізвище батька та науспадкування його майна.
Кримінальне право. Джерелами кримінального права до 1840р. були ІІІ Литовський статут, збірники Магдебурзького права, з 1840 р. –“Кримінальне уложення” (15-й том “Зводу законів Російської імперії”), “Уложенняпро покарання кримінальне і виправні” 1846 р. з редакціями 1866 і 1885 рр.,“Сільський судовий статут” та “Кримінальне уложення” 1903 р.
Якщо “Уложення” 1846 р. визначало поняття злочину якдіяння, заборонене законом під загрозою покарання, то в нових редакціяхзапроваджувався принцип, що немає злочину, якщо про це відсутня вказівка узаконі. Відповідальність встановлювалася за наявності умислу або необережності.Визначалися такі види злочинів:
злочини проти віри (богохульство, єресь, перехід до іншоївіри тощо);
злочини проти держави (замах на владу царя, насильницькідії проти членів царської родини, поширення різноманітної літератури з метоюпідняти бунт тощо);
злочини проти порядку управління (організований виступробітників проти власника чи управителя підприємства, повстання кріпаків протипоміщиків тощо);
злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, образачесті, погрози тощо);
майнові злочини (розбійний напад, крадіжка тощо).
Досить складною була система покарань. Покаранняподілялися на кримінальні (позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертноюкарою чи каторгою або засланням) і виправні (догана, штраф, арешт, ув’язнення,служба у виправних арестанських ротах); основні (страта, каторга, заслання,вислання, ув’язнення, тілесні покарання (лише для окремих станів) і додаткові(позбавлення титулів, звань, поліцейський нагляд).
Самостійними галузями стають кримінально-процесуальне іцивільно-процесуальне право. Вперше детально регламентувався порядок розглядусправ у судах, проголошувалися принципи усності, гласності, невинуватості,безпосередності, змагальності, право звинувачуваного на захист. Стадіямирозгляду справи у слідчих і судових органах були:
попередній розгляд (зізнання або попереднє слідство);
вирішення питання про достатність даних для розглядусправи у суді;
підготовчі дії до суду;
судове слідство (під час судового засідання);
винесення вироку.
Передбачалася можливість перегляду вироку.
Докладно регламентувався процес розгляду справ окружнимисудами за участю присяжних. Вироку передував вердикт присяжних.
Справи у мировому суді розглядалися за спрощеною схемою,у загальних судах – за більш складною. Передбачалися подача позову, ознайомленнявідповідача зі змістом позову, висловлення відповідачем заперечень. Позивачтакож мав право на спростування і заперечення. Рішення суду можна булооскаржити в апеляційному порядку.
Адміністративне законодавство. Ця галузь прававиділяється у другій половині ХІХ ст. Основні джерела: “Положення про заходищодо охорони державного порядку та громадського спокою” (1881), “Тимчасовіправила про пресу” (1905), “Тимчасові правила про товариства і спілки” (1906),“Тимчасові правила про зібрання” (1906).
Запроваджувалися такі види адміністративних стягнень, якштрафи, арешти, ув’язнення. Адміністративне законодавство обмежувало праваособи. Проголошені Маніфестом 17 жовтня 1905 р. громадянські свободи з часомбули обмежені “Тимчасовими правилами”. У пресі заборонялися публікації, щозагрожували безпеці держави, закликали до страйків. Заборонялися товариства,діяльність яких суперечила громадській моралі. З 1906 р. зібрання невідбувалися, якщо не було дозволу і присутності поліції.
Правове становище українських земель у складіАвстрійської імперії (1772-1918 рр.)
Внаслідок І і ІІІ поділів Польщі у 1772 і 1795 рр. СхіднаГаличина була приєднана до Австрійської монархії. Ця територія отримала назвуКоролівство Галичини і Лодомерії. До його складу входила Східна (українська) іЗахідна (польська) Галичина. У 1815 р. за міжнародним договором Східна Галичинабула остаточно визнана територією Австрії. Внаслідок австрійсько-турецьких війні укладання відповідних договорів наприкінці ХVІІІ ст. Закарпаття у складі Угорщини(Трансільванії) було приєднано до Австрії.
У 1774 р. Північну Буковину окупували австрійськівійська, а наступного року, за Константинопольською конвенцією між Австрією іТуреччиною, цей край був визнаний австрійською територією. У 1786 р. на правахокремого округу вона була приєднана до Королівства Галичини і Лодомерії, а 1861р. набула статусу коронного краю Австрії.
У 1867 р. Австрійська імперія перетворилася надуалістичну державу – Австро-Угорську монархію, що складалася з двох частин. ДоУгорщини належали Закарпаття, Трансільванія, Хорватія і Словенія, до Австрії –Північна Буковина, Галичина, Чехія, Моравія, Далмація та інші землі.
У 1914 р. Східна Галичина була окупована російськимивійськами. Функціонувало окреме Галицьке генерал-губернаторство у складіЛьвівської, Чернівецької, Тернопільської, Перемишлянської губерній.
У першій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях допанівного класу належали:
Поміщики (шляхта і магнати). За національним складомсеред них у Галичині переважали поляки, були й українці, на Закарпатті – угорцій австрійці (німці), Буковині – австрійці та румуни. Прикметно, що місцевіпоміщики могли не нести військової служби, проте сплачували за це гроші.
Духовенство. Серед духовних осіб певні привілеї маликатолики та уніати, проте 1781 р. цісарським патентом католицька, уніатська іпротестантська церкви були урівнені в правах.
До залежних класів належали селянство і значна частинаміщан. Хоча особисте кріпацтво формально було скасовано (поміщик не мігпозбавити селянина його наділу), але селянин залишався в економічній залежностівід поміщика. 1782 р. панщина на селі була обмежена 3 днями на тиждень. Селянивідбували натуральні і грошові повинності: працювали на панщині; віддавалипевну частку врожаю поміщику; використовувалися на різних роботах; виконувалидержавні повинності. Проте вони не могли продати свій наділ.
У другій половині ХІХ ст. відбулися значні зміни всоціально-економічному житті західноукраїнських земель. Реформою 1848 р.скасовувалися феодальні повинності селян, а це відкрило шлях для розвиткукапіталізму. Попри це поміщики Східної Галичини, Північної Буковини іЗакарпаття залишалися панівним класом. Під час роздачі наділів у поміщиківопинилися найродючіші землі, їм нарізали частину селянських угідь. 44% земліГаличини, 54% — Буковини, 70% — Закарпаття перейшло до рук поміщиків.
Розвиток капіталізму призвів до формування нових класів:буржуазії (промислової, сільської, банківської) і робітничого класу, якийформувався із малоземельних і безземельних селян та ремісників.
Соціальне становище міського населення у ХІХ ст. мало чимвідрізнялося від того, яким воно було у попередню добу. Більшість заможнихгородян складали іноземці, а робітники майже всі були українцями. Упромисловості переважав іноземний капітал. У зв’язку з малоземеллям ібезземеллям та неможливістю знайти роботу у місті чимало людей мігрувало доінших регіонів імперії, а на рубежі ХІХ-ХХ ст. зросла кількість емігрантів доАмерики.
Напередодні і в роки Першої світової війни збільшиласякількість незаможних селян. Їх питома вага серед усіх селян досягала 75%. Прицьому вони сплачували більше десятка різноманітних податків.
Наприкінці XVIII – першій половині ХІХ ст. Австрія буламонархією. Після входження західноукраїнських земель до її складу на них булопоширено австрійську адміністративно-територіальну систему.
У 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні заснувалиГалицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером.
Главою адміністрації у краї був губернатор, якийпризначався з австрійців імператором. Йому підпорядковувалося губернськеприсутствіє.
У 1775 р. в Галичині сформувався крайовий становий сейм зпредставників трьох станів: магнатів, духовенства, населення королівських міст.
Цей представницький орган мав виконавчий комітет у складі7 осіб, які обиралися сеймом на 6 років. Їх кандидатури затверджував імператор.Компетенція сейму була обмеженою. Головне його призначення – це подання проханьцентральній владі. Головував у сеймі губернатор.
Спочатку Галичина поділялася на 6 циркулів (округів) і 59дистриктів, а з 1777 р. – на 18 округів. У 1786 р. 19-м округом стала Буковина.Очолювали їх старости, до компетенції яких належали всі адміністративні іполіцейські справи, нагляд за торгівлею, промисловістю тощо.
Адміністративним центром краю був Львів. У 1846 р. булозапроваджено новий адміністративно-територіальний поділ. Галичина поділялася на74 повіти, які очолювали старости.
Нижчою ланкою державного апарату були: у селах – війти, умістах – бурмистри.
Крайові міста – Львів на Галичині і Чернівці на Буковині– керувалися власними статутами. Всього в імперії статутами керувалися 33міста.
Після революції 1848-1849 рр. відбулися зміни в системіуправління.
В Галичині замість губернського встановлювалося правліннянамісника, на Буковині, що відокремилася від Галичини, – президентськеправління на чолі з президентом.
На відміну від губернського правління, що мало деякі рисиколегіальності, намісник або президент ставали одноособовими главами краю іпідлягали безпосередньо міністру внутрішніх справ.
Намісникам підпорядковувалися начальники повітів абостарости, яких призначав міністр внутрішніх справ без зазначення повіту, в якийвони направлялися. Це визначав сам намісник.
У 1861 р. австрійський імператор створив Галицький іБуковинський крайові сейми, до складу яких обиралися представники панівнихкласів – магнати, єпископи, ректори університетів. Виконавчим органом сейму бувкрайовий комітет у складі маршала і 6 членів. Діяльність сеймів булапідпорядкована центральній владі. Імператор затверджував рішення сеймів, мавправо скликати або закривати засідання сеймів, розпускати їх. Сейми здійснювалинагляд за повітовими, міськими і сільськими органами.
Поряд з органами державної адміністрації у другійполовині ХІХ ст. виникли й органи місцевого самоврядування. У 1862 р. буловидано державний закон про місцеве самоврядування, а у 1866 р. на його основіприйняли галичанський крайовий закон про громадян. Згідно з ним вищоюінстанцією самоврядування стала повітова рада. До її складу входилипредставники від поміщиків, промисловців і купців, що сплачували податки більше400 крон, міських і сільських громад. Повітова рада обиралася на 5 років.Виконавчим органом повітової ради був повітовий комітет, що складався із голови(ним був, як правило, повітовий староста), його заступника і 5 членів та їхзаступників. Вони були підконтрольні державі, оскільки старосту призначавміністр внутрішніх справ.
У містах і селах обирались міські і сільські ради. Їхвиконавчими органами були управи, а у великих містах – магістрати, на чолі якихстояли начальники рад. До компетенції рад належали господарські питання.Намісник мав право розпуску повітових, міських і сільських рад.
На Закарпатті, яке було виділено в окремий край,адміністративно-територіальними одиницями були жупи (всього 4). Очолювали їхпіджупани, які підпорядковувалися наджупанам і міністерству внутрішніх справ.Жупи поділялися на комітати, до складу яких входили начальники комітатів,секретарі, землеміри, збирачі податків та інші. У селах виконавчими органамибули сільські управління на чолі із старостою.
У Закарпатті, крім адміністративно-територіальногоподілу, існував і територіально-економічний – на домінії, що об’єднували земліз містами та селами, які належали державі, церкві, феодалам. До них входиласистема фільварків або кличів (кілька фільварків).
Після створення у 1867 р. Австро-Угорської імперії кожназ двох держав мала свій двопалатний парламент. Єдиною в країні була особаімператора, який одночасно носив титул угорського короля. Він підписувавухвалені парламентами закони, представляв країну на міжнародній арені,призначав і відправляв уряди у відставку, був головнокомандувачем збройних силімперії. Ради міністрів в обох частинах імперії були виконавчими органамивлади. Їм підпорядковувалася крайова влада.
Наприкінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. назахідноукраїнських землях зберігалася попередня станова судова система: духовнісуди (єпископські), суди у містах, які користувалися магдебурзьким правом,доменіальні (вотчинні) суди (суд поміщика над селянами і сільськими громадами),земські, гродські і підкоморські суди. Вищою апеляційною інстанцією бувкоролівський трибунал.
Після революції 1848 р. у судовій системі відбулися певнізміни. Судова система відокремлювалася від законодавчої та оголошуваласянезалежною. У 1849 р. створювалися всестанові суди:
повітові суди – один суддя. Суд І інстанції. Розглядалицивільні справи і справи про проступки;
повітові колегіальні суди – троє суддів. Розглядали деякіцивільні справи і злочини, які не належали до судів присяжних. Суд І інстанції;
окружні суди – як суд І інстанції розглядав важливіцивільні справи. Як суд ІІ інстанції щодо справ, вирішених повітовим іповітовим колегіальним судами;
вищий крайовий суд у Львові – друга інстанція дляокружних судів і третя та остання інстанція для повітових судів, але лише уцивільних справах;
найвищі судові інстанції – Верховний суд і касаційнийтрибунал у Відні.
Існували і спеціальні суди: військові, промислові,комерційні. Дрібні цивільні справи розглядали мирові судді і суди присяжних.Справи про злочини, за які передбачалися покарання більше 5 років, розглядалисяу крайових судах.
У 1781 р. у Галичині і Буковині була заснованаадвокатура, але положення про неї вийшло лише у 1868 р., а 1872 р. затвердженостатут адвокатів, 1890 р. – визначено розмір гонорарів. Адвокатом могла бутилюдина, яка закінчила юридичний факультет, склала адвокатський екзамен, маластупінь доктора права і 7 років юридичної практики.
У 1850 р. була запроваджена прокуратура. Судпідпорядковувався прокуратурі. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дійустанов, осіб, суду, слідчих органів. Згодом у повітових судах вводилися посадизаступників державних прокурорів, окружних судах – державних прокурорів,крайовому суді – старших прокурорів, Верховному суді та Касаційному трибуналі –генеральних прокурорів.
Приєднання західноукраїнських земель до Австрії сбіглосяз кодифікацією її законодавства. Саме в цьому регіоні країни пройшли апробаціюокремі кодекси. Так, у 1797 р. спочатку у Західній Галичині, а у 1798 р. уСхідній Галичині було введено Цивільний кодекс. У 1812 р. його дію поширили навсю імперію, а у 1816 р. – на Буковину. Кодекс складався з 1502 статей іподілявся на 3 частини. У Вступі викладалися загальні міркування про цивільнийзакон (ст.1-14), І частина присвячувалася особистим правам (ст.15-284), ІІчастина – майновим правам (ст.285-1341), ІІІ частина – спільним постановамстосовно особистих і майнових прав (ст.1342-1502). Кодекс містив норми якфеодального, так і буржуазного права. Зокрема, він закріплював поміщицькувласність на землю та податки з неї, узаконював право спадщини селянськихземельних наділів.
У 1775 р. на Галичину і Буковину поширився Кодексвексельного права 1763 р., яким регулювалися фінансово-кредитні відносини.
Розвиток капіталізму спричинив до введення у дію в 1863р. Торговельного кодексу.
У сімейному праві Австрії зберігався церковний шлюб. Назахідноукраїнських землях діяли також окремі норми місцевого звичаєвого права.Так, кожний з подружжя у випадку смерті іншого зберігав право користуватисяусім майном.
На більшості австрійських земель діявЦивільно-процесуальний кодекс 1786 р. З 1807 р. його поширили і на СхіднуГаличину. Судочинство характеризувалося повільністю ведення справ і дорожнечею.Новий цивільно-процесуальний кодекс було затверджено у 1895 р., а введено в діюу 1898 р. Він проголошував усність, публічність, змагальність судочинства,прискорював розгляд судових справ. У 1896 р. вийшло доповнення до кодексу, щостосувалося екзекуцій. Ним регулювалися порядок виконання судових рішень,правила примусового стягнення штрафів і судових витрат.
Кодифікація кримінального права в Австрійській імперіїрозпочалася у 1768 р., коли був затверджений Кримінальний кодекс. У 1787 р.вийшов новий кримінальний кодекс, який в порядку апробації (досвіду) 1797 р.запровадили у Східній Галичині. А з 1803 р. він став чинним в усій імперії. Цейкодекс поділявся на дві частини – злочини і тяжкі поліційні проступки. Кожна зних мала два розділи. Перший стосувався норм кримінального матеріального права,другий – норм процесуального права.
З розвитком капіталізму у 1853 р. кодекс було переглянутоі видано нову редакцію. Запроваджувався поділ на злочини (ст.1-232) і проступки(ст.233-532). За злочини передбачалася смертна кара (повішання) або ув’язненняна різні терміни, за проступки – грошові покарання, ув’язнення до 6 місяців,тілесні покарання (скасовані 1867 р.) і заборона проживати у даній місцевості.
Кримінально-процесуальні дії у першій половині ХІХ ст.визначалися кримінальним кодексом 1803 р. А 1853 р. був прийнятий окремий законпро кримінальне судочинство, який запроваджував часткову гласність процесу, алене допускав участі громадськості у ньому. Проте 1869 р. його доповнили закономпро суди присяжних, а 1873 р. затвердили новий Кримінально-процесуальнийкодекс, яким запроваджувалися усність і гласність процесу, суд присяжних,пропагувалася ідея вільної оцінки доказів за внутрішніми переконаннями суддів.
У 1912 р. був введений у дію Військовийкримінально-процесуальний кодекс.
На Закарпатті у першій половині ХІХ ст. застосовувавсяавстрійській кримінальний кодекс 1803 р. зі змінами 1852 р. У 1879 р. бувзатверджений Угорський кримінальний кодекс, у тому числі й Закарпаття.