ЗМІСТ
Вступ
Глава 1. Держава і церква в політичнійсистемі суспільства
1.2 Держава: поняття, сутність,функції
1.2 Церква в політичній системісуспільства
1.3 Взаємовідносини держави і церкви
1.4 Проблеми взаємодії держави іцеркви
Глава 2. Держава і церква в Росії іза кордоном
1.5 Правове становище церкви в Росії
1.6 Держави «мусульманської» правовоїсистеми
1.7 Право Індії
1.8 Ватикан
Висновок
Бібліографія
Додаток
ВСТУП
Історія багатьохдержав включає в себе взаємини світської і церковної влади, держави ірелігійних організацій.
Давайте розглянемо обидва феномена, які насцікавлять: держава і церква, надавши їм для зручності викладу статусінститутів. Так от, не викликає жодних сумнівів та обставина, що релігія і їїносій — церква — з'явилися набагато раніше, ніж сформувалися найперші держави.З появою перших держав і повсюдним поширенням цього інституту відразу ж посталопитання, як збираються співіснувати ці дві освіти — держава і церква -, щоволодіють великою владою і впливом, хоча і характер цих категорій для держави іцеркви різний. Такого підходу дотримувався і видатний російський філософ І. А.Ільїн, який писав, що «… держава, що намагається привласнити собі силу ігідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква ж, яканамагається привласнити собі владу і меч держави, втрачає свою гідність ізраджує своєму призначенню… »
Думаю, не секрет, щоцерква на початку становлення держав, мала набагато більшу владу, частина якоїпоступово стала переходити в руки держави.
Врешті-решт, дотеперішнього часу склалися дві системи, що характеризують становище церкви вдержаві:
• Державна церква,закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.
• Режим відділення церквивід держави і школи від церкви.
Питання відносин державиі церкви займали уми багатьох вчених, мислителів і дослідників, які жили іпрацювали в різний час.
Протоієрей ОлександрШаргунов у статті «Церква і влада» наводить висловлювання відомих представниківдухівництва про церкви, релігії і державі. Так, Апостол Павло казав: «… люди… повинні коритися державному законом не тільки через страх покарання, але іпо совісті, по свідомості боргу ...». Таку точку зору поділяє і Іоанн Златоуст:«… ти повинен коритися закону не тільки тому, що, не підкорившись йому,протився Богові ..., але й тому, що закон… є найбільший твій батько ...».
Питання державно-церковнихвідносин хвилювали уми мислителів і філософів нашого часу. Так, вже згадуваний мноювище російський філософ І.А. Ільїн, так визначав співвідношення держави іцеркви: «Держава і церква взаємно чужорідних — по встановленню, за духом, погідності, за метою і за способом дії… Церква аполітична, завдання політикине є її завдання; засоби політики не суть її кошти; ранг політики не є її ранг… ». Причому наші дослідники не обмежувалися вивченням релігії і держави вРосії. У 1981 році вийшла в світ книга Д.Є. Фурмана «Релігія і соціальніконфлікти в США» в якій автор досліджує релігійне життя США в різних їїпроявах. У своїй книзі Фурман, на мій погляд, грунтовно і системно виклавпитання відносин релігії та суспільства у США починаючи з утворення держави ізакінчуючи кінцем 20 століття.
Трохи раніше, в 1978році, була опублікована книга В. В. Клочкова «Релігія, держава і право». Авторрозглядає релігію в її зв'язку з суспільством, державою і правом починаючи зглибокої давнини і закінчуючи державами капіталістичними і СРСР.
Держава і церкваіснували, існують і, очевидно, будуть і далі існувати, надаючи один на одноговеличезний вплив, безпосередньо зачіпає людину і як громадянина певної держави,і як сповідує певну релігію або ж атеїста.
А поки існує цей вплив, увчених і філософів не ослабне інтерес до вивчення цих двох інститутів і здобутішляхом дослідження знання, безсумнівно, виявляться корисними.
Тема мого дипломазобов'язує мене розглянути церква і держава, не зупиняючись на якійськонкретній країні. І це правильно. Адже в світських (там немає державноїрелігії) та теократичних (є офіційно визнана державна релігія) державах є своїсуттєві і дуже цікаві особливості відносин церкви і держави. Тому я постараюсяохопити своєю увагою не тільки країну, в якій я живу — Росію -, і проблеми якоїмені, безсумнівно, ближче, але і держави Європи. І, звичайно, було б істотнимнедоліком не торкнутися держав арабських, в яких має місце цікавий феномен,ім'я якому Мусульманське право, а також Індії та Китаю. Нижче, правда з різнимступенем докладності і конкретності, я постараюся розповісти про все, що, намою думку, необхідно, щоб найбільш повно у відомому обсязі розкрити таку цікавутему.
Історія багатьох державвключає в себе взаємини світської і церковної влади, держави і релігійнихорганізацій. Давайте розглянемо обидва феномена, які нас цікавлять: держава іцерква, надавши їм для зручності викладу статус інститутів. Так от, не викликаєжодних сумнівів та обставина, що релігія і її носій — церква — з'явилися набагатораніше, ніж сформувалися найперші держави. З появою перших держав і повсюднимпоширенням цього інституту відразу ж постало питання, як збираютьсяспівіснувати ці дві освіти — держава і церква -, що володіють великою владою івпливом, хоча і характер цих категорій для держави і церкви різний. Такогопідходу дотримувався і видатний російський філософ І.А. Ільїн, який писав, що «… держава,що намагається привласнити собі силу і гідність церкви, творить блюзнірство,гріх і вульгарність. Церква ж, яка намагається привласнити собі владу і мечдержави, втрачає свою гідність і зраджує своєму призначенню...»
Думаю, не секрет, щоцерква на початку становлення держав, мала набагато більшу владу, частина якоїпоступово стала переходити в руки держави. Врешті-решт, до теперішнього часусклалися дві системи, що характеризують становище церкви в державі:
• Державна церква,закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.
• Режим відділення церквивід держави і школи від церкви.
Питання відносин державиі церкви займали уми багатьох вчених, мислителів і дослідників, які жили іпрацювали в різний час.
Протоієрей ОлександрШаргунов у статті «Церква і влада» наводить висловлювання відомих представниківдухівництва про церкви, релігії і державі. Так, Апостол Павло казав: «… люди… повинні коритися державному законом не тільки через страх покарання, але іпо совісті, по свідомості боргу...». Таку точку зору поділяє і Іоанн Златоуст:«… ти повинен коритися закону не тільки тому, що, не підкорившись йому,протився Богові ..., але й тому, що закон… є найбільший твій батько...».
Питаннядержавно-церковних відносин хвилювали уми мислителів і філософів нашого часу.Так, вже згадуваний мною вище російський філософ І.А. Ільїн, так визначав співвідношеннядержави і церкви: «Держава і церква взаємно чужорідних — по встановленню, задухом, по гідності, за метою і за способом дії… Церква аполітична, завданняполітики не є її завдання; засоби політики не суть її кошти; ранг політики не єїї ранг… ». Причому наші дослідники не обмежувалися вивченням релігії ідержави в Росії. У 1981 році вийшла в світ книга Д.Є. Фурмана «Релігія ісоціальні конфлікти в США» в якій автор досліджує релігійне життя США в різнихїї проявах. У своїй книзі Фурман, на мій погляд, грунтовно і системно виклавпитання відносин релігії та суспільства у США починаючи з утворення держави ізакінчуючи кінцем 20 століття. Трохи раніше, в 1978 році, була опублікованакнига В.В. Клочкова «Релігія, держава і право». Автор розглядає релігію в їїзв'язку з суспільством, державою і правом починаючи з глибокої давнини ізакінчуючи державами капіталістичними і СРСР.
Держава і церкваіснували, існують і, очевидно, будуть і далі існувати, надаючи один на одноговеличезний вплив, безпосередньо зачіпає людину і як громадянина певної держави,і як сповідує певну релігію або ж атеїста.
А поки існує цей вплив, увчених і філософів не ослабне інтерес до вивчення цих двох інститутів і здобутішляхом дослідження знання, безсумнівно, виявляться корисними.
Тема мого дипломазобов'язує мене розглянути співвідношення церкви і держави, не зупиняючись на якійсь конкретнійкраїні. І це правильно. Адже в світських (там немає державної релігії) татеократичних (є офіційно визнана державна релігія) державах є свої суттєві ідуже цікаві особливості відносин церкви і держави. Тому я постараюся охопитисвоєю увагою не тільки країну, в якій я живу — Росію -, і проблеми якої мені,безсумнівно, ближче, але і держави Європи. І, звичайно, було б істотним недолікомне торкнутися держав арабських, в яких має місце цікавий феномен, ім'я якомуМусульманське право, а також Індії та Китаю. Нижче, правда з різним ступенемдокладності і конкретності, я постараюся розповісти про все, що, на мою думку,необхідно, щоб найбільш повно у відомому обсязі розкрити таку цікаву тему.
державацерква правова
РОЗДІЛ1. ДЕРЖАВА І ЦЕРКВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІСУСПІЛЬСТВА
1.1 Держава: поняття,сутність, функції
У теорії держави і правадається безліч визначень поняття «держава». Наприклад, мислителі минулоготрактують державу як «зосередження всіх розумових і моральних інтересівгромадян» (Арістотель), «союз людей об'єднаних загальними началами права ізагальної користі» (Цицерон) і т.д.
З більш сучасних відомітакі визначення: держава — громадська спілка, що представляє собою самостійнепримусове владарювання над вільними людьми в межах певної території (Коркунов,Трубецькой, Шершеневич); держава — це природно виникає організаціявладарювання, призначена для охорони певного порядку (Гумплович) або « цільовеєдність індивідів, наділені якостями юридичного суб'єкта і є носієм прав»(Еллінек) і т.д…
На мій же погляд більшточним і правильним визначенням держави буде те, яке містить її (держави)основні ознаки.
Отже, держава — єдина політичнаорганізація суспільства, яка поширює свою владу на все населення в межахтериторії країни, видає юридично обов'язкові веління, має спеціальний апаратуправління і примусу, а також володіє суверенітетом.
З визначенням державитісно пов'язана і сутність держави, тобто сенс, головне, глибинне в ньому, щовизначає його зміст, призначення і функціонування. Таким головним,основоположним в державі
є влада, їїприналежність, призначення і функціонування в суспільстві. Іншими словамипитання про сутність держави — це питання про те, кому належить державна влада,хто її здійснює і в чиїх інтересах.
Численні прихильникирізновидів демократичної доктрини виходять з того, що першоджерелом іпервоносітелем влади є народ, що державна влада за своєю природою і суттюповинна бути справді народною, здійснюватися в інтересах і під контролемнароду.
Марксистська теоріядоводить, що політична влада належить економічно панівному класу івикористовується в його інтересах. Звідси вбачається класова сутність державияк машини (знаряддя), за допомогою якої економічно панівний клас стає політичнопанівним, що здійснюють свою диктатуру, тобто влада не обмежену законом і щоспирається на силу, на примус.
Класовий підхід прирозкритті сутності держави — велике завоювання наукового суспільствознавства.Його відкрили і широко застосовували багато вчених у різних країнах задовго доКарла Маркса. Проте беззастережно використовувати даний підхід дляхарактеристики всіх і всіляких держав, щонайменше, теоретично не вірно.
У розвиненихдемократичних країнах держава поступово стає ефективним механізмом подоланнясуспільних протиріч шляхом не гвалтування і придушення, а досягненнясуспільного компромісу.
Інакше кажучи, вдемократичній державі другий, більш значущою, ніж перша, стає загальносоціальнасторона.
Функції держави.
Функції держави — цеосновні напрямки його діяльності, в яких виражається сутність і соціальнепризначення державного управління суспільством.
Функції державикласифікуються за різними ознаками. Так, за тривалістю дії функції державиподіляються на постійні та тимчасові. У залежності від того, в якій сферісуспільного життя вони протікають, виділяють функції внутрішні і зовнішні.Зупинимося на цій класифікації докладніше.
Внутрішні функції — цеосновні напрями діяльності держави щодо управління внутрішнім життямсуспільства.
Внутрішні функціїкласифікуються за сферами діяльності держави. За цією ознакою виділяють таківнутрішні функції:
1. Економічну (цевизначення найбільш оптимального напрямку розвитку економіки країни).
2. Соціальну (спрямованана забезпечення нормальних умов життя і діяльності населення країни).
3. Функцію фінансовогоконтролю (облік державою доходів виробників).
4. Функцію охорониправопорядку (забезпечення законності в діяльності різних суб'єктів, припиненняправопорушень).
5. Екологічну(забезпечення охорони навколишнього середовища та контроль за дотриманнямприродоохоронних норм).
Зовнішні функції держави- це основні напрямки його діяльності на міжнародній арені. До числа зовнішніх функційдержави можна віднести:
1. Співпраця з іншимидержавами (це діяльність держави щодо встановлення і підтримання контактів нарізних рівнях — культурному, політичному і т.п. — з іншими державами.
2. Оборона країни віднападу ззовні.
До ознак держави можнавіднести:
1. Наявність чітковизначених зовнішніх кордонів і внутрішнього адміністративно-територіальногоподілу.
2. Населення.
3. Наявність публічноївлади.
4. Суверенітет(самостійність, незалежність держави у здійсненні ним своєї діяльності).
Один з найважливішихознак держави — це тісний органічний зв'язок держави з правом, що представляєсобою економічно й духовно обумовлене нормативне вираження державної волі,державний регулятор суспільних відносин.
При відомому дослідженніневажко виявити, що право, як регулятор суспільних відносин, тісно взаємодіє зрелігійними нормами, які виконують схожі функції. Розглянемо це положеннядокладніше.
Для правової наукирелігія представляє цінність перш за все як засіб, що доповнює право у сферісоціальної регуляції. Розглянемо докладніше два аспекти — регулятивну функціюрелігії в цілому і взаємодію правових норм з релігійними.
Регулятивна функціярелігії.
Релігійна інтерпретаціясвіту виступає як засіб, що дозволяє «оволодіти» цим світом, освоїти численнізв'язки навколишньої дійсності, зумовлюють релігійний комплекс, «щопоєднується з великими функціями, виконуваними релігією у суспільному житті»,включаючи і функцію регулювання суспільних відносин.
Найяскравішерегулятивного релігії проявляється в її нормативності, бо вона «ставитьієрархічно побудовану систему норм, відповідно до яких одні дії дозволені, іншізаборонені, і тим самим визначає моральні позиції стосовно світу».
Нормативно-регулятивнасила релігії проявляється у створенні за допомогою релігійних вірувань іпрактики релігійної життя психологічних стимулів, які вказують напрямокповедінки і утримують індивіда в певних рамках, встановлених нормами.
При розгляді релігійнихнорм важливо брати до уваги співвідношення в них загальнолюдського іприватного, враховуючи, зрозуміло, що в релігіях представлені найрізноманітнішікультури. У релігіях переплітаються, часом химерно, компоненти глобальні талокальні, класові та етнічні і т.д. але в них є щось спільне — те, щоздійснюване ними нормативне регулювання засноване на відомому принципі: «якхочете, щоб вам люди чинили, так само чиніть і ви з ними». Інакше кажучи,релігії в своїй основі орієнтуються на загальнолюдські, гуманістичні початку.Проте я сказав би не так. По-моєму, якраз ці самі «гуманістичні начала» в своїйоснові мають положення релігії, яка незмірно старіше.
Більшість релігій у своїхнормах закликають до забезпечення основних природних і невідчужуваних прав ісвобод людини. В основу нормативного регулювання, наприклад, християнства,покладені біблійні заповіді, зокрема такі, як «не вбий», «не вкради», «не чиниперелюбу», «не судіть, і не судимі будете» та ін. У цих та інших нормах чіткопростежується тенденція до орієнтування індивідів на взаємні поступки, щовиражаються в утриманні від порушення прав іншої людини.
Виходячи їх цього можнасказати, що регулятивна цінність релігії, зокрема релігійних норм, полягає узабезпеченні стабільного функціонування суспільства, бо поза ним не можеіснувати і людина як істота біосоціальна.
Взаємодія релігійних іправових норм.
Очевидність регулятивноїмощі релігійних норм, їх природно-людський і ціннісний характер послужилипідставою для запозичення з них фундаментальних положень минулими та сучаснимиправовими системами. Деякі релігійні норми настільки тісно пов'язані з правом,що самі стали частиною правової системи. Яскравий приклад тому — Мусульманськеправо, про який детальніше я розповім нижче.
Тісна взаємодіярелігійних норм з правовими зазначалося і зазначається у ряді інших правових систем,в тому числі і в дореволюційній Росії. Переплетення православних норм зюридичними, забезпечення виконання церковних приписів заходами державногопримусу, а велінь закону також релігійної карою — одна з основних рисдержавного, кримінального та деяких інших галузей права, починаючи з давніхдокументів і аж до останніх актів самодержавної влади.
Дуже актуальна, зурахуванням досвіду минулого і сьогодення, проблема взаємодії права і релігії всучасній Росії, особливо в галузі забезпечення прав і свобод людини. Спробаздійснити відчуження особистості від релігії не могла не порушити динамічноїрівноваги, що існує між емоційно-духовної та інтелектуально-розумової сфероюлюдини. Жорсткий ідеологічний прес-якими засобами, від найпримітивніших довельми витончених, довгі десятиліття витісняв релігійне сприйняття світу зіндивідуальної свідомості, а разом з ним девальвував і соціальну цінністьрелігійних норм.
На реалізацію прав ісвобод людини впливає безліч факторів, серед яких не можна не враховувати як впливрелігії, так і прояв постоталітарного синдрому. Тільки комплексний підхіддозволить вирішити цю багатопланову проблему. Не слід недооцінювати й таобставина, що в Росії неухильно росте число віруючих, а тому зважений іобгрунтований синтез релігійних і правових норм, як видається, міг би збільшитирегулятивну силу останніх.
1.2. Церква вполітичній системі суспільства
У цьому параграфі дипломая постараюся розкрити динаміку взаємин релігії і суспільства, показати мірувпливу релігії на різні сфери суспільного життя, визначити, чи існують в ційгалузі певні тенденції.
Динаміка впливу релігіїна суспільне життя описується двома основними поняттями: сакралізація ісекуляризація.
Сакралізація (від лат.Sacer — священний) — це процес залучення у сферу релігійного санкціонуваннясвідомості, діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів.Сакралізація супроводжувала весь процес становлення людського суспільства,формування його культури. Пізніше до процесу сакралізації приєднався процес клерикалізації(від пізньолат. Clericalis — церковний), яка означала не тільки регуляцію всійособистого та суспільного життя, але і розробку відповідного ідеологічногообгрунтування, основними етапами якого були кодифікація, догматизація іканонізація віровчення, прагнення замкнути всі сфери інтелектуальної діяльностів систему богословсько-теологічного мислення.
У кожному суспільстві, вкожній культурі процес сакралізації мав свої особливості. Наприклад, у районахпоширення ісламу не було створено потужної релігійної організації типу церкви.Процес сакралізації в ісламі пішов по шляху формування теократичної держави. Навідміну від інших релігій він не прагнув до того, щоб висвітлити релігійнимавторитетом існуючі суспільні відносини, а до того, щоб втілити в життярелігійне співтовариство, здійснити повне злиття духовного та світськогопочатку.
Сакралізація особистогота суспільного життя на основі християнства в Західній Європі почалася впослеконстантиновский епоху і досягла свого найвищого розвитку в Середньовіччі.У цей період не проводилося відмінності мирської і сакральної сфержиттєдіяльності людини. Кожен людський вчинок, всяке соціальне явище ставилосяна «сакральну платформу» або безпосередньо підпорядковувалося сакральної сфері.Як зазначає видатний американський соціолог російського походження П.А.Сорокін, «головним принципом середньовічної культури Заходу, її головноюцінністю був Бог. Всі важливі розділи середньовічної культури висловлювали цейфундаментальний принцип чи цінність. Архітектура і скульптура Середніх столітьбула «Біблією в камені». Література також була наскрізь пронизана релігією іхристиянською вірою. Живопис висловлювала ті ж біблійні теми в лінії і кольорі.Музика майже виключно носила релігійний характер. Філософія була практичноідентична релігії і теології і концентрувалася навколо тієї ж основної цінностічи принципу, яким був Бог. Наука була всього лише прислужницею християнськоїрелігії. Етика і право представляли собою тільки подальшу розробку заповідейхристиянства. Політична організація в її духовної та світської сферах булапереважно теократичною і базувалася на Богові і релігії. Сім'я, як священнийрелігійний союз висловлювала все ту фундаментальну цінність. Навіть організаціяекономіки контролювалася релігією, що накладає заборону на багато формиекономічних відносин, які могли б виявитися доречними і прибутковими,заохочуючи в той же час інші форми економічної діяльності, не доцільні з чистоутилітарною точки зору ».
Протилежний сакралізаціїпроцес називається секуляризацією.
Секуляризація (відпізньолат. Saecularis — мирської, світський) — це процес звільнення та сферирелігійного санкціонування свідомості, діяльності, поведінки людей, соціальнихвідносин та інститутів. Простіше кажучи, це процес обмірщенія. Те, що ранішеперебувала під впливом релігійної віри і релігійних організацій стає від нихнезалежним, набуває світського характеру. Процес секуляризації виражається взміні місця релігії та релігійних організацій у житті суспільства іособистості, звуження кола виконуваних нею функцій.
Спочатку термін«секуляризація» означав акт відчуження церковного майна на користь монарха,держави або приватних осіб. Секуляризація в цьому сенсі постає як юридичний актв сфері майнових відносин, відносин власності. Як відомо, у Середньовіччі яккатолицька, так і православна церква, були великими власниками земельнихволодінь і майна. І між церквою і державою періодично виникала боротьба запереділ власності. У результаті цієї боротьби не рідко здійснювався процессекуляризації власності церкви, монастирів. Але якщо в епоху феодалізму цейпроцес носив випадковий, спорадичний характер, то становлення буржуазнихвідносин поставило цей процес на закономірну основу.
Мислителі минулогорозходилися в оцінці наслідків секуляризації для суспільства і держави. Так,німецький соціолог П. Бергер оцінює секуляризацію як втрату «священного» ізагрозу соціальному порядку і згоди. На його думку, релігія виконувала важливуфункцію в суспільстві, вона створювала «священний космос», оточуючи ауроюсвятості підвалини життя, викидаючи на них «священну завісу» і наділяючибезумовним сенсом.
Я візьму на себесміливість не погодитися з думкою цього видатного соціолога і поділяю поглядийого американського колеги Т. Парсонса, який характеризує секуляризацію якелемент еволюції і видозміни функцій релігії в ході соціальних змін.
З точки зору Т. Парсонса,розвиток суспільства йде по шляху диференціації, і релігія втрачає значенняйого «священного образу», перетворюється на одну з багатьох сфер соціальногожиття і стає дедалі більшою мірою приватною справою. Але це не означає, щорелігія втратила своє значення для індивіда і суспільства. Вона надає меншепрямого впливу на економіку, політику, освіту, культуру. Але це компенсуєтьсятим, що для індивіда, який отримує тепер можливість свідомо вибирати релігійнувіру, звільняючись від примусу з боку церкви, релігія стає більш значущою.
Ів Гаман (докторполітичних наук, директор відділення славістики Паризького університету)вважає, що в обставинах сучасного світу саме секулярне держава створюєпередумови для розмежування сфери духовної від політичної, позбавляє церкву відспокуси вдаватися в справах віри до примусових засобів і гарантує релігійнийплюралізм. Держава цілком здатне забезпечити релігійну свободу, але придотриманні певних умов. Нейтралітет секулярної держави можна розумітипо-різному. Існує вузьке, так би мовити «оборонне» розуміння, коли держававважає віру приватною справою, не перешкоджає громадянам сповідувати релігію,але ніяк не сприяє реалізації цього права. Релігійне життя, в основному,уподібнюється відправлення культу, а церкви рекомендується «не виходити зризниці». Але державний суверенітет може бути і відкритим, позитивно активним.Тоді держава, не порушуючи принципу громадянського рівності різних релігій,допомагає віруючим реалізувати своє право на релігійну свободу, визнає зацерквою право брати участь у суспільно життя, згідно з формулою: «церквавідокремлена від держави, але не від суспільства». Адже як релігія і церквамають певне соціальне вимір, так і суспільство має своє релігійний вимір. Усвою чергу, церква захищає непорушні фундаментальні моральні принципи, на якихмає стояти суспільство, вона служить все того ж суспільству. Часто саме нацьому стику і виникають сьогодні основні конфлікти між церквою і державою.Скажімо, у Франції засоби масової інформації нерідко повстають проти церкви, щонагадує про необхідність дотримання етики в тих чи інших питаннях життясучасного суспільства. Виступи церкви часом розцінюють як неприпустимепосягання на світський характер держави. Але чи може держава існувати безморальних основ? Здається, оптимальний варіант існування сучасного суспільства- секулярне держава, відкрите до релігії, визнає її позитивний суспільнезначення і усвідомлює обмеженість своєї власної, політичної, сфери.
На основі всьогосказаного вище можна зробити висновок про те, що в результаті процесусекуляризації в сучасних розвинених країнах докорінно змінилося становищерелігії, віри і церкви в суспільстві. Сформувалися світська держава, світськашкола, світська культура.
В даний час ряд державчерез конституційне проголошення світського (секулярного) характеру державипрагне усунути участь церкви у політичній діяльності. Разом з тим церквавтягується у вирішення соціальних проблем суспільства шляхом утворення різнихтовариств милосердя. Таким чином, держава використовує церкву в якостісоціального інституту, що забезпечує комунікативні та інтегральні зв'язку вполітичній системі. Незважаючи на проголошення відокремлення церкви віддержави, фактичної їх ізоляції не відбулося. У зарубіжній літературі цівідносини характеризуються як партнерство особливого роду. У своїх взаєминахцерква і держава в багатьох випадках виступають як цілком рівноправні партнери,які співпрацюють в ім'я загального блага. У Німеччині, наприклад, допускаєтьсяпредставництво церкви в державних заходах, проводяться і спільні акції намуніципальному рівні. У конституції 1949 року за церквою закріплено правостягувати податки і викладати теологічні дисципліни. Що стосується податків, тотут спостерігається тісна співпраця держави і церкви. Церковна подати вНімеччині утримується роботодавцем із заробітної плати тільки віруючих іперераховується у фінансові державні структури, які потім переводять їх церкви.Ці заходи здійснюються на основі договору, укладеного між церквою і державою. Усвою чергу держава звертається до церкви, якщо потребує допомогисвященнослужителів, наприклад для викладання релігії в школі, для проведеннявідповідної роботи серед солдатів або працівників поліції, діяльності пастиря ув'язницях і т.д.
Конституція 1949 рокупередбачає можливість звернення церкви до суду, коли спірні питання між нею тадержавними структурами не можуть бути вирішені іншим шляхом. Відділення церквивід держави не означає, що церква може бути байдужою до діяльності держави.Вона має право засуджувати шкідливі з її точки зору дії з боку державної владиі тим самим вона формує громадську думку і впливає на законодавство.
Інтеграційна функціяцеркви спрямована на об'єднання соціальних інтересів. Разом з тим церквавиконує ще одну важливу функцію, яку можна умовно позначити як свідомийконтроль, так як церква орієнтує людей керуватися у своїх діях і вчинкахзагальноприйнятими гуманістичними цінностями.
Вважаю за необхідневідзначити ще один момент взаємин церкви і суспільства. Поширюєтьсяпереконання, що сучасне суспільство певними силами штучно клерікалізуется.Симптоми цього явища чітко виявляються в засобах масової інформації (особливона телебаченні), у сфері освіти, в армії, органах державного управління. Про цесвідчить демонстративне прояв релігійності з боку державних діячів.
2.3. Взаємовпливдержави і церкви
Історія багатьох державвключає в себе взаємини світської і церковної влади, держави і релігійнихорганізацій. Останнім часом вплив церкви, релігійних норм і цінностей на життясуспільства в постсоціалістичних державах помітно збільшилася. Це пояснюєтьсяпевною мірою істотною зміною умов життєдіяльності та підходом до релігії як донайважливішої інтегруючої силі і фактору духовно-морального відродженнянародів.
Видатний російськийфілософ І.А. Ільїн (1883-1954) так визначив співвідношення держави і церкви:»Церква і держава взаємно чужорідних — по встановленню, за духом, погідності, за метою і за способом дії. Держава, що намагається привласнити собісилу і гідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква, яканамагається привласнити собі владу і меч держави, втрачає свою гідність ізраджує своєму призначенню. Церква не повинна брати меча — ні для насадженнявіри, ні для страти єретика або лиходія, ні для війни… в цьому сенсі церква«аполітична», завдання політики не є її завдання; засоби політики не суть їїкошти; ранг політики не є її ранг ».
Аналіз законодавства тапрактики дозволяє виділити 2 основних види статусу церкви в державі:
1). Державна церква,закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.
2). Режим відділенняцеркви від держави і школи від церкви.
Статус державної церквипередбачає тісну співпрацю держави і церкви, яка охоплює різні сфери суспільнихвідносин, а також різні привілеї для релігійних організацій, що належать додержавної церкви. У Великобританії офіційної
державною церквою єангліканська (протестанську-єпископальна) церква, головою якої виступає монарх.У дореволюційній Росії такий статус був у Російської православної Церкви.
Для статусу державноїцеркви характерний ряд особливостей:
1) У сфері економічнихвідносин — за церквою визнається право власності на широке коло об'єктів:землю, будівлі, споруди, предмети культу і т.д. в багатьох випадках державазвільняє власність церкви від оподаткування або істотно знижує податки на неї.Так, до жовтня 1917 року Російська православна Церква була звільнена відподатків і цивільних повинностей.
2) Церква отримує віддержави різні субсидії та матеріальну допомогу. Наприклад, у Великобританіїдержава за свій рахунок містить капеланів в армії і у в'язницях. Удореволюційній Росії православна Церква отримувала великі субсидії від держави(приклад — 1907 рік — 31 млн. рублів на утримання церковного апарату).
3) Церква наділяєтьсянизкою юридичних повноважень — вона має право реєструвати шлюб, народження,смерть, в ряді випадків — регулювати шлюбно-сімейні відносини.
4) у галузі політичнихвідносин церква має право брати участь у політичному житті країни, в тому числіі через представництво церкви в державних органах. Так, у Великобританіїпредставники вищого духовенства англіканської церкви засідають в палаті лордів.Православна Церква у дореволюційній Росії була частиною державного апарату.Синод складався з представників духовенства, що призначаються за розпорядженнямцаря. Всі керівні державні посади має право займати лише особи, які сповідуютьдержавну релігію (Данія, Норвегія, Парагвай, Швеція та ін.)
5) В області релігійнихвідносин союз церкви і держави полягає в тому, що глава держави навіть приреспубліканській формі правління дає релігійну клятву або присягу при вступі напосаду. Церква бере участь і в коронації монархів.
6) Церква має широкіповноваження в галузі виховання та освіти підростаючого покоління, ведерелігійну цензуру друкованої продукції, кіно, телебачення. Обов'язковевикладання релігії передбачено законодавством Австрії (за згодою батьків),Швеції, Італії, Іспанії у всіх початкових, середніх і спеціальних школах, внавчальних закладах з підготовки вчителів та вихователів дитячих садків. УВеликобританії вивчення релігії є обов'язковим предметом в початкових ісередніх державних школах. В Ізраїлі в усіх школах обов'язково вивченняіудаїзму.
Державних церков у Європізалишилося небагато: лютеранська Церква в Норвегії, Швеції і Данії,англіканська Церква в Англії. У Фінляндії лютеранська церква наділена особливимстатусом. У конституції Греції православ'я визнається переважною релігією. Напрактиці ж становище церкви в цих країнах мало чим відрізняється від їїіснування в державах, що вибрали режим відділення. Наприклад, англійськакоролева офіційно є главою англіканської Церкви, але посада її швидшеномінальна, насправді англіканської Церквою керує релігійна ієрархія. Проте дляухвалення певних рішень, що гойдаються внутрішньої організації Церкви, потрібноголосування в парламенті. Таким чином, статус державної релігії, навіть упом'якшеній сучасній формі, все ж таки ставить Церква у велику залежність віддержави
Майже в тридцятимусульманських країнах державною релігією офіційно визнаний іслам. Уконституціях та інших конституційних актах Марокко, Пакистану, Йорданії,Бахрейну, ОАЕ та інших країн закріплена концепція ісламської форми правління івідповідно привілейоване становище ісламу, роль якого в мусульманських державахособливо велика. Релігія регулює всі сторони життя суспільства за допомогоюправової системи, заснованої на вченні ісламу — мусульманського права.Конституційне оголошення ісламу державною релігією служить закріпленнюверховенства мусульманського права по відношенню до прийнятих державою законів.Дослідники відзначають, що жодне з арабських держав не встановлює світськогохарактеру держави. Навіть там, де конституція не проголошує іслам державноюрелігією, цей не означає відокремлення релігії від держави, а лише служитьвизнанням існування крім ісламу інших конфесій (Лівія, Судан).
У тих державах, де одна зрелігій оголошена державною, можуть існувати й інші релігії, але їх статусбільш обмежений у порівнянні з офіційною церквою. Наприклад, урядовиммеморандумом 1918 року на території британських колоній допускалася діяльністьмісіонерських організацій католицької церкви, які мають статус «визнаних товариств»,тобто товариств, чия діяльність пересвідчувалася Вестмінстерськимархієпископом. У Росії в становищі «терпимою» релігії перебував іслам. Духовнісправи мусульман були віднесені до ведення МВС. Особи неправославноговіросповідання офіційно іменувалися іновірцями.
У деяких країнахвстановлено формальне рівність всіх релігій, що є ознакою демократичногосуспільства (Ірландія, Аргентина), так як закріплюється терпимість повідношенню до інших релігій. Однак це рівність не завжди дотримується на практиці.Зокрема, в Італії, де в 1984 році уряд і Ватикан підписали конкордат, скасовуєположення католицької релігії в якості єдиної державної релігії Італії, позиціїкатолицизму проте дуже сильні.
Режим відділення церквивід держави існує у багатьох країнах — у сучасній Росії, у Франції, вНімеччині, Португалії та ін Даний режим обумовлений частіше за все прагненнямпозбавити церкву монополії на виконання ідеологічної та інтеграційної функцій,оскільки церква має потужний потенціал впливу на свідомість людей. Вінхарактеризується наступними особливостями:
1) Держава та її органине вправі контролювати ставлення своїх громадян до релігії і не ведуть облікугромадян за цією ознакою.
2) Держава не втручаєтьсяу внутрішньоцерковне діяльність (якщо при цьому не порушуються діючі закони).Зокрема, держава не втручається у зміст віровчень, обрядів, церемоній культу таінші форми задоволення релігійних потреб, у внутрішнє самоврядування релігійнихорганізацій, у взаємини органів релігійних організацій, в їхні стосунки звіруючими, а також у витрачання коштів, пов'язаних з релігійними потребами.
3) Держава не надаєцеркви матеріальної або який-небудь інший, в тому числі фінансової, підтримки.
4) Церква не втручаєтьсяу справи держави, а лише займається питаннями, пов'язаними з задоволеннярелігійних потреб громадян. Держава, зі свого боку, охороняє законну діяльністьцеркви і релігійних організацій.
5) Церква не виконуєбудь-яких державних функцій.
Сьогодні в більшостізахідних країн церква відділена від держави, але відділення не розуміється, яку Франції початку століття або, тим більше, як у колишньому СРСР. Релігійніменшини користуються релігійною свободою без дискримінацій. церква невтручається в державні справи і, навпаки, держава не втручається у справи церковні.Відділення не виключає і співпраці між державою та релігійними організаціями вдеяких справах.
У 1976 році відділенняцеркви від держави відбулося в Іспанії, а в 1984 навіть в Італії, незважаючи наісторично найтісніший зв'язок італійської держави з центром католицької церкви(Ватикан).
Режим відділення церквивід держави не означає відсутність всякого контролю з боку держави задіяльністю релігійних організацій. Держава не ухиляється від правовогорегулювання їх статусу та діяльності. Так, Франція, проголосивши в 1905 роцівідділення церкви від держави (Закон від 9 грудня 1905 року), тим не меншевикористовувала певні засоби контролю місіонерської діяльності у своїх колишніхколоніях, наприклад контроль за змістом проповідей, встановила дозвільнийпорядок відкриття місіонерських шкіл, а також регулювала допомогою законівдеякі елементи внутрішньоцерковної організації (утворенняцерковно-територіальних округів, статус місіонерських організацій).
Режим відділення церквивід держави передбачає правове регулювання діяльності релігійних організацій,що забезпечує певний баланс церковно-державних відносин і дозволяєспівпрацювати церкви і державі при вирішенні соціальних питань. Прирегламентування правового статусу релігійних організацій законодавство більшостідержав виходить з визнання свободи совісті та віросповідання, тобто правасповідувати будь-яку релігію, вільно обирати і поширювати релігійніпереконання.
2.4 Проблеми взаємовідносин держави і церкви
Хоч даний параграф і носить різке назву «проблеми»,почати я хотів би, швидше за все, з розбіжностей, як категорії менш істотною.
Що ж, було б помилкою думати, що відносини міждержавою і церквою завжди складалися без взаємних претензій. Не будузагострювати свою увагу на минулому, а зверну свій погляд в даний час,розглянувши деякі розбіжності і проблеми у відносинах між державою і церквою яку Росії, так і за кордоном.
У лютому 2001 року в засобах масової інформації Росії,особливо в газетах, активно обговорювалося питання, суть якого в наступному:міністерство податків і зборів РФ на чолі з Геннадієм Букаєва задумало ввестивсеросійську систему обліку платників податків, присвоївши кожному так званийІПН — індивідуальний номер платника податків.
Така система була успішно впроваджена до цього моментув Башкирії тим же Г. Букаєва.
Проте таке нововведення викликало бурхливий протест уцерковному середовищі. «Батьки» церкви побачили в ІПН горезвісне «число Звіра»і звинуватили податківців у тому, що вони хочуть поставити номер на душі всіхправославних, а це є великі святотатство. Навіть старообрядці підтримали вцьому починанні РПЦ, заявивши, що «податковий номер є« печатку Антихриста».Примітно, що сам Святійший Патріарх благословив створення всеросійської системиобліку платників податків, і його рішення підтримав Священний Синод РПЦ. ДоМіністерства РФ з податків і зборів посипалися листи з проханнями віруючихскасувати ІПН.
Різка критика ІПН з боку церкви мала свої наслідки.Так, газета «Діловий вівторок» писала про масове відтоку віруючих з Україною,де ІПН був введений раніше, до Росії, де номерів поки не було. А в Одесі однажінка, залякана своїм духовним батьком, покінчила з собою. Дійшло до того, щодеякі пастирі навіть на сповіді запитували своїх парафіян, чи прийняли вониподатковий номер і, якщо прийняли, то не допускали до Святого Причастя. Людейзмушували йти з роботи і тікати з рідних місць. На щастя, все-таки вдалосязнайти компроміс: на зустрічі Патріарха і міністра з податків вирішено, щономер буде присвоєно не власне людині, а новостворюваної системі особовогорахунку. Тобто пронумерує не нас, а особливий особовий рахунок, який нині івирішено створити, щоб не образити релігійні почуття. Після такого поворотуречей деякі священнослужителі, раніше закликали віруючих не таврувати себе«числом Сатани», поспішили змінити свою точку зору на протилежну і вибачитисяперед віруючими за те, що разом з ними впали в оману. Так, відомий церковнийпубліцист Андрій Кураєв вибачився перед віруючими… через Інтернет (!). Требавідзначити, що не всі православні священики сприйняли ІПН «в багнети». Відомийстарець Іоанн (Крестьянкін), настоятель Псково-Печерського монастиря,митрополит Кирило і інші впливові діячі церкви, включаючи і ПатріархаМосковського і всієї Русі Алексія, не бачили і не бачать у горезвісному ІПНнічого страшного і непоправного.
Є проблеми і у взаєминах між державними та релігійнимиорганізаціями. Зовсім недавно складною проблемою було повернення церквинезаконно відібраних у неї храмів, монастирів та інших культових установ і цінностей.Тут найчастіше стикаються інтереси релігійних організацій та музейних установ,які відстоюють права охороняти і робити доступними для населення деякі церковніцінності в якості національних пам'яток. У пресі дебатувалося, наприклад,конфлікт церкви і мистецтвознавців з приводу ікон «Трійці» і «Володимирськоїбогоматері» — найбільших російських культурних цінностей; або між працівникамиПушкінського заповідника та священнослужителями щодо передачі церквиСвятогірського монастиря. Великий суспільний резонанс набуло питання продоцільність відновлення храму Христа Спасителя. Інша не менш складна проблема — поява в останні роки в нашій країні різного роду містичних сект, зарубіжнихмісіонерів. Деякі з них згубно впливають не тільки на психіку людей, а й нафізичне здоров'я (наприклад, «Біле братство», «Аум Сінрікьо» та ін.)православна церква апелює до держави, вважаючи, що воно має встановити правовіобмеження для такого роду релігійних об'єднань. Як видно, тепер ми поступовопідходимо до більш серйозних розбіжностей, пов'язаних з державою і церквою, яківже з повним правом можна назвати проблемами. Я маю на увазі різні войовничірелігійні течії та утворені ними терористичні організації, діяльність якихвиходить далеко за межі окремо взятої держави.
Ваххабізм (точніше — його найбільш екстремістськийнапрям) поширюється по всьому світу. З кінця 80-х років минулого сторіччяутворився «ваххабитский інтернаціонал», на чолі якого став відомий міжнароднийтерорист Усама бен Ладен. Його перша інтернаціональна терористична організаціяносила назву «Ал-Каїда», ударною силою якої стали афганські моджахеди. У 1998році бен Ладен оголосив про створення Всесвітнього ісламського фронту боротьбипроти іудеїв і християн. Цією новою терористичною організацією бен Ладен керуєза допомогою сучасних засобів комунікації — Інтернету та супутникового зв'язку.Покровителем ісламського фундаменталізму, його вкрай радикальної течії, надумку фахівців, є Саудівська Аравія, де ваххабізм з початку 18 століття ставдержавною релігією. Саме тут, за спостереженнями спецслужб, гніздяться такзвані недержавні фонди та організації, які надають величезну фінансову допомогуміжнародних центрів радикальних ісламських організацій. Не можу не навести тутрезультати досліджень французького публіциста Жиля Кепеля, що лякають, на мійпогляд. Жиль Кепель пише: «Войовничий атеїзм прогресивних мислителів минулоговикликав« реванш »Всевишнього — свого роду помста за відступництво. Богповернувся і привів із собою армію войовничо налаштованих борців за віру. Навсіх континентах ось вже давно росте потреба традиційні релігії наповнити новимзмістом, знову спорудити їх на сакральний п'єдестал». Професор Гарвардськогоуніверситету, багаторічний радник уряду Сполучених Штатів, Хантінгтон згоден здумкою Жиля Кепеля і, розвиваючи цю тему, пророкує епоху нових релігійних війн.Цей висновок дозволяє зробити зростаюче у всьому світі число конфліктів, воснові яких лежать фанатичні релігійні чвари.
Пояс релігійних зіткнень простягається від Балкан доПівденно-Східної Азії. У Шрі-Ланці та далекому державі Бутан розгораєтьсяворожнеча між буддистами та індуїстами, в Кашмірі воюють індуси з
мусульманами. У Судані і на Філіппінах б'ютьсямусульмани з християнами. В Ізраїлі, з усіх боків оточеному недружнімимусульманами, зростає розкол між правовірними і «світськими» євреями. З новимрозквітом релігій армія «непохитних» фанатиків істотно поповнилася, особливо цестосується ісламських країн. Всюди терористичні групи фундаменталістів ведутьвідчайдушну боротьбу за владу. Там, де вони здобувають перемогу — взяти,наприклад, Афганістан або Судан, — вони проголошують теократичні держави зтортурами, публічними стратами, цензурою і придушенням жінок: західніспостерігачі називають ці країни «імперією мороку».
РОЗДІЛ2. ДЕРЖАВА І ЦЕРКВАВ РОСІЇ І ЗАКОРДОНОМ
2.1 Правове становище церкви в сучасній Росії
Згідно зі ст. 14 Конституції Росії РосійськаФедерація оголошена світською державою: «Жодна релігія не може встановлюватисяв якості державної чи обов'язкової. Релігійні об'єднання відділені від держави». Правове становище церкви в сучасній Росії, крім конституційних положень,регулюється російським законом «Про свободу совісті та релігійні об'єднання».
Прийняття цього закону, як відомо, супроводжувалосябурхливою полемікою не тільки в церковних колах, а й в самих органах державноївлади.
Так що ж стало причиною виникнення суперечливих думоку процесі прийняття Федерального Закону «Про свободу совісті та релігійніоб'єднання»? По суті мова йде про різний тлумаченні нових положень ФедеральногоЗакону від 26.09.1997, в корені відрізняють його від попереднього законодавствау цій галузі, особливо від явно застарілого Закону РРФСР «Про свободувіросповідань» від 25 жовтня 1990 року. В основі ж розбіжностей вітчизняних ізарубіжних політиків лежить діаметрально протилежна оцінка ролі держави і, першза все виконавчої влади у правовій регламентації конфесійної діяльності.Провідники нової державної політики у відносинах держави і церкви, втіленої вновому Федеральному Законі від 26 вересня 1997 року, відстоюють необхідністьпосилення ролі виконавчої влади при створенні релігійних об'єднань таздійсненні контрольних повноважень правоохоронних органів за їх діяльністю.Така позиція враховує і міжнародну практику. Зокрема, рішенням Європейськогопарламенту від 29 февраля1997 року передбачена можливість обмеження діяльностірелігійних об'єднань: державам-членам Європарламенту рекомендовано не надавати«статус релігійної організації автоматично», а також припиняти протиправнудіяльність сект аж до їх ліквідації.
Висловлювалися думки, що Федеральний Закон має«дискримінаційну сутність», утруднює діяльність усіх конфесійних організацій,крім так званих «традиційних», що вкоренилися в Росії протягом століть іоб'єднують прихильників православ'я, ісламу, буддизму та іудаїзму. НасправдіФедеральний Закон від 26 вересня 1997 року засновано на міжконфесійномуконцепції державного регулювання, відповідно до якої «протекціоністськаполітика держави поширюється на все легітимно створені релігійні об'єднання».Новий Закон не передбачає режиму найбільшого сприяння щодо традиційних релігій.Єдина згадка про них міститься в преамбулі, але не в нормативних приписахзакону, яким підтверджено конституційний принцип рівної правового захисту всіхконфесійних об'єднань, офіційно діють на території Росії.
Лейтмотив ФЗ від 26 вересня 1997 року полягає взакріпленні превентивних повноважень правоохоронних органів: державна владазацікавлена в запобіганні можливої протиправної діяльності так званих «тоталітарних» сект,що виключають добровільну основу членства і перешкоджають виходу громадян зрелігійного об'єднання. Механізм державної дозвільної політики, втіленої вповноваженнях федеральних міністерств і відомств з реєстрації, ліцензування таконтролю, покликаний запобігти заподіяння майнової та моральної шкодиприхильникам різних віросповідань. Релігійні об'єднання можуть бути створені уформі релігійних груп і релігійних організацій. Слід підкреслити, щоправоздатністю юридичних осіб мають лише зареєстровані в органах юстиціїрелігійні організації. Федеральний Закон від 26 вересня 1997 року визначаєстатус факультативного і імперативного режимів реєстраційних відносин, і їхвідмінності обумовлені намірами особі, що створили релігійну групу.Факультативний режим має місце у випадку, якщо засновники релігійних груп немають наміру клопотати в органах юстиції про надання їм статусу юридичноїособи. Обов'язкова ж державна реєстрація передбачена лише для об'єднань,створених у формі релігійної організації. Не можна відмовити в реєстраціїрелігійного об'єднання з мотивів недоцільності його створення. Для здійсненняімперативних реєстраційних відносин вирішальне значення має тимчасовий ценздіяльності об'єднання на території Росії. Статус загальноросійськогорелігійного об'єднання поширюється тільки на централізовані релігійніорганізації, які діють на території Росії на законних підставах не менше 50років (і мають у своєму складі мінімум три місцеві організації, зареєстрованіна території однієї або декількох суб'єктів Російської Федерації) до моментузвернення організації до органу юстиції із заявою про державну реєстрацію.Засновники місцевої релігійної організації зобов'язані підтвердити в органіюстиції факт своєї діяльності на відповідній території протягом не менше 15років (ця вимога не поширюється на місцеві релігійні об'єднання, які діяли вскладі централізованої релігійної організації до державної реєстрації). Протевсе ж таки є можливість поширення прав юридичної особи для місцевої тацентралізованої релігійної організації і без тимчасового цензу. Однак у цьомувипадку засновники зобов'язані щорічно протягом 15 років перереєструватися втериторіальних органах юстиції. На такі об'єднання поширюється цілий рядобмежень: вони не вправі утворювати установи професійної релігійної освіти,виробляти, придбавати, поширювати релігійну літературу, мати при собіпредставництво іноземної релігійної організації. Створенню централізованоїрелігійної організації властива особлива періодичність реєстраційних відносин:на першому етапі державної реєстрації підлягають місцеві організації, і тількипісля її завершення засновники має право клопотати про реєстраціюцентралізованої організації. Для створення конфесійними об'єднаннями установпрофесійної релігійної освіти необхідно поєднання двох видів дозвільноїполітики. Такі установи підлягають державній реєстрації в органі юстиції якрелігійного об'єднання, і для отримання права здійснення освітньої діяльностінеобхідна також видача ліцензії Міністерством загальної та професійної освітиРосійської Федерації. Ліквідація конфесійного об'єднання також регламентуєтьсянормами адміністративного права. Як правило, ініціатором ліквідації абозаборони діяльності об'єднання є Міністерство юстиції Російської Федерації абойого територіальний орган в суб'єкт федерації, але рішення по суті приймаєтьсясудом. Федеральним законом не врегульовані розбіжності у процедурах ліквідаціїта заборони діяльності релігійного об'єднання, однак повне припиненняправоздатності конфесійної організації як юридичної особи допускається тільки увипадку її ліквідації судом. Заборона діяльності об'єднання є тимчасовупревентивну міру, мета якої — усунення фактів порушення чинного законодавства,виявлені органом юстиції або іншим правоохоронним органом в процесі здійсненняконтрольних функцій.
Власність релігійних організацій
Передача релігійним організаціям відповідногонерухомого майна з відносяться до нього земельними ділянками, які перебувають удержавній або муніципальній власності, здійснюється безоплатно. У такому ж порядку, як правило, за рішеннямвідповідного органу виконавчої влади, конфесійне об'єднання наділяється іокремими правомочностями власника. Передача у власність релігійним об'єднаннямкультових будівель і споруд тягне за собою і майнові обов'язки щодо їхфункціональному використанню. Конфесійні об'єднання має право володіти,користуватися і розпоряджатися культовими будівлями і спорудами тільки з метоюздійснення богослужінь та інших релігійних обрядів та церемоній, передбаченихвнутрішніми законами. Отже, очевидні певні обмеження правомочностей власника.Договори оренди будівель і споруд, переданих державними та недержавнимиюридичними та фізичними особами у власність релігійним організаціям, повинніпередбачати їх функціональне використання орендарем, що фактично означаєлегітимну можливість існування таких орендних відносин, учасниками яких є лишеприхильники даного віросповідання. Недотримання зазначених умов тягне за собоюнедійсність договору оренди.
Органи виконавчої влади контролюють відповідністьфедеральному законодавству внутрішніх установлень релігійних організацій, першза все статутів. При неможливості точно встановити, чи відповідають законувідомості та інші положення статутів, орган юстиції має право призупинитипроцедуру реєстрації на строк до шести місяців для проведення державноїрелігієзнавчої експертизи, визначення порядку якої віднесено до виключноговідання Уряду Російської Федерації. Виконавча влада взаємодіє з конфесійнимиоб'єднаннями при визначенні статусу установ релігійної освіти. Світська основасистеми освіти в нашій країні не перешкоджає викладання релігієзнавчихнавчальних дисциплін у державних або муніципальних освітніх установах:адміністрація таких установ вправі задовольнити прохання батьків, якізвернулися з проханням про викладання релігієзнавчих дисциплін нафакультативній основі. Таким чином релігійну освіту або основи його можуть бутиотримані не тільки в установах конфесійного освіти, але й у державних ікомунальних навчальних закладах.
Федеральний закон від 26 вересня 1997 року передбачаєтакож контроль за релігійними організаціями. Функції контролю здійснюють:
1) Органи юстиції (статутна діяльність релігійноїорганізації).
2) Державна податкова служба і Федеральні органиподаткової поліції (фінансовий контроль).
3) ФСБ і МВС Росії (спеціалізований контроль).
Особливий різновид адміністративно-правових норм уданій сфері відносин становлять приписи Федерального закону від 26 вересня 1997року, які передбачають односторонні зобов'язання органів виконавчої влади.Посадова особа правоохоронного органу не має право наполягати на допитісвященнослужителя по сповідальні обставинами; розголошення таємниці сповіді недопускається навіть в разі вчинення тяжких кримінальних злочинів абоадміністративних проступків. Тим самим законом передбачено імунітетсвященнослужителів у сфері адміністративної та кримінальної юрисдикції.Неучасть Руської Православної Церкви (РПЦ) у державному будівництві та вздійсненні мирських повноважень виконавчої влади не слід ототожнювати з відстороненістюцеркви від рішення доленосних внутрішньополітичних проблем. Всі органивнутрішньоцерковного управління РПЦ мають потенційну можливість брати участь удіяльності органів виконавчої влади. Розробка засад взаємодії РПЦ і державивіднесена до відання її вищого конфесійного органу — Помісного Собору. Уперіод, коли Помісний Собор не скликається, зазначені повноваження здійснюютьсяпідзвітним йому органом — Архієрейським собором РПЦ. Помісний і Архієрейськийсобори є вищими представницькими органами РПЦ, які відрізняються періодичністюїх скликання. Помісний Собор повинен скликатися не рідше одного разу на п'ятьроків, тоді як перерви в засіданнях Архієрейського собору не можутьперевищувати двох років. Священний Синод — єдиний постійно діючий орган внутрішньоцерковногоуправління, який здійснює повноваження Архієрейського і Помісного Соборів уперіод між їх засіданнями. Головує на засіданнях Священного Синоду ПатріархРПЦ. Детальніше про структуру РПЦ див. Додаток № 1.
Рішення Помісного й Архієрейського Соборів іСвященного Синоду в сфері взаємин з державою покликані сприяти вирішеннюнайважливіших внутрішньополітичних проблем. У разі кризових ситуацій вищіоргани церкви, керуючись доктриною невтручання в політико-правові причинирозбіжностей, покликані сприяти примиренню протиборчих сторін. Таким чином, РПЦвиконує роль духовного арбітра у внутрішньодержавних конфліктах.
2.2 Державимусульманської правової системи
Головною особливістюданої правової системи є її тісний взаємозв'язок з ісламською релігією.
Іслам є однією з трьохсвітових релігій поряд з християнством і буддизмом. Чисельність послідовниківісламу більше 1 млрд. чоловік. Переважна більшість мусульман живуть в Західній,Південній і Південно-Східної Азії та Північній Африці (Іран, Ірак, Кувейт,Саудівська Аравія, Індонезія, Лівія, Алжир, Нігерія, ОАЕ). Однак мусульманськігромади є на всіх континентах. У Росії більшість мусульман проживають врегіонах Північного Кавказу, Поволжя і Приуралля, Сибіру. Фактичномусульманське право — частина шаріату, що представляє собою найважливішийкомпонент мусульманської релігії. Шаріат (дослівний переклад з арабської — «прямий шлях») розуміється в ісламській літературі як сукупність звернених долюдей приписів, встановлених Аллахом та переданих їм через пророка. Деякідослідники ототожнюють шаріат з мусульманським правом, однак, більшістьрозрізняють ці поняття. Справа в тому, що в шаріат входять всі звернені долюдей приписи Корану і сунни, а до мусульманського права відносяться лише тіпринципи і норми, які були розроблені і витлумачені доктриною і відповідаютьпринципам права. Відповідно до цієї точки зору шаріат підрозділяється на триосновні частини — релігійну догматику, ісламську етику і так звані практичнінорми. Останні діляться на культові приписи, які встановлюють порядок виконаннярелігійних обов'язків і норми, що регулюють усі інші сторони поведінкимусульман, їх світські взаємини. Правові взаємовідносини входять саме в цю,останню групу. Мусульманського права, як і будь-правовій системі, властиваспецифіка взаємозв'язку трьох основних проявів права — норм, правосвідомості іповедінки. Для мусульманської правової системи характерна особлива близькістьцих елементів між собою при центральній ролі правосвідомості (як елемента,найбільш схильного до впливу релігії).
Походження і розвитоксистеми
Становлення ісламу, а,отже, шаріату і мусульманського права, пов'язане з діяльністю пророка Мухаммеда(570-632 рр… Н.е.). У своїх публічних проповідях Мухаммед формулював основнінорми поведінки віруючих в Аллаха, серед них були і юридично значимі норми.Після смерті пророка його найближчі сподвижники (халіфи Абу-Бакр, Осман, Омар іАлі) продовжили нормотворчу діяльність на основі Корану і сунни.
У VIII — X ст. головнароль у розвитку мусульманського права належала суддям — каді, на основітлумачення Корану заповнюють правові прогалини. У цей період зароджуютьсяосновні гілки (чутки) ісламу. До кінця X століття мусульманське правостабілізується і канонізують. Судді вже не мають права виносити рішення на свійрозсуд за відсутності потрібної норми в Корані і інших джерелах. До XIIIстоліття у зв'язку з розбіжністю розмов ісламу мусульманське право втрачаєцілісність, стає полідоктрінальним. Подальший розвиток все ж йшло по шляхуінтеграції права різних ісламських країн, вироблення єдиних для всіхмусульманських правових шкіл принципів. У XIX столітті в результаті розширенняконтактів мусульманських країн з країнами романо-германської правової системивідбувається становлення законодавства як самостійного джерела права вісламських країнах. Надалі деякі країни пішли по шляху подальшої рецепціїєвропейського права, в інших же, де домінують ісламсько — фундаменталістіческіепозиції, «класичне» мусульманське право відіграє домінуючу роль.
Джерела
Головним джерелом мусульманськогоправа є Коран — священна книга мусульман. Коран являє собою об'єднання 114 сур(глав), більше 4 тисяч віршованих фрагментів, не пов'язаних концептуально міжсобою.
Ці тексти датуютьсяперіодом з 610 по 632 рр… і є промовами і проповідями Мухаммеда, вимовлениминим у різний час з різних приводів і лише згодом зібраними в один твір. Лишенезначну частину приписів Корану можна віднести до правових, у зв'язку з цимвін не став для мусульманського права системним юридичним документом, подібно кодексуабо конституції, проте для мусульманських юристів він залишаєтьсянайавторитетнішим джерелом права. Друге джерело — сунна — збори переказів(хадисів) про вчинки і висловлюваннях Мухаммеда. Як і Коран, сунна містить малоюридичних норм, у зв'язку з домінуванням у ній релігійно-моральних положень. Усунні представлені конкретні випадки, ситуації з життя Мухаммеда, тому їїюридичні приписи не мають узагальненого характеру. Коран і сунна частоіменуються в ісламській літературі «корінням фикха». Термін «фікх» позначаєглибинне джерело мусульманського права — релігійно-правову доктрину. Самедоктрина визначає логіку розвитку мусульманського права, своєрідність йогоформальних джерел, їх взаємозв'язок. Схематично зв'язок релігії, доктрини іправа в ісламі можна представити таким чином: Коран і сунна, тобто релігійніприписи, складають зміст і джерело шаріату, який, у свою чергу є основоюдоктрини. На фікху і його коренях (Корані і сунні) базуються два інші джереламусульманського права — іджма і кияс. Іджма являє собою розробленімусульманськими правознавцями (муджтахідамі) раціональне тлумачення норм Коранаі сунни. Процес їх тлумачення отримав назву Іджтихад. Кияс — це міркування зааналогією. Він стає легітимним завдяки Корану і сунні. Однак розглядати кияс можналише як спосіб тлумачення і застосування права, тому що на відміну від юристівзагального права ісламські юристи не створюють правових норм.
Структура мусульманськогоправа
Структура мусульманськогоправа має свої суттєві особливості. Відсутній розподіл на публічне та приватнеправо або на загальне право і право справедливості. Тут існують принципиструктурного об'єднання норм:
— У відповідності зосновними толками ісламу (сунітські і не сунітські)
— Галузевий принцип(муамалат — цивільне право; сістар — міжнародне право тощо)
Виключно важливе місце вісламі займають дозволені, сварить і несхвалюваних законами шаріату установки.Ці установки є в самих різних сферах життя мусульманина. Так, є харчовізаборони: заборонено вживати в їжу кров, падло, алкогольні напої, свинину. Єзаборони на використання золотий і срібного посуду, на деякі види золотихприкрас, шовкові і золототканим одягу і т.п. Ці заборони пов'язані з ісламськоюдоктриною, засуджує надмірне захоплення земними благами і багатством.
У соціальній доктриніісламу є приписи, що стосуються податкової системи. Види мусульманськогоподатку: хумс — податкове обкладання власності (п'ята частина доходу); закят — податок, що стягується з майна багатих мусульман на користь бідних; джизьї — подушний податок, який сплачують іновірці в мусульманських країнах.
Іслам приділяє великуувагу і сім'ї — основному осередку мусульманського суспільства. Заборони ісламув сімейно-шлюбних питаннях мають важливе соціально-політичне і моральнезначення. Так, мусульманка, за шаріатом, не має права виходити заміж занемусульманина, тоді як чоловік-мусульманин має право одружитися з християнці ієврейці.
Норми права відрізняютьсявід європейських — вони, як правило, не є управомочивающими або забороняють. Вїх основі лежить обов'язок, борг зробити той чи інший вчинок, що зумовлено їхрелігійної природою.
2.3 Право Індії
Індуське правовідноситься до найдавніших у світі. Це не право Індії, а право громади, яка вІндії, Пакистані, Бірмі, Сінгапурі і т.д. сповідує індуїзм. Одним з переконаньіндуїзму є те, що люди поділені з моменту народження на соціальні і ієрархічнікатегорії, кожна з яких має свою систему прав і обов'язків і навіть мораль.Виправдання кастової структури суспільства — основи філософської, релігійної і соціальноїсистеми індуїзму. При цьому кожна людина повинна вести себе так, як цеприписано соціальної касти, якій він належить. Як регулятор поведінкидопускається звичай. Позитивне індуське право є звичайним правом, в якому в тійчи іншій мірі переважає релігійна доктрина. Вона визначає норми поведінки, увідповідності з нею змінюються або тлумачаться звичаї. Звичаї дужерізноманітні. Кожна каста чи подкаст слідує своїм власним звичаям. Збори кастиголосуванням вирішує в місцевому масштабі всі суперечки, спираючись при цьомуна громадську думку. Воно має в своєму розпорядженні і ефективними засобамипримусу. Найбільш суворим покаранням вважається відлучення від тієї чи іншоїгрупи. У разі, якщо немає певної правової норми з конкретного питання, суддівирішують його по совісті, по справедливості. Уряду дозволяєтьсязаконодавствувати. Судові прецеденти і законодавство не вважаються джереламиправа. Навіть коли є закон, суддя не повинен застосовувати його ригористически(по всій строгості). Йому надано широке розсуд, щоб усіма можливими способамиприміряти справедливість і владу. Ще менше, ніж законодавство, на роль джерелаправа може претендувати тут судова практика. Отже, в період, що передував вбританській колонізації, класичне індуське право не грунтувалося не наформальних нормативах не на судових рішеннях. У період колоніальної залежностііндуське право зазнало істотних змін. У галузі права власності і обов'язковогоправа традиційні норми були замінені нормами «загального права».Сімейний спадкове право та інші звичаї не зазнали змін. До 1864 рокунакопичилося судові прецеденти. Проте правило прецеденту залишилося далекотрадицій індуського права. Багато його інститути і норми піддавалисямодифікації і навіть були замінені новими, але повного витіснення індуськогоправа не сталося. Склалося щось на кшталт «англо-індуського права»,тобто індуське право зберегло своє регулююче значення, правда з певнимиобмеженнями. Конституція 1950 відкинула систему каст і заборонила дискримінаціюза мотивами кастової приналежності. У індуському праві відбулася свого родуреволюція. Проте Основний закон застосовується тільки до індусів, а не до всіхгромадян Індії. Вірність традиціям простежується крізь всі трансформації,вікові корені пов'язані з релігією, дає про себе знати.
2.4 Ватикан
Ватикан — це своєрідне,унікальне теократичну державу, що розташоване у центрі столиці Італії — містіРим. Воно займає площу 44 га. Як і всяке суверенна держава, Ватикан має свійгерб, прапор, гімн, пошту, радіо, телеграф, пресу та інші атрибути. В якостісуверенної держави Ватикан визнаний абсолютною більшістю держав світу і має зними дипломатичні відносини. Широко представлений Ватикан і в різнихміжнародних організаціях. Він має постійного спостерігача в ОрганізаціїОб'єднаних націй. На різних рівнях представлений в ЮНЕСКО — організації ООН зпитань освіти, науки і культури, організаціях ООН з питань промисловогорозвитку, продовольства, сільського господарства, в МАГАТЕ — міжнародномуагентстві з атомної енергії, у Європейській раді і т.д.
Глава Ватикану — ПапаРимський. Він є світською і духовним керівником цієї держави. Світська владаПапи в її справжньою формі була встановлена Латеранским договором в 1929 роціміж урядом Муссоліні і папою Пієм XI. офіційний повний титул папи звучить так:єпископ Риму, намісник Ісуса Христа, помічник князя апостолів, верховнийпонтифік вселенської церкви, патріарх Заходу, Італії, архієпископ і митрополитРимської провінції, монарх держави-міста Ватикан. За всю історію Римськоїкатолицької церкви було 262 папи. Папа обирається конклавом (колегієюкардиналів) довічно з середовища вищого духовенства. З 1523 року по 1978 рікпапський престол займали лише італійці (два випадки, коли на чолі Римськоїкатолицької церкви були французи не визнаються законними). У 1978 році напапський престол був обраний поляк-Кароль Войтила — архієпископ Краківський,який прийняв ім'я Іоанна Павла II (народився в 1920 році). Згідно зконституцією Ватикану, Римському Папі належить вища законодавча, виконавча ісудова влада. Правлячий орган Ватикану носить назву Святий престол. Центральнийадміністративний апарат Римської католицької церкви називається Римська курія.Римська курія керує церковними і мирськими організаціями, що діють у більшостікраїн світу. Відповідно до реформи, яка була проведена папою Іоанном Павлом IIв 1988 році, Римська курія включає державний секретаріат, 9 конгрегацій, 12порад, 3 трибуналу і 3 канцелярії, що курирують різні напрями і формидіяльності церкви. Державний секретаріат організовує і регулює діяльністьВатикану з точки зору внутрішньої та зовнішньої політики. Священні конгрегації,трибунали й секретаріати займаються церковними справами. Найважливіша рольналежить Священної конгрегації у справах віровчення. Ця організація єспадкоємицею середньовічної інквізиції, в тому сенсі, що в її завдання входитьконтроль за діяльністю теологів, духовенства з точки зору відповідності їхпоглядів, висловів, поведінки ортодоксальному католицькому віровченню.Інквізиція, як відомо, по відношенню до віровідступників діяла дуже жорстоко.Але часи змінилися і нинішня Священна конгрегація з питань віровчення можедіяти тільки шляхом попереджень і відлучення від церкви через церковнепрокляття. Про те, що подібна практика має місце, свідчать викликали широкийрезонанс у світової громадськості «справу Кюнга», «справа Боффа» — найбільшихкатолицьких теологів, що опублікували ряд творів, в яких вони піддали ревізіїдеякі положення традиційної католицької догматики. Ватикан ні в якій мірі нехоче відставати від нових віянь, пильно стежачи за прогресом науки і техніки.Не залишив він без своєї уваги і всім відомий Інтернет. Закликаючи дообережності в користуванні Інтернетом, тато в той же час прекрасно розуміє, щоцерква не може ігнорувати цей потужний інформаційний ресурс. Тому вже майже двароки папський рада з соціальних зв'язків вивчає питання про призначеннянебесного покровителя для Інтернету. Як повідомляє агентство Reuters, свійвибір тато зупинив на Ісідор Севільський. Вибір римського понтифіка дозволяєдобре зрозуміти, як католицька церква ставиться до Інтернету. Адже пропонувалиж, наприклад, святого Педро Регаладо (15 століття), який прославився тим, щозміг одночасно з'явитись у двох монастирях, між якими було два дні шляху. Чимне спосіб повсюдної доступності Інтернет-ресурсів?
Але вибір ліг на святого,який за часів культурної деградації і настання варварства відстоював іпоширював давню традицію античної вченості. Інтернет, який прийнято називатиіноді «віртуальної смітником», схоже, уподібнений темному Середньовіччя, вякому церква не лише вестиме християнську проповідь, а й нести місію зберігачата джерела культури і освіченості. Широка активність Римської католицькоїцеркви проявляється, в першу чергу, в місіонерській діяльності. Проте Ватиканактивно бере участь і в міжнародних відносинах, приймає участь у роботі Нарадиз безпеки і співробітництва в Європі, в переговорному процесі з роззброєння,діяльності міжнародних організацій з прав людини, ЮНЕСКО, МАГАТЕ (про що вжезгадувалося вище) і т.д. і було б серйозним помилкою, виходячи з незначнихрозмірів цього міста-держави, применшувати його вагу в міжнародних справах. УВатикану досить високий авторитет і цей авторитет грунтується не тільки навеликих Фінансових можливості Ватикану і національних католицьких церков, але іна тій силі духовного впливу, який він має завдяки 900 мільйонам своїхприхильників, які проживають практично на всій території Земної кулі.
ВИСНОВОК
Отже, вивчивши безліч самої різноїлітератури і синтезувавши все на мій погляд саме цікаве і важливе, я можузробити певні висновки. У світських державах в даний час будь-яких істотнихрозбіжностей між державою і церквою не спостерігається: становище церкви вдержаві стабілізоване і не піддається будь-яким кардинальних змін. За мабуть,це досягається спільною роботою органів держави і церкви, результатом якоїстало прийняття рішень, що задовольняють обидві сторони. Однак, на мій погляд,держава має переважний потенціал впливу на становище церкви шляхом прийняттязаконів, які обов'язкові до виконання. Тому, якщо і виникнуть які-небудь тертя,то держава має можливість швидко «урезонити» церква силою своєї влади. Причомухарактер обмежень може носити специфічний характер — наприклад, питаннявласності церкви, заняття церкви комерційною діяльністю і т.п. Такий станречей, на мій погляд, вкрай обмежує відповідні заходи церкви по відношенню додержави, адже не будеш же апелювати до віруючих (з проханням підтримати церкву)на те, що держава-де поклало око на, скажімо, власність церкви. Можливо, моїумовиводи носять скоріше теоретичний, абстрактний характер, але такий станречей не можна виключати. Однак ступінь впливу церкви на державу через віруючихтеж не варто применшувати, причому не важливо, світське це держава або теократичну.Відзначу зміцнення становища церкви у своїй Вітчизні. Мене це радує, хоча себея відношу швидше до атеїстів, ніж до віруючих. Але що поробиш, іноді все ж увідчайдушні хвилини ні-ні та й вирветься щось типу «Ну слава Богу!» Або «ЗБогом». Загалом, ставлюся до релігії лояльно. Але я відволікся. Так от, про те,що церква відроджується в Росії, можна судити з багатьох обставин:реконструюються старі і будуються нові Храми; випускається безліч газетрелігійного змісту («Життя з Богом», «Істина і життя» (католицьке видання),«Символ», «Русь православна» тощо), та й інших газетах все частіше з'являютьсязамітки і статті, так чи інакше пов'язані з церковною тематикою; по телебаченнюв самих різних програмах часто можна побачити не тільки репортажі про церкви, ай самих церковних діячів, які, до речі, приймають, можна сказати, активнуучасть у політичному і громадському житті країни (взяти, хоча б, активнодебатуватися взимку 2001 року питання про вже згадуваним мною вище протидіюдеяких представників духовенства введенню загальноросійської системиподаткового обліку; присутність Святійшого Патріарха на практично всіх великихсвятах поряд з політичними діячами, тощо); люди все частіше і більш охочевідвідують церкву; відкриваються релігійні освітні установи, у тому числі ієврейські. У «Російській газеті» якраз була публікація про відкриття вЄкатеринбурзі єврейської загальноосвітньої гімназії (Російська газета, 23березня 2001р.). Підйом релігії в Росії відзначає і зарубіжна преса.Американська газета «Бостон глоб» пише: «Дзвін церковних дзвонів знову мчитьнад російськими містами і селами. Заново позолочені куполи виблискують насонці. Церкви, які ще недавно виглядали страхітливими руїнами, піднімаються підмилостиве спів віруючих». Так тенденцію, можна відзначити активізаціюмісіонерської діяльності на території Росії католицької церкви. Деякіпредставники духовенства Росії серйозно стурбовані цим і свої побоювання зцього приводу висловили у листі Патріарха Руської Православної Церкви
Алексію II, яке підписали 109кліриків та мирян. У цьому листі вони звертають увагу Патріарха на «незмінністьдавніх прагнень Ватикану до розширення свого впливу на Схід… Нас особливонасторожує відкрита співпраця деяких кліриків та мирян нашої Церкви з тимикатолицькими структурами, які займаються прозелітизмом на території Росії». Уцьому ж листі наводяться факти, які свідчать про те, що деякі православнірадіостанції (зокрема, «Християнський церковно-громадський канал») маютьпрокатолицько спрямованість, і разом з тим активізується діяльність католицькихрадіостанцій, наприклад, «Благовіст», «Радіо Ватикан». На закінченняпідписалися під листом роблять висновок: «Складається враження, що Ватиканнамагається створити всередині Російської Православної Церкви прошарокдуховенства, лояльну до католицького віровчення». Як і раніше, проблемою длявсього світу, проблемою, що носить інтернаціональний, міждержавний характер,залишається проблема войовничих релігійних течій, таких, як ісламськийфундаменталізм. Релігійні фанатики принесли багато горя і сліз людям практичнона всіх континентах, поламали безліч людських доль, не оминувши увагою і Росію.Способом відстоювання своїх поглядів вони і їм подібні вибрали збройнепротистояння, проведення страшних за своєю жорстокістю терористичних актів,внаслідок яких гинуть найчастіше ні в чому не винні люди, і, що ще більшжахливо, діти. Всім зрозуміло, що так справа залишати не можна і треба активновикорінювати це зло. На мій погляд, еволюція відносин між державою і церквоювсе-таки триває. Дослідження цієї теми не втрачають своєї актуальності ісьогодні, і є всі підстави вважати, що багато мислителів, вчених і дослідниківсьогодення і майбутнього не стануть нехтувати вивченням взаємовідносин державиі церкви, відкривши і пояснивши багато питань взаємодії, взаємовпливу такихпотужних сил, як держава і релігія.
А загалом, світ живе: люблячи істраждаючи, борючись, перемагаючи і програючи, радіючи і засмучуючись. І нехайдержава і релігія, як дві могутні
сили, згуртують людей, дадуть їм віруі надію на краще майбутнє, запалять їх світлом і ентузіазмом спільної справи,що змушує все людство йти вперед і тільки вперед.
БІБЛІОГРАФІЯ
1. Федеральный Закон“О свободе совести и религиозных объединениях” от 26.09.1997 // Российскаягазета, 1997, 1 октября.
2. Агапов А.Б.Церковь и исполнительная власть // Государство и право. 1998 № 4.
3. Аман Ив Государство и церковь //Континент № 86.
4. Батыгин А. У староверов – всегда особое мнение //Российская газета. 2001, 12 марта.
5. Ильин И.А. О государственной форме// Советское государство и право. 1991 № 11.
6. Калинин А. С налоговиков сняли печать дьявола //Деловой вторник. № 10. 2001, 20 марта.
7. Клочков В. В. Религия. Государство. Право. М.:Изд-во “Мысль”, 1978.
8. Лапский В. Крестовый поход втретье тысячелетие // Российская газета. 2001, 19 января.
9. Малахова Ю. ИНН заслушают на богословской комиссии// Российская газета. 2001, 6 февраля.
10. Миронов А.В., Бабинов Ю.А. Основырелигиоведения. Государственно-церковные отношения // Социально-гуманитарныезнания. 1999 № 3.
11. Миронов А.В., Бабинов Ю.А. Основырелигиоведения. Эволюция религии в современном мире // Социально-гуманитарныезнания. 1999 № 2.
12. Михайлов К. Небесный покровительсети // Нижегородский рабочий. 2001, 12 марта.
13. Морозова А.А. Государство и церковь – особенностивзаимоотношений // Государство и право. Март 1995.
14. Основы религиоведения //Социально-политический журнал, 1998 № 4.
15. Письмо духовенства к Святейшему Патриарху //Москва. Январь 1996г.
16. Радугин А.А. Введение врелигиоведение: теория, история и современные религии: курс лекций. – М.:Изд-во “Центр”, 2000.
17. Сорокин П.А. Социокультурная динамикаи религия. Кризис нашего времени // Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992.
18. Сухов А.Д. Религия как общественныйфеномен. М., 1973.
19. Теория государства и права / Под.Ред. В.Г. Стрекозова. 1997 г.
20. Теория государства и права. Учебник дляюридических вузов и факультетов. / Под. ред. В.М. Корельского и В.Д.Перевалова. М.: Издательская группа “Инфа М-Норма”, 1997.
21. Хрестоматия по историигосударства и права СССР: Дооктябрьский период. М., 1990.
22. Хропанюк В.Н. Теория государстваи права: Учебное пособие для высших учебных заведений / Под. ред. проф. В.Г.Стрекозова. – М.: Изд-во “Дабахов, Ткачев, Димов”, 1995.
23. Шаргунов А. Церковь и власть // Москва. №1 1996 .
ДОДАТКИ
Структура Русской Православной Церкви
/>
Поместный Собор
/>/>
Архиерейский Собор
/>
/>Патриарх
/>/>
Священный Синод
/>/>
Епархии
/>/>
Каноническоеруководство
/>
/>
Приходы, епархиальные монастыри,
Епархиальные собрания иЕпархиальный совет
/>
/>
Органы приходскогоуправления
Размещено на www.